Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 48 страниц)
Розділ 54
Моїм першим враженням про Болгарію (а пізніше й моїм спогадом) були гори, які видно з повітря: високі гори у темній зелені лише зрідка перерізали подекуди коричневі стрічки доріг, що зв’язували села або тягнулися уздовж голих скель. Хелен тихо сиділа поруч зі мною й дивилася у вузький ілюмінатор, її рука під моїм складеним між нами піджаком була в моїй руці. Я відчував її теплу долоню, злегка прохолодні ніжні пальці, на яких не було жодного персня. Іноді ми бачили блискання стрічки річок між горами. Я безнадійно вишукував обриси загнутого хвоста дракона, що був би відповіддю на загадку. Звісно, нічого не підходило до контурів, які я впізнав би із заплющеними очима. «Нічого не буде», – сказав я собі, відганяючи надію, що зростала в мені всупереч моєму бажанню, коли я побачив ці гори. Їхня дикість, якої не торкнулася цивілізація, загадкова відсутність міст і сіл сповнювали мене надією. У мене виникло враження, що чим краще сховали минуле в цій країні, тим імовірніше, що воно могло зберегтися тут. Серед цих гір відшукували шлях ченці, чиї сліди ми загубили у Стамбулі, – може, вони йшли по таких самих горах, навіть можливо, вони бачили ці вершини. Хоч би знати, які саме. Я сказав про це Хелен, бажаючи самому почути власні надії. Вона похитала головою.
– Ми не знаємо, дійшли вони до Болгарії чи тільки вирушили в дорогу, – нагадала вона мені повчальним тоном, але зм’якшивши його ласкавим дотиком до моєї руки під піджаком.
– Я нічого не знаю про історію Болгарії, – зізнався я, – тут я мов у темряві.
Хелен посміхнулася.
– Я сама не фахівець, але можу тобі сказати, що слов’яни емігрували в цей район із півночі в шостому-сьомому століттях, а тюркське плем’я булгарів прийшло сюди в сьомому столітті. Вони мудро об’єдналися проти Візантійської імперії, їхнім першим правителем був булгарин на ім’я Аспарух. Цар Борис І зробив християнство офіційною державною релігією в дев’ятому столітті. Попри це, тут його вважають великим героєм. Візантійці правили в цих землях з одинадцятого до початку тринадцятого століття, і Болгарія стала могутньою державою до того, поки на них напали оттомани 1393 року.
– А коли вигнали оттоманів? – зацікавився я.
Здавалося, оттомани були повсюди.
– Не раніше 1878 року, – зітхнула Хелен. – Росія допомогла Болгарії прогнати їх.
– І потім Болгарія виступала на боці фашистів в обох війнах.
– Так, а радянська армія провела тут революцію одразу після війни. Що б ми робили без радянської армії? – Хелен посміхнулася мені своєю найбільш сяючою й водночас гіркою посмішкою, а я стис її руку.
– Говори тихше, – сказав я. – Якщо ти не будеш обережною, я буду стежити за нами обома.
Аеропорт у Софії виявився маленьким – я очікував побачити сучасний комуністичний палац, але ми опустилися на скромний майданчик і пішли по ньому з іншими пасажирами. Майже всі вони були болгарами, вирішив я, прислухаючись до їхніх розмов. Це були гарні люди, деякі з них навіть дуже гарні: обличчя – від світлих слов’янських до темної бронзи Середземномор’я; калейдоскоп багатих відтінків і густих чорних брів, довгих, широких, орлиних або дуже загнутих носів; молодих жінок із темним хвилястим волоссям і шляхетним чолом та енергійних беззубих старих. Вони сміялися й жваво розмовляли. Один високий чоловік жестикулював, розмахуючи перед своїм товаришем складеною газетою. Їхній одяг точно був не західний, хоча мені було важко визначити, що саме у крої їхніх костюмів та спідниць, у важких черевиках і чорних капелюхах здавалося мені незвичним.
Я також відчув неприховане щастя цих людей, щойно їхні ноги ступили на болгарську землю. Це зруйнувало картину, що склалася в моїй уяві про цю націю, пригноблену Радянським Союзом, про народ, який навіть зараз, після смерті Сталіна, віддано підтримує свого «старшого брата». Я уявляв собі безрадісну країну, що перебуває в кошмарному сні, від якого вона може ніколи не прокинутися. Труднощі з отриманням болгарської візи в Стамбулі (за допомогою султанської казни Тургута та дзвінків із Софії від знайомих тітки Єви) тільки збільшили мою тривогу щодо цієї країни, а безрадісний чиновник, що нарешті поставив печатку в наші паспорти, здавався мені втіленням тоталітарного режиму. Хелен зізналася мені, що її проймав страх від самого тільки факту видачі нам віз.
Але справжні болгари були зовсім іншими. Підійшовши до будинку аеропорту, ми опинилися в черзі. Тут сміх і розмови були ще голоснішими; ми бачили, як родичі за бар’єрами махали руками й викрикували вітання. Поруч із нами люди декларували дрібні суми грошей та сувеніри зі Стамбула й інших країн, і коли надійшла наша черга, ми зробили те саме.
Брови молодого офіцера митниці зникли під його кашкетом, коли він побачив наші паспорти, потім він відніс їх до іншого офіцера, щоб порадитися.
– Чорт, – тихо сказала Хелен.
Кілька людей в уніформі зібралися навколо нас, і найстарший та найповажніший почав розпитувати нас німецькою, потім французькою і нарешті ламаною англійською. Як проінструктувала тітка Єва, я спокійно дістав підроблений лист із Будапештського університету, у якому говорилося, що болгарський уряд повинен впустити нас до країни у важливій академічній справі, та другий лист, який нам дав на прохання тітки Єви її друг із болгарського посольства.
Я не знаю, чи корисний був для офіцера академічний лист і що він зрозумів із суміші англійської, німецької та французької, але лист із посольства був написаний болгарською мовою і з печаткою посольства. Офіцер прочитав його мовчки, звівши великі чорні брови, потім його обличчя набуло здивованого вигляду, і він із цікавістю подивився на нас. Через це я занервував більше, ніж від його колишньої ворожості, і мені раптом спало на думку, що тітка Єва майже нічого не говорила нам про зміст листа з посольства. Звичайно ж, я не міг зараз дізнатися, про що там ішлося, і відчув себе жахливо, коли побачив, що офіцер митниці посміхнувся й поплескав мене по плечу. Він пройшов до телефону в службовому приміщенні і після кількох спроб зв’язався з кимось. Мені не подобалося те, як він посміхався в слухавку й озирався на нас щосекунди. Хелен стояла поруч зі мною, і я зрозумів, що їй ще страшніше, ніж мені.
Офіцер нарешті повісив слухавку, допоміг нам пройти з нашими запорошеними валізами і повів нас у бар, де пригостив бренді, яке вони називають «ракія», та й сам не відмовився. Він запитував нас своїми кількома ламаними мовами про те, як давно ми присвятили себе революції, коли ми вступили в партію і так далі, і від кожного питання я відчував дедалі більшу незручність. Це змушувало мене замислюватися про можливі неточності нашого рекомендаційного листа, але я наслідував приклад Хелен, посміхався й робив незначні зауваження. Він запропонував тост за дружбу між робітниками всіх країн і наповнив ще раз наші склянки й свою. Якщо хтось із нас говорив щось, наприклад про те, яка гарна його країна, він хитав головою, ніби заперечуючи, й широко посміхався. Я нервувався через це, поки Хелен не прошепотіла мені, що вона читала про таку культурну особливість: болгари хитають головами на знак згоди й кивають на знак заперечення.
Коли ми випили стільки ракії, скільки я міг випити без наслідків, нас урятувала поява чоловіка із суворим обличчям, у чорному костюмі та в чорному капелюсі. Він виглядав не набагато старшим від мене, але був би набагато гарнішим, якби задоволення хоч іноді з’являлося на його обличчі. Його темні вуса ледь приховували невдоволено стиснуті губи, а пасмо чорного волосся на його чолі не ховало похмурого погляду. Офіцер шанобливо привітав його й відрекомендував нам як нашого гіда в Болгарії, пояснивши, що нам пощастило, оскільки Кразимира Ранова дуже поважають у болгарському уряді, а також у Софійському університеті, він знає багато цікавих визначних пам’яток цієї давньої й чудової країни.
Під дією бренді я потис холодну руку цієї людини й пошкодував, що нам не дають подивитися Болгарію без гіда. Хелен, здавалося, була менше здивована всім цим, вона привіталася з ним, на мій погляд, саме з належним почуттям байдужості. Містер Ранов не сказав нам ще жодного слова, але, здавалося, відразу зненавидів Хелен, навіть до того, як офіцер зауважив занадто голосно, що вона угорка й навчається в Сполучених Штатах. Від цього пояснення його вуса сіпнулися.
– Професоре, мадам, – сказав він, це були його перші слова, потім він обернувся до нас спиною.
Офіцер митниці посміхнувся й потис нам руки, поплескав мене по плечу, ніби ми давно були друзями, а потім показав у бік Ранова, даючи нам зрозуміти, щоб ми йшли за ним. За будинком аеропорту Ранов найняв таксі, у якому був такий старомодний інтер’єр, якого я ніколи не бачив у машинах: чорна тканина була набита чимось, що могло зійти за кінське волосся. Ранов сказав нам, що для нас приготували кімнати в готелі з найкращою репутацією.
– Гадаю, ви будете задоволені ними, а також чудовим рестораном. Завтра зустрінемося там за сніданком, тоді ви мені й поясните суть вашого дослідження, що вам потрібно і як я зможу допомогти вам. Без сумніву, ви захочете зустрітися з вашими колегами із Софійського університету, а також із керівництвом. А потім ми організуємо для вас коротку екскурсію історичними місцями Болгарії.
Він неохоче посміхнувся, а я подивився на нього з наростаючим жахом. У нього була дуже гарна англійська, незважаючи на акцент, але інтонація в нього була така сама, як і на тих касетах, за якими вивчають мову за тридцять днів.
У його обличчі теж було щось знайоме. Я, напевно, не бачив його раніше, але воно нагадувало мені когось, кого я знав. Від того, що я не міг згадати, хто ж це зрештою був, мені ставало дедалі гірше. Це почуття переслідувало мене в той перший день у Софії, не давало спокою під час цієї занадто розпланованої екскурсії містом. Софія була гарним містом – суміш елегантності дев’ятнадцятого сторіччя, середньовічної розкоші й сяючих нових будинків соціалістичної доби. У центрі міста ми відвідали похмурий мавзолей, у якому знаходилося забальзамоване тіло диктатора Георгія Димитрова, що помер п’ять років тому. Ранов зняв капелюх, перш ніж увійти в будинок, і повів за собою мене й Хелен. Ми приєдналися до болгарів, які мовчки проходили повз відкриту труну Димитрова. Обличчя диктатора було восковим, у нього були густі чорні вуса, як у Ранова. Я подумав про Сталіна, чиє тіло торік поклали поруч із Леніним у такому самому мавзолеї на Красній площі. Цим атеїстичним культурам подобалося зберігати мощі своїх святих.
Передчуття щодо нашого гіда ще погіршилися, коли я побачив, як він скривився з відразою, коли я запитав його, чи не може він улаштувати нам зустріч з Антоном Стойчевим.
– Містер Стойчев – ворог нашого народу, – сказав він роздратованим голосом. – Чому ви хочете побачити його? – а потім здивував нас, додавши: – Так, звичайно, якщо ви хочете, я можу це влаштувати. Він більше не викладає в університеті – з такими релігійними поглядами його не можна підпускати до нашої молоді. Але він знаменитий, можливо, тому ви хочете зустрітися з ним?
– Ранову наказали робити все, чого ми забажаємо, – зауважила Хелен, коли в нас випала хвилинка побути наодинці за межами готелю. – З чого б це? Чому хтось уважає це необхідним?
Ми злякано подивилися одне на одного.
– Як би я хотів знати, – сказав я.
– Нам треба бути дуже обережними, – обличчя Хелен набуло серйозного виразу, вона понизила голос, і я не зважувався поцілувати її прилюдно. – Давай домовимося із цього моменту, що будемо говорити лише про наш науковий інтерес, та й то якнайменше, якщо нам доведеться обговорювати роботу в його присутності.
– Згоден.
Розділ 55
Останніми роками я часто згадував, як уперше побачив будинок Антона Стойчева. Можливо, він справив на мене таке враження через контраст між урбанізованою Софією й цим раєм просто за містом, а може, я пам’ятав це через самого Стойчева, через його особливу, тонку присутність. Пригадую, що, побачивши вхідні ворота до будинку Стойчева, я зазнав гострого передчуття, майже затамувавши подих, ніби наша зустріч із ним була переломним моментом у пошуках Россі.
Набагато пізніше, коли я вголос читав про монастирі, які перебували за воротами візантійського Константинополя (це були святі притулки, куди тікали жителі, не згодні з тим чи іншим ритуалом церкви, де їх не захищали великі міські стіни, але там їх уже не могла дістати рука тиранів), я згадував Стойчева, його сад – із незграбними яблунями й вишневими білими деревами, будинок у глибині саду, свіже листя й блакитні вулики, старі подвійні ворота на нашому шляху, повітря цього тихого місця – повітря відданості й добровільної самотності.
Ми стояли перед воротами, поки курява осіла навколо машини Ранова. Хелен перша торкнулася ручки одного зі старих засувів, Ранов мовчки відійшов убік, ніби йому було огидно, що його можуть побачити тут, нехай навіть це будемо ми, а в мене виникло таке відчуття, наче я вріс ногами в землю. Я був немов загіпнотизований ранковим тремтінням листя, бджолами, а також несподіваним, огидним почуттям страху. Якщо від Стойчева, подумав я, ми не дістанемо допомоги, – то зайдемо в глухий кут, і в такому разі ми повернемося додому, пройшовши довгий шлях у нікуди. Я сотий раз уявив, як полечу назад у Нью-Йорк із Софії або Стамбула, – мені ще раз хотілося б побачитися з Тургутом, – своє життя вдома, але без Россі; розпитування із приводу того, де я був, проблеми з деканатом через мою тривалу відсутність, свою роботу про голландських купців (спокійних простих людей), над якою тепер працюватиму з якимось занадто правильним новим науковим керівником, а також зачинені двері кабінету Россі. Найбільше я боявся тих зачинених дверей і розслідування, неадекватних питань поліції: «Так, містере… е… Пол, здається? Ви виїхали через два дні після зникнення вашого наукового керівника?», – а також малолюдних зборів здивованих колег на церковній церемонії, і нарешті розпитувань про роботу Россі, його авторські права і будинок.
Повернутися разом із Хелен буде, без сумніву, великою розрадою. Я мав намір, коли цей жах якось закінчиться, освідчитись їй. Але спочатку мені треба буде заощадити деяку суму, якщо вийде, і повезти її до Бостона познайомитися з батьками. Так, я повернуся, тримаючи її руку в моїй, але поруч не буде її батька, у якого я зможу просити руки своєї нареченої. Я дивився, здригаючись від жаху, як Хелен відчиняє ворота.
Будинок Стойчева потопав у надзвичайній зелені, у наполовину фруктовому саду. Фундамент будинку зведено з сіро-коричневого каменю, скріпленого білим розчином. Пізніше я довідався, що цей камінь називається гранітом – з нього робили основу всіх старовинних болгарських будинків. Над фундаментом ішла цегляна стіна: цегла була ніжних, блідих червоно-золотих кольорів, ніби вона кілька поколінь усотувала в себе сонячне світло. Дах був покритий червоною керамічною черепицею. Стіни й дах потроху руйнувалися. Було таке відчуття, що весь будинок спочатку повільно виріс із землі, а тепер повільно повертався назад, а дерева, що росли над ним, тільки приховували цей процес. До першого поверху з одного боку ліворуч було прибудовано крило, а з правого боку тяглися ґрати, по яких угорі плівся дикий виноград, а внизу рясніли кущі білих троянд. Під ґратами стояли дерев’яний стіл і чотири грубих стільці, я уявив, як тінь від листя винограду, мабуть, густішає з наближенням літа. Під найрозкішнішою яблунею стояли два самотніх вулики, а поруч із ними на сонці розкинувся маленький город, де хтось уже посадив рядочками напівпрозору зелень. Я чув запах трав, лаванди, свіжої трави й смаженої цибулі. Хтось дуже дбав про це старе місце, я майже очікував побачити Стойчева в чернечому одіянні, навколішках, із лопатою в руках.
Раптом усередині почувся голос, хтось співав за відчиненим вікном на першому поверсі. Це був не баритон пустельника, а милий і приємний жіночий голос, енергійна мелодія зацікавила навіть Ранова, він рушив повз мене зі своєю сигаретою.
– Вибачете! – крикнув він. – Добр дне!
Спів різко зупинився, після чого почулися квапливі кроки. Вхідні двері будинку Стойчева розчинилися, на порозі з’явилася молода жінка і здивовано подивилась на нас, ніби вона найменше очікувала побачити у своєму саду людей.
Я вже готовий був зробити крок уперед, але Ранов зупинив мене: він зняв свого капелюха, кивнув, уклонився й привітав її болгарською. Молода жінка, притуливши руку до щоки, розглядала Ранова із цікавістю і, здається, побоюванням. Із другого погляду вона виявилась не такою вже молодою, але в ній була така енергія й жвавість, що я подумав: саме вона може поратися на цьому прекрасному маленькому городі й господарювати на кухні з її смачними запахами. Волосся жінки було зачесане назад від круглого обличчя, на чолі в неї була чорна родимка. Очі, рот і підборіддя здавалися дитячими. Поверх білої блузки й синьої спідниці був надягнутий фартух. Вона уважно оглянула нас таким поглядом, що суперечив безвинності її очей, і я побачив, як після її швидких розпитів Ранов відкрив гаманець і показав свою картку. Була вона чи то дочкою, чи то економкою (у комуністичних країнах у професорів на пенсії хіба можуть бути економки?), але вона була досить гарна. Ранов вдався до нехарактерних для нього спроб зачарувати дівчину – він обернувся і, посміхаючись, відрекомендував нас.
– Це Ірина Христова, – пояснив він, коли ми потискували одне одному руки. – Вона «племянка» професора Стойчева.
– «Племінниця»? – перепитав я, гадаючи, що це якась складна метафора.
– Дочка його сестри, – сказав Ранов.
Він запалив ще одну сигарету й запропонував її Ірині, але та рішуче відмовилась. Коли він пояснив, що ми з Америки, вона здивувалася, звівши брови вгору, розкрила очі й оглянула нас дуже уважно. Потім засміялася, хоча я не зрозумів чому. Ранов знову насупився – не думаю, що він міг залишатися люб’язним більш ніж кілька хвилин поспіль. Дівчина повела нас усередину.
І знову будинок здивував мене. Може, зовні це й була мила стара ферма, але всередині, у темряві, що контрастувала із залитою сонцем стежкою до будинку, – знаходився музей. Двері з ґанку відчинялися у велику кімнату з каміном, у якому замість вогню грало сонячне світло. Меблі (темні, різьблені бюро із дзеркалами, вишукані стільці й лави) самі по собі були чарівними. Але мій погляд прикували й викликали в Хелен схвальне шепотіння вироби народного текстилю й примітивного живопису – переважно ікони, які перевершували якістю ті, що ми бачили в церквах Софії. Тут була Мадонна із сяючими очима, сумні немічні святі, великі, маленькі, підмальовані золотою фарбою або вставлені в срібні рамки апостоли, що стояли у човнах, мученики, які терпляче зносили свої муки. Багаті димчасті старовинні кольори відбивалися з усіх боків на килимах і фартухах, розшитих геометричним орнаментом. Тут були навіть вишита жилетка й кілька шарфів, прикрашених маленькими монетками. Хелен показала на жилетку, на якій з обох боків зверху вниз були нашиті маленькі кишеньки.
– Для куль, – пояснила вона тихо.
Поруч із жилеткою висіли два кинджали. Я хотів запитати, хто її носив, хто вставляв кулі й носив при собі ці кинджали. Під цими експонатами хтось поставив керамічну вазу, повну троянд і зеленого листя, які виглядали неприродно живими серед цих сумних скарбів. Підлога була добре відполірована. За відчиненими дверима я бачив ще одну кімнату.
Ранов теж озирався на всі боки, а потім пирхнув:
– По-моєму, професорові Стойчеву дозволили зберігати занадто багато національних скарбів. Це мало бути продане на користь народу.
Ірина або не розуміла англійської, або вирішила не відповідати на це: вона відвернулася, вивела нас із кімнати й повела нагору вузькими східцями. Я не знав, що очікував побачити нагорі Можливо, маленьке лігвище, печеру, у якій ледарював старий професор або, подумав я з тоді вже знайомим почуттям розпачу, ми можемо побачити акуратний, чистий кабінет, такий самий, як і той, котрий приховував гострий і блискучий розум професора Россі. Усі ці роздуми забулися, коли раптом двері нагорі відчинилися й назустріч нам вийшов сивий чоловік, невисокий, але ставний. Ірина поспішила до нього, взяла його за руку й почала щось швидко говорити йому болгарською упереміш зі збудженим сміхом.
Старий обернувся до нас, спокійно, тихо, із замисленим обличчям. На мить у мене виникло таке почуття, що він дивиться в підлогу, хоча він дивився просто на нас. Тоді я вийшов уперед і подав йому руку. Він потис її міцно, а потім повернувся до Хелен і потис її руку. Він був увічливим, офіційним, утім, дещо стриманим, але це була радше не стриманість, а гідність. Його великі чорні очі розглядали кожного з нас по черзі, а потім зупинилися на Ранові, який залишався позаду і спостерігав за тим, що відбувається. Ранов підійшов і теж потис йому руку – так поблажливо, що мені з кожною хвилиною дедалі менше подобався наш гід. Я всім своїм серцем бажав, щоб він пішов і ми змогли поговорити із професором Стойчевим наодинці. Як узагалі можна вести відверту розмову, думав я, та щось дізнатися від професора, коли Ранов кружляє навколо нас, як муха.
Професор Стойчев повільно повернувся й запросив нас у кімнату. Ця кімната, як виявилося, була не єдиною на другому поверсі. Я так і не зміг за два візити в цей будинок зрозуміти, де сплять господарі. Наскільки я міг бачити, на верхньому поверсі була лише одна вузька вітальня, у яку ми ввійшли, і кілька менших кімнат, у які можна було зайти з неї. Двері в інші кімнати були відчинені, сонячне світло проходило в них крізь зелень дерев за вікнами, сонячні промені зігрівали шеренги нескінченної безлічі книг, які стояли на полицях уздовж стін і лежали на підлозі в дерев’яних коробках або складені купками на столах. Були тут також полиці лише з документами різного виду й форми, здебільшого старовинними. Ні, ця кімната не була схожа на кабінет Россі, скоріше вона нагадувала лабораторію, верхній поверх розуму колекціонера. Усюди, куди не глянь, сонячне світло торкалося давнього пергаменту, старої шкіри, мистецького плетива, золотого нальоту, загнутих країв сторінок, шишкуватих обкладинок, червоних, коричневих, бежевих чудових книг, згортків і манускриптів у робочому безладді. Пилу не було, нічого не було розкидано, але книги, манускрипти були всюди в кімнатах Стойчева. У мене склалося таке враження, ніби я оточений ними навіть не як у музеї – там ці дорогоцінні предмети були б акуратно розкладені.
На стіні у вітальні висіла старовинна карта, надрукована, на мій подив, на шкірі. Я не втримався й підійшов до неї. Стойчев посміхнувся:
– Вам подобається? – запитав він. – Це Візантійська імперія приблизно 1150 року.
Тоді професор уперше заговорив – він говорив тихо й правильно будував фрази англійською.
– Коли Болгарія була все ще її частиною, – задумливо сказала Хелен.
Стойчев подивився на неї, він був явно задоволений.
– Саме так. Гадаю, цю карту виготовлено у Венеції або Генуї, а потім привезено в Константинополь, можливо, як подарунок імператорові або комусь із його наближених. Цю копію зробив для мене один мій друг.
Хелен посміхнулася, задумливо потираючи підборіддя. Потім вона ледве не підморгнула йому:
– Напевно, імператорові Мануелю І Комніну?
Я був уражений, Стойчев теж здивований. Хелен розсміялася.
– Візантія була моїм хобі, – пояснила вона.
Старий історик посміхнувся, а потім схилився перед нею з несподіваною шляхетністю і запросив нас сідати до столу в центрі вітальні. Ми всі сіли. Зі свого місця мені було видно сад на задньому дворі, що схилом ішов до лісу, фруктові дерева – на деяких уже стигли маленькі зелені плоди. Вікна були відчинені, й до нас долітало гудіння бджіл і шелест листя. Я уявив, як, мабуть, приємно було Стойчеву, нехай навіть у вигнанні, сидіти серед цих манускриптів, читати або писати й водночас слухати ці звуки, які не могла заглушити жодна жорстока держава, від яких жоден чиновник не міг його ізолювати. Не могло бути вдалішого ув’язнення, а можливо, його заслання було більш добровільним, ніж нас запевнили.
Стойчев якийсь час нічого не говорив, уважно розглядаючи нас. Мені було цікаво, що він думає про нашу появу тут, чи збирався він довідатися, хто ми такі. За кілька хвилин, не дочекавшись, поки він заговорить, я почав перший.
– Професоре Стойчев, – сказав я, – прошу вибачення за вторгнення у вашу самітність. Ми дуже вдячні вам і вашій племінниці, що дозволили зустрітися з вами.
Він подивився на свої руки на столі, вони були тонкі й укриті пігментними плямами від старості, а потім підвів очі й подивився на мене. Його очі, як я вже говорив, були дуже темними, це були юнацькі очі на смаглявому, чисто виголеному обличчі. Вуха були надзвичайно великими й стирчали по обидва боки над підстриженим коротким волоссям. Вони відбивали світло з вікна, і тому здавалися прозорими, рожевими, як вушка у кролика. У цих очах разом із ніжністю й занепокоєнням було також щось тваринне. Зуби в нього були жовті й криві, один передній був покритий золотом. Але всі зуби були на місці, і коли він посміхався, обличчя його робилося надзвичайним, ніби дика тварина раптом набувала людського вигляду. Це було чудове обличчя, яке в молодості, мабуть, випромінювало надзвичайне сяйво, палкий ентузіазм, – напевне, перед таким обличчям було неможливо встояти.
Стойчев посміхнувся так, що ми з Хелен посміхнулися у відповідь. В Ірини теж з’явилися ямочки на щоках. Вона дивилась на якусь ікону на стільці, я подумав, що це був святий Георгій, який простромлює своїм списом дракона.
– Я дуже радий, що ви прийшли навідати мене, – сказав Стойчев. – У нас не так багато відвідувачів, а особливо тих, хто говорить англійською. Я дуже радий, що мені випала нагода попрактикувати з вами в англійській – вона в мене вже не така гарна, як раніше, на жаль.
– Ваша англійська дуже гарна, – сказав я. – Вибачте за питання, а де ви вчили її?
– О, звичайно, я вам відповім, – відповів професор Стойчев. – Коли я був молодий, у мене була щаслива нагода вчитися за кордоном деякий час, у Лондоні. Чим я можу вам допомогти, чи ви тільки хочете подивитися мою бібліотеку? – він сказав так просто, що це заскочило мене зненацька.
– І те, й інше, – сказав я. – Нам би дуже хотілося подивитися на неї, а також поставити вам кілька питань з вашої спеціальності, – я зупинився, добираючи слова. – Ми з міс Россі дуже цікавимось історією вашої країни у добу середньовіччя, хоча я знаю дуже мало про неї, ніж мав би, ми працюємо над… м-м… – я почав запинатися, оскільки, незважаючи на лекцію Хелен у літаку, я практично нічого не знав про Болгарію або знав так мало, що міг би здатися смішним перед цією ерудованою людиною – хоронителем історії їхньої країни. До того ж те, що ми хотіли обговорювати, було дуже особистим і до жаху неймовірним, і це була не та тема, яку я хотів обговорювати в присутності Ранова, що презирливо посміхався.
– Отже, вас цікавить середньовічна Болгарія? – повторив Стойчев, подивившись на Ранова.
– Так, – сказала Хелен (вона мене рятувала!), – нас цікавлять монастирі середньовічної Болгарії. Ми вивчали цю тему, але хотілося б дізнатися більше – для статті, яку хочемо написати. А особливо нам цікаве життя монастирів Болгарії в пізньому середньовіччі, зокрема, деякі шляхи, якими прочани подорожували Болгарією, а також ті, якими вирушали з Болгарії в інші країни.
Стойчев пожвавився, киваючи головою з явним схваленням, його тонкі вуха спалахнули в сонячному світлі.
– Це дуже гарна тема! – вигукнув він і подивився кудись повз нас, мені здалося, що він вдивляється в минуле, ніби воно відокремлене стіною часу, мовби він бачив краще, ніж будь-хто у світі, той період, про який ми щойно сказали. – Ви пишете про щось конкретне? У мене є дуже багато рукописів, які можуть бути вам корисні, я був би щасливий дозволити вам глянути на них, якщо бажаєте.
Ранов ворухнувся у кріслі, і я ще раз відчув, що мені не подобається його присутність. Але нарешті майже всю свою увагу він зосередив на симпатичному профілі Ірини, яка сиділа в іншому кінці кімнати.
– Бачте, – сказав я. – Нам би хотілося побільше довідатися про п’ятнадцяте сторіччя, про кінець п’ятнадцятого сторіччя. Міс Россі провела досить велику роботу про цей період історії своєї рідної країни – це…
– Румунія, – вставила Хелен, – хоч я виросла й здобула освіту в Угорщині.
– О, то ви наші сусіди, – містер Стойчев обернувся до Хелен й обдарував її однією із найніжніших своїх посмішок. – Ви з Будапештського університету?
– Так, – сказала Хелен.
– Мабуть, ви знаєте мого друга, професора Шандора?
– О, так. Він декан історичного факультету. Ми з ним майже друзі.
– Дуже добре, дуже добре, – повторював професор Стойчев. – Будь ласка, передайте йому мої найкращі побажання, як тільки вам випаде нагода.
– Обов’язково, – Хелен посміхнулася йому.
– Хто ж іще? Не думаю, що ті, кого я знаю, усе ще працюють там. А от у вас дуже цікаве ім’я, професоре. Я знаю це ім’я. У Сполучених Штатах, – він знову обернувся до мене, а потім подивився на Хелен, і я з тривогою помітив, що Ранов, прищулившись, дивиться на неї, – є відомий історик Россі. Може, він вам родич?
Я здивувався, коли помітив, що Хелен почервоніла. Я вважав, що вона була не готова обговорювати публічно це питання або сумнівалася в тому, чи варто їй визнавати це, а може, вона помітила, що Ранов уважно прислухується до розмови.
– Так, – сказала вона коротко. – Він мій батько. Бартоломео Россі.
Я думав, що в Стойчева виникне природне запитання, чому дочка американського історика називає себе румункою і виросла в Угорщині. Але якщо в нього й були такі питання, він тримав їх при собі.
– Так, так, відоме ім’я. Він написав дуже багато чудових книг – і на такі теми! – Стойчев ударив себе в чоло. – Коли я прочитав деякі з його ранніх статей, я подумав, що з нього вийде гарний спеціаліст з історії Балкан, але, як я розумію, він залишив цю тему і перейшов до інших.
Мені приємно було переконатися, що Стойчев знав праці Россі й добре відгукувався про них: можливо, знайомство з ним було своєрідною рекомендацією і навіть дозволило завоювати певну симпатію.
– Так, так воно і є, – сказав я. – До речі, професор Россі не тільки батько Хелен, він також мій куратор, я працюю під його керівництвом над своєю дисертацією.
– Як вам пощастило! – Стойчев склав перекручені венами руки перед собою. – Про що ж ваша дисертація?
– Ну, – почав я, і цього разу настав мій час червоніти (я сподівався, що Ранов не дуже придивляється до кольорів обличчя). – Вона про голландських купців сімнадцятого сторіччя.
