Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 48 страниц)

– Якщо є хоч якийсь шанс, що могила тут, тоді, ймовірно, Россі теж тут.

Вона обернулася й подивилася мені в обличчя. Очі її блищали, тонкі зморшки й занепокоєння виднілися між її чорними бровами.

– Звичайно ж, Поле.

– Я читав у путівнику, що в Стамбулі теж є підземні руїни, катакомби, резервуари для води, такого роду речі, як у Римі. У нас є щонайменше день до від’їзду: може, ми поговоримо про це з Тургутом?

– Це не така вже й погана ідея, – ніжно погодилася Хелен. – Місто візантійських імператорів повинно мати підземні ходи. – Вона майже посміхнулася, рука підвелася до шарфа на шиї, ніби щось турбувало її. – У кожному разі, що б не залишилося від того місця, там має бути повно злих духів – імператорів, які виколювали очі своїм братам, і щось подібне. Гідна компанія.

Через те, що ми так чітко читали думки одне одного на наших обличчях і думали про ті дивні пошуки, спочатку я не помітив людину, котра, як мені здалося, пильно дивилася на мене. До того ж це був невисокий чоловік, який не міг вселити жах – це був маленький худорлявий чоловічок, непомітний серед юрби, що тупцював за двадцять кроків від стіни церкви.

І раптом я впізнав у ньому того сивобородого вченого у білій кепочці, що приходив до архіву того ранку. Але наступної миті я був шокований ще дужче. Помилкою цього чоловіка було те, що він дивився на мене так пильно, що я зміг розглянути його крізь натовп. Але потім він пішов, зник, як примара, серед веселих туристів. Я кинувся вперед, ледве не збив Хелен з ніг, але було марно. Чоловік зник, помітивши, що я його побачив. Його обличчя між незграбною бородою й новою кепкою, без сумніву, було тим обличчям, що я бачив удома в університеті Останній раз я бачив його прикритим простирадлом. Це було обличчя мертвого бібліотекаря.

Розділ 34

У мене є кілька фотографій батька того часу, коли він виїхав зі Сполучених Штатів на пошуки Россі, хоча коли я вперше бачила ці фотографії в дитинстві, я не знала, чому вони передували. Одну із цих фотографій я кілька років тому поставила в рамочку. Тепер вона висить над моїм письмовим столом – це чорно-біла світлина того часу, коли кольорові фото ще були дивиною. На ній батько такий, яким я ніколи його не знала. Він дивиться прямо в камеру, підборіддя трохи підведене вгору, ніби він зібрався відповісти на запитання фотографа. Хто був цей фотограф, я ніколи не дізнаюся (я забула запитати батька, чи пам’ятає він). Це не могла бути Хелен, але, напевно, це був якийсь приятель, теж аспірант. 1952 – тільки ця дата була записана рукою мого батька на звороті фотокартки, тоді він навчався на останньому курсі й уже почав своє дослідження про голландських купців.

На світлині батько, здавалося, стоїть поруч із будинком університету, судячи з готичного каменю на його тлі. Одну ногу він невимушено поставив на лавку, обхопивши руками коліно. На ньому була біла або світла сорочка й краватка з діагональними смужками, чорні штани зі стрілками і начищені до блиску туфлі. У нього така сама фігура, яку я пам’ятаю з його пізнішого життя: середній на зріст, плечі середньої ширини, елегантність, приємна, але не помітна, яку він не втратив і в літньому віці. На фотографії його глибоко посаджені очі здаються темно-сірими, але в житті вони були синіми. Впалі очі, густі брови, великі вилиці та ніс, широкі, повні всміхнені губи – все це трохи надавало йому вигляду мавпи, але інтелігентної мавпи. Якби світлина була кольоровою, гладко зачесане волосся батька відливало б бронзою на сонці – я знаю про це тільки тому, що він одного разу описав мені його. За весь той час, коли я знала батька, його волосся було сивим.

Тієї ночі у Стамбулі я не міг заснути з двох причин. По-перше, мені не давав заснути жах, який я відчув тієї миті, коли вперше побачив мертве обличчя живим і намагався зрозуміти, що ж я бачив. Тільки однієї цієї миті вистачило б, щоб не заснути. По-друге, знаючи, що мертвий бібліотекар бачив мене, а потім зник, я не міг не хвилюватися про безпеку документів у моєму портфелі. Він знав, що в нас із Хелен була копія карти. Чому він з’явився в Стамбулі? Тому що переслідував нас чи все-таки якимось чином з’ясував, що оригінал знаходиться тут? А якщо він не розгадав це сам, тоді, можливо, у нього було якесь джерело інформації, про яке я нічого не знаю? Він розглядав документи з колекції султана Мехмеда, принаймні, один раз. Чи бачив він оригінали карти, чи скопіював він їх? Я не міг відповісти на ці питання і, звичайно ж, не міг дати собі задрімати, думаючи про пристрасть цієї істоти до копії карти, судячи з того, як він накинувся на Хелен у книгосховищі бібліотеки. Вкусивши тоді Хелен, тепер він, напевно, полює на неї, і від цього я нервувався ще дужче.

Якщо всього цього було недостатньо для того, щоб не заплющити очей, поки години спливали дедалі повільніше, то вистачило б і обличчя на моїй подушці – зовсім близького, але недосяжного. Я наполіг на тому, щоб Хелен спала в моєму ліжку, поки я сидітиму в старому кріслі. Якщо мої повіки опускалися раз чи два, варто було мені поглянути на її сильне серйозне обличчя, і хвиля занепокоєння пробігала по моєму тілі – вона була як глечик холодної води. Хелен хотіла залишитися у своїй кімнаті (що, мовляв, може подумати консьєржка, довідавшись про це), але я умовляв доти, доки вона не погодилася, нехай навіть роздратовано, спати під моїм наглядом. Я бачив занадто багато фільмів і читав занадто багато романів, включаючи Стокера, аби сумніватися в тому, що одна дівчина в кімнаті уночі може стати наступною жертвою лиходія. Хелен дуже втомилася й спала, я бачив це по темних колах під її очима і відчував, що вона теж налякана. Цей запах страху, який ішов від неї, лякав мене більше, ніж злякали б крики жаху будь-якої іншої жінки, і від цього адреналін наповнював мою кров. Можливо, утома й ніжність точних форм її широких плечей не дозволяли мені заплющити очі. Вона лежала на боці, одна рука під подушкою, на білому тлі якої її волосся здавалося ще чорнішим.

Я не міг змусити себе ні читати, ні писати. У мене, звичайно ж, не було бажання відкривати свій портфель, котрий я поклав під ліжко, на якому спала Хелен. Але години спливали, у коридорі не було загадкового звуку, ніби хтось шкребеться, ніхто не дихав у замкову щілину, з-під дверей не йшов ніякий дим, а за вікном не лунало тріпотіння крил. Нарешті ледь уловима сірість порушила темряву кімнати, Хелен зітхнула, ніби відчула настання дня. Потім перші промені сонця просочилися крізь віконниці, і вона поворухнулась. Я взяв свій піджак, дістав з-під ліжка портфель і якомога тихіше пішов, щоб почекати її внизу, у холі.

Ще не було й шостої, але в будинку звідкись уже долинав аромат кави, і я, на свій подив, побачив Тургута, який сидів на одному з візерунчастих крісел із чорною папкою на колінах. Вигляд у нього був неймовірно свіжий і бадьорий, і коли я ввійшов, він підскочив і потис мені руку.

– Доброго ранку, друже мій, дякую Аллахові за те, що я відразу вас знайшов.

– Так, я теж йому вдячний за те, що ви тут, – відповів я, сідаючи в крісло поруч із ним. – Але що ж змусило вас прийти так рано?

– О, я не міг бути спокійним, коли в мене для вас такі новини.

– У мене для вас теж є новини, – сказав я серйозно, – але спочатку ви, професоре Бора.

– Тургут, – виправив він мене розсіяно. – Подивіться сюди. – Він почав розв’язувати папку. – Як я вам і обіцяв, учора ввечері я переглядав свої документи. Я зробив копії матеріалів в архіві, як ви й бачили, я також зібрав багато даних про те, що відбувалося в Стамбулі в період життя Влада, а також безпосередньо після його смерті.

Він зітхнув.

– У деяких із цих документів ідеться про загадкові явища, які відбувалися в місті, смерті, чутки про вампірів. Я також зібрав інформацію із книг, у яких написано про Орден Дракона у Валахії. Але вчора ввечері я нічого нового знайти не міг. Тоді я зателефонував своєму другові, Селіму Аксою. Він не працівник університету – він власник магазину, але дуже розумна людина. Він знає про книги стільки, скільки не знає ніхто в Стамбулі, а особливо про книги, присвячені історії й легендам нашого міста. Він був дуже люб’язний, більшу частину вечора ми оглядали книги в його бібліотеці. Я просив його пошукати інформацію про будь-які похорони когось із Валахії тут, у Стамбулі, наприкінці п’ятнадцятого сторіччя, або пошукати якусь зачіпку, яка може говорити про те, що тут може знаходитися могила когось із Валахії, Трансільванії або Ордену Дракона. Я також показав йому, і не вперше, копії моїх карт та книгу із драконом і виклав йому вашу теорію про те, що ці зображення позначають місцезнаходження могили Проколюючого. Разом ми перегорнули чимало сторінок про історію Стамбула, переглянули старі картинки, записні книжки, у які він записує безліч інформації, яку знаходить у бібліотеках і музеях. Селім Аксой дуже працьовитий. У нього немає дружини, дітей, немає інших інтересів. Історія Стамбула забирає всю його енергію. Ми працювали допізна, до самої ночі, бо його особиста бібліотека настільки велика, що навіть він не міг уявити, що ми там можемо знайти. Нарешті ми знайшли дещо дивне – листи, зібрані в томик кореспонденції міністрів султана з іншими країнами імперії в п’ятнадцятому й шістнадцятому століттях. Селім Аксой сказав мені, що він купив цю книгу в книжковій крамниці в Анкарі. Вона була видана в дев’ятнадцятому сторіччі одним із стамбульських істориків, якого цікавили записи того періоду. Селім сказав мені, що більше жодного разу не зустрічав примірників цієї книги.

Я терпляче чекав, почуваючи важливість усього цього вступу, звернувши увагу на старанність Тургута. Він, виявляється, був дуже гарним істориком.

– Ні, Селім жодного разу не бачив іншого видання цієї книги, але він вважає, що документи, наведені там, не підробка, тому що він уже бачив один із цих листів в оригіналі, в архіві, який ми відвідували вчора. Йому теж дуже подобається той архів, знаєте, я часто зустрічав його там, – він посміхнувся. – Отож у цій книзі, коли наші очі майже склеплювалися від утоми і світанок уже от-от був на підході, ми знайшли лист, що може вплинути на хід вашого дослідження. Укладач вважає, що цей лист був написаний наприкінці п’ятнадцятого століття. Я переклав його для вас.

Тургут витяг сторінку з папки.

– На жаль, перший лист, на який відповідає цей, відсутній. Бог знає, де він може бути, можливо, його вже й немає зовсім, інакше мій друг Селім знайшов би його вже давно.

Він відкашлявся й почав читати уголос.

– «Найпочеснішому міністрові громадських порушень», – він зупинився. – Це був хтось на кшталт шефа сучасної поліції, ну ви самі знаєте. – Я не знав, але кивнув, і він продовжив: – «Вельмишановний міністре, я провів розслідування, як ви й просили. Багато ченців були згодні співпрацювати з нами за певну договірну суму, і я сам досліджував могилу Те, що вони повідомляли мені, – правда. Вони більше ніяк не можуть це пояснити, лише говорять про свій жах. Я рекомендую провести нове слідство в Стамбулі. Я залишив двох охоронців у Снагові, щоб стежити за будь-якою підозрілою діяльністю. Завжди ваш, в ім’я Аллаха».

– А підпис? – запитав я.

Моє серце шалено калатало. Навіть після безсонної ночі мій розум був ясним.

– Немає ніякого підпису. Селім вважає, що він був одірваний від оригіналу, це могло статися випадково, а може, для того, щоб утаємничити ім’я автора листа.

– Або, можливо, його не підписали заради таємності, – припустив я. – У тій книзі більше не було ніяких листів, які стосувалися б цього питання?

– Жодного. Ні попередніх, ні наступних. Це фрагмент. Ми дуже довго й ретельно шукали після цього в книгах мого друга й паперах, але нічого не знайшли з цієї теми. Він сказав мені, що ніколи не бачив слова «Снагов» у жодному документі про історію Стамбула, наскільки він пам’ятав. Він читав ці листи кілька років тому, цього разу він помітив це слово тільки тому, що я сказав йому, що Дракулу могли поховати його послідовники. Можливо, він насправді бачив десь це слово, але не пам’ятає.

– Боже мій, – сказав я, думаючи не про ту можливість, що містер Аксой бачив це слово десь в іншому місці, а про неймовірний зв’язок між Стамбулом і далекою Румунією.

– Так, – Тургут посміхався так безтурботно, ніби ми обговорювали меню на сніданок. – Суд громадських порушень був дуже занепокоєний чимось тут, у Стамбулі, так занепокоєний, що послав когось на могилу Дракули в Снагові.

– Але що ж вони знайшли врешті-решт!? – вигукнув я, ударивши кулаком об підлокітник крісла. – Про що говорили там ченці? Чому вони були налякані?

– Те саме турбує й мене, – запевнив мене Тургут. – Якщо Влад Дракула спочивав там із миром, чому тоді вони турбувалися про нього за сотні кілометрів від нього, у Стамбулі? Якщо могила Влада Дракули насправді в Снагові, як і була, тоді чому на картах не позначено регіон?

Мені залишалося тільки з повагою відзначити точність його питань.

– Є ще дещо, – сказав я. – Ви вірите в те, що могила Дракули може насправді виявитися в Стамбулі? Це б пояснило хвилювання Мехмеда, а також присутність вампірів.

Тургут сплеснув у долоні й підняв угору великий палець.

– Це важливе питання. Нам потрібна буде допомога. Можливо, Селім допоможе нам.

Ми мовчки сиділи й дивилися один на одного в погано освітленому холі пансіону, нас огортав запах кави – нові друзі, об’єднані старою історією. Тургут підвівся.

– Очевидно, нам треба шукати далі. Селім пообіцяв відвести нас в архів, тільки-но ми будемо готові. Він знає джерела з історії Стамбула п’ятнадцятого сторіччя, які я не дуже ретельно переглядав, тому що вони виходили за межі мого інтересу до Дракули. Ми разом оглянемо їх. Без сумніву, містер Ерозан буде щасливий показати нам усі ці матеріали до того, як відчиниться бібліотека, якщо я зателефоную йому. Він живе поруч із архівом і може відкрити його для нас до того, як Селім піде на роботу. Але де ж міс Россі? Вона вже встала?

Від цих слів у мене в голові закрутилися думки, я не знав, з якої проблеми почати. Розмови про бібліотекаря, друга Тургута, нагадали мені про нашого бібліотекаря-ворога, якого я майже забув, зрадівши з нового листа. Тепер я мав випробувати довірливість Тургута, розповідаючи йому про візити мерця, хоча він і так міг вірити в те, що історичні вампіри можуть існувати й зараз. Його питання про Хелен нагадало мені, що я залишив її саму на непробачно тривалий час. Я хотів, щоб вона спокійно прокинулась, і очікував, що вона спуститься за мною сходами якомога швидше. Чому вона досі не з’явилася? Тургут продовжував говорити.

– Селім ніколи довго не спить, знаєте, він пішов випити кави, бо не хотів ось так відразу шокувати вас. А ось і він!

Задзвенів дзвіночок на дверях пансіону, і зайшов стрункий чоловік, зачинивши за собою двері. Напевно, я очікував величного, літнього чоловіка в діловому костюмі, але Селім Аксой був молодим і струнким, на ньому був вільний одяг – темні штани й біла сорочка. Він поспішив до нас із натхненним, напруженим виразом обличчя, це не було схоже на посмішку. Тільки коли я потискував його кістляву руку, я впізнав його зелені очі й довгий ніс. Я вже раніше бачив це обличчя так само близько. Минула ще мить, поки я зрозумів, де ж я його бачив: саме оця рука передавала мені томик Шекспіра. Це був продавець книг із маленького лотка на розі базару.

– Ми вже зустрічалися! – вигукнув я, а він вимовив щось незрозуміле, говорячи змішаною турецько-англійською мовою, як мені здалося. Тургут здивовано дивився на нас обох, коли я пояснив йому, він засміявся і похитав головою:

– Збіг!

– Ви готові йти? – містер Аксой відмовився від пропозиції Тургута сісти у вітальні.

– Не зовсім, – сказав я. – Якщо ви не заперечуєте, я піду подивлюся, де міс Россі, і ми приєднаємось до вас.

Тургут кивнув. Я буквально побіг сходами до Хелен, пролітаючи через три сходинки за один крок, і майже налетів на неї. Вона схопилася за поруччя, щоб не впасти зі сходів.

– Ой! – вигукнула вона. – Заради всього святого, що ти робиш? – вона потирала лікоть, а я намагався крізь тканину її чорного костюма відчути тверде плече у своїй руці.

– Шукаю тебе, – сказав я. – Пробач, тобі боляче? Я трохи хвилювався, тому що залишив тебе саму так надовго.

– Зі мною все гаразд, – заспокоїла вона мене. – Я маю кілька ідей. Скільки в нас ще є часу до того, як прийде професор Бора?

– Він уже тут, – доповів я, – до того ж він прийшов із другом.

Хелен відразу впізнала молодого торговця книгами. Вони досить стримано розмовляли, поки містер Тургут набирав номер містера Ерозана й кричав у трубку.

– На лінії були якісь перешкоди, – пояснив він, коли повернувся до нас. – Коли йде дощ, таке часто буває в цій частині міста. Мій друг зустріне нас в архіві. Його голос звучав так, ніби він нездоровий, може, застудився, але він сказав, що відразу ж прийде. Хочете кави, мадам? По дорозі я можу купити вам бублики із сезамом.

Він поцілував руку Хелен, що мені не сподобалося, і ми вийшли.

Я сподівався, що мені вдасться дорогою відстати з Тургутом, аби я розповів йому про появу злісного бібліотекаря. Я не думав, що зможу пояснити це в присутності незнайомця, особливо в присутності того, хто, за словами Тургута, не поділяє захоплення вампірами. По дорозі Тургут розмовляв із Хелен, а я був удвічі нещасний через те, що вона обдаровувала його своєю рідкісною посмішкою, а мені доводилося приховувати інформацію, яку я хотів відразу ж викласти. Містер Аксой ішов поруч зі мною, раз у раз зиркаючи на мене, але він переважно був зайнятий своїми думками, і я подумав, що варто переривати його своїми спостереженнями щодо того, які гарні вулиці вранці.

Вхідні двері в бібліотеку були відчинені. Тургут сказав, посміхнувшись, що він знав, який пунктуальний його друг. Ми тихо ввійшли усередину, Тургут галантно пропустив Хелен уперед. У маленькому вхідному холі нікого не було, реєстраційна книга лежала, готова до нових відвідувачів. Тургут відчинив перед Хелен внутрішні двері, вона спокійно ввійшла в тьмяний хол бібліотеки, але потім я почув різкий подих і побачив, як вона несподівано зупинилася так, що наш друг ледь не уткнувся в її спину. Волосся на моїй голові поповзло вгору, перш ніж я зрозумів, що там відбувалося, а потім якесь зовсім інше почуття змусило мене відштовхнути професора й кинутися до Хелен.

Бібліотекар, який очікував нас, нерухомо стояв у центрі кімнати, обличчя було обернене до нас, ніби він жадібно чекав нашого приходу. Але це був не той доброзичливий чоловік, якого ми очікували побачити, і він не приніс ні коробки, яку ми хотіли знову вивчити, ні манускриптів про історію Стамбула. У нього було бліде обличчя, наче з нього висушили життя, саме висушили життя. Це був не бібліотекар, друг Тургута, а наш університетський знайомий, живий мрець із блискучими очима, губи його були неприродно червоного кольору, а жадібний погляд спрямований у наш бік. Тієї миті, коли його очі зустрілися з моїми, моя рука затремтіла в тому місці, де він загнув її за спину тоді, у книгосховищі бібліотеки. Він жадав чогось. Якби мій розум був спокійний, я б поміркував, чого він хоче, – знань чи чогось іншого, – але в мене не було часу навіть на те, щоб сформувати думку. Перш ніж я зробив крок, аби стати між міс Россі й цією жахливою фігурою, Хелен витягла пістолет із кишені й вистрілила в цього монстра.

Розділ 35

Згодом я пізнав Хелен у багатьох ситуаціях, включаючи ті, які ми називаємо «життєвими», – і вона змушувала мене дивуватися безперестанку. Часто мене вражало те, як швидко її розум встановлює зв’язок між різними фактами, так швидко, що іноді це можна було назвати інтуїцією, у той час як у мене на це пішло б багато часу. Вона також вражала мене широтою своїх пізнань. Хелен була непередбачувана – її сюрпризи навіть стали для мене своєрідним підживленням, я розвив приємну залежність від її здатності захоплювати мене зненацька. Але ніколи вона не вражала мене сильніше, ніж тієї миті у Стамбулі, коли несподівано вистрілила в того бібліотекаря.

Хоча тоді в мене не було часу дивуватися, тому що він спіткнувся, повернувся вбік, пожбурив у нас книгу, що пролетіла за міліметр від моєї голови. Вона вдарилася об стіл, десь ліворуч від мене, а потім я почув звук падіння на підлогу. Хелен знову вистрілила, роблячи крок уперед і так упевнено прицілюючись, що в мене перехопило подих. Потім дивна поведінка цієї істоти вразила мене. Раніше я ніколи не бачив, щоб у кого-небудь стріляли, хіба що в кіно, але там (на той час, як мені виповнилося одинадцять) я бачив, як тисячі індіанців умирали від пострілів, пізніше це були бандити й грабіжники банків, лиходії, а також примари з примар, яких захоплений Голлівуд створював спеціально для того, щоб у них стріляти. Але зараз, коли постріл пролунав у реальному житті, незважаючи на те що темна пляма крові з’явилася на одязі бібліотекаря десь під грудьми, він в агонії не схопився рукою за рану. Другий постріл зачепив його плече, але він побіг і зник серед книг.

– Двері! – крикнув за мною Тургут. – Ось там двері!

І ми побігли за ним, спотикаючись об стільці й петляючи між столами. Селім Аксой, легкий і швидкий, як антилопа, першим добіг до полиць і зник між ними. Ми почули стукіт і звуки бійки, а потім справді грюкіт дверей, а згодом містер Аксой вийшов, кульгаючи, до нас із купою оттоманських манускриптів у руках; на щоці в Селіма був великий синець. Тургут побіг до дверей, а я за ним, але вони були замкнені. Коли ми все-таки впоралися з замком, за дверима побачили провулок, захаращений дерев’яними ящиками. Ми обшукали лабіринт сусідніх вулиць, швидко пробігаючи по них, але не знайшли ні слідів утечі, ні самого чудовиська. Тургут запитав декількох перехожих, але ніхто не бачив описуваної нами людини.

Неохоче ми повернулися в архів через задні двері, Хелен прикладала свою хустку до щоки містера Аксоя. Пістолета не було видно, а манускрипти знову були акуратно розставлені на полиці. Хелен підвела голову, коли ми ввійшли.

– Він зомлів на мить, – тихо сказала вона. – Але зараз уже все гаразд.

Тургут схилився над другом.

– Мій дорогий Селіме, який же в тебе синець!

Селім Аксой в’яло посміхнувся.

– Я в надійних руках, – сказав він.

– Я це бачу, – погодився Тургут. – Мадам, вітаю вас із тим, що ви зробили, але мушу вам сказати, що вбити мертвого – це марнування часу.

– Звідки ви знали? – запитав я на вдиху.

– О, я знаю, – відповів він серйозно. – Я знаю вираз цього обличчя, це вираз живого мерця. Таке обличчя ні з чим не сплутаєш, мені й раніше доводилося його бачити.

– Це була срібна куля, звичайно ж, – Хелен щільніше притиснула хустку до щоки містера Аксоя й притулила його голову до свого плеча. – Але, як ви й самі бачили, він рухався, бо я не влучила йому в серце. Знаю, це було ризиковано, – вона пильно подивилася на мене, але я не міг прочитати її думок, – але ж ви самі бачили, що я була точна у своїх розрахунках. Смертна людина була б серйозно поранена після таких пострілів. – Вона зітхнула й пересунула хустку.

Я здивовано дивився то на одного, то на другого.

– Ти весь цей час ходила із цим пістолетом? – запитав я Хелен.

– Так, – вона закинула руку Аксоя через своє плече, – допоможіть мені його підвести. – Ми з Тургутом підвели його – він був легкий, як дитина, – і допомогли йому твердо стати на ноги. Він посміхнувся й кивнув, відмовляючись від нашої допомоги. – Так, я завжди ношу з собою пістолет, коли почуваюся в небезпеці. А срібну кулю придбати не так уже й складно.

– Це правда, – кивнув Тургут.

– Але де ж ти навчилася так стріляти? – я усе ще був шокований тим, як Хелен витягла пістолет і так швидко прицілилася.

Хелен розсміялася.

– У моїй країні освіта не тільки глибока, але й вузька, – сказала вона. – Я здобула нагороду за стрільбу, коли мені було шістнадцять. Я рада, що не забула, як це робити.

Раптом Тургут скрикнув і вдарив себе в чоло.

– Мій друг! – Ми всі вп’ялися очима в нього. – Мій друг Ерозан, я забув про нього!

Не минуло й секунди, як ми зрозуміли, що він хотів сказати. Селім Аксой, який, здавалося, уже почувався краще, побіг у сховище, де дістав поранення, а всі ми стали швидко шукати по кімнаті, зазираючи під столи й за стільці. Кілька хвилин наші пошуки були марні. Потім ми почули, як Селім кличе нас, – ми всі кинулися до нього. Він стояв у сховищі, опустившись на коліна біля полиць, заповнених усілякими коробками, пакунками і згортками. Коробка з документами Ордену Дракона лежала відкрита, на підлозі валялися деякі папери.

Посеред цих пергаментів на спині лежав містер Ерозан, білий і нерухомий. Голова його схилилася на один бік. Тургут нахилився й притулив вухо до грудей свого друга.

– Слава Богу, – сказав він за мить. – Він дихає.

Потім, оглянувши друга, він показав на його шию. Трохи вище комірця була рвана рана. Хелен стала навколішки поруч із Тургутом. Ми мовчали. Навіть після того, як Россі описав свою зустріч із тим чиновником, навіть після того, як Хелен поранили вдома в бібліотеці, мені було важко повірити своїм очам. Обличчя людини було неймовірно бліде, майже сіре, подих виходив короткими видихами, які неможливо було розрізнити, якщо тільки не прислухатися.

– Його отруїли, – тихо сказала Хелен. – Я думаю, він втратив багато крові.

– Проклятий день! – Тургут лютував, стискуючи руку друга.

Хелен заговорила першою.

– Давайте поміркуємо. Це перший напад…

Вона обернулася до Тургута.

– Коли ми були тут учора, ви не помітили в ньому ніяких ознак?

Він похитав головою.

– Він був зовсім нормальним.

– Тоді, – вона потягнулася в кишеню жакета, я здригнувся, думаючи, що вона знову витягне пістолет. Замість цього він витягла голівку часнику й поклала її на груди бібліотекаря. Тургут посміхнувся, незважаючи на всю серйозність ситуації, він теж витяг зі своєї кишені голівку часнику й поклав її поруч. Я не міг уявити, де вона взяла часник (можливо, по дорозі через базар, коли я задивився на щось). – Тепер я бачу, що великі уми мислять однаково, – сказала йому Хелен.

Потім вона дістала паперовий пакет, розгорнула його й витягла звідти срібний хрестик. Я впізнав його – це був той хрестик, що вона купила в церкві біля нашого університету, саме цей хрестик вона використала в боротьбі проти злодія-бібліотекаря, коли він атакував її у книгосховищі історичного відділу.

Цього разу Тургут зупинив її.

– Ні, ні, – сказав він. – У нас тут свої методи.

Звідкись із-під піджака він дістав дерев’яні чотки, такі, які я бачив у руках чоловіків на вулицях Стамбула. На цих чотках був медальйон з арабським написом. Він ніжно доторкнувся медальйоном до губ містера Ерозана, і обличчя бібліотекаря спотворилося в гримасі раптової відрази: воно скривилося й зморщилось. Ця була жахлива сцена, але коротка, потім він розплющив очі й насупився.

Тургут нахилився над ним, ніжно промовив щось турецькою, доторкнувся до його чола, потім дав пораненому ковтнути щось із фляги, яку він дістав із кишені.

За хвилину містер Ерозан підвівся й озирнувся, обережно торкаючись шиї. Коли він пальцями намацав маленьку рану й слід засохлої крові, він затулив обличчя руками й схлипнув так, що від цього звуку стискалося серце.

Тургут обійняв його за плечі, а Хелен узяла за руку. Я мимоволі подумав, що бачу, як вдруге за годину вона виявляє ніжність до пораненого. Тургут почав розпитувати друга турецькою, а за кілька хвилин глянув на нас.

– Містер Ерозан говорить, що незнайомець прийшов до нього у квартиру рано-вранці, коли ще було темно, і загрожував, що вб’є, коли той не відкриє йому бібліотеку. Коли я зателефонував, вампір був поруч із ним, але він не наважився попередити мене. Коли незнайомець почув, хто телефонує, він поквапився, сказавши, що в архів треба йти негайно. Містер Ерозан боявся не підкоритися, а коли вони приїхали сюди, незнайомець почекав, поки мій друг відкриє коробку. Щойно вона відкрилася, як цей диявол накинувся на нього, притиснув його до землі – мій друг каже, що це чудовисько було неймовірно сильним, – й уп’явся зубами в шию містера Ерозана. Це все, що він пам’ятає, – Тургут засмучено похитав головою.

Містер Ерозан раптом схопив Тургута за руку й почав щось палко говорити йому турецькою.

Тургут мовчав хвилину, а потім узяв руки друга у свої, вклав у них чотки й тихенько йому відповів:

– Він сказав мені, що розуміє: варто цьому дияволові вкусити його ще два рази, і він стане таким самим. Він благає, щоб у такому разі я вбив його власними руками.

Тургут відвернувся, але я побачив сльози в його очах.

– До цього не дійде. – обличчя Хелен набуло суворого виразу. – Ми знайдемо джерело цієї чуми.

Я не знав, кого вона мала на увазі: злого бібліотекаря чи самого Дракулу, але коли я побачив, як вона стисла зуби, то відразу повірив, що будуть знищені обидва. Одного разу я вже бачив її обличчя таким: тоді ми сиділи в кафе за столом і розмовляли про її батьків. Саме тієї миті вона присяглася знайти свого брехливого батька й викрити його перед усім науковим світом. Може, я помилявся, а може, її місія в якийсь момент перейшла до іншої мети, і Хелен сама цього не помітила?

Селім Аксой ходив за нами, і зараз він щось заговорив турецькою. Тургут кивнув.

– Містер Аксой нагадав мені, що ми прийшли сюди у справі, нам треба братися до роботи, і він має рацію. Незабаром прибудуть інші вчені, і нам доведеться або зачинити архів, або відкрити його публіці Він сказав, що сьогодні попрацює тут бібліотекарем. Але спочатку треба сховати документи й подивитися, що зникло. Передусім треба віднести мого друга в безпечне місце. Містер Аксой також хоче показати нам якісь архіви до приходу відвідувачів.

Я відразу почав збирати розкидані документи, і мої гірші побоювання підтвердилися.

– Оригінали карт зникли, – похмуро повідомив я.

Ми обшукали сховище, але карти того дивного регіону, контури якого нагадували дракона, зникли. Нам залишалося припустити, що вампір сховав ці карти ще до того, як ми прийшли. Це була страшна думка. Звичайно ж, у нас були копії, накреслені рукою Россі й Тургута, але саме оригінали, як мені здавалося, могли розповісти про те, де перебуває Россі, це була найближча до нього ланка з тих, які я будь-коли мав.

На додаток до втрати такого скарбу, мені спало на думку, що злий бібліотекар може розкрити таємницю до того, як це зробимо ми. Якщо Россі знаходився в могилі Дракули, де б вона не була, у лихого бібліотекаря зараз з’явився гарний шанс потрапити туди раніше від нас. Сильніше, ніж будь-коли, я відчув необхідність і неможливість пошуків мого улюбленого куратора. Нарешті (ця думка знову повернулася до мене) Хелен була тепер цілком на моєму боці.