Текст книги "П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 50 страниц)

59

Настав час стати стіною проти нахабства! – Бертран Шанбор, новообраний і присвячений в сан Суверена Андера, звертався з балкона до величезного натовпу, який заповнив всю площу й сусідні вулиці.

Далтон знав – вітальні крики триватимуть ще досить довго – і скористався можливістю подивитися на Терезу. Та хоробро посміхнулася йому, витираючи хустинкою очі. Вона не спала майже всю ніч, молячись про душу покійного Суверена і просячи Творця дати новому Суверенові сили.

Далтон теж майже всю ніч не спав: разом з Бертраном і Хільдемарою він розписував, хто і що повинен говорити. Бертран був у своїй стихії. Хільдемара блищала. Далтон тримав поводи.

Наступ почався.

– Як ваш Суверен я не можу допустити, щоб жорстока несправедливість обрушилася на народ Андера! Магістр Рал – з Д'хари. Що він знає про потреби нашого народу? Як він може, приїхавши сюди вперше, очікувати від нас, що ми віддамо себе на його милість?

Натовп ревів і верещав. Бертран тримав паузу.

– Що, по-вашому, відбудеться з усіма вами, добропорядними хакенцями і андерцями, якщо Магістр Рал доб'ється свого? Невже ви думаєте, що він дійсно подбає про вас? Думаєте, його турбує, чи є вам у що одягтися, чим харчуватися і де працювати? Ми ж подбали про те, щоб усі ви могли знайти хорошу роботу, видавши закони на зразок «Закону про заборону дискримінації при наймі» Уінтропа, призначений дати доступ до багатств Андера всім жителям!

Він помовчав, перечікуючи нову хвилю радісних вигуків.

– Ми активно боролися з мерзотою. Боролися з людьми, яким наплювати на голодуючих дітей. Ми посилено трудилися, щоб життя всіх жителів Андера стало кращим! А що зробив Магістр Рал? Нічого! Де він був, коли наші діти голодували? Де він був, коли чоловіки не могли знайти роботу? Невже ми й справді хочемо, щоб вся наша важка праця і досягнення раптом були відразу зметені цією безсердечною людиною і його знатною дружиною, Матір'ю-сповідницею? Саме тепер, коли ми досягли вищої точки в наших перетвореннях? Коли нам належить ще так багато зробити на благо народу Андера? Що знає Мати-сповідниця про голодуючих дітей? Хіба вона хоч раз подбала про яку-небудь дитину? Ні!

Бертран продовжив, підкреслюючи кожне слово ударом кулака по перилах балкона:

– А справжня правда полягає в тому, що Магістра Рала хвилює тільки його магія! І привела його сюди до нас лише жадібність! Він прийшов, щоб використовувати нашу країну для своїх особистих цілей! Своїм чорним чаклунством він отруїть нашу воду! Ми не зможемо більше ловити рибу, бо його чаклунство перетворить наші річки, озера і океан в мертві води, доки сам він буде творити своєю мерзенною магією мерзенні знаряддя війни!

Вражена публіка прийшла в обурення. Далтон уважно вивчав реакцію, щоб відточити кожне слово в нових промовах і посланнях, які збирався розіслати по всій країні.

– Він створює злісних тварюк, щоб нав'язати свою несправедливу війну. Може бути, вам доводилося чути про людей, які загинули дивним і нез'ясовним чином? Думаєте, це випадковість? Ні! Це чаклунство Магістра Рала! Він створює злісних чарівних створінь і випускає їх, щоб перевірити, чи добре вони вміють вбивати! Його смертоносні тварюки спалюють і топлять невинних людей! Тягнуть, безпомічних, на дахи будинків і скидають вниз!

Натовп в потрясінні ахнув.

– Він використовує наш народ, щоб відточувати для війни свою чорну майстерність! Його мерзенне чаклунство наповнює повітря отрутою, яка просочиться в кожен дім! Ви хочете, щоб ваші діти дихали чаклунством Магістра Рала? Хто знає, якою страшною буде смерть невинних діточок, які надихаються плодами його чорного чародійництва? Хто знає, які потворності вони отримають, поплававши в ставку, яким він користувався для наведення чар? Ось що нам загрожує, якщо ми не будемо противитися насильству над нашою країною! Він залишить нас помирати в муках, щоб привести сюди своїх поплічників, щоб ті користувалися нашими багатствами! Ось істинна причина його приїзду в Андер!

Народ вже був у паніці.

Далтон нахилився до Бертрана і шепнув одними губами:

– Вода і повітря налякали їх найбільше. Підсиль це. Бертран ледь помітно кивнув.

– Ось що значить для нас, друзі мої, пустити сюди цього диктатора! Навіть повітря, яким ми дихаємо, буде отруєне його мерзенною магією, а вода загаджена його чаклунством! А він зі своїми когортами, регочучи над стражданнями чесних, працьовитих людей – і андерців, і хакенців, – буде наповнювати за наш рахунок свою казну! Він використовує наш свіже повітря і чисту воду для створення своїх мерзенних магічних штучок, щоб нав'язати війну, якої ніхто з нас не бажає!

Люди гнівно кричали, вимахуючи кулаками, почувши з вуст Суверена страшну правду. Для деяких розвінчання Магістра Рала і Матері-сповідниці було тим більш сильним, що, за словами Суверена, вони обдурили народ, інші ж лише отримали підтвердження своїм підозрам про безсердечність цих могутніх людей.

Бертран підняв руку.

– Імперський Орден запропонував нам купити нашу продукцію за цінами, набагато перевищують ті, що нам коли-небудь пропонували.

Пролунали схвальні крики і свист.

– Магістр Рал вкраде це у вас! Вибір за вами, добрі люди: прислухатися до брехні злого чарівника з далекої Д'хари, який обманом змусить вас відмовитися від ваших прав, який використовує нашу країну для пропаганди своїх мерзенних чарівних штучок, щоб нав'язати непотрібну війну, яка залишить ваших дітей голодувати й гинути від його шалених чар – або продати те, що ви виростили і зробили своїми руками, Імперському Ордену і збагатитися, як ніколи раніше.

Ось тепер натовп дійсно завівся. Люди, сповнені добрих почуттів до свого нового Суверена, вперше отримали серйозний привід відкинути Магістра Рала. Більш того, серйозний привід його боятися. Але що найголовніше – серйозний привід ненавидіти його.

Далтон перекреслював ті пункти в своєму списку, які виявлялися неефективні, і обводив ті, на які народ реагував найкраще. Як вони з Бертраном і припускали, самий сильний відгук викликало слово «діти»: при думці про ті жахи, що ледь не трапилися з їхніми дітьми, люди повністю втрачали розум.

Слово «війна» теж діяло непогано. Народ прийшов в жах, дізнавшись, що це Магістр Рал нав'язує війну, в якій немає ніякої необхідності. Народ бажав миру за всяку ціну. А коли вони дізнаються, яка ціна, то сповна заплатять її. Але тоді вже буде пізно.

– Ми повинні пройти через це, мій народе, залишити все в минулому і зайнятися справами Андера. А справ нам належить багато. Зараз не час відмовлятися від усього, чого ми досягли, і ставати колонією імперії чужоземного чаклуна, людини, одержимої спрагою наживи і влади, людини, яка лише бажає втягнути нас у свою безглузду війну! Якби Магістр Рал захотів, всі народи жили б у мирі. Але він не хоче миру! Я знаю, він відкине наші традиції та релігійні переконання, залишить вас без Суверена. Я боюся за вас, а не за себе. Мені ще належить так багато зробити! Віддати так багато моєї любові народу Андера! Я отримав благословення і повинен багато чого повернути суспільству. Благаю вас, благаю всіх вас – гордих жителів Андера – продемонструвати вашу відразу цьому хитрому демонові з Д'хари, показати йому, що вам відомі його мерзенні підступи. Сам Творець моїми вустами вимагає, щоб ви неслухали Магістра Рала, коли будете голосувати, і, голосуючи серцем, проставте хрест, перекресліть його злісні підступи! Перекресліть його обман! Перекресліть його хитрі брехні! Перекресліть його тиранію! Перекресліть його самого разом з Матір'ю-сповідницею!

Площа заревіла, і від цього реву затремтіли стіни будинків. Бертран підняв над головою схрещені руки, щоб всі могли бачити цей хрест.

Стояла поруч з чоловіком Хільдемара аплодувала, не зводячи з нього традиційного закоханого погляду.

Коли натовп нарешті заспокоїлася, підкоряючись жесту Бертрана, він простягнув руку до дружини, представляючи її народу. Натовп вітав Хільдемару майже так само довго, як і його.

Безмірно задоволена своєю новою роллю, Хільдемара підняла руки, просячи тиші. І домоглася її майже миттєво.

– Добрі люди Андера, не можу виразити в словах, наскільки я горда тим, що являюсь дружиною цієї великої людини…

Її мова потонула в захоплених криках. Минуло чимало часу, поки Хільдемарі нарешті вдалося знову добитися тиші.

– Передати вам не можу, з яким почуттям я дивилася, як мій чоловік трудиться, не шкодуючи себе, на благо нашого народу. Не піклуючись про визнання, не шукаючи слави, він невтомно трудився на свій народ, забувши про відпочинок та їжу. Коли я просила його перепочити хоч трохи, він завжди відповідав: «Хільдемара, чи можу я відпочивати, поки голодують діти?!!».

Натовп шаленів. Далтон, відвернувшись, сьорбнув ковток вина. Тереза схопила його за руку.

– Далтон, – шепнула вона, – Творець відповів на наші молитви, дарувавши нам в якості Суверена Бертрана Шанбора.

Далтон ледь не розреготався, але стримав себе, побачивши, з яким обожнюванням Тереза дивиться на Бертрана. І подумки зітхнув. Це не Творець дарував їм Бертрана, а сам Далтон.

– Утри сльози, Тесс. Найкраще попереду.

– І заради цих дітей, – продовжила Хільдемара, – я прошу кожного з вас відкинути ненависть і розбрат, які несе нашому народові Магістр Рал! Відкиньте Мати-сповідницю, бо їй немає діла до простих людей! Вона народилася в багатстві і розкоші. Що вона знає про тяжку працю? Покажіть, що дароване їй від народження право панувати не безмежне! Покажіть їй, що ми ні за що не підкоримося добровільно тим, хто так бридко обходитьсяться з нещасним трудовим людом! Ні Матері-сповідниці і її вимогам до народу, якого вона навіть не знає! Магістр Рал і Мати-сповідниця і так досить багаті! Не віддавайте їм і наше багатство! Вони не мають на нього жодних прав!

Далтон, позіхаючи, протер очі, коли вітальні крики змінилися скандуванням імені «Шанбор». Він уже забув, коли востаннє спав. Йому довелося викрутити руки одному з Директорів, щоб домогтися одноголосності. Одностайність означала божественне втручання, підтримку обраного Суверена, служила зміцненню його повноважень.

Коли нарешті Бертран знову вийшов вперед і звернувся до натовпу, Далтон вже майже не слухав, що він говорить, і знову включився, лише почувши своє ім'я.

– Ось тому, крім всіх інших причин, перераховувати які було б занадто довго, я особисто прийняв це рішення. І з особливою гордістю представляю вам нового міністра культури, людину, яка буде захищати вас і служити вам так само, як це робив я, його попередник, – Бертран простягнув руку, – Далтона Кемпбелла!

Стояча поруч з Далтоном Тереза впала на коліна, схиливши голову перед Бертраном.

– О Суверен, Ваша Милість, дякую вам за те, що піднесли мого чоловіка! Будьте благословенні за все те, що ви для нього зробили!

Далтон не відчув довгоочікуваної радості. Не відчув нічого, крім приниження. Вже Тереза-то прекрасно знала, якої праці йому коштувало досягти цих висот, і раптом ні з того ні з сього приписує всю велич Бертрану Шанбору!

Така сила слова – слова Суверена. Дивлячись на вітально волаючий натовп і прикидаючи, яку відповідь він виголосить Бертрану і Хільдемарі, Далтон сумно міркував про те, як легко підпали ці люди під вплив Суверена. Так, результат прийдешнього голосування був вирішений.

Але це ще не все. Далтону ще належало спустити з повідка останню з стихійних сил, що були в запасі.

Як тільки відкрилися двері, сморід, немов в'язень, що вирвався на свободу, вдарив в ніс. Темрява стояла непроглядна. Далтон клацнув пальцями, і здоровенні стражники-андерці миттєво вихопили з підставок факели і понесли вперед.

– Ви впевнені, що він ще живий? – Запитав Далтон. – Ви перевіряли?

– Та живий він, пане міністр! Живий! – Далтон на мить розгубився, але тут же набрав поважного вигляду. Всякий раз, як до нього зверталися «міністр», йому вимагалося кілька митей, щоб збагнути, що міністр – це він. Само поєднання «міністр культури Далтон Кемпбелл» вельми і вельми тішило слух.

– Сюди, міністр Кемпбелл, – вказав стражник з факелом.

Далтон переступив через людей, таких брудних, що вони практично зливалися з чорною підлогою. З щілини в стіні текла тухла вода. Там, де вона вливалась в камеру, вона служила для пиття, а місце, куди випливала, замінювало парашу. Стіни, підлога, стеля і люди – все кишіло комахами.

У дальньому кінці підвалу, за струмочком води, виднілося крихітне загратоване віконце, занадто маленьке, щоб у нього можна було пролізти. Виходило воно на алею. Якщо сім'я або друзі не залишали своєю турботою в'язнів, то могли прийти на цю алею і погодувати нещасних.

Через те, що всі ув'язнені були в ручних і ножних колодках, побитися за їжу вони не могли. Фактично вони тільки й могли, що лежати на підлозі. Ходити не давали колодки, так що пересувалися в'язні короткими стрибками. А якщо вдавалося більш-менш випрямитися, вони ухитрялися наблизити рот до вікна, щоб їх погодували. Якщо в'язня ніхто не годував, він вмирав.

Всі ув'язнені були оголені. Смолоскипи висвітлили покриті коростою тіла, і Далтон побачив худу беззубу бабу.

– Я здивований, що він ще живий, – зауважив Далтон стражникові.

– У нього ще залишилися прихильники. Вони щодня приходять його годувати. А потім, коли поїсть, він з ними розмовляє через вікно. Вони сидять і слухають його балаканину. Можна подумати, він здатний сказати щось важливе!

Далтон і знати не знав, що у цієї людини ще збереглися послідовники. Це був великий плюс. Маючи навіть жменьку прихильників, швидко розгорнути кампанію не складе труднощів.

– Ось він, міністр Кемпбелл, – тицьнув факелом стражник. – Ось цей малий.

Він штовхнув лежачу людину. Голова в'язня повернулася до них. Не повільно і не швидко. Недбало. Замість очікуваного покірного погляду на Далтона блиснуло вогнем єдине око.

– Серін Раяк?

– Точно, – буркнув в'язень. – Чого треба? – Далтон присів навпочіпки. Йому довелося зробити другу спробу, щоб вдихнути. Сморід тут стояв нестерпний.

– Мене щойно призначили міністром культури, майстер Раяк. Прямо сьогодні. І першим ділом я прийшов, щоб виправити заподіяну вам несправедливість.

– Несправедливість? У світі повно несправедливості. Магія розгулює на свободі і шкодить людям. Магія засунула мене сюди. Але я не здався, добродію мій! Ні, не здався! Я ніколи не відступлюся перед мерзотою магії! Я з радістю пожертвував оком заради своєї справи. Відьма його відняла. І якщо ви сподіваєтеся, що я відмовлюся від священної війни з мерзенними носіями магії, то краще залиште мене тут. Залиште, чуєте? Я ніколи не відступлюся!

Далтон злегка позадкував, коли Раяк судорожно забився в колодках.

– Я не відмовлюся від боротьби з магією! Чуєте, ви?! Не відступлю перед тими, хто насилає мерзенне чаклунство на вірних чад Творця!

Далтон утримав Раяка, поклавши руку на брудне плече.

– Ви мене не так зрозуміли. Магія завдає величезної шкоди нашій країні. Люди горять у вогні і тонуть. І без всяких причин стрибають з дахів будинків і мостів…

– Відьми!

– Цього-то ми і побоюємося…

– Відьми, які насилають на людей вроки! Якщо б ви, придурки, слухали мене, коли я намагався вас попередити! Я намагався допомогти! Намагався очистити від них країну!

– Саме тому я тут, Серін. Я вам вірю. Ми потребуємо вашої допомоги. Я прийшов, щоб випустити вас і благати про допомогу.

Білок єдиного ока Раяка, втупився на Далтона, здавався острівцем в чорному морі бруду.

Хвала Творцеві! – Прошепотів Раяк. – Нарешті! Нарешті мене призвали виконати угодну йому справу!

60

Видовище Річарда вразило. Наскільки вистачало місця, все було заповнено людьми. Майже кожен тримав у руці запалену свічку. За широченной головній вулиці Ферфілда тягнувся нескінченний людський потік. Потік обтікав лави і дерева, які здавалися загубленими острівцями.

Тільки-тільки стемніло. Пурпурний захід за вершинами далеких гір окреслював хмари, які збиралися на заході. Хмари збиралися весь день. Здалеку долинали глухі гуркоти грому. У повітрі пахло вологою і пилом, піднятим копитами коней. Часом покрапував дощ. Важкі краплі віщували майбутню зливу.

Д'харіанські солдати оточили Річарда, Келен і Дю Шайю сталевим кільцем. Річарду ці оточуючі їх вершники нагадували корабель, що пливе по морю облич. Солдати вміло розчищали прохід, не створюючи при цьому враження, що силою відтісняють людей в сторону. Народ не звертав на них уваги. Люди просто зосереджено йшли. А може, було просто занадто темно, щоб розгледіти солдатів, і їх просто приймали за андерських військових.

Мечники бака-тау-мана десь розчинилися. Іноді вони це робили. Річард знав, що вони просто-напросто зайняли стратегічні позиції на випадок можливих неприємностей. Дю Шайю позіхала. Шлях у Ферфілд зайняв весь день.

Річарду дуже не подобалося те, що він бачив, і він повів своїх людей з головної вулиці на пустельну вуличку неподалік від головної площі. Вони спішилися. Він хотів підійти ближче, але не бажав, щоб люди бачили його в оточенні солдатів. Які б не були хороші його д'харіанці, навряд чи вони в змозі щось зробити в натовпі на вулиці з десятками тисяч людей. Колонія крихітних мурах запросто здатна впоратися з кількома чужаками, нехай і сильними.

Залишивши велику частину ескорту чекати на місці і наглядати за кіньми, Річард з Келен і кількома солдатами пішли вперед, щоб дізнатися, в чому справа. Дю Шайю і питати не стала, чи можна їй піти з ними. Вона просто пішла. Джіан, перевіривши околиці і нічого загрозливого не виявивши, приєднався до них. Зупинившись в тіні двоповерхового будинку на розі площі, вони прийнялися непомітно спостерігати.

В кінці площі височів поміст з кам'яними перилами. Звідти робилися публічні оголошення. Перед від'їздом з Ферфілда Річард виступав там перед вельми зацікавленою і доброзичливою аудиторією. Річард з Келен на зворотному шляху заїхали в Ферфілд, маючи намір знову виступити на площі перед тим, як їхати в маєток. Потрібно було терміново приступати до вивчення книг про Йозефа Андера, або написаних ним самим, щоб відшукати ключ до вирішення завдання, дізнатися, як знешкодити шимів. І хоча варто було поспішати, Річард захотів ще раз поговорити з жителями міста, повторити і посилити те, що сказав в минулий раз.

За останні дні шими розперезалися ще дужче. Здавалося, що вони вже всюди. Річарду і Келен вдалося врятувати декількох своїх солдатів, котрі рвонули на нездоланний поклик смерті, готових вже стрибнути у воду чи зробити крок у вогонь. Деяких врятувати не встигли. Останнім часом Річард і Келен практично не спали.

Зібралася натовп почав скандувати:

– Ні війні! Ні війні! Ні війні! – Монотонне скандування, лунке і нав'язливе, було схоже на гуркіт далекого грому.

Річард вважав це доброю ознакою, що цілком відповідала його сподіванням. Однак його стурбував гнівний вираз очей присутніх і інтонація, з якою вони скандували. Деякий час скандування тривало, наростаючи, як гуркіт лавини.

Стоячий біля платформи чоловік посадив собі на плечі маленьку дівчинку, щоб її бачили всі.

– Вона хоче щось сказати! Дайте їй сказати! Будь ласка! Послухайте мою доньку!

Натовп заохочувально заревів. Дівчинка років десяти-дванадцяти на вигляд рішуче підійнялася по сходинках на поміст і підійшла до поручнів. Натовп затих.

– Будь ласка, милий Творець, почуй наші молитви! Не дай Магістрові Ралу розв'язати війну! – Вимовила вона дзвінким дівочим голоском з властивою юності довірливою силою. Потім подивилася на батька. Той кивнув, і вона продовжила: – Нам не потрібна його війна! Будь ласка, милий Творець, нехай Магістр Рал дозволить нам жити в світі!

Річарду немов встромилася в серце крижана стріла. Він хотів пояснити все цій дитині, роз'яснити тисячі речей, але знав, що вона не зрозуміє нічогісінько. Рука Келен на плечі мало заспокоювала.

Ще одна дівчинка, трохи молодша першої, піднялася на платформу.

– Будь ласка, милий Творець, нехай Магістр Рал дозволить нам жити в мирі!

Утворилася черга. Батьки підносили до східців діточок всіх віків. І всі діти говорили одне і те ж. Деякі говорили просто: «Дай нам мирно жити!», деякі навіть не розуміли толком сенс того, що говорять.

Річарду було абсолютно ясно: дітлахи репетирували ці слова цілий день. Ці слова – не з дитячого лексикону. Але розуміння мало полегшувало біль – адже діти вірили в свої слова.

Деякі дітлахи говорили неохоче, інші нервували, але більшість явно пишалися, що беруть участь у настільки значному заході. По гарячності, з якою вимовлялися слова, можна було визначити, що діти постарше вірять, що здатні змінити історію і запобігти тому, що здається їм катастрофою.

Один хлопчик запитав:

– Милий Творець, чому Магістр Рал хоче вбити дітей? Нехай він залишить нас у спокої і дозволить нам мирно жити!

Натовп вибухнув привітальними криками. Хлопчина, надихнувшись, повторював свою коротку промову знову і знову. У натовпі багато людей плакали.

Келен з Річардом мовчки переглянулися. Обом було очевидно: це не спонтанний виступ. Це добре підготовлена і розіграна акція, пряме цитування розісланих послань. Річарду вже повідомляли про те, що відбувається щось подібне, але тепер він побачив все своїми очима і здригнувся.

Нарешті на платформу вийшов чоловік, в якому Річард впізнав одного з Директорів по прізвищу Прево.

– Магістр Рал, Мати-сповідниця! – Прокричав він у натовп. – Якщо ви мене зараз чуєте, то я хочу запитати вас, навіщо ви принесли вашу злісну магію нашому миролюбному народу? Чому хочете утягнути нас у вашу війну, у війну, яка нам не потрібна? Послухайте дітей, бо їхніми вустами говорить мудрість! Немає ніякого резону розв'язувати конфлікт, не спробувавши спочатку домовитися. Якщо б вас хвилювали долі невинних діточок, ви б сіли за стіл переговорів з Імперським Орденом і вирішили ваші розбіжності. Орден цього хоче, так чому ж ви проти? А може, вам потрібна ця війна, щоб захопити те, що вам не належить? Щоб ви могли поневолити тих, хто вас відкинув? Прислухайтеся до мудрих слів дітей і, будь ласка, в ім'я всього, що є хорошого, дайте нам можливість зберегти мир! Натовп почав скандувати:

– Хай буде мир! Нехай буде мир!

Прево деякий час слухав, потім продовжив:

– Нашому Суверенові належить виконати величезну роботу! Ми дуже потребуємо його керівництва! Чому Магістр Рал наполегливо відволікає нашого Суверена від роботи на благо народу? Чому Магістр Рал піддає наших дітей такій величезній небезпеці? – І сам відповів на своє запитання: – З жадібності! Зі своєї жадібності!

Келен поклала руку Річарду на плече – але його це мало втішило. Він бачив, як вся його тяжка праця поглинається полум'ям брехні.

– Милий Творець! – Кликнув Директор Прево, піднявши до неба складені руки, – Ми дякуємо Тобі за нашого нового Суверена! За людину безцінних талантів і незрівнянної відданості, самого високоморального Суверена, що коли-небудь правив нами! Будь ласка, Творець, дай йому сили протистояти злобним підступам Магістра Рала!

Директор Прево простяг руки.

– Я прошу вас, добрі люди, подумати про цього прибульця здалеку. Про людину, яка взяла Мати-сповідницю всіх Серединних Земель собі за дружину!

Натовп невдоволено забурчав. Зрештою, Мати-сповідниця була все ж їх Матір'ю-сповідницею.

– І це при тому, що ця людина, яка так багато кричить про свою моральну перевагу, вже має іншу дружину! Куди б він не прямував, він возить її з собою, вагітну його дитиною! І незважаючи на те що його інша дружина носить його дитя, він одружується на Матері-сповідниці і теж тягає її з собою, як наложницю! Скількох ще жінок візьме цей гріховодник, щоб плодити своїх мерзенних нащадків? Скільки байстрюків він зачав тут, в Андері? Скільки наших жінок піддалися його безмежній похоті?

Натовп був в шоці. Крім усього іншого, це було приниженням Матері-сповідниці.

– Ця інша жінка гордо заявляє, що вона дружина Магістра Рала, більш того, вона визнає, що носить його дитя! Так що ж це за людина така?! Пані Шанбор була так шокована настільки нецивілізованою поведінкою, що, ридаючи, злягла в ліжко. Суверен в шоці через те, що настільки скандальні взаємини проникли в Андер! Вони обидва просять вас відкинути цю брудну свиню з Д'хари!

– Це неправда! – Дю Шайю смикнула Річарда за рукав. – Я піду і все їм поясню, щоб вони зрозуміли, що все не так, як говорить ця людина. Я їм розтлумачу.

Річард утримав її.

– Нічого подібного ти не зробиш. Ці люди не стануть тебе слухати.

– Наша мудра жінка зовсім не аморальна! – Гаряче заговорив Джіан. – Вона повинна пояснити, що діяла відповідно до закону.

– Джіан, – сказала Келен. – Ми з Річардом знаємо правду. Ти з Дю Шайю і всі ваші люди теж її знаєте. Тільки це і має значення. А натовп не сприйнятливий до правди. Саме так тирани і домагаються народної підтримки: з допомогою брехні.

Надивившись достатньо, Річард зібрався було йти, коли над натовпом зметнулось яскраве помаранчеве полум'я. Імовірно, від свічки загорілася сукня однієї дівчинки. Вона пронизливо закричала. Її волосся спалахнуло. По швидкості, з який поширювався вогонь, Річард зрозумів: це не випадковість.

Шими вже тут.

Неподалік від них загорівся одяг на чоловікові. Натовп в паніці заметався, кричачи, що Магістр Рал застосував проти них магію.

Було моторошно дивитися, як дівчинка з чоловіком перетворюються на живі смолоскипи. Вогонь палахкотів так, ніби людей вмочили у сірку, ніби сам вогонь – живий.

Натовп побіг, почалася тиснява. Батьки намагалися збити з дочки полум'я сорочкою, але та теж загорілася, яскраво полихнувши. Палаючий чоловік звалився на землю. Він перетворився на чорну головешку посеред жовто-оранжевого горнила.

І тут розверзлися небеса, наче самі добрі духи не могли більше виносити цього видовища. Шум дощу, який забив по сухому грунті, перекрив рев полум'я і крики натовпу. Злива погасила свічки, стало зовсім темно. На площі продовжували горіти два вогнища – чоловік і дівчинка. Над їх тілами в рідкому світлі танцювали шими. Для цих двох нещасних вже не можна було нічого зробити.

Якщо ж Річард щось не зробить, то нічого не можна буде зробити і для всіх людей на землі. Шими поглинуть світ живих.

Келен поволокла Річарда геть, він не опирався. Вони бігли в темряві під проливним дощем – туди, де на них чекав ескорт з кіньми. Взявши коня під вуздечку, Річард повів усіх бічними вулицями геть з Ферфілда.

– Доповіді були точними, – сказав він, нахилившись до Келен. – Абсолютно очевидно, що вони настроїли народ проти нас.

На щастя, до виборів залишилося кілька днів, – відповіла Келен, крізь пелену дощу. – Можливо, ми втратили голоси тут, але ще є шанс по решті території Андера.

Вони йшли під дощем, ведучи коней на поводу. Річард переклав повід в іншу руку й обійняв Келен за плечі. – Істина переможе.

Келен промовчала.

– Найголовніше зараз – шими, – суворо промовила Дю Шайю. Вона виглядала засмученою і наляканою. – Що б там не відбувалося, шимів треба зупинити. Я не хочу, щоб вони знову мене угробили. І не допущу, щоб вони погубили нашу дитину. Що б тут не творилося, це всього лише одна країна. А ось шими всюди. Я не хочу приносити дитину в світ, де безчинствують шими. Якщо їх не зупинити, безпечного місця не буде ніде. Ось у чому твоя істинна задача, Кахарін.

Річард обійняв Дю Шайю за плечі:

– Знаю. Я знаю. Може, я знайду те, що мені потрібно, в бібліотеці маєтку.

– Міністр і Суверен проти нас, – зауважила Келен. – Вони можуть не дозволити нам більше користуватися бібліотекою.

– Ми нею скористаємося, – відрізав Річард. – Так чи інакше.

Він вів їх по тій вулиці, що відразу за містом зливалася з дорогою, що з'єднувала Ферфілд з маєтком міністра культури. Саме на цій дорозі, ближче до маєтку, і стояв їхній табір.

Річард помітив, що Келен на щось дивиться. Простеживши за її поглядом, він побачив маленьку вивіску, освітлену падаючим з вікна світлом.

На вивісці пропонувалися трави і послуги повитухи.