Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 48 страниц)
Наступного? Я не звернув на це увагу два дні тому. Що він мав на увазі: зберегти цю інформацію в запечатаному вигляді до наступного разу, коли він спробує знову взяти штурмом цю темну фортецю? Можливо, це я був «наступним»? А може, це доказ божевілля Россі?
Усередині конверта я побачив документи різного розміру й ваги, багато з них постаріли й порвалися від часу, деякі густо заповнені друкованим шрифтом і покриті цигарковим папером. Там було багато матеріалу. Треба буде розкласти його, вирішив я і підійшов до найближчого стола мідного кольору біля карткового каталогу. Там усе ще було повно народу – всі дружні незнайомці, але я все ж таки обережно обернувся через плече, перш ніж витягти всі документи й розкласти їх на столі.
Два роки тому я розклав у хронологічній послідовності манускрипти сера Томаса Мора, а також деякі листи Ганса Альбрехта з Амстердама, а зовсім недавно допомагав скласти каталог за фламандськими бухгалтерськими книгами 1680 року. Як історик я знав, що, виклавши архівні документи в хронологічній послідовності, можна швидше дійти до розгадки. Я витягнув папір й олівець, записав перелік документів і витяг їх. Першими були документи Россі, надруковані на тонкому папері. Вони рясніли густими рядками найтонших друкованих літер, що більш-менш нагадували листи. Я обережно відклав їх убік, не дозволяючи собі розглянути їх краще.
Другим документом була карта, намальована від руки з великою старанністю й обережністю. Карта вже почала вицвітати, позначки місцями ледь проглядалися на товстому аркуші з іноземного блокнота (мабуть, аркуш було вирвано з якоїсь старої записної книжки). Далі йшли дві схожі карти, потім три сторінки з різноманітними написами, зробленими від руки – на перший погляд, вони здалися розбірливими. Їх я теж відклав убік. Наступною була друкована брошура, що запрошувала туристів у «Романтичну Румунію», напис було зроблено англійською мовою, за оформленням обкладинки й малюнками цей документ можна було віднести до 1920-х або 1930-х років. Потім ішли дві розписки про перебування в готелі й про обіди. До речі, це було у Стамбулі. Далі – двоколірна, неакуратно надрукована дорожня карта Балканських гір. І останнім я витяг маленький білий конверт, запечатаний і не підписаний. Я героїчно відклав його вбік, не доторкнувшись до печатки.
Це було все. Я перевернув коричневий конверт і навіть потрусив його, тож я помітив би навіть мертву муху, якби вона випала. Коли я зробив усе це, у мене раптом (тоді вперше) з’явилося відчуття, що далі переслідуватиме мене завжди, коли я робитиму те, що від мене вимагалося, – я відчув присутність Россі, його гордість за мою старанність, ніби його все ще живий дух говорив зі мною так, наче він сам. Я знав, що він старанно все досліджував, як і те, що він нічого не пропускав, нічим не нехтував, жодним документом, жодним архівом, як би далеко вони не знаходилися, і, звичайно ж, він не нехтував ідеями, якими б застарілими вони не здавалися його колегам. Його зникнення й те, що я був йому потрібен (як я сміливо подумав), несподівано зблизили нас із ним, ми стали майже одним цілим. У мене було таке відчуття, ніби він обіцяв мені, що саме так і буде, він передбачав цю схожість і весь цей час чекав, поки я зрозумію це.
Зараз переді мною на столі лежали аркуші з конверта. Я почав з листів, густо надрукованих на тонкому папері, в них було кілька помилок і кілька виправлень. З кожного листа була зроблено копію, і вони вже були розкладені в хронологічному порядку. Кожен лист був ретельно датований: грудень 1930 року. Це були листи більш ніж двадцятилітньої давнини. Кожен був підписаний: Трініті-коледж, Оксфорд і більше нічого. Я переглянув перший лист. У ньому розповідалося про історію знаходження загадкової книги і початок дослідження в Оксфордському університеті. Лист було підписано: «Ваш у біді, Бартоломео Россі». Лист починався… (я тримав тонкий папір дуже обережно, навіть тоді, коли мої руки почали тремтіти), лист починався в дуже дружній манері: «Мій любий і нещасний спадкоємцю…».
Раптом батько замовк. Почувши тремтіння в його голосі, я тактовно відвернулась, чекаючи, поки він оговтається. Ми мовчки підвелися, взяли наші піджаки й пішли через гарну маленьку площу, удаючи, що фасад церкви усе ще цікавить нас.
Розділ 7
Батько кілька тижнів не залишав Амстердам, і в цей час я відчула, що він якось став по-особливому за мною спостерігати. Одного разу я повернулася зі школи трохи пізніше, ніж звичайно: коли я ввійшла у дім, то побачила, що місіс Клей розмовляє з батьком по телефону. Вона відразу ж передала мені слухавку.
– Де ти була? – запитав батько. Він телефонував зі свого кабінету в Центрі миру й демократії. – Я вже двічі телефонував, а місіс Клей казала, що тебе не бачила. Ти змусила її хвилюватися.
Але насправді це він хвилювався, я точно знала, хоча він намагався говорити спокійно.
– Я читала в кафе-магазині, що поруч зі школою, – відповіла я.
– Гаразд, – сказав батько. – Чому ти не зателефонувала мені або місіс Клей, якщо знала, що спізнишся?
Мені не хотілося виправдовуватися, але я пообіцяла, що наступного разу зателефоную. Того вечора батько повернувся рано, ми повечеряли, і він уголос читав мені розділи з книги «Великі надії». Потім він дістав кілька альбомів із фотографіями, і ми переглянули їх разом: Париж, Лондон, Бостон, мої перший роликові ковзани, мій випуск після третього класу, Париж, Лондон, Рим. На всіх знімках була тільки я біля Пантеона або Пер Лашез. Батько завжди фотографував, а подорожували ми лише удвох. О дев’ятій годині він перевірив двері, вікна й відправив мене спати.
Наступного разу, запізнюючись, я зателефонувала місіс Клей. Я сказала їй, що ми з однокласницею вирішили виконати разом домашню роботу за чашкою чаю. Вона відпустила мене. Я поклала слухавку і пішла до університетської бібліотеки. Йохан Біннертс, бібліотекар відділу колекції середньовічних книг, уже звик до мене, принаймні, він завжди посміхався, коли я підходила до нього з новим питанням, і цікавився, як просувається моя робота з історії. Містер Біннертс знайшов для мене уривок із тексту сімнадцятого сторіччя, я дуже зраділа і якийсь час вивчала його, роблячи нотатки. Зараз у моєму кабінеті в Оксфорді є копія цього тексту: кілька років тому я знайшла ту саму книгу в одній із книгарень: книга лорда Гелінґа «Історія Центральної Європи». У мене ще збереглася сентиментальна прихильність до цієї книги, навіть після стількох років, хоча я ніколи не розкривала її без якогось неприємного почуття. Я чудово пам’ятаю, як дитячою рукою переписувала абзаци з цієї книги у свою записну книжку: «Влад Дракула був не тільки дуже жорстоким, але й дуже сміливим. Він був настільки безстрашним, що 1462 року перетнув річку Дунай і верхи на коні вночі атакував табір султана Мехмеда II, який планував напасти на Валахію. Під час цього походу Дракула вбив кілька тисяч турецьких солдатів, але перш ніж оттоманська варта змусила валахійців відступити, султан встиг утекти.
Схожу інформацію можна знайти про будь-якого великого правителя тогочасної Європи. У багатьох випадках відомостей навіть більше, а про деяких феодалів – значно більше. Проте інформація про Дракулу незвичайна тим, що вона довговічна, інакше кажучи, він не вмер як історична особистість, і легенда про нього усе ще живе. Кілька джерел, які можна знайти в Англії, побічно або прямо ведуть до інших джерел, розмаїтість яких може спантеличити багатьох істориків. Здавалося, він був добре відомий своєю жорстокістю по всій Європі навіть за свого життя – це можна вважати значним досягненням для тих часів, коли Європа була великою і, на наш погляд, роз’єднаною, коли держави спілкувалися за допомогою гінців і річкових суден і коли жахлива жорстокість була не такою вже рідкістю серед знаті. Сумнівна слава Дракули не закінчилася після його загадкової смерті й дивного похорону 1476 року – здавалося, вона продовжувала жити, не слабнучи, доки не перейшла в яскраву інтерпретацію на Заході».
Тут закінчувався вступ до розділу про Дракулу. У мене було вже й так забагато інформації для одного дня, щоб обміркувати все це, але я таки пішла у відділ англійської літератури й зраділа, коли виявилося, що в бібліотеці була копія видання Брема Стокера «Дракула». Я зрозуміла, що мені доведеться кілька разів прийти в бібліотеку, щоб прочитати її. Я не знала, чи можна мені виписати цю книгу, але навіть якби й можна було, я б не хотіла приносити її додому. Адже там я не знатиму, ховати книгу чи обережно читати її відкрито. Я вирішила читати «Дракулу» у кріслі біля вікна бібліотеки. З нього відкривався вид на мій улюблений канал Сингел, поруч із яким знаходився квітковий ринок, а люди купували оселедці на закуску в невеликому кіоску. Це було чудове, ізольоване місце, книжкові полиці відгороджували мене від інших читачів у бібліотеці.
Там, у цьому кріслі, я дозволила готичному жаху й чудовим вікторіанським любовним історіям Стокера поглинути мене. Чого я хотіла від книги, я не знала. Судячи зі слів мого батька, професор Россі вважав, що ця книга практично безкорисна як джерело інформації про Дракулу. Увічливий і огидний граф Дракула з роману був неймовірною особистістю, думала я, навіть якщо в нього було мало спільного із Владом Тепесом. Але Россі й сам був переконаний у тому, що Дракула став одним із безсмертних ужитті та в історії. Мені було цікаво, чи була в цього роману така сила, щоб сталося щось дивне. Зрештою Россі зробив своє відкриття вже після публікації роману «Дракула». З іншого боку, Влад Дракула був джерелом зла приблизно чотириста років до того, як народився Стокер. Усе це здавалося дуже заплутаним.
Хіба професор Россі не говорив, що Стокер перегорнув величезну кількість правдивої інформації про вампірів? Я навіть ніколи не бачила фільму про вампірів, бо моєму батькові не подобалися жахи ні в якому вигляді. Ці надзвичайні історії були для мене новими. За Стокером, вампір міг атакувати своїх жертв тільки в період між заходом і сходом сонця. Вампір був безсмертним, живився кров’ю смертних і в такий спосіб робив їх такими самими, як і він. Він міг перетворитись на кажана, вовка або туман, його можна злякати часником або розп’яттям, убити його можна, якщо застромити кілок у його серце й засунути в рот часник, поки він спить у своїй труні вдень. Його також можна вбити срібною кулею, якщо влучити в серце.
Я не злякалася: все це здавалося мені занадто далеким, повним забобонів і дивним. Але в цій історії був один аспект, який щоразу не давав мені спокою. Я поставила книгу на полицю і запам’ятала сторінку, на якій зупинилась. Одна думка непокоїла мене, коли я спускалася сходами бібліотеки і йшла мостом через канал, вона не відпускала мене, аж поки я не дійшла до наших дверей. У Дракули, вигаданого Стокером, були улюблені жертви – молоді дівчата.
Батько говорив, що понад усе бажав поїхати навесні на південь – він хотів, щоб я побачила тамтешню красу. Наближались мої канікули, а батько проведе лише кілька днів у Парижі на зборах.
Я навчилась не тиснути на нього як щодо подорожей, так і стосовно історій. Коли батько був готовий, він продовжував, але ніколи не розповідав, коли ми були вдома. Гадаю, він не хотів, щоб морок спускався на наш будинок.
У Париж ми поїхали потягом, а потім машиною до Кевеннеса. Вранці я працювала над двома або трьома есе, які писала французькою мовою, котра щодень ставала дедалі кращою, а потім надсилала роботи поштою. У мене збереглося одне таке есе. Навіть зараз, через кілька десятків років, я розкриваю його, і до мене повертається почуття невимовної краси серця Франції в травні. Запах трави, що була не травою, а l’herb – їстівна, свіжа. Таке враження, ніби у Франції всю зелень можна було їсти (її додають у салат і в сир).
Уздовж дороги на фермах, де ми зупинялися, щоб купити продукти для пікніка, нам готували все краще, ніж у будь-якому ресторані: кошик зі свіжою полуницею, що червоними кольорами сяяла на сонці (здавалося, її можна було не мити), головки козячого сиру, важкі, як гирі, вкриті шаром сірої цвілі, ніби їх качали по підлозі у підвалі. Батько пив червоне вино без етикетки – воно коштувало лише кілька сантимів, щоразу після їжі він закорковував пляшку й завжди носив скляночку, яку загортав у серветку. На десерт ми їли великі скиби свіжого хліба й покривали його товстим шаром шоколаду. Від задоволення в мене болів шлунок, а батько казав, що коли ми повернемось до нашого колишнього життя, він знову сяде на дієту.
Спочатку ми їхали на південний схід, а потім, за день або два, вирушили в прохолодні гори.
– Les Pyrenees-Orientales, – сказав батько, розгортаючи дорожню карту на одному з наших пікніків. – Уже кілька років я мріяв повернутися сюди.
Я провела пальцем по нашому маршруту й здивувалася, як близько ми від Іспанії. Ця думка й чудове слово «Orientales» збентежили мене. Ми наближались до межі відомого мені світу, і вперше я усвідомила, що одного разу поїду ще далі, набагато далі. Батько хотів подивитись на якийсь монастир.
– Гадаю, сьогодні ввечері ми під’їдемо до міста, а завтра піднімемось туди пішки.
– А це високо? – запитала я.
– Це приблизно половина дороги в гори, які захищають монастир від різних вторгнень. Його побудовано 1000 року. Це неймовірне місце, воно оточене з усіх боків скелями, через які важко пройти навіть найсміливішим і найдосвідченішим пілігримам. Місто, що лежить унизу, тобі теж сподобається. Це старе місто із джерелом мінеральних вод. Воно справді чарівне.
Батько посміхався, коли говорив це, але все одно він був неспокійний і занадто швидко склав карту. Я відчула, що незабаром він розповість мені продовження історії, і, можливо, цього разу умовляти його не доведеться.
Мені дійсно сподобався Ле Бен, коли того вечора ми заїхали до нього. Це було ніби велике село, що розкинулося навколо самотньої маленької вершини скелі піщаного кольору. Великі Піренеї піднімалися над містом, затінюючи все, крім найширших нижніх вулиць, що тяглися вниз до річкових долин і великих ферм. Укриті курявою платани росли по краях запилених площ, дерева не кидали тіні для перехожих та для бабусь, які торгували плетивом і пляшками з екстрактом лаванди. Відтіля було чітко видно кам’яну церкву, над якою кружляли ластівки, вона стояла на найвищій точці міста. Ми бачили дзвіницю церкви, що ніби пливла в тіні височезних гір, довга тінь від дзвіниці тяглася по цій частині села й накривала вулицю за вулицею під час заходу сонця.
Ми добре повечеряли, поївши суп, що називався «гаспачо», та відбивні телячі котлети в ресторані, розташованому в підвалі одного з готелів, побудованих у дев’ятнадцятому сторіччі. Метрдотель, поставивши ногу на мідну підставку бару біля нашого стола, розпитував ліниво, але чемно про нашу подорож. Він був непомітним чоловіком, одягненим в усе чорне, з вузьким обличчям оливкового кольору, говорив уривчастою французькою, дещо з гострим акцентом, якого я ще не зустрічала, тому розуміла його мову набагато гірше від батька, який мені перекладав.
– Так, звичайно, наш монастир, – відповів метрдотель на запитання батька. – Ви знаєте, що наш Сен-Матьє приймає вісім тисяч туристів щоліта? Це справді так. Проте вони всі такі милі, спокійні, багато християн-іноземців піднімаються туди пішки. Це місце – усе ще центр паломництва. Вранці вони самі застеляють свої ліжка, їх практично не чутно, коди вони виходять або приходять. Але інші люди приходять сюди заради «le bains». Ви теж бажаєте відвідати наші ванни чи ні?
Батько сказав, що ми пробудемо тут усього лише дві ночі, після чого поїдемо на північ, а весь завтрашній день ми проведемо в монастирі.
– Ви знаєте, що про це місце ходять легенди: деякі з них особливо яскраві, але всі вони правдиві, – сказав метрдотель, посміхнувшись, від чого його вузьке обличчя відразу стало гарним. – Молода леді розуміє? Можливо, їй буде цікаво послухати їх.
– Я розумію, дякую, – чемно відповіла я французькою.
– Гаразд, тоді я розповім вам одну. Ви не заперечуєте? Будь ласка, їжте ваші котлети, гарячі вони смачніші. – Цієї миті двері ресторану розчинися, й зайшла всміхнена молода пара – мабуть, із постояльців готелю, вони ввійшли й вибрали собі столик. – Bon soir, buenas tardes, – сказав наш менеджер на одному подиху.
Я уважно поглянула на батька, і він посміхнувся.
– Так, ми тут усі перемішані, – сказав метрдотель, теж розсміявшись. – Ми такий собі «lа salad» із різних культур. Мій дід дуже добре говорив іспанською мовою, майже досконало, уже бувши старим, він брав участь у громадянській війні. Ми любимо всі наші мови. У нас немає ніяких бомб, ніяких терористів на кшталт басків. Ми не злочинці. – Він задирливо подивився навколо, ніби хтось йому заперечував.
– Я пізніше поясню тобі, – сказав батько пошепки.
– Слухайте, я розповім вам одну історію. З гордістю заявляю вам, що мене називають істориком нашого міста. Ви їжте. Наш монастир засновано 1000 року, ви це вже знаєте. Але насправді – 999 року, оскільки ченці, які обрали це місце, готувалися до Апокаліпсису, який мав настати в новому тисячолітті. Вони блукали по горах у пошуках місця для своєї церкви. Потім одному ченцеві наснилося, як із небес спустився святий Матьє[2]2
Матьє – святий апостол Матвій (звідси й назва монастиря).
[Закрыть] й поклав білу троянду на вершину над ними. Наступного дня вони забралися туди й освятили цю гору молитвами.
Там дуже гарно, вам сподобається. Але це не найголовніша легенда. Це тільки легенда про заснування абатства.
Коли монастирю і його маленькій церкві виповнилося всього лише століття, один дуже набожний чернець на ім’я Мігель де Кукса, що вчив молодих, загадково вмер. Його довго оплакували, після чого поховали в підземному склепі. Ви ж знаєте, що саме завдяки цьому склепові ми й прославилися, тому що він є найдавнішою пам’яткою архітектури романського стилю в Європі. Так! – він постукав по стійці бару своїми довгими пальцями. – Так! Деякі люди кажуть, що ця честь випала монастирю Сен-П’єр, за Перпіньяном, але вони просто брешуть, щоб привернути увагу туристів.
– Як би там не було, цей великий учений чернець був похований у склепі, і незабаром після цього на монастир звалилося прокляття. Кілька ченців померли від незрозумілої чуми. Один за одним вони були знайдені мертвими у своїх келіях (келії чудові, вони вам сподобаються). Вони – найкрасивіші у Європі. Отож ченців знаходили мертвими, вони були білі, як примари, ніби в їхніх венах не було крові. Усі підозрювали, що це отрута.
Нарешті, молодий чернець – улюблений учень того ченця, що помер, пішов у склеп і викопав свого вчителя, всупереч усім протестам дуже наляканого настоятеля. Виявилося, що їхній учитель живий – розумієш, про що я? Жива смерть! Ночами він піднімався, щоб забрати життя інших ченців. Щоб відправити душу нещасного куди слід, вони набрали святої води зі святого місця в горах, узяли дуже гострий кілок… – метрдотель зробив у повітрі знак, щоб я зрозуміла, наскільки гострим був предмет.
Я з великою увагою сконцентрувалася на оповідачі та його дивній французькій мові, намагаючись зібрати історію в одне ціле. Батько припинив перекладати, і його виделка впала на тарілку. Коли я глянула на батька, то побачила, що він зблід, як скатертина, і пильно дивиться на нашого нового друга.
– Можна нам… – він відкашлявся й кілька разів витер рот серветкою. – Можна нам кави?
– Але ви ще не скуштували салату, – господар мав засмучений вигляд. – Так не можна. Потім на вечерю в нас ще є poires belles-Helene – смачний сир, а також gateau для молодої леді.
– Звісно, звісно, – поспішив сказати батько. – Принесіть нам все це, так.
На нижній запиленій площі лунала музика з гучномовця, там розігрувалась якась місцева вистава, у якій брали участь приблизно десять або дванадцять дітей, – усе це нагадувало мені «Кармен». Маленькі дівчатка кружляли на місці, розмахуючи оборками своїх платтячок від стегон до щиколоток, їхні голови граціозно погойдувалися під мереживними мантильями. Маленькі хлопчики тупотіли, ставали на коліно й кружляли навколо дівчаток. На хлопчиках були короткі чорні жакети, вузькі штанці, а на голові – вельветові берети. Музика гучно грала, її звуки часом нагадували удари батога, звук ставав дедалі голоснішим, коли ми підійшли ближче. Кілька інших туристів стояли й спостерігали за танцюристами, батьки, бабусі й дідусі сиділи в ряд на складаних стільчиках біля порожнього фонтана й аплодували щораз, коли тупіт хлопчиків сягав крещендо.
Ми подивилися виставу кілька хвилин, а потім повернулися й пішли нагору, по дорозі, що тяглася від площі прямо до церкви. Батько нічого не сказав про сонце, яке швидко заходило, але я відчувала, що наші швидкі кроки були пов’язані зі швидким погасанням дня, і я не здивувалася, коли раптово, за одну мить, все світло зникло з цієї дикої місцевості Коли ми сходили, на обрії виднілися самотні вершини синьо-чорних Піренейських гір. Незабаром вони злилися з синьо-чорним небом. Зі стіни церкви відкривався величний краєвид, не запаморочливий, як види біля деяких міст Італії, які мені все ще снилися. Тут відкривався широкий краєвид: рівнини й пагорби ставали передгір’ям, що у свою чергу піднімалося й переходило в темні вершини, які закривали собою весь світ. Під нами спалахнули вогні міста, довгими алеями й вулицями йшли люди, розмовляли й сміялися, а з огороджених садів линув запах, схожий на аромат гвоздики. Ластівки то залітали, то вилітали із церковної дзвіниці, кружляли над нею, немов окреслюючи невидимою ниткою повітря. Я помітила одного птаха, що непевно літав серед інших, він пересувався легко й незграбно, а не швидко, і я зрозуміла, що це кажан, якого можна було помітити лише на тлі тьмяного світла.
Батько зітхнув і поставив ногу на великий камінь, схожий на стовпчик. Може, за допомогою цього каменя забиралися на віслюка? Заради мене батько висловлювався вголос. Чим би не був цей камінь, він століттями спостерігав за цим краєвидом, бачив безліч заходів сонця, відносно недавню заміну свічок на електричні лампи, які освітлювали обнесені високою стіною вулиці й кафе. Батько знову був спокійний, після того як ми добре повечеряли й прогулялися на свіжому повітрі, але все одно мені здавалося, що у нього цей спокій не просто так. Я не наважувалася запитати його, чому в нього була така дивна реакція на історію, розказану нам метрдотелем, у мене було таке відчуття, що батько знав історії набагато страшніші, ніж та, котру він почав мені розповідати. Цього разу мені не довелося просити його продовжувати, мені здавалося, що зараз він сам цього хотів, щоб не згадувати про щось жахливіше.
