Текст книги "П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 48 (всего у книги 50 страниц)

67

Річард якраз міркував над заплутаним і складним перекладом, намагаючись продертися крізь лабіринт можливих значень, коли в намет прослизнув Джіан. Солдати попросили б дозволу увійти. Майстри Меча ж перебували в повній впевненості, що у них є право ходити куди їм заманеться.

– Кахарін, ти повинен піти зі мною. Мене прислала Дю Шайю.

– Дитина?! – Миттєво підхопився Річард. – Почалися пологи? Я покличу Келен. Пішли.

– Ні, – уперся йому в груди рукою Джіан. – Не твоя дитина. Вона послала мене за тобою і веліла привести тільки тебе.

– Вона не хоче, щоб я привів Келен?

– Ні, Кахарін. Будь ласка, ти повинен зробити те, про що тебе просить наша мудра жінка, твоя дружина.

Ніколи ще Річард не бачив в темних очах Джіана настільки стурбованого виразу. Він завжди більше скидався на камінь з мечем ззаду. Річард жестом запропонував Джіану йти вперед. На його подив, час уже наближався до світанку. Виявляється, він пропрацював всю ніч безперервно. Річард понадіявся, що Келен спить. А якщо ні, то влаштує йому рознос за те, що він так і не приліг.

У Джіана стояли напоготові двоє осідланих коней. Річард несказанно здивувався. Цей хлопець швидше побіжить, ніж поїде верхи, якщо тільки Дю Шайю не накаже. А цього не може бути, бо не може бути ніколи.

– Що відбувається? Я думав, Дю Шайю мене чекає. – Річард кивнув на намет Дю Шайю. Джіан скочив у сідло.

– Вона в місті.

– Що вона забула в Ферфілді? Не думаю, що там безпечно для неї після того, як вони налаштували всіх проти нас.

– Будь ласка, Кахарін. Благаю, поїдемо зі мною, і швидко.

Річард злетів на коня.

– Звичайно. Вибач, Джіан. Поїхали.

Річард почав турбуватися, що у Дю Шайю вже виникли неприємності з жителями Ферфілда. Вони відмінно знали, що вона прийшла з Річардом і Келен. І знали, що вона – дружина Річарда.

Він пришпорив коня. Від хвилювання у нього підвело живіт.

Двері укритого за деревами будинку відчинилися. Звідти виглянув Едвін. Річард трохи заспокоївся. Напевно, той чоловік, якого вони врятували, вмирає, і вони хотіли, щоб він встиг до нього, поки той ще не помер, оскільки Річард вмів повертати подих життя.

Річард не розумів, що тут робить Дю Шайю, але припускав, що вона, можливо, відчуває якусь спільність з вмираючим, оскільки її теж повернули до життя таким же чином.

Едвін, стурбований і зляканий, провів їх по коридору і добре обставлених кімнатах у глиб великого будинку. У будинку відчувалася якась порожнеча, тиша і печаль. Річард подумав, що це цілком природно, адже дружину Едвіна вбили.

Вони дійшли до кімнати в кінці короткого тьмяно освітленого коридору. Двері в кімнату були закриті. Джіан тихенько постукав, а потім повів кудись смутного Едвіна.

Перш ніж піти, Едвін схопив Річарда за рукав:

– Якщо щось знадобиться, Річард, я тут. Річард кивнув, і Едвін дозволив Джіану відвести себе. Двері відчинилися. З кімнати виглянула Дю Шайю. Побачивши Річарда, вона вийшла в коридор і, упершись рукою йому в груди, змусила позадкувати. Потім зачинила за собою двері. – Річард, ти повинен мене вислухати. – Вона продовжувала утримувати його. – Вислухай дуже уважно і обіцяй не сходити з розуму.

– Сходити з розуму? З чого раптом?

– Будь ласка, Річард, це важливо. Ти повинен мене вислухати і зробити так, як я скажу. Обіцяй.

Річард відчув, як кров відринула від лиця.

– Обіцяю, Дю Шайю, – кивнув він. – У чому справа? – Вона підійшла ближче. Продовжуючи упиратися долонею йому в груди, Дю Шайю взяла іншою рукою його за плече.

– Річард, та людина, яку ти знайшов… Це Келен.

– Дурниця! Келен я б упізнав.

На очах Дю Шайю блиснули сльози.

– Річард, будь ласка! Я не знаю, чи виживе вона. Ти повернув її до життя, але я не знаю… Я хотіла, щоб ти прийшов. Річард насилу зміг вдихнути.

– Але… – У голові запанувала порожнеча. – Але я б упізнав! Дю Шайю, ти напевно помилилася. Келен я б неодмінно б впізнав!

Дю Шайю стиснула йому руку.

– Я й сама не могла впізнати, поки ми не змили… Річард рвонувся до дверей. Дю Шайю відштовхнула його.

– Ти обіцяв. Обіцяв вислухати.

Річард ледь чув її. Думки розбіглися. Він бачив лише лежаче в полі покалічене закривавлене тіло і не міг змусити себе повірити, що це була Келен.

Річард вчепився п'ятірнею в волосся.

– Будь ласка, Дю Шайю, не роби зі мною цього. – Кожне слово давалося йому важко. – Не роби цього. Будь ласка!

Вона струснула його.

– Ти повинен бути сильним, інакше у неї не залишиться жодного шансу. І будь ласка, не злися на мене.

– Що тобі треба? Говори. Говори, Дю Шайю! – По його щоках котилися сльози. – Будь ласка, скажи, що тобі потрібно.

– Мені потрібно, щоб ти мене вислухав. Ти чуєш?

Річард кивнув. Він не розумів толком, про що вона просить, але все одно кивнув. Його думки мчали галопом. Він може зцілити Келен. У нього є магія.

Але зцілює Магія Приросту.

Шими забрали Магію Приросту. Дю Шайю знову струснула його.

– Річард!

– Вибач. Що? Я слухаю.

Дю Шайю більше не змогла витримати його погляду.

– Вона втратила дитину. – Річард моргнув.

– Тоді ти помилилася. Це не може бути Келен. Дю Шайю, дивлячись в підлогу, набрала побільше повітря.

– Келен була вагітна. Вона сама сказала мені про це, коли ми були в тому місці, де жив Андер.

– У Вестбруку? – Дю Шайю кивнула.

– Там, до того, як ви з нею поїхали одні до гірського озера, вона мені сказала. І взяла з мене слово, що я тобі не скажу. Лише сказала, що це довга історія. Вважаю, що зараз ти маєш право знати.

«Вона втратила дитину».

Річард осів на підлогу. Дю Шайю обіймала його, а він здригався від ридань.

– Річард, мені зрозуміла твоя біль, але сльозами горю не допоможеш.

Річард нарешті змусив себе заспокоїтися. Притулившись до стіни, він відчужено чекав, коли Дю Шайю скаже йому, що він може зробити.

– Ти повинен зупинити шимів.

– Що?! – Він схопився на ноги.

– Якщо до тебе повернеться магія, ти зможеш зцілити її. Все різко встало на місце. Він повинен вигнати шимів.

Тільки і всього. Лише вигнати шимів, а потім вилікувати Келен.

– Річард, коли ми були в тому місті, Келен сказала мені, що носить дитя… – Слова «носить дитя» буквально обпекли його як кнутом. Він усвідомив, що Келен чекала дитину, а він і не підозрював про це, а тепер це дитя вже мертве. – … Вестбрук… – Річард, та слухай же! Коли ми там були, місцеві жителі розповідали, що був жахливий вітер, злива та пожежа, які знищили практично все, що належало тій людині.

– Так, і вважаю, це були шими.

– Вони ненавидять його. І в твоєму серці має бути така ж ненависть до шимів, щоб ти зміг їх перемогти. Тоді твоя магія до тебе повернеться, і ти зможеш зцілити Келен.

Думки Річарда мчали галопом. Шими ненавидять Йозефа Андера. Чому? Вже точно не за те, що ця людина вигнала їх, – він цього не робив. Замість цього він поневолив шимів і змусив служити йому. І Доміні Діртх якимось чином пов'язані з тим, що сотворив Андер. Коли Річард з Келен звільнили Шимів, ті скористалися свободою, щоб зігнати свій гнів на речах, які належали Андеру. Але чому на тих, що в Вестбруці, а не тих, що зберігаються в бібліотеці маєтку міністра культури?

Слова Йозефа Андера загриміли в мозку Річарда.

«Під кінець я прийшов до висновку, що повинен відкинути і Творця, і Володаря. І створив власне творіння, власне відродження і смерть, і цим своїм діянням назавжди захистив мій народ. Отже, прощайте, бо я заспокою мою душу в тривожних водах і таким чином буду вічно наглядати за тим, що так ретельно виткав і що відтепер у повній безпеці і незмінне».

Тривожні води!

Нарешті Річард все зрозумів.

– Мені треба йти. Дю Шайю, мені треба йти. – Річард схопив її за плечі. – Будь ласка, не дай їй померти до мого повернення. Обов'язково!

– Річард, ми зробимо все, що зможемо. Даю тобі слово як твоя дружина.

– Едвін!

Уінтроп миттєво виник в коридорі.

– Так, Річард? Що я можу зробити? Говори.

– Можеш укрити цих людей у своєму домі? Моя дружина… – Річард судорожно сковтнув, намагаючись не втрачати самовладання. – Можеш залишити у себе Келен? І Дю Шайю з її п'ятьма мечниками?

– Будинок великий, – широко повів рукою Едвін. – Кімнат тут повно. Ніхто не дізнається, що вони тут. У мене залишилося мало друзів, але залишилися лише ті, яким я довірив би і власне життя.

– Спасибі, Едвін, – Річард потиснув андерцю руку. – Коли я повернуся, тобі краще буде покинути будинок.

– Що?! Чому?!

– Імперський Орден на підході.

– Хіба ти не зупиниш його?

– Яким чином? – Розвів руками Річард. – Більше того – чого заради? Ці люди відкинули наданий мною шанс. Едвін, вони вбили твою дружину так само, як спробували вбити мою. І ти хочеш, щоб заради збереження їх благополуччя я жертвував хорошими людьми?

Едвін поник.

– Та ні, звичайно. Але є й такі серед нас, хто був на твоєму боці, Річард! Деякі намагалися…

– Знаю. Тому-то й попереджаю тебе. Скажи своїм друзям, щоб забиралися звідси, поки можливо. Своїх солдатів я відішлю нині ж. Імперський Орден буде тут через два тижні.

– Як довго ти будеш відсутнім?

– Не більше десяти днів. Мені потрібно в гори, до пустища над долиною Наріф.

– Мерзенне містечко.

– Ти навіть уявити собі не можеш наскільки, – кивнув Річард.

– Ми подбаємо про Матір-сповідницю, зробимо все, що в наших силах.

– Едвін, у тебе є бочки? Андерець насупився:

– Так, у підвалі.

– Наповни їх водою. І запасися продовольством прямо зараз. Через кілька днів вода і все, що виростає, може виявитися шкідливим для здоров'я.

– Це чому?

– Джеган йде сюди за продовольством, – скрипнув дубами Річард. – Ну так я забезпечу йому в гіршому випадку нетравлення шлунка!

Річард, – м'яко звернулася до нього Дю Шайю, заглядаючи в очі. – Не впевнена… Але, може, ти захочеш до від'їзду побачити Келен?

Річард вже повністю опанував собою.

– Так, звичайно!

Всю дорогу до табору Річард мчав галопом. Там він міг узяти свіжого коня. Влетівши в табір, він подумав у першу мить, що капітан Мейферт оголосив тривогу. Караул був подвоєний і розташований далі, ніж звичайно. Напевно, капітан дізнався від бака-тау-мана про те, що трапилося.

Річард сподівався, що капітан не запитає про Келен. Він дуже сумнівався, що зможе тримати себе в руках, якщо доведеться розповідати офіцеру, в якому вона стані.

Навіть знаючи, що перед ним Келен, Річард ледь її впізнав.

Видовище було абсолютно моторошне. У нього серце обірвалося. Ніколи в житті він не відчував себе таким самотнім і не відчував такої муки.

Але замість того, щоб віддатися розпачу, Річард величезним зусиллям волі налаштував себе на вирішення майбутньої задачі. Якщо він хоче допомогти Келен, він повинен зараз викинути її з голови. Він розумів, що це неможливо, але все ж намагався думати про Йозефа Андера і про те, що слід робити.

Він повинен зцілити Келен. Він готовий на все, щоб зменшити її страждання. На щастя, Келен поки була без свідомості.

Річард приблизно зрозумів, що саме створив Йозеф Андер, але не мав ні найменшого уявлення, як з цим боротися. Втім, у нього є кілька днів на роздуми, поки він буде добиратися до місця.

Річард і раніше володів Магією Збитку. Йому вже доводилося нею користуватися, і він дещо знав про неї. Натан, пророк і родич Річарда, колись сказав, що дар Річарда відрізняється від чарівного дару інших чарівників, тому що він бойовий чарівник. Магія Річарда спрацьовує при необхідності і викликається гнівом.

Необхідність виникла.

А люті вистачило б на десятьох.

Тут його осяяло – це ж частково відповідає тому, як Йозеф Андер описує те, що він зробив! Він створив те, що було йому необхідно. Річарду дуже хотілося б знати, чим це осяяння здатне йому допомогти.

Коли Річард сплигнув з коня, капітан Мейферт притиснув кулак до серця.

– Мені потрібен свіжий кінь, капітан. А взагалі краще три. Мені потрібно їхати. – Річард потер лоба, намагаючись зосередитися. – Згортайте табір і, як тільки повернуться ті, хто спостерігав за голосуванням, негайно відходьте з Андера.

– І куди, дозвольте запитати, ми прямуємо, Магістр Рал?

– Ви з вашими людьми повертаєтеся до генерала Райбаха. Я з вами не поїду.

Річард попрямував збирати їх з Келен речі. Капітан пішов за ним, на ходу віддавши кільком солдатам наказ підготувати для Магістра Рала трьох коней та припаси. Річард сказав одному з солдатів, що йому потрібні найбільш придатні для довгої і важкої гонки коні. Солдат помчав виконувати наказ.

Річард пірнув у намет, капітан залишився чекати зовні. Річард почав швидко збирати речі. Коли він узяв білу сукню Матері-сповідниці, у нього затряслися руки, і він впав на коліна, охоплений горем. Будучи один в наметі, він заблагав добрих духів, як ніколи гаряче благаючи їх про допомогу. Взамін він обіцяв їм все що завгодно. Згадавши, що єдине, що він може зробити, щоб зцілити Келен, – це вигнати шимів, Річард поспішив закінчити збори.

Зовні, де тільки-тільки почало світати, його вже чекали осідлані коні.

Капітан, я хочу, щоб ви якомога швидше поверталися до генерала Райбаха.

– А як же Доміні Діртх? Мені здається, у нас можуть виникнути складнощі, враховуючи донесення про ці особливі андерські частини. Чи вдасться нам спокійно проїхати повз Доміні Діртх?

– Ні. Виходячи з донесення, я підозрюю, що ці «особливі частини» – не що інше, як підрозділи Імперського Ордена. І думаю, що вони захоплять Доміні Діртх, щоб не дати підійти армії Райбаха. З цього моменту ви повинні вважати, що перебуваєте на ворожій території. І у вас наказ відійти. Якщо хтось спробує вас зупинити, знищіть і рухайтеся далі. Якщо солдати Ордена, як я підозрюю, захоплять Доміні Діртх, можете скористатися їх нечисленністю. Вони будуть занадто розосереджені, щоб надати опір. Припустимо, Імперський Орден заволодів Доміні Діртх. Здійсніть кавалерійську атаку і прорвіться через їх лінію. Оскільки Доміні Діртх будуть у них в руках, імперці швидше за все не стануть чинити опору, вважаючи, що зможуть вбити вас, як тільки ви перетнете кордон.

Капітан був явно стривожений.

– Значить… Ви вважаєте, що до того моменту вже впораєтесь з цими кам'яними монстрами, Магістр Рал? Зруйнуєте їх магію?

– Сподіваюся. Але можу і не встигнути. На цей випадок нехай всі заткнуть вуха воском і ватою або ганчіркою. Заткніть вуха як слід, щоб не чути ні звуку, поки не сховаєтеся за горизонтом.

– Ви хочете сказати, що це захистить нас?

– Так.

Річард вважав, що зрозумів, як діє Доміні Діртх. Дю Шайю говорила, що, коли тонула, чула дзвони смерті. Йозефу Андер потрібен був спосіб контролювати і фокусувати вбивчу силу шимів. І він вирішив задачу, створивши Доміні Діртх.

– Доміні Діртх мають форму дзвону. І зроблено це з однієї простої причини – щоб їх чули. А якщо ви їх не почуєте, то і не постраждаєте.

Капітан кашлянув.

– Магістр Рал, я ні в якій мірі не сумніваюся у ваших магічних пізнаннях, але хіба можна так от запросто впоратися зі зброєю такої руйнівної сили?

– Таке вже траплялося раніше, наскільки я розумію. Вважаю, що в свій час хакенці, що завоювали колись цю країну, теж додумались до цього і спокійно пройшли.

– Але, Магістр Рал…

– Капітан, я борюся магією проти магії. Вірте мені. Це спрацює. Я довіряю вам в звичайній битві, так довіряйте мені в справах магічних.

– Слухаю, Магістр Рал!

– Як тільки прорветеся, відправляйтеся прямо до генерала Райбаха. Це важливо! Передайте йому мій наказ відійти.

– Що?! Тепер, коли у вас є спосіб пройти повз Доміні Діртх, ви не хочете ним скористатися?

– Доміні Діртх будуть знищені. Я не можу допустити, щоб Джеган сховався за ними, але і не хочу, щоб наша армія сюди йшла. Джеган йде сюди заради продовольства для своєї армії. А я розраховую зіпсувати дещо з їжі. Передайте генералові мій наказ: захищати проходи в Серединні Землі. Тут, на рівнинах, у нього немає ні найменшого шансу встояти проти Ордену. У нього краще вийде утримувати Джегана від просування в глиб Серединних Земель, якщо наші війська вестимуть бій за нашим сценарієм, а не Джегана.

– Так, Магістр. Мудра порада.

– Не сумніваюся. Порада самого генерала Райбаха. А ще я розраховую трохи зменшити чисельність імперських військ. Скажіть генералу, щоб і далі користувався скритністю своєї армії.

– А ви. Магістр Рал? Де йому вас шукати?

– Скажіть йому, щоб турбувався про своїх солдатів, а не про мене. Я… Я не знаю точно, де буду. Райбах знає, що потрібно робити. Тому він і генерал. Він краще за мене розбирається у військовій справі. Це важливо! – Річард підняв палець, підкреслюючи свої слова. – Безумовно слідуйте моїм наказам. І Райбах теж нехай їм слідує. Народ Андера зробив свій вибір. І я не хочу, щоб хоч один з моїх солдатів ворухнув пальцем на їх захист. Не бажаю, щоб хоч один з моїх воїнів пролив кров за цих людей! Ясно? Ні один!

Капітан зблід і відступив на півкроку.

– Жодної. Краплі. Нашої. Крові, – мало не по складах вимовив Річард.

– Слухаю, Магістр! Я в точності передам генералу ваші слова.

– Мій наказ. – Річард скочив у сідло. – І я не жартую. Ви всі – відмінні хлопці, капітан Мейферт. І я хочу, щоб в один прекрасний день ви повернулися до ваших родин. А не загинули ні за гріш.

Капітан відсалютував, притиснувши кулак до серця.

– Ми теж на це щиро сподіваємося. Магістр Рал! – Річард відсалютував у відповідь і поскакав геть з табору. Він їхав виконувати свій останній обов'язок.

68

Сонечко, я вдома, – крикнув Далтон в бік спальні. До цього він надіслав наверх пляшку вина і улюблену страву Терези – кролика в червоному винному соусі. Майстер Драммонд був дуже щасливий, що, виконавши цю незвичну вимогу, мав шанс зберегти роботу.

По всій кімнаті горіли ароматичні свічки, фіранки опущені, прислуга вся відіслана.

Господар з господинею хочуть побути удвох. Тереза зустріла його в дверях спальні з келихом вина в руці. На губах її сяяла усмішка.

– Ах, милий, я так рада, що тобі вдалося сьогодні прийти додому раніше! Я весь день цього чекала!

– Я теж, – обдарував він дружину самою чарівною своєю усмішкою.

Вона лукаво глянула на Далтона:

– Я так прагну довести тобі, як сильно тебе люблю… як вдячна за те, що ти з таким розумінням поставився до мого обов'язку перед Сувереном!

Далтон стягнув шовкове плаття з її плечей, цілуючи ніжну шкіру. Коли він почав цілувати їй шию, Тереза засміялася і слабо спробувала зменшити його завзяття.

– Далтон, не хочеш трохи вина? – Притулилася вона до його щоки.

– Я хочу тебе, – пристрасно прогарчав він. – Минуло так багато часу!

– Так, Далтон, я теж страшенно за тобою скучила.

– Ну так доведи, – Промовив він. Потім знову взявся її цілувати, і Тереза знову засміялася.

– Господи, та що це на тебе найшло, Далтон? – Простогнала вона. – Що б це не було, мені подобається!

– Тесс, завтра у мене теж вільний день. Я хочу любити тебе всю ніч і весь завтрашній день.

Продовжуючи пестити її, Далтон потихеньку підштовхував дружину до величезної ліжка з металевими стійками, схожими на колони перед Комітетом Культурної Згоди. До ліжка, що належало міністру культури, як і все решта в цих розкішних покоях.

Колись подібна розкіш доставила б йому величезне задоволення. Задоволення від того, що йому вдалося зробити і яких висот він досяг.

– Далтон, будь ласка, не засмучуйся, але завтра вдень мене чекає Бертран.

Знизавши плечима, Далтон ніжно поклав її в постіль.

– Ну, у нас залишається ніч і ранок, вірно?

– Звичайно, милий, – засяяла вона. – Ніч і ранок. Ах, Далтон, як я рада, що ти розумієш, наскільки Суверен потребує мене!

– Ну звичайно ж, любов моя. Може, тобі це здасться дивним, але я знаходжу це… збуджуючим.

– Правда? – Вона м'ясоїдно посміхнулась. – Мені подобається. Що тебе це збуджує, я хотіла сказати.

Розстебнувши їй сукню, Далтон припав губами до оголених грудей. Тереза дивилася на нього сяючими очима. Далтон підняв голову, щоб перевести подих.

– Знати, що сам Суверен обрав мою дружину, мою прекрасну Терезу, та ще за прямою вказівкою Творця, – це найбільша честь, якої тільки може удостоїтися справжній андерський чоловік, справжній громадянин своєї країни.

– Далтон, – вимовила Тереза, задихаючись від його поцілунків і ласк, – я ніколи тебе таким не бачила! – Вона притиснула його міцніше. – Мені подобається. Дуже подобається! Іди до мене, я покажу тобі, як сильно мені це подобається!

Перш ніж виконати обіцяне, вона трохи відсторонилася.

– Далтон, Бертран теж задоволений. Він сказав, що йому сподобалася твоя поведінка. І що він теж знаходить це збудливим.

– Всі ми потребуємо того, щоб наш Суверен вів нас в світле майбутнє і ніс нам слово Творця. Я радий, що ти можеш допомогти нашому Суверенові справлятися з негараздами цьому житті.

Вона вже ледь міркувала.

– Так, Далтон, так і є. Правда. Це так… так… Ну, не знаю… Так чудесно мати настільки високе призначення.

– Чому б тобі не розповісти мені про це, сонечко, поки ми займаємося любов'ю? Мені б хотілося почути все в подробицях.

– Ах, Далтон, як це чудово!

Після бурхливої ночі з Тесс Далтон дав собі пару днів відпочинку. Те, що між ними сталося, він раніше вважав би чимось приголомшливим. Раніше це послужило б джерелом радості.

Однак після настільки незабутнього досвіду йому було потрібно на кілька днів позбавити себе товариства Тесс, щоб опинитися в стані підвищеної збудливості і здійснити те що належало здійснити.

Коридор, де знаходилися його покої і кабінети, був порожній. Бертран знаходився в протилежному крилі з Тесс, знімав напругу. Далтон потурбувався, щоб його візит точно співпав за часом з візитом Терези до Бертрана. Думки про це допоможуть йому зосередитися на майбутньому.

Бертран з Хільдемарою подбали, щоб якомога рідше зустрічатися один з одним. І те, що їх покої розташовувалися в протилежних крилах будинку, чимало тому сприяло.

Втім, зрідка Хільдемара заглядала в гості до чоловіка. Про гамірні сімейні розбірки серед слуг ходили легенди. Одного разу Бертран навіть хизувався розкішним синцем під оком. Як правило, він спритно ухилявся від тих предметів, що Хільдемара жбурляла йому в голову, але в той раз дружина застала його зненацька.

Частково через популярність Хільдемари, але головним чином через її небезпечні зв'язки, Бертран не насмілювався протистояти своїй дружині, суперечити або розлучитися з нею. Дружина попередила, що краще йому молити Творця, щоб вона раптово не померла природною – чи якоюсь іншою – смертю, щоб його власне здоров'я потім теж різко не похитнулося.

Від такої загрози Бертран не міг легко відмахнутися, так що по більшій частині він просто ретельно уникав дружини. Однак час від часу вроджена схильність до ризику змушувала його відпускати невдалі жарти або вчиняти непродумані вчинки, і ось тоді Хільдемара рішуче відправлялася на його пошуки. Не мало ніякого значення, де він в той момент знаходився – в ліжку, у вбиральні або на зустрічі з багатими пекарями. Як правило, Бертран намагався уникати неприємностей, дотримуючись обережності, але все ж іноді примудрявся викликати її гнів.

Такого роду взаємини, тривали роками, плодом їх стала дочка, на яку обом з подружжя було глибоко наплювати. Далтон недавно бачив дівчину, коли її забрали з закритої школи, щоб вона стояла з батьками під час публічних звернень до народу, в яких розписувалися жахливі методи правління моторошного Магістра Рала і Матері-сповідниці.

Тепер Магістра Рала народ відкинув. А Мати-сповідницю… Ну, Далтон не знав у точності, що з нею, але був майже повністю впевнений, що вона мертва. Це обійшлося Далтон в втрату декількох хороших хлопців, але на війні втрати неминучі. Якщо знадобиться, він легко знайде їм заміну.

Серії Раяк теж мертвий. Якась жахлива інфекція перетворила його сліпе лице в гниючу кашу. Втім, Далтон не міг сказати, що смерть цього типа сильно його засмутила. Скорботні послідовники фанатика повідомили, що вмирав він довго і болісно. Ні, Далтон зовсім не був цим засмучений.

Хільдемара сама відкрила двері. Гарна ознака, подумав він. На ній було більш відверте, ніж зазвичай, плаття. Ще одна хороша ознака, вирішив Далтон, оскільки вона знала, що він прийде.

– Далтон, як люб'язно з твого боку попросити про візит! Я давно думаю про те, як ти там один, і мені здається, нам пора поговорити. Ну і як ти поживаєш з тих пір, як твоя дружина служить нашому Суверенові?

– Пристосувався, – знизав він плечима. Хільдемара посміхнулася, як кішка, що побачила мишу.

– А!.. І як тобі подарунки?

– Дякую тобі. За… Можу я ввійти?

Вона відчинила двері ширше. Далтон увійшов і оглянув пануючу тут кричущу розкіш. Він ще жодного разу не був в особистих покоях Суверена і його дружини.

Звичайно, Тереза там бувала частенько і описувала покої Бертрана вельми докладно.

– Що ти там почав говорити? Про те, що ти мені вдячний? За що?

Далтон заклав руки за спину.

– За те, що відкрила мені очі. – Посміхнувшись, він вказав на двері. – І свої двері, дозволю собі додати. – Хільдемара ввічливо засміялася.

– Іноді я відкриваю свої двері красивим чоловікам. І, буває, знаходжу це… приємним досвідом.

Далтон підійшов до неї і дивлячись прямо в очі, поцілував руку. Він вважав цей жест жахливо штучним, але Хільдемара відреагувала так, ніби прийняла все за чисту монету. Ніби їй приємний такий прояв поваги.

Далтон ретельно вивчив її життя. Він задіяв для цього всіх, хто був йому хоч чимось зобов'язаний і вдався до прямих погроз і навіть призначив декого на вищі посади. І тепер він точно знав, що їй подобається, а що ні. Він знав, що Хільдемарі не подобаються агресивні коханці. Вона воліє молодих і ніжних. І обожнює, коли до неї ставляться з величезним пієтетом.

Вона любить, щоб їй поклонялися.

Далтон підійшов до цього візиту як до грандіозного бенкету, на якому одна зміна слідує за іншою в певній послідовності і супроводжується відповідними розвагами. Так, маючи конкретний план, йому було легше діяти.

– Пані моя, я побоююся вести себе настільки сміливо з жінкою вашого положення, але повинен бути чесним.

Хільдемара підійшла до інкрустованого золотом і сріблом столика. Взявши з срібного підносу пляшку, вона налила собі рому. Не питаючи, хлюпнула під другий стакан і з посмішкою простягнула Далтону.

– Будь ласка, Далтон. Ми давно знайомі. І твоя чесність для мене важлива. Зрештою, я ж була чесна з тобою щодо твоєї дружини.

– Так, була, – кивнув він.

Зробивши ковток, вона поклала руку йому на плече.

– І ти все ще страждаєш через це? Або навчився сприймати життя таким, як воно є?

– Мушу признатися, Хільдемара, мені було… самотньо. Моя дружина так часто… зайнята. Ніколи не думав, що у мене виявиться настільки зайнята дружина.

Хільдемара співчутливо посміхнулася.

– Бідненький! Я знаю, як тобі. Мій чоловік теж частенько зайнятий.

Далтон відвернувся, ніби збентежився.

– Оскільки моя дружина більше не пов'язана нашими обітницями, я виявив, що у мене є… потреби, які вона не може задовольнити. Соромно зізнатися, але я цілком недосвідчений в такого роду справах. Вважаю, більшість чоловіків легко б освоїлися з цим. Я – ні.

Вона підійшла до нього ззаду і прошепотіла на вухо:

– Продовжуй. Я слухаю. Не соромся. Адже ми старі друзі.

Він повернувся до неї обличчям, з удаваним захопленням розглядаючи не дуже пишний бюст, який сама Хільдемара вважала вельми апетитним.

– Оскільки моя дружина більше не зберігає дані нею обітниці, будучи покликаною до Суверена, я не бачу, чому повинен зберігати свої. Особливо коли в мене є… потреби.

– Ну звичайно ж, не повинен!

– А ти якось казала, щоб я прийшов в першу чергу до тебе, якщо щось зміниться з моїми обітницями. Так от, якщо тебе це ще цікавить, то все змінилося.

У відповідь вона поцілувала його. І це виявилося не так огидно, як він думав. Закривши очі, Далтон навіть зміг отримати деяке задоволення.

Він дещо здивувався, коли Хільдемара тут же перейшла до більш конкретних дій. Хоча в кінцевому підсумку яка різниця? Раз вона хоче приступити до справи негайно, він не заперечує.