Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 40 (всего у книги 48 страниц)
Розділ 66
Я рано прокинувся на ліжку чоловічої спальні Рільського монастиря: сонячне світло от-от починало пробиватися крізь маленькі вікна, які виходили у двір, інші туристи все ще міцно спали на своїх ліжках. Я чув ранній дзенькіт дзвона у темряві, і зараз цей подзвін лунав знову. Моєю першою думкою цього разу було те, що Хелен погодилась вийти за мене. Я хотів знову побачити її якомога швидше, знайти момент, щоб запитати її, чи не був учорашній день сном. Сонячне світло, що заповнювало двір за вікном, було відлунням мого щастя, ранкове повітря здавалося неймовірно свіжим, сповненим вікової свіжості.
Але Хелен не було за сніданком. Ранов був там, похмурий, як завжди, курив, поки чернець чемно не попросив його вийти із сигаретою на вулицю. Щойно закінчився сніданок, я пішов довгим коридором до жіночої спальні, біля дверей якої ми з Хелен розсталися вчора ввечері. Двері були навстіж розчинені. Інші жінки, німкені, чешки, пішли, акуратно застеливши ліжка. Можливо, Хелен усе ще спала: я бачив обриси її тіла на ліжку біля вікна. Вона повернулася до стіни, і я тихо зайшов, вирішивши, що вона вже моя наречена і в мене було право поцілувати її й побажати доброго ранку навіть у монастирі. Я зачинив за собою двері, сподіваючись, що мене не помітить жоден чернець.
Хелен лежала, обернувшись спиною до кімнати. Коли я підійшов ближче, вона тихенько повернулась до мене, ніби відчула мою присутність. Голова була відкинула назад, очі заплющені, темні кучері розкидані по подушці. Вона міцно спала, і з її губ зривався важкий подих. Я подумав, що вона, мабуть, утомилася після наших подорожей і вчорашньої прогулянки, але щось у її вигляді змусило мене підійти ближче. Я нахилився над нею, думаючи, що поцілую її перед тим, як вона прокинеться, і раптом в одну жахливу мить я помітив зеленуватий відтінок її обличчя й свіжу кров на горлі: там, де майже загоїлася рана, у глибині шиї зяяли дві маленькі дірки, червоні й відкриті. На краю простирадла теж була крапля крові і ще більше на рукаві її простої білої нічної сорочки, у тім місці, де рукав торкався шиї, коли вона закидала руку в сні. Спереду сорочка була перекошена й злегка порвана, одна з її грудей була оголена майже до темного соска. Я помітив усе це в одну мить, завмерши від жаху: серце в мене, здавалося, зупинилось. Я нахилився й прикрив її простирадлом, немов укриваючи сплячу дитину. Ніщо інше тієї миті не спало мені на думку. Величезний клубок став у моєму горлі – лють, якої я досі не відчував.
– Хелен! – я обережно доторкнувся до її плеча, але вираз її обличчя не змінився. Тепер я помітив, якою змученою вона була, ніби їй боліло навіть уві сні. Але де ж був хрестик? Я раптом згадав про нього й став оглядати все навколо. Я знайшов його біля ніг – тонкий ланцюжок порвався. Хтось порвав його чи вона сама розірвала його уві сні? Я знову доторкнувся до неї.
– Хелен, прокинься!
Цього разу вона ледь помітно поворухнулася, і я подумав, що завдам їй шкоди, розбудивши зненацька. Але за мить вона все-таки розплющила очі й насупилася. Рухи її були слабкі. Скільки крові вона втратила за цю ніч, коли я спокійно спав у сусідній спальні? Чому я залишив її саму навіть на одну ніч?
– Поле, – сказала вона здивовано, – що ти тут робиш?
Потім вона спробувала сісти й раптом побачила, що сорочка розірвана. Вона торкнулася горла й повільно відвела руку, поки я мовчки, зболено дивився на неї. Липка, густа кров залишилась на її пальцях. Вона поглянула на них, а потім на мене:
– О Боже!
Хелен сіла прямо, і я вперше відчув полегшення, незважаючи на жах на її обличчі: якби вона втратила багато крові, вона була б занадто слабка для такого руху.
– О Поле… – прошепотіла вона.
Я сів на край ліжка, взяв її руки і міцно стис.
– Ти прокинулася? – запитав я.
Хелен кивнула.
– І ти знаєш, де ти?
– Так, – відповіла вона, а потім закрила обличчя закривавленою рукою й голосно розридалася: це був жахливий звук.
Раніше я ніколи не чув, як вона плаче. Крізь моє тіло наче пройшла хвиля крижаного холоду.
Я поцілував її чисту руку.
– Я з тобою.
Вона стисла мої пальці, ридаючи, а потім опанувала себе:
– Треба подумати, що… це мій хрестик?
– Так, – я підняв його, пильно спостерігаючи за нею, і неймовірно зрадів, коли на її обличчі не з’явилася відраза. – Це ти його зняла?
– Ні, звичайно ж, ні, – вона похитала головою, і остання сльоза скотилася по її щоці. – Я не пам’ятаю, щоб рвала ланцюжок. Я не думаю, що вони… він посмів, якщо легенди правдиві… – зараз вона вже витирала обличчя, намагаючись не торкатися рани на горлі. – Мабуть, я порвала ланцюжок уві сні.
– Напевно, судячи з того, де я його знайшов, – я показав їй те місце на підлозі. – І ти нормально почуваєшся… якщо він поруч із тобою?
– Так, – задумливо сказала вона, – принаймні, поки.
Від цього холодного маленького слова в мене перехопило подих.
Вона простягнула руку й торкнулася хреста, спочатку нерішуче, а потім узяла його в руку. Я полегшено зітхнув. Хелен теж зітхнула.
– Я заснула, думаючи про матір і статтю, яку я хочу написати про трансільванські орнаменти – вони дуже відомі, а прокинулася лише зараз. – Хелен насупилась. – Мені наснився поганий сон, у ньому скрізь була моя мати, вона відганяла великого чорного птаха. Потім вона його відігнала, нахилилася й поцілувала мене в чоло, як робила це, коли я була маленькою дівчинкою, і я побачила знак… – вона замовкла, немов думка про це завдавала їй болю. – Я побачила дракона на її оголеному плечі, але він здався мені всього лише частиною її, а не чимось жахливим. А коли вона поцілувала мене, мені стало вже не так страшно.
По мені побігли мурашки від дивного страху: я згадав ту ніч, коли врятувався від убивці мого кота, читаючи цілу ніч про життя улюблених голландських купців. Щось таке захистило Хелен, принаймні, певною мірою: її дуже поранили, але не випили багато крові Ми мовчки перезирнулися.
– Все могло бути значно гірше, – сказала вона.
Я обійняв її й відчув, як тремтять її міцні плечі. Я й сам тремтів.
– Так, – прошепотів я. – Але нам треба захистити тебе від гіршого.
Вона похитала головою, ніби здивована.
– Це ж монастир! Я не розумію. Живі мерці входять у такі місця? – вона показала на хрест над дверима, ікону й святу лампаду, що висіли у куті. – Тут, у присутності Діви Марії?
– Я теж не розумію, – сказав я, перевертаючи її долоню. – Але ми знаємо, що ченці подорожували з останками Дракули і що він, можливо, похований у монастирі. У цьому вже є щось дивне. Хелен, – я стис її руку. – Я ще ось про що подумав. Той бібліотекар знайшов нас у Стамбулі, а потім у Будапешті. Чи не міг він опинитися й тут? Може, це він напав на тебе минулої ночі?
Вона моргнула.
– Я розумію. Він укусив мене одного разу в бібліотеці, і тому може знову захотіти моєї крові, так? Але уві сні в мене було відчуття, що це було щось інше, хтось значно могутніший. Але як міг хтось із них проникнути сюди, навіть якщо вони не бояться монастиря?
– Це питання ясне, – я показав на найближче вікно за кілька кроків від ліжка Хелен, що було трохи розчинене. – О Боже, чому я залишив тебе тут саму?
– Я була не сама, – нагадала вона. – Тут було десять людей, які спали зі мною в одній кімнаті. Але ти маєш рацію: він здатний змінювати вигляд, як говорила моя мати… Кажан, туман…
– Або великий чорний птах, – я знову згадав її сон.
– Мене вкусили двічі, можна вважати, – сказала вона задумливо.
– Хелен! – я струснув її. – Я більше ніколи не залишу тебе саму, навіть на годину.
– У мене ніколи не буде навіть години на особисте життя? – її колишня посмішка, саркастична й мила, на мить повернулася.
– Я хочу, щоб ти пообіцяла мені, якщо відчуєш щось, чого не можу відчути я, якщо ти відчуєш, що хтось шукає тебе…
– Я скажу тобі, Поле, якщо я взагалі таке відчую, – тепер вона говорила палко, і її обіцянка, здавалося, підштовхнула її до дії. – Ходімо, будь ласка. Мені треба поїсти й випити червоного вина або бренді, якщо нам пощастить його знайти. Принеси мені рушник, тут в умивальнику я помию шию і перев’яжу її. – Її практичність була заразливою, і я відразу підкорився їй. – Потім ми підемо в церкву й обмиємо цю рану святою водою, коли ніхто не бачитиме. Якщо я зможу це витримати, ми можемо сподіватися на краще. Як дивно, – я був радий знову бачити її цинічну посмішку, – я завжди вважала, що всі церковні ритуали – це нісенітниця.
– Але, схоже, він не вважає це нісенітницею, – серйозно зауважив я.
Я допоміг їй змити кров із шиї, намагаючись не торкатися відкритих ран, і постежив за дверима, поки вона переодягалася. Вигляд рани був таким жахливим, що на мить я подумав був вийти з кімнати й поплакати за дверима. Хоч Хелен і рухалася слабко, я бачив рішучість у її обличчі. Вона зав’язала свій вже звичний шарф і знайшла мотузочок у сумці, на який повісила хрестик. Цього разу він триматиметься міцніше, сподівався я. Простирадла були забруднені маленькими плямами крові.
– Нехай ченці знають, що в їхній спальні була жінка, – сказала Хелен прямолінійно, як завжди. – Їм явно не вперше доведеться змивати кров.
Коли ми вийшли із церкви, Ранов уже ходив у саду. Він примружив очі й подивився на Хелен.
– Ви дуже довго спали, – сказав він обвинувальним тоном.
Я уважно розглядав його зуби, коли він говорив, але вони були не гостріші, ніж звичайно, більше того, вони були стерті й здавалися сірими в його неприємній посмішці.
Розділ 67
Мене дратувало те, що Ранов не хотів нас відвезти в Ріль, але ще більше мені не подобалося те, з яким ентузіазмом він узявся за поїздку в Банково. Коли ми їхали в машині, він звертав нашу увагу на всі краєвиди за вікном, багато з яких були дуже цікавими, попри його монотонні коментарі. Ми з Хелен намагалися не дивитись одне на одного, але я був упевнений, що їй також було огидно. Тепер нам треба було побоюватися ще і Йожефа. Дорога від Пловдива була вузькою, вона петляла між бурхливим потічком з одного боку й похилими вершинами – з другого. Ми знову піднімалися в гори – у Болгарії ніколи не можна від’їхати далеко від гір. Я сказав про це Хелен, яка дивилася в протилежне вікно на заднім сидінні машини Ранова, і вона кивнула:
– «Балкани» – це турецькою означає «гора».
У монастир не було величного в’їзду – ми просто повернули з дороги на брудний майданчик, а відтіля пішки пройшли до воріт. Банковский монастир розташувався серед голих скелястих пагорбів, де-не-де вкритих лісом біля вузької річки. Навіть на початку літа рослинність уже посохла, і я міг легко уявити, як, мабуть, ченці дорожили близьким джерелом. Зовнішні стіни монастиря були такого самого сірувато-коричневого кольору, як і гори навколо. Дах монастиря був покритий червоною черепицею, як та, котру я бачив на будинку Стойчева й на сотнях будинків і церков по дорозі. Вхід у монастир являв собою величезну арку, що нагадувала вхід у печеру.
– Можна просто ввійти? – запитав я Ранова.
Він похитав головою, що означало «так», і ми зайшли в прохолодну темряву арки. За кілька секунд повільної ходи ми вийшли на сонячний двір, але за цей час я не чув нічого, крім наших кроків.
Можливо, я очікував побачити ще одне людне місце, як у Рілі, тому самітність і краса головного двору в Бачково змусили мене поривчасто зітхнути, і Хелен теж пробурмотіла щось під ніс. Більшу частину двору займала монастирська церква з червоними кутастими візантійськими вежами. Тут не було золотих бань, але вражала старовинна пишнота – прості матеріали вибудувані в гармонійні форми. Виноград ріс по церковних вежах, дерева вишикувалися навколо, один величезний кипарис височів, як дзвіниця. Біля стіни стояли троє ченців у чорних одіяннях і розмовляли про щось. Дерева відкидали тінь на залитий сонцем двір, шелестіло листя на легенькому вітрі. Я здивовано дивився на курей, які бігали у дворі, забруднюючи давні камені, а смугасте кошеня щось видивлялося у дірці стіни.
Як і в Рілі, уздовж довгих стін монастиря тяглися галереї, дерев’яні й кам’яні. Кам’яна нижня стіна деяких галерей та портик церкви були покриті вицвілими фресками. Крім трьох ченців, курей і кошеняти ніде нікого не було видно. Ми були там самі, самі посеред Візантії. Ранов підійшов до ченців і почав з ними розмову, а ми з Хелен трохи відстали. За мить він повернувся.
– Настоятеля немає, але бібліотекар тут і може нам допомогти. – Мені не сподобалося це «нам», але я нічого не сказав. – Ви можете піти до церкви, поки я знайду його.
– Ми підемо з вами, – упевнено заявила Хелен, і ми всі попрямували за одним із ченців у галерею.
Бібліотекар працював у кімнаті на першому поверсі, він підвівся, щоб привітати нас, коли ми ввійшли. Окрім чавунної грубки і яскравого килимка на підлозі, навколо більше нічого не було. Де ж книги, манускрипти? Крім кількох книг на дерев’яному столі я більше нічого не бачив, жодних ознак бібліотеки.
– Це брат Іван, – пояснив Ранов.
Чернець уклонився нам і не запропонував руки: до речі, він сховав руки в довгих рукавах, склавши їх на животі. Я подумав, що він не хотів торкатися Хелен. Те саме, мабуть, відчувала й Хелен, бо відійшла назад, сховавшись за мою спину. Ранов обмінявся з ним кількома словами.
– Брат Іван просить вас сідати.
Ми слухняно сіли. Над бородою брата Івана було довге серйозне обличчя. Він уважно вивчав нас кілька хвилин.
– Ви можете ставити йому питання, – підбадьорив нас Ранов.
Я відкашлявся. Нічого не можна вдіяти, нам доведеться ставити питання при Ранові. Мені треба буде постаратися, щоб вони звучали по-науковому.
– Можете ви запитати брата Івана, чи знає він що-небудь про пілігримів із Валахії?
Ранов переклав питання ченцеві, і від слова «Валахія» обличчя ченця посвітлішало.
– Він говорить, що в монастиря добрі зв’язки з Валахією, починаючи з кінця п’ятнадцятого століття.
Серце почалося шалено калатати в моїх грудях, але я намагався поводитися сумирно.
– Так? Які саме?
Вони поговорили ще, брат Іван показав довгою долонею у бік дверей. Ранов кивнув:
– Він говорить, що приблизно в той час князі Валахії й Молдови почали підтримувати цей монастир. У бібліотеці є манускрипти, що свідчать про це.
– Він знає, чому вони це робили? – тихо запитала Хелен.
Ранов запитав у ченця.
– Ні, – відповів він. – Він тільки знає, що в манускриптах ідеться про їхню підтримку.
– Запитайте його, – попросив я, – чи знає він про групу богомольців, які приблизно тоді приходили сюди з Валахії?
Брат Іван посміхнувся.
– Так, – відповів Ранов. – Їх було багато. Це було важливе місце зупинки на шляху прочан із Валахії. Багато богомольців ходили звідси в Афон або Константинополь.
Я ледве не заскреготів зубами.
– А особлива група прочан із Валахії, що несла якусь реліквію або шукала реліквію, чи знає він щось про це?
Ранов ледве стримував тріумфальну посмішку.
– Ні, – сказав він. – Він не зустрічав записів про таких пілігримів. У тому столітті було багато прочан. Тоді Бачковский монастир вважався дуже важливим. Коли оттомани захопили країну, патріарха Болгарії заслали сюди з його служби у Велико Тирново, давню столицю. Він помер тут і був похований 1404 року. Склеп – це найстаріша частина монастиря і єдина, що залишилася без перебудови.
Хелен знову заговорила.
– Могли б ви запитати, чи є серед братів чернець, ім’я якого колись було Пондєв?
Ранов переклав питання, і брат Іван спочатку спантеличився, а потім насторожився.
– Він говорить, що це, мабуть, старий брат Ангел. Його називали Василь Пондєв, він був істориком. Але він більше… у нього не все гаразд із головою. Ви ні про що не дізнаєтеся з розмови з ним. Настоятель тепер наш найкращий учений, і дуже прикро, що його немає зараз.
– Нам усе-таки хотілося 6 поговорити із братом Ангелом, – сказав я Ранову.
І бібліотекар, невдоволено насупившись, повів нас назад на залитий яскравим сонцем двір, через другу арку. Через неї ми вийшли в інший двір, у центрі якого стояв великий старий будинок. Цей другий двір був не таким доглянутим, як перший: тут стіни й плити кришилися під ногами, росли бур’яни, а в куті даху пнулося деревце, яке невдовзі стане досить великим, щоб зруйнувати цю частину споруди. Було очевидно, що відновлення цієї Божої обителі не було першочерговою справою болгарського уряду. Ріль був людним містом, там демонструвалася «справжня Болгарія» та її боротьба з турецькими окупантами. А це давнє місце пустило корені за часів візантійців, таких же завойовників і окупантів, якими пізніше були оттомани. Цей монастир міг бути вірменським, георгіанським, грецьким, хіба ми не чули, що він залишався незалежним і за часів оттоманів, як ніякий інший болгарський монастир? Не дивно, що уряд не хвилює, що дерева ростуть на його даху.
Бібліотекар повів нас у кутову кімнату.
– Лазарет, – пояснив Ранов.
Ця настирливість Ранова з кожною годиною дратувала мене дедалі більше. Бібліотекар відчинив хиткі дерев’яні двері, і всередині ми побачили таку сумну сцену, що я навіть зараз не хочу згадувати про неї. Тут жили двоє старих ченців. Із меблів у кімнаті були тільки два ліжка, один дерев’яний стілець і чавунна піч; навіть із нею це жалюгідне приміщення, напевно, було дуже холодним узимку. Підлога була кам’яна, побілені стіни були голі, і тільки в одному куті ікона Діви Марії з лампадою, що стояла на вирізьбленій полиці, якось додавала різноманітності.
Один зі старих лежав на своєму ліжку й навіть не подивився на нас. Потім я побачив, що очі його були заплющені, вони були червоними й набряклими, він час від часу повертав своє підборіддя, наче намагався побачити ним без очей. Він був наполовину накритий простирадлом, а вільна рука невпинно обмацувала край ліжка, мовби він боявся скотитися з нього. Другою рукою він обмацував звислу шкіру на своїй шиї.
Більш рухливий мешканець кімнати сидів на єдиному стільці, а поруч до стіни був притулений ціпок, ніби подорож від ліжка до стільця була для нього дуже довгою і важкою. Він був у чорній рясі, не підперезаній і звислій з випнутого живота. Очі його, великі, яскраво-блакитні, були розплющені; коли ми ввійшли, він обернувся до нас і уважно подивився. Тонке волосся й борода, мов пух, облямовували його обличчя. Вражала його непокрита голова, адже ченці зазвичай узагалі не знімали своїх клобуків. Цей чернець ніби зійшов з ілюстрації якоїсь Біблії дев’ятнадцятого сторіччя, де зображувався пророк. Але, на відміну від пророка, він морщив великий ніс, наче від нас чимось тхнуло, кусав губи й кожні п’ять хвилин примружував широко розкриті очі. Я не міг сказати, чи боявся він, чи посміхався, чи по-диявольському знущався – його вигляд постійно змінювався. Тіло й руки звисали зі стільця, немов усі рухи забрало занадто рухливе обличчя. Я відвернувся. Ранов розмовляв із бібліотекарем, який показував кімнату.
– Ця людина на стільці – Пондєв, – спокійно сказав Ранов. – Бібліотекар попереджає нас, що ми навряд чи почуємо нормальну людську мову.
Ранов обережно підійшов до людини на стільці, ніби вважав, що брат Ангел може вкусити його, і зазирнув йому в обличчя. Брат Ангел – Пондєв – повернув голову, щоб дивитися на нього: цей рух був схожий на рух тварини в зоопарку. Ранов, схоже, відрекомендував нас, і за мить неприродно блакитні очі брата Ангела повільно пересунулися на нас. Його обличчя було у зморшках і сіпалося. Потім він заговорив: слова виходили швидко, зливаючись у рик, майже ревіння. Одна рука здійнялася вгору, накресливши знак – це могла бути спроба намалювати хрест або бажання відсторонити нас.
– Що він каже? – запитав я Ранова, понизивши голос.
– Нісенітницю, – відповів Ранов. – Я ніколи ще не чув такого. Це, здається, частково молитви, щось марновірне з літургії і щось про тролейбусну систему Софії.
– Можете запитати його? Скажіть, що ми історики, як і він, і хочемо знати, чи приходила сюди наприкінці п’ятнадцятого сторіччя група ченців із Валахії на шляху з Константинополя, які несли святі мощі.
Ранов знизав плечима, але переклав, і брат Ангел відповів якимись звуками й складами, відчайдушно хитаючи головою. Що він мав на увазі: «так» чи «ні»? Я замислився.
– Знов маячня, – прокоментував Ранов. – Цього разу щось про напад турків на Константинополь – принаймні, він зрозумів запитання.
Раптом очі старого прояснилися, наче ми щойно вперше потрапили в їхній фокус. Посеред дивного потоку звуків (хіба це могла бути мова?) я чітко почув ім’я Атанас Ангелов.
– Ангелов! – скрикнув я, звертаючись прямо до старого ченця. – Ви знаєте Атанаса Ангелова? Ви пам’ятаєте, як працювали з ним?
Ранов уважно слухав.
– Це здебільшого нісенітниця, але я спробую перекласти, що він говорить. Слухайте уважно. – Він почав перекладати, швидко й неупереджено. Як би я його не ненавидів, його вміння було варте поваги. – Я працював з Атанасом Ангеловим. Кілька років тому чи, може, століть. Він був божевільним. Вимкніть світло ген там – у мене болять ноги. Він хотів знати все про минуле, але минуле не хоче, щоб про нього знали. Воно каже: ні, ні, ні. Він кидається й ранить вас. Я хотів сісти на номер одинадцять, але він більше не ходить у наш район. Все одно товариш Димитров скасував плату, яку ми повинні були одержати, щоб дати добро людям. Добрі люди. – Ранов передихнув, і, можливо, щось пропустив, оскільки брат Ангел говорив без упину. Старий чернець усе ще залишався нерухомим від шиї й нижче, але голова трусилася, а обличчя судомило. – Ангелов знайшов небезпечне місце, він знайшов місце, що називається Светі Теорії. Він слухав пісні. Ось де вони закопали святого й танцювали на його могилі. Я можу запропонувати вам каву, але всього лише ячмінну, ячмінь та грязюка. У нас немає навіть хліба.
Я став навколішки перед старим ченцем і взяв його за руки, хоча Хелен хотіла зупинити мене. Ці руки були мляві, як мертва риба, білі, м’які, із жовтими й жахливо довгими нігтями.
– Де Светі Георгі? – із благанням у голосі запитав я. Я відчував, що от-от заплачу перед Рановим, Хелен і цими двома висушеними істотами у в’язниці.
Ранов присів поруч із мною, намагаючись упіймати блукаючий погляд ченця.
– Кде Светі Георгії – але брат Ангел насупився й знову дивився в далекий світ.
– Ангелов поїхав в Афон і побачив «типікон», він пішов у гори й знайшов жахливе місце. До нього додому можна дістатися одинадцятим номером. Він сказав: «Давай швидше, я щось знайшов. Я збираюся туди, назад, щоб розкопати минуле. Я пригостив би тебе кавою, але це лише грязюка». О, о! Він був мертвий у своїй кімнаті, а потім його тіла не було в морзі.
Брат Ангел посміхнувся так, що я відсахнувся від цієї посмішки. У нього були тільки два зуби і порвані ясна. З рота виривався такий подих, що міг би вбити самого диявола. Він раптом заспівав високим, тремтячим голосом.
Дракон спустився в нашу долину,
Він спалив урожай і забрав красунь.
Він розполохав безбожних турків
і захистив наші села.
Його подих висушив наші ріки,
і ми переходили через них.
Щойно Ранов закінчив переклад, як жваво заговорив брат Іван, бібліотекар. Його руки все ще були сховані в рукавах, але обличчя світилося цікавістю.
– Що він говорить? – заблагав я.
Ранов похитав головою.
– Він говорить, що чув цю пісню раніше. Він записав її від бабусі в селі Димово, баби Янки. Вона вважається чудовою співачкою у своєму селі Димово, що лежить там, де річка вже давно висохла. У них там влаштовуються фестивалі, коли співають старих пісень, а вона – найкраща серед співаків. Один із таких фестивалів відбудеться вже за два дні, на свято святого Петко, і ви можете поїхати послухати її.
– Знову народні пісні, – застогнав я. – Будь ласка, запитайте містера Пондєва, тобто брата Ангела, чи розуміє він значення цих пісень.
Ранов терпляче переклав запитання, але брат Ангел сіпався, кривився й нічого не казав. За хвилину я не витримав такої тиші.
– Запитайте його, чи знає він що-небудь про Влада Дракулу! – вигукнув я. – Влада Тепеса! Чи поховали його тут? Чи чув він коли-небудь це ім’я? Дракула?
Хелен схопила мене за руку, але я був сам не свій. Бібліотекар вирячився на мене, хоча в його погляді не було тривоги, а Ранов подивився на мене, я б сказав, жалісливо, якби я міг тоді про це думати.
Мої слова справили на Пондєва жахливий ефект. Він сполотнів, очі закотилися, відкривши великі блакитні білки. Брат Іван кинувся вперед і схопив ченця, коли той падав зі стільця, їм із Рановим удалося покласти його на ліжко.
Це була обм’якла туша, набряклі білі ноги стирчали з-під ковдри, руки безсило звисали. Поклавши хворого, бібліотекар набрав із глечика води й виплеснув її на обличчя бідолахи. Я, спантеличений, не рухався. Я не хотів завдати хворому такого болю й боявся, що зараз убив єдину людину, яка хоч щось знала. Здавалося, минула вічність, поки брат Ангел сіпнувся й розплющив очі, але тепер це був дикий погляд, погляд загнаної тварини, очі його з жахом бігали по кімнаті, наче він зовсім не бачив нас Бібліотекар поплескав по його грудях і намагався зручніше влаштувати його в ліжку, але старий чернець, тремтячи, відкинув його руку.
– Давайте залишимо його, – серйозно сказав Ранов. – Принаймні, від цього він не помре.
Ми рушили за бібліотекарем, який вивів нас із кімнати, і мовчки, приголомшені, пішли геть.
– Пробачте, – сказав я, отямившись уже на сонячному дворі.
Хелен повернулася до Ранова:
– Ви можете запитати бібліотекаря, чи знає від ще щось про цю пісню або про долину, у якій вона з’явилася?
Ранов і бібліотекар перезирнулися, а брат Іван подивився на нас:
– Він говорить, що вона прийшла із Красної Поляни, з долини, що знаходиться по той бік від цих гір, на північному сході. Ви можете поїхати з ним на свято, якщо згодні затриматися тут. Та стара співачка може щось і знає про це, принаймні, вона зможе вам сказати, де вона її вивчила.
– Ти думаєш, це варто зробити? – стиха мовив я Хелен.
Вона замислено поглянула на мене:
– Я не знаю, але це все, що нам залишається. Оскільки там згадується дракон, ми повинні йти по сліду. А тим часом ми ретельно оглянемо Бачково, можливо, скористаємося бібліотекою, якщо бібліотекар допоможе нам.
Я втомлено сів на кам’яну лаву під галереєю.
– Гаразд, – сказав я.
