Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 44 (всего у книги 48 страниц)
Потім я побачив найбільший саркофаг: величну труну вишуканих пропорцій. Уздовж одного боку було написане єдине слово латинськими буквами: ДРАКУЛА. Я підніс свічку і ледь не проти волі зазирнув усередину. Там нерухомо лежало величезне тіло. Уперше я добре розгледів його жорстоке обличчя і, незважаючи на відразу, продовжував стояти й дивитися на нього. Його брови були суворо зведені на переніссі, наче йому снився поганий сон, завмерлі очі розплющені, й тому він скидався радше на мертвого, ніж на сплячого. Шкіра була кольору жовтого воску, довгі чорні вії не рухалися, сильні, майже гарні риси обличчя здавалися напівпрозорими. На плечі, заповнюючи саркофаг, спадали довгі чорні локони. Найжахливішою для мене була яскравість його губ, рум’янцю й повнота обличчя, яке у бесіді біля каміна здалося мені худорлявим. Він облишив мене на час, це правда, але вночі він випив десь свою частку. Маленька пляма моєї крові зникла з губ, тепер вони були яскраво-червоного кольору під чорними вусами. Тіло його було таким живим і здоровим, що кров застигла в моїх жилах, коли я побачив, що він не дихає. Його груди не здіймалися й не опускалися навіть на міліметр. Дивно, але одяг на ньому був так само багатий і вишуканий, як і той, що я бачив раніше, але інший: черевики й сорочка яскраво-червоних кольорів, мантія й капелюх із пурпурового оксамиту. Мантія була трохи потерта, а капелюх прикрашало коричневе перо. На комірі сяяли перлини.
Я стояв і дивився, поки не відчув, що від цього дивного видовища можу знепритомніти. Я відійшов від нього на крок і спробував зібрати докупи думки. Усе ще був ранок, до заходу сонця в мене було кілька годин. Спочатку я пошукаю вихід, а потім те, чим можна вбити цього монстра, поки він спить. Тоді, навіть незалежно від результату, я зможу утекти. Я міцно тримав свічку. Досить сказати, що протягом двох годин я обшукував величезну кам’яну кімнату, але так і не знайшов виходу. В одному кінці кімнати, проти каміна, були великі дерев’яні двері з чавунним замком. Я штовхав їх, смикав, поки зовсім не ослабнув. Я не зрушив їх ні на міліметр і вирішив, що вони не відчинялися кілька років, а може, й століть. Більше не було жодних ознак виходу: ні дверей, ні тунелю чи каменю, що хоч якось би зрушувався. Звичайно ж, не було й вікон, та я був упевнений, що ми знаходимось глибоко під землею. Єдиною нішею у стіні була та, у якій стояли три саркофаги, і там теж камені не вдалося зрушити. Для мене було мукою ходити уздовж тієї стіни в присутності Дракули, його нерухомого обличчя й широко розкритих очей. Навіть якщо його очі не рухалися, я відчував, що в них була якась сила спостерігати й проклинати.
Я знову сів біля каміна, щоб відновити свої сили. Тримаючи руки над вогнем, я помітив, що він не згасав, незважаючи на те що в ньому горіли справжні колоди й він видавав приємне тепло. Раптом я вперше зрозумів, що не відчуваю диму. Він горів так цілу ніч? Я затулив обличчя рукою, стримуючи себе. Мені потрібна була кожна крапля моєї розсудливості. До речі, тієї миті я прийняв рішення зберігати свій розум і мораль до останнього. Це буде моїм засобом існування, останнім, що в мене залишився.
Коли я спромігся продовжити пошуки, став систематично перебирати все, чим можна було б знищити це чудовисько. Якщо мені пощастить зробити це, я, мабуть, все одно помру тут сам, так і не знайшовши виходу, але тоді він ніколи не спроможеться із цієї кімнати полювати на весь світ. Мені спало на думку (і не вперше) рятівне самогубство, але я не міг собі цього дозволити. Наді мною вже тяжіла загроза стати таким, як Дракула, а легенда стверджувала, що внаслідок самогубства можна стати живим мерцем навіть без додаткових укусів, таких, якого я зазнав. Жорстока легенда, але не можна нехтувати нею – отже, цей шлях був для мене закритий. Я перевірив кожен куточок, кожен гачок у кімнаті, відкривав шухляди й коробки, перевіряв полиці, тримаючи свічку над головою. Напевно, розумний князь не залишив для мене зброї, яку я зможу використати проти нього, але мені треба було шукати. Я не знайшов нічого, навіть старого уламка дерева, який я міг би якось загострити і зробити кілок. Коли я спробував витягти колоду з вогню, полум’я раптом різко розгорілося, обпалюючи мені руки. Я зробив кілька спроб, але все з тим самим демонічним результатом.
Нарешті я повернувся до великого центрального саркофага, зважившись на останній шанс. Це був кинджал, що Дракула носив на ремені. Його скалічена рука лежала на руків’ї. Кинджал міг бути зроблений зі срібла, у такому разі, якщо наберуся сміливості, щоб узяти його, я зумію його встромити йому в серце. Я сів, щоб зібрати всю мужність і перебороти відразу, потім підвівся й обережно поклав руку на кинджал, піднісши свічку другою рукою. Моє обережне торкання не викликало жодних ознак життя на цьому жорстокому обличчі, але я помітив, що вираз його змінився, ставши ще жорстокішим. Я з жахом виявив, що величезна рука всією своєю вагою лежала на руків’ї і стискувала його. Мені доведеться відсунути її, щоб дотягтися до кинджала, і розтиснути пальці. Я торкнувся руки Дракули і від цього дотику відчув такий жах, що навіть не хочу його описувати тут ні для кого, крім мене самого. Його рука, немов камінь, була стиснута на кинджалі. Я не міг ні зняти її, ні навіть відсунути. Це було все одно, що витягти мармуровий кинджал з руки статуї. У мертвих очах, здавалося, блиснула ненависть. Чи згадає він це, коли прокинеться? Із почуттям відрази я відійшов назад, тому що втомився, і знову сів на підлогу разом зі свічкою.
Нарешті, не досягти успіху в жодному з моїх задумів, я надумав новий план дії. По-перше, я засну на короткий час, поки все ще день, щоб прокинутися задовго до Дракули, аби він не застав мене сплячим. Мені вдалося проспати годину чи дві – мабуть, мені треба буде знайти кращий спосіб вимірювати час у такому вакуумі. Я спав біля каміна, поклавши під голову складений піджак. Ніщо не могло змусити мене забратися назад у саркофаг. А на теплих каменях мені все-таки вдалося заспокоїтися.
Коли я прокинувся, то насамперед прислухався до хоч якихось звуків, але в кімнаті було тихо, як у домовині. На столі біля мого стільця стояла смачна їжа, хоча Дракула все ще нерухомий лежав у своїй труні. Я пішов шукати друкарську машинку, яку бачив раніше. І відтоді я став писати швидко, наскільки міг, щоб записати все, що зі мною відбувається. Таким чином, я знайшов спосіб вимірювати час, тому що знав свою швидкість друку – скільки сторінок можу надрукувати за годину. Я пишу ці останні рядки при світлі однієї свічки. Я загасив інші, щоб зберегти їх. Я вмираю з голоду й дуже змерз у темряві, далеко від вогню. Зараз я сховаю ці сторінки, поїм що-небудь і візьмуся за роботу, яку Дракула приготував мені, щоб, коли він прокинеться, побачив мою старанність. Завтра я спробую писати далі, якщо буду досі ще живий і залишуся самим собою.
Другий день
Написавши попередні сторінки, я склав їх і засунув за найближчу шафку, звідки легко зможу дістати їх і де їх не видно ні під яким кутом. Потім запалив нову свічку й повільно пішов між столами. У величезній кімнаті були десятки тисяч книг, можливо, сотні тисяч, з огляду на згортки й інші манускрипти. Вони лежали не тільки на столах: купи книг були складені в шафах, а також розкладені уздовж стін на важких полицях. Середньовічні книги, здавалося, перемішалися з фоліантами доби Відродження й сучасними виданнями. Поруч із томиком Фоми Аквінського я знайшов історичні хроніки Шекспіра – книгу in quatro.
Тут були величезні праці з алхімії шістнадцятого сторіччя і шафа, повна оздоблених арабських згортків (мабуть, оттоманського походження). Там були пуританські проповіді про чаклунство, маленькі томики поезій дев’ятнадцятого сторіччя, величезна кількість праць із філософії й кримінології нашого сторіччя. Ні, у них не було нічого, що вказувало б на час, але я побачив інший принцип систематизації.
На те, щоб розкласти ці книги в історичному порядку, як у звичайній бібліотеці, підуть тижні або місяці, але оскільки Дракула складав їх відповідно до власних інтересів, я залишу їх, як є, і просто намагатимуся визначити систему їх розташування. Я подумав, що перший розділ починався від стіни біля нерухомих дверей, містився у трьох шафах, займав два великих столи, я б назвав його «Керування державою та військові стратегії».
Там я знайшов Макіавеллі, рідкісні зразки Падуа й Флоренса. Я знайшов біографію Ганнібала, написану англійцем у вісімнадцятому сторіччі, і грецький манускрипт, що міг бути сучасником Александрійської бібліотеки, – «Геродот про афінські війни». І знову мене почав проймати дрож, коли я перегортав книгу за книгою, рукопис за рукописом, і кожна здавалася ще більш разючою, ніж попередня. Я знайшов перше видання «Mein Kampf» із загнутими сторінками і французький щоденник, написаний від руки, забруднений коричневими плямами, що належав, судячи з дат записів, до часів «царського терору» – з погляду уряду. Пізніше мені треба буде переглянути його уважніше – автор ніде не написав свого імені. Я знайшов великий том наполеонівських тактик у перших військових кампаніях, надрукований, за моїми розрахунками, у час, коли імператора заслали на острів Ельба. У коробці на одному зі столів я знайшов жовтий аркуш із машинописним кириличним текстом; я майже не знаю російської, але зрозумів із заголовку, що це була особиста вказівка Сталіна одному з його генералів. Я не міг прочитати його, але в ньому було багато російських і польських імен.
Там були такі предмети, призначення яких я взагалі не міг збагнути, було багато книг і манускриптів, мені зовсім не знайомих. Я був уражений тим, що серед такої величезної кількості праць не було жодної, присвяченої отаманській стратегії керування державою, що так турбувало Даркулу за життя. Я тільки-но почав складати список усього, що міг визначити, більш-менш розділяючи їх по сторіччях, як раптом відчув холод, що посилювався, мов принесений вітром, але без вітру, і, обернувшись, побачив його дивну постать за десять футів від мене, по той бік стола.
На ньому був той самий червоно-фіолетовий одяг, який я бачив у саркофазі, і він здавався мені вищим і кремезнішим, ніж минулої ночі. Я мовчки чекав, чи кинеться він на мене одразу – цікаво, чи пам’ятає він, що я хотів забрати в нього кинджал? Але він злегка нахилив голову, наче вітаючись.
– Як я бачу, ви вже почали свою роботу. У вас, без сумніву, є до мене питання. Спочатку поснідаємо, а потім поговоримо про мою колекцію.
Я побачив, як щось блиснуло на його обличчі в темряві (напевно, око). Він пішов не людською, але поважною ходою назад до вогню – там знову була гаряча їжа й питво, включаючи гарячий чай, що зігрів мої промерзлі кості.
Дракула сидів і дивився на бездимний вогонь, прямо тримаючи голову над широкими плечима. Сам не бажаючи того, я пригадав свідчення про його смерть, що збігалися в одному: голову відокремили від трупа. Як він повернув собі голову, якщо це не ілюзія? Комір його гарної туніки був піднятий до підборіддя, темні кучері спадали прямо на плечі.
– А тепер, – сказав він, – давайте проведемо невелику екскурсію.
Він знову запалив свічки, і я ходив за ним від стола до стола, поки він запалював там свічники.
– Нам треба взяти щось почитати.
Мені не сподобалося те, як світло від свічки грало на його обличчі, коли він нахилявся над кожним новим вогником, і я намагався замість цього дивитися на назви книг. Він став майже поруч зі мною, коли я зупинився перед згортками й арабськими книгами, які помітив раніше. Я зрадів з того, що він був усе ще за кілька кроків від мене, але все одно від нього йшов неприємний запах, і я поборов невелике запаморочення. Мені треба бути обережним, подумав я: хто знає, що очікує на мене цієї ночі?
– Я бачу, ви знайшли мої трофеї, – мовив він. У його холодному голосі почулося задоволення. – Це мої оттоманські документи. Деякі з них дуже старі, від перших днів їхньої диявольської імперії, а на цій полиці матеріали останнього десятиліття. – Він посміхнувся в мерехтливому світлі. – Ви не можете собі уявити, яким задоволенням була для мене загибель їхньої цивілізації. Звичайно, їхня віра не мертва, але султани зникли назавжди, а я пережив їх.
Я подумав, що він розсміється, але наступну фразу він сказав серйозним тоном:
– Тут знаходяться великі книги, написані для султана про його великі землі. Ось, – він доторкнувся до згортка, – історія Мехмеда, нехай він згниє в пеклі, написана християнським істориком, що виявився підлабузником.
Нехай він теж згниє в пеклі. Я намагався сам знайти цього історика, але він помер, перш ніж я зміг його знайти. Отут відомості про кампанії Мехмеда, написані його власними підлесниками, тут також написано про падіння Великого міста. Ви не читаєте арабською?
– Дуже погано, – зізнався я.
– А! – здавалося, його це побавило. – У мене була можливість вивчити їхню мову й писемність, поки я був бранцем. Ви знаєте, що мене віддали їм у заставу?
Я кивнув, намагаючись не дивитися на нього.
– Так, мій власний батько віддав мене батькові Мехмеда як заставу того, що ми не будемо розпалювати війну проти імперії. Уявіть: Дракула – застава в руках безбожників! Я не гаяв там часу – вивчив про них усе, що тільки міг, аби перевершити їх в усьому. Саме тоді я заприсягнувся робити історію, а не бути її жертвою.
Його голос був таким гнівним, що я мимоволі подивився на нього й побачив, яким жахливим було його обличчя: ненависть переповняла його, куточки його рота піднялися під довгими вусами. І тоді він розсміявся, і звук цей був застрашливим.
– Я переміг, а вони зникли. – Він поклав руку на красиво оздоблену шкіряну палітурку. – Султан боявся мене: заснував орден лицарів, аби переслідувати мене. Вони досі все ще існують десь у Царграді й намагаються докучати мені. Але їх стає дедалі менше й менше, їх чисельність зменшується на очах, у теж час як кількість моїх слуг збільшується по всій земній кулі.
Він випростався.
– Ходімо, я покажу вам інші скарби, а ви висловите мені свої пропозиції щодо того, як класифікувати їх.
Він водив мене від розділу до розділу, виокремлюючи деякі раритети, і я зрозумів, що мої припущення про його систему класифікації були правильні. Особливо велика шафа містила відомості про катування від давніх часів до наших днів. Там були відомості про в’язниці середньовічної Англії, про камери катувань інквізиторів, про експерименти третього Рейху. У деяких книгах доби Ренесансу наводилися зображення знарядь катувань та різних частин людського тіла. Другу частину кімнати було відведено історії церковної єресі, до якої застосовувалося катування всіма тими інструментами. Інший кут був присвячений алхімії, наступний – чаклунству, далі – філософія найнеприємнішого напряму.
Дракула зупинився перед великою книжковою полицею й ніжно поклав на неї руку.
– Це мене особливо цікавить, як і вас, гадаю, зацікавить. Мої біографії.
Кожна книга на цих полицях була якось пов’язана з його життям. Там були праці візантійських й оттоманських істориків – рідкісні оригінали, а також їх перевидання протягом століть. Там були памфлети середньовічної Німеччини, Росії, Угорщини, Константинополя – в усіх розповідалося про його злочини. Багато які з цих книг я ніколи не бачив або ніколи не чув про них, і в мене виникла неусвідомлена цікавість, але потім я стримав себе, згадавши, що в мене більше не буде можливості продовжувати дослідження. Там була величезна кількість книг із фольклору сімнадцятого сторіччя, у яких містилися легенди про вампірів – мене вразило те, що він відверто додав це до своїх біографій. Дракула поклав руку на одне з перших видань Брема Стокера, посміхнувся й нічого не сказав. Потім повільно перейшов до іншого розділу.
– Це теж вам буде дуже цікаво, – зауважив він. – Це праці з історії вашого століття – двадцятого. Дуже гарне століття, я з нетерпінням чекаю продовження. У мій час князь за один раз міг знищити лише одного докучливого ворога. А ви робите це з неймовірним розмахом. Подумайте, наприклад, про таке вдосконалення – від проклятої гармати, що знищила стіни Константинополя, до божественного вогню, який ваша винахідлива країна скинула на японські міста кілька років тому. – Він величаво уклонився, ніби вітаючи мене. – Ви вже читали ці праці, професоре, але, можливо, тепер подивитесь на них під іншим кутом.
Нарешті він запросив мене сісти до вогню, і я знайшов поруч зі своїм ліктем гарячий чай. Коли ми обидва сиділи в наших кріслах, він звернувся до мене:
– Незабаром мені треба буде освіжитися, – тихо сказав він. – Але спочатку я хочу запитати вас.
Мої руки почали тремтіти, і я нічого не міг вдіяти. До цього часу я намагався говорити з ним якнайменше, щоб не викликати його гніву.
– Ви насолоджувалися моєю гостинністю, такою, яку я можу надати тут, і моєю вірою в вас. Ви будете насолоджуватися вічним життям, яким може мало хто похвалитися. Ви можете вільно користуватися найкращим на землі архівом. Вам відкрито такі рідкісні праці, які більше не можна побачити ніде. Усе це – ваше.
Він ворухнувся у кріслі, наче йому було важко довго тримати прямо своє мертве тіло.
– Більше того, ви людина з оригінальною уявою, винятковою акуратністю і тверезим мисленням. Я багато чого навчився із ваших методів дослідження, ваших неабияких знань й уяви вченого. За всі ці якості, а також за колосальний розум я й переніс вас сюди, у свою скарбницю.
І знову він замовк. Я втупився в нього, не в змозі відвести погляд. А він дивився на вогонь.
– Із вашою незаперечною чесністю ви не можете не визнавати уроків історії, – сказав він. – Історія вчить нас, що природа людини – це зло. Досконалість у добрі недосяжна, але досконалість у злі реальна. Чому б вам не використати ваш чудовий розум для того, щоб служити досконалості? Я прошу, друже мій, з власної волі приєднатися до моїх досліджень. Якщо ви зробите так, то позбавите себе від великих страждань, а мене – від великих проблем. Разом ми приведемо історичну науку до таких вершин, яких ще не бачив світ. Що можна порівняти з яскравістю живої історії? Для вас здійсниться мрія будь-якого історика – історія стане для вас реальністю. Ми обмиємо наші розуми найчистішою кров’ю.
І тоді він спрямував на мене всю могутність свого погляду, і очі його палали мудрістю, а червоні губи розсунулися. Це обличчя могло вразити найвитонченішим інтелектом, якби його не спотворювала така ненависть. Я стримував себе, щоб не зомліти, щоб не кинутися до нього й не впасти перед ним навколішки, не під датися йому. Він був лідером, вождем. Він не терпів заперечень.
Я зібрав усю свою любов, яку відчував до всіх у своєму житті, і вимовив чітко, наскільки міг, лише одне слово:
– Ніколи.
Його обличчя спалахнуло від гніву, сполотніло, ніздрі й губи затремтіли.
– Ви, без сумніву, помрете тут, професоре Россі, – сказав він, насилу стримуючи лють. – Ви ніколи не вийдете із цієї кімнати живим, хоча в новому житті зможете виходити з неї. Чому б не залишити собі певний вибір?
– Ні, – тихо відповів я.
Він підвівся, і в його посмішці була погроза.
– Тоді ви будете працювати на мене всупереч своєму бажанню, – сказав він.
Темрява стала насуватися на очі, але внутрішньо я тримався – за що? Шкіра в мене почала тремтіти, зірки спалахнули на тлі темних стін кімнати. Коли він підступив ближче, я побачив його обличчя без маски: видовище таке жахливе, що я не можу згадати його зараз, хоч і намагаюсь. А потім я нічого не пам’ятав тривалий час.
Я прийшов до пам’яті в саркофазі, у темряві, і подумав, що це знову перший день і я вперше прокинувся тут, – але потім згадав, що точно знаю, де знаходжусь. Я був дуже слабкий, значно слабший цього разу, бо рана на моїй шиї кровоточила й пульсувала. Я втратив кров, але не так багато, щоб позбутися сил. За якийсь час мені вдалося посунутись, а потім і вибратися зі свого ув’язнення. Я згадав ту мить, коли знепритомнів. У тьмяному сяйві свічок я бачив, що Дракула знову спить у своїй величезній труні. Його розплющені очі блищать, як скло, губи червоні, рука міцно тримає кинджал. Я відвернувся, жахаючись тілом і душею, сів біля вогню й спробував поїсти – страви на столі чекали на мене.
Як видно, він хоче знищувати мене поступово, протримати мене до останньої хвилини, пропонуючи той вибір, що він надав мені вчора: щоб я все-таки перейшов на його бік вільно, за власним твердим бажанням. Тепер у мене одна мета… ні, дві: померти, зберігши в собі якнайбільше власних якостей, сподіваючись, що вони потім будуть тим маленьким опором проти злих учинків, які я буду скоювати, коли стану живим мерцем; мені треба залишатися живим якомога довше, щоб більше записати, хоча, можливо, цей запис теж перетвориться на мертвий пил. Тільки ці дві мети підтримують мене. Доля моя занадто жахлива, щоб я міг плакати.
Третій день
Я вже не впевнений, який це день: починаю відчувати, що минуло кілька днів, або я спав кілька тижнів, або моє викрадення трапилося місяць тому. У кожному разі, пишу я втретє. Я цілий день обстежував бібліотеку: не для того, щоб за бажанням Дракули скласти каталог, а для того, щоб знайти якнайбільше інформації, яка б стала у пригоді кому-небудь, хоч це марно. Тож просто запишу, що знайшов сьогодні. Наполеон наказав убити двох своїх генералів під час першого року свого імператорства – про ці смерті я ніде не читав. Я також встиг переглянути короткий твір Анни Комніної, візантійського історика, названий «Застосування імператором катування на благо народу», якщо моя грецька не зраджує мене. У розділі алхімії я знайшов красиво ілюстровану книгу Кабали, можливо, з Персії. На полицях єресі я натрапив на працю візантійського святого Іоана, але там щось не так із початком тексту – там ідеться про темряву, а не про світло. Треба буде уважно перечитати її. Я також знайшов англійське видання, датоване 1521 роком, під назвою «Філософія жахливого» – це твір про Карпати, а я було вважав, що його загублено.
Я занадто стомився і дуже хворий, щоб вивчити ці тексти так, як треба, як повинен, але щойно побачу щось нове, я забуваю про своє безсилля і вибираю це з почуттям цілковитої безнадії. Тепер мені треба знову трохи поспати, поки спить Дракула, щоб я зустрівся зі своїм наступним випробуванням дещо сильнішим після відпочинку.
Четвертий день
Розум у мене вже теж починає обсипатися по краях, як старий папір. Я це відчуваю, борюся, але не можу нормально стежити за своїм часом, забуваю про свої знахідки в бібліотеці. Я почуваюсь не просто слабким, а хворим: сьогодні в мене було таке відчуття, від якого стислося моє нещасне серце. Я переглядав працю незрівнянного архіву Дракули з катувань і побачив у книзі іп quatro гарною французькою мовою опис дизайну нової машини, що вмить відділяє голову від тіла. Там була ілюстрація: частини машини, елегантно одягнена людина, чию голову теоретично передбачалося відокремити від тіла. Коли я подивився на цей дизайн, я відчув не тільки відразу через мету призначення предмета, не тільки подив від дивного стану книги – я також раптом зазнав гострого бажання побачити реальну картину, почути крики юрби, побачити струмінь крові над вишитим комірцем і оксамитовим піджаком. Кожен історик знає спрагу побачити минуле в реальності, але це було щось інше, новий голод. Я відклав книгу вбік, поклав свою пульсуючу від болю голову на стіл і заплакав уперше з моменту ув’язнення. Я не плакав уже кілька років, від дня похорону моєї матері. Сіль моїх власних сліз трохи заспокоїла мене – такий звичний смак.
День
Монстр спить, учора він не говорив зі мною, хіба що запитав, як просувається каталог, а потім кілька хвилин перевіряв мою роботу. Я надто стомився, щоб продовжувати роботу просто зараз і щоб друкувати теж. Я сяду біля вогню й спробую зібрати залишки самого себе.
День
Учора він знову посадив мене перед вогнем, наче в нас усе ще тривала цивілізована розмова, і сказав, що незабаром перенесе бібліотеку – раніше, ніж збирався, оскільки насувається якась небезпека.
– Це буде ваша остання ніч, а потім я залишу вас тут ненадовго, – сказав він, – але ви прийдете до мене, коли я вас покличу. Потім ви зможете почати роботу в новому й більш безпечному місці. Пізніше ми подумаємо про те, щоб відпустити вас у світ. Подумайте, кого 6 ви могли привести мені, щоб допомогти в нашій справі. Зараз я залишу вас там, де вас нізащо не знайдуть.
Він посміхнувся, від чого в мене все попливло перед очима, і я намагався зосередитися на вогні.
– Ви були дуже упертим. Мабуть, вас варто замаскувати під виглядом святих мощей.
Я не наважувався запитати, що він мав на увазі.
Отже, це всього лише справа часу, коли він закінчить моє смертне життя. Зараз уся моя енергія знадобиться мені, щоб дати сили в останню мить. Я обережний і не думаю про людей, яких я любив, сподіваючись, що не згадуватиму їх у моєму наступному, проклятому стані. Я сховаю цей запис у найкрасивішій книзі, що знайшов тут – в одній із небагатьох книг його бібліотеки, які не дають мені й найменшого задоволення – а потім сховаю й саму книгу так, щоб вона більше не належала його архіву. Якби тільки мені вдалося перетворитися на порох разом із нею! Я відчуваю, як наближається захід сонця у тому світі, де світло й темрява все ще існують, і використаю всю свою енергію, щоб залишитися собою до останньої миті Якщо є хоч якесь добро в житті, в історії, у минулому, я кличу його на допомогу, кличу з усією пристрастю, з якою жив.
