Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 48 страниц)
Елізабет Костова
ІСТОРИК
Переклад з англійської: Elizabeth Kostova «The Historian», A Little, Brown Book, Great Britain, 2005
Дизайнер обкладинки Сергій Ткачов
Присвячується моєму батькові, який перший розповів мені деякі із цих історій
ДО ЧИТАЧА
Я ніколи й гадки не мала віддати цю історію паперові Але нещодавно деякі події змусили мене повернутися до найбільш хвилюючих епізодів життя – мого і найближчих людей. Це історія шістнадцятирічної дівчини та її батька, який колись втратив свого улюбленого куратора, та історія самого куратора й оповідь про те, як усі ми знайшли себе на найтемнішій стежці, що веде назад, в історію. Це оповідь про тих, хто пережив той пошук, і про тих, хто не зміг. Будучи істориком, я зрозуміла, що насправді не всі, хто повертається в історію, можуть пережити це. Проте повернення наражає нас на небезпеку, хоча іноді й сама історія безжально тягнеться до нас своєю темною рукою.
Тридцять шість років, що минули після того, як мені стали відомі ці події, моє життя було порівняно спокійним. Весь свій час я присвячувала дослідженням і випадковим подорожам, студентам і друзям, писала книги на історичні теми, а не про особисте життя, занурилася у справи університету, що став для мене ніби захистом. Досліджуючи минуле, на щастя, я мала доступ до більшості особистих документів, які багато років зберігались у мене. Я поєднувала їх на свій розсуд, щоб виходила суцільна оповідь, яку іноді мені доводилось доповнювати власними спогадами. Хоч я і навела розповіді батька в такій самій формі, як їх почула, все-таки ретельно попрацювала над його листами, частина з яких дещо повторювала вже відомі мені історії.
Щоб найточніше відновити ці джерела, я випробувала кожен можливий спосіб спогаду й дослідження – інколи навіть відвідувала певні місця, аби поновити в пам’яті забуте. Найбільшу втіху мені давали зустрічі (у деяких випадках листування) з тими ученими, які ще були живі та брали участь у подіях, описаних тут. Їхні спогади стали безцінним доповненням до інших моїх джерел, так само, як і спілкування з молодшим поколінням учених.
І останнім джерелом, до якого я зверталась у разі потреби, була моя уява. Я робила це з розважливою обережністю, вигадувала для читача лише те, що було схоже на правду, і лише тоді, коли свідомі припущення могли розставити ці документи в правильній послідовності. Без пояснень я залишала події чи мотиви, яких не могла пояснити, через повагу до їх прихованого змісту. Найдавніші історичні події у цій книзі я досліджувала так само ретельно, як би досліджувала будь-який науковий текст. Погляди на релігійні й територіальні конфлікти між мусульманським Сходом і християнським Заходом можуть бути до болю знайомі сучасному читачеві.
Мені важко належним чином подякувати всім, хто допомагав мені в цих проектах, але хочу назвати принаймні декого: доктора Раду Георгеску з археологічного музею Бухарестського університету, доктора Іванку Лазарову з Болгарської академії наук, доктора Петара Стойчева з Мічиганського університету, чудовий персонал бібліотеки Британського музею, бібліотекарів Рузерфордського літературного музею і Філадельфійської бібліотеки, отця Василія з монастиря Зографу на Святій горі Афон і доктора Тургута Бора зі Стамбульського університету.
Дуже сподіваюся, що, ставши надбанням публіки, ця книга знайде принаймні одного читача, який зрозуміє її саме такою, якою вона є насправді: «cri de coeur»[1]1
Крик серця (фр.)
[Закрыть]. Тобі, проникливий читачу, я присвячую цю історію.
Оксфорд, Англія
15 січня, 2008
ЧАСТИНА ПЕРША
Чому ці документи було розкладено саме в такій послідовності ви зрозумієте, коли прочитаєте їх. Усі непотрібні факти було виключено, щоб історія, яка багато в чому різниться із сучасними поглядами, могла вважатись реальною. У цій історії не йдеться про деталі минулого, в яких можна заплутатись, а вибрані записи точнісінько збігаються із сучасними поняттями, незважаючи на те, що вони зібрані на розсуд і в межах знань тих, хто був авторами цих документів.
Брем Стокер, «Дракула», 1897
Розділ 1
1972 року мені було шістнадцять років – я була замала, як казав батько, для того, щоб супроводжувати його в дипломатичних поїздках. Йому приємніше було знати, що я регулярно відвідую заняття в міжнародній школі в Амстердамі: тими днями там знаходилась його організація, це місто було моєю домівкою так довго, що я майже забула наше колишнє життя в Сполучених Штатах. Зараз мені дивно, що була такою слухняною в підлітковому віці, у той час, коли молодь усього світу експериментувала з наркотиками й протестувала проти імперіалістичної війни у В’єтнамі, але тоді мене дуже опікували. У мене було настільки безтурботне життя, що подальше буття кабінетного вченого здавалося мені сповненим пригод. Почнемо з того, що в мене не було матері, тому батьківська турбота ґрунтувалася на подвійному почутті відповідальності, за інших обставин він оберігав би мене менше. Моя мати померла, коли я була ще маленькою, до того, як батько організував Центр миру й демократії. Батько ніколи не говорив про неї і завжди відвертався, коли я щось запитувала. Ще в дитинстві я зрозуміла, що ця тема була для нього надто болючою. Але він самовіддано дбав про мене, виховував сам й оточував різними гувернантками та економками. Коли йшлося про моє виховання, гроші нічого не важили для нього, хоча загалом жили ми просто.
Останньою з таких економок була місіс Клей, яка доглядала наш будинок, споруджений у сімнадцятому сторіччі: він стояв на Раамграхті – каналі в самому серці міста. Місіс Клей щодня зустрічала мене після школи, а коли батька не було вдома, що траплялося нерідко, майже замінювала мені матір. Місіс Клей була англійкою, набагато старшою за мою матір. Як економка вона чудово поралася з мітелкою для витирання пилу, але не вміла поводитися з підлітками. Інколи, дивлячись за обіднім столом на її жалісливе обличчя й великі зуби, я уявляла, як вона, можливо, думає про мою матір, – і ненавиділа її за це. Коли батько виїжджав, по будинку гуляла порожнеча. Ніхто не міг допомогти мені з алгеброю, ніхто не хвалив моє нове пальто, не кликав до себе й не обіймав, ніхто не дивувався щодо того, як я виросла. Коли мій батько повертався додому з якогось місця, позначеного на карті Європи, що висіла на стіні в їдальні, від нього віяло іншим часом і місцевістю, це був запах цікавості і втоми. На канікулах ми відпочивали в Парижі, у Римі, батько охоче показував мені ті визначні пам’ятки й місця, які, на його думку, мені треба побачити, але я завжди мріяла побувати там, де був він, у тих загадкових країнах, де я ще не була.
Коли його не було вдома, я тільки те й робила, що ходила до школи, а повертаючись звідти, з гуркотом кидала свої книжки на полірований столик у холі. Ні місіс Клей, ні батько нікуди не відпускали мене ввечері, за винятком тих випадків, коли я ходила на фільм, котрий вони схвалювали, разом із друзями, які їм подобалися. І тепер, озираючись назад, дивуюся, чому я не протестувала проти цих правил. У будь-якому разі мені більше подобалася самітність, можливо, завдяки обстановці, у якій мене виховували, де я плавно пересувалася й пливла за течією. Я мала успіхи в навчанні, але не в суспільному житті. Дівчата мого віку лякали мене, особливо досвідчені курящі брутальні дівиці з родин знайомих дипломатів, у їхній компанії завжди відчувала, що моя сукня задовга чи надто коротка або що мені взагалі треба вдягатися інакше. Хлопчики були для мене загадкою, хоча я мало цікавилася чоловіками. До речі, найщасливішою я почувалася в бібліотеці мого батька, у гарній великій кімнаті на першому поверсі нашого будинку.
Колись ця бібліотека, напевно, була вітальнею, але зараз батько там тільки читав, він завжди казав, що велика бібліотека набагато важливіша від великої вітальні. Батько давно вже познайомив мене зі своєю колекцією книг. За його відсутності я годинами сиділа в бібліотеці, робила уроки за червоним письмовим столом або вивчала книги, які стояли на полицях уздовж стін. Пізніше я зрозуміла, що мій батько або забув про те, що лежало на верхніх полицях, або, імовірніше, вирішив, що я ніколи не дістануся туди. Але настав день, коли я знайшла не тільки переклад «Камасутри», але й старий томик та конверт із пожовтілими паперами.
Навіть зараз я не можу сказати, що змусило мене взяти їх. Проте картинка всередині книги, запах часу, що линув від цих речей, і те відкриття, що папери є особистими листами, – усе це захопило мене. Я знала, що не можна читати особисті папери батька або чужі листи, до того ж боялася, що місіс Клей прийде витирати стіл, на якому немає пилу, – напевно, саме це змушувало мене обертатися через плече й час від часу дивитися на двері. Я не втрималася й прочитала перший абзац листа, який кілька хвилин тримала в руках, стоячи біля полиць.
12 грудня 1930 року
Трініті-коледж, Оксфорд
Мій любий і нещасний спадкоємцю!
Я з жалем уявляю, як ти, хто б ти не був, читаєш викладене мною нижче. Частково мені шкода й себе самого, бо, якщо це потрапило у твої руки, зі мною, принаймні, вже сталося лихо, я можу бути мертвим, а може, відбудеться щось гірше. Але мені шкода й тебе, мій невідомий друже, тому що колись цей лист прочитає лише той, кому потрібна така огидна інформація. Якщо ви не є моїм послідовником у якомусь іншому сенсі, ви незабаром станете моїм спадкоємцем, і мені сумно через те, що заповідаю людській істоті мій власний, можливо, неймовірний досвід спілкування зі злом. Чому я сам успадкував це, не знаю, але сподіваюся колись розгадати це, можливо, листуючись із тобою, а може, й у світлі подальших подій.
На цьому місці почуття провини чи щось інше змусило мене покласти листа назад у конверт, але я думала про нього цілі два дні. Коли мій батько повернувся з останньої подорожі, я шукала нагоди розпитати його про листи й дивну книгу. Я чекала, поки він звільниться, щоб ми могли залишитися наодинці, але тими днями він був дуже зайнятий і до того ж щось у моїй знахідці заважало мені наблизитися до нього. Нарешті я попросила його взяти мене у наступну подорож. Тоді в мене вперше з’явилася таємниця від нього і я вперше наполягала на чомусь.
Батько неохоче погодився взяти мене. Він поговорив з учителями й з місіс Клей і нагадав мені, що там у мене буде досить часу для навчання, поки він перебуватиме на зборах. Мене це не здивувало, адже дитині дипломата завжди доводиться чекати. Я зібрала валізу, взявши свої підручники й багато пар чистих довгих шкарпеток.
Уранці, замість того щоб іти до школи, я, сповнена щастя, мовчки йшла поруч із батьком до станції. Потяг віз нас у Відень. Батько ненавидів літаки: він говорив, що через них подорож втрачає свою привабливість. Одну ніч ми провели в готелі. Потім пересіли на інший потяг, що повіз нас через Альпи, через усі ці біло-блакитні плями на карті, що висіла в нашому будинку. Залишивши жовті стіни брудної станції, ми пересіли в найняту машину. Коли батько завів мотор, я затамувала подих і не могла заспокоїтись, поки ми не під’їхали до брами міста, про яке він так багато розповідав, що я вже чітко малювала його у своїй уяві.
До підніжжя Словенських Альп осінь приходить рано. Не встигає ще й вересень початися, як після збирання багатого врожаю раптово починається злива, що не вщухає цілими днями й зриває листя з дерев біля сільських доріг. Зараз, у свої п’ятдесят, озираючись назад, я бачу, що через кожні кілька років, коли поверталася в це місце, то згадувала той перший раз, коли побачила сільську місцевість Словенії. Це давня країна. Щоосені вона стає ніжніша, «in aerturnum», її початок завжди однаковий і має ті самі три кольори: зелений пейзаж, два або три жовті листочки, що опадають на тлі сірого неба. Напевно, римляни, які залишили тут стіни фортець і гігантські арени на заході, теж відчували таку осінь. Коли наша машина проїжджала крізь ворота давніх юліанських міст, я аж притиснула руки до грудей. Уперше я була вражена тим збудженням, що охоплює мандрівника, коли він дивиться в таємниче обличчя історії.
З цього міста починається моя історія, і я назву його Емона, це римська назва, я роблю це, щоб захистити його від туристів, які подорожують навмання, керуючись інформацією у книзі. Місто Емона збудовано у період бронзового віку. Це видно з того, що будинки безладно нависають один над одним уздовж річки, але зараз тут з’явилося багато архітектурних споруд у стилі модерн. Наступний день чи два ми гуляли, розглядаючи особняк мера, міські будинки сімнадцятого століття з вигравіруваними на фасадах геральдичними лілеями, проходили повз золотаво-чорну споруду ринку, сходи якого від старих замкнених дверей вели до самої води. Кілька століть поспіль через ці двері річкові торговці возили товар, постачаючи все місто. Понад берегами, де колись тулилися прості хатини, росли європейські платани, вони розрослися над стінами уздовж річки й скидали закручені локонами уламки своєї кори у воду.
Поруч із ринком на тлі похмурого неба розташовувалася головна площа міста. В Емони, як і у її сестер на півдні, було розмаїте минуле. Вони були немов хамелеони: віденська архітектура, величні церкви з червоної цегли, побудовані в епоху Відродження, похилені коричневі середньовічні каплиці були побудовані в дусі Британських островів. (Святий Патрик посилав у цей регіон місіонерів, які розповідали про нову віру, починаючи з її середземноморського походження, і тому вважається, що це місто має одну з найперших християнських історій у Європі.) Подекуди у дверних отворах або загострених шибках пізнавалися турецькі мотиви. Поруч із ринком маленька австрійська церква скликала дзвоном на вечірню месу. Чоловіки й жінки в чорному робочому одязі поверталися додому наприкінці соціалістичного робочого дня, несучи в руках парасольки й пакети. Ми з батьком в’їхали в саме серце Емони, переїхали через річку по гарному стародавньому мосту із зеленими, бронзовими драконами з обох боків.
– Дивись, отам замок, – сказав батько, сповільнюючи хід наприкінці площі й показуючи кудись крізь завісу дощу. – Я знаю, тобі цікаво побачити його.
Мені цього й справді хотілося. Я пильно почала вдивлятися в імлу, поки не побачила обриси замку крізь мокрі гілки дерев: у центрі старого міста, на крутому пагорбі здіймалися вкриті мохами вежі.
– Чотирнадцяте сторіччя, – задумливо промовив батько. – Чи тринадцяте? Я не дуже добре знаюся на таких середньовічних руїнах, особливо щодо точного сторіччя. Треба буде подивитися в путівнику.
– Нам можна піднятися туди й розглянути все?
– Дізнаємося про це завтра, після моїх зустрічей. У цих веж такий вигляд, ніби вони й птаха не витримають.
Він зупинив машину на паркуванні біля ратуші й допоміг мені вийти. Це було дуже галантно, коли він подав свою трохи кістляву руку у шкіряній рукавичці.
– Ще зарано для реєстрації в готелі Хочеш гарячого чаю? Або ж ми можемо перекусити в їдальні. Дощ посилюється, – додав він, із сумнівом поглядаючи на мій вовняний жакеті спідницю.
Я швидко дістала непромокальний плащ, який батько привіз мені торік з Англії. Потягом із Відня ми їхали майже цілий день, я знов зголодніла, незважаючи на те що дорогою ми зупинялися на ленч.
Проте їдальня не привабила нас своїми червоно-синіми вогнями, що світили крізь закопчені шибки, та офіціантками в темно-синіх сандаліях на платформі й похмурим портретом товариша Тіто. Батько прискорив ходу.
– Сюди!
Я побігла за батьком, каптур падав мені на очі, і я майже нічого не бачила. Він побачив вхід у чайну в стилі модерн: велике ажурне вікно, із зображенням лелек, бронзові двері були схожі на переплетені стеблини латаття. Двері за нами грюкнули, і дощ перетворився на туман, на пару на вікнах, так що здавалося, ніби срібні птахи ходять по сірій воді.
– Дивовижно, як усе це живе в останні тридцять років, – сказав мій батько, знімаючи свій лондонський плащ. – Соціалізм далеко не завжди прихильний до таких скарбів.
Ми сіли за столик біля вікна. Пили чай з лимоном, обпікаючись через товсті стінки чашок, їли сардини, покладені на білий хліб з маслом, подужали навіть кілька шматочків торта.
– Гадаю, на цьому ми зупинимось, – сказав батько.
Останнім часом мене дратувала його звичка дмухати на чай, щоб остудити його, і я стала боятися тієї неминучої миті, коли він припинить їсти або робити щось приємне, залишаючи місце для вечері. Дивлячись на батька, на його піджак із твіду й светр із високим коміром, я подумала про те, що він позбавляв себе пригод у житті, за винятком дипломатії, яка цілком поглинула його. На мою думку, він був би набагато щасливіший, якби радів життю і не був таким серйозним.
Але я промовчала, бо знала, як він не любить мою критику, до того ж мені треба було дещо запитати. Спочатку слід було почекати, поки він доп’є чай, тому я відкинулася на стільці так, аби батькові не довелося говорити мені, щоб я не сутулилась. Крізь срібну поволоку на шибці я дивилась на мокре, похмуре у сутінках місто: під зливою пробігали люди. Чайна була порожня, хоча в ній мало бути багато жінок у довгих прямих сукнях з тонкої тканини кольору слонової кістки або джентльменів з гострими борідками над широкими оксамитовими комірами.
– Я й не помітив, як мене стомила наша поїздка на машині. – Батько поставив чашку й показав у бік замку, який було важко розгледіти крізь дощ. – Ми приїхали відтіля, з-за того пагорба. З його вершини ми можемо побачити Альпи.
Я згадала білі гори, мені зараз здавалося, що вони дихають на це місто. Зараз ми були далеко від них, але верхівки гір ще було видно. Я не наважувалася почати й глибоко зітхнула.
– Розповіси мені щось цікаве?
Батько завжди бавив історіями свою напівосиротілу дитину, деякі розповіді він черпав зі свого дитинства в Бостоні, деякі – зі своїх екзотичних подорожей. Якісь перекази він вигадував мимохідь, але такі вже набридли, вони більше не здавалися мені такими захопливими, як колись.
– Про Альпи?
– Ні. – Я раптом відчула страх, який було важко пояснити. – Я знайшла дещо і хочу тебе розпитати про це.
Він обернувся й ніжно поглянув на мене, підвівши сивуваті брови над сірими очима.
– Я знайшла це у твоїй бібліотеці, – сказала я. – Вибач, я розглядала книги й знайшла якісь документи й одну книгу… Я не читала документи, я подумала…
– Книгу? – батько все ще ніжно дивився на мене, зазирнув у чашку, ніби відшукуючи останню краплину чаю, і здавалося, ніби він не слухав.
– Усе було таким… книга дуже стара, усередині там зображення дракона.
Батько випростався, якусь мить сидів нерухомо, а потім помітно затремтів. Це стривожило мене. Якщо почнеться розповідь, то вона буде не схожа на жодну з тих, які він уже переказував. Він поглянув на мене спідлоба – мене вразив його нещасний і сумний вигляд.
– Ти гніваєшся на мене? – тепер я дивилась у свою чашку.
– Ні, люба, – батько глибоко зітхнув, у його голосі почулися нотки горя. Білява, невисока на зріст офіціантка налила ще чаю й залишила нас наодинці, але батькові все одно було важко розпочати.
Розділ 2
– Як ти вже знаєш, – сказав батько, – перед тим як ти народилась, я працював професором в одному американському університеті. Щоб стати професором, я багато років учився. Спочатку я хотів вивчати літературу. Але згодом зрозумів, що правдиві історії подобаються мені значно більше, ніж вигадані. Усі літературні оповідання, які я читав, спонукали мене досліджувати історію. Зрештою я покинув літературну справу. І дуже радий, що тебе теж більше цікавить історія.
Одного весняного вечора, ще аспірантом, я працював у своїй кімнаті в університетській бібліотеці, сидів сам серед безлічі книг. Підвівши голову від роботи, я помітив, що хтось забув книгу, обкладинки якої я ніколи не бачив серед своїх підручників на полиці над моїм столом. На корінці цієї нової книги був зображений красивий маленький дракон, що здавався зеленим на побляклій шкіряній палітурці.
Я не пригадував, щоб бачив цю книгу тут чи ще десь, тому взяв її й став розглядати, ні про що не думаючи. М’яка палітурка, поблякла шкіра, сторінки усередині були досить старі. Книга сама розкрилася посередині. На розвороті я побачив малюнок дракона з розгорнутими крилами й довгим закрученим хвостом; чудовисько було розлютоване, кігті стирчали. У пазуристих лапах дракона був прапор із написаним на ньому готичними літерами одним словом: «DRAKULYA».
Я відразу впізнав це слово й подумав про роман Брема Стокера, якого тоді ще не читав, згадав походи в кіно в дитинстві, де Бел Лугоші нависав над білою шиєю якоїсь акторки. Але слово було написано по-стародавньому, та й книга була дуже давньою. До того ж я був студентом, якого надзвичайно цікавила історія Європи. Подивившись ще кілька хвилин на книгу, я згадав дещо. Слово походило з латинського «dragon», або «devil», – це було почесне звання Влада Тепеса («Проколюючого»), правителя князівства Валахія в Карпатах, який з неймовірною жорстокістю катував своїх підлеглих і військовополонених. Тоді я вивчав Амстердам, торгівлю сімнадцятого сторіччя, і не розумів, яким чином ця книга могла опинитися серед моїх підручників. Мабуть, вирішив я, хтось випадково залишив її там: наприклад, той, хто вивчав історію Центральної Європи або феодальну символіку.
Я перегорнув останні сторінки: коли цілий день сидиш за книгами, то кожна нова здається тобі другом і спокусою. На мій превеликий подив, усі ці старовинні, гарні аркуші кольору слонової кістки були зовсім чисті Не було навіть сторінки з назвою, і, звичайно ж, не подавалося жодної інформації про те, де й коли було надруковано книгу, жодних карт, форзаців або ілюстрацій. Не було там ані печатки університетської бібліотеки, ні картки, ні ярлика.
Я розглядав книгу ще кілька хвилин, потім поклав її на свій стіл і зійшов на перший поверх до каталогу. Я справді знайшов тематичну карту «Влад III (Тепес), Валахія, 1431–1476, див. Валахія, Трансільванія, Дракула». Я вирішив спочатку перевірити карту: виявилося, що Валахія й Трансільванія – це два давніх регіони сучасної Румунії. Трансільванія була схожа на більш гірський район, на південному заході вона межувала з Валахією. У книгосховищі я знайшов єдине у бібліотеці першоджерело на цю тему, невеликий дивний переклад англійською мовою якихось памфлетів про «Дракулу», датований 1890 роком. Оригінал памфлетів був надрукований у Нюрнберзі в 1470 й 1480 роках. Згадавши про Нюрнберг, я аж похолов: лише кілька років тому я ретельно вивчав суд над нацистськими лідерами. Я був занадто молодий, мені не вистачило одного року до призовного віку, щоб потрапити на війну, як вона закінчилася, і я стежив за наслідками з усією люттю людини, що запізнилась. На томику з памфлетами був фронтиспіс, грубе зображення людської голови й плечей, це був чоловік з товстою шиєю, напівзаплющеними темними очима, довгими вусами, на голові в нього був капелюх із пером. Зображення здавалось напрочуд живим, незважаючи на примітивну техніку виконання.
Я знав, що мені треба продовжувати працювати, але не зміг втриматися й прочитав початок одного з памфлетів. Це був список деяких жорстоких злочинів Дракули проти власного народу й також проти інших груп. Я можу переказати з пам’яті, про що там ішлося, але, напевно, не буду – занадто вже це жахливо. Я закрив маленький томик і повернувся до свого столика. Сімнадцяте сторіччя цілком поглинуло мою увагу майже до півночі. Дивну книгу я закрив і залишив на своєму столі, сподіваючись, що господар знайде її наступного дня, після чого пішов додому спати.
Уранці мені треба було йти на лекцію. Я був утомлений після недоспаної ночі, але коли закінчилися заняття, випив дві чашки кави й повернувся до дослідження. Старовинна книга все ще лежала на моєму столі, розкрита на тій сторінці, де був зображений цей великий страшний дракон. Після безсонної ночі й міцної кави я інакше подивився на цю справу. Як писали в старих романах, у мені щось здригнулось. Я знову поглянув на книгу, цього разу уважніше. Малюнок у центрі явно був гравюрою, можливо, середньовічний дизайн – чудовий зразок виробництва книг. Я подумав про те, що книга може бути коштовною в грошовому еквіваленті і, можливо, дорогою для якогось студента, бо стало очевидно, що книга не є власністю бібліотеки.
У тому настрої, у якому я перебував, мені не сподобалася ця книга. Я нетерпляче закрив її, беручись до роботи, і до пізнього вечора я писав про купецькі гільдії. Виходячи з бібліотеки, я зупинився біля приймального стола й передав книгу одному з бібліотекарів, який пообіцяв, що покладе її у відділ знахідок.
Наступного ранку о восьмій, коли я підійшов до свого місця, щоб ще попрацювати над розділом, на моєму столі знов лежала та сама книга, відкрита на тій самій єдиній і моторошній ілюстрації. Я був роздратований: можливо, бібліотекар не зрозумів мене. Я швидко поставив книгу на свою полицю, цілий день працював, не дозволяючи собі навіть подивитися на цю книгу. Пізно ввечері я мав зустрітися зі своїм науковим керівником. Збираючи свої записи, я забрав і цю дивну книгу. Це було більше схоже на імпульс, адже я не збирався брати її, але професорові Россі дуже подобалися історичні таємниці, і я подумав, що ця книга потішить його. Можливо, зі своїми широкими знаннями історії Європи він зможе визначити, звідки вона.
Зазвичай ми з Россі зустрічалися після його вечірніх лекцій, але я полюбляв заходити в аудиторію до закінчення лекції, щоб подивитися на нього в дії. У цьому семестрі він читав курс з історії Стародавнього Середземномор’я. Я потрапив на кінець декількох лекцій – кожна чудова й драматична, прикрашена його ораторським талантом. Я сів на задніх рядах саме тоді, коли Россі закінчував дискусію про те, як сер Артур Еванс відновлював мінойський палац на Криті. У залі було темно: побудована в готичному стилі аудиторія вміщувала п’ятсот студентів. Тиша була схожа на церковну. Ніхто не рухався, погляд кожного був прикутий до суворої постаті попереду.
Россі стояв один на освітленій кафедрі. Іноді він ходив туди-сюди, уголос обмірковуючи ідеї так, ніби перебував у власному кабінеті. Іноді він раптом зупинявся, уважно дивився на студентів, різко жестикулював і робив вражаючу заяву. Він ігнорував кафедру, нехтував мікрофонами, ніколи не використовував записи, зрідка показував слайди, стукаючи по величезному екрану указкою, щоб звернути на щось особливу увагу. Іноді він так збуджувався, що підносив обидві руки й майже бігав по кафедрі. Існувала легенда про те, як одного разу він упав з кафедри, перебуваючи в захваті від розквіту демократії в Греції, але одразу ж звівся на ноги, не упустивши при цьому ані частини лекції. Але я не зважувався запитати його про те, чи було так насправді.
Того дня він був у меланхолійному настрої, ходив туди-сюди, закинувши руки за спину.
– Сер Артур Еванс, прошу запам’ятати, відновив Кноський палац царя Міноса, частково ґрунтуючись на тому, що він там знайшов, а також за допомогою своєї уяви, власного бачення мінойської цивілізації. – Він глянув на арку над нами. – Записи були неточними, він мав справу переважно з таємницями. Замість того щоб дотримуватися точності, він використовував свою уяву, аби створити надзвичайний замок, зробивши чимало помилок. Чи мав він рацію?
Він замовк і задумливо подивився на море скуйовджених голів і чубів, на потерті куртки й чесні відкриті обличчя молодих людей (слід зазначити, що в той час студентами такого університету могли бути тільки юнаки, хоч ти, донечко, зараз зможеш вступити туди, куди захочеш). П’ять сотень пар очей запитливо дивилися просто на нього.
– На цьому ми закінчимо, щоб ви могли поміркувати над цим питанням. – Россі посміхнувся, різко повернувся і рушив з освітленого місця.
По аудиторії пройшов шерех, студенти, збираючи свої речі, загомоніли, почувся сміх. Після лекції Россі зазвичай сідав на край кафедри, дехто із студентів, які більше прагнули знань, підходили до нього і ставили питання. Так було й сьогодні. Він відповідав серйозно, з почуттям гумору, поки не пішов останній студент, після чого я наблизився до нього.
– Поле, друже мій! Ходімо й поговоримо нідерландською, – сказав Россі, по-дружньому поплескавши мене по плечу, і ми вийшли з аудиторії.
Мені завжди подобався кабінет Россі, він кидав виклик умовним уявленням про кабінет божевільного професора. На полицях акуратно стояли книги, маленька сучасна кавоварка біля вікна свідчила про звичку Россі, квіти завжди були вчасно политі й прикрашали його стіл, та й сам Россі завжди мав елегантний вигляд. Того дня на ньому були твідові штани й бездоганні сорочка з краваткою. У нього було рішуче, типово англійське обличчя, чіткі риси і яскраві блакитні очі. Одного разу він сказав мені, що від свого батька, тосканця, який емігрував у Сассекс, він успадкував лише любов до гарної їжі. Поглянувши в обличчя Россі, можна було побачити впорядкований і правильний світ, що нагадував зміну варти біля Букінгемського палацу.
Але розум його був зовсім іншим. Навіть після сорока років суворого самонавчання його захоплювали знахідки з минулого, а думки кипіли з приводу будь-якого нерозв’язного питання. Його енциклопедичні видання здобули значно більше визнання у видавничому світі, ніж в академічній пресі. Щойно закінчивши одну працю, він одразу починав наступну, різко змінюючи напрям. Тож студенти найрізноманітніших спеціалізацій прагнули працювати з ним, і мені пощастило, що він був моїм науковим керівником. До того ж він був надзвичайно щирим, вірним другом з усіх, що будь-коли я мав.
– Нумо, – промовив він, умикаючи кавоварку і показуючи мені на крісло. – Як просувається опус?
Я передав йому свої напрацювання, над якими просидів кілька тижнів, і ми трохи посперечалися з приводу торгівлі між Утрехтом й Амстердамом на початку сімнадцятого сторіччя. Россі налив каву в порцелянові чашки, і ми обидва вмостилися зручніше; він сидів за великим столом. У кімнату проникло приємне світло, у цей час все ще був день, щодоби дедалі довший, бо весна тільки-но розквітала. Раптом я згадав про свою старовинну знахідку.
– Я приніс вам дещо цікаве, Россі. Хтось залишив досить дивний предмет на моєму столі в бібліотеці, минуло вже два дні, і я вирішив «позичити» його, щоб показати вам.
– Показуй. – Россі поставив маленьку чашечку й простягнув руку, щоб узяти книгу. – Гарна палітурка. Ця шкіра схожа на якийсь важкий пергамент. Ще й рельєфний корінець. – Він щось побачив на корінці книги, через що його завжди спокійне обличчя стало похмурим.
– Розкрийте її, – запропонував я.
Я не міг зрозуміти, звідки взялося це скажене биття серця, коли я чекав, поки він повторить те саме, що зробив я з майже чистою книгою. Під його досвідченими руками книга відкрилася на самій середині. Я не бачив того, що він, бо Россі тримав книгу за столом, але мені видно було його самого, коли він дивився на сторінки. Раптом його обличчя спохмурніло, він завмер – раніше я ніколи не бачив його таким. Він перегорнув інші сторінки – від першої до останньої, як це зробив і я, – але серйозний вираз його обличчя не змінився на подив.