Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 48 страниц)

Розділ 58

Наступного ранку ми під’їхали до воріт оселі Стойчева рівно о першій тридцять. Хелен стисла мою руку, не звертаючи уваги на Ранова, але навіть він був у гарному настрої: супився менше ніж зазвичай і вбрався у коричневий, а не чорний костюм. Крізь ворота до нас долітали розмови, сміх, запах диму й смаженого м’яса. Якби я міг повністю викинути з голови думки про Россі, то теж був би щасливий. Я відчував, що саме сьогодні щось трапиться, і це допоможе мені знайти його. Я вирішив відзначити свято Кирила й Мефодія від щирого серця.

У саду кілька чоловіків і жінок зібралися в альтанці. У центрі гостей була Ірина: вона накладала їжу в тарілки й наповнювала по вінця склянки тією міцною бурштиновою рідиною. Побачивши нас, вона поспішила назустріч із розкритими обіймами, наче ми були старими друзями. Ірина потисла мені й Ранову руки, а Хелен поцілувала в щоку.

– Я дуже рада, що ви прийшли, дякую! – вигукнула вона. – Мій дядько не спав і не їв після того, як ви пішли вчора. Сподіваюся, ви умовите його сьогодні поїсти. – Її миле обличчя випромінювало радість.

– Будь ласка, не турбуйтеся, – сказала Хелен. – Ми спробуємо переконати його.

Стойчев сидів, оточений гостями, під яблунею. Хтось поставив туди колом дерев’яні крісла, і він сидів на найбільшому, а поруч із ним – ті, хто був молодший.

– О, вітаю вас! – вигукнув він, насилу підводячись на ноги. – Ласкаво просимо, друзі мої. Будь ласка, познайомтеся з іншими моїми друзями. – Слабким рухом він став показувати на тих, хто сидів навколо нього. – Тут дехто з моїх студентів, яким я викладав ще до війни, з їх боку дуже люб’язно, що вони прийшли побачитися зі мною.

Багато хто із цих людей у білих сорочках і темних костюмах були молодими тільки з висоти його років – навряд чи кому з них було менше п’ятдесяти. Вони, посміхаючись, радісно потискували нам руки, один із них нахилився й поцілував руку Хелен. Мені подобалися їхні живі чорні очі, тихі посмішки з блиском золотих зубів.

Ірина підійшла до нас. Вона, здається, знов усіх запрошувала пригощатися, і за мить хвиля гостей уже несла нас до столу в альтанці. Стіл аж угинався від страв, приємний аромат від нього розлився навколо – він ішов від ягняти, засмаженого цілим на відкритому повітрі біля будинку. У глиняних мисках стояли нарізана картопля, салат із помідорів й огірків, білий сир, скиби золотавого хліба, тарілі з такими самими сирними пиріжками, які ми їли в Стамбулі На столі були м’ясне рагу, охолоджений йогурт, смажені баклажани з цибулею. Ірина не дала нам спокою доти, доки не наповнила наші тарілки так, що їх неможливо було тримати. Потім вона провела нас у маленький сад, тримаючи склянки з ракією для нас.

Тим часом студенти Стойчева явно змагалися, хто принесе йому більше їжі. Нарешті вони до країв наповнили його склянку, і він повільно підвівся. По всьому саду залунали заклики до тиші, після чого професор виголосив коротку промову, у якій я вловив імена Кирила й Мефодія, а також моє з Хелен. Коли він закінчив, уся компанія відповіла радісними вигуками:

– Стойчев! За здравето на професор Стойчев! Наздраве!

Навколо лунало «ура!». Усі обличчя були звернені до Стойчева, кожен посміхався до нього, піднімаючи склянку, у декого сльози стояли в очах. Я згадав Россі, який скромно вислуховував промови й вітання, які лунали на честь його двадцятої річниці роботи в університеті. Я відвернувся, придушивши клубок у горлі, і помітив, що Ранов зі склянкою в руках наближався до нас.

Коли товариство повернулася до їжі й розмов, ми з Хелен опинилися на почесних місцях поруч зі Стойчевим. Він посміхнувся й кивнув нам:

– Мені дуже приємно, що ви змогли прийти сьогодні до нас. Знаєте, це моє улюблене свято. У церковному календарі в нас багато днів святих, але цей дуже дорогий для тих, хто викладає та вчиться, оскільки сьогодні ми шануємо слов’янську абетку і літературу – спадок багатьох сторіч, що починається з винаходу Кирила й Мефодія. До того ж цього дня всі мої улюблені учні й колеги приходять і заважають працювати своєму старому професорові. І я дуже вдячний їм за це.

Він обернувся навколо, радісно посміхаючись, і поплескав по плечах колегу, який сидів поруч. Я з жалем подумав про те, якою немічною була його рука, тонкою, майже прозорою. Через якийсь час студенти Стойчева почали розходитися хто куди: одні до столу, де щойно розрізали ягня, інші – хто вдвох, хто втрьох – гуляли по саду. Як тільки вони пішли, Стойчев повернувся до нас:

– Ходімте, – промовив він. – Давайте поговоримо, поки ми можемо собі це дозволити. Племінниця пообіцяла затримати містера Ранова, наскільки зможе. Мені треба вам дещо сказати, а вам, як я розумію, є що сказати мені.

– Звичайно, – я посунувся ближче до нього, і Хелен зробила те саме.

– Насамперед, друзі мої, – сказав Стойчев, – я ще раз уважно прочитав лист, який ви залишили мені вчора. Ось ваша копія, – він дістав лист із кишені на грудях. – Я віддам його вам зараз, щоб він був у безпеці. Я кілька разів прочитав його і переконався: його написала та сама людина, що написала і мого листа – брат Кирило. Звичайно ж, у мене немає вашого оригіналу, але якщо це точна копія, стиль і композиція збігаються, імена й дати теж, то, я вважаю, можна не сумніватися в тому, що обидва ці листи – частини однієї кореспонденції і що вони були надіслані окремо або їх відокремили одне від одного за якихось обставин, про які ми ніколи не дізнаємося. З цього приводу в мене є власна думка, але спочатку ви маєте розповісти мені про ваше дослідження. У мене таке враження, що в Болгарію ви приїхали не тільки для того, щоб вивчати наші монастирі. Як ви знайшли лист?

Я відповів, що ми почали наше дослідження після подій, які мені важко описати, тому що вони можуть здатися дещо містичними.

– Ви говорили, що читали праці Бартоломео Россі, батька Хелен. Нещодавно він зник за дуже дивних обставин.

Швидко і стисло, наскільки це було можливо, я розповів Стойчеву про те, як я знайшов Книгу Дракона, про зникнення Россі, зміст його листів, про карти, що були в нас, про наші пошуки й знахідки в Стамбулі та Будапешті, включаючи народну пісню з гравюрою і дивним словом «Івіреану», яку ми бачили в Будапештській університетській бібліотеці. Я не розповів тільки про таємну Варту Півмісяця. Я не насмілився дістати жоден документ, коли навколо було так багато людей, але описав три карти і розповів про схожість третьої з обрисами дракона в книгах. Професор терпляче і з цікавістю слухав мене, насупивши брови під своїми гарним сивим волоссям і широко розкривши очі. Тільки раз він перервав мене, коли просив докладніше описати кожну із книг – мою, Россі, Ґ’ю Джеймса й Тургута. Я бачив, що завдяки знанню манускриптів і перших друкованих видань ці книги становили для нього особливий інтерес.

– Моя книга в мене з собою, – додав я, торкаючись портфеля в себе на колінах.

Він ледве не підскочив, уп’явшись у мене очима.

– Я б хотів побачити цю книгу, звичайно, якщо це можливо!

Проте один факт зацікавив його ще більше, ніж знахідка Тургута й Селіма: настоятель, до якого писав брат Кирил, жив у той час у монастирі на Снагові, у Валахи.

– Снагов… – сказав він пошепки. Його старе обличчя стало малинового кольору, і я злякався, що він може знепритомніти.

– Я мусив це знати. Цей лист лежав у мене в бібліотеці тридцять років!

Я сподівався, що мені випаде нагода довідатися, де він знайшов свій лист.

– Розумієте, у нас є досить переконливий доказ того, що ченці разом із братом Кирилом приїхали в Константинополь із Валахії, перш ніж вирушили в Болгарію, – сказав я.

– Так, – він похитав головою, – я завжди вважав, що йдеться про подорож ченців із Константинополя в Болгарію. Мені й на думку не спадало, що Максим Євпраксій був настоятелем у Снагові. – Здавалося, він був приголомшений цими міркуваннями, які відбивалися на його старому рухливому обличчі і змушували його часто моргати. – А це слово «Івіреану», на яке натрапили ви і містер Г’ю Джеймс у Будапешті…

– Ви знаєте, що воно означає? – запитав я з нетерпінням.

– Так, так, сину. – Стойчев, здавалося, дивився крізь мене. – Це ім’я Антим Івіреану – учений і друкар, який працював у Снагові в сімнадцятому сторіччі – значно пізніше від Влада Тепеса. Я читав про праці Івіреану. Він був дуже відомим серед учених свого часу, і його ім’я залучало до Снагова чимало відомих відвідувачів. Він видав Святе Письмо румунською й арабською, його друкарня, цілком імовірно, першою з’явилася в Румунії. Але, Боже мій, напевно, це була не перша друкарня, якщо Книги Дракона значно старші. Я повинен вам багато чого показати! – він похитав головою, широко розкривши темні очі. – Давайте швидко піднімемось до моєї кімнати.

Ми з Хелен озирнулися.

– Ранов зайнятий з Іриною, – тихо сказав я.

– Так, – Стойчев підвівся. – Ми ввійдемо через задні двері, покваптесь, будь ласка.

Нас не треба було підганяти. Варто було один раз глянути на його обличчя, і я поліз би за ним хоч на скелю. Він насилу піднімався сходами, і ми повільно йшли за ним. За великим столом він сів, щоб відпочити. Я помітив, що на столі врозкид лежали книги й рукописи, яких не було там учора.

– У мене ніколи не було досить інформації про цей лист або інші, – сказав Стойчев, переводячи подих.

– Інші? – Хелен сіла поруч із ним.

– Так. Є ще два листи брата Кирила плюс ще мій і ваш, разом – чотири. Нам треба терміново їхати в монастир у Рілі, щоб побачити решту. Це неймовірне відкриття, ми об’єднаємо їх. Але я не це мушу показати вам. Я ніколи не пов’язував це… – І знову хвилювання заважало йому говорити.

За хвилину він кинувся до сусідньої кімнати й вийшов звідти з книжкою у паперовій обкладинці: як виявилося, це старий науковий журнал, виданий у Німеччині.

– У мене був друг… – він замовк. – Якби він дожив до цих днів! Я говорив вам, його ім’я Атанас Ангелов, він був болгарським істориком й одним із моїх перших учителів. 1923 року він проводив якесь дослідження в бібліотеці у Рілі, що є однією зі скарбниць середньовічних документів. Він знайшов там рукопис п’ятнадцятого сторіччя, захований під картонною палітуркою фоліанта дев’ятнадцятого сторіччя. Він хотів видати цей рукопис – хроніку подорожі з Валахії в Болгарію. Але він помер, коли працював над статтею, тому я закінчив її й опублікував. Рукопис усе ще знаходиться в Рілі, і я ніколи не думав… – він пригладив волосся своєю кволою рукою. – Ось надруковано болгарською, але ми переглянемо її, і я перекладу вам найсуттєвіше.

Він розкрив вицвілий журнал тремтячою рукою, голос його теж тремтів, коли він переказував нам статтю Ангелова. І стаття, яку він опублікував, ґрунтуючись на записах Ангелова, й сам документ з того часу багато разів перевидавалися англійською, з багатьма коментарями й незліченними виносками. Але навіть зараз, коли я дивлюся на чергову публікацію, я бачу схвильоване обличчя Стойчева, тонке сиве волосся, яке спадає на його великі вуха, темні очі, що вдивляються в сторінку з жадібною увагою, і найяскравіше – його уривчастий голос.

Розділ 59

ХРОНІКА ЗАХАРІЯ ІЗ ЗОГРАФУ

Атанас Ангелов та Антон Стойчев

Вступ «Хроніка Захарія» як історичний документ

Попри, на жаль, відому незавершеність, «Хроніка Захарія» разом із «Повістю про Стефана Мандрівника» є важливим джерелом інформації, що підтверджує існування християнських маршрутів прочан на Балканах у п’ятнадцятому сторіччі, а також розповідає про долю тіла Влада Тепеса з Валахії, якого, як вважалося багато років, було поховано в монастирі на острові Снагові (сучасна Румунія). Цей документ також дає нам рідкісний звіт про долю великомучеників Валахії (хоча ми не можемо з певністю визначити національність ченців зі Снагова, за винятком Стефана, героя «Хроніки»). Згадуються ще тільки сім мучеників з регіону Валахії, і ніхто із них, як відомо, не був замучений у Болгарії. «Хроніка», як стали називати рукопис, написана слов’янською мовою 1479 або 1480 року ченцем на ім’я Захарій у болгарському монастирі Зографу на Святій горі Афон. Зографу – «монастир художника» – було засновано у десятому сторіччі, і належав він до болгарської церкви з 1220-х років. Він знаходиться майже в центрі Афонського півострова. Як й у випадку із сербським монастирем Хіландар та російським – Пантелеймонівським, братія Зографу не обмежувалась місцевим населенням, тож відсутність додаткової інформації про національність Захарія унеможливлює визначення його походження: він може бути болгарином, сербом, росіянином або навіть греком. Хоча той факт, що він писав слов’янською, свідчить про його слов’янське походження. У «Хроніці» йдеться тільки про те, що він народився у п’ятнадцятому сторіччі і його вміння високо оцінював настоятель монастиря Зографу, судячи з того, що доручив йому особисто прослухати сповідь Стефана Мандрівника й записати її як важливе історичне або навіть, можливо, теологічне свідчення.

Маршрути подорожей, про які згадує Стефан у своїй розповіді, відповідають кільком добре відомим маршрутам прочан. Константинополь був кінцевою точкою мандрів для пілігримів Валахії, як і для всіх ченців східно-християнського світу. Валахія й особливо монастир на Снагові теж приваблювали прочан, тому деякі маршрути включали і Снагов, і Афон. Те, що ченці пройшли через Хасково, вирушивши у Бачково, свідчить про те, що вони, імовірно, обрали маршрут суходолом із Константинополя через Едирне (сучасна Туреччина) у південно-східну Болгарію. Якби вони йшли звичайним шляхом – узбережжям Чорного моря, вони пішли б далеко на північ і не змогли б зупинитися в Хасково.

Згадувані в «Хроніці» Захарія традиційні місця подорожі прочан порушують питання про те, чи можна вважати розповідь Стефана документом про подорожі пілігримів. Наявність двох важливих цілей мандрів Стефана (втеча із занепалого міста Константинополя 1453 року і транспортування та пошук «скарбу» в Болгарії 1476 року) робить цей документ щонайменше варіацією на тему класичних хронік пілігримів. Більше того, рішення молодого ченця Стефана піти з Константинополя мотивоване бажанням уклонитися святим місцям християн.

Друга тема, на яку «Хроніка» проливає світло, присвячується останнім дням Влада III з Валахії (1428? —1476), відомого під ім’ям Влад Тепес – Проколюючий, або Дракула. Хоча кілька істориків, його сучасників, описують війни з оттоманами і битви Влада за трон Валахії, жоден із них детально не розповідає про його смерть і похорон. Влад III зробив щедрій внесок у монастир на Снагові (за свідченням Стефана) і відновив церкву. Схоже на те, що він зажадав поховати себе саме там, за традицією засновників і меценатів таких закладів по всьому православному світі.

У «Хроніці» Стефан стверджує, що Влад відвідав монастир 1476 року, в останній рік свого життя, можливо, навіть за кілька місяців до смерті. 1476 року тронові Влада III загрожував оттоманський султан Мехмед II, з яким Влад безперервно воював, починаючи приблизно з 1460 року. Водночас на його трон у Валахії замірялися бояри, які вирішили стати на бік Мехмеда, якщо той знову нападе на Валахію.

Якщо «Хроніка Захарія» точна, то Влад III відвідував Снагов, про що не згадують інші джерела, оскільки це, мабуть, було дуже небезпечним для Влада особисто. У «Хроніці» йдеться про те, що він привіз скарб у монастир: він робив це, наражаючись на великий ризик, а це доводить, що Снагов був дуже важливим для Влада. Він достеменно знав, що його життю загрожують як оттомани, так і його головний конкурент у Валахії того періоду Басараб Лаота, який невдовзі після смерті Влада посів трон Валахії. Оскільки відвідування Снагова не мало для нього великого політичного значення, доцільно припустити, що Снагов був важливий для Влада III з особистих і релігійних причин – можливо, тому, що він обрав його для своєї могили. У будь-якому разі «Хроніка Захарія» підтверджує, що Влад наприкінці свого життя приділяв Снагову особливу увагу.

Обставини смерті Влада III дуже темні, а згодом були ще більше заплутані суперечливими народними легендами та некомпетентними істориками. Наприкінці грудня 1476 року або на початку січня 1477-го він був оточений, можливо, частиною турецької армії у Валахії і вбитий у сутичці. Існує й інша версія, згідно з якою його вбили свої люди, які прийняли його за турка, коли він зійшов на пагорб, аби стежити за перебігом бою. За однією з версій легенди, деякі з його людей шукали нагоди вбити його, щоб покарати за жахливу жорстокість. Більшість джерел свідчать, що його військо було розбите, а голову самого Влада відвезли до султана Мехмеда в Константинополь як доказ загибелі його запеклого ворога.

У кожному разі, за оповіддю Стефана, дехто з людей Влада III усе ще був відданий йому, оскільки ризикнули привезти його тіло на Снагов. Тіло з відтятою головою, як довго вважалося, поховано в церкві на Снагові перед вівтарем.

Якщо розповіді Стефана Мандрівника можна довіряти, тіло Влада було таємно перевезене зі Снагова в Константинополь, а звідти – у болгарський монастир Светі Георгі. Мета таких транспортувань і той факт, що «скарб» ченці спочатку шукали в Константинополі, а потім у Болгарії, залишається незрозумілою. Стефан стверджує, що у скарбі «був порятунок душі князя», тобто настоятель уважав його теологічно необхідним. Можливо, вони шукали святу реліквію Константинополя, збережену як латинськими, так й оттоманськими завойовниками. Можливо, настоятель не хотів брати на себе відповідальність за знищення тіла у Снагові або нівечити його, згідно з повір’ями, щоб запобігти перетворенню померлого на вампіра, чи боявся, що це зроблять місцеві жителі. З огляду на статус Влада Дракули і заборону православною церквою на участь у каліченні трупів, сумніви настоятеля є цілком природними.

На жаль, у Болгарії не знайшли жодного передбачуваного місця поховання Влада III, навіть місцезнаходження церкви Светі Георгі, як і болгарського монастиря «Парорія». Можливо, їх покинули або зруйнували в оттоманську добу. «Хроніка» – єдиний документ, який підказує, де їх можна шукати. У «Хроніці» написано, що пройдено коротку відстань (трохи далі) від монастиря до Бачково, а монастир цей знаходиться приблизно за тридцять п’ять кілометрів на південь від Азеновграда на річці Чепеларська. Мабуть, Светі Георгі знаходилась десь у південно-центральній частині Болгарії. Ця місцевість, до якої належать гори Родопі, останньою була завойована оттоманами: деякі особливо важкодоступні землі так ніколи й не контролювалися оттоманами повністю. Якщо церква Светі Георгі перебувала у цих горах, це місце могли вважати надійним притулком Влада III.

Незважаючи на ствердження «Хроніки» про те, що після оселення там ченців зі Снагова це місце стало центром паломництва, Светі Георгі не згадується в ранніх джерелах того періоду, як і в пізніх. Це може свідчити про те, що монастир було покинуто або зруйновано незабаром після того, як Стефан пішов із нього. Ми дещо знаємо про заснування Светі Георгі, але з одного лише примірника документа («типікон»), збереженого в бібліотеці Бачковського монастиря. Згідно із цим документом монастир Светі Георгі був заснований Георгієм Камненом 1101 року. У «Хроніці» Захарія йдеться про те, що ченці в ньому «були старі і їх було мало», коли там з’явилися чужинці зі Снагова. Імовірно, що деякі ченці залишалися там від часів, описаних у «типіконі», і прийняли ченців із Валахії.

Слід зазначити, що «Хроніка» описує два різні шляхи валахів через Болгарію: знущання з двох ченців оттоманськими солдатами, а також ту увагу, яку приділяло населення Болгарії ченцям у їх пересуванні по країні. Немає способу довідатися, що спровокувало оттоманів у Болгарії ставитися до ченців Валахії як до загрози, коли турки були доволі лояльними до християнської церкви. Стефан через Захарія повідомляє, що його друзів у місті Хасково «допитували», перш ніж замордувати й убити, тобто оттоманська влада думала, що в ченців є політично важлива інформація. Хасково знаходиться на південному сході Болгарії – ця територія у п’ятнадцятому сторіччі знаходилася під владою оттоманів. Дивно, але ченців-мучеників карали за традиційним звичаєм оттоманів як за злодійство (ампутували руки) і за втечу (ампутували ноги). Більшість мучеників у період оттоманського правління були страчені або замордовані іншими способами. Така форма покарання, як і обшукування візка ченців, за оповіддю Стефана, свідчить про те, що офіційна влада Хасково звинуватила їх у злодійстві, хоча, очевидно, не зуміла цього довести.

Стефан докладно розповідає про увагу, яку звертав болгарський народ на подорож ченців, що й викликало інтерес влади. Проте за вісім років до того, 1469 року, мощі святого Івана Рільського, пустельника й засновника монастиря у Рілі, перевозилися з Велико Тирново в каплицю у Рілі. Цю процесію бачив, а пізніше описав Владислав Грамматик у своїй праці «Повість про перевезення останків святого Івана». До цього перевезення оттоманська влада спокійно поставилася, як і до уваги до цієї події місцевих жителів. Це перевезення стало важливою символічною подією у справі об’єднання болгарських християн. І Захарій, і Стефан, можливо, знали про це перевезення, до того ж деякі відповідні писемні документи мали опинитись у Захарія із Зографу 1479 року.

Цей зовсім недавній прояв толерантності до релігійної процесії через Болгарію свідчить про те, що занепокоєння оттоманами через подорож ченців із Валахії має особливе значення. Обшук візка, проведений, здається, офіцерами варти місцевого паші, вказує на те, що офіційні чи оттоманські чиновники у Болгарії отримали деякі дані про мету цієї подорожі. Звичайно, оттоманська влада не бажала залишати в Болгарії останки свого найлютішого політичного ворога, як і не збиралася схвалювати шанування його останків. Але більш незрозумілим залишається той факт, що, обшукавши візок, вони нічого не знайшли, хоча Стефан пізніше згадує про поховання тіла у Светі Георгі. Можна лише гадати, як заховали цілий (нехай навіть без голови) труп, якщо його насправді везли.

І, нарешті, увагу як істориків, так і етнографів можуть привернути посилання в «Хроніці» на суперечливі спогади ченців зі Снагова щодо видіння, баченого ними у церкві. Вони не могли визначити, що трапилося з тілом Влада III під час вартування, але назвали кілька моментів, традиційно визнаних як основні ознаки трансформації мерця в живого мерця – вампіра. Вони дійшли висновку, що була реальна загроза того, що Влад може стати таким. Дехто бачив, як звір стрибав через труп, інші відчули неприродну силу у формі туману або вітру, що ввірвався в церкву і змусив тіло сісти. Випадок із тваринами широко описано у балканському фольклорі про походження вампірів, як і повір’я, що вампір може перетворитися на туман або дим. Кровожерливість Влада III та його навернення до католицької віри в Угорщині при дворі короля Матьяша Корвінуса, мабуть, були відомі ченцям. Перше було відоме всій Валахії, а друге найбільше турбувало православну церкву (особливо улюблений монастир Влада, настоятель якого, можливо, приймав його сповіді).

Рукописи

«Хроніка Захарія» відома у двох рукописах: «Афон 1480» та «Р. VII. 132» – останній ще називають «Патріаршою версією». «Афон 1480» – манускрипт in quarto, написаний напівуніальним шрифтом, зберігається в бібліотеці Рільського монастиря в Болгарії, де й був знайдений 1923 року. Перша із двох версій «Хроніки» була записана, вочевидь, самим Захарієм із Зографу, можливо, за записами, які він зробив біля смертної постелі Стефана. Незважаючи на його заяву, що він «записував кожне слово», мабуть, рукопис зазнав значної переробки, бо відзначається досконалістю, якої неможливо досягти у чернетці, і має лише одне виправлення. Оригінал цього рукопису, можливо, зберігався в бібліотеці Зографу принаймні до 1814 року, оскільки бібліографія Зографу, датована цим роком, у якій перелічуються манускрипти п’ятнадцятого й шістнадцятого сторіччя, містить назву цього рукопису. Про нього знову стало відомо в Болгарії, коли болгарський історик Атанас Ангелов знайшов його захованим у палітурці книги вісімнадцятого сторіччя із трактатом про життя святого Георгія (Георгій 1364.21) у бібліотеці Рільського монастиря. Ангелов 1924 року перевірив, що в Зографу не було цього примірника. Невідомо й незрозуміло, як оригінал потрапив з Афона в Ріль, хоча, можливо, це піратські рейди на Афон у вісімнадцятому й дев’ятнадцятому сторіччях відіграли головну роль у переміщенні цього рукопису (та інших численних важливих документів й артефактів) зі Святої гори Афон.

Друга і єдина відома копія чи версія «Хронік» Захарія – «Р. VII. 132», або «Патріарша версія», – зберігається в бібліотеці Вселенського патріархату в Константинополі і палеографічно датована серединою або кінцем шістнадцятого сторіччя. Мабуть, це пізніша версія копії, надісланої патріархові настоятелем Зографу ще за життя Захарія. Оригінал цієї версії, ймовірно, супроводжувався листом від настоятеля до патріарха. У листі настоятель попереджає патріарха про можливу єресь у Болгарії в монастирі Светі Георгі. Листа більше немає, хоча, можливо, заради обережності та збереження таємниці настоятель Зографу попросив Захарія скопіювати рукопис, аби відправити його до Константинополя, а оригінал залишив у бібліотеці Зографу. Через п’ятдесят і навіть через сто років після створення документ усе ще вважали настільки важливим, що його копіювали в бібліотеці Вселенського патріархату. «Патріарша версія», що являє собою пізнішу копію листа із Зографу, відрізняється від «Афона 1480» однією деталлю: до неї виключено ту частину розповіді, де йдеться про те, що бачили ченці під час чергування біля трупа в церкві на Снагові (дослівно від рядка «Один чернець бачив, як звір…»і до рядка «безглаве тіло князя сіпнулося й намагалося встати»). Можливо, цей уривок виключили з пізньої копії, щоб користувачі Патріаршої бібліотеки не виявили небажаної інформації про єресь, описану Стефаном, або для того, щоб не афішувати забобони щодо мерців – такі хибні вірування керівництво церкви забороняло. «Патріаршу версію» важко датувати, хоча ця копія є в каталозі Патріаршої бібліотеки з 1605 року.

Остання риса схожості, разюча й загадкова, існує між двома відомими версіями «Хроніки». Обидва рукописи обірвані рукою практично в тому самому місці. «Афон 1480» закінчується словами «Я зрозумів…», у той час як у «Патріаршій версії» є продовження: «що це була не чума, а…». Після цього обидва документи були повністю обірвані уздовж рядка, можливо, щоб викинути частину розповіді Стефана, де оповідалося про ще більшу єресь або інше зло в монастирі Светі Георгі.

Ключем до дати ушкодження рукопису може бути виноска в бібліотечному каталозі, у якому «Патріарша версія» позначена як «незавершена». Ми цілком можемо припустити, що кінцівка цієї версії була відірвана до 1605 року. Проте не можна з’ясувати: ці обидва акти вандалізму було скоєно одночасно чи відірвана кінцівка одного рукопису змусила зробити те саме із другим, тільки пізніше. Ми також не можемо дізнатися, наскільки збігалися кінцівки обох цих рукописів. Але, ґрунтуючись на точній подібності «Патріаршої версії» до рукопису із Зографу, за винятком відсутності згадуваного уривку, можна стверджувати, що розповідь, вочевидь, закінчувалась однаково, принаймні, кінцівки двох документів були дуже схожі. Більше того, той факт, що частина «Патріаршої версії» була відірвана, незважаючи на виключений уривок про надприродні події в церкві на Снагові, свідчить на користь того, що відірвана частина все-таки була пов’язана з єрессю або злом у монастирі Светі Георгі. Більше серед балканських манускриптів не було знайдено жодного випадку, коли виправлялися б копії однакових документів, що знаходяться на відстані сотень миль одна від одної.

Видання й переклади

«Хроніка Захарія із Зографу» публікувалась до цього часу двічі. Перше видання було перекладом грецькою з ґрунтовним коментарем. Воно входило до книги Ксантоса Константиноса «Історія візантійських церков, 1849». 1931 року Вселенський патріархат надрукував брошуру зі слов’янським оригіналом. Атанас Ангелов, який знайшов версію Зографу 1923 року, планував видати її з великим коментарем, але його смерть 1924 року перешкодила йому здійснити задумане. Деякі з його нотаток були оприлюднені посмертно в журналі «Балканскі історично преглед» 1927 року.

ХРОНІКА ЗАХАРІЯ ІЗ ЗОГРАФУ

Цю історію я, Захарій смиренний, почув від мого брата у Христі, Стефана Мандрівника із Царграда. Він прийшов у наш монастир Зографу 6987 (1479) року. Тут він розповів нам про дивні й незвичайні події свого життя. Стефану Мандрівникові, коли він прийшов до нас, було п’ятдесят три роки. Він був мудрою, набожною людиною, побачив багато країн. Ми вдячні Богоматері за те, що вона привела його до нас у Болгарію, куди він прийшов із багатьма ченцями з Валахії, зазнавши мук від безбожних турків і побачивши смерть своїх друзів, закатованих у місті Хасково. Він і його брати везли через безбожні землі реліквії чудотворної сили. Із цими реліквіями вони пройшли у глиб Болгарії, і слава про них прокотилася по всій землі. Коли проїжджала процесія, християни, жінки й чоловіки, ставали уздовж доріг, кланялися їм або цілували край візка. Отак ці святі мощі були перевезені в монастир Светі Георгі, де вони й були поміщені в раку. Тому, попри те, що монастир був малий і знаходився у відлюдному місці, багато прочан приходили туди з монастирів Рілі й Банково або зі Святої гори Афон. Але Стефан Мандрівник був першим, кого ми знали з тих, хто був у Светі Георгі.

Звертало на себе увагу те, що, коли він жив із нами кілька місяців, він майже не говорив про монастир Светі Георгі, хоча розповідав багато історій про інші місця, у яких він побував, він ділився з нами знаннями з усією своєю щирістю і доброчесністю, аби ми, проживши все життя в одній країні, дізналися про чудеса християнських церков у інших землях. Так, одного разу він розповів нам про каплицю на острові Котор у Венеціанському морі, такому маленькому острові, що хвилі вдаряються об колоту з її чотирьох стін. Він розповів нам також про монастир святого Стефана, що знаходиться на острові за два дні шляху на південь узбережжям, де він узяв ім’я покровителя церкви, відмовившись від власного. Він розповів нам ще багато чого, навіть те, що бачив страшних монстрів у Мармуровому морі.

Найчастіше він розповідав нам про церкви й монастирі міста Константинополя, якими вони були до зруйнування безбожними полчищами султана. Він із пошаною описував нам безцінні чудотворні ікони, такі, як образ Богоматері у соборі святої Софії та її ікона у святилищі Блачерне. Він бачив могили святого Іоана Златоуста й імператорів, а також голову благословенного святого Василія в церкві Святого Спасителя та інші численні мощі. Нам і йому пощастило, адже коли він був молодий, то вирушив із міста в мандри і тому був далеко, коли диявол Мехмед побудував поблизу могутню фортецю, щоб атакувати місто, а незабаром і зруйнував стіни Константинополя, убив і поневолив його шляхетних жителів. Коли Стефан був уже далеко і почув про це, він оплакував разом з усім християнським світом спаплюжене місто.