Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 48 страниц)
Розділ 24
Батько придумав якісь пояснення із приводу того, чому він був в Оксфорді у відділі про вампірів замість того, щоб бути на зборах. Переговори скасували, як він сказав, потискуючи руку Стівену Барлі у своїй звичній манері. Він зайшов сюди в одній старій справі, потім зупинився, прикусивши губу, і почав уточнювати, ніби шукав спокійне й тихе місце (у це я могла повірити). Його подяка Стівену була очевидною, він був радий бачити цього високого статурного хлопця у зручному вовняному светрі. У кожному разі, що б міг батько сказати мені, якби я сама застала його там? Як би він міг пояснити або навіть приховати документ, що лежав у нього під руками? Він зробив це зараз, але надто пізно – я вже встигла побачити назву розділу на папері кольору слонової кістки: «Вампіри Прованса і Піренеїв».
Я погано спала тієї ночі на ліжку із ситцевим балдахіном у будинку глави коледжу: кожні кілька годин я прокидалася від дивних снів. Одного разу я побачила світло під дверима у ванну, яка знаходилася між моєю кімнатою й кімнатою батька, і це заспокоїло мене.
Іноді я відчувала, що він не спить, чула якийсь тихий шерех у сусідній кімнаті, і це будило мене. Перед світанком, коли сіро-зелене світло стало проходити крізь штори, я прокинулася востаннє.
Цього разу мене розбудила тиша. Було занадто спокійно: ледь помітні обриси дерев у саду (я визирнула крізь штори), велика шафа поруч із моїм ліжком і тиша в кімнаті батька. Не те щоб я очікувала, що він буде вже на ногах у такий час, – просто зазвичай він би все ще спав, можливо, трохи хропів би, якби лежав на спині, намагався б стерти турботи минулого дня, відкладаючи втомливий графік лекцій, семінарів і суперечок, які очікували його попереду. Під час наших подорожей він зазвичай стукав до мене у двері після того, як я вже встану, запрошуючи мене на прогулянку перед сніданком.
Цього ранку тиша тиснула на мене, я вибралася зі своєї великої постелі, вдяглася й перекинула рушник через плече. Як правило, я вмивалася у ванній та прислухалася до найтихшого подиху мого батька. Я обережно постукала у двері ванної кімнати, щоб упевнитися, чи його там точно не було. Тиша була ще глибшою, коли я стояла перед дзеркалом і витирала обличчя. Я приставила вухо до його дверей. Я точно знала: він спав так, що його було чути. Знала, що з мого боку буде жорстоко, якщо я перерву його заслужений відпочинок, але паніка скувала мої руки й ноги. Я ледь чутно постукала. Усередині не було жодного руху. Ми всі ці роки не втручалися в особисте життя одне одного, але при сірому світлі, яке проникало через вікно ванної кімнати, я розгледіла ручку і повернула її.
Важкі портьєри у кімнаті мого батька все ще були закриті, тому мені знадобилося кілька секунд, щоб розрізнити нечіткі обриси меблів і картин. Від тиші в мене побігли мурашки по потилиці. Я ступила до ліжка й покликала батька. Але, наблизившись, я зрозуміла, що постіль порожня – ліжко, акуратно прибране, сіріло в темряві. У кімнаті нікого не було. Я полегшено видихнула. Він вийшов надвір, пішов гуляти на самоті – напевно, йому потрібні самотність і час, щоб подумати. Але щось змусило мене увімкнути світильник біля ліжка, щоб уважно оглянути все навколо. Під світильником лежала записка, адресована мені, на записці було два предмети, які привернули мою увагу: маленький срібний хрестик на ланцюжку й головка свіжого часнику. Побачивши ці предмети, я відчула, як усередині в мене все перевернулося ще до того, як прочитала лист батька.
Моя люба дочко!
Мені дуже жаль, що доводиться отак з тобою поводитися, але мене викликали в одній терміновій справі, а я не хотів будити тебе вночі. Мене не буде, сподіваюсь, усього лише кілька днів. Із майстром Джеймсом я домовився, що Стівен Барлі довезе тебе додому. Йому дозволили пропустити заняття на два дні, він поїде з тобою в Амстердам сьогодні ввечері. Я хотів, щоб місіс Клей зустріла тебе, але в неї занедужала сестра й вона знову поїхала в Ліверпуль. Сьогодні ввечері вона постарається приїхати до тебе. У будь-якому разі про тебе добре подбають, і я вірю, що ти будеш сама за собою стежити. Не турбуйся про моє зникнення. Це конфіденційне питання, але я прищу додому якомога раніше і тоді все тобі поясню. А поки я щиро прошу тебе, щоб ти весь час носила хрестик і часник у кожній кишені. Ти ж знаєш, що я ніколи не тиснув на тебе у питаннях релігії й забобонів, і зараз я в це не вірю. Але ми повинні боротися зі злом за його ж умовами і якнайрішучіше, а ти й так уже знаєш поле діяльності тих умов. Я прошу тебе від усього свого батьківського серця не нехтувати моїми порадами щодо цього.
Я зітхнула з полегшенням і помітила, що лист написано поспіхом. Серце скажено калатало. Я швидко застебнула ланцюжок на шиї, розділила часник і поклала його в кишені мого плаття. Це схоже на батька, подумала я, оглядаючи порожню кімнату: він акуратно застелив ліжко, незважаючи на те, що йому доводилося поспіхом залишати коледж. Але навіщо такий поспіх? Якою б не була ця справа, це ж усього лише звичайна дипломатична місія – принаймні, він мені так пояснив. Йому часто доводилося вирішувати термінові справи, і я пригадую, як він їхав, поспіхом попередивши мене, щоб бути присутнім на якомусь з’їзді в іншому кінці Європи, але він завжди говорив мені, куди їде. Цього разу моє стривожене серце підказувало мені, що він поїхав не у справі До того ж цього тижня він мав перебувати в Оксфорді – читати лекції, відвідувати збори. Він не був із тих людей, які легко порушують дане слово.
Ні, його зникнення, мабуть, якось пов’язане з тим напруженим станом, у якому він перебував останнім часом. Тоді я зрозуміла – я завжди боялась, що трапиться щось подібне. Потім ще й ця сцена вчора в Редкліф Камері: батько читав щось, а що саме він читав? І куди, куди ж він виїхав? Куди без мене? Уперше за всі ці роки, коли батько оберігав мене від самотності, тому що в мене не було ні матері, ні рідні, ні брата й сестри, за всі ті роки, коли він був для мене водночас і батьком, і матір’ю, я вперше відчула себе сиротою.
Керівник коледжу був дуже добрий до мене, коли я з’явилася перед ним із зібраною валізою й плащем через руку. Я пояснила, що можу легко поїхати сама, подякувала йому за те, що він погодився відпустити одного зі своїх студентів, який провів би мене додому через весь канал, і сказала, що ніколи не забуду його доброти. І раптом я відчула легке розчарування, подумавши, як було б приємно провести цілий день зі Стівеном Барлі, коли він посміхатиметься мені в потязі із сидіння навпроти! Але я мусила сказати це. За кілька годин я буду вдома у безпеці, повторила я, відганяючи картину, що раптом постала в уяві – чашу з червоного мармуру, що мелодійно наповнюється водою. Я злякалася, що цей добрий, усміхнений чоловік може вгадати в мені цю думку, здогадуючись про неї за моїм обличчям. Незабаром я буду вдома, у безпеці й зателефоную йому звідти, якщо йому буде потрібне підтвердження. І потім, звичайно ж, іще з більшою нещирістю додала я, що через кілька днів батько вже буде вдома.
Майстер Джеймс був упевнений, що я можу подорожувати сама, бо мала вигляд впевненої і самостійної дівчини. Річ була в тому, що він просто не міг (тут він посміхнувся мені ще ніжніше), просто не міг не дотримати слова, яке він дав батькові, його давньому другові. Я була найбільшим скарбом свого батька, і він не міг відправити мене без гідної охорони. Це не заради мене (мені, мовляв, треба було зрозуміти це), а заради мого батька, бо ми повинні зважати на його думку. Стівен Барлі з’явився поруч із нами – не встигла я продовжити суперечку або відзначити, що не знала про давню дружбу керівника коледжу з моїм батьком, адже я вважала, що вони познайомилися всього лише два дні тому. Але в мене не було часу на такі формальності – Стівен уже стояв поруч із таким виглядом, ніби він був моїм старим другом. Він теж був одягнений і з сумкою в руках, і я дуже рада була його бачити. Я з жалем сказала про те, який гак йому треба буде зробити, але засмутилася не настільки, як могла б. Я просто раділа, дивлячись на нього.
– Трохи розвіюсь від навчання! – посміхнувся він.
Майстер Джеймс більш тверезо дивився на речі.
– Не дуже розвіюйтесь, любий мій, – сказав він йому. – Ви мусите зателефонувати з Амстердама, як тільки туди приїдете, я хочу поговорити з економкою. Ось гроші на квитки й на їжу, привезете назад чеки. – У його карих очах блиснув вогник. – Але це не означає, що ви не можете купити собі голландський шоколад на станції. Привезіть і мені плиточку. Він не такий смачний, як бельгійський, але теж згодиться. А тепер ідіть і будьте розсудливими. – Потім він потис мені руку й дав візитну картку. – Прощавайте, люба. Згадайте про нас, коли вибиратимете університет.
За дверима кабінету Стівен узяв мою сумку.
– Ну, ходімо. У нас квитки на десяту тридцять, але нам все одно треба поквапитись.
Майстер і мій батько подбали про кожну деталь, як помітила я, і мені вже було цікаво, на який ланцюг мене посадять вдома. Але поки в мене були інші справи.
– Стівене… – почала я розмову.
– Називайте мене Барлі, – розсміявся він. – Мене всі так називають, і я настільки звик до цього, що аж здригаюсь, коли чую своє ім’я.
– Гаразд. – Його посмішка була сьогодні так само заразливою, ще й якою заразливою. – Барлі, чи можу я попросити про одну послугу, перш ніж ми виїдемо? – Він кивнув. – Я б хотіла ще раз сходити в Камеру. Там було так красиво, я… я б хотіла подивитися ще раз на колекцію книг про вампірів. Я не встигла розглянути її.
Він посміхнувся:
– Мушу сказати, що ви любите страшні теми. Але це, схоже, у вас сімейне.
– Я знаю, – раптом я відчула, що червонію.
– Добре, давайте подивимось, тільки швидко, бо тоді нам доведеться бігти. Майстер Джеймс кілком простромить моє серце, якщо ми спізнимось на потяг.
Цього ранку в Камері було тихо і майже порожньо, тож ми поспішили полірованими сходами до похмурої ніші, у якій учора знайшли батька. На очі навернулись сльози, коли ми ввійшли в маленьку кімнату: кілька годин тому батько сидів тут, дивлячись у небуття, а зараз я навіть не знаю, де він.
Я згадала, куди він поставив книгу, зробивши це ніби між іншим, коли ми розмовляли. Вона мала стояти на полиці під черепом ліворуч. Я пробігла пальцями по краю полиці. Барлі стояв поруч (у такій маленькій кімнаті було неможливо стояти далеко одне від одного, але як би я хотіла, щоб він пішов на балкон) і дивився з цікавістю. Там, де мала стояти книга, була діра, ніби зуб вирвали з рота. Я завмерла: було очевидно, що батько ніколи, ніколи не украв би книгу! Тоді хто міг її взяти? Але за кілька секунд я знайшла її: вона стояла далі, на відстані простягнутої руки. Хтось явно пересував її після останнього разу, коли я була тут. Може, батько повертався, щоб іще раз подивитися? Або хтось інший брав її з полиці? Я підозріло поглянула на череп у скляній посудині, але він дивився на мене порожнім анатомічним поглядом. Я дуже обережно взяла книгу: вона була велика, у палітурці кольору старої кістки, а зверху стирчала чорна шовкова стрічечка. Я поклала її на стіл і знайшла назву, написану французькою: «Vampires du Moyen Age»[3]3
«Вампіри в добу Середньовіччя» (фр.)
[Закрыть] Барон де Хей дук, Бухарест, 1886.
– Що вам треба від цього моторошного сміття? – запитав Барлі, дивлячись через моє плече.
– Для шкільної роботи, – промурмотіла я.
Книга була поділена на розділи, наскільки я пам’ятала: «Вампіри Тосканії», «Вампіри Нормандії» та інші. І нарешті я знайшла потрібну: «Вампіри Прованса і Піренеїв». О Боже, невже моя французька настільки гарна? Барлі позирав на годинник. Я провела пальцем над сторінкою, намагаючись не торкатися чудового паперу кольору слонової кістки. «Vampires dans les villages de Provence…»[4]4
«Вампіри у селах Прованса…» (фр.)
[Закрыть] Що батько шукав тут? Він дивився на першу сторінку цього розділу. «Il у а aussi une legende…»[5]5
«Одна легенда розповідає…» (фр.)
[Закрыть] Я нахилилася нижче.
З тієї миті я вже багато разів переживала те, що відчула тоді вперше. До того мої набіги на письмову французьку були суто споживчими, це було схоже на розв’язування математичних вправ. Коли я розуміла одне речення, воно ставало лише ще одним містком до наступної фрази. Ніколи раніше я не відчувала того раптового тремтіння, коли починаєш розуміти, як слова переходять із голови в серце, як нова мова рухається, пливе й оживає під очима, дикий політ пам’яті, миттєве, радісне усвідомлення змісту, того, як слова скидають друкований одяг і ніби палають. З того часу я пізнала цей момент істини з вивченням інших мов: німецької, російської, латини, грецької і на якусь мить – санскриту.
Але того першого разу відбулося одкровення, варте всіх наступних разів.
– Il у а aussi une legende, – прочитала я на вдиху. Барлі нахилився й став читати далі. Він перекладав слова, хоча я вже одразу зрозуміла їх: «Одна легенда розповідає, що Дракула, найтитулованіший та найнебезпечніший серед усіх вампірів, поширив свою силу не тільки на регіон Валахії, але також через єресь у монастирі Сен-Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале, чернечому будинку, заснованому 1000 року нашої ери».
– Для чого ви таке читаєте? – спитав Барлі.
– Для шкільної письмової роботи, – повторила я, але ми якось дивно перезирнулися над книгою, він подивився на мене так, ніби бачив уперше. – Ви дуже добре знаєте французьку? – запитала я сором’язливо.
– Звичайно, – він посміхнувся і знову нахилився до сторінки. – «Кажуть, Дракула відвідує монастирі кожні шістнадцять років, щоб віддати належне своїм витокам і поновити те, що дозволяло йому жити після смерті».
– Продовжуйте, будь ласка, – я вчепилася в край стола.
– Звичайно, – повторив він. – «На початку сімнадцятого сторіччя брат П’єр з Прованса порахував, що Дракула відвідує Сен-Матьє в період половини місяця у травні».
– А який місяць зараз? – перервала я, але Барлі теж не знав. Більше не було згадування про Сен-Матьє, ішлося про документ із церкви в Перпіньяні, про якусь моровицю, що вразила овець і кіз у тому регіоні 1428 року. І точно не можна було сказати, кого засуджував церковний писар: вампірів чи викрадачів худоби.
– Дивно, – прокоментував Барлі. – Отакі речі ваша сімейка читає заради задоволення? Хочете послухати про вампірів на Кіпрі?
Але в цій книзі не було більше нічого корисного для моїх цілей, і коли Барлі знову подивився на годинник, я понуро відвернулась від привабливих полиць із книгами.
– Ви мене потішили, – сказав Барлі, коли ми спускалися сходами. – Ви незвичайна дівчина, так?
Я не могла зрозуміти, що він мав на увазі, але сподівалася, що це був комплімент.
У потязі Барлі розважав мене розповідями про своїх друзів-студентів, історіями про дивацтва викладачів, потім поніс мою сумку на пором, який стояв у каналі на сірій воді з оливними плямами. Була ясна, прохолодна днина, ми влаштувалися на пластикових сидіннях усередині, де було тихо і затишно.
– За весь семестр я жодного разу не виспався, – сказав мені Барлі й відразу заснув, підклавши під голову пальто.
Мені було на руку те, що він заснув на кілька годин, бо я мала багато що обдумати. Проблема полягала не в знаходженні зв’язків в історичних подіях – моєю проблемою була місіс Клей. Вона, мабуть, зустріне нас у холі нашого будинку в Амстердамі, повна невсипущої турботи про мене й мого батька. Через її присутність я буду замкнена вдома на ніч, а якщо не повернуся додому зі школи, вона пуститься по моєму сліду, як зграя вовків, і можливо, половина штату поліцейських Амстердама складе їй компанію. Але ще ж був Барлі. Я поглянула на обличчя сплячого поруч зі мною – він стримано сопів на своєму пальті. Завтра вранці Барлі вирушить на пором, а я піду до школи, і мені слід бути обережною й не перешкодити йому в цьому.
Місіс Клей і справді була вдома, коли ми приїхали. Барлі стояв поруч зі мною на порозі, поки я шукала ключі, і з замилуванням оглядав старовинний торговий дім і сяючий канал.
– Чудово! І всі ці обличчя Рембрандта на вулиці!
Місіс Клей відчинила двері і майже силоміць затягла мене всередину. Барлі ледь встиг зайти. Я з полегшенням помітила, що його гарні манери переважили. Коли вони обоє пішли на кухню, щоб зателефонувати майстру Джеймсу, я поспішила нагору, сказавши, що хочу вмитися. Але насправді (від цієї думки моє серце винувато забилося з шаленою швидкістю) я хотіла відразу подолати батьківську цитадель. Пізніше я придумаю, що мені робити з місіс Клей і Барлі. Зараз же мені треба було знайти те, що, я відчувала, знаходилося там.
У нашому будинку, побудованому 1620 року, було три спальні на другому поверсі; це були вузькі темні кімнати, які дуже подобалися батькові, бо, за його словами, йому здавалося, ніби тут присутні всі ті люди, які жили в них із самого початку. Його кімната, обставлена чудовими голландськими меблями, була найбільшою. До спартанського меблювання він додав оттоманські килими, мініатюрний малюнок Ван Гога й дванадцять мідних тарілок із французької ферми – усе це висіло на одній стіні й відбивало сяйво каналу внизу. Тепер я розумію, якою особливою була та кімната – не тільки через світлові переваги, а й через монастирську простоту. У ній не було жодної книги, всі вони знаходилися в бібліотеці внизу. Ніякий одяг ніколи не висів на спинці великого крісла сімнадцятого сторіччя, ніколи газета не опоганювала блискучу поверхню стола. У кімнаті не було ні телефону, ні навіть годинника (батько завжди прокидався сам дуже рано). Це був тільки житловий простір – кімната, в якій треба спати, прокидатися, молитися (хоча я не знала, лунали тут молитви чи ні), як було колись. Мені подобалась ця кімната, але я рідко заходила туди.
Зараз я ввійшла тихо, як злодій, зачинила двері й висунула шухлядку його стола. У мене було жахливе відчуття, ніби це все одно, що зривати печатку з труни, але я була наполегливою й висувала всі шухляди для паперів, переглядала їх і акуратно складала все на місце. Листи від його друзів, гарні ручки, папір для нотаток. Нарешті в мої руки потрапив заклеєний пакет. Я безсоромно відкрила його й побачила рядки, адресовані мені із вказівкою прочитати листи, що додаються, тільки в разі несподіваної смерті батька або тривалого зникнення. Адже я бачила, як він безперервно писав ночами, хіба не так? І прикривав рукою щораз, коли я з’являлася поруч. Я жадібно схопила пакет і засунула шухлядку, віднесла знахідку у свою кімнату, уважно прислухаючись до кроків місіс Клей на сходах.
Пакет був повний листів, кожен із яких був акуратно складений у конверт й адресований мені на нашу домашню адресу, ніби він думав, що йому доведеться надсилати їх мені по одному з якогось іншого місця. Я дотрималась порядку листів (навіть і не знала, що навчилася цього) і обережно відкрила перший. Він був датований шістьма місяцями раніше. Здавалося, він починався не звертанням, а криком серця. «Моя люба доню, – букви тремтіли у мене перед очима. – Якщо ти читаєш це, то вибач мені. Я виїхав на пошуки твоєї матері».
ЧАСТИНА ДРУГА
У якому місці я опинився і серед яких людей? У яку моторошну подорож я вирушив?.. Я почав терти очі й колоти себе, щоб перевірити, чи не сплю. Усе здавалося мені страшним жахом, я очікував, що от-от прокинуся й опинюся вдома, і світанок буде прориватися крізь вікно – дедалі частіше я так почувався вранці після важкого робочого дня. Але моє тіло реагувало на уколи і очі не зраджували мене. Я справді не спав – я був у Карпатах. Усе, що мені лишалося, – бути терплячим і дочекатися ранку.
Брем Стокер, «Дракула», 1897
Розділ 25
Раніше я вже бачила вокзал Амстердама. Я тисячі разів була тут. Але раніше я ніколи не була тут сама. Я ніколи не подорожувала сама. Сидячи на лавці, я чекала на ранковий експрес у Париж. Пульс прискорився, причиною чого було не хвилювання за батька, а просто кров вирувала через те, що це була моя перша мить цілковитої свободи. Місіс Клей була вдома, вона мила посуд після сніданку й думала, що я йду до школи. Барлі благополучно пішов на пором – він теж гадав, що я зараз іду до школи. Шкода, що довелося обдурити добру й докучливу місіс Клей, але ще більше я шкодувала, що розсталася з Барлі, який на ґанку раптом галантно поцілував мою руку й подарував одну із плиток шоколаду, хоча я нагадала йому, що можу купувати голландські солодощі, коли захочу. Я подумала про те, що можу написати йому листа, коли всі ці жахи закінчаться, але так далеко я не могла загадувати.
Ну, а зараз ранок Амстердама блищав, променів, кружляв навколо мене. Навіть сьогодні вранці, коли я йшла уздовж каналу від нашого будинку до вокзалу, я знайшла дещо приємне – запах свіжого хліба й вологий запах води і звичайну чистоту всього навколо. Сидячи на лаві біля вокзалу, я подумки перевіряла свої речі: білизна, батькові листи, хліб, сир, пакет соку з кухні. Я також забрала з кухні всю готівку (якщо я зважилась зробити один злочин, тож була готова зробити й двадцять), поповнила грошима свій гаманець. Місіс Клей, звісно, дуже швидко про все здогадається, але я нічого не могла вдіяти, бо не могла чекати, поки відчиняться банки, щоб зняти гроші зі свого дитячого маленького рахунку. Я взяла теплий светр, дощовик, паспорт, книгу в дорогу й кишеньковий словник французької мови.
Я ще дещо украла. З нашої вітальні я взяла срібний ніж, що лежав у шафці на полиці серед антикварних речей та сувенірів, які привіз батько з перших далеких дипломатичних поїздок: під час тих подорожей він намагався організувати свій фонд. Тоді я була занадто малою, щоб супроводжувати його, і він залишав мене в Сполучених Штатах із різними родичами. Ніж був дуже гострий, із гарним орнаментом на руків’ї. Він знаходився у піхвах, теж дуже вправно оздоблених. Це була єдина зброя, яку я будь-коли бачила в нашому будинку. Батькові не подобалися пістолети, а його колекціонерський смак був далекий від мечів і войовничих сокир. Я й уявлення не мала, як захищатись цим маленьким клинком, але почувалася значно впевненіше, знаючи, що він лежить у сумці.
На той час, як під’їхав експрес, на пероні зібралося багато народу. І тоді я відчула – як відчуваю й зараз, – що який би не був гарний настрій, немає нічого радіснішого за прибуття потяга, особливо європейського – потяга, що відвезе на південь. У той період свого життя, в останню чверть двадцятого століття, я почула свист останнього парового локомотива, які зазвичай перетинали Альпи. Я сіла на потяг, притиснула до себе шкільну сумку й посміхнулась. У моєму розпорядженні було кілька годин, і вони потрібні мені не для того, щоб почитати книгу, а щоб уважно вивчити дорогі мені листи від батька. Я знала, що вибрала місце прибуття правильно, але мені треба було поміркувати про те, чому воно було правильним.
Я знайшла тихе купе й зсунула штори уздовж проходу поруч із мої сидінням, сподіваючись, що мене ніхто тут не потурбує. Але за хвилину все ж таки зайшла жінка середнього віку у блакитному пальті й капелюшку, вона посміхнулась мені, улаштувалася й почала читати голландські журнали, яких у неї була ціла купа. Зі свого зручного куточка я спостерігала, як пролітали спочатку старе місто, а потім невеликі зелені передмістя. Потім я розгорнула перший лист батька. Я вже напам’ять знала початкові рядки листа, окремі фрази, вражаюче позначення місця й дати, швидкий і рівний почерк.
Люба люба дочко!
Якщо ти читаєш це, вибач мені. Я виїхав на пошуки твоєї матері Багато років я вірив у те, що вона була мертва, але зараз я не впевнений у цьому. Ця невизначеність навіть гірша, ніж горе – колись ти зможеш зрозуміти. Це крає мені серце вдень і вночі Я ніколи раніше не говорив тобі про неї, і все через мою слабкість, я знаю це, але наша історія була для мене занадто болючою, щоб отак відразу розповісти тобі Я мав намір розказати тобі більше, коли ти подорослішаєш і зможеш краще зрозуміти й не злякатися, хоча, судячи з того, як усе йде, це настільки лякає мене, що моє виправдання щодо цього виглядає найнікчемнішим.
За останні кілька місяців я намагався компенсувати свою слабкість, розповідаючи тобі малу частину того, що я міг сказати, про своє минуле. Я мав намір нарешті розповісти тобі про матір, хоча вона з’явилася в моєму житті досить зненацька. Зараз я боюся, що не зможу розповісти тобі все, але ти мусиш знати про своє походження до того, як я змовкну (у буквальному значенні – не матиму змоги сказати) або знову стану жертвою свого мовчання.
Я вже описав тобі деяку частину свого життя до твого народження, коли я був аспірантом, розповів також дещо про ті дивні обставини, коли зник мій науковий керівник після того, як відкрив мені свої таємниці Я також розповів тобі про те, як я познайомився з молодою дівчиною на ім’я Хелен, у якої інтерес до пошуків професора Роса був не менший, ніж у мене, а може, навіть і більший. Коли випадала нагода, я намагався розповідати цю історію далі, але зараз відчуваю, що мені треба записати останню частину історії і віддати її паперу. Якщо тобі доводиться читати це замість того, щоб слухати, як я розповідаю тобі свою історію на якомусь скелястому пагорбі чи тихій площі, у затишному порту або за зручним столиком у кафе, тоді моя помилка була в тому, що я розповідав тобі все це не досить швидко.
Коли я пишу це, дивлячись на вогні старого порту, ти спиш спокійно і безневинно у сусідній кімнаті. Я стомився після робочого дня, стомився від думки, що треба почати цю довгу розповідь і віддати сумний борг, цю небажану передбачливість. Я відчуваю, що попереду тижні, а може, й місяці, коли я, звичайно ж, зможу продовжити розповідати тобі особисто, тому не буду повторно розповідати про ті події, які вже встиг розказати під час наших подорожей до різних країн. Що буде по цьому, після цих тижнів чи місяців, я не знаю. Ці листи – моє страхування проти твоєї самотності. У найгіршому разі ти успадкуєш мій будинок, мої гроші, меблі й книги, але я вірю в те, що найбільше будеш дорожити цими документами, бо вони розповідають про тебе – твою історію.
Чому я за одним разом не розповів тобі всієї історії, щоб покінчити з нею, щоб повністю присвятити її тобі? Відповідь знову ж міститься у моїй власній слабкості, але важливим є також і той факт, що скорочена версія буде саме вибухом. Я просто не міг завдати тобі такого болю, нехай навіть усе це тільки мої вигадки. Більш того, ти просто не повірила б у це, якби я розповів тобі все за один раз, так само як і я не міг до кінця повірити в історію свого куратора професора Россі, поки не пройшов стежкою його спогадів. І, нарешті, як можна скорочувати історію до конкретних фактів? Незважаючи на те що я розповідаю тобі історію частинами, мушу ризикнути й припустити, скільки мені вдасться сказати тобі на той час, коли листи потраплять у твої руки.
Припущення батька виявилися неточними, він вибрав історію, що йшла на крок уперед від тієї, котру я вже чула. Можливо, я ніколи не почую його відповідь на сміливе рішення Хелен Россі поїхати разом із ним на пошуки, подумала я із сумом, як і не почую цікавих деталей їхньої подорожі з Нової Англії в Стамбул. Зараз я думала про те, чи пощастило їм надати всі необхідні документи, щоб упоратися з політичними труднощами, візою, митницею? Чи придумав мій батько щось для своїх батьків, добрих і порядних жителів Бостона, щоб пояснити свою раптову поїздку? Чи вирушили вони з Хелен у Нью-Йорк, як батько й планував спочатку? Чи спали вони в одній кімнаті в готелі? Мій підлітковий розум більше не міг розгадувати цю загадку, і я перестала міркувати про це. Мені довелося заспокоїти себе й уявити картину, де вони двоє, немов герої з фільму їхньої юності: Хелен, дотримуючись усіх правил, лежить під ковдрою подвійного ліжка, а батько спить у розкладному кріслі, знявши черевики, але більше нічого, – а вогні Таймз-сквер за вікном надсилають своїм сяйвом жалюгідне запрошення.
Шість днів минуло після зникнення Россі, ми полетіли в Стамбул з аеропорту Айделвайлд мрячного вечора, у Франкфурті ми зробили пересадку. Наш другий літак приземлився вранці, і нас висадили разом з іншими туристами. На той час я вже двічі був у Західній Європі, але ті розважальні прогулянки здавалися мені тепер екскурсією в зовсім іншу частину світу, що повністю відрізнялася від цієї – від Туреччини, яка 1954 року була ще більш незвичайною країною, ніж зараз. Ось я сиджу у своєму незручному кріслі в літаку, витираю собі обличчя гарячою серветкою, а наступної хвилини я вже стою на такому ж гарячому шосе, покритому гудроном, на нас летять незнайомі запахи, пил і шарф араба, який стоїть у черзі перед нами, і цей шарф раз у раз залітає мені в рот. Хелен стояла поруч зі мною і сміялася з того, який я був уражений усім цим. У літаку вона розчесала волосся й нафарбувала губи – вона виглядала свіжо, незважаючи на безсонну ніч. На своїй шиї вона носила ніжний шарф, я все ще не бачив того, що було під ним, але в мене не вистачало сміливості попросити її зняти його.
– Ласкаво просимо у великий світ, янкі, – сказала вона, посміхаючись, цього разу це була справжня посмішка, а не чергова її гримаса.
Я був уражений ще більше, коли ми їхали в таксі містом. Навіть не знаю, що я очікував від Стамбула, напевно, нічого, оскільки в мене було дуже мало часу, щоб поміркувати над поїздкою, але краса цього міста приголомшила мене. Усе було так схоже на «Тисячу й одну ніч», що ніяка кількість машин, які безперервно сигналили, і бізнесмени у західних костюмах не могли затьмарити цього колориту. Першим містом тут був Константинополь, столиця Візантії й перша столиця християнського Риму. Неможливо описати те, яке чудове це місто, подумав я, – немов шлюб римського багатства й християнського містицизму. На той час як ми знайшли кімнати у кварталі Султанахмед, я встиг мигцем побачити десятки мечетей і мінаретів, базарів, повних тонкого трикотажу, навіть безліч бань собору Айя-Софія, що височів над півостровом.
Хелен, так само як і я, ніколи не була тут, вона вивчала все з мовчазною уважністю. Обернувшись лише один раз до мене в таксі, вона відзначила те, як дивно для неї бачити це джерело (мабуть, так вона назвала Оттоманську імперію, що залишила так багато слідів у її рідній країні). Це стане темою наших розмов у ці кілька днів, Хелен буде показувати на все, уже знайоме для неї: турецькі назви вулиць, салат з огірків, що подають у відкритому ресторані, віконну раму у вигляді загостреної арки. Це дивовижно впливало й на мене: здавалося, я одночасно бачу Стамбул і Румунію, а коли між нами виникло запитання, чи варто нам їхати власне в Румунію, я відчув, що мене вабило до неї минуле, яке я побачив в очах Хелен. Але я трохи відволікся – це вже пізніший епізод мого життя.
