Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 45 (всего у книги 48 страниц)
Розділ 74
Хелен двома пальцями торкнулася чола свого батька, немов посилаючи благословення. Вона душила в собі ридання.
– Як ми зможемо забрати його звідси? Я хочу поховати його.
– Ми не маємо часу, – з болем відповів я. – Повір, він би хотів, щоб ми самі вийшли звідси живими. Я певен.
Я зняв піджак і дбайливо накрив ним його мертве обличчя. Кам’яна кришка була занадто важка, щоб покласти її назад. Хелен підібрала свій маленький пістолет, обережно перевірила його, навіть у такому збудженому стані.
– Бібліотека, – прошепотіла вона. – Ми повинні знайти її зараз же. Ти чув щось кілька секунд тому?
Я кивнув.
– Гадаю, так, але не зрозумів, звідки йшов звук.
Ми стояли й прислухалися. Тиша висіла над нами. Хелен пробувала стіни, промацувала їх, тримаючи в одній руці пістолет. Світло від свічок було дуже тьмяним. Ми ходили навколо, натискали й стукали. Але там не було ніш, нічого, що здавалося б підозрілим.
– Зовні напевно вже темно, – прошепотіла Хелен.
– Я знаю, – відповів я. – У нас, можливо, є десять хвилин, а потім краще забиратися звідси, я впевнений у цьому. – Ми знову пішли по колу маленької кімнати, перевіряючи кожен міліметр. Повітря стало холодним, особливо зараз, коли на мені не було піджака, але по спині котився піт. – Може, бібліотека в іншій частині церкви або під фундаментом?
– Вона добре захована, мабуть, під землею, – прошепотіла Хелен. – Інакше про неї вже знали б давно. І потім, якщо мій батько в цій могилі… – вона не закінчила, але це питання мучило мене навіть у перші секунди шоку, коли я побачив Россі. «Де ж Дракула?»
– Чи немає тут чогось незвичного? – Хелен дивилася на низьку стелю, намагаючись доторкнутися до неї кінчиками пальців.
– Я нічого не бачу…
Потім раптова думка змусила мене схопити свічку й присісти. Хелен швидко присіла поруч.
– Так, – видихнула вона.
Я доторкнувся до гравюри дракона на вертикалі нижньої сходинки. Тоді я проводив по ньому пальцями під час нашого минулого візиту в склеп, а тепер я щосили натиснув на нього. Він міцно сидів у стіні. Але чутливі пальці Хелен уже обмацували найближчі камені, і раптом вона знайшла один камінь, який просто вивалився їй у руку, як зуб, – він знаходився поруч із гравюрою дракона. Маленька темна діра зяяла на його місці, я засунув туди руку, але намацав тільки порожнечу. Хелен просунула свою й завела її за дракона.
– Поле!.. – тихенько вигукнула вона.
Я зробив те саме, що й вона, і схопився за щось у темряві. Там була ручка, велика холодна залізна ручка, і коли я натиснув на неї, дракон легко зрушив з місця, не зачепивши ні камені поруч, ні сходинки нагорі. Це був чудовий витвір мистецтва: ручка мала форму рогатої тварини і була зроблена так, що, потягнувши її після того, як спустишся вузькими кам’яними сходами, можна поставити камінь на місце. Хелен узяла другу свічку, а я – сірники. Ми пролізли рачки, я згадав синці й подряпане, забите обличчя Россі, його обірваний одяг – скільки разів його тягали через цей отвір? – але незабаром ми змогли випростатися на повний зріст.
Назустріч нам піднімалося неймовірно холодне й вологе повітря, і, спускаючись сходами, я ледве гамував внутрішнє тремтіння, міцно підтримував Хелен, яка теж тремтіла. Унизу, через п’ятнадцять сходів, починався прохід, темний, як пекло, хоча при мерехтінні свічок ми побачили чавунні конуси під стелею, які, мабуть, призначалися для освітлювання. Наприкінці проходу знову були сходи – знов п’ятнадцять, як здалося мені, бо я уважно полічив їх, а внизу – дуже старі дерев’яні двері, розщеплені внизу. Замість ручки – те саме залізне рогате створіння. Я швидше відчув, ніж побачив, як Хелен підводить пістолет. Двері були щільно зачинені, але, уважно придивившись, я помітив, що вони замкнені з нашого боку, і щосили наліг на важкий засув. Двері повільно відчинилися. Мене охопив страх, від якого ледве не сплавилися кістки.
Усередині, при світлі наших свічок, яким би слабким воно не було, ми побачили велику кімнату. Біля дверей стояли столи, довгі старовинні столи й порожні полиці. Після холодного проходу повітря в кімнаті було напрочуд сухим, наче в кімнаті була якась вентиляція чи, може, вона була викопана на такій глибині, куди не проникає вода. Ми стояли, тримаючись одне за одного, і прислухалися, але не було чутно жодного звуку. Дуже шкода, подумав я, що ми не можемо бачити в темряві. Але потім ми побачили канделябр, у якому було багато свічок, які не догоріли, і я запалив їх усі. Тепер ми побачили високі шафи. Обережно зазирнувши в одну з них, я виявив порожні стіни.
– Чи це бібліотека? – скрикнув я. – Тут нічого немає.
Ми знову стояли нерухомо, прислухаючись. Пістолет Хелен блищав у світлі. Мабуть, варто було запропонувати взяти в неї зброю, але я ніколи не тримав у руках пістолета, а вона, як я вже знав, чудово стріляє.
– Поглянь, Поле, – вона показала на щось вільною рукою, і я побачив те, що бачила вона.
– Хелен… – сказав я, але вона вже рушила далі. За мить світло відкрило стіл, що раніше не був освітлений, – великий кам’яний стіл. Але це був не стіл, а вівтар, ні, не вівтар – саркофаг! Поруч був ще один – може, це було продовженням монастирського склепу, місцем, де настоятелі могли спочивати з миром, далеко від візантійських ліхтарів й оттоманських катапульт? Далі за ними ми побачили найбільший саркофаг. На одному його боці просто в камені було вирізано одне слово: ДРАКУЛА. Хелен підвела пістолет, а я схопився за кинджал. Вона зробила крок уперед, я тримався поруч.
І цієї миті ми почули якийсь галас, шум, кроки на сходах, човгання. Цей шум майже заглушив слабкий звук нагорі – ніби сипалася суха земля. Ми разом кинулися вперед і зазирнули у великий саркофаг – він був порожнім, як й інші два. І раптом цей звук: ніби десь у темряві якась маленька тваринка риє землю й коріння трави.
Хелен вистрілила в темряву, почувся звук від падання сухої землі й каменів, а я побіг уперед, прикриваючи свічку. Бібліотека закінчувалася глухим кутом, кілька коренів звисало зі склепистої стелі. У ніші, де колись, мабуть, стояла ікона, я побачив струмочок чогось чорного на голих каменях… кров? Чи волога земля?
Двері за нами широко відчинились, і ми різко обернулися. Я тримав Хелен за вільну руку. До світла наших свічок приєдналося яскраве світло ліхтарів. Ми побачили якісь тіні, почули збуджені голоси. Це був Ранов, а з ним високий чоловік, тінь якого впала на нас, – Гежа Йожеф, за ними – переляканий брат Іван. І ще з ними був маленький чиновник у темному костюмі й капелюсі, з густими чорними вусами. І ще хтось був, хто рухався повільно і невпевнено, гальмуючи на кожному кроці – Стойчев. На його обличчі відбилася суміш страху, жалю й цікавості, на щоці був синець. Його старі очі зустрілися з нашими й затрималися на мить, а потім він поворушив губами, немов дякуючи Богові за те, що ми живі.
Гежа й Ранов одразу ж вибігли до нас. Ранов наставив пістолет на мене, а Гежа – на Хелен. Чернець стояв, розкривши рота, а Стойчев чекав тихо й насторожено позаду. Чиновник у темному костюмі залишався у темряві.
– Кидайте пістолет, – звернувся Ранов до Хелен, і вона слухняно опустила його на підлогу.
Я повільно обійняв її. У світлі свічок їхні обличчя виглядали більш ніж зловісними, крім обличчя Стойчева. Я бачив, що він посміхнувся б нам, якби не був такий наляканий.
– Якого біса ти тут робиш? – накинулася Хелен на Гежу, перш ніж я зміг зупинити її.
– А ти що тут робиш, моя люба? – була його відповідь.
Він здавався вищим, ніж звичайно, у білій сорочці, штанах і в кедах. Я не зрозумів тоді на конференції, як справді ненавидів його.
– Де він? – проревів Ранов.
Він дивився то на мене, то на Хелен.
– Він помер, – сказав я. – Ви пройшли через склеп, тож, мабуть, його бачили.
Ранов насупився:
– Про кого ви говорите?
Щось, якийсь інстинкт, яким я зобов’язаний Хелен, зупинив мене від того, щоб сказати більше.
– А кого ви маєте на увазі? – холодно відгукнулася Хелен.
Гежа ледве не ткнув її пістолетом.
– Ти знаєш, про кого я говорю, Олено Россі. Де Дракула?
На це було легше відповісти, і я дав слово Хелен.
– Його тут немає, це ж очевидно, – неприязно відповіла вона. – Ви можете перевірити труну. – Після цих слів маленький чиновник зробив крок уперед і, здавалося, хотів щось сказати.
– Залишайтеся з ними, – сказав Ранов до Гежі. Ранов обережно, усе розглядаючи, пішов між столами. Було очевидно, що він ніколи не був тут раніше. Чиновник у темному костюмі мовчки подибав за ним. Коли вони підійшли до саркофага, Ранов високо підняв ліхтар, націлив пістолет і зазирнув усередину.
– Тут порожньо, – сказав він Гежі. Потім він повернувся до менших саркофагів. – Що це таке? Ходіть сюди, допоможіть мені.
Чиновник і чернець слухняно зробили крок уперед. Стойчев повільно пішов туди ж, і мені здалося, що його обличчя посвітлішало, коли він оглядав порожні столи й шафи. Мені залишалося тільки гадати, що він про це думав.
Ранов вдивлявся в саркофаги.
– Порожньо, – видихнув він. – Його тут немає, обшукайте приміщення.
Гежа ходив між столами, піднісши ліхтар і зазираючи в шафи.
– Ви чули його чи бачили?
– Ні, – відповів я майже правдиво.
Я сказав собі: якщо вони відпустять Хелен, якщо вони не заподіють їй зла, я буду вважати цю експедицію успішною. Я більше нічого ніколи в житті не попрошу. Я також із вдячністю подумав про те, що Россі назавжди позбувся усіх цих проблем.
Гежа пробурмотів щось – мабуть, була якась лайка угорською, бо Хелен посміхнулася, незважаючи на те що на неї був націлений пістолет.
– Даремно, – сказав він за хвилину. – Могила в склепі порожня, і ці теж. Він більше ніколи не повернеться в це місце, тому що ми знайшли його.
Мені знадобився час, щоб переварити це. Могила у склепі порожня? Де ж тоді тіло Россі, яке ми щойно залишили там?
Ранов обернувся до Стойчева:
– Розкажіть нам, що тут? – вони опустили пістолети, і я пригорнув до себе Хелен, незважаючи на невдоволений погляд Гежі.
Стойчев, ніби чекаючи на це питання, підніс угору свій ліхтар, підійшов до найближчого стола й постукав по ньому.
– Це дуб, я думаю, – сказав він повільно, – і стиль середньовічний. – Він зазирнув під стіл, подивився на ніжки й постукав по шафі. – Але я мало знаю про меблі.
Ми мовчки чекали.
Гежа копнув ніжку одного із старовинну столів.
– Що я скажу міністрові культури? Що Валахія належала нам. Він був угорським бранцем, і його землі були нашою територією.
– Чому б нам не посперечатися про це, коли ми знайдемо його? – зауважив Ранов.
Я раптом зрозумів, що їм доводиться спілкуватися між собою англійською і вони ненавидять одне одного. І тоді я згадав, кого нагадував мені Ранов. Своїм похмурим обличчям і густими чорними вусами він був схожий на молодого Сталіна з фотографії, яку одного разу я бачив. Такі люди, як Ранов і Гежа, не завдають один одному серйозної шкоди тільки тому, що в їхніх руках мало влади.
– Скажи своїй тітці, щоб вона була обережнішою зі своїми дзвінками, – він похмуро подивився на Хелен, і я відчув, як вона напружилася. – А тепер залишіть цього чортового ченця охороняти це місце, – додав він Ранову, і той передав наказ, від якого брат Іван увесь затремтів.
Тієї миті світло від ліхтаря Ранова впало на щось нове. Він підносив угору й опускав його, оглядаючи столи, і промінь світла пройшовся по обличчю чиновника в темному костюмі, який мовчки стояв біля порожнього саркофага Дракули. Можливо, я б узагалі не звернув на нього уваги, якби не дивний вираз, що застиг на ньому: особисте горе, раптом висвітлене ліхтарем. Я добре розглянув кістляве обличчя під незграбними вусами і знайомий блиск очей.
– Хелен! – крикнув я. – Поглянь!
– Що? – Гежа миттєво обернувся до неї.
– Цей чоловік… – Хелен була в шоці. – Цей чоловік… він…
– Він вампір, – спокійно закінчив я. – Він переслідує нас від нашого університету в Сполучених Штатах.
Я ледь встиг щось сказати, як ця істота кинулася бігти в наш бік. Він повернув просто на нас, відштовхнув Гежу, що намагався його зупинити, відіпхнув Ранова. Але Ранов був спритнішим, він схопив бібліотекаря й вони зчепилися. Але Ранов одразу ж відскочив від нього, скрикнувши, а бібліотекар побіг далі. Ранов повернувся і, перш ніж вампір встиг утекти далеко, вистрілив у нього. Але той навіть не спіткнувся, наче Ранов стріляв у повітря. Потім бібліотекар зник – так раптово, що я не був упевнений: дійшов він до проходу чи просто розчинився на наших очах у повітрі. Ранов побіг за ним у двері, але майже одразу повернувся. Ми мовчки дивилися на нього. Обличчя його було біле, а там, де він тримався за порваний піджак, крізь пальці просочувалася кров. Через кілька довгих хвилин Ранов заговорив:
– Якого біса? – його голос тремтів.
Гежа похитав головою.
– Боже, він вас укусив, – Гежа відійшов на крок від Ранова. – А я кілька разів залишався з цією людиною наодинці. Він обіцяв допомогти знайти американців, але він ніколи не говорив мені, що він…
– Ще 6 пак, він сказав би тобі… – презирливо кинула Хелен, але я намагався втихомирити її. – Він хотів знайти свого хазяїна, простежити за нами, а не вбивати тебе. Ти йому був корисніший живим. Це він дав тобі наші папери?
– Заткнися! – Гежа, здається, був готовий ударити її, але я чув жах у його голосі і спокійно відвів Хелен убік.
– Ходімо! – Ранов виводив нас, погрожуючи пістолетом і притримуючи другою рукою поранене плече. – Ви нам нічим не допомогли, я хочу, щоб ми повернулися в Софію і щоб ви якомога швидше потрапили на літак. Вам пощастило, що нам не дозволили організувати ваше зникнення – це було б занадто складно.
По-моєму, він би штурхонув нас так само, як Гежа стіл, але він повернувся і рішуче випровадив нас із бібліотеки. Стойчев пішов попереду: я з жалем подумав про те, через що довелось пройти старому під час цієї гонитви. Без сумніву, Стойчев не хотів, щоб нас переслідували – я повірив у це, як тільки побачив його нещасне обличчя. Чи встиг він повернутися в Софію, перш ніж вони схопили його, щоб переслідувати нас? Я сподівався, що міжнародна репутація Стойчева захистить його надалі, як це було в минулому. Але Ранов – ось що найгірше. Заражений, він повернеться працювати до таємної поліції. Мені спало на думку порадити Гежі простежити за цим, але обличчя угорця було таким неприступним, що я не насмілювався заговорити.
Біля дверей я обернувся і подивився на величний саркофаг, що простояв тут приблизно п’ятсот років. Його хазяїн може бути тепер де завгодно. На верхній сходинці ми проповзли по одному – я сподівався, що жоден пістолет не вистрілить, – і тут я побачив щось дивне. Рака з мощами святого Петко стояла відкритою на п’єдесталі. Напевно, в них були якісь інструменти й вони зуміли відкрити її, чого не вдалося нам. Мармурова плита під низом була на місці, накрита вишитою тканиною, наче до неї й не доторкувалися. Хелен здивовано подивилась на мене. Проходячи повз раки, я зазирнув в одну з них і побачив кілька кісток та череп – усе, що залишилося від місцевого мученика.
Біля церкви, у темряві, юрбилося багато машин і людей. Гежа явно приїхав із супроводом, і двоє людей охороняли вхід до церкви. Без сумніву, Дракула пішов не через ці двері. Гори нечітко вимальовувалися навколо нас, вони були темніші від чорного неба. Деякі селяни довідалися про те, що відбувається, й із запаленими смолоскипами прийшли сюди. Побачивши Ранова, вони позадкували, уп’явшись очима в його порваний, забруднений кров’ю піджак. У нерівному світлі було видно напружені їхні обличчя. Стойчев схопив мене за руку й сказав мені на вухо:
– Ми закрили його.
– Що? – я нахилився, щоб краще розчути.
– Ми із ченцем перші спустилися вниз, у склеп, поки ті… ті вбивці шукали вас у церкві й у лісі. Ми побачили людину в могилі – не Дракулу – і я зрозумів, що ви були тут. Ми закрили могилу, а коли вони спустилися, то відкрили тільки раку. Тоді вони так розлютилися, що здавалося, зараз викинуть кістки бідолашного святого.
Брат Іван був досить міцний на вигляд, але яка ж сила жила в професорові Стойчеві? Стойчев уважно подивився на мене:
– Але хто там був усередині, якщо не…
– Це був професор Россі, – прошепотів я.
Ранов відчинив двері машини, наказуючи нам сідати.
Стойчев мигцем співчутливо поглянув на мене:
– Мені дуже прикро.
Отак ми залишили мого найдорожчого друга спочивати в Болгарії, нехай від спить там з миром до кінця світу.
Розділ 75
Після наших пригод у склепі вітальня сімейства Бора уявлялася небесним раєм на землі. Я відчув надзвичайне полегшення, коли ми знову опинилися там із чашками гарячого чаю в руках (за тиждень помітно похолодало, незважаючи на те що був початок червня) і в компанії Тургута; а він посміхався до нас із подушок дивана. Хелен зняла туфлі біля дверей і взула капці, які місіс Бора принесла їй. Селім Аксой теж був там, а Тургут дбав про те, щоб він і місіс Бора дістали повну інформацію в перекладі.
– Ви впевнені, що могила була порожньою? – черговий раз запитав Тургут: здавалося, він не міг утриматися, щоб ще раз не запитати.
– Цілком упевнені, – я подивився на Хелен. – Чого ми не знаємо, то чи стосувався почутий нами звук Дракули, який, можливо, саме тікав. Тоді на вулиці було вже темно, і йому легко було пересуватися.
– І він, звичайно ж, міг змінити вигляд, якщо легенди говорять правду, – зітхнув Тургут. – Хай будуть прокляті його очі! Ви були ближче до нього, ніж Варта Півмісяця за всі п’ятсот років. Я дуже радий, що ви вижили, але страшенно шкодую, що ви не знищили його.
– Як ви гадаєте, куди він вирушив? – запитала Хелен, нахиляючись уперед, і чорні очі її блиснули.
Тургут торкнувся свого великого підборіддя.
– Навіть не маю припущень, моя люба. Він здатен переміщатися на великі відстані й швидко, але я не маю уявлення, куди він піде. В інше давнє затишне місце, яке не тривожили століттями. Для нього було тяжким ударом піти зі Светі Георгі, але він розуміє, що це місце будуть ще довго пильно охороняти. Я б дав відтяти праву руку, щоб довідатися, покинув він Болгарію чи ще десь залишився. Кордон і політика, я певен, не мають для нього великого значення.
Тургут насупився.
– Ви не думаєте, що він переслідуватиме нас? – запитала Хелен, але щось у її плечах змусило мене зрозуміти, що поставити таке просте питання коштувало їй зусиль.
Тургут похитав головою.
– Сподіваюся, ні, мадам професоре. Гадаю, що тепер він боятиметься вас обох, адже ви знайшли його, коли нікому досі це не вдавалося.
Хелен мовчала, і мені не подобався сумнів у її очах. Селім Аксой і місіс Бора з особливою ніжністю подивилися на неї. Мені здалося, що вони думали, як я дозволив їй потрапити в таку небезпечну ситуацію, навіть якщо нам обом пощастило вижити.
Тургут обернувся до мене.
– Мені дуже жаль вашого друга Россі. Я так хотів познайомитися з ним.
– Я певен, ви сподобалися б один одному, – щиро сказав я, беручи Хелен за руку. Її очі завжди наповнювалися слізьми, коли мова заходила про Россі. І зараз вона відвернулася, щоб приховати зрадливий блиск.
– І ще б мені хотілося познайомитися із професором Стойчевим, – Тургут знову зітхнув і поставив чашку з кавою на мідний столик.
– Це було б чудово, – я посміхнувся, уявляючи, як двоє вчених обмінюються думками. – Ви зі Стойчевим могли б чимало повідомити один одному з історії Оттоманської імперії й Балкан. Можливо, колись ви ще зустрінетесь із ним.
Тургут похитав головою.
– Я так не думаю. Між нами високий і колючий бар’єр, як раніше між царем і пашою. Але якщо ви будете якось говорити з ним або писати йому, у будь-якому разі передавайте йому від мене вітання.
Це було легко пообіцяти.
Селім Аксой попросив Тургута щось запитати в нас, і Тургут уважно вислухав його.
– Нам цікаво, – сказав він, – серед усієї тієї небезпеки й хаосу чи не побачили ви книгу, що описав Россі, – здається, «Житіє святого Георгія»? Болгари забрали її в Софійський університет?
Сміх Хелен міг бути дитячим, якщо він ішов від душі, і я ледве стримався, щоб не поцілувати її при всіх. Вона майже не посміхалася з того часу, коли ми пішли від могили Россі.
– Вона в моєму портфелі, – відповів я. – Зараз.
Тургут був настільки вражений, що лише за хвилину згадав про свої обов’язки перекладача.
– І як вона туди потрапила?
Хелен мовчки посміхалася, тому пояснював я:
– Я не думав про неї, поки ми не повернулися в софійський готель.
Ні, я не міг сказати їм всю правду, тому розповів їм пристойну версію.
Уся правда полягала в тому, що коли ми нарешті залишилися наодинці в кімнаті Хелен, я обійняв її, поцілував її хвилясте темне волосся, пригорнув до себе, незважаючи на наш брудний одяг, як свою другу половину (відсутня Платонова половина, подумав я) – і тоді відчув не тільки полегшення, що ми обоє вижили і можемо обійнятися, не тільки красу її форм і ніжний подих на моїй шиї, – крім цього, було щось нез’ясовно неправильне в її тілі, щось недоречно тверде. Я відхилився, пильно подивився на неї й побачив її хитру посмішку. Вона приклала палець до губ. Це було всього лише нагадуванням: адже ми обоє знали, що нашу кімнату прослуховують.
Наступної миті вона поклала мої руки на ґудзики своєї блузки, що була брудною й зім’ятою після наших пригод. Я розстебнув блузку й зняв її, боячись навіть і подумати про те, що там було. Я вже казав, що нижня білизна жінок у ті роки було набагато складніша, із секретними стрічечками й гачечками, дивними відділеннями – така собі внутрішня збруя. Під нею загорнена в хустку й зігріта тілом Хелен лежала книга: не величезний том, як я уявив собі, коли слухав Россі, а досить маленька книга, що могла 6 поміститися в мене на долоні. Це була дерев’яна, у шкірі, прикрашена золотом, смарагдами, рубінами, сапфірами, лазуритом, перлами книжка – наче невеличке небесне склепіння з коштовностей на честь особи святого у центрі. Його тонкі візантійські риси здавалися начебто намальованими кілька днів тому, а великі сумні очі мисливця на дракона ніби стежили за мною. Над ними гарною аркою здіймалися брови, ніс був прямий і довгий, а рот склався у суворій і сумній посмішці. Портрет відзначався повнотою, округлістю, реалізмом, якого я ніколи раніше не бачив у Візантії. Він мав вигляд давнього римлянина. Якби тоді я не був уже закоханий, то міг би сказати, що це було найкрасивіше з облич, які я будь-коли бачив: людське й водночас божественне – або божественне й одночасно людське. Навколо коміра його ряси були написані слова.
– Грецька, – сказала Хелен, майже у саме вухо, – святий Георгій.
Усередині були маленькі пергаментні сторінки в неймовірно гарному стані, вони були рясно всіяні середньовічним шрифтом, і теж грецькою. На деяких сторінках були багаті ілюстрації: святий Георгій встромлює спис у пащу дракона на очах безлічі вельмож; святий Георгій отримує маленьку позолочену корону з рук Христа, який схилився до нього зі свого небесного трону; святий Георгій на смертному ложі, оплакуваний червонокрилими ангелами. Кожна з ілюстрацій була прикрашена якимись неймовірними мініатюрними деталями. Хелен кивнула і, підсунувши губи ще ближче до мого вуха, сказала ледь дихаючи:
– Я не експерт у цьому, але гадаю, що це робили на замовлення імператора Константинополя, а от якого – треба з’ясувати. Це печатка пізніх імператорів.
Так, на звороті обкладинки був намальований двоглавий орел: птах, що дивився назад, у царське минуле Візантії, і вперед – у її нескінченне майбутнє. Але орел був не досить далекозорим, щоб побачити, як зруйнують імперію докучливі безбожники.
– Отже, вона з першої половини п’ятнадцятого сторіччя, – прошепотів я. – Перед завоюванням.
– О, я гадаю, вона значно старіша, – промовила Хелен, ніжно торкаючись печатки. – Мій батько сказав, він сказав… що вона дуже стара. І ти бачиш, що тут емблема Костянтина Порфирорідного. Він був коронований… – вона пошукала усередині, – у першій половині десятого сторіччя. Ще до заснування Бачковського монастиря. Орла, мабуть, додали пізніше.
Я ледве видихнув слова:
– Ти хочеш сказати, що їй понад тисячу років?
Обережно тримаючи книгу в обох руках, я сів поруч із Хелен на ліжко. Жоден із нас не вимовив ані звуку: ми перемовлялися лише очима.
– Стан практично ідеальний. І ти хочеш вивезти такий скарб із Болгарії? Хелен, – поглядом сказав я, подивившись на неї, – ти збожеволіла. А як щодо того, що це належить болгарському народові?
Вона поцілувала мене, забрала в мене книгу з рук і відкрила на першій сторінці.
– Це подарунок мого батька, – прошепотіла вона.
На внутрішньому боці обкладинки була шкіряна кишеня, і Хелен обережно залізла рукою всередину.
– Я хотіла прочитати це, коли ми будемо удвох.
Вона дістала звідти пачку тонкого паперу, густо вкритого рядками машинопису. Потім ми разом мовчки читали болісні записи Россі. Закінчивши, ми не могли вимовити ні слова. Ми плакали. Нарешті Хелен знову загорнула книгу в хустку й сховала на собі.
Коли я закінчив скорочену версію цієї історії, Тургут посміхнувся.
– Але я вам повинен сказати ще щось, дуже важливе, – сказав я і описав жахливе ув’язнення Россі в бібліотеці.
Вони слухали, сидячи нерухомо з серйозними обличчями, а коли я повідомив, що Дракула знав про існування Варти Півмісяця, Тургут зітхнув.
– Мені дуже прикро, – сказав я.
Він швидко перекладав усе це Селіму, який слухав, схиливши голову, і в цьому місці щось тихо сказав. Тургут кивнув:
– Він висловив і мої почуття. Ці жахливі новини лише означають, що нам треба ще наполегливіше переслідувати Проколюючого і ще пильніше охороняти від його впливу наше місто. Великий Спаситель Світу допоможе нам у цьому, якщо ми будемо живі Це правда. А що ви робитимете з цією книгою, коли повернетеся додому?
– У мене є знайомі в будинку аукціону, – сказав я. – Ми, звичайно ж, будемо обережні і чекатимемо, перш ніж щось робити. Гадаю, цю книгу рано чи пізно придбає який-небудь музей.
– А гроші? – Тургут похитав головою. – Що ви будете робити з такою величезною сумою?
– Ми думаємо про це. Витратимо на те, щоб служити добру. Поки ще не знаємо.
Наш літак у Нью-Йорк вилітав о п’ятій, Тургут почав позирати на годинника, щойно ми закінчили обідати. На жаль, йому треба було йти на вечірні лекції, але містер Аксой захотів відвезти нас на таксі в аеропорт. Коли ми підвелися, щоб іти, місіс Бора принесла шаль із чудового кремового шовку, вишиту сріблом, і наділа його на шию Хелен. Вона сховала потертість її чорного жакета й затертий комір, і ми всі захоплено зітхнули, принаймні я, але не я один. Її обличчя над шаллю було схоже на обличчя імператриці.
– Це на весілля, – сказала місіс Бора, ставши навшпиньки, щоб поцілувати Хелен.
Тургут поцілував руку Хелен.
– Він належав моїй матері, – просто сказав він, а Хелен не могла знайти слів.
Я говорив за нас обох, потискуючи їм руки. Ми будемо писати, ми будемо думати про них. Життя довге, ми ще зустрінемося.
