Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 48 (всего у книги 48 страниц)
– Це правда, – погодився батько, – подумати тільки – забув.
Хелен обернулася до нього зі своєю милою посмішкою.
– Ти знаєш, раніше я ніколи не бачила цю книгу – «Vampires du Moyen Age».
– Класика, – відгукнувся батько, – але дуже рідкісна.
– Гадаю, майстер Джеймс теж її бачив, – повільно вставив Барлі. – Знаєте, я бачив його там після того, як ми застали вас, сер.
Батько здивувався.
– Так, – продовжував Барлі. – Я забув свій макінтош у бібліотеці й повернувся приблизно за годину. І побачив, як майстер Джеймс виходить із ніші на балкон, а він мене не помітив. Мені здалося, що він дуже схвильований або розгніваний. Я подумав про це, коли вирішив зателефонувати йому.
– Ти телефонував майстеру Джемсу? – здивувалася я, більше не обурюючись. – Коли? Коли ти зробив це?
– Я зателефонував йому з Парижа, бо дещо згадав, – сказав Барлі, витягуючи довгі ноги.
Я хотіла підійти до нього й обійняти його за шию (але ж не перед моїми батьками!). Він подивився на мене:
– Я говорив тобі, що намагався щось згадати у потязі, щось про майстера Джеймса, а коли ми приїхали в Париж, я згадав це. Одного разу, коли він забирав якісь папери, я побачив лист на його столі – конверт, якщо говорити точніше. Мені сподобалася марка, тому я придивився уважніше. Лист був із Туреччини, дуже старий, ось чому я придивився до марки. На ньому стояв штамп двадцятирічної давнини, лист був від професора Бора. Тоді я подумав, що колись у мене буде такий самий великий стіл, а на ньому – листи з усього світу. Мені запам’яталося ім’я Бора, навіть тоді воно здавалося мені екзотичним. Я не розкрив його й не прочитав, звичайно ж, – швидко додав Барлі. – Мені б і на думку не спало.
– Звичайно, ні, – пирхнув батько, але в його очах я побачила симпатію.
– Коли ми сходили з потяга в Парижі, я побачив на платформі старого, мабуть, мусульманина, у темно-червоній шапці з китичкою, у довгому халаті, як в оттоманського паші, і раптом я згадав про лист. Потім історія твого батька, ну, ім’я турецького професора, – він серйозно глянув на мене. – Тоді я й зателефонував. Я зрозумів, що майстер Джеймс був якось пов’язаний з усіма цими пошуками.
– А я де була? – ревниво запитала я.
– У ванній, напевно. Дівчата більшу частину часу проводять у ванній.
Він теж хотів би мене поцілувати, але не на очах в інших.
– Майстер Джеймс дуже суворо говорив зі мною по телефону, але коли я пояснив йому, що відбувається, він сказав, що тепер усе життя молитиметься за мене. – Червоні губи Барлі ледь здригнулися. – Я не насмілювався запитати його, що він збирається робити, але тепер ми вже знаємо.
– Так, ми знаємо, – зі смутком у голосі сказав батько. – Мабуть, він підрахував по тій давній книзі, що минуло рівно шістнадцять років після попереднього візиту Дракули в Сен-Матьє. Тоді він, звичайно ж, зрозумів, куди я поїхав. До речі, він напевно стежив за мною, коли я пішов у відділ рідкісної книги. В Оксфорді він кілька разів запитував, що зі мною не так, турбувався про моє здоров’я й самопочуття. Я не хотів втягувати його в це, знаючи, який це для нього може бути ризик.
Хелен кивнула.
– Так. Я думаю, що я була там саме перед ним. Я знайшла розкриту книгу й сама все підрахувала, потім почула кроки на сходах і відійшла вбік. Як і наш друг, я зрозуміла, що ти поїдеш у Сен-Матьє, Поле, щоб знайти мене й того монстра. Я їхала швидко, як могла. Але не знала, яким потягом ти поїхав і, звичайно ж, не знала, що наша дочка поїде за тобою.
– Я бачила тебе! – згадала я.
Вона подивилася на мене, але нічого не розпитувала. У нас тепер буде багато часу для розмов. Я бачила, що вона втомилася, що ми всі були вичавлені, як лимон, і не могли навіть почати говорити про те, яка це перемога для нас. Чи став світ безпечнішим, коли ми всі разом, а його більше немає в ньому? Я подивилася на меблі, яких раніше не помічала. Хелен житиме з нами й задуватиме свічки у вітальні. Вона прийде на мій випускний у школі, на мій перший день в університеті, допоможе мені надягти весільну сукню, якщо я коли-небудь вийду заміж. Вона читатиме нам щось уголос після вечері. Вона повернеться у світ і знову викладатиме, ми будемо купувати туфлі й блузки, будемо ходити обійнявшись.
Тоді я ще не знала, що іноді вона буде віддалятися від нас, годинами не розмовляти, мацаючи шию пальцями. Я не знала тоді й те, що за дев’ять років її забере від нас хвороба – це станеться задовго до того, як ми звикнемо до її повернення, хоча ми ніколи б, мабуть, не звикли до цього, ніколи б не втомилися від її присутності. Тоді я не могла передбачити, що нашою останньою втіхою стане думка про те, що вона спочиває з миром, хоча могло бути інакше, і що ця впевненість, розбиваючи нам серця, водночас вилікує їх. Якби я змогла передбачити все це, то знала б, що після її похорону мій батько зникне на цілий день, і що маленький кинджал з вітальні зникне разом із ним, і що я ніколи, ніколи не запитаю його про те, де він був.
Але тоді біля каміна в Ле Бен, роки, які ми проживемо разом із нею, здавалися нескінченним благословенням. Вони почалися майже одразу, коли батько підвівся й поцілував мене, палко потис руку Барлі і допоміг підвестися Хелен.
– Ходімо, – сказав він, і вона пригорнулася до нього, втомлена й щаслива. Він узяв її руки у свої. – Ходімо спати.
Епілог
Кілька років тому, коли я була у Філадельфії на міжнародній конференції істориків з середньовіччя, мені випала дивна нагода. Раніше я ніколи не була у Філадельфії, і мене захопив контраст між нашими зборами, присвяченими минулому феодалів та монастирів, і справжнім життям, яке зберігало аромат недавньої історії республіканства й революційної доби. З вікна мого готельного номера на чотирнадцятому поверсі було видно дивну суміш хмарочосів і районів із будинками сімнадцятого-вісімнадцятого сторіч, які здавалися поруч із ними іграшковими.
Скориставшись кількома годинами вільного часу, я тікала з нескінченних розмов про залишки візантійської культури, щоб подивитися на них у чудовому музеї художніх мистецтв. Там я натрапила на буклет маленького музею літератури і міської бібліотеки в центрі міста, назву якої я чула кілька років тому від свого батька. До того ж у мене були причини пам’ятати цю колекцію: її знали всі, хто вивчав історію Дракули, а їх кількість помітно зросла після перших статей мого батька. Це місце було важливим, як і багато архівів у Європі. Там дослідник може побачити записи Брема Стокера для книги «Дракула» з різних джерел у Британській бібліотеці, а також важливі середньовічні памфлети. Я не могла встояти перед такою нагодою. Батько завжди хотів побачити цю колекцію, заради нього я готова була провести там годину. Понад десять років тому він загинув на міні в Сараєво, працюючи там на врегулюванні одного з найскладніших європейських конфліктів десятиліття. Я не знала про це тиждень. Коли новини дійшли до мене, я замкнулася в собі й мовчала цілий рік. Я все ще сумую за ним – щодня, щогодини.
Ось як я опинилася в маленькій кімнаті з кондиціонером, в одному із цегляних будинків дев’ятнадцятого сторіччя, розглядаючи документи, які дихали не тільки сивою давниною, а й незабутньою історією досліджень мого батька. З вікон будинку було видно слабкі вуличні деревця, навпроти – такі ж цегляні будинки, їхні елегантні фасади були доповнені модними штрихами. Того ранку у маленькій бібліотеці сиділа лише одна читачка: італійка, яка щось прошепотіла в мобільний телефон, а потім взялася за якийсь рукописний щоденник (я ледве приборкала бажання не зазирнути в нього) і почала читати. Коли я сіла у легкому светрі ближче до кондиціонера і розкрила зошит, бібліотекарка принесла мені записи Стокера й маленьку коробку, перев’язану стрічечкою.
Записи Стокера мене приємно потішили. Я ніколи не бачила таких хаотично зроблених записів. Деякі були написані нерозбірливим почерком, інші – надруковані на тонкому давньому папері Серед них лежали вирізки з газет про загадкові події й вирвані сторінки з календаря. Як би це сподобалося моєму батькові, як би він посміхнувся безневинному поверховому вивченню окультних даних Стокером. За півгодини я акуратно відклала зошит убік й узялася за коробку. У ній лежала одна тонка книга, в акуратній палітурці дев’ятнадцятого сторіччя. Сорок сторінок являли собою бездоганний пергамент п’ятнадцятого сторіччя – це був середньовічний скарб, чудо. На фронтиспісі малюнок – обличчя, яке я після своїх довгих мук запам’ятала назавжди: великі очі, широко розкриті й хитрі, що пильно дивилися на мене, важкі вуса спадали на квадратну щелепу, довгий ніс, тонкий, але водночас злісний, ледь помітні чутливі губи.
Це був памфлет із Нюрнберга, надрукований 1491 року, у якому розповідалося про злочини Драколе Вайди, його жорстокість і криваві бенкети. Я могла розібрати перші рядки німецькою, тому що вони були знайомі мені: «У рік Бога нашого 1456 Дракула вчинив багато страшного й цікавого». Бібліотека подавала переклад, і я вдруге із тремтінням прочитала про злочини Дракули проти людства. Він засмажував людей живцем, здирав шкіру, закопував їх по шию, проколював дітей на грудях їхніх матерів. Мій батько, звичайно ж, бачив подібні памфлети, але цей він оцінив би за свіжість, твердість пергаменту, за його практично ідеальний стан. Він виглядав так, наче щойно був надрукований. Ця чистота змушувала мене нервуватися, і за якийсь час я поквапилася відкласти його й зав’язати стрічечку, дивуючись сама з себе: навіщо мені знадобилося згадувати про нього? Той нахабний погляд переслідував мене, поки я не закрила книгу.
Я зібрала свої речі з почуттям звершеного паломництва і подякувала добрій бібліотекарці. Здавалося, вона була задоволена моїм візитом: цей памфлет був одним з її улюблених, і вона сама написала про нього статтю. Ми тепло попрощалися й потисли одна одній руки, я пішла вниз, у магазин подарунків, а звідти – на теплу вулицю з її запахами вихлопних газів, щоб десь поїсти. Саме через контраст між очищеним повітрям музею і метушнею гучного міста мені здалося, що дерев’яні двері за мною зачинені й неприступні. Тому я дещо оторопіла, коли побачила, як з них вибігає бібліотекарка.
– Ви забули оце! – вигукнула вона. – Добре, що наздогнала вас.
Вона посміхнулася мені сором’язливою посмішкою, яка з’являється на обличчі в усіх, хто повертає тобі скарб (який ти не хотіла б втратити) – твій гаманець, ключі або гарний браслет.
Я подякувала їй і, все ще вражена, забрала зошит і книгу, які вона простягала мені, вдячно кивнула їй. Вона зникла в старому будинку так само швидко, як і з’явилася. Зошит був мій, звичайно ж, хоча мені здалося, що я поклала його в сумку перед тим, як піти. А книга була… я навіть не можу сказати, що подумала про неї тієї миті, коли побачила палітурку з потертого старого оксамиту, дуже-дуже старого, водночас знайому мені і не знайому. Пергамент усередині не був свіжим, як памфлет, щойно розглянутий у бібліотеці: порожні сторінки пахнули сторіччями. Єдина картинка в центрі книги сама розкрилася в моїх руках, перш ніж я встигла отямитися, і, ледь глянувши, я одразу ж закрила книгу.
Я непорушно стояла посеред вулиці, відчуваючи, як руйнується світ навколо мене. Машини, що проїжджали повз мене, були такі самі, як і раніше, десь пролунав гудок. Людина із собакою на повідку намагалася пройти повз мене, між мною й деревом. Я підвела голову й подивилася на вікна бібліотеки, очікуючи побачити бібліотекарку, але в них відбивалися тільки сусідні будинки. На вікнах не сіпнулася жодна мереживна штора, жодні двері не зачинилися тихенько. На вулиці не було нічого незвичайного.
Прийшовши у свій номер, я поклала книгу на скляний столик і вмилася. Потім я вийшла на балкон. Чому? Я раптом подумала, що це небезпечно для жителів готелю – балкони на такій висоті. Я стояла й дивилася на місто. Нижче на один квартал я бачила патриціанське каліцтво міського палацу Філадельфії зі статуєю миролюбного Вільяма Пенна вгорі. Далі зеленіли квадрати скверів і парків, сонце грало на вежах банку. Далеко ліворуч я бачила урядовий будинок, підірваний місяць тому. Жовто-червоні крани схилили шиї до руїн, і я чула шум відбудовних робіт.
Але мій погляд захопила не ця картина. Я мимоволі думала про інший краєвид, що я вже спостерігала раніше. Я нахилилася через поручні балкона, відчуваючи літнє сонце й дивну безпеку, незважаючи на те що знаходилася на такій висоті від землі, наче небезпека могла загрожувати мені зовсім з іншого світу.
Я уявила ясний осінній ранок 1476 року, досить прохолодний, туман здійнявся з поверхні озера. Човен огинає острів навколо стін монастиря й бань із залізними хрестами. Дерев’яний ніс злегка торкається каменів, а двоє ченців вибігають з-за дерев, щоб затягти човен на берег. Із човна виходить один чоловік. Ноги, які він ставить на кам’яну набережну, взуті в черевики з червоної шкіри, на кожному – гостра шпора. Він нижчий на зріст за молодих ченців, але здавалося, що він височить над ними. На ньому фіолетово-червоний костюм під довгою чорною оксамитовою мантією, застебнутою на широких грудях гарною брошкою. На голові в нього конусоподібний капелюх, чорний, із червоною пір’їною спереду. Його вкрита шрамами рука, закинута за спину, грає з коротким мечем на поясі. У нього зелені очі, неприродно великі й широко посаджені, вигнутий рот і ніс, у чорному волоссі й вусах можна побачити сивину.
Настоятеля вже сповістили: він поспішає і зустрічає гостя під деревами.
– Яка честь для нас, мілорде! – вигукує він, простягаючи руку. Дракула цілує його перстень, а настоятель хрестить його в повітрі. – Нехай благословить тебе Господь, сину мій, – додає він, наче дякуючи спонтанно.
Він знає, що появу князя можна вважати удачею, Дракулі напевно довелося пройти через турецьку територію. Це вже не вперше патрон настоятеля з’являвся, ніби перенесений божественною силою. Настоятель чув, що митрополит у Курте де Арджес незабаром проголосить Дракулу правителем Валахії, і тоді, без сумніву, Дракула нарешті звільнить усю Валахію від турків. Настоятель торкається пальцями чола князя на знак благословення.
– Ми думали про гірше, коли ви не прийшли навесні. Хвала Господу!
Дракула посміхається й нічого не говорить, даючи настоятелеві велику книгу. Вони раніше вже сперечалися про смерть, згадує настоятель. Дракула кілька разів запитував настоятеля, чи вірить він, свята людина, що кожен грішник, щиро покаявшись, потрапить у рай. Настоятель занепокоєний тим, що коли настане цей момент, чи встигне його патрон пережити останній ритуал, але не наважується про це сказати. Звичайно, все це відбудеться, якщо настоятель наполягатиме. Дракула вдруге перехрестився в істинну віру, аби висловити своє покаяння за тимчасовий відступ від неї у західну єретичну віру. Настоятель простив йому все, від себе простив усе. Хіба Дракула не присвятив своє життя боротьбі з безбожниками, з жахливим султаном, що руйнує стіни християнського світу? Але настоятель також думає про себе, що ж Всемогутній призначить цій дивній людині Він сподівається, що Дракула не порушуватиме цієї теми. Настоятель полегшено зітхає, коли князь просить показати, що нового зроблено за його відсутності. Вони разом обходять двір монастиря, і кури розбігаються перед ними. Дракула оглядає нові будинки, густі сади, городи, і на його обличчі з’являється задоволення, а настоятель поспішає показати йому нові підземні ходи, які вони побудували після його останнього візиту.
У келії вони п’ють чай, Дракула ставить перед настоятелем оксамитовий міх.
– Відкрийте, – пропонує він, розгладжуючи вуса. Він сидить у кріслі, розкинувши свої міцні ноги, завжди присутній поруч із ним меч усе ще висить на поясі. Настоятелеві хотілося б, щоб Дракула давав подарунки з більшою лагідністю, але він мовчки відкриває мішок.
– Турецький скарб, – говорить Дракула, широко посміхаючись.
У нижньому ряді в нього не вистачає одного зуба, але решта сильні й білі. Усередині настоятель бачить дорогоцінні камені невимовної краси, Грона смарагдів і рубінів, оттоманські важкі золоті персні й брошки та декілька речей, включаючи золотий гарний хрест із темними сапфірами. Настоятель не хоче знати, звідки це взялося.
– Ми прикрасимо вівтар і нову купіль для хрещення, – говорить Дракула. – Замовляйте кращих майстрів, звідки хочете. Це оплатить будь-яку роботу, і ще досить залишиться на мою могилу.
– Вашу могилу, мілорде? – настоятель шанобливо дивиться на підлогу.
– Так, ваше преосвященство. – Його рука знову тягнеться до руків’я кинджала. – Я думав про це. Я хотів би, щоб мене поховали перед вівтарем, а зверху накрили мармуровим каменем. Ви, звичайно ж, відправите найкращу службу. Можете запросити ще й другий хор заради такого випадку.
Настоятель уклоняється, але обличчя цієї людини, розважливий блиск у його очах змушує його нервуватися.
– На додаток до всього в мене є кілька прохань, які ви добре запам’ятаєте. Я хочу, щоб на могильному камені намалювали мій портрет, а не хрест.
Настоятель, уражений, підводить голову.
– Не буде хреста, мілорде?
– Ніякого хреста, – вперто повторює князь.
Він дивиться просто на настоятеля, а той не зважується заперечувати. Але він – духовний наставник цієї людини, і за хвилину він говорить знову:
– На кожній могилі ставиться знак страждань нашого Спасителя, і ваша могила повинна мати таку саму честь.
Дракула засмучується.
– Я не збираюся надовго віддавати себе смерті, – говорить він, понизивши голос.
– Є тільки один спосіб уникнути смерті, – сміливо каже настоятель, тільки через Христа, якщо Він дарує нам вічне життя.
Дракула пильно дивиться на нього кілька хвилин, і той намагається не відводити погляду.
– Можливо, – нарешті говорить він. – Але нещодавно я познайомився з людиною, купцем, який побував в одному західному монастирі. Він розповів, що в Галлії є таке місце – найстаріша церква в нашій частині світу, – де кілька латинських ченців знайшли спосіб пережити смерть. Він запропонував мені купити їхню таємницю, записану ним у книгу.
Настоятель здригається.
– Нехай зберігає нас Бог від такої єресі, – квапливо вимовляє він. – Я певен, сину мій, що ви відмовилися від цієї спокуси.
Дракула посміхається.
– Ви ж знаєте, я дуже люблю книги.
– Є тільки одна істинна Книга, яку ми повинні любити всім своїм серцем і душею, – говорить настоятель, але водночас не може відвести погляду від порізаної шрамами руки князя, якою він бавиться коштовним руків’ям кинджала. На мізинці Дракула носить перстень, і настоятель добре знає символ на ньому – не треба навіть придивлятися – лютий звір.
– Досить про це. Ходімо. – Настоятель радіє. Дракула, очевидно, стомився від суперечок і легко підводиться. – Я хочу подивитися на ваших переписувачів, у мене для них незабаром знайдеться робота.
Вони разом проходять у невелике приміщення для переписування рукописів, у якому троє ченців, за старими правилами, вручну копіюють манускрипти, а один чернець вирізає букви, щоб надрукувати сторінку «Житія святого Антонія». Друкарський прес стоїть у кутку. Це перший друкарський прес у Валахії, і Дракула гордо проводить по ньому своєю важкою широкою рукою. Найстаріший із ченців, стоячи біля преса, вирізує щось із дерева. Дракула нахиляється над ним.
– Що це буде, отче?
– Святий Михаїл убиває дракона, мілорде, – бурмоче старий чернець, зводячи на князя старечі очі, обрамлені густими сивими бровами.
– Нехай краще дракон убиває безбожника, – посміхаючись, говорить Дракула.
Чернець киває, але настоятель знову здригається.
– У мене для вас є нова робота, – говорить йому Дракула. – Я залишу начерк у настоятеля.
На залитому сонцем дворі він зупиняється.
– Я залишуся, щоб послухати службу й прийняти у вас причастя. – Він повертається й посміхається настоятелеві: – У вас знайдеться для мене ліжко в одній із келій на сьогодні?
– Як завжди, мілорде. Цей будинок Бога – ваш будинок.
– А тепер ходімо на мою вежу.
Настоятель добре знає цю примху покровителя. Дракула любить дивитися на озеро й навколишні береги з найвищої точки церкви, наче перевіряючи, чи не йде ворог. У нього на це є поважні причини, думає настоятель. Оттомани шукають його голову рік у рік, король Угорщини ненавидить його, власні бояри теж ненавидять і бояться. Чи є у світі хто-небудь, хто не є йому ворогом, окрім жителів цього острова? Настоятель повільно піднімається за ним крутими сходами, підбадьорюючи себе перед дзенькотом дзвонів. Невдовзі пролунає подзвін, і нагорі звук дуже гучний.
Під куполом вежі є довгі отвори з кожного боку. Коли настоятель піднімається на верхній майданчик, Дракула вже стоїть на своєму улюбленому місці й дивиться на озеро, закинувши за спину руки: звичайна поза, коли він щось планує, обмірковує. Настоятель бачив, як князь стояв отак перед своїми воїнами, даючи вказівки на наступний день. Він не схожий на людину, якій постійно загрожує небезпека, – це володар, чия смерть може статися будь-якої миті і який повинен щохвилини думати про спасіння своєї душі. Але ні, думає настоятель, він схожий на людину, перед якою лежить увесь світ.
