Текст книги "П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 50 страниц)

10

Келен хотіла було прогнати курку, але чомусь ніяк не могла змусити себе зважитися на це. Курка, продовжуючи своє заняття, одним оком втупилася на неї.

Тук-тук-тук. Тук. Тук.

Саме цей звук Келен і чула все це час.

– Киш! – Замахала вона рукою. – Киш! Напевно, це через комах. Це через них птах тут. Подзьобати комах.

Але чомусь Келен сама цього не вірила.

– Киш! Залиш його! Киш!

Зашипівши та наїжачивши пір'я, курка підняла голову.

Келен відсахнулася.

Розриваючи кігтями мертву плоть, курка повільно повернула голову до Келен і схилила голову набік, від чого гребінець впав, а борідка сколихнулася.

– Киш, – почула Келен свій власний ледве помітний шепіт.

Світла не вистачало, до того ж дзьоб птаха був покритий запеченою кров'ю, і Келен не могла визначити, є на ньому мітка чи ні. Але в цьому й не було необхідності.

«Добрі духи, допоможіть!» – Подумки благала вона.

Птах коротко кудахнув. Цілком куряче кудкудакання, але Келен точно знала: це не так.

І тут вона до кінця зрозуміла, що мав на увазі Птахолов, говорячи про курку-що-не-курка. Ця тварюка виглядала як курка, нічим не відрізняючись від всіх інших курей. Але це була не курка.

Це було втілене зло.

Келен відчувала це всіма фібрами душі. Зло було очевидне, як посмішка смерті.

Келен судорожно стиснула комір. Вона настільки міцно притиснулася до платформи, на якій лежав труп немовляти, що не здивувалася би, якби масивне ложе перекинулося.

Першим інстинктивним бажанням було обрушитися на тварюку усією міццю своєї магії. Магії, яка навічно нищила особистість, і залишала в душі лише відчуття повної і беззастережної відданості сповідниці. Саме завдяки цій магії засуджені до смерті правдиво зізнавалися у всіх своїх злочинах. Або підтверджували свою невинність. Чарівництво сповідниці сприяло остаточному торжеству правосуддя.

Порятунку від магії сповідниць не існує. Вона абсолютна і остаточна. Навіть самі жахливі маніяки мають душу – тому уразливі.

Магія сповідниці була одночасно і засобом захисту. Але діяла тільки на людей. На курку вона не справить жодного враження. І напевне не подіє на це втілення жаху.

Погляд Келен метнувся до дверей, прикидаючи відстань. Курка зробила крок. Кігті вчепилися в лежачу на шляху руку Юні. Лапи затремтіли від напруги.

Курка відступила, напружилася і виплеснула струмінь фекалій Юні в обличчя.

І видала кудкудакання, що більше змахувало на сміх.

Келен відчайдушно шкодувала, що не може переконати себе в тому, що з'їхала з глузду, І вигадує казна-що.

На жаль, вона добре знала, що знаходиться в здоровому глузді.

Так, проти цієї тварюки не допоможе не тільки магія сповідниці. Навіть величезна перевага в зрості та силі нічого не значать перед цим породженням Тьми. Добре, якщо вдасться просто ноги винести.

Саме цього Келен хотілося найбільше – накивати п'ятами.

Жирний коричневий жук поповз по руці. Здавлено вискнувши, Келен змахнула жука і зробила крок до дверей.

Курка злетіла з тіла Юні і приземлилася перед дверима;.

Келен судорожно намагалася зібратися з думками. Курка безтурботно кудкудакала. Потім склювала жука, якого Келен змахнула з руки. Проковтнувши комаху, повернула голову і подивилася на Келен. Гребінець і борідка погойдувалися зі сторони в сторону.

Келен подивилася на двері, міркуючи, як швидше вискочити назовні. Відіпхнути курку з дороги? Спробувати відігнати від дверей? Просто проігнорувати і спробувати вийти?

Вона згадала слова Річарда: «Юні обізвав безчесним того, хто вбив курку. Незабаром Юні помер. Я кинув палицю в сидячу на вікні курку, і незабаром вона напала на хлопчика. Це з моєї вини Унгі постраждав. І я не хочу знову повторити ту ж помилку».

Келен теж не хотіла повторювати помилку. Ця тварюка запросто може кинутися їй в обличчя. Виклювати очі. Розкрити шпорою сонну артерію. І тоді вона стече кров'ю. Хто знає, наскільки вона, ця курка, сильна і на що здатна?

Річард наполягав, щоб усі були з курми виключно ввічливі. Життя Келен раптово опинилася в прямій залежності від його слів. Подумати тільки – зовсім недавно вона вважала їх дурістю! А тепер зважує свої шанси, прикидає варіанти, виходячи з того, що тоді сказав Річард.

– Ой, Річард, – пошепки благала вона. – Прости мене!

Щось торкнулося пальців ноги. Швидкого погляду в темряві виявилося недостатньо, щоб розгледіти, але Келен здалося, ніби вона бачить повзучих по нозі комах. Хтось із цієї повзучої капості ліз по щиколотці під штаниною. Вона смикнула ногою. Комаха трималося міцно.

Келен нахилилася і шльопнула по штанині, бажаючи прогнати повзуна, але вдарила занадто сильно і роздавила його на нозі.

Тут же квапливо випросталась, струшуючи заплуталих у волоссі комах і вискнула, коли сороконіжка впалала їй в долоню. Келен гидливо струсила її на підлогу. Сороконіжка плюхнулася на землю, і курка негайно склювала її.

Махнувши крилами, курка раптово перелетіла назад на тіло Юні. Швидко перебираючи лапами, вона підібралася до голови і втупилася на Келен. Чорні очі поглядали на неї з холодною цікавістю. Келен зробила невпевнений крок у двері.

– Мати! – Вимовила курка.

Келен здригнулася.

Вона відчайдушно намагалася заспокоїти дихання. Серце калатало так, ніби готове вирватися з грудей. Пальці судорожно чіплялися за край платформи.

Повинно бути, тварюка всього лише видала звук, схожий на слово «мати». Просто Келен – Мати-сповідниця і звикла чути це звернення. Їй страшно, і тому ввижається зі страху всяка всячина.

Келен знову зойкнула: щось вчепилося їй в щиколотку. Намагаючись змахнути залізлого в рукав жука, Келен ненавмисно скинула з платформи світильник. Він з тихим дзвоном гепнувся на брудну підлогу.

Миттєво в хатині запанувала непроглядна темрява.

Келен різко обернулася, відчувши, як щось поповзло між лопаток по волоссю. Судячи по писку і звуку – миша. На щастя, від різкого руху звірок впав.

Келен застигла. Прислухаючись, вона намагалася розрізнити, чи рухається курка, чи не зістрибнула вона на підлогу. В кімнаті панувала мертва тиша, лише у вухах голосно пульсувала кров.

Келен почала відступати до дверей. Ступаючи по гнилій соломі, вона неймовірно жалкувала про скинуті чоботи. Сморід забивав ніздрі. Здавалося, вона ніколи вже не зможе знову відчути себе чистою. Але їй було на все начхати, аби вибратися звідси живою.

У темряві пролунав кудахкаючий сміх.

І зовсім не звідти, звідки його можна було очікувати. Сміх пролунав з-за спини.

– Будь ласка, я не хотіла нічого поганого, – сказала Келен у пітьму. – І не думала проявляти неповагу. Я залишу тебе займатися твоїм ділом, якщо не заперечуєш.

Келен зробила ще крок до дверей. Вона ступала повільно і обережно, на випадок якщо курка опиниться попереду. Їй зовсім не хотілося випадково штовхнути тварюку і тим роздратувати. Не варто недооцінювати цю мерзоту.

Сповідниці не раз доводилося люто атакувати ворога, що здавався непереможним. І вона відмінно знала ціну раптової рішучої атаки. Але зараз вона чомусь твердо знала, що цей супротивник, якщо побажає, вб'є її з такою ж легкістю, з якою вона сама здатна скрутити шию справжньої курці.

І якщо вона почнее бійку, то стороною, що програє, виявиться теж вона.

Келен торкнулася плечем стіни і стала на дотик намацувати двері. Нічого. Келен обмацала обмазану глиною стінку з іншого боку. Дверей не було.

Божевілля якесь! Адже вона увійшла через двері. Тут повинна бути двері! Куроподібна тварюка задоволено кудакнула.

Стримуючи сльози жаху, Келен повернулась і притиснулася спиною до стінки. Напевно вона переплутала напрямок, поки крутнулася, струшуючи мишу. Просто повернула не в той бік, тільки і всього. Двері нікуди не поділася. Просто Келен пішла не туди.

Але тоді – де двері?

Вона розкрила очі якомога ширше, намагаючись хоч щось розгледіти в чорнильній пітьмі. І тут нова жахлива думка пронизала її свідомість. А що, якщо курка зараз виклює їй очі? Якщо ця тварюка любить саме це – викльовувати очі?

Келен почула свій власний панічний схлип. Солом'яний дах протікав. Важка краплина впала на голову, і Келен підстрибнула. Блиснула блискавка, і Келен побачила протилежну стіну в світлі блискавиці. Ні, це двері. Відблиск блискавки пробився крізь щілини одвірка. Прокотився громовий гуркіт.

Келен відчайдушно кинулася до виходу. У непроглядній пітьмі вона забилася стегном об кут платформи, вдарила пальці ноги об цегляний кут. Чисто рефлекторно схопилася від болю за стопу. Стрибаючи на одній нозі, щоб не впасти, наступила на щось тверде. Пекуча біль пронизала ногу. Келен спробувала вхопитися хоч за що-небудь, відсмикнула руку, відчувши під долонею задубіле тільце, і з гуркотом гепнулася на підлогу.

Лаючись крізь зуби, Келен зрозуміла, що наступила на гарячий світильник. Вона потерла ногу. Насправді не дуже-то і обпеклася. Просто у страху очі великі, от і здалося, що ногу пропалило наскрізь. Втім, з ноги, яку вона забила об кут, текла кров.

Келен зробила глибокий вдих. Не можна впадати в паніку, вимовила вона собі, інакше справа погана. Ніхто, крім неї самої, їй зараз не допоможе. А значить, треба зібратися і зберігати тверезу голову, щоб вибратися звідси.

Вона ще раз вдихнула як можна глибше. Все, що зараз потрібно, – це дістатися до дверей. Тоді вона зможе вискочити. І врятуватися.

Келен поповзла вперед. Вкриваюча підлогу солома була мокрою – від дощу, чи від стікаючої з платформ рідини, Келен не знала. Вона сказала собі, що люди Тіни шанобливо ставляться до мертвих. І ні за що не залишили б тут брудної соломи. Солома напевно чиста. Тільки чому ж вона тоді так смердить?

Величезним зусиллям волі Келен не фіксувала уваги на кишачих навколо комахах. Коли її рішучість зберігати мовчання вичерпалася, Келен тихенько застогнала. Вона повзла обличчям до дверей і побачила, як чергова блискавка висвітлила контур. Залишилося зовсім трохи.

Келен не знала, куди поділася курка, і молилася, щоб та знову зайнялася викльовуванням очей у Юні.

Але в наступному спалаху вона побачила лапи курки між собою і щілиною під дверима. Мало не в футі від її лиця.

Келен повільно піднесла тремтячу долоню до чола, щоб прикрити очі. Вона знала, що в будь-який момент куроподібний монстр кинеться викльовувати їй очі – Точно так само, як клював їх у Юні. Вона задихнулася від жаху, уявивши собі, що їй виклювали очі. Подумки побачила кров, яка ллється з розтерзаних порожніх очниць.

Вона осліпне. Виявиться зовсім безпорадною. І ніколи більше не побачить усміхнених сірих очей Річарда.

У волоссі, намагаючись вивільнитися з пут, копошився жук. Келен спробувала його змахнути, але марно.

Зненацька щось вдарило її по маківці. Келен скрикнула. Жук зник. Курка склювала його прямо з голови. Швидкий удар дзьобом виявився досить болючим.

– Спасибі, – змусила себе Келен подякувати курку. – Велике тобі спасибі. Дуже тобі вдячна.

І зойкнула, коли дзьоб вдарив по руці. Там повз жук. Курка зовсім не клюнула її в руку, а з'їла жука.

– Вибач, що я заволала, – сказала Келен. Голос її тремтів. – Я просто не очікувала. Спасибі тобі ще раз.

Дзьоб преболяче вдарив її по маківці. Цього разу ніякого жука не було. Келен не знала, чи порахувала курка, що там комаха, чи хотіла пробити їй голову. Від курки неабияк смерділо.

Келен знову піднесла долоню до очей.

– Будь ласка, не роби цього. Мені боляче. Будь ласка, не клюй мене.

Гострий дзьоб защіпнув вену на тильній стороні долоні, якою Келен прикривала очі. Курка потягнула, ніби намагалася витягнути з землі черв'яка.

Це був наказ. Тварюка бажала, щоб Келен прибрала руку.

Дзьоб різко рвонув шкіру. У значенні цього руху помилитися було неможливо. «Прибери руку, – означав він. – Прибери, або пошкодуєш».

Якщо тварюку розсердити, важко навіть уявити, що вона може створити. Зовсім поруч лежить тіло Юні як нагадування про можливі наслідки.

Келен сказала собі, що якщо тварюка спробує клюнути її в око, то вона схопить її та спробує скрутити шию. Вона буде боротися. Але тільки якщо тварюка зазіхне на очі.

Всі її інстинкти волали, заперечуючи проти настільки дурного і небезпечного вчинку. І Птахолов, і Річард – обидва заявляли, що це не курка. Тепер Келен анітрохи не сумнівалася в їх правоті. Але у неї може просто не залишитися іншого вибору.

Якщо вона почне битву, це буде битва не на життя, а на смерть. Келен не відчувала ані найменших ілюзій щодо своїх шансів. І все ж, незважаючи ні на що, вона, можливо, буде змушена битися. До останнього подиху, якщо знадобиться. Як учив її батько.

Курка вхопила шматок шкіри побільше і викрутила. Останнє попередження.

Келен обережно прибрала тремтячу руку. Тварюка задоволено кудакнула.

Знову блиснула блискавка. Келен, втім, вже не потребувала освітлення. Тварюка знаходилася буквально в декількох дюймах. Досить близько, щоб відчути її дихання.

– Будь ласка, не чіпай мене.

Гуркіт грому прогуркотів так, що можна було оглухнути. Курка закудахкала і різко повернулася.

Тут Келен зрозуміла, що це не грім. Хтось стусаном відкрив навстіж двері.

– Келен! – Пролунав голос Річарда. – Ти де? Вона миттєво схопилася на ноги.

– Річард! Обережно! Це курка! Курка! Річард кинувся до монстра. Курка прослизнула у нього між ногами і вискочила назовні.

Келен хотіла кинутися Річарду на шию, але він не дав їй часу, зірвавши з плеча найближчого з мисливців лук. Той не встиг навіть зреагувати на раптовий випад, а Річард вже вихопив з його сагайдака стрілу. Ще мить – І стріла лежала на натягнутій тятиві.

Курка відчайдушно тікала по бруду, з кожним спалахом блискавки віддаляючись все далі.

Пролунав дзвін тятиви. Стріла зі свистом пронизала повітря.

Келен почула глухий звук, коли сталевий наконечник досяг мети.

У спалаху блискавки вона побачила, як курка обернулася. Стріла потрапила їй ззаду точно в голову і наполовину стирчала з розкритого дзьоба. По древку стікала кров, капаючи з наконечника в калюжі і на оперення птаха.

Мисливець присвиснув, оцінивши постріл.

Знову почорніло і прогуркотів грім. Наступна спалах освітив втікаючу за кут курку.

Річард кинувся їй услід.

Келен – за ним. На бігу мисливець простягнув Річарду другу стрілу. Річард натягнув тятиву і підняв лук напоготів. Вони вилетіли за ріг.

І різко зупинилися. Там, в грязі, прямо посеред вулички, лежала закривавлена стріла. Курка ж зникла.

– Річард, – видихнула Келен, – тепер я тобі вірю!

– Здогадуюся, – відповів він.

Ззаду почулося гучне, «фуф-ф».

Висунувши голови за рогу, вони побачили, що дах будинку мертвих палахкотить вогнем. А крізь відчинені навстіж двері Келен розгледіла палаючу на підлозі солому.

– У мене була з собою свічка. Вона впала на солому. Але гніт згас. Я точно знаю, що згас, – промовила Келен.

– Може, це блискавка, – відповів Річард, дивлячись на темне небо, яке розсікали зигзаги блискавок.

У полум'ї, що розгорілося, оточуючі будинок мертвих будівлі, здавалося, танцювали якийсь коливний танець. Незважаючи на досить пристойну відстань, Келен відчула на обличчі жар. Палаюча солома і іскри злітали у нічне небо.

З пелени дощу з'явилися охоронці і зібралися навколо. Власник стріли передав її своїм друзям, шепнувши при цьому, що Річард-з-характером пристрелив злого духа і прогнав його.

З-за рогу будинку з'явилася ще одна пара, деякий час поспостерігала за вогнем, а потім приєдналася до решти. Зедд, чиє сиве волосся у світлі пожежі зробилися червоно-помаранчевими, простягнув руку. Один з мисливців поклав закривавлену стрілу йому на долоню. Зедд швидко оглянув її і передав Енн. Та покатала стрілу в пальцях і зітхнула, ніби стріла повідала їй свою історію і підтвердила найгірші побоювання.

– Це шими, – промовив Річард. – Вони тут. Тепер-то ти мені віриш?

– Зедд, я бачила його! – Вигукнула Келен. – Річард правий. Це не курка. Ця тварюка сиділа в хаті мертвих і викльовувала Юні очі. І вона говорить. Вона звернулася до мене по титулу – «Мати-сповідниця».

У серйозних очах старого чарівника відбивався вогонь. Нарешті він кивнув.

– Деяким чином ти правий, мій хлопчику. Це дійсно серйозна проблема, але це не шими.

– Зедд, я ж кажу тобі, вона була… – Почала заперечувати Келен, вказуючи на палаючий будинок.

І замовкла, коли Зедд простягнув руку і дістав з її волосся пір'їнку. Затиснувши її основу вказівним і великим пальцями, він повільно покрутив пір'їну. На очах у всіх присутніх та перетворилася в дим, що розтанув у повітрі.

– Це був Шнирок, – пробурмотів чарівник.

– Шнирок? – Насупився Річард. – Це ще що таке? І звідки ти знаєш?

– Ми з Енн сотворили ряд перевірочних заклинань, – відповів старий чарівник. – Ти надав нам необхідні докази, яких нам бракувало, щоб переконатися остаточно. Сліди магії на стрілі підтверджують наші підозри. У нас серйозні неприємності.

– Це творіння тих, хто віддався Володарю, – пояснила Енн. – Тих, хто володіє Магією Збитку. Сестер Тьми.

– Джеган, – прошепотів Річард. – У нього є сестри Тьми.

Енн кивнула.

– Минулого разу Джеган підіслав вбивцю-чарівника, але ви з ним впоралися. І ось тепер він направив щось набагато більш небезпечне.

– Ти був правий в своїй наполегливості, але помилявся у висновках, – поклав Зедд руку на плече онука. – Ми з Енн впевнені, що зможемо протидіяти заклинанню, що закликало Шнирка. Постарайся не турбуватися. Ми попрацюємо над цим і знайдемо рішення.

– Ти так і не сказав, що це за Шнирок такий. У чому його завдання? Для чого його призвали?

Перш ніж заговорити, Енн перезирнулася з Зеддом.

– Його призвали з Підземного світу. За допомогою Магії Збитку. І його призначення – пошкодити магію у світі живих.

– Як і у шимів, – злякано видихнула Келен.

– Це досить серйозна тварюка, – підтвердив Зедд, – але ні в яке порівняння з шимами не йде. Ми з Енн далеко не новачки і самі не без можливостей. Тепер завдяки Річарду Шнирок зник. Оскільки його розкрили, він повернеться не скоро. Ідіть спати. Джеган, на щастя, виявився недотепою, і його Шнирок видав себе перш, ніж встиг завдати істотної шкоди.

Річард озирнувся на бурхливий вогонь, ніби намагаючись щось зміркувати.

– Але яким чином Джеган…

– Нам з Енн необхідно відпочити, щоб ми змогли точно сказати, що саме зробив Джеган і як цьому протистояти. Це досить складно. Дозволь нам робити те, що ми вміємо і повинні.

Річард нарешті обійняв Келен за талію і притягнув ближче, кивнувши дідові. Схвально поплескавши Зедда по плечу, Він повів Келен до будинку духів.

11

Річард сіпнувся і розбудив Келен. Вона, притискаючись до нього спиною, прибрала з очей волосся і спробувала протерти очі. Річард сів. Келен тут же обдало холодом. Хтось наполегливо стукав у двері.

– Магістр Рал! – Кликав приглушений голос. – Магістр Рал!

Ні, їм це не приснилося – у двері стукала Кара. Річард, на ходу вскакуючи в штани, пішов відкривати.

В кімнату проникло денне світло.

– У чому справа, Кара?

– Мене знахарка за вами послала. Зедд з Енн захворіли. Я не зрозуміла, що вона говорить, але розібралася, що вона хоче, щоб я привела вас.

– Сильно захворіли? – Річард ривком натягнув чоботи.

– Судячи з поведінки знахарки, навряд чи там щось серйозне, але я в цьому слабко розбираюся. І подумала, що ви захочете самі подивитися.

– Звичайно. Так. Ми зараз.

Келен вже одягалася. Речі ще були сирими, але принаймні вже не наскрізь мокрими.

– Що, по-твоєму, це може бути?

Річард натягнув чорну нижню сорочку без рукавів.

– Поняття не маю.

Наплювавши на інші предмети туалету, він застебнув свій широкий пояс і рушив до виходу. Те, що зберігалося в золотих кишеньках на поясі, він ніколи не залишав без нагляду. Аж надто небезпечними були ці предмети. Він озирнувся, бажаючи переконатися, що Келен іде слідом за ним. Келен, стрибаючи на одній нозі, натягала задерев'янілий чобіт.

– Я хотіла запитати, чи не думаєш ти, що це може бути магія? Що з магією щось не так? Через цього Шнирка?

– Давай не будемо будувати вільних домислів. Ми скоро все дізнаємося.

Вони вибігли на вулицю, і Кара повела їх за собою. Ранок був сирим і туманним, свинцеві хмари висіли низько над головою, обіцяючи паршивий деньок. Що ж, хоча б дощу немає.

Довга світла коса Кари виглядала так, ніби всю ніч так і залишалася мокрою. Вона звисала, важка і набрякла від вологи, але Келен знала, що все одно зачіска Морд-Сіт виглядає куди краще, ніж її власні скуйовджені патли.

А ось червоне шкіряне одіяння Кари виглядало зовсім як новеньке. Морд-Сіт страшно пишалися своїм криваво-червоним шкіряним одягом. Воно як прапор повідомляло всіх про присутність Морд-Сіт. Мало знайшлося б слів, здатних так яскраво висловити загрозу, як це облачення.

Напевно, м'яку шкіру обробляли якоюсь олією або жиром, судячи з того, як з неї стікала вода. Келен, виходячи з того, наскілько вузька ця одежа, завжди підозрювала, що Морд-Сіт не доводиться витрачати багато часу, щоб роздягнутися, коли вони скидають цю свою другу шкіру.

Вони швидко крокували по вуличці. Кара метнула на них обвинувальний погляд.

– Минулої ночі у вас двох були неприємності! По тому, як перекочувалися у неї жовна, було неважко здогадатися, що Морд-Сіт зовсім не рада тому, що її залишили спати, а самі, як безпорадні курчата, бродили поодинці, намагаючись з'ясувати, чи не вляпаються вони за здорово живеш в яку-небудь серйозну неприємність.

– Я знайшла курку-що-не-курка, – повідомила Келен.

Вони з Річардом настільки видихалися, коли нарешті по бруду в темряві під дощем знову дісталися до будинку духів, що практично не обговорювали те, що трапилося. Коли Келен задала питання, Річард сказав, що шукав цю псевдокурку, коли почув долинаючий з будинку, де лежало тіло Юні, голос Келен. Вона думала, що він висловиться з приводу нестачі довіри з її боку, але він промовчав.

Келен вибачилася за те, що не повірила йому. На що Річард відповів лише, що вдячний добрим духам, які не залишили її. Потім міцно обійняв і поцілував у маківку. І у Келен чомусь виникло відчуття, що вона відчувала б себе набагато краще, якби він її вилаяв.

Напівмертві від утоми, вони заповзли під ковдру. Але, як не видихалася Келен, вона не сумнівалася, що так і не засне, замучена спогадами про це пернате втіленні зла. Але потім виходяче від Річарда тепло і його надійна рука, обіймаючи її, зробили свою справу, і Келен заснула, як кажуть, не встигнувши торкнутися головою подушки.

– Ніхто так досі і не спромігся пояснити мені, звідки видно, що ця курка і не курка зовсім, – поскаржилася Кара, коли вони завернули за ріг.

– Я не можу цього пояснити, – відповів Річард. – Просто щось в ній було не так. Якесь неясне відчуття, від якого в мене волосся на потилиці ставало дибки, коли вона була поруч.

– Якби ти там була, то зрозуміла б, – додала Келен. – Коли вона дивилася на мене, я бачила чисте зло в її очах.

– Може, їй просто потрібно було знести яйце, – скептично хмикнула Кара.

– Вона звернулася до мене по титулу.

– А! Ну, мені це теж дало би потрібну підказку, – посміхнулася Кара і тут же продовжила набагато більш серйозно, щоб не сказати стурбовано: – Вона дійсно назвала тебе «Мати-сповідниця»?

Келен кивнула, дивлячись на стривожене обличчя Кари.

– Ну, насправді вона сказала тільки «мати». А я не стала ввічливо чекати, поки вона договорить інше.

Вони втрьох зайшли в будинок, і Ніссель, яка чекала їх, сидячи на простеленій перед вогнищем шкурі, піднялася на ноги. В вогнищі розігрівався казанок з трав'яним настоєм. На полиці біля вогню, щоб не остигав, лежав хліб. Знахарка посміхнулася дивною усмішкою людини, яка знає щось, чого не знають інші.

– Мати-сповідниця, доброго ранку. Чи добре ти спала?

– Так, дякую. Ніссель, що трапилося з Зеддом і Енн? – Посмішка зникла, і знахарка глянула на важку завісу, що закривала прохід в далеку кімнату.

– Точно не знаю.

– Ну, тоді що у них не так? – Вимогливо запитав Річард, коли Келен перевела. – Що у них болить? У них гарячка? З шлунком непорядок? Головний біль? Що? – Він сплеснув руками. – У них голови з плечей скотилися?

Ніссель не зводила очей з Річарда, поки Келен перекладала їй його тираду.

– А він нетерплячий, твій чоловік.

– Він турбується про свого діда. Він дуже любить старого. Так ти знаєш, що з ними не так?

Ніссель швидко перемішала вміст казанка. Стара знахарка справляла дивне враження. Під час роботи вона вічно бурмотіла щось собі під ніс або змушувала пацієнта тримати на животі камені, щоб відвернути його увагу, поки зашивала рану. Але Келен відмінно знала, що у неї гострий як бритва розум і їй практично немає рівних в її ремеслі. За плечима цієї згорбленої знахарки були довгі роки досвіду і величезні знання.

Ніссель укуталась пощільніше в шаль, опустилася навпочіпки перед намальованою на підлозі Благодаттю і провела скрюченими пальцем уздовж однієї із прямих, що йшла від центру. Уздовж лінії, що позначає магію.

– Ось це, я думаю.

Келен з Річардом тривожно перезирнулися.

– Гадаю, ви розберетеся набагато швидше, якщо пройдете туди і глянете своїми очима, – порекомендувала Кара.

– Нам би хотілося перш з'ясувати, чого очікувати, якщо не заперечуєш, – суворо подивився на Морд-Сіт Річард.

Келен трохи розслабилася. Кара ні за що не стала б вести себе настільки зневажливо, якби дійсно вважала, що там, за щ закриваючою вхід в кімнату фіранкою, іде неабияка боротьба між життям і смертю. Втім, Кара мало що знала про магію, за винятком того, що вона їй не подобалася.

Кара, як і безстрашні д'харіанські солдати, побоювалася чарівництва. Вони постійно повторювали приповідку, що вони воюють сталлю проти сталі, а Магістр Рал – Магією проти магії. Це було частиною чарівних уз, що пов'язували народ Д'хари з Магістром Ралом: вони захищали його, а він – їх. Можна було подумати, ніби вони вважають своїм обов'язком захищати його тіло, щоб він натомість міг захистити їх душі.

Парадокс же полягав у тому, що унікальний зв'язок між Морд-Сіт і Магістром Д'хари був якимось свого роду симбіозом, що давав чарівну силу ейджу – страшному катувальному інструменту, який кожна Морд-Сіт носила на прикріпленому до зап'ястя ланцюжку. Але, що набагато більш важливо, завдяки стародавнім чарівним узам з Магістром Ралом Морд-Сіт могли захоплювати контроль над чарівним даром всіх володіючих магією. Поки Річард не звільнив їх, завданням Морд-Сіт було не тільки захищати Магістра Рала, але й мучити до смерті його володілих магією ворогів, і в цьому процесі витягати з них необхідні відомості.

Жодні чари не могли протистояти Морд-Сіт, крім магії Сповідниць. Наскільки Морд-Сіт боялися магії, настільки володіючі магією боялися Морд-Сіт. Втім, Келен завжди говорила, що ці гадюки бояться її набагато більше, ніж вона їх.

Заклавши руки за спину і розставивши ноги, Кара встала на варті. Келен, трохи пригнувши голову, зробила крок у дверний отвір. Річард люб'язно притримав для неї фіранку.

Кімнатку, позбавлену вікон, освітлювали свічки. На брудній підлозі виднілися намальовані магічні символи. Келен зрозуміла, що на відміну від намальованої в сусідній кімнаті Благодаті це не навчальні символи. Ці були намальовані кров'ю.

Келен вхопила Річарда за лікоть.

– Обережно! Не наступи! – Вона вказала рукою на символи на підлозі. – Вони призначені для того, щоб підманити і зловити в пастку необережного.

Річард, кивнувши, рушив далі, точно пересуваючись в лабіринті малюнків. Зедд з Енн лежали голова до голови на вузеньких солом'яних матрацах біля дальньої стіни. Обидва були укриті до підборіддя грубими вовняними ковдрами.

– Зедд, – пошепки покликав Річард, опускаючись на коліно. – Ти не спиш?

Келен села на коліна поруч з чоловіком і взяла його за руку. Енн моргнула і відкрила очі. Келен взяла за руку і її. Зедд примружився, ніби тьмяне світло свічок заподіювало біль.

– Це ти, Річард? Добре. Нам треба поговорити.

– Що трапилося? Ви захворіли? Чим ми можемо вам допомогти?

Сиве хвилясте волосся Зедда здавалося ще більш скуйовджене, ніж зазвичай. В тьмяному світлі зморшки були не так помітні, але зараз чомусь він виглядав дуже-дуже старим.

– Ми з Енн… просто втомилися, ось і все. Ми… Він витягнув руку з-під ковдри та вказав на орнамент символів на підлозі. Шкіряний одяг Кари обтягував Морд-Сіт куди щільніше, ніж висяча на його кістках шкіра.

– Скажи йому, – порушила дзвінку тишу Енн. – Або я скажу.

– Сказати що? Так що відбувається?!

Зедд, важко дихаючи, поклав руку на мускулисте стегно онука.

– Пам'ятаєш нашу розмову? На тему «що, якщо»… про зникнення магії?

– Звичайно.

– Ну так от, це почалося. – Очі Річарда розширилися.

– Значить, це все ж шими!

– Ні, – заперечила Енн. – Сестри Тьми. – Вона змахнула заливаючий очі піт. – Створивши заклинання, що викликає цю… цю псевдокурку…

– Шнирка, – підказав їй Зедд. – Закликавши Шнирка, вони або випадково, або навмисно спровокували зникнення магії.

– Навряд чи випадково. – Кинув Річард. – Напевно саме цього вони і домагалися. У всякому разі, Джеган, а за його наказом – сестри Тьми.

Зедд кивнув, прикривши очі.

– Упевнений, що ти правий, мій хлопчику.

– Значить, вам не вдалося це зупинити? – Запитала Келен. – З ваших слів виходило, що ви можете це зробити.

– Навіть перевірочні заклинання, створені нами, дорого нам обійшлися. – Енн говорила так само жовчно, як на її місці сказала б Келен. – І вичерпали наші сили.

Зедд підняв руку і знову впустив її Річарду на стегно.

– Через те, хто ми є, через те, що ми більш могутні, ніж інші, це вдарило по нас перших.

– Ти ж казав, що почнеться зі слабких, – насупилася Келен.

Енн тільки похитала головою.

– Тоді чому це не подіяло на нас? – Поцікавився Річард. – Келен володіє магією – магією сповідниць. І у мене є дар.

Зедд слабо махнув рукою.

– Ні-ні! Це діє не так. Це починається з нас. По мені вдарило більше, ніж по Енн.

– Не відводь їх в сторону, – буркнула Енн. – Це надто важливо. – Трохи зміцнілим голосом вона продовжила: – Річард, сила Келен скоро зменшиться. І твоя теж, хоча ти менше від неї залежиш, ніж ми з Келен, так що для тебе це не буде мати такого вже великого значення.

– Келен втратить свою могутність сповідниці, – підтвердив Зедд, – як і всі інші чарівники. І взагалі все, що володіє магією. Вона виявиться беззахисною, і її потрібно захистити.

– Не така вже я беззахисна, – заперечила Келен.

– Але ж має бути спосіб цьому протистояти! Минулої ночі ти сказав, що ви теж дещо можете, – стиснув кулаки Річард. – Ти сказав, що ви в змозі з цим впоратися! Ви повинні щось зробити!

Енн слабо стукнула Зедда по маківці.

– Чи не будеш ти такий люб'язний сказати йому, старий пень? Перш ніж хлопця трапить шляк і вже ніякої допомоги від нього не дочекаєшся?

– Я можу допомогти? – Подався вперед Річард. – Що я повинен зробити? Скажіть, і я зроблю. Зедд видавив слабку посмішку.

– Я завжди міг на тебе покластися, Річард. Завжди.

– Що ми можемо зробити? – Встряла і Келен. – Ви можете розраховувати на нас обох.