Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 48 страниц)
Розділ 47
Мій любий друже!
Я не знаю, що ти подумаєш про це дивне однобічне листування, коли воно дійде до тебе, але мені доводиться продовжувати, хоча б тільки для того, щоб не переривати запису. Учора ввечері ми повернулися в село на Арджес, із якого почали свою подорож у фортецю Дракули, Георгеску поїхав у Снагов, міцно обійнявши мене, стис мої плечі й висловив побажання зустрітися коли-небудь знову. Він був чудовим гідом, мені, звичайно ж, бракуватиме його. В останній момент мене мучили докори сумління, бо я не розповів йому все, про що довідався в Стамбулі, але не міг порушити свого мовчання. Все одно він би не повірив у це, тому я відчував, що мені не слід застерігати його від невдач, доводячи правдивість моїх слів. Я добре міг уявити, як він щиро розсміється, похитає головою, звинувачуючи мене у багатстві уяві, адже він – учений.
Він умовляв мене поїхати з ним у Тирговісте, але я вже вирішив залишитися тут ще на кілька днів, щоб відвідати місцеві церкви й монастирі та хоч трохи довідатися про місцевість навколо замку Влада. Таку причину назвав я й Георгеску, який порадив мені подивитися кілька місць, де побував Дракула за своє життя. Але, гадаю, мій друже, що в мене була інша причина: у мене було таке відчуття, ніби я ніколи більше не опинюся в цьому місці, такому далекому від звичного світу, від моїх досліджень, і такому надзвичайно гарному. Я вирішив провести кілька днів тут і не поспішати завчасно в Грецію. Я відпочивав у таверні, хотів поліпшити свою румунську: це полягало в тому, що я з перемінним успіхом намагався поговорити зі старими людьми про легенди цього регіону. Сьогодні я гуляв лісом поблизу села й натрапив на гробницю, що самотньо стояла серед дерев. Вона була побудована із давніх каменів і вкрита солом’яним дахом, тож я подумав, що вона, можливо, стояла тут ще задовго до того, як війська Дракули пройшли цими дорогами. Живі квіти всередині вже почали в’янути, а під хрестом застигли краплі воску зі свічки.
Коли я повертався в село, переді мною відкрилася разюча картина: молода сільська дівчина нерухомо стояла на моєму шляху, у своєму селянському платті вона була схожа на картинку з підручника з історії. Оскільки вона не виявляла жодних ознак руху, я зупинився, щоб поговорити з нею, і був здивований, коли вона мовчки подарувала мені монетку, дуже стару – середньовічну – з фігурою дракона на одному боці. Я був упевнений, хоча не мав доказів, що це була монетка Ордену Дракона. Дівчина, звичайно ж, розмовляла лише румунською, але мені вдалося довідатись від неї, що монетку їй дала стара жінка, яка спустилася із села нагорі, що знаходилося поруч із замком Влада. Дівчина також сказала мені, що прізвище її родини Гетсі, але вона сама, здається, і поняття не має про значення цього імені. Ти можеш уявити мій подив із цього приводу – я стояв перед обличчям самого нащадка Влада Дракули! Я був вражений цією думкою, і водночас вона змушувала мене нервуватися (хоча миловидність дівчини й миролюбна поведінка були далекі від жорстокості). Коли я спробував повернути монету, вона відмовилася, наполягаючи, щоб я взяв її, тож я вирішив зберегти подарунок до іншого разу. Ми домовилися зустрітись завтра й поговорити, а я тим часом змалюю монетку й погортаю словник, аби поговорити з нею про її родину й походження.
Мій любий друже!
Учора ввечері я ще раз поговорив з молодою дівчиною, про яку я тобі розповідав. Її прізвище справді Гетсі, вона написала його так само, як продиктував мені Георгеску. Спілкуючись із нею, я був уражений тим, як швидко вона все розуміє, яка кмітлива, і виявив, що вона вміла писати й читати, а також допомагала мені знайти у словнику потрібні слова. Мені подобалось, як її обличчя і яскраві чорні очі пожвавлювалися, коли вона розуміла мої кострубаті фрази. Вона не вчила інших мов, звичайно ж, але в мене не було сумніву в тому, що вона легко навчиться, коли поруч буде гарний учитель.
Цей феномен уразив мене – знайти такий розум у цьому віддаленому й первісному місці; можливо, це було ще одним доказом того, що вона походила зі знатної, освіченої родини. Сім’я її батька багато років тому прийшла сюди, ніхто вже не пам’ятає коли, але деякі члени родини були угорцями, якщо я правильно зрозумів. Вона сказала, що батько вірить у те, що він є спадкоємцем князя замку Арджес і що там закопано скарби, – так вважають усі селяни. Мені вдалося з’ясувати, що люди тут вірять, ніби в день якогось святого надприродне світло горить на місці поховання скарбів, але сільські жителі страшенно бояться й не ходять шукати його. Дівчина наділена обдарованістю, що дуже відрізняє її від оточення, і я увесь час згадую героїню Гарді, красуню молочницю Тесс із Д’Ебревіля. Я знаю, що ти не виходиш за рамки 1800-го, друже мій, але торік я перечитав цю книгу і тобі раджу іноді відволікатися від своїх досліджень. До речі, не впевнений, що тут є скарб, інакше Георгеску вже давно знайшов би його.
Вона також розповіла мені приголомшливу річ: на одного члена родини з кожного покоління ставиться маленьке тавро у вигляді дракона. Це, разом з її ім’ям та монетою, переконало мене в тому, що вона являє собою живу гілку на родовідному дереві Дракули. Я б хотів поговорити з її батьком, але, коли я запропонував це, вона впала в такий розпач, так перелякалася, що було б ницістю наполягати на цьому. Тут дотримуються традицій, старих звичаїв, і я поводжуся дуже обережно, щоб не зашкодити її репутації серед людей. Я впевнений, що вона пішла на ризик, аби поговорити зі мною наодинці, і я ще більше вдячний їй за інтерес і допомогу.
Я закінчу, прогуляюся трохи в лісі. Треба багато про що подумати і просто необхідно провітрити голову.
Мій любий друже!
Минуло два дні, і я не знаю, як описати тобі їх, та й взагалі чи розкажу це кому-небудь. Ці два дні змінили все моє життя. Вони сповнили мене як надією, так і жахом. Сталося так, що я перетнув певну межу та ввійшов у нове життя. Що з цього вийде, я не можу сказати. Я найщасливіша і найстривоженіша людина у світі!
Два вечори по тому після останнього написаного листа я знову зустрівся з тим ангелом, про якого писав тобі, і наші розмови привели до несподіваних змін – до поцілунку, після якого дівчина втекла. Я не міг спати цілу ніч, а коли настав ранок, я вийшов зі своєї кімнати й пішов у ліс. Там я погуляв трохи, раз у раз сідаючи на камінь або на пеньок. Був ніжний зелений ранок, я всюди бачив її обличчя між деревами й у самому світлі Я багато разів думав, що мені треба відразу піти із села, бо я вже, мабуть, скривдив її.
Отак минув цілий день. Я гуляв, потім повернувся в село тільки на обід і щосекунди боявся, що можу зустріти її там, водночас сподіваючись, що так і станеться. Але її ніде не було видно, і ввечері я пішов на наше місце. Я думав, якщо дівчина знову прийде туди, я щосили намагатимуся вибачитись і пообіцяю, що ніколи більше не потривожу її. Саме тоді, коли я вже втратив надію зустрітися з нею й вирішив, що дуже скривдив її й мені доведеться піти з села наступного ранку, вона з’явилася серед дерев. Вона була у важкій спідниці і чорній жилетці, її гладко зачесана голівка блищала, як чорне відполіроване дерево, а коса звисала через плече. У неї були темні перелякані очі, а сяйво, що йшло від неї, змушувало битися моє серце шалено.
Я розкрив рота, щоб сказати їй щось, і цієї миті вона побігла через галявину, що розділяла нас, і кинулася мені в обійми. Із здивуванням я збагнув, що дівчина повністю віддавалася мені, і наші почуття невдовзі перейшли в інтимність, таку ж чисту й ніжну, як і несподівану. Ми могли легко розмовляти одне з одним – щоправда, якою мовою, я дотепер не знаю – і я бачив увесь світ і, напевно, все своє майбутнє в глибині її темних очей із густими віями, по-азійськи вигнутих до внутрішнього куточка.
Коли вона пішла, а я залишився сам, тремтячи від своїх почуттів, то намагався збагнути, що я наробив, що ми накоїли, але мене поглинало щастя і заважало думати.
Сьогодні я теж чекатиму її, бо не можу нічого із цим вдіяти, бо все моє життя тепер полягає в тому, аби бути одним цілим із людиною, такою не схожою на мене й такою близькою, що я сам ледве розумію, що трапилося.
Мій любий друже (якщо я все ще пишу тобі)!
Чотири дні я жив у раю – дні, сповнені любов’ю до ангела, – жодні інші слова тут недоречні, – це кохання.
До жодної жінки раніше я не відчував того, що почуваю зараз у цьому далекому, чужому місці. У мене було мало часу, щоб подумати, аби розглянути цю ситуацію зусібіч. Думка про те, що мені доведеться покинути її й більше ніколи не побачити, здається мені такою ж неможливою, як і та, що я більше ніколи не побачу власного дому. З іншого боку, я уявляю собі, що означає забрати її із собою – до чого це призведе. Як насамперед я можу так грубо відірвати її від рідної оселі й родини, які наслідки будуть, якщо вона поїде зі мною в Оксфорд? Це передбачити особливо важко, але й інакше вчинити неймовірно: якщо я поїду без неї, це розіб’є серця нам обом, і це буде боягузтвом та ницістю після всього, що сталося між нами.
Я вирішив якомога швидше одружитися. Без сумніву, наше життя піде непередбачуваним шляхом, але її сміливість і природна гострота розуму допоможуть нам подолати всі негаразди. Я не можу залишити її тут, а потім усе життя скніти за тим, що не здійснилося. Не можу я й покинути її в такій ситуації. Я сьогодні ж попрошу її вийти за мене і повернуся по неї через місяць. Спочатку я поїду в Грецію, де зможу позичити гроші в колег або попрошу батьків надіслати грошей, щоб дати викуп її батькові. Зараз у мене практично нічого не залишилося, і все одно я не зважуюсь піти на таке. До того ж я мушу відвідати розкопки великої гробниці біля Кносса. Моя подальша робота може залежати від цих колег, а завдяки їй я зможу забезпечувати нас обох у нашому подальшому житті.
Після цього я повернуся по неї – якими ж довгими будуть ці чотири тижні розлуки! Я б дуже хотів, щоб нас повінчав священик церкви у Снагові, тоді Георгеску був би моїм свідком. Звісно, якщо її батьки наполягатимуть на тому, щоб ми одружилися, перш ніж виїдемо із села, звичайно ж, я погоджуся на це. У будь-якому разі вона поїде зі мною як моя дружина. Думаю, із Греції мені треба буде надіслати телеграму батькам, а потім познайомити її з ними, коли ми повернемось до Англії. А ти, мій любий друже, якщо читаєш це: чи не міг би ти пошукати квартиру поблизу коледжу, тільки дуже скромну, бо ціна для мене – дуже важлива річ. Я б хотів, щоб вона почала вчити англійську якомога швидше – і впевнений у її успіхах. Можливо, восени, коли ми будемо сидіти біля нашого каміна, мій друже, ти побачиш, через кого я втратив розум. А поки ти єдиний, перед ким я можу відкритись. Як тільки я надішлю це тобі, благаю, щоб ти по-доброму судив про мене, із глибини свого великого серця.
Твій у хвилюванні й радості Россі.
Розділ 48
Це був останній лист Россі, можливо, останній, котрий він писав своєму другові. Сидячи поруч із Хелен в автобусі по дорозі в Будапешт, я акуратно склав листи й обережно взяв Хелен за руку всього лише на секунду.
– Хелен, – сказав я, затинаючись, бо знав, що комусь із нас треба про це сказати. – Ти – нащадок Влада Дракули.
Вона поглянула на мене, а потім відвернулась до вікна, і я зрозумів, що вона й сама не збагне, що саме відчуває, але від цього кров у її жилах раптом застигла.
Коли ми з Хелен вийшли з автобуса в Будапешті, уже вечоріло, і мені не вірилося, що ми виїхали з цієї зупинки сьогодні вранці. У мене було таке враження, що відтоді я прожив два роки. Листи Россі лежали в мене в портфелі, їх зміст наповнював мою уяву болісними образами, і я бачив відбиття їх в очах Хелен. Вона тримала мене під руку, ніби одкровення того дня знищили її впевненість. Я хотів обійняти й поцілувати її просто на вулиці, сказати, що ніколи її не покину, і про те, що Россі аж ніяк не можна було кидати її матір. Але я задовольнився тим, що міцно пригорнув її руку до себе і дозволив їй обирати шлях до готелю.
Коли ми зайшли у вестибюль, знову виникло те відчуття, ніби минуло багато часу, – як дивно було те, що ці незнайомі місця почали здаватися рідними всього лише через кілька днів. Хелен очікувала записка від її тітки, і вона прочитала текст уголос.
– Я так і думала, вона пропонує повечеряти разом тут, у готелі. Гадаю, вона хоче попрощатися з нами.
– Ти розповіси їй?
– Про листи? Можливо. Я завжди розповідаю Єві все рано чи пізно.
Мені стало цікаво, чи розповіла вона їй про мене таке, чого я сам не знав, але стримав бажання запитати про це.
У нас залишалася година на те, аби помитися й перевдягтися перед вечерею; я надів чистішу сорочку із двох і поголився над раковиною. Я спустився вниз і побачив Єву, але Хелен ще не було. Тітка стояла біля вікна, повернувшись спиною до мене, й розглядала вулицю та густі сутінки. Дивлячись на неї зараз, я не бачив звичної твердості, не відчував упевненості: плечі під темно-зеленим жакетом здавалися розслабленими, навіть сутулими. Вона обернулася, позбавивши мене вагань – покликати її чи не варто, і я побачив на її обличчі занепокоєння до того, як чудова посмішка осяяла мене. Вона рушила назустріч і потисла мені руку, а я поцілував її. Ми не перекинулися жодним словом, але зустрілися, наче старі друзі, що не бачились кілька місяців або років.
За мить спустилася Хелен, і ми перейшли до ресторану, що аж блищав завдяки білим скатертинам і жахливій порцеляні. Тітка Єва зробила замовлення для всіх нас, як і раніше, я стомлено відхилився на стільці, поки вони розмовляли кілька хвилин. Спочатку, здавалося, вони обмінювалися жартами, але невдовзі обличчя Єви спохмурніло, я помітив, як вона підняла виделку й стала крутити її між пальцями. Потім вона щось прошепотіла Хелен, і в тієї брови теж насупились.
– Що сталося? – нетерпляче запитав я.
У мене таємниць та загадок і так уже було забагато.
– Моя тітка провела розслідування. – Хелен понизила голос, хоча навряд чи хтось навколо розумів англійську. – Це може виявитися дуже неприємним для нас.
– Що саме?
Єва заговорила дуже тихо, брови Хелен звелися ще більше.
– Чорт!.. – сказала вона пошепки. – Мою тітку запитували про тебе, про нас Вона каже, що сьогодні вдень до неї прийшов детектив із поліції, якого вона знала дуже давно. Він вибачився, зауваживши, що це тільки звична процедура, але все-таки розпитував її про твою присутність в Угорщині, про твої інтереси і наші… наші стосунки. Моя тітка добре розуміється в таких справах, тож коли вона ставила йому свої запитання, він обмовився й зізнався, що його проінформував (яку вас кажуть) Гежа Йожеф, – її голос перетворився на майже нерозрізнюване бурмотіння.
– Гежа! – я витріщив очі.
– Я говорила тобі, що він негідник. На конференції він теж намагався розпитувати мене, але я ігнорувала його питання. Мабуть, він озлився більше, ніж я припускала. – Вона замовкла. – Моя тітка говорить, що він працює в таємній поліції і може бути дуже небезпечним для нас. Їм не подобаються ліберальні реформи уряду, вони намагаються зберегти традиції старого режиму.
Щось у її тоні змусило мене запитати.
– Ти про це знала? Який у нього чин?
Хелен винувато кивнула.
– Я розповім тобі про це пізніше.
Я не був упевнений, чи мені дуже хотілося це знати, але огидною здавалася сама думка про те, що мене переслідуватиме цей красень.
– Чого він хоче?
– Мабуть, він відчуває, що тебе цікавить не лише історія. Він запідозрив, що ти приїхав з іншою метою.
– Він має рацію, – погодився я, понизивши голос.
– І він вирішив хоч би що довідатися про це. Я впевнена, він знає, куди ми їздили сьогодні – сподіваюся, що він не допитуватиме мою матір. Моя тітка постаралася відвести детектива зі сліду наскільки могла, але зараз вона теж турбується.
– Твоя тітка знає, що… кого я шукаю?
Хелен замовкла, а коли підвела очі, у них було щось схоже на прохання:
– Так, я думала, вона зможе якось допомогти нам.
– Може, вона щось порадить?
– Вона говорить: добре, що ми їдемо з Угорщини завтра. Вона попереджає, щоб ми не розмовляли ні з якими незнайомцями.
– Ще б пак! – невдоволено буркнув я. – Може, Йожеф хоче в аеропорту вивчити наші документи про Дракулу?
– Будь ласка, – сказала вона пошепки. – Не жартуй про це, Поле. Це може бути дуже серйозно. Якщо я коли-небудь захочу повернутися сюди…
Присоромлений, я замовк. Я й не думав жартувати, просто в такий спосіб показував своє роздратування. Офіціант приніс десерт: тістечка й каву; тітка Єва підсунула її нам із материнською турботою, ніби, нагодувавши нас, вона могла хоч трохи захистити нас від світового зла. Поки ми їли, Хелен розповіла тітці про листи Россі. Єва повільно кивнула, але нічого не сказала. Коли наші чашки спорожніли, вона обернулася до мене, і Хелен, опустивши очі, почала перекладати.
– Милий юначе, – сказала Єва, стискаючи мою руку так само, як це робила її сестра вдень. – Я не знаю, чи побачимося ми колись знову (сподіваюся, що так). А поки подбайте про мою улюблену племінницю або, принаймні, дозвольте їй подбати про вас.
Вона з посмішкою подивилася на Хелен, а та вдала, що нічого не помітила.
– І простежте за тим, щоб ви обоє благополучно повернулися до навчання. Хелен розповіла мені про вашу справу – вона дуже важлива, але якщо вам не пощастить невдовзі виконати її, повертайтесь додому і будьте певні, що зробили все, що могли. Врешті-решт ви повинні подбати про своє життя, друже мій. Ви ще молодий, і у вас усе попереду.
Вона витерла губи серветкою й підвелася. Біля дверей готелю вона мовчки обійняла Хелен, потім підійшла й поцілувала мене в щоки. Вона була серйозною, жодної сльози не блищало в очах, але обличчя відбивало глибокий сум. Гарна машина очікувала її. Востаннє я бачив її крізь вікно, коли вона махнула нам рукою.
Хелен, здавалося, не могла вимовити ані слова. Вона обернулася до мене, а потім відвернулась. Нарешті спромоглася поглянути на мене.
– Ходімо, Поле. Це наша остання година волі в Будапешті. Завтра нам треба буде поспішати в аеропорт. Я хочу прогулятись.
– Прогулятися? – запитав я. – А як же таємна поліція, яка мною цікавиться?
– Вони хочуть знати, що тобі відомо, а не напасти на тебе в темній алеї. Не будь зарозумілим, вони цікавляться як тобою, так і мною. Ми ходитимемо добре освітленими місцями, головними вулицями, я хочу, щоб ти ще раз побачив місто.
Я з радістю погодився, знаючи, що це міг бути мій останній візит, і ми вийшли на вулицю в духмяну ніч. Як і обіцяла Хелен, тримаючись освітлених місць, ми гуляли понад річкою. Біля великого мосту ми зупинились, а потім вона зійшла на нього, задумливо проводячи рукою по поручнях. Ми зупинилися посередині мосту, над водою, щоб роздивитися обидві частини Будапешта, і я знову відчув велич міста і сліди війни, що практично зруйнувала його. Усюди горіли вогні, відбиваючись у темній річковій воді. Хелен постояла біля поручня, потім повільно, ніби неохоче, повернулася й пішла у бік Пешта. Вона зняла жакет, і я помітив щось темне на її спині. Нахилившись ближче, я побачив, що це величезний павук плете павутину на її спині, – я добре бачив блискучі нитки. Тоді я згадав, що бачив павутиння на поручнях мосту, де вона проводила рукою.
– Хелен, – обережно вимовив я. – Не лякайся, щось сидить у тебе на спині.
– Що? – вона завмерла.
– Я зараз струшу, – сказав я, – це всього лише павук.
Тремтіння пройшло по її тілу, але вона слухняно стояла й не рухалася, поки я прибрав цю істоту з її спини. Зізнаюся, я теж здригнувся, тому що такого великого павука я ще ніколи не бачив: він був майже з мою долоню. Він упав на найближчі до нас поручні з добре чутним стукотом, і Хелен скрикнула. Раніше я ніколи не чув, щоб вона виявляла страх, і від цього тихого крику мені схотілося схопити й струснути її, навіть ударити.
– Усе гаразд, – швидко промовив я, беручи її за руку й намагаючись залишатися спокійним.
На мій подив, вона схлипнула раз чи двічі, перш ніж заспокоїлася. Мене вразило те, що жінка, яка стріляла у вампіра, злякалася павука. Щоправда, в нас був важкий, дуже напружений день. Вона знову здивувала мене, коли, подивившись на річку, сказала стиха:
– Я обіцяла розповісти тобі про Гежу.
– Ти не зобов’язана нічого розповідати, – я сподівався, що мій голос лунав не надто роздратовано.
– Я не хочу брехати, уникаючи цієї теми.
Вона пройшла кілька метрів уперед, начебто для того, щоб залишити павука подалі, хоча він уже зник, можливо, навіть у воді Дунаю.
– Студенткою я була закохана в нього (чи думала, що закохана), а він натомість допоміг моїй тітці «вибити» для мене стипендію, паспорт та дозвіл на виїзд з Угорщини.
Це викликало в мене відразу, і я подивився на неї.
– О, не так грубо, – пояснила вона. – Він не казав: переспиш зі мною – і я зможу відправити тебе в Англію. Він був дуже хитрим. Він і не одержав від мене все, чого бажав, а коли я вже розчарувалась, паспорт був у мене в руках. От як усе сталося, і коли в мене вже був квиток на волю, на Захід, я не збиралася відмовлятися від цього. Я подумала, що це коштувало того, аби знайти свого батька. Тому я продовжувала гру з Гежею доти, доки не втекла в Лондон, написавши йому листа про розірвання наших стосунків. Я хотіла нарешті бути чесною з ним. Можливо, він дуже розгнівався, але так і не написав мені.
– Звідки ти дізналася, що він пов’язаний із таємною поліцією?
Вона розсміялася.
– Він був занадто пихатий, щоб зберігати це в таємниці. Він сподівався ошелешити мене. Я не хотіла говорити йому, що скоріше перелякана, ніж вражена. Він розповідав мені про людей, яких відправив у в’язницю або на катування, натякаючи, що бувало й гірше. Я почала відчувати ненависть до нього.
– Я не дуже радію з його цікавості до наших персон, – сказав я, – але радий, що знаю твою думку про нього.
– А що ти подумав? – обурилася вона. – Я намагалась триматися від нього якомога далі з першої хвилини, як тільки ми ввійшли туди.
– Але я ще на конференції помітив якісь складні почуття між вами, – зізнався я. – Я не міг нічого вдіяти, тож вирішив, що ти була закохана в нього і, може, дотепер кохаєш його.
– Ні, – вона похитала головою й подивилася вниз на темну воду. – Я б не змогла кохати шпигуна, ката або навіть убивцю. Якби я не відмовила йому тоді, в минулому, або зараз, я б знайшла для цього інші причини.
Вона трохи повернулася в мій бік, але не зустрілася зі мною очима.
– Є ще дрібниці, але дуже важливі. Він не добрий. Він не знає, коли треба сказати щось втішне, а коли змовчати. Його зовсім не цікавить історія. У нього немає ніжних очей і густих брів, він не закочує рукава до ліктів.
Я вп’явся очима в неї, а вона дивилася мені просто в очі, її погляд був добрим, рішучим і сміливим.
– Коротше кажучи, найбільша його вада полягає в тому, що він – не ти.
З її погляду не можна було нічого зрозуміти, але раптом вона посміхнулася, ніби всупереч собі, ніби борючись із собою – це була чудова посмішка жінок її родини. Я дивився на неї, усе ще не вірячи в те, що відбувається, а потім обійняв її й жагуче поцілував.
– Про що ти подумав? – прошепотіла вона, коли я відпустив її на мить. – Про що ти подумав?
Ми стояли там кілька довгих хвилин, можливо, навіть цілу годину, але потім вона відхилилася зі стогоном і схопилася рукою за шию.
– Що таке? – злякався я.
Вона відповіла не відразу.
– Моя рана, – повільно сказала вона. – Вона загоїлася, але іноді болить. І от зараз я подумала: чи можна мені торкатися тебе?
Ми дивились одне на одного.
– Дай мені глянути, Хелен, – попросив я, – дозволь мені подивитися.
Вона мовчки розв’язала шарф і підвела підборіддя до світла вуличного ліхтаря. На шкірі її сильної шиї я побачив дві червоні цятки, які майже загоїлися. Мої страхи розсіялися: на неї не нападали після першої атаки. Я нахилився й доторкнувся губами до рани.
– Ні, Поле, не треба! – скрикнула вона, відступаючи назад.
– Мені все одно, – запевнив я. – Я сам тебе вилікую. – Я уважно подивився на неї. – Чи тобі боляче?
– Ні, це приємно, – зізналася вона, але приклала руку до горла, ніби захищаючись, а потім знову зав'язала шарф.
Я знав, що хоч яке невелике в неї зараження, мені треба оберігати її як ніколи. Я опустив руку в кишеню.
– Нам треба було зробити це давно. Я хочу, щоб ти носила це.
Я дістав один із маленьких хрестиків, куплених удома в церкві святої Марії, надів його їй на шию, щоб він висів просто над шарфом. Вона, здавалося, полегшено зітхнула й доторкнулася до нього.
– Я не віруюча, ти ж знаєш, я вважала себе вченим і…
– Я знаю. Але тоді що відбулося в церкві Святої Марії?
– Церква Святої Марії? – Хелен насупилася.
– Удома, біля університету. Коли ти прийшла, щоб прочитати листи Россі, ти намочила своє чоло святою водою.
Вона ніби пригадувала щось.
– Так, так і було. Але це була не віра. Я просто скучила за батьківщиною.
Ми пішли назад по мосту, а потім темними вулицями, не торкаючись одне одного. Але я все ще відчував на собі обійми її рук.
– Дозволь мені піти з тобою у твою кімнату, – прошепотів я, коли ми вийшли до готелю.
– Не тут, – мені здалося, що її губи тремтять, – за нами спостерігають.
Я не повторив свого питання і навіть зрадів, коли у вестибюлі готелю інше привернуло мою увагу. Коли я попросив ключ, клерк передав його зі шматочком паперу, на якому було щось написано німецькою: телефонував Тургут і просив мене передзвонити. Хелен чекала на мене, поки я проходив ритуал: випрошував телефон, давав клеркові презент, щоб він допоміг мені, – за останні дні мені довелося багато разів принижуватися. Потім я якийсь час безнадійно набирав номер, поки вдалечині не почулися гудки. Тургут відповів щось нерозбірливе, а потім швидко перейшов на англійську.
– Поле, любий! Слава Богові, ви зателефонували. У мене є для вас новини, дуже важливі новини!
Серце підскочило до горла.
– Ви знайшли… карту? Могилу? Россі?
– Ні, друже мій, ніяких таких див. Але ми переклали листа, який знайшов Селім, це неймовірний документ! Його написав православний чернець у Стамбулі 1477 року. Ви чуєте мене?
– Так, так! – прокричав я так, що клерк докірливо зиркнув на мене, а Хелен захвилювалася. – Продовжуйте.
– 1477 року він дав притулок кільком ченцям із Карпат, які привезли із собою тіло вбивці турків, дворянина. Тут ще багато важливого для вас. Ви самі подивитесь на лист. Я покажу його вам, коли ви повернетеся завтра. Так?
– Так! – крикнув я. – Вони поховали його в Стамбулі? – Хелен похитала головою, і я прочитав її думки: лінію можуть прослуховувати.
– Я не можу зрозуміти з листа, – гримів Тургут. – Я все ще не знаю, де він був похований, але не схоже, що могила тут. Я думаю, вам слід приготуватися до нової подорожі. Можливо, знову знадобиться підтримка доброї тітоньки. – Незважаючи на перешкоди, я чув у його голосі похмурі нотки.
– Нова подорож? Але куди?
– У Болгарію! – прокричав Тургут удалечині.
Я подивився на Хелен, слухавка сповзала в мене по руці.
– Болгарія?
