Текст книги "П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 50 страниц)

25

Роберта задерла підборіддя вище і витягнула шию, щоб обережно подивитися поверх скелі на розкидані далеко внизу родючі поля її улюбленої долини Наріф. Темно-коричневі свіжозорані поля чергувалися зі свіжою зеленню нових сходів і більш темними зеленими пасовищами, де паслася на свіжій травичці худоба, що здавалася звідси купкою повільних крихітних мурашок. І через всю долину протікала Даммарі, виблискуючи і переливаючись на ранковому сонці, в обрамленні ростучих уздовж берегів високих темно-зелених дерев, які вишикувалися, як почесна варта, уздовж величної річки.

Кожен раз, коли Роберта забиралася в ліс біля Скелі Гнізд, вона неодмінно милувалася зверху прекрасною долиною. А потім щоразу опускала очі на лежачий біля її ніг темний ліс, шелестке листя і зарослі мохом гілки, туди, де земля була твердою і надійною.

Поправивши торбинку, Роберта рушила далі. Пробираючись серед кущів ожини і глоду, обережно ступаючи між переплетеними корінням і поваленими деревами, перебираючись по камінчиках через струмочки і ухиляючись від чіпких лап ялин, вона обмацувала землю палицею, відсуваючи впалі гілки і ворушачи торішнє листя, всю дорогу продовжуючи пошук грибів.

Побачивши жовтий капелюшок, Роберта зупинилася подивитися. Лисичка, з задоволенням відзначила вона. Справжня лисичка, а не отруйний мухомор. Багато покупців любили веселі жовті лисички за їх горіховий присмак. Вона обережно зірвала гриб і, перш ніж сунути в торбинку, погладила – просто заради задоволення торкнутися ніжної поверхні.

Горб, на якому вона збирала гриби, був невеликий у порівнянні з сусідніми горбами і, за винятком Скелі Гнізд, був досить пологий. По ньому бігли стежки, деякі були протоптані людьми, але в основному – звірині стежки. Саме такий ліс останнім часом воліли її старі кістки і всохлі м'язи.

Зі Скелі Гнізд можна було побачити лежачий далеко на півдні океан. Роберта часто чула, що це вражаюче видовище. Багато людей раз або два в рік піднімалися сюди спеціально, щоб перейнятися величчю Творця, милуючись його творінням.

Деякі стежки бігли по краю обриву. Дехто навіть примудрявся переганяти цими гірськими стежками отари овець. За винятком тієї подорожі в дитинстві, коли її батько, Хай упокоїть Творець його душу, взяв їх у Ферфілд, і якого вона зовсім вже не пам'ятала, Роберта ще ніколи не забиралася так високо. Її цілком влаштовувало життя в низині. На відміну від багатьох інших Роберта ніколи не піднімалася на ще більш високі гори. Вона боялася висоти.

А ще вище, на високогір'ї, були місця і гірші, як, наприклад, пустки, де гніздилися варфи.

Нічого там не водилося, в тому пустельному місці, нічого не росло – ні билинки, ні травинки, нічого, крім кущів паки, процвітаючих на цій отруйній болотистій воді. І, як вона чула, взагалі не було нічого, крім висохлого потрісканого кам'янистого грунту та вибілених кісток тварин. Ніби якийсь інший світ, як говорили ті, кому доводилося бачити це місце. Там панувала безмовність, порушувана лише шумом вітру, який збирав темну висохлу землю в купи, які з часом ставали все вище і пересувалися, ніби шукаючи щось, але ніколи не знаходили.

Горби нижче, на зразок того, де Роберта збирала гриби, були прекрасними, пологими і зеленими і, якщо не вважати Скелю Гнізд, не такі обривисті і кам'янисті. Роберта любила місця, де багато дерев і чагарників і де виростає багато всякої всячини. Оленячі стежки, якими вона блукала, пролягали в стороні від так не любимих нею обривів і ніколи не наближалися до Скелі Гнізд, яку називали так тому, що там любили гніздитися соколи. Роберта любила глухі ліси, де в достатку росли гриби.

Вона збирала гриби, щоб продати на ринку. Роберта їх продавала сирими, сушеними, маринованими і по-всякому приготованими. Майже всі називали її грибною тітонькою, і ніяк інакше. Торгівля грибами дозволяла заробити трохи грошей, щоб купити потрібні в господарстві речі – голки з нитками, дещо з одягу, гудзики, застібки, лампу, гас, сіль, цукор, горіхи, – те, що трохи полегшувало життя. Полегшувало життя її сім'ї, особливо її внукам. Зібрані Робертою гриби дозволяли придбати всі ці речі на додаток до того, що вони вирощували самі.

Ну і звичайно, гриби – відмінна їжа. Найбільше вона любила гриби, що ростуть у лісі на горі, віддаючи перевагу їм перед тими, що виростають у долині. Гриби краще ростуть там, де волого. Роберта завжди вважала, що немає нічого кращого грибів, що виросли на горі, і багато хто воліли купувати у неї саме через ці зібрані в горах гриби. У Роберти малися таємні місця, де вона кожен рік збирала найкращі гриби. Великі кишені її фартуха вже були наповнені, як і торбинка за плечима.

Стояла ще рання весна, і Роберта знаходила головним чином великі скупчення опеньків. Опеньки краще за все запікати, тому Роберта продавала їх сирими. Але якщо пощастить, вона набере лисичок, які можна продавати і сушеними. Знайшла вона і пристойну кількість рижиків – їх доведеться чистити, щоб продати подорожче.

Для білих в більшості місць ще зарано, хоча влітку їх буде в достатку, але Роберта відвідала одне зі своїх заповітних містечок, де ростуть ялини, і знайшла кілька штук. Їх вона зазвичай сушила. Роберта навіть виявила гнилу березу з цілим розсадником чаги. Кухарі її люблять, тому що чага яскраво і сильно горить, а чоловіки правлять про ній бритви. Спираючись на посох, Роберта схилилася над їстівним на вигляд коричневим грибом. На ньому виявилося білувате колечко. Вона побачила, що жовтуваті прожилки лише почали рижіти. Для цього гриба час року теж підходящий. Невдоволено хмикнувши, вона залишила смертельно отруйну поганку рости і рушила далі.

Під могутнім дубом, стовбур якого був побільше, ніж плечі двох її запряжених в соху буйволів разом узятих, вона виявила три великі пряні лисички. Пряний різновид цих грибів ріс виключно під дубами. Вони вже стали з жовтих жовтогарячими. Вишукані ласощі!

Роберта знала, де знаходиться, але вона зайшла трохи вбік від звичайного маршруту, ось чому вона ніколи раніше не бачила це дерево. Помітивши величезну крону, Роберта миттєво зрозуміла, що в такий тіні напевно відмінне грибне місце. І не розчарувалася.

Біля основи дуба, прямо навколо стовбура, вона з радістю побачила трубочники, або буйволові вени, як їх деякі називали через те, що ці схожі на трубки гриби бували іноді яскраво-червоного кольору і нагадували кровоносні судини. Ці, правда, виявилися розуватими з легким червонуватим відтінком. Роберті більше подобалася назва «трубочники», але взагалі ці гриби вона не дуже жалувала. Деякі, втім, купували їх за терпкий смак і досить непогано платили.

Під деревом же в глибокій тіні ховалося кільце дзвіночків-духів, які називалися так за схожі на дзвони капелюшки. Вони не були отруйними, але через терпкого смаку і жестковатой ніжки їх ніхто не кохав. Більше того, прийнято було вважати, що той, хто вступить в коло дзвіночків-духів, буде зачарований, так що люди, як правило, навіть бачити не бажали ці славні грибочки. Роберта вступала в круги дзвіночків з дитинства, коли її за грибами брала з собою мати, і ніяким забобонам, пов'язаним з її улюбленими грибами, не вірила. Вона вступила в коло дзвіночків-духів, уявивши собі, що чує їх тихий мелодійний дзвін, і зібрала трубочники.

Одна з гілок дуба, яка по товщині не поступалася об'ємистій талії Роберти, росла досить низько, щоб на неї можна було сісти.

Роберта опустила торбинку на землю. Полегшено зітхнувши, вона сіла і притулилася до іншої гілки, яка виявилася напрочуд зручною підпорою для втомленої спини та голови. Здавалося, дерево прийняло її в свої оберігаючі обійми.

Замріявшись, Роберта спершу подумала, що їй здалося, ніби хтось кличе її на ім'я. Це був приємний, тихий поклик, навіть скоріше відчуття, ніж звук.

Але, почувши поклик знову, вона зрозуміла, що це їй не здається. Роберта була повністю впевнена, що хтось вимовляє її ім'я, але якось ніжніше, ніж голосом.

Цей незвичайний поклик зачіпав якісь струнки в її серці. Він звучав немов музика добрих духів. Наповнений любов'ю, ніжністю, співчуттям і теплотою, цей звук змусив її зітхнути і відчути себе щасливою. Він торкався її, як сонячний промінь у прохолодний день.

Почувши поклик втретє, Роберта випросталася, бажаючи побачити джерело цього ніжного заклику. Але, навіть поворухнувшись, вона відчувала себе, як в приємному сні, умиротвореною і задоволеною. Навколишній ліс, здавалося, виблискував у ранковому сонці, сяяв в його променях.

Роберта тихо ахнула, побачивши його неподалік.

Вона ніколи його не бачила, але, здавалося, знала все життя. Вона знала, що це її близький друг, з юності уявний партнер, хоча взагалі вона не дуже-то раніше про це замислювалася. Здавалося, це той, хто завжди був з нею. Той, про якого вона завжди мріяла. Обличчя його не піддавалося опису, але було чомусь добре їй знайоме.

Зрозумівши, що він справжній, в точності такий же, яким вона його завжди уявляла, коли цілувала в мріях – а вона проробляла це з тих пір, як стала достатньо дорослою, щоб знати, що поцілунок – це щось більше, ніж те, чим обдаровує тебе мама на ніч. Його поцілунки були тими, що обдаровує коханець в ліжку. Ніжними і сміливими.

Роберта і не думала, що він дійсно існує, але тепер була абсолютно впевнена: вона завжди знала це. Ось він стоїть прямо перед нею і дивиться їй в очі. Хіба може він бути несправжнім? Волосся відкинуте з лиця, відкриваючи його теплу усмішку. Дивно тільки, що вона не може точно сказати, як він виглядає, і в той же час знає його обличчя не гірше свого власного.

І знає всі його думки, точно так само, як він знає всі її думки і бажання. Він – її справжня половина.

Вона знає його думки, і їй немає необхідності знати його ім'я. Те, що вона не знає його імені, зайвий раз доводить: вони об'єднані на якомусь більш глибокому, духовному рівні – так до чого їм звичайні слова.

І ось тепер він вийшов з цього уявного світу, бажаючи бути з нею, як і вона жадала бути з ним.

Він простягнув їй витончену руку. Його усмішка була розуміючою, люблячою і доброю. Він розумів її. Розумів таке, чого ніхто ніколи не розумів. Роберта схлипнула від щастя, що він так добре її розуміє, розуміє її душу.

Він розкрив їй обійми, закликаючи її до себе. Роберта потягнулася в його обійми, серце її кинулось до нього.

Здавалося, що вона невагома. Її ноги ледь торкалися землі. Тіло пливло, як зернятко у воді, коли вона кинулася до нього. Ринулася в його обійми.

Чим ближче до нього, тим тепліше їй ставало. Це було не те тепло, коли сонце зігріває шкіру, а тепло, яке відчуваєш, коли тебе обіймає за шию дитина. Тепло, як в материнських обіймах, тепло, як від посмішки коханця, від його солодкого поцілунку.

Все своє життя Роберта прагнула до цього, прагнула опинитися в його обіймах і відчути його ніжні руки, шепотіти йому про свої мрії, тому що знала: він зрозуміє, бажала відчути його подих, коли він шепне їй на вухо, що все розуміє.

Вона жадала прошепотіти йому про свою любов і почути у відповідь визнання.

Нічого в житті вона не хотіла більше, ніж опинитися в цих обіймах, так добре їй знайомих.

М'язи її більше не були висохлими, кістки не хворіли. Вона більше не була старою. Роки зісковзнули з неї, як зісковзує одяг з коханців, прагнучих пошвидше звільнитися від перешкод і дістатися до оголеного тіла.

Заради нього, тільки заради нього одного, Роберта знову віднайшла квітучу юність, коли все можливо.

Його руки тяглися до неї, він хотів її не менше, ніж вона його. Роберта потягнулася до його рук, але до них було ще далеко. Вона кинулася вперед, але відстань, здавалося, не зменшувалося.

Паніка охопила її – а раптом він зникне перш, ніж вона зможе нарешті торкнутися його. Здавалося, вона пливе у в'язкому меду і абсолютно не просувається до мети. Все своє життя вона жадала торкнутися його. Все життя хотіла йому сказати… Все життя мріяла поєднати свою душу з його душею.

І ось тепер він відпливає геть.

Роберта, насилу пересуваючи ноги, що стали важкими, йшла, обвіяна легким вітерцем, в обійми свого коханого.

І все ж до нього було ще далеко.

Він тягнув до неї руки, вона відчувала його бажання. Вона прагнула втішити його, захистити від бід і негараздів, вгамувати його біль.

Він відчув її бажання і голосно викрикнув її ім'я, надаючи їй сили. Від звучання її імені, вимовленого його губами, серце Роберти заспівало від щастя, заспівало від бажання повернути йому ту ж пристрасть, що він вклав у це слово.

Вона плакала від того, що не знає його імені і не може покликати його, вклавши в свій поклик всю свою безсмертну любов.

Роберта з усіх сил тяглася до нього, забувши про всяку обережність і бажаючи лише торкнутися його.

Простягаючи руки до його пальців, вона кричала про свою любов, про своє бажання. Його руки розкинулися, щоб прийняти її в люблячі обійми. І вона кинулася в ці обійми. Зверху яскраво світило сонце, вітер смикав її волосся і роздмухував сукню.

Коли він знову пристрасно вигукнув її ім'я, вона простягла руки, щоб нарешті обійняти його. Здавалося, вона нескінченно довго летить до нього по повітрю, а сонце освітлює її обличчя і вітер куйовдить волосся, і це прекрасно, тому що тепер вона там, де мріяла бути, – з ним.

Ця мить була кращою в її житті. Нічого більш чудесного вона не відчувала ніколи. І не існувало більш сильної любові у всьому світі.

Вона чула чудові дзвони, що урочисто дзвонили на честь цих почуттів.

Серце її мало не розірвалося, коли останнім сильним ривком вона кинулася в його обійми, на весь голос кричучи про свою любов, своє бажання і щастя, бажаючи лише дізнатися його ім'я, щоб вона могла віддати всю себе йому.

Його сяюча посмішка призначалася їй, і тільки їй одній. Його губи були тільки для неї. Вона подолала відстань, що залишилася, всією душею бажаючи нарешті взнати поцілунок того, хто був любов'ю всього її життя, її справжньої другою половиною, єдиною справжньою пристрастю її існування.

Його губи нарешті опинилися поруч, і Роберта впала в його розкриті обійми.

І в ту мить, коли її губи ось-ось повинні були злитися з його губами, вона побачила крізь нього, позаду нього, стрімко підлітаюче дно. Дно долини і дізналася нарешті його ім'я.

Смерть.

26

Он там, – указав Ріхард, нахилившись так, щоб Келен могла простежити, куди він показує. – Бачиш ті чорні хмари? – Він дочекався її кивка. – Прямо під ними і трохи правіше.

Стоячи посеред океану високої трави, який здавався безмежним, Келен випросталась і прикрила очі долонею від яскравого ранкового сонця.

– Я все одно нічого не бачу, – роздратовано зітхнула вона. – Але я ніколи не могла бачити вдалину так добре, як ти.

– Я теж його не бачу, – повідомила Кара. Річард знову озирнувся, уважно вивчаючи пустельний степ, щоб упевнитися, що ніхто не застане їх зненацька, поки вони дивляться, як наближається той одинак. Однак ніякої загрози не помітив.

– Побачите, і досить скоро.

Він помацав рукою, щоб перевірити, чи на місці меч, і збагнув, що робить, лише коли не виявив піхов на звичному місці біля лівого стегна. А тому зірвав з плеча лук і натягнув стрілу.

Стільки разів він бажав звільнитися від Меча Істини і його нездоланної магії, яка будила в ньому ненависні інстинкти.

Магія меча в поєднанні з вродженим даром Річарда породжувала смертельну лють. Зедд, коли вперше вручив Річарду меч, сказав, що це всього лише знаряддя. І з часом Річард зрозумів слова діда.

І все ж це було моторошне знаряддя.

Той, хто володів мечем, повинен був керувати не тільки мечем, а й самим собою. І це розуміння було найголовнішим, щоб використовувати меч так, як потрібно. І призначався меч тільки для справжнього шукача істини.

Річард здригнувся при одній думці, що настільки небезпечна магія може виявитися не в тих руках. І подякував добрим духам, що меч принаймні в надійному місці.

Людина, ідуча на тлі клубків хмар, які переливалися під ранковим сонцем від жовтого до тривожного фіолетового грозового відтінку, поступово наближалася. Виблискуючі вдалині блискавки освітлювали приховані каньйони, що обрамляли долину, стіну гір і високі вершини.

У порівнянні з іншими місцями, де Річарду доводилося бувати, небо і хмари над рівниною здавалися неймовірно величезними. Напевно, тому, що від горизонту до горизонту немає нічого – ні гір, ні дерев, – що могло б порушити грандіозну панораму.

Грозові хмари пересунули східніше, лише на світанку забравши з собою і дощ, який отруював їм існування весь час, що вони пробули в Племені Тіни, перший день подорожі і мерзенну холодну ніч без вогню. Їхати під дощем було неприємно. І в результаті всі троє перебували в дещо роздратованому стані.

Келен, як і сам Річард, переживала за Зедда з Енн і турбувалася про те, що ще може викинути Шнирок. Та й необхідність довгої поїздки замість того, щоб швидко повернутися в Ейдіндріл через Сильфіду, не надихала – адже вони поспішали у справі надзвичайної важливості. Річард майже піддався спокусі ризикнути. Майже.

Але Кару явно турбувало щось ще. Вона була настільки ж приємною в спілкуванні, як засунутий в мішок кіт. Однак Річард не відчував ані найменшого бажання діставати цього кота і отримувати подряпини. Він порахував, що, якби було щось дійсно серйозне, Кара б йому сказала.

Додатково до всього в настільки тривожній ситуації Річард відчував себе дещо незатишно без звичного меча. Він боявся, що Шнирок добереться до Келен, а він не зуміє її захистити. Навіть без паскудства, що вчинили сестри Тьми, Сповідницю підстерігали інші, більш звичні небезпеки, адже багато хто, якби вона стала беззахисною, із задоволенням скористалися б нагодою врегулювати по-своєму те, що вони вважали несправедливим.

Магія зникає, а значить, рано чи пізно могутність сповідниць зникне теж, і Келен нічим буде захищатися. Він, Річард, повинен мати можливість захистити її, але без меча він в собі не так впевнений.

Кожного разу, коли він звичним жестом тягнувся до меча і не знаходив його, Річард відчував дивну спустошеність. Як ніби була відсутня якась частина його самого.

І незважаючи на це, Річарду чомусь не хотілося в Ейдіндріл. Щось у всій цій історії було не так. Він умовляв себе, що просто переживає через те, що залишив Зедда якраз тоді, коли той такий слабкий і вразливий. Але Зедд чітко дав зрозуміти, що вибору немає.

Другий день подорожі був сонячним, сухим і куди більш приємним, ніж попередній. Річард натягнув тятиву трохи сильніше. Після зустрічі з псевдокуркою, точніше, зі Шнирком, він не мав наміру дозволяти наближатися кому б то не було, крім друзів.

Річард хмуро глянув на Келен.

– Знаєш, по-моєму, мати колись розповідала мені якусь історію про кота по кличці Шнирок.

Притримуючи волосся, щоб на вітрі не лізли в обличчя, Келен теж насупилася.

– Дивно. Ти впевнений?

– Ні. Вона померла, коли я був зовсім маленьким. Важко пригадати, чи дійсно вона це розповідала, чи я просто обманюю сам себе.

– А що, як тобі здається, ти пам'ятаєш? – Поцікавилася Келен.

Річард спробував пальцем тятиву і трохи послабив натяг.

– Здається, я впав і розбив коліно, і вона намагалася мене розсмішити, ну, розумієш, щоб я забув про те, що забився. По-моєму, це тоді вона розповіла про те, що, коли вона була маленькою, її мати говорила їй про кота, який всюди шниряв, налітаючи на все підряд, і за це отримав прізвисько Шнирок. Готовий заприсягтися, що пам'ятаю, як вона при цьому сміялася і питала, чи не здається мені ця кличка смішною.

– Так, дуже смішна, – заявила Кара, всім своїм виглядом показуючи, що зовсім так не вважає.

Пальцем вона підвела наконечник стріли і, відповідно, лук, який тримав Річард, в напрямку наближення небезпеки, яку, на її думку, Річард ігнорував.

– А чому ти тільки зараз про це згадав? – Запитала Келен.

Річард вказав підборіддям на людину, що наближалася.

– Я розмірковував про ту людину – ну, прикидав, які ще гидоти можуть тут шниряти в окрузі.

– І коли ти розмірковував про шниряючу в окрузі гидоту, – кинула Кара, – ти вирішив просто стояти і чекати, коли вони нападуть на тебе?

Не відповідаючи Карі, Річард кивнув на чужинця.

– Тепер ти повинна його вже бачити.

– Ні, я як і раніше не бачу, де ти… Стривай-но… – Келен підвелася навшпиньки і піднесла руку до очей. – Он він! Тепер бачу.

– Думаю, нам потрібно сховатися в траві, а потім напасти на нього, – порекомендувала Кара.

– Він побачив нас в той же момент, що і я його, – посміхнувся Річард. – Він знає, що ми тут. Нам не вдасться застати його зненацька.

– Що ж принаймні він всього один, – позіхнула Кара. – Особливих труднощів не буде.

Кара, відбувши другу варту, не зволила розбудити Річарда, коли прийшла його пора вартувати. Вона дала йому поспати ще годинку. До того ж друга варта, як правило, найважча. Річард знову озирнувся.

– Може, ти й бачиш лише одного, але їх набагато більше. Не менше дюжини.

Келен знову прикрила очі долонею від сонця.

– Я більше нікого не бачу. – Вона подивилася по сторонах і назад. – Я бачу тільки одного. Ти впевнений?

– Так. Коли ми з ним один одного побачили, він залишив інших позаду і пішов до нас один. Вони ж все ще чекають.

Кара підхопила сумку і підштовхнула Келен з Річардом.

– Ходімо. Ми можемо піти від них і зникнути з їх очей, а потім сховатися. Якщо вони підуть за нами, ми застанемо їх зненацька і швидко покладемо край переслідуванню.

Річард штовхнув її.

– Заспокойся, а? Він йде один і не загрожує ніякою зброєю. Будь це нападом, він прихопив би з собою всіх решту. Почекаємо.

Кара схрестила руки на грудях і сердито стулила губи. Вона здавалася не такою самовпевненою, як зазвичай. Гаразд, готова вона йому розповісти, що її турбує чи ні, все одно доведеться з нею поговорити і з'ясувати, в чому справа. Може, Келен вдасться що-небудь з неї витягнути.

Людина підняла руку і дружньо помахала.

Раптово впізнавши незнайомця, Річард зняв стрілу і помахав у відповідь.

– Це Чандален.

Незабаром і Келен помахала рукою.

– Ти правий, це Чандален. Річард прибрав стрілу в сагайдак.

– Цікаво, що він тут робить?

– Поки ти вивчав зібраних в будинках курей, – повідомила Келен, – він пішов зі своїми людьми перевірити один з далеких патрулів. Сказав, що їм зустрілися якісь добре озброєні чужинці. Його людей стурбувала поведінка прибульців.

– Вони вороже налаштовані?

– Ні, – відкинула Келен за спину вологе волосся. – Але стражники Чандалена повідомили, що вони на диво спокійні. І Чандалена це стурбувало.

Річард кивнув, спостерігаючи за підходячим Чандаленом і помітивши, що той не має при собі ніякої зброї, крім кинджала за поясом. Згідно зі звичаєм, Чандален підходив без всякої посмішки. Люди Племені Тіни, поки не обміняються належними вітаннями, не посміхаються, навіть коли зустрічають в степу друзів.

З похмурим виглядом Чандален швидко ляснув по обличчю Річарда, потім Келен і Кару. Хоча більшу частину шляху він біг, Чандален, навіть не захекавшись, офіційно привітав їх.

– Сили Матері-сповідниці. Сили Річарду-з-характером.

Офіційне вітання, адресоване Карі, він здійснив кивком. Вона була охоронцем, як і він.

Всі троє повернули ляпас і теж побажали Чандалену сили.

– Куди ви прямуєте? – Поцікавився Чандален.

– Виникли складності, – відповів Річард, запропонувавши мисливцеві бурдюк з водою. – Нам потрібно повернутися в Ейдіндріл.

Чандален, прийнявши бурдюк, видав заклопотане бурмотіння.

– Курка-що-не-курка?

– Деяким чином так, – сказала Келен. – Як з'ясувалося, це чари, створені сестрами Тьми, яких тримає в полоні Джеган.

– Магістр Рал вдався до своєї магії, щоб знищити курку-що-не-курка, – Повідомила Кара.

Чандален, явно зрадівши цій новині, відпив води.

– Тоді чому ви повинні їхати в Ейдіндріл? Річард упер лук в землю і сперся на нього.

– Заклинання, створене сестрами Тьми, ставить під загрозу все і всіх, хто володіє магією. Через це ослабли Зедд з Енн. Вони залишилися чекати у вашому селі. У Ейдіндрілі ми сподіваємося знайти магію, яка зможе протидіяти магії сестер Темряви, і тоді до Зедда знову повернеться могутність і він розставить все по місцях. Магія сестер Тьми створила ту тварюку, що вбила Юні. Ніхто не захищений від неї, поки ми не доберемося до Ейдіндріла.

Уважно вислухавши, Чандален акуратно закрив бурдюк і повернув господареві.

– Тоді ви повинні якомога швидше вирушити в дорогу, щоб зробити те, що можете тільки ви. – Він озирнувся. – Але мої люди зустріли чужинців, які спочатку повинні з вами побачитися.

Річард повісив лук на плече і втупився в далину. Але не зміг зрозуміти, що за люди на підході.

– Ну і хто ж вони такі?

Чандален, перш ніж відповісти, швидко глянув на Келен.

– У нас є стара приказка. При куховарці краще держати язик за зубами, інакше ризикуєш опинитися в супі разом з тією куркою, що склювала її зелень.

Річарду здалося, що Чандален з усіх сил намагається не дивитися на спантеличену Келен. І, хоча абсолютно не розумів причини, Річард подумав, що відмінно зрозумів сенс вислову, яким би дивним він не був. Можливо, просто невдалий переклад?

Незнайомці були вже недалеко. Чандален, у якого Шнирок убив одного з довірених мисливців, напевно бажав, щоб Річард з Келен зробили все можливе, щоб зупинити ворога, і не став би наполягати на затримці, не будь у нього на те вагомої причини.

– Якщо для них так важливо зустрітися з нами, то пішли.

– Вони просили про зустріч тільки з тобою. – Чандален схопив Річарда за руку. – Може, хочеш піти один? А потім ви поїдете своїм шляхом.

– Чому це Річард повинен захотіти піти один? – Поцікавилася Келен. Підозрілість так і відчувалася в її тоні. Потім вона додала щось на мові Племені Тіни, якої Річард не розумів.

Чандален підняв руки, демонструючи порожні долоні, ніби бажаючи показати, що не озброєний і битися не має наміру. З якоїсь причини він не бажав приймати участі в подіях.

– Може, мені слід… – Почав Річард і осікся, наштовхнувшись на підозрілий погляд Келен. Він кашлянув. – Я хотів сказати, що у нас немає секретів один від одного, – поправився він. – І я завжди радий бачити Келен поруч. Гаразд, нам ніколи. Пішли.

Чандален кивнув і повів їх назустріч долі. Річарду здалося, що мисливець закотив очі з виразом «тільки потім не кажи, що я тебе не попереджав».

Річард бачив десятьох мисливців Чандалена, що йшли позаду сімох чужинців, а з кожного флангу ще по три, на чималій відстані. Здавалося, що мисливці Племені Тіни лише супроводжують чужаків, але Річард знав: вони готові атакувати при найменшому прояві ворожих намірів. У озброєних чужинців на землях Племені Тіни стільки ж шансів, скільки у сухого дерева не змокнути в грозу.

Річард сподівався, що і ця гроза теж пройде стороною. Келен, Кара і Річард поспішали за Чандаленом по вологій молодій траві.

Мисливці Чандалена були першою лінією оборони Племені Тіни. І багато охочих обходили великі землі племені десятою дорогою, наслухавшись про їх лють в бою.

Але шестеро чоловіків в просторих одягах здавалися абсолютно байдужими до ескорту досвідчених і смертельно небезпечних мисливців Чандалена. Щось у цій байдужості здалося Річарду знайомим.

Коли група підійшла достатньо близько, Річард раптом впізнав їх і аж спіткнувся.

Йому знадобилося кілька секунд, щоб повірити своїм очам. Що ж, принаймні тепер стала зрозуміла та байдужість, з якою поставилися чужаки до мисливців Чандалена. Річард поняття не мав, що занесло цих людей так далеко від рідних місць.

Всі шестеро були одягнені і озброєні однаково. Річард знав ім'я лише одного з них, але й інші були йому знайомі. У цих людей було одне призначення, визначене ще тисячоліття тому їх законодавцями – тими чарівниками часів великої війни, які забрали їх батьківщину і створили Долину Заблукалих, яка відділила Старий світ від Нового.

Їх мечі з чорними гардами і широкими кривими клинками перебували в піхвах. До кільця на гарді була прив'язана мотузка, другий кінець якої кріпився у мечоносців на шиї, щоб не втратити зброю під час битви. Крім цього, кожен ніс дротики і маленький круглий простий щит. Річарду доводилося бачити і жінок, озброєних точно так само і призначених тієї ж мети, але цього разу тут були тільки чоловіки.

Для цих людей володіння мечем було видом мистецтва. І вони віддавалися йому навіть при світлі місяця, якщо світлого дня їм здавалося мало. Володіння мечем було для них культом, і вони ставилися до свого заняття з фанатичним завзяттям. Всі ці чоловіки були майстрами меча.

Сьомою в групі була жінка, одягнена інакше і не озброєна. У всякому випадку, у звичному розумінні цього слова.

Річард не дуже-то розбирався в такого роду речах, але швидко підрахував, що вона не менше ніж на сьомому місяці вагітності.

Густа маса збитого темного волосся обрамляла гарне обличчя. Владні риси, пронизливі темні очі. Темно-коричневе плаття з тонкої вовни стягнуто на талії замшевим поясом. Кінці пояса прикрашали грубо оброблені дорогоцінні камені. По зовнішній крайці рукавів і по плечах сукні нашиті різнокольорові смужки. Кожна просмикнута в окрему дірочку і кожна – Річард знав – пришита з молитвою.

Молитовна сукня. Різнокольорові смужки, розвіваючись на вітрі, передавали молитву добрим духам. Таке плаття вправі носити тільки мудра жінка племені.

Думки Річарда судорожно заметалися. Навіщо ці люди опинилися так далеко від своїх земель? На розум не приходило нічого хорошого, зате дуже багато неприємного.

Річард зупинився. Келен встала зліва від нього. Кара – праворуч, Чандален – поряд з Карою.

Ні на кого не звертаючи уваги, чоловіки в вільному одязі поклали дротики на землю і опустилися перед Річардом на коліна. Схилившись лобом до землі, вони так і залишилися стояти.

Жінка ж мовчки дивилася на Річарда. В її очах був той же вираз, який він часто бачив у інших: у сестри Верни, у відьми Шоти, у Енн і Келен. Такий бездонний погляд був ознакою чарівного дару.

Вона дивилася Річарду в очі з такою мудрістю, якої йому зроду не досягти, і на її губах промайнула ледве помітна усмішка. Як і раніше не вимовляючи ні слова, вона опустилася на коліна серед шістьох супроводжуючих її чоловіків. Торкнувшись чолом землі, вона поцілувала носок його чобота.

Кахарін, – шанобливо прошепотіла вона. Річард нахилився і схопив її за плечі, змушуючи встати.

– Дю Шайю, моє серце радіє, коли я бачу, що з тобою все добре, але що ти тут робиш?

Вона піднялася, і обличчя її розпливлося в усмішці. Ступнувши вперед, вона поцілувала його в щоку.

– Звичайно, я прийшла, щоб побачити тебе, Річард, Шукач, Кахарін, чоловік мій.