Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 48 страниц)
Розділ 51
Ми з Хелен разом відсахнулися. На мить я подумав, що Тургут і Селім можуть бути пов’язані з темними силами, але поборов бажання однією рукою схопити портфель, другою – Хелен і вибігти з цього дому. Хіба що через окультні науки могли працювати на давно мертвого султана ці люди, яких я вважав своїми друзями? Насправді всі султани були мертві, тому, кого б не мав на увазі Тургут, вони вже знаходилися поза межами цього світу. Мабуть, вони набрехали нам і в іншому?!
Моє сум’яття обірвав голос Хелен. Вона нахилилася вперед, бліда, з широко розкритими очима, але питання поставила спокійно і дуже просто, як і було потрібно в тій ситуації. Спочатку це питання здалося мені настільки звичайним, що я не відразу його зрозумів.
– Професоре Бора, – сказала вона повільно. – Скільки вам років?
Він посміхнувся їй:
– О, моя люба мадам, якщо ви хочете знати, чи не п’ятсот років мені, відповім: на жаль, ні. Я працюю на Величного й Чудового Спасителя світу, султана Мехмеда II, але мені не була надана незрівнянна честь зустрітися з ним.
– Тоді що, зрештою, ви хочете нам сказати? – не витримав я.
Тургут знову посміхнувся, а Селім по-доброму кивнув.
– Я взагалі не збирався говорити вам цього, – сказав Тургут. – Але оскільки ви багато в чому нам довіряєте, а також тому, що ви ставили такі проникливі питання, ми пояснимо. Я народився як нормальна людина 1911 року і сподіваюся померти у своїй власній постелі звичайним чином приблизно у 1985-му, – він посміхнувся. – Проте мої предки – довгожителі, тому мені судилося сидіти на цьому дивані й тоді, коли вже буду занадто старий, щоб мене поважати. – Однією рукою він обійняв місіс Бора за плечі. – Містер Аксой теж того самого віку, на який виглядає. У нас немає нічого незвичайного. Але ми розповімо вам про те, що є найбільшою таємницею, яку ви мусите зберегти, що б там не було. Ми перебуваємо у Варті Півмісяця султана.
– Ніколи не чула про них, – сказала Хелен, насупившись.
– Ні, мадам професор, ви не чули. – Тургут подивився на Селіма, що сидів і терпляче слухав, намагаючись стежити за нашою розмовою, його зелені очі були тихими, як ставок.
– Ми вважаємо, що ніхто про нас не чув, за винятком членів Варти. Нас відбирають як секретну охорону із найелітніших полків яничарів.
Раптом я згадав ті кам’яні обличчя з яскравими очима, які бачив на картинах у палаці Топкапи: щільні лави воїнів навколо трону султана, готові кинутись на потенційного вбивцю або просто на опального царедворця.
Тургут, здавалося, читав мої думки, він кивнув:
– Я бачу, ви чули про яничарів. Розумієте, друзі, 1477 року Мехмед Великий і Прекрасний закликав до себе двадцятьох високоосвічених офіцерів, яким можна було довіряти, і таємно вручив їм новий символ Варти Півмісяця. Вони повинні були досягти однієї мети, навіть якщо треба буде – ціною власного життя. Ця мета полягала в тому, щоб вони не дозволяли Орденові Дракона нападати на нашу велику імперію, переслідувати й убивати членів цього Ордену, де б ми їх не зустріли.
Ми з Хелен вдихнули, але цього разу я був першим.
– Варта Півмісяця була заснована 1477 року, того року, коли ченці прийшли в Стамбул! – я намагався розгадати таємницю, вимовляючи це речення. – Але Орден Дракона був заснований задовго до того імператором Сигізмундом – 1400 року, правильно?
– Точніше це було 1408 року, друже мій. Звичайно, до 1477 року в султанів уже були проблеми з Орденом Дракона через його війни із імперією. Але 1477 року Великий Спаситель світу вирішив, що в майбутньому напади Ордену Дракона можуть становити ще більшу загрозу.
– Що ви маєте на увазі? – рука Хелен була холодною і нерухомо лежала на моїй.
– Навіть наші літописи не говорять про це точно, – зізнався Тургут. – Але я впевнений: це не збіг, що султан заснував Варту всього лише за місяць після смерті Влада Тепеса.
Він склав руки разом, ніби в молитві, хоча, я згадав, що його предки, мабуть, молилися розпростертими, обличчям униз.
– У хартії сказано, що Великий заснував Варту Півмісяця, аби переслідувати Орден Дракона, наймерзеннішого ворога великої імперії за всіх часів і в усіх світах: на землі і на морі й навіть після смерті.
Тургут нахилився вперед, очі його сяяли, а сиве волосся розкуйовдилось.
– Моя теорія така, що Великий відчував або навіть знав про те, якої небезпеки зазнає імперія після смерті Дракули. – Він заправив волосся назад. – Як ми вже знаємо, султан у той час зібрав документи про Орден Дракона – архів не є таємницею, але таємно використовується нашими членами й дотепер. А ще Селім знайшов цей незвичайний лист, а ви, мадам, – народну пісню: це ще один доказ того, що Великий мав підстави для хвилювання.
У мене в голові все ще крутилися питання:
– Але як ви й містер Аксой стали членами цієї Варти?
– Членство передається від батька до старшого сина – як у вас кажуть… посвячення? Синів посвячують, коли їм виповнюється дев’ятнадцять років. Якщо в батька сини не гідні чи немає синів, таємниця помирає разом із ним. – Тургут нарешті взяв у руки забуту кавову чашку, а місіс Бора наповнила її. – Відомості про Варту Півмісяця зберігалися так ретельно, що навіть інші яничари не знали, що серед них є таке товариство. Наш улюблений «фатих» – Завойовник – помер 1481 року, але Варта продовжує існувати. Яничари були великою силою й за часів панування слабких султанів, але ми зберігали нашу таємницю. Коли імперія припинила своє існування, ніхто не знав про нас, тому ми все ще існуємо. Батько Селіма Аксоя зберіг наші хартії під час першої великої війни, а Селім – під час останньої. Він і тепер зберігає їх у таємному місці – це наша традиція.
Тургут видихнув і зробив великий ковток кави.
– Здається, – сказала Хелен із деякою підозрою, – ви говорили, що ваш батько був італійцем. Як же він опинився у Варті Півмісяця?
– Так, мадам, – кивнув Тургут над своєю чашкою. – Мій дід із лінії матері був дуже активним членом Варти, він не міг пережити того, що його рід закінчиться після нього. У нього була тільки одна дочка. Коли він зрозумів, що Імперія закінчиться за його життя…
– Ваша мати! – вигукнула Хелен.
– Так, моя люба… – задумливо посміхнувся Тургут. – Так, не тільки у вас незвичайна мати. Я, здається, говорив вам, свого часу вона була однією з найосвіченіших жінок у своїй країні, і моєму дідові нічого не залишалося, як передати їй усі свої знання й амбіції, щоб підготувати її до служби у Варті. Вона зацікавилася технікою, тоді ця галузь знань ледве починала розвиватися. Після того, як її ввели до Варти, вона поїхала вчитися до Рима – там у діда були друзі. Вона досконало вивчила математику, читала чотирма мовами, включаючи грецьку й арабську.
Він сказав щось турецькою дружині й Селіму, і вони обоє схвально посміхнулися.
– Вона їздила верхи не гірше від вершників султана, та – хоча дуже мало хто знав про це – чудово стріляла.
Тургут підморгнув Хелен, і я згадав її маленький пістолет – де ж вона його зберігала?
– Від мого діда вона багато дізналася про лігвище вампіра і про те, як захистити живих від його злісних задумів. Ось її портрет, якщо ви хочете побачити.
Він підвівся й приніс нам її фото зі стола, дуже обережно передавши його в руки Хелен. Це був неймовірний знімок, дуже чіткий, – такі робили на початку сторіччя. Дама, що сиділа у стамбульській студії, була спокійною, але фотограф під своїм чорним покривалом уловив у її очах щось схоже на веселощі. На тлі чорної сукні її шкіра, здавалося, була без жодної вади. Її обличчя нагадувало риси Тургута, тільки ніс і підборіддя були тонші й ніжніші. Її обличчя було подібне до ранньої квітки на стеблині тонкої шиї – обличчя оттоманської принцеси. Волосся під капелюхом із пером зібране вгору, а очі посміхалися мені з гумором, і я пошкодував, що роки розділяють нас.
Тургут знову взяв рамочку в руки.
– Мій дід керувався розумом, коли вирішив перервати традицію й зробити її членом Варти. Саме вона знайшла окремі частини нашого архіву в інших бібліотеках і повернула їх у колекцію. Коли мені було п’ять років, вона вбила вовка біля нашого літнього котеджу. А коли мені виповнилося одинадцять, вона навчила мене їздити верхи й стріляти. Мій батько був дуже відданий їй, хоча вона лякала його своєї сміливістю: він завжди говорив, що поїхав за нею з Рима в Туреччину, щоб умовити її не зловживати хоробрістю. Як і більшість відданих дружин членів Варти, мій батько знав усе про неї й постійно хвилювався про її безпеку. Ось він… – Тургут показав на написаний олійними фарбами портрет біля вікна, який я ще раніше помітив.
Чоловік на ньому був солідною, приємною людиною в темному костюмі, із чорними очима й чорним волоссям, з ніжним виразом обличчя. Тургут розповів нам, що його батько вивчав історію італійського Ренесансу, але я міг легко уявити, як цей чоловік грав у камінці зі своїм сином, у той час як дружина дбала про більш серйозну освіту хлопчика.
Хелен ворухнулася поруч зі мною, тихенько витягнувши ноги.
– Ви сказали, що ваш батько був активним членом Варти Півмісяця. Що це означає? Чим ви займаєтесь?
Тургут кивнув із жалем:
– Цього, мадам, я не можу розповісти навіть вам. Деякі речі мають залишатися таємницею. Ми розповіли вам усе це тому, що ви запитали, – чи практично вгадали, – і тому, що ми хочемо, аби ви вірили в те, що ми допоможемо в кожному разі. Для Варти дуже важливо, щоб ви поїхали в Болгарію якомога швидше. Сьогодні Варта нечисленна, нас залишилося лише кілька людей, – він зітхнув. – У мене, наприклад, на жаль, немає сина чи дочки, кому я міг би передати свої знання, хоча містер Аксой виховує свого племінника в наших традиціях. Але ви повинні вірити, що вся сила оттоманів піде з вами так чи інакше.
Я придушив бажання, знову застогнати. Можливо, я міг сперечатися з Хелен, але сперечатися із таємною силою Оттоманської імперії було над мої сили. Тургут підніс палець:
– Мушу попередити вас: це дуже серйозно, друзі мої. Ми передали вам таємницю, що зберігалася – успішно, на нашу думку – п’ятсот років. У нас немає підстав вважати, що наш давній ворог знає про це, хоча він, без сумніву, боїться й ненавидить наше місто, як і за життя. У хартії Варти Його Величність записав: будь-кого, хто видасть таємницю Варти нашим ворогам, буде одразу суворо покарано. Такого ще не траплялося, наскільки я знаю. Але я прошу вас бути дуже обережними як заради себе, так і заради нас.
У його голосі не було ані злості, ані погрози, тільки глибоке занепокоєння. Я також почув невблаганну відданість, яка дозволила його султанові завоювати велике місто – раніше неприступне, гордовите місто візантійців. Говорячи: «Ми працюємо на султана», він мав на увазі саме це, хоча сам народився через півтисячоліття після смерті Мехмеда.
Сонце за вікнами вітальні сідало низько, рожевий промінь освітив велике обличчя Тургута, облагородивши його. Я подумав про те, як сподобався б Тургут Россі, як він побачив би в ньому живу історію, і мені стало цікаво, які питання поставив би йому Россі – мені вони навіть не спадали на думку!
Але правильні слова знайшла Хелен. Підвівшись так, що й ми всі підвелися за нею, вона простягнула руку Тургутові.
– Велика честь для нас те, що ви нам розповіли, – сказала вона, гордо дивлячись йому в обличчя. – Ми будемо зберігати вашу таємницю і волю султана навіть ціною наших життів.
Тургут поцілував їй руку, він був явно розчулений, Селім Аксой уклонився їй. Мені нічого не залишалося додати: забувши на якусь мить ненависть свого народу до оттоманських загарбників, вона говорила за нас обох.
Ми простояли б так цілий день мовчки, дивлячись одне на одного у світлі сутінків, якби телефон Тургута раптом не задзвонив. Він вибачився й пішов через кімнату, щоб відповісти, а місіс Бора почала складати посуд на мідну тацю. Тургут слухав кілька хвилин, люто говорив щось у слухавку, а потім різко повісив її. Він обернувся до Селіма й щось схвильовано сказав йому турецькою, Селім швидко надягнув свій потертий піджак.
– Щось трапилося? – запитав я.
– Так, на жаль. – Тургут ударив рукою в груди. – Бібліотекар, містер Ерозан. Чоловік, що залишився охороняти його, відійшов на мить, а зараз телефонує, щоб сказати, що на мого друга знову вчинено напад. Ерозан непритомний, а охоронець іде по лікаря. Це дуже серйозно. Третя атака ще й на заході сонця.
Уражений, я теж потягнувся за піджаком, а Хелен наділа туфлі, хоча місіс Бора ніжно намагалась утримати її. Тургут поцілував дружину, коли ми виходили, але я ще раз обернувся й побачив, яка бліда і перелякана жінка стоїть біля дверей.
Розділ 52
– Тут ми будемо спати? – невпевнено запитав Барлі.
Ми стояли в готельному номері в Перпіньяні. Це була кімната на двох, котру нам дав клерк після того, як ми назвали себе братом і сестрою. Він дав нам її, не заперечуючи, хоча з підозрою подивився на нас. Ми не могли дозволити собі окремих кімнат, і обоє знали про це.
– Ну? – нетерпляче сказав Барлі.
Ми подивилися на ліжко. Не було іншого місця: навіть килима на голій полірованій підлозі. Нарешті Барлі прийняв рішення, – для себе, принаймні. Поки я стояла, прикипівши до місця, він пішов у ванну з одягом і зубною пастою і з’явився за кілька хвилин у бавовняній піжамі, так само світлій, як і його волосся. Щось у цій картині, а також у безтурботності Барлі змусило мене розсміятися, навіть незважаючи на те, що в мене палали щоки. Тоді він теж розсміявся, і ми реготали, аж поки сльози не покотилися з очей. Барлі зігнувся навпіл, схопившись руками за живіт, а я вхопилася за край старої одежної шафи. У цьому істеричному реготі розчинилися напруження подорожі, мої страхи, невдоволення Барлі, хвилюючі листи батька, наші суперечки. Через кілька років я дізналася про вираз «fou rire» (нестримний, божевільний сміх), але тоді я вперше зазнала це у тому французькому готелі. Після мого першого «fou rire» пішли інші «перші» почуття. Барлі схопив мене за плечі так само незграбно, як я хвилину тому трималася за край шафи, але його поцілунок був ангельський і ніжний: його юнацький досвід ніжно проник у мою недосвідченість. Тепер я задихалася вже не від сміху.
Усі мої знання про кохання були почерпнуті з делікатних фільмів і книг, які бентежили уяву, але я не знала, що робити далі. Проте Барлі все зробив за мене, і я вдячно, хоч і незграбно, йому підкорялась. На той час, коли ми опинилися на твердому акуратному ліжку, я вже трохи дізналася про стосунки між коханцями та їхнім одягом. Розставання з кожним предметом одягу здавалося мені вирішальним кроком: піжамна сорочка Барлі була першою, вона оголила алебастровий торс і на диво мускулисті плечі. У боротьбі з моєю блузкою й жахливим білим ліфчиком я була на боці Барлі. Він сказав, що йому подобається моя смаглява шкіра, зовсім не така, як у нього – це була правда: моя рука ніколи не була такого оливкового кольору, як тоді, коли лежала поруч із білосніжною рукою Барлі. Він торкнувся мене рукою й провів по одягу, що залишився на мені, і я вперше зробила те саме з ним, відкриваючи для себе незнайомі контури чоловічого тіла. Я засоромилася при світлі півмісяця.
До речі, нам треба було так багато ще зробити, що ми більше не зняли жодного предмета одягу, і здавалося, минуло багато часу, перш ніж Барлі обійняв мене, зітхнув і пробурмотів: «Ти зовсім ще дитина», – а потім обійняв мене за плечі.
Коли він сказав це, я раптом зрозуміла, що він теж був дитиною, чудовою дитиною. Я думаю, що тієї миті я кохала його більше, ніж будь-коли.
Розділ 53
Квартира, у якій Тургут залишив містера Ерозана, знаходилася приблизно за десять хвилин ходи від його власної, точніше – за десять хвилин бігу, тому що нам усім довелося бігти, навіть Хелен на своїх підборах. Тургут бурмотів щось (клявся, лаявся) собі під ніс. Він узяв із собою маленьку чорну сумку, у якій, мабуть, були ліки на той випадок, якщо лікар не прийде або запізниться. І ось ми вже збігали сходами старого будинку. Ми злетіли за Тургутом, і він розчинив двері на останньому поверсі.
Будинок було поділено на кілька маленьких квартир: у головній кімнаті стояло одне ліжко, стільці й стіл, кімнату освітлювала одна лампа. Друг Тургута лежав на підлозі, укритий ковдрою, поруч із ним сидів чоловік: він підвівся, щоб привітати нас. Він майже збожеволів від страху й розкаяння, увесь час розмахував руками, повторюючи щось Тургутові. Тургут відсторонив його, і вони із Селімом присіли навпочіпки поруч із містером Ерозаном. Обличчя бідолашної жертви було попелясто-сірим, очі заплющені, подих схожий на переривчасті схлипування. На його шиї була жахлива рвана рана, значно більша, ніж ми бачили минулого разу, і набагато страшніша, бо вона була на диво чистою, і лише по краях була засохла кров. Я знав, що така глибока рана мала б сильно кровоточити, і від цієї думки нудота підступила до горла. Я обійняв Хелен, і ми стояли, не в змозі відвести погляд.
Тургут обстежив рану, не торкаючись її, а потім подивився на нас.
– Кілька хвилин тому цей негідник пішов по якогось лікаря, не порадившись зі мною, але лікаря не було на місці. Це добре, бо зараз нам лікар ні до чого. Але він залишив Ерозана самого надвечір, коли сідає сонце.
Він поговорив з Аксоєм, той підскочив і з силою, якої я від нього не очікував, ударив нещасного охоронця й вигнав із кімнати. Той позадкував, і ми почули гуркіт його кроків на сходах. Селім зачинив за ним двері й визирнув у вікно на вулицю, аби переконатися, що бідолаха не повернеться. Потім він став навколішки поруч із Тургутом і вони стали тихо радитися.
За хвилину Тургут потягнувся до сумки, яку приніс із собою. Я побачив, як він дістав звідти предмет, давно мені знайомий: це був набір мисливця на вампірів, такий самий, як той, що він дав мені у своєму кабінеті тиждень тому, тільки цей був у красивішій інкрустованій перламутром коробочці з арабським написом. Відкривши її, він витяг інструменти і знову подивився на нас.
– Професори, – сказав він тихо, – на мого друга втретє напав вампір, тепер містер Ерозан помирає. Якщо у такому стані він помре природно, то невдовзі стане живим мерцем. – Він витер чоло своєю великою рукою. – Зараз настає жахлива мить, я мушу попросити вас піти з кімнати. Мадам, вам не можна цього бачити.
– Будь ласка, дозвольте нам допомогти вам, – почав було я, але Хелен зробила крок уперед.
– Дозвольте мені залишитися, – сказала вона Тургуту, понизивши голос. – Я хочу знати, як це робиться.
На якусь мить я подумав, навіщо їй такі знання, але потім мені спало на думку, що вона все-таки етнограф. Тургут подивився на неї, а потім поступився без слів і знову схилився над тілом. Я сподівався, що помилився, що все це неправда, але Тургут щось шепотів на вухо своєму другові. Він узяв містера Ерозана за руку й погладив її.
Потім (це, напевно, було найжахливіше з наступних дій) Тургут пригорнув руку друга до свого серця й пронизливо зойкнув. Слова, здавалося, йшли із глибини історії, не тільки дуже давньої, але й занадто далекої для мене, щоб розібрати окремі склади. Цей крик горя був схожий на скликання до молитви муедзинів, яке ми чули в мінаретах міста, тільки крик Тургута більше був схожий на виклик пеклу – це була низка нот, що сповнювали жахом, ніби це волали мільйони турецьких солдатів у тисячах таборів оттоманського війська. Я раптом побачив майоріння прапорів, кров біля ніг коней, спис і півмісяць, криві турецькі шаблі й блиск залізних кольчуг на сонці, покалічені гарні молоді голови, обличчя, тіла. Я почув крики людей, які віддають себе в руки Аллаха, і далекий плач їхніх батьків та матерів. Я відчув запах горілих будинків і свіжої запеченої крові, порох пострілу гармати, запах мостів, наметів і кінських тіл, які палали.
Але найдивнішим було те, що у цьому крику я зрозумів знайомі слова: «Kaziklu Bey! – Проколюючий!» Посеред цього хаосу, я, здавалося, побачив постать, що відрізнялася від усього іншого. Це був чоловік на коні в чорній мантії, він вирізнявся на тлі багатобарвної юрби, зі спотвореним вищиреним обличчям, із мечем, який рубає оттоманські голови, що важко котяться в загострених шоломах.
Голос Тургута стих, і я знову побачив його навколішках перед умираючим. Хелен, слава Богові, стояла поруч із мною, я було хотів запитати її про щось, але побачив, що вона відчула той самий жах від крику Тургута. Я неохоче згадав, що кров Проколюючого текла в її жилах. Вона на мить обернулася до мене. Її обличчя було блідим, але спокійним. Я відразу згадав, що кров Россі, ніжна, аристократична, тосканська й англійська, також текла в ній, і я побачив у її очах незрівнянну доброту погляду Россі. Тієї миті – а не пізніше, не вдома, в церкві моїх батьків, перед священиком – саме тоді вона стала моєю дружиною. Тоді я віддав їй своє серце й заприсягся бути відданим їй усе життя.
Тургут, тепер уже мовчки, поклав молитовні чотки на шию другові, через що його тіло трохи здригнулося, і витяг із коробки інструмент, довший за мою долоню, виготовлений із блискучого срібла.
– Раніше мені ніколи не доводилося робити це. Боже, збережи мене й моє життя, – сказав він тихо.
Він розстебнув сорочку містера Ерозана, і я побачив стару шкіру, завитки сірого, немов попіл, волосся на грудях. Груди важко здіймалися й опускалися. Селім мовчки обшукав кімнату й приніс Тургуту цеглину, яку, напевно, господар використовував, щоб підпирати двері. Тургут узяв цеглину в руку, зважив на руці. Потім присунув вістря кілка до лівого боку грудей нещасного й почав повільно наспівувати. Цього разу я вловив слова, які пам’ятав звідкись – із книги, фільму, розмови? – «Аллах акбар, Аллах акбар» – Великий Аллах. Я знав, що неможливо змусити Хелен піти з кімнати, і сам теж не міг піти звідти. Але я відступив на крок назад і, коли опустилася цеглина, потягнув за собою Хелен. Велика рука Тургута рухалася впевнено. Селім рівно тримав кілок, який із глухим стукотом увійшов у тіло. Кров повільно потекла, заливаючи бліду шкіру. Обличчя містера Ерозана спотворилося в жахливих конвульсіях, і на мить його губи розсунулися в собачому оскалі, оголюючи жовті зуби. Хелен пильно дивилася, і я не наважувався відвести погляду: я не хотів, щоб вона дивилася на щось, чого я не міг бачити разом із нею. Тіло бібліотекаря сіпнулося, кілок раптово ввійшов по саме руків’я, і Тургут відхилився назад, ніби очікуючи. Його губи тремтіли, а піт лився градом по його обличчю.
За мить тіло розслабилося, а потім й обличчя: губи мирно стулилися, видих вийшов з його грудей, ноги у потертих шкарпетках сіпнулися й завмерли. Я міцно тримав Хелен і відчував тремтіння її тіла, але вона все-таки нерухомо стояла поруч. Тургут узяв руку свого друга й поцілував її. Я побачив, як сльози течуть по його почервонілому обличчю, по щоках, гублячись у вусах. Він затулив очі рукою. Селім розправив чотки на грудях бібліотекаря, підвівся й обійняв Тургута за плечі.
За хвилину Тургут отямився, теж підвівся і висякався.
– Він був дуже гарною людиною, – сказав він тремтячим голосом. – Щедрою, доброю людиною. Тепер він мирно спочиває із Мухаммедом і не поповнить легіони пекла. – Він відвернувся й витер очі. – Друзі мої, нам треба забрати це тіло звідси. У лікарні є лікар, який… допоможе нам. Селім залишиться тут, замкне двері й чекатиме мого дзвінка, лікар приїде машиною швидкої допомоги і підпише всі необхідні документи.
Тургут дістав із кишені кілька зубців часнику й обережно поклав їх у рот мертвому. Селім витяг кілок і вимив його у раковині в куті, після чого поклав назад у інкрустовану коробку. Тургут витер усі сліди крові, перев'язав груди друга тканиною й застебнув на ньому сорочку, потім узяв із ліжка простирадла, і ми обгорнули тіло, накривши уже спокійне обличчя.
– Тепер, друзі мої, я попрошу вас про одну послугу. Ви вже бачили, що можуть зробити живі мерці. Ви повинні захищати себе щохвилини. Ви мусите поїхати в Болгарію якомога швидше, найближчими днями, якщо вам це вдасться. Зателефонуйте мені додому, коли будете готові. – Він уважно подивився на мене: – Якщо ми не побачимося до вашого від’їзду, я бажаю вам, щоб удача супроводжувала вас. Я буду думати про вас щохвилини. Будь ласка, зателефонуйте мені, як тільки повернетеся до Стамбула, якщо, звичайно, ви повернетеся сюди.
Я сподівався, що він мав на увазі: «Якщо ви так розплануєте подальшу подорож», а не «Якщо ви залишитесь живими в Болгарії». Він потис нам руки, потім це зробив Селім, який ще й, дуже хвилюючись, поцілував руку Хелен.
– Тепер ми підемо, – сказала Хелен, беручи мене за руку, і ми вийшли із цієї сумної кімнати, спустилися сходами й опинились на вулиці.
