Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 48 страниц)
Тургут і Селім про щось говорили поруч із пораненим бібліотекарем, потім, мабуть, звернулися до нього, бо він спробував підвестися, показуючи кудись у далекий кут сховища. Селім зник, але повернувся за п’ять хвилин із маленькою книгою. Вона була обтягнута червоною шкірою, досить потертою, але із золотавим написом арабською мовою. Він поклав її на найближчий стіл, пошукав щось у ній, а потім кивнув Тургуту, який складав свій піджак, щоб зробити подушку під голову для свого друга. Тепер містерові Ерозану було значно зручніше. Я увесь час поривався запропонувати, щоб ми викликали «швидку допомогу», але відчував, що Тургут, мабуть, знає, що робить. Він підвівся й підійшов до Селіма, вони кілька хвилин говорили про щось, у той час як ми з Хелен не зважувалися подивитися одне одному в очі – ми обоє на щось сподівалися й боялися подальшого розчарування. Нарешті Тургут підкликав нас.
– От що хотів показати нам Селім Аксой цього ранку, – серйозно сказав він. – Правду кажучи, я не знаю, чи це якось стосується нашого дослідження, хоча я все-таки прочитаю це вам. Цей том було складено на початку дев’ятнадцятого сторіччя видавцями, імен яких я ніколи раніше не зустрічав – це історики Стамбула. Вони зібрали тут усілякі відомості, які могли знайти про життя в Стамбулі в перші роки життя міста, починаючи з 1453, коли султан Мехмед захопив місто й оголосив його столицею своєї імперії.
Він показав на сторінку з красивою арабською в’яззю, і тоді вже вкотре я подумав про те, як жахливо, що мови людства, а також алфавіти були розділені Вавилоном. Коли я подивився на сторінку з оттоманською печаткою, мою увагу відразу привернули якісь символи, такі незрозумілі, як і магічні зарості.
– Цей абзац мій друг пам’ятає, тому що працював над ним тут. Автор невідомий, це повідомлення про деякі події 1477 року. Так, друзі мої, це той рік, коли Влада Дракулу вбили у Валахії. Тут ідеться про те, що того року на Стамбул напала дивна чума, через яку імамам доводилося ховати трупи, устромляючи осиковий кілок у їхні серця. Тут ще говориться, що в місто з Карпат спустилася група ченців (саме завдяки цьому рядку містер Аксой згадав цю книгу), вони заїхали на возі, який тягли мули. Ченці просили притулку в монастирі Стамбула й залишалися там дев’ять днів і дев’ять ночей. Це й усі повідомлення, зв’язки між ними неточні, більше нічого не написано про ченців або про те, що з ними сталося. Через слово «Карпати» мій друг Селім хотів, щоб ви знали про це.
Селім Аксой багатозначно кивнув, але я не втримався й зітхнув. Цей абзац був дуже дивний, мені стало ніяково, до того ж він не проливав світла на наші проблеми. Рік 1477 – це справді було дивно, але це могло бути збігом. Я запитав Тургута:
– Якщо місто було вже під владою турків, як у місті могли прийняти ченців?
– Гарне питання, друже мій, – спокійно зауважив Тургут. – Мушу сказати вам, що за часів турецького правління тут було багато церков і монастирів. Султан був дуже поблажливий до них.
Хелен похитала головою.
– Після того як він наказав своїй армії зруйнувати більшість церков у місті або відібрав їх під мечеті?
– Це правда, що, захопивши місто, султан Мехмед віддав його своїм воїнам на три дні, – визнав Тургут. – Але він би не зробив цього, якби місто здалося йому. До речі, він пропонував їм мирне рішення. У літописах також ідеться про те, що, коли він увійшов у Константинополь і побачив, якої шкоди завдали його солдати місту: зруйновані будинки, опоганені церкви, убиті жителі, – султан заплакав через долю цього прекрасного міста. Відтоді він дозволяв церквам працювати, а також надавав багато привілеїв візантійському населенню.
– А також перетворив понад п’ятдесят тисяч мешканців на рабів, – сухо вставила Хелен. – Не забувайте про це.
Тургут захоплено посміхнувся їй.
– Мадам, ви для мене – це занадто. Я хотів лише показати вам, що наші султани не були чудовиськами. Як тільки вони захоплювали територію, вони правили досить мирно для тих часів. Хоча сама війна була жорстокістю.
Він показав на далеку стіну архіву:
– Ось і його величність Мехмед власною персоною, якщо ви хочете подивитися на нього.
Я пішов подивитися, а Хелен уперто залишилася на своєму місці. Це була репродукція в рамочці, очевидно, дешева копія, намальована аквареллю. На ній був зображений міцний чоловік у сидячій позі в біло-червоному тюрбані. На картині в нього була світла шкіра, акуратна борода, тонкі брови й карі очі. До великого вигнутого носа він підніс троянду, вдихав її запах і вдивлявся кудись удалину. Мені він здався більше схожим на загадкового суфія, ніж на безжалісного завойовника.
– Дивна картина, – зауважив я.
– Так, він завжди захоплювався мистецтвом, музикою, він спорудив тут дуже багато гарних будинків. – Тургут торкнувся підборіддя великим пальцем. – Але, друзі мої, що ви думаєте про цей документ, який знайшов Селім Аксой?
– Це дуже цікаво, – сказав я чемно, – але я не бачу, як це може нам допомогти знайти могилу.
– Я теж не можу цього зрозуміти, – зізнався Тургут. – Хоча я помітив схожість цього документа з листом, який читав вам сьогодні вранці. Події навколо могили у Снагові, якими б вони не були, відбулися того ж року – 1477. Ми вже знаємо, що саме в цей час помер Влад Дракула і що за рік після цього якась група ченців на острові Снагові була чимось стурбована. Може, це були ті самі ченці або інші, пов’язані зі Снаговом?
– Можливо, – погодився я, – але це припущення. Цей документ говорить тільки про те, що ченці були з Карпат. У той час у Карпатах було, мабуть, багато монастирів. Як ми можемо переконатися в тому, що вони саме з монастиря на острові Снагов? Хелен, як ти гадаєш?
Мабуть, моє питання звалилося на неї зненацька, тому що вона дивилася на мене так лагідно, як ніколи ще раніше. Але потім вираз її обличчя швидко змінився, і я подумав, що мені все це здалося. Вона могла просто згадати свою матір або мріяти про нашу поїздку в Угорщину. Якими б не були її думки, вона одразу ж зосередилася.
– Так, у Карпатах було багато монастирів. Пол має рацію, ми не можемо зв’язувати ці два документи без додаткової інформації.
Мені здалося, що Тургут розчарований і щось почав говорити, але тієї миті почувся глибокий подих. Це був містер Ерозан, який усе ще лежав на підлозі.
– Він зомлів! – вигукнув Тургут. – А ми тут базікаємо, як… – він підніс часник до носа свого друга, той став плюватися й трохи отямився. – Швидше, нам треба відвезти його додому. Професоре, мадам, допоможіть мені. Ми викличемо таксі й відвеземо його до мене. Ми із дружиною подбаємо про нього. Селім залишиться в архіві, він от-от має відчинитися. – Він дав Аксою кілька вказівок турецькою.
Потім ми із Тургутом підвели блідого, слабкого чоловіка з підлоги, поставили його між нами й обережно повели до задніх дверей. Хелен пішла за нами, несучи піджак Тургута, ми пройшли алеєю, і вже за хвилину вийшли на сонце. Коли воно освітило обличчя містера Ерозана; він скривився, схилився до мого плеча й затулив однією рукою очі, ніби захищаючи їх від спалаху.
Розділ 36
Ніч, проведена на фермі в Боло разом із Барлі, який спав в іншому кінці кімнати, була найбезсоннішою з тих, що будь-коли були у моєму житті. Ми лягли спати приблизно о дев’ятій годині, бо не було чим зайнятися, хіба що слухати, як кричать кури, або дивитися, як струменить світло з похилих хлівів. Я була здивована, коли дізналася, що на фермі немає електрики.
– Хіба ти не помітила, що немає проводів? – запитав Барлі.
Фермерша дала нам ліхтар і дві свічки перед тим, як сказати нам «на добраніч». Через свічки тіні від полірованих меблів подовжувалися й нависали над нами, а вишивка на стіні злегка мерехтіла.
Кілька разів позіхнувши, Барлі в одязі ліг на одне з ліжок і відразу заснув. Я не наслідувала його приклад, але й не хотіла залишати свічки на всю ніч. Нарешті я згасила їх і залишила ліхтар, що жахливо згущував тіні навколо мене, а темрява за вікном, здавалося, лізла в кімнату знадвору. Шаруділи гілки дерева, ніби хилилися ближче, тихий, моторошний звук – це могли бути сови або голуби – долітав до мене, коли я лежала, згорнувшись калачиком у своєму ліжку. Барлі, здавалося, був дуже далеко, раніше я зраділа з того, що ми спатимемо на різних ліжках, щоб не було ніяких незручностей, але зараз я мріяла про те, щоб спати пліч-о-пліч.
Я пролежала так непорушно в одному положенні й відчувала, що мої суглоби починають затікати, аж раптом жовте світло пробилося крізь вікно й освітило дошки на підлозі. Виходив місяць, мені стало трохи легше, ніби старий друг вийшов, щоб скласти мені компанію. Я намагалася не думати про батька. Якби це була поїздка з ним, зараз він спав би у своїй красивій піжамі на сусідньому ліжку, а поруч лежала б його книга. Він перший би помітив цей старий фермерський будинок, він би знав, що центральна частина будинку була побудована ще в часи Аквітанії, він купив би вино в приємної господарки й поговорив би з нею про її виноградник.
Лежачи там, я мимоволі думала про те, що буду робити, коли батько не виживе після поїздки в Сен-Матьє. Я не могла просто повернутися в Амстердам, щоб гаяти дні в нашому будинку наодинці з місіс Клей – це тільки ще дуже краяло б мені серце. За європейською системою в мене було ще два роки до вступу в якийсь університет. Але в кого ж я житиму весь цей час? Барлі повернеться до свого колишнього життя: я не думала про те, що він продовжуватиме піклуватися про мене. Я згадала майстра Джеймса, його глибоку сумну посмішку й добрі зморшки біля його очей. Я подумала про Джулію й Массімо, про їхню віллу Умбрія. Я уявила Массімо, коли він наливав мені вино: «Що ти вивчаєш, люба доню?» – а Джулія сказала, що я займу найкращу кімнату. У них немає дітей, вони любили мого батька. Якщо мій світ зруйнується, я поїду до них.
Я загасила ліхтар, тепер уже сміливіше, стала на сходи й визирнула назовні. Я бачила тільки місяць, він світив на небі, наполовину схований хмарами. Раптом повз нього пролетіла постать, яку я дуже добре знала… Ні, це була всього лише мить, і це ж була хмара, хіба не так? Розгорнуті крила й загнутий хвіст? Видіння відразу зникло, але я пішла до ліжка Барлі й тремтячи лежала там довгі години до ранку, пригорнувшись до його спини.
Того ранку ми перевели містера Ерозана у квартиру Тургута, де поклали бібліотекаря, блідого, але спокійного, на один із довгих диванів. Ми все ще були там, коли місіс Бора повернулася після роботи з дитсадка. Вона ввійшла з сумками, тримаючи їх своїми маленькими ручками в рукавичках. Сьогодні на ній була жовта сукня й прикрашений квітами капелюх, тому вона була схожа на мініатюрний нарцис. Її посмішка була милою й свіжою навіть тоді, коли вона побачила, що ми стоїмо навколо нерухомої людини в її вітальні. Здавалося, нічого з того, що робив чоловік, не могло здивувати її, подумав я, можливо, це й було запорукою щасливого шлюбу.
Тургут пояснив їй ситуацію турецькою. Її радісний вираз обличчя змінився спочатку сумнівом, а потім скептицизм поступився жаху, коли вона побачила ранку на шиї нового гостя. Вона подивилася на нас із Хелен, у її очах був розпач. Потім вона взяла бібліотекаря за руку (я із власного досвіду знав, що вона не тільки бліда, але й холодна). Вона потримала її якийсь час, потім витерла очі й пішла на кухню, звідки ми почули стукіт каструль і сковорідок. Що б не відбулося, у пораненого буде смачний обід. Тургут наполіг на тому, щоб ми залишилися, і, на мій подив, Хелен пішла на кухню, щоб допомогти місіс Бора.
Коли ми зручно влаштували містера Ерозана, Тургут відвів мене у свій дивний кабінет на кілька хвилин. На моє щастя, штори, за якими висів портрет, були щільно закриті. Ми сиділи так якийсь час і обговорювали ситуацію.
– Ви гадаєте, це безпечно, якщо ваш друг житиме у вас? – я не міг утриматися, щоб не запитати.
– Я вживу всіх запобіжних заходів, якщо йому стане краще за день або два, я знайду для нього надійне місце, щоб хтось доглядав за ним. – Тургут підсунув мені стілець, а сам сів за стіл. Я подумав про схожість із тим вечором, коли ми з Россі сиділи в його кабінеті в університеті, за винятком того, що в кабінеті Россі панувала світла й радісна атмосфера, настрій створювали рослини та запашна кава, а цей кабінет був похмурим. Тургут мовив: – Я не думаю, що хтось нападе на нас тут, але якщо, попри все, таке відбудеться, нашого американського друга зустріне неабияка відсіч.
Дивлячись на його міцну статуру, я легко міг у цьому переконатися.
– Вибачте, – сказав я. – Ми завдали вам багато неприємностей, професоре, привели зло просто до ваших дверей.
Я стисло розповів йому про наші зустрічі з мерзенним бібліотекарем, включаючи те, як я побачив його біля Айя-Софії напередодні увечері.
– Неймовірно, – сказав Тургут.
Його очі світилися цікавістю, він постукав кінчиками пальців по столі.
– У мене теж є до вас одне запитання, – зізнався я. – Сьогодні в архіві ви сказали, що вже бачили такі обличчя. Що ви хотіли цим сказати?
– А, – мій ерудований друг склав руки й обперся об стіл. – Так, я розповім вам про це. Це сталося кілька років тому, але я пам’ятаю все, ніби це було вчора. До речі, це трапилося за кілька днів після того, як я одержав листа від професора Россі, у якому він повідомляв, що нічого не знає про архів. Тоді пізно ввечері після своїх занять я працював з колекцією в старому будинку бібліотеки; це було до того, як архів переїхав на нове місце. Я пам’ятаю, що проводив дослідження для статті про загублений твір Шекспіра «Король Ташкані». Багато хто вважає, що під ім’ям Ташкані зображено Стамбул. Може, ви чули про це?
Я похитав головою.
– Про цю п’єсу згадується у працях багатьох англійських істориків. Від них нам стало відомо, що в оригінальній п’єсі злий дух на ім’я Драколе з’являється перед монархом гарного старого міста, яке він, монарх, узяв силою. Примара говорить, що він був одним із ворогів монарха, але зараз прийшов, щоб привітати короля з його кровожерливістю. Потім він підбурює монарха напитися крові жителів міста, своїх нових підданих. Це моторошний уривок. Є думка, що це навіть писав не Шекспір, але я… – він ударив рукою по столі, – я впевнений, що слова, коли точно їх процитувати, можуть належати тільки Шекспіру, і що це місто Стамбул, якому надали турецький псевдонім Ташкані, – він нахилився вперед. – Я також вірю в те, що тиран, перед яким з’явився дух, – це султан Мехмед II, завойовник Константинополя.
Холод пішов по моїй спині.
– Як ви гадаєте, що все це може означати? Я маю на увазі, який тут зв’язок із Дракулою?
– Ну, друже мій, мені було дуже цікаво довідатися про те, що легенда про Дракулу дійшла до протестантської Англії, скажімо, 1590 року, ось наскільки могутньою була ця легенда. Більше того, якщо Ташкані – це Стамбул, тоді це говорить про те, наскільки реальною була тут присутність Дракули за часів Мехмеда. Султан увійшов у місто 1453 року. Минуло тільки п’ять років після того, як молодий Дракула повернувся додому з Малої Азії. Більше немає жодних записів про те, що він повертався в наш край протягом свого життя, хоча деякі вчені вважають, що він особисто платив данину султанові. Я не думаю, що це можна довести. У мене є теорія, що він залишив у спадщину нашому місту вампіризм якщо не під час життя, то після смерті. Але, – він зітхнув, – неможливо чітко визначити межу між історією й літературою, а я не історик.
– Насправді ви чудовий історик, – сказав я, затинаючись. – Я вражений тим, скільки історичних подій ви дослідили, і до того ж із таким успіхом!
– Ви дуже добрі, мій молодий друже. Отож одного разу ввечері я працював над статтею щодо цієї теорії, – я так і не опублікував її, на жаль, тому що редактори журналу, у який я надіслав це, сказали, що в статті повно забобонів, – тоді я працював дуже довго, минуло приблизно три години, і я вирішив піти в ресторан через вулицю, щоб купити собі «борек». Ви куштували «борек»?
– Ще ні, – зізнався я.
– Ви маєте покуштувати його якомога швидше, це одна з наших найсмачніших національних страв. Отже, я пішов у ресторан. На вулиці вже було темно, бо це сталося взимку. Я сів за стіл і, поки чекав, дістав лист професора Россі, що лежав серед моїх паперів, і перечитав його. Як уже казав, я отримав його кілька днів тому, але все ще був уражений його змістом. Офіціант приніс мені їжу, і коли він розставляв тарілки, я побачив його обличчя. Його очі були опущені, але я помітив, що він побачив лист, який я читав, і підпис Россі на ньому. Він мигцем подивився на нього раз чи два, потім я помітив, як він став у мене за спиною ніби для того, щоб поставити ще щось на стіл, і знову зазирнув у лист через моє плече.
Я не міг зрозуміти такої поведінки. Мені стало якось моторошно, тому я швидко склав лист і приготувався їсти. Він пішов, не сказавши жодного слова, а я став стежити за ним, коли він ходив по ресторану. Це був високий широкоплечий чоловік із чорним волоссям, зачесаним назад, і великими чорними очима. Він міг би бути гарним, якби його зовнішність не була, як ви кажете, зловісною. Він, здавалося, увесь час ігнорував мене, навіть після того, як я поїв. Я дістав книгу, щоб кілька хвилин почитати, і тут він раптом підійшов до мене й поставив переді мною чашку гарячого чаю. Я не замовляв чаю, тому і здивувався. Я подумав, що це може бути або пригощання, або помилка. «Ваш чай, – сказав він, коли ставив чашку на стіл. – Я подбав, щоб він був гарячий».
Потім він подивився мені просто в очі, і не можу пояснити, яким жахливим був для мене його погляд. Він був блідим, майже жовтим, наче він, як би мовити, постарів усередині. Очі його були яскраві, чорні, під великими бровами, схожі на очі тварини. Його рот був як червоний віск, а зуби білі й довгі – вони виглядали дивно здоровими на хворобливому обличчі. Коли він нахилився із чаєм і посміхнувся, я відчув від нього дивний запах, від якого мені запаморочилося в голові. Ви будете сміятися, друже мій, але це був запах, що за інших обставин був мені приємним – це був запах старих книг. Ви ж знаєте цей запах? Пергамент, шкіра й щось іще.
Я знав, і сміятися мені зовсім не хотілося.
– За мить він повільно, не кваплячись, пішов назад, у кухню ресторану. А я залишився там сидіти, і в мене було таке відчуття, ніби він хотів показати мені щось, напевно, своє обличчя. Він хотів, щоб я уважно розглянув його, я не міг вигадати собі нічого такого, що виправдало б мій жах. – Тургут і зараз виглядав блідим, сидячи у середньовічному кріслі. – Щоб заспокоїти свої нерви, я поклав цукор у чай і розмішав його ложкою. Я думав заспокоїти себе гарячим напоєм, але потім сталося щось незвичайне.
Тургут понизив голос – його майже не було чутно, він ніби жалкував, що почав цю розповідь. Мені було дуже добре знайоме це почуття, і я кивнув, бажаючи підбадьорити його.
– Будь ласка, продовжуйте.
– Мені дивно все це говорити вам зараз, але я говорю щиро. Пара піднялася із чашки, ви ж знаєте, як піднімається пара, коли ви мішаєте щось гаряче? Отож, коли я помішав свій чай, пара піднялася над чашкою у формі маленького дракона. Він завис над чашкою на кілька секунд, а потім зник. Я на власні очі бачив це! Я швидко зібрав свої паперті, заплатив і вийшов.
У мене пересохло в роті.
– Ви бачили цього офіціанта ще коли-небудь?
– Ніколи. Кілька тижнів я не ходив у той ресторан, але потім цікавість узяла гору, і я знову пішов туди ввечері, але офіціанта ніде не було. Я навіть запитав одного з офіціантів про нього, і мені відповіли, що той чоловік працював усього лише кілька днів і його прізвища не знають. Ім’я того чоловіка Акмар. Я більше ніколи його не бачив.
– Ви тоді подумали, що з його обличчя було зрозуміло, що він… – я не договорив.
– Я був наляканий. У той час я не міг би сказати більше. Побачивши обличчя бібліотекаря, якого, як ви сказали, ви привели, я відчув, що вже бачив десь щось схоже. Це не просто обличчя мерця. Є ще щось у самому виразі… – Тургут озирнувся й подивився у бік ніші, де висів портрет.
– У вашій історії, у тій інформації, яку ви мені щойно дали, мене вражає те, що сили американського бібліотекаря зросли з того моменту, як ви вперше його бачили.
– Що ви маєте на увазі?
– Коли він напав на міс Россі у вашій бібліотеці, ви змогли збити його з ніг. Але мій друг з архіву, на якого це чудовисько напало сьогодні вранці, сказав, що вампір був дуже сильний, а мій друг не набагато слабкіший від вас. І цьому лиходієві, на жаль, удалося випити досить крові з мого друга. Тим часом цей вампір вийшов на сонячне світло, коли ми бачили його, тому він, може, і сам не повністю заражений. Я думаю, що з цієї істоти висмоктали життя удруге або у вашій бібліотеці, або в Стамбулі, і якщо в нього є зв’язки тут, він одержить і третє зле хрещення незабаром, і тоді навіки стане живим мерцем.
– Так, – погодився я. – Ми нічого не можемо зробити із цим американським бібліотекарем, якщо тільки не спробуємо знайти його, тому вам доведеться охороняти свого друга дуже пильно.
– Я буду охороняти, – пообіцяв Тургут рішуче. Він замовк на мить, а потім знову потягнувся до книжкової шафи. Не кажучи жодного слова, він дістав великий альбом із написом латинськими буквами на першій сторінці. – Румунська, – сказав він мені. – Це колекція картин із церков Трансільванії й Валахії, її зібрав історик, який нещодавно помер. Він змалював багато картин із церков, зруйнованих під час війни. Мені дуже важко про це говорити. Тому ця книга має неабияку цінність. – Він передав книгу мені. – Чому б вам не відкрити двадцять п’яту сторінку?
Я відкрив. Там була картина на весь розворот – кольорове зображення фрески. Церква, у якій знаходилася ця фреска, була зображена на чорно-білій фотографи. Це був гарний будинок з візерунчастими дзвонами. Але мою увагу привернула велика картина. Ліворуч красувався лиховісний дракон у польоті, хвіст його закручувався не один раз, а двічі, золоте око закотилось, як у маньяка, з рота вивергалося полум’я. Здавалося, він спускався вниз, щоб атакувати постать праворуч – чоловіка, який тремтить від страху, в кольчузі й смугастому тюрбані. Чоловік зігнувся від страху, в одній руці в нього була крива турецька шабля, а у другій круглий щит. Спочатку я подумав, що він стоїть у полі посеред дивних рослин, але коли придивився, то зрозумів, що предмети в нього під ногами – це люди, цілий ліс людей, посаджених на палю. У деяких на головах були тюрбани, вони, наче гіганти, були розташовані посередині, а навколо були люди в селянському одязі. Але були ще вдягнуті у вбрання з парчі й високі хутряні шапки. Були темні голови й світлі, знать із довгими вусами, декілька священиків і ченців у чорному одязі та довгих клобуках. Там були жінки з довгим волоссям, голі хлопчики й немовлята. Там були також одна чи дві тварини. Усі вони корчилися в агонії.
Тургут спостерігав за мною.
– Цю церкву захищав Влад Дракула під час другого царювання, – сказав він тихо.
Я ще ненадовго затримав свій погляд на картині, але коли вже не в змозі був витримати, закрив книгу. Тургут забрав її в мене з рук і відклав убік. Коли він повернувся до мене, його погляд був жорстким. – Як ви, друже мій, збираєтеся шукати професора Россі?
Це пряме запитання полоснуло мене, немов лезо.
– Я все ще намагаюся скласти докупи всю інформацію, – повільно проговорив я, – навіть після того, як ви з містером Аксоєм провели колосальну роботу, я відчуваю, що знаю надто мало. Можливо, Влад Дракула з’являвся в Стамбулі після своєї смерті, але як ми можемо дізнатися, чи був він похований тут, чи перебуває його могила все ще в місті? Це все залишається для мене загадкою. Щодо наших наступних кроків, я можу тільки сказати, що ми збираємося на кілька днів у Будапешт.
– Будапешт?
Я ніби побачив, як здогад заграв на широкому обличчі Тургута.
– Так, ви пам’ятаєте, як Хелец розповідала історію про свою матір і професора – її батька. Хелед упевнена, що в матері може бути інформація, яку дівчині ніколи не вдавалося витягти з неї, тому ми ідемо туди, аби особисто поговорити з її матір’ю. Тітка Хелен – якась поважна особа в уряді, і ми сподіваємося, що вона влаштує нам усе.
– Ось як? – він майже посміхнувся. – Добре, що є високопоставлені друзі та родичі. Коли ви ідете?
– Можливо, завтра або післязавтра. Ми пробудемо там п’ять-шість днів, а потім повернемося сюди.
– Дуже добре. Ви повинні взяти це із собою.
Тургут раптом підвівся й дістав із шафи коробочку з інструментами для полювання на вампірів, яку показував нам день тому. Він обережно поставив її переді мною.
– Але це ж ваші скарби, – заперечив я. – До того ж це можуть не дозволити провезти через митницю.
– О, вам не можна показувати це на митниці. Ви повинні сховати це дуже ретельно. Перевірте ваші валізи, чи зможете ви покласти це куди-небудь за обшивку або дозволити міс Россі пронести це. Вони не дуже ретельно оглядають жіночий багаж. – Він кивнув підбадьорливо. – Але я не буду почуватися спокійно, якщо ви не візьмете це. Поки ви будете в Будапешті, я переглядатиму старі книги, щоб допомогти вам, але вам доведеться переслідувати монстра. Віднині зберігайте це у своєму портфелі, ця коробочка дуже тонка й легка.
Я взяв дерев’яну коробочку, не промовивши жодного слова, й поклав її поруч із книгою Дракона.
– Поки ви будете розмовляти з матір’ю Хелен, я буду вишукувати тут будь-який натяк на могилу. Я все ще не відкинув цієї ідеї. – Він звузив очі. – Я багато що зможу пояснити про чуму, що напала на наше місто відтоді. Якби ж ми не тільки пояснили, а ще й покінчили з нею…
Цієї миті двері в його кабінет відчинилися, і місіс Бора, просунувши голову в щілину, покликала нас обідати. Усе було так само смачно, як і день тому, тільки настрій був набагато похмуріший. Хелен мовчала, вигляд у неї був утомлений, місіс Бора подавала страви з мовчазною граціозністю, а містер Ерозан, хоча й сів ненадовго, щоб приєднатися до нас, але не зміг добре поїсти. Місіс Бора налила йому вина й приготувала для нього м’ясо, що відновило йому сили. Навіть Тургут поринув у себе і був якимось задумливим. Ми з Хелен чемно пішли якомога швидше.
Тургут провів нас до виходу з під’їзду, тепло, як завжди, потис нам руки, просив зателефонувати йому, тільки-но ми знатимемо про свої подальші плани, і пропонував свою гостинність після нашого повернення. Потім він кивнув мені й поплескав по моєму портфелі. Я зрозумів, що він мав на увазі коробку. Я кивнув у відповідь і непомітно поглянув на Хелен, ніби даючи зрозуміти, що розповім їй про це пізніше. Тургут махав нам рукою услід доти, доки не зник за липами й тополями, а коли його вже не було видно, Хелен обережно взяла мене за руку. У повітрі духмяніли лілеї, і на хвилину, коли ми йшли крізь сонячні плями по тих величних сірих вулицях, можна було повірити, що це наша відпустка в Парижі.
