Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 48 страниц)
Після спекотної й курної вулиці хол будинку, у якому ми наймали кімнати, видався нам прохолодним. Я з полегшенням впав у крісло, що стояло біля входу, а Хелен домовилася про дві кімнати гарною, але трохи дивною французькою мовою. Хазяйка, вірменка, що любила мандрівників і, як було видно, вивчала їхні мови, теж не знала назви готелю, про який згадував Россі. Мабуть, його вже багато років не було.
Хелен подобалося ладнати справи, міркував я, тоді чому ж не зробити їй приємність? Ми не домовлялися, але між нами була мовчазна угода, що пізніше я оплачу рахунок. Я зняв усі свої заощадження з банківського рахунку – Россі заслуговував того, аби зробити все можливе, навіть якщо я зазнаю краху. Якщо так буде, то додому я повернуся банкрутом. Я знав, що заощадження Хелен як іноземної студентки, мабуть, складалися з нульових цифр. Я вже помітив, що в неї було всього лише два костюми, які вона урізноманітнювала строгими блузами.
– Так, ми візьмемо дві окремі кімнати поруч, – сказала вона вірменці, гарній жінці похилого віку. – Мій брат, – говорила вона французькою, – mon frere ronfle affreusement[6]6
Мій брат страх як хропить.
[Закрыть].
– Ronfle? – запитав я з холу.
– Хропиш, – сказала вона грайливо. – Ти хропиш, знаєш про це? У Нью-Йорку я навіть очей не затулила.
– Не стулила, – виправив я.
– Нехай так, – сказала вона, тільки тримай свої двері зачиненими, s'il te plait.
Із хропінням чи без, але нам треба гарненько виспатися й відпочити після подорожі, перед тим як ми розпочнемо діяти далі. Хелен хотіла одразу ж вирушити на пошуки архіву, але я наполіг на тому, щоб ми відпочили й пообідали. Тому тільки пізно ввечері ми подалися по лабіринтах вулиць розглядати квітучі сади й двори.
Россі не згадував назви архіву в листах, а в нашій розмові він називав його «маловідоме сховище матеріалів, засноване султаном Мехмедом II». У своєму листі про дослідження в Стамбулі він додав, що будинок архіву прибудували до мечеті в сімнадцятому сторіччі. Крім цього, ми знали, що він міг бачити Айя-Софію з вікон, знаходячись усередині, а це означало, що в архіві було кілька поверхів, а двері його виходили на вулицю з першого поверху. Я завбачливо спробував знайти інформацію про цей будинок в університетській бібліотеці перед нашим від’їздом, але марно. Я подумав: чому Россі не вказав назву архіву у своїх листах, – це не було схоже на нього, він ніколи не пропускав таких деталей. Напевно, просто не хотів згадувати про це. У моєму портфелі були всі його документи, включаючи список тих джерел, які він знайшов, з тим дивним рядком наприкінці: «Бібліографія, Орден Дракона». Шукати по всьому місту серед величезної кількості мінаретів і куполів джерело напису, зроблене рукою Россі, було пропащою справою, якщо не сказати гірше.
Нам залишалося тільки попрямувати до єдиного відомого об’єкта – собору Айя-Софія, що раніше назвався Великим візантійським собором святої Софії. А коли ми наблизились до нього, не могли втриматися й увійшли всередину. Великі ворота були відчинені, і величезний храм впустив нас разом з іншими туристами, як хвилю в печеру. Тисячу чотириста років, подумав я, пілігримів вабило до неї так само, як і нас. Увійшовши всередину, я повільно просунувся до центру й підвів голову, щоб розглянути це величезне, божественне місце з його знаменитими вигинами куполів і арок. Небесне світло лилося всередину, у верхніх кутах круглі щити рясніли арабською в’яззю, мечеть покривала церкву, а церква покривала руїни давнього світу. Собор тягся своїми арками високо вгору, уособлюючи та заміщаючи собою візантійський космос. Я ледь міг повірити, що був там, – так мене вразило це місце.
Озираючись тієї миті назад, я розумів, що так довго жив у книгах, у вузькому університетському світі, що вони внутрішньо задавили мене. Несподівано у цій візантійській будівлі, в одному з чудес усіх часів, мій дух вирвався з ув’язнення. Тієї миті я зрозумів: що б не відбулося, я більше ніколи не повернуся в колишні рамки. Я хотів іти по життю вперед, тягтися вгору, так само як і цей інтер’єр пнувся вгору й назовні. Моє серце злітало, чого не було раніше, коли я блукав серед голландських купців.
Я подивився на Хелен і побачив, що вона була не менш схвильована: голова піднята, як і моя, через що її темні кучері спадали на комірець блузки, її звичне обличчя, завжди таке замкнуте й цинічне, тепер сяяло ніжним світлом. Я піддався імпульсу і взяв її за руку. Вона схопила мою руку сильно, тією ж впевненою, майже кістлявою хваткою, яку я знав за її потиском. В іншій жінці це могло б видатися жестом слухняності, кокетства, романтичної поступки, але у Хелен це був жест, так само простий і жорстокий, як її погляд або байдужість у спілкуванні. За хвилину вона, здавалось, отямилася, відпустила мою руку, але без ніяковості, і ми пішли вдвох по церкві, захоплюючись кафедрою й блискучим візантійським мармуром. Мені важко було думати про те, що під час нашого перебування в Стамбулі ми могли повернутися в Айя-Софію будь-якої миті, але спочатку треба було знайти архів. Хелен, мабуть, подумала про те саме, як тільки я рушив у бік виходу, вона пішла за мною, і ми продерлися крізь юрбу на вулицю.
– Архів може бути досить далеко звідси, – зауважила Хелен. – Собор святої Софії дуже великий, його можна побачити з будь-якого будинку в цій частині міста, гадаю, навіть з іншого берега Босфору.
– Знаю, нам треба пошукати іншу зачіпку. У листах написано, що будинок архіву був приєднаний до мечеті в сімнадцятому сторіччі.
– У цьому місті повно мечетей.
– Це правда. – Я погортав нашвидкуруч придбаний путівник. – Давайте почнемо із цій – Велика мечеть султанів. Мехмед II і його почет, напевно, іноді молилися тут. Ця мечеть була побудована наприкінці п’ятнадцятого сторіччя, біля неї цілком логічно було б побудувати бібліотеку, як ви гадаєте?
Хелен погодилася, що варто спробувати, і ми вирушили до неї пішки. По дорозі я знову зазирнув у путівник.
– Послухайте ще оце. Тут пишуть, що «Стамбул» – це візантійське слово, у перекладі означає «місто». Бачите, навіть Оттоманська імперія не могла зруйнувати Константинополь, перейменувала його, але все-таки візантійським ім’ям. Тут пишуть, що Візантійська імперія проіснувала з 333 до 1453 року. Уявіть собі, який довгий і тривалий занепад влади.
Хелен кивнула.
– Неможливо думати про цю частину світу й не згадувати Візантію, – сказала вона похмуро. – Знаєте, у Румунії вона теж повсюди, у кожній церкві, на кожній фресці, у монастирях, навіть на обличчях людей. Я думаю, що там Візантія помітна навіть більше, ніж тут, без цього оттоманського нальоту. – Її обличчя спохмурніло. – Завоювання Константинополя Мехмедом II було однією з найбільших трагедій в історії. Він зруйнував ці стіни своїми гарматними снарядами, а потім направив своїх воїнів грабувати й убивати три дні. Солдати ґвалтували молодих дівчат і хлопців просто на вівтарях, навіть у соборі святої Софії. Вони крали ікони й інші священні скарби, плавили золото й кидали мощі святих на вулиці собакам. До цих подій це було найкрасивіше місто в історії, – сказавши це, вона стиснула руку в кулак.
Я мовчав. Місто справді було дуже гарним: ніжні, багаті кольори, пишні куполи й мінарети – усе було чудове, які б звірства не відбувалися багато років тому. Я починав розуміти, чому та жахлива мить історії так яскраво поставала перед Хелен, але як це стосувалося нашого життя у сьогоденні? Раптом мене вразила одна думка, що, мабуть, я даремно пройшов весь цей шлях у чарівне місце з цією складною жінкою, у пошуках англійця, який, можливо, ще зараз автобусом у Нью-Йорк. Я прогнав цю думку й вирішив трохи пожартувати.
– Як це вийшло, що ви так добре знаєте історію? Я гадав, ви етнограф.
– Так і є, сказала вона серйозно. – Але культуру вивчати неможливо, якщо нічого не знаєш про історію.
– Тоді чому ви не стали істориком? Ви однаково могли б вивчати культуру, як на мене.
– Можливо, – у неї був неприступний вигляд, вона не дивилася мені в очі. – Я хотіла обрати таку галузь науки, якою не займався мій батько.
Велика мечеть, що стояла в золотому вечірньому світлі, була відкрита як для туристів, так і для вірян. Своєю середньою німецькою я поговорив із вартовим біля входу – хлопчаком зі шкірою оливкового кольору і кучерявою головою (як же виглядали насправді ці візантійці?), і він сказав, що всередині немає ніякої бібліотеки, ні архіву, взагалі нічого схожого на це, і до того ж він жодного разу не чув про подібне і не знав, чи є таке в сусідніх мечетях. Ми запитали, чи може він нам щось порадити.
Він задумливо сказав нам, що ми могли б сходити в університет. А щодо маленьких мечетей, то тут їх сотні.
– Уже надто пізно, щоб іти в університет, – сказала Хелен. Вона вивчала путівник. – Завтра ми можемо сходити туди й запитати щодо архіву з часів Мехмеда. Гадаю, це буде найрезультативніший хід. Ходімо подивимось на старі стіни Константинополя. Ми можемо дійти до них звідси.
Я йшов вулицями за Хелен – вона вибирала дорогу, на руках у неї були рукавички, в одній руці путівник, а через другу перекинута маленька чорна сумочка. Повз нас проїжджали велосипеди, миготіли турецькі халати й західний одяг, іноземні машини спритно обминали візки з кіньми. Куди б я не подивився, я бачив чоловіків у темних жилетках і маленьких в’язаних капелюшках, жінок у яскравих довгих сукнях і шароварах, голови яких були замотані шарфами. У руках вони несли сумки з покупками й кошики, мішки з одягом, курок у клітках, хліб і квіти. На вулицях вирувало життя, як і, мабуть, шістнадцять століть тому. Цими вулицями почет ніс римських імператорів-християн, обабіч ішли священики, процесія рухалася з палацу в церкву, щоб прийняти святе причастя. Вони були сильними правителями, великими заступниками мистецтва, будівництва, теології. Але деякі з них були жахливими: різали придворних і виколювали очі членам родини – все це було римською традицією. Саме цим політики Візантії згубили себе. Можливо, не дивно, що в такому місці з’явився один чи навіть двоє вампірів.
Хелен зупинилася навпроти високої, дещо поруйнованої кам’яної споруди, біля підніжжя якої тулилися магазини, а з боків впивалися корінням у землю фігові дерева. Безхмарне небо здавалося мідним над зубчастою стіною.
– Подивіться, що залишилося від стін Константинополя, – сказала вона тихо. – Тепер видно, якими могутніми вони були до нападу. Книга говорить, що в ті дні море підступило до самого порога, тож імператор міг сідати в човен просто з палацу. А ген там ота стіна була частиною іподрому.
Коли ми стояли й розглядали все це, я раптом зрозумів, що знову забув про Россі на цілих десять хвилин.
– Давайте повечеряємо, – запропонував я. – Уже пішло на восьму, нам треба повернутися сьогодні раніше. Я рішуче налаштований на те, щоб завтра знайти архів.
Хелен кивнула, і ми спокійно пішли назад через саме серце старого міста.
Біля нашого пансіону ми знайшли ресторан, декорований усередині мідними вазами й гарним кахлем. Сівши за стіл, що стояв навпроти аркового вікна без шибок, ми спостерігали за людьми, які проходили повз нас. Очікуючи вечерю, я був уперше шокований феноменом цього східного світу, до того я не помічав цього: усі, хто ходили повз нас, насправді не поспішали, а просто йшли. Поспіхом тут здалася б звичайна прогулянка тротуаром у Нью-Йорку або Вашингтоні. Я розповів про своє спостереження Хелен, і вона злісно розсміялася.
– Коли ніде заробити багато грошей, тоді ніхто й не бігає, – сказала вона.
Офіціант приніс нам скибки хліба, тарілку з нарізаними й заправленими кефіром огірками і міцний чай у склянках. Ми їли з апетитом, бо дуже втомилися за день, і саме тоді, коли ми зібралися перейти до смаженої курки на дерев’яному рожні, чоловік із сивими вусами й кучмою сивого волосся в акуратному сірому костюмі зайшов у ресторан і роззирнувся довкола. Він сів за сусідній столик і поклав книгу поруч із тарілкою. Замовив їжу турецькою, а потім, схоже, ми йому сподобалися, бо він нахилився до нас і посміхнувся.
– Вам подобається наша національна кухня? – спитав він з акцентом, але чудовою англійською.
– Авжеж, – відповів я, здивований. – Дуже подобається.
– Дозвольте відгадати, – продовжив він розмову, повертаючи до мене своє гарне, ніжне обличчя. – Ви не з Англії. Америка?
– Так, – сказав я. Хелен мовчала, вона розрізала курку і з підозрою дивилася на нашого сусіда.
– Так, правда, як добре. Ви оглядаєте визначні пам’ятки нашого міста?
– Саме так, – відповів я, бажаючи, щоб Хелен хоча б набрала дружнього вигляду: ворожість може виявитися підозрілою.
– Ласкаво просимо в Стамбул! – сказав він і дуже приємно посміхнувся, підняв свій келих і випив за нас. Я відповів йому тим самим, і він засяяв. – Вибачте незнайомцеві за питання, але що вам найбільше подобається тут?
– Важко відповісти… – Мені подобалася його обличчя, було неможливо відповісти йому нещиро. – Найбільше мене вражає те, як Схід і Захід змішалися в одному місті.
– Мудре спостереження, юначе, – сказав він спокійно, витираючи вуса великою білою серветкою. – Ця суміш – наше багатство й наше прокляття. У мене є колеги, які все своє життя вивчають Стамбул, тож вони кажуть, що в них завжди бракуватиме часу на те, щоб дослідити все місто, хоча вони тут живуть. Це неймовірне місце.
– Яка ваша професія? – запитав я із цікавості, незважаючи на те що Хелен будь-якої миті могла наступити мені на ногу під столом.
– Я професор Стамбульського університету, – сказав він тим самим гордим голосом.
– О, як мені пощастило! – вигукнув я. – Ми…
Раптом Хелен наступила мені на ногу. Вона носила туфлі-човники, як і всі жінки в ті часи, з досить гострим підбором.
– Ми дуже раді з вами познайомитися! – закінчив я. – Що ви викладаєте?
– Моя спеціальність – шекспірознавство, – сказав наш новий друг, акуратно накладаючи салат із миски навпроти. – Я викладаю англійську літературу в аспірантурі. Наші аспіранти дуже старанні, мушу зауважити.
– Як чудово, – сказав я. – Я й сам аспірант, але історик, навчаюся в Сполучених Штатах.
– Дуже гарна спеціальність, – промовив він серйозно. – Вас багато що зацікавить у Стамбулі. Як називається ваш університет?
Я назвав, а Хелен у цей час повністю заглибилася у вечерю.
– Чудовий університет. Я чув про нього, – відзначив професор. Він відпив зі склянки й поплескав по книзі поруч із тарілкою. – О! – вигукнув він нарешті. – Чому б вам не зайти до нас в університет, поки ви в Стамбулі? Це теж дуже давній навчальний заклад, я був би радий показати його вам і вашій дружині.
З боку Хелен почулося пирхання, і я поспішив відповісти замість неї.
– Моя сестра… вона моя сестра.
– О, вибачте. – Учений-шекспірознавець схилився перед Хелен над столом. – Я доктор Тургут Бора, до ваших послуг.
Ми відрекомендувалися… тобто я відрекомендував нас, тому що Хелен уперто зберігала мовчання. Я відразу зрозумів: їй не сподобалося, що я назвався своїм справжнім ім’ям, тому я швидко назвав її Сміт, і від такої моєї дурної мудрості вона ще більше насупилася. Ми потисли один одному руки, і нам більше нічого не залишалося робити, як запросити його за наш столик.
Він чемно відмовився, але за хвилину сів поруч із нами, переніс салат і склянку, яку він одразу ж підняв.
– Пропоную тост за вас, і ласкаво просимо до нашого міста, – проголосив він. – Черіо!
Навіть Хелен злегка посміхнулася, хоча вона все ще не вимовила ані слова.
– Вибачте мені мою необачність, – сказав Тургут, ніби відчувши її ворожість. – Мені дуже рідко випадає нагода потренуватися в англійській із носіями мови.
Він ще не помітив, що вона не була носієм мови, хоча він може цього й не помітити, подумав я, тому що вона не вимовить жодного слова.
– Чому ви вирішили спеціалізуватися на Шекспірі? – запитав я, коли ми знову взялися за вечерю.
– Ой! – стиха зітхнув Тургут. – Це дивна історія. Моя мати була дуже незвичайною жінкою, прекрасною жінкою, вона дуже любила мови, так само як і механіку. Вона вчилася в університеті у Римі, де й познайомилася з моїм батьком. Він, чарівний мужчина, вивчав італійський Ренесанс, але мав особливу пристрасть до…
На найцікавішому місці нас перервала молода жінка, яка вдивлялася в наше візерунчасте вікно з вулиці. Хоча я жодного разу не бачив таких жінок у житті, тільки на картинах, я прийняв її за циганку: у неї була темна шкіра, гострі риси обличчя, яскравий одяг та чорне, нерівно обрізане навколо проникливих чорних очей волосся. На вигляд їй було п’ятнадцять, а може, сорок років, з її худого обличчя було неможливо вгадати вік. У руках вона тримала букет із жовтих та червоних квітів і, очевидно, хотіла, щоб ми його купили. Вона простягнула через стіл квіти й стала щось кричати, я не міг зрозуміти жодного слова. На обличчі в Хелен я про – читав відразу, Тургут почав дратуватися, але жінка все одно продовжувала. Я вже зібрався дістати гаманець і подарувати турецький букет Хелен (заради сміху, звичайно ж), як раптом циганка накинулася на неї, тичучи пальцями, і щось зашипіла. Тургут оторопів, а Хелен, завжди така безстрашна, відхилилася назад.
Це, схоже, змусило Тургута отямитися, він підвівся і з обуренням почав сварити циганку. Було не важко зрозуміти його тон і жести, якими він «просив» її забиратися геть. Вона подивилася на всіх нас і зникла серед інших перехожих так само раптово, як і з’явилася. Тургут знову сів і широко розкритими очима подивився на Хелен. За хвилину він, порившись у кишені піджака, дістав звідти маленький предмет і поклав його поруч із її тарілкою. Це був плаский блакитний камінчик приблизно два з половиною сантиметри завдовжки з світло-блакитною плямою та білою цяточкою в її центрі, камінь був схожий на око. Хелен сполотніла, коли побачила цей камінь, а потім, ніби піддавшись інстинкту, торкнулася його вказівним пальцем.
– Що тут відбувається? – я ніяк не міг второпати. Я почувався не на своєму місці, немов чужоземець серед тубільців.
– Що вона сказала? – уперше за весь час звернулася Хелен до Тургута. – Вона говорила турецькою чи циганською мовою? Я не зрозуміла її.
Наш новий друг зам’явся: він, схоже, не хотів повторювати слова цієї жінки.
– Турецькою, – промурмотів він. – Може, я вчиню не дуже шляхетно, якщо повторю вам. Вона говорила дуже брутальні слова, – він зацікавлено дивився на Хелен, але в погляді його був якийсь страх. – Вона вжила слово, яке я не перекладатиму, – почав він повільно пояснювати. – А потім вона сказала: «Геть звідси, румунська дочко вовків. Ти й твій друг принесли прокляття вампірів у наше місто».
У Хелен стали блідими навіть губи, а я ледь здолав бажання взяти її за руку.
– Це збіг, – заспокійливо сказав я їй.
Вона кинула на мене погляд, ніби підказуючи, що я надто багато говорю в присутності професора.
Тургут дивився то на мене, то на Хелен.
– Усе це справді дивно, любі друзі, – сказав він. – Гадаю, нам треба буде ще раз зустрітися й поговорити без цієї метушні.
Я майже заснула в кріслі потяга, незважаючи на надзвичайний інтерес до історії батька, вперше я читала до пізньої ночі й тому дуже стомилася. Почуття нереальності опустилося на мене в сонячному купе, я відвернулася й почала дивитись у вікно на сільські пейзажі Голландії, які пролітали мимо. Ми проїжджали міста й села, за вікнами потяга залишалося багато городів, які дихали зеленню під хмарним небом, невеличких садів, у яких тисячі людей займалися своїми справами, будинків, обернених тильним боком до залізниці Поля були чудового зеленого кольору – такого зеленого, котрий починається в Голландії ранньої весни й триває майже до першого снігу, таку зелень живить вологість повітря й землі, а також вода, що блищить, куди не глянь. Ми давно проїхали широкий район каналів та мостів і вже перебували серед корів та пасовиськ. Незабаром ми будемо в Бельгії, і, як я вже знала з власного досвіду, її можна буде повністю пропустити, заснувши на короткий час.
Я міцно тримала листи, але очі починали стулятися. Приємна жінка навпроти мене вже дрімала з журналом у руках. Мої очі заплющилися буквально на секунду, як раптом двері нашого купе широко відчинилися. Пролунав голос людини, що задихалася, і довготелеса постать протиснулася між мною й моїм денним сном.
– Ну, заради всього святого! Я так і думав. Я всі вагони обійшов!
Це був Барлі. Витираючи чоло, він кричав на мене.
Розділ 26
Барлі гнівався, я не могла звинувачувати його за це, та оскільки такий поворот подій був дуже неприємним для мене, я теж розгнівалася. Але ще більше я розлютилася, коли досада змінилася таємним почуттям полегшення. До того як побачила Барлі, я не розуміла, якою самотньою була в цьому потязі, їдучи назустріч невідомості, можливо, я була б ще більш самотньою через неможливість знайти свого батька або коли я втрачу його назавжди. Усього лише кілька днів тому Барлі був для мене незнайомцем, а зараз його обличчя було для мене близьким і знайомим.
Хоча тієї миті він усе ще кричав:
– Куди це в біса ти зібралася? Ти змусила мене добряче побігати. Що ти вигадала цього разу?
Я пропустила останнє питання повз вуха.
– Я не хотіла змушувати тебе хвилюватися, Барлі. Я думала, що ти поїхав на пором і ніколи про це не довідаєшся.
– Так, повернуся до майстра Джеймса, скажу йому, що ти в безпеці в Амстердамі, а мені там скажуть, що ти зникла. О, тоді я матиму добру репутацію.
Він опустився на сидіння поруч зі мною, склав руки на грудях і схрестив ноги. Він мав при собі маленьку валізу, а волосся на голові було скуйовджене.
– Що на тебе найшло?
– Навіщо ти стежив за мною? – припустила я.
– Пором затримався через поломку. – Зараз, здавалося, він не міг стримати посмішки. – Я був голодний, як пес, тому повернувся на кілька кварталів назад, купив собі тістечок і чаю. Раптом я побачив, як ти йдеш вулицею в іншому напрямку, але не був у цьому впевнений, тож вирішив, що все це вигадав, ну знаєш, як воно буває, тому залишився й купив сніданок. Але потім совість почала мене гризти: адже якщо це ти, тоді в мене будуть великі проблеми. Я поспішив у той самий бік, побачив вокзал, а потім – як ти сідаєш на потяг. Я думав, у мене буде серцевий напад, – він знову сердито поглянув на мене. – Ти завдала мені досить багато турбот цим ранком. Я побіг, купив квиток, у мене ледь вистачило гульденів на нього, а потім по всьому потягу шукав тебе. – Він подивився у вікно, а потім на пачку конвертів у моїй руці. – Ти не хочеш пояснити мені, чому опинилася тут, у паризькому експресі, замість того щоб бути в школі?
Що мені залишалося робити?
– Вибач, Барлі, – сказала я, затинаючись. – У мене й гадки не було втягувати тебе у це, я справді думала, що ти вже давно в дорозі назад і можеш повернутися до майстера Джеймса із чистою совістю. Я не хотіла завдати тобі неприємностей.
– Так? – він явно чекав продовження. – Тому ти просто вирішила трохи погуляти в Парижі замість того, щоб бути на уроці історії?
– Ну… – почала я, зволікаючи час. – Батько надіслав мені телеграму, у якій говорив, що в нього все гаразд і що я можу приїхати до нього на кілька днів.
Барлі помовчав.
– Вибач, але так щось нічого не виходить. Якби ти одержала телеграму, вона б надійшла вчора ввечері, і я б про це довідався. І чому ти думала, що в батька може бути щось негаразд? Я думав, він просто виїхав у справах. Що це ти читаєш?
– Це довга історія, – повільно промовила я. – Я знаю, що ти й так вважаєш мене дивною…
– Ти до неподобства дивна, – сердито вставив Барлі. – Але буде краще, якщо ти мені розповіси про те, що замислила. У тебе є час до того, як ми висадимося в Брюсселі. Там ми пересядемо на потяг назад до Амстердама.
– Ні! – я не хотіла так крикнути. Дама напроти нас спокійно собі спала, і я притишила голос. – Мені треба їхати до Парижа. Зі мною буде все гаразд. Ти можеш зійти з потяга, якщо хочеш, і бути в Лондоні вже ввечері.
– Зійти з потяга? Ага! Це означає, що ти не збираєшся виходити на наступній станції? Як далеко йде цей потяг?
– Він насправді іде до Парижа…
Він склав руки на грудях і знову чекав продовження. Він був гірший за мого батька, можливо, він навіть гірший від професора Россі. На мить я уявила, як Барлі стоїть у класній кімнаті, руки схрещені на грудях, очі нещадно сканують безпорадних студентів, голос підвищений: «І що зрештою веде Мілтона до жахливих висновків про падіння Сатани? Хтось прочитав про це?»
До горла підкотився клубок.
– Це довга історія, – промимрила я знову, ще більше затинаючись.
– У нас є час, – сказав Барлі.
За маленьким столиком у ресторані Хелен, Тургут і я перезирнулись. Я відчув, що ми були чимось схожі. Можливо, щоб приховати ніяковість, Хелен підняла круглий блакитний камінчик, який Тургут поклав поруч із її тарілкою, і простягнула його мені.
– Це давній символ, – сказала вона. – Талісман проти злого ока.
Я взяв його, відчув вагу, гладку поверхню й тепло від її рук, а потім поклав його на стіл.
Тургута було важко заплутати.
– Мадам, ви з Румунії? – спитав він, але Хелен мовчала. – Якщо це правда, ви маєте бути обережні, – він трохи понизив голос. – Поліція може зацікавитись вами. Наша країна не в дружніх стосунках із Румунією.
– Я знаю, – озвалась вона холодно.
– Але як про це довідалася циганка? – Тургут насупився. – Ви ж не розмовляли з нею.
– Не знаю. – Хелен безпорадно знизала плечима.
Тургут похитав головою.
– Люди кажуть, що в циганок є дар прозирання в майбутнє. Я ніколи в це не вірив, але… – він замовк і витер вуса серветкою. – Як дивно, що вона заговорила про вампірів.
– Хіба? – відповіла Хелен. – Вона, мабуть, несповна розуму, циганки всі божевільні.
– Можливо, можливо, – Тургут мовчав. – Хоча мені її слова здалися дуже дивними, тому що це моя друга спеціальність.
– Циганки? – перепитав я.
– Ні, боронь Боже, – вампіри. – Ми з Хелен уп’ялися на нього, намагаючись не зустрічатися очима. – Шекспіром я заробляю на прожиток, а вампіри – це моє захоплення. У нас тут багато давніх легенд про вампірів.
– Насправді… о!., турецькі легенди? – запитав я здивовано.
– О, ці легенди беруть початок у Єгипті, любі колеги. Але тут, у Стамбулі, наприклад, існує легенда, що найкровожерливіші імператори Візантії були вампірами, деякі з них вважали, що християнські обряди сприяли тому, щоб вони випивали кров зі смертних. Я не вірю в це і гадаю, що подібне могло початися пізніше.
– А… – я не хотів виявляти надто великої цікавості, скоріше я побоювався, що Хелен може наступити мені на ногу під столом, а не через те, що Тургут міг мати зв’язок із силами зла. Але й Хелен теж пильно дивилась на нього. – Як щодо легенди про Дракулу? Ви чули про нього?
– Чув про нього? – пирхнув Тургут. Його темні очі блиснули, і він зім’яв серветку. – Ви знаєте про те, що Дракула був реальною людиною, знаменною постаттю в історії? До речі, ваш земляк, мадам, – він нахилився до Хелен. – Він був князем, правителем у західній частині Карпат у п’ятнадцятому сторіччі. Його, ви знаєте, не дуже любили.
Ми з Хелен кивнули – не могли втриматися. Принаймні, я не міг, а її, здавалося, так зацікавили слова Тургута, що вона не могла нічого із собою вдіяти. Вона трохи нахилилася вперед і слухала, при цьому її очі сяяли так само в темряві, як і його. Рум’янець проступив під її звичайною блідістю. Це був один із тих багатьох моментів, коли я помічав, навіть будучи зануреним у розмову, що краса раптово осявала її досить суворий вираз обличчя, вона ніби світилася зсередини.
– Ну, – Тургут, здавалося, насолоджувався розповіддю на свою тему. – Я не хочу набридати вам, але в мене є теорія, що Дракула відіграв дуже важливу роль в історії Стамбула. Мало хто знає про те, що коли він був маленьким хлопчиком, його тримали заручником у султана Мехмеда II в Галліполі, а потім далі на схід, в Анатолії. Його власний батько віддав його батькові Мехмеда, султанові Мураду II як викуп за переговори. Дракула пробув у нього з 1442 до 1448 року. Батько Дракули явно не був джентльменом, – посміхнувся Тургут. – Солдати, які охороняли хлопчика Дракулу, були майстрами в катуваннях, і він, напевно, чимало дізнався, спостерігаючи за ними. Але, шановні добродії, – він, здавалося, на мить забув, що Хелен – дівчина, – у мене є своя теорія про те, що він теж залишив на них свій слід.
– Що ви маєте на увазі? – у мене перехопило подих.
– Відтоді існують записи про вампірів у Стамбулі. Це моя точка зору, вона все ще не опублікована, на жаль, і я не можу довести її, але існує припущення, що першими жертвами Дракули стали оттомани, можливо, навіть вартові, які були його друзями. Гадаю, він залишив після себе заразу в нашій імперії, а потім її перенесли в Константинополь разом із Завойовником.
Ми дивилися на нього й не могли вимовити жодного слова. До мене раптом дійшло, що за легендою лише мертві могли стати вампірами. Чи означало це те, що Влад Дракула був убитий у Малій Азії й став живим мерцем ще тоді, юнаком, а може, дуже рано в ньому з’явилася пристрасть до порочності і він розвив схильність до неї в інших людях? Я нагадав собі, що треба потім запитати Тургута про це, якщо ми ближче з ним познайомимось.
– Це дивне хобі, знаєте, – Тургут знову посміхнувся своєю щирою посмішкою. – Пробачте, що набридаю вам. Моя дружина запевняє, що я нестерпний. – Перш ніж відпити зі своєї склянки, він знову злегка підніс її. – Але небо буде мені свідком, у мене є один доказ! У мене є доказ того, що султани боялися його як вампіра! – він показав на стелю.
– Доказ? – промурмотів я.
– Так! Кілька років тому я знайшов його. Один султан так зацікавився Владом Дракулою, що почав збирати його документи й особисті речі після смерті Дракули у Валахії. У своїй країні Дракула вбив багатьох турецьких солдатів, і наш султан ненавидів його за це, але не тільки тому він заснував цей архів. Ні! Султан навіть написав листа паші Валахії 1478 року із проханням надіслати йому всі писемні джерела про Влада Дракулу. Навіщо? Він сказав, що збирається створити бібліотеку, що буде боротися зі злом, яке Дракула поширив по місту після своєї смерті. Бачите, навіщо султанові було боятися Дракулу після того, як той уже помер, коли б він не вірив у те, що той міг повернутися? Я знайшов копію листа, що написав йому паша. – Він ударив кулаком по столі й посміхнувся нам: – Я навіть знайшов бібліотеку, яку він заснував, аби боротися зі злом.
Ми з Хелен сиділи не рухаючись. Збіг був неймовірно дивним. Нарешті я запитав:
– Професоре, чи була це колекція, зібрана султаном Мехмедом II?
Цього разу вже він уп’явся в нас очима.
– Ви й справді гарний історик. Вас цікавить цей період історії?
– Навіть дуже, – сказав я. – Ми хотіли б… я хотів би подивитись на той архів, що ви знайшли.
