Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 48 страниц)
Розділ 14
Якийсь час я трималася якомога далі від університетської бібліотеки, почасти тому, що дуже нервувалась там через своє дослідження, а почасти через те, що в мене з’явилося таке відчуття, ніби місіс Клей запідозрила щось у тому, що я часто затримувалась після школи. Я завжди телефонувала їй, як і обіцяла, але її неймовірно покірливий голос по телефону завжди змушував мене уявляти, як їй доводиться терпіти неприємні розмови з батьком. Не думаю, що вона була настільки знайома зі злом, щоб здогадатися про щось конкретне, але в батька могли виникнути власні недобрі висновки: хлопці?.. Іноді він з таким занепокоєнням дивився на мене, що я не хотіла хвилювати його ще дужче.
Проте спокуса була великою і я пішла до бібліотеки, незважаючи на всі незручності. Цього разу я вигадала історію про те, що йду в кіно з однокласницею. Я знала, що Джон Біннертс працює у відділі середньовічної літератури щосереди ввечері, а в батька була зустріч у Центрі, тому я одягла нове пальто й вийшла з дому, перш ніж місіс Клей могла щось сказати.
Було незвично йти в бібліотеку пізно ввечері, але ще більш дивним було те, що в головному холі було як ніколи багато стомлених після занять університетських студентів. Але у відділі середньовічної літератури нікого не було. Я поволі підійшла до стола містера Біннертса. Бібліотекар перебирав купку нових книг. З лагідною посмішкою він сказав, що серед них мене нічого не зацікавить, тому що мені потрібні лише жахливі теми. Але в нього була книга, яку він відклав для мене. Він спитав, чому я раніше не прийшла по неї. Я стиха вибачилась, а він посміхнувся.
– Я боявся, що з тобою щось трапилося або що ти скористалася моєю порадою і знайшла приємнішу тему, яка більше підходить для молодої дівчини. Але ти мене теж зацікавила, тому я притримав це для тебе.
Я із вдячністю взяла книгу, містер Біннертс сказав, що йде в робочий кабінет, але через якийсь час повернеться, щоб подивитися, чи не потрібно мені щось. Він уже колись показував мені свій робочий кабінет: це була маленька кімнатка з вікнами, що знаходилася за читальним залом, тут бібліотекарі реставрували рідкісні старовинні книги й наклеювали картки в нові. Коли він пішов, у читальному залі стало тихо, як ніколи, і я нетерпляче відкрила томик, що він мені дав.
Це була унікальна знахідка, подумала я тоді, але зараз я знаю, що ця книга була основним джерелом з історії Візантії у п’ятнадцятому сторіччі – «Турецько-візантійська історія» у перекладі Майкла Дукаса. Дукас дещо написав про конфлікт Влада Дракули і Мехмеда II. Я сиділа за тим столом, де вперше прочитала про те, що побачив Мехмед II, коли він напав на Валахію 1462 року й дійшов до Тирговісте, зруйнованої столиці Дракули. Перед містом, як запевняв Дукас, Мехмеда зустріли «тисячі й тисячі паль, на яких, немов фрукти, були насаджені люди». У центрі цього саду смерті знаходився витвір мистецтва Дракули – улюблений генерал Мехмеда, Хамца, у «тонкому пурпуровому одязі», посаджений на палю серед інших жертв.
Я згадала про архіви султана Мехмеда, які Россі поїхав досліджувати в Стамбул. Було зрозуміло, що князь Валахії був наче більмо в оці у султана. Я подумала, що було б непогано почитати щось про Мехмеда: можливо, існували такі джерела, у яких ішлося про його відносини з Дракулою. Я не знала, з чого почати, але містер Біннертс обіцяв незабаром повернутися й перевірити, як у мене справи.
З нетерплячки я обернулась, думаючи про те, щоб піти подивитися, де він був, як раптом почула дивний звук із дальнього кінця залу. Це було схоже на глухий стукіт, швидше за все, по підлозі пішла вібрація, а не звук, і здавалося, десь птах щосили б’ється у вікно. Щось змусило мене підвестися й піти в той бік, де чувся стукіт, що б це не було, і я побігла в робочий кабінет за читальним залом. Крізь вікна я не бачила містера Біннертса і спочатку зраділа з цього, але, відчинивши дерев’яні двері, побачила на підлозі ногу в сірій штанині, яка була ніби прикріплена до скорченого тіла, блакитний светр, що косо висів на перекрученому торсі, сиве волосся, забруднене кров’ю, розчавлене обличчя (на щастя, наполовину прикрите). Частково він усе ще лежав на столі. Книга випала з рук містера Біннертса й лежала розкритою. На стіні над столом була пляма крові з великим чітким відбитком руки – схоже на те, як дитина малювала це фарбами. Я щосили намагалася не видати жодного звуку, але коли з мене вирвався крик, здавалося, він належав комусь іншому.
Два дні я провела в лікарні. Батько наполягав на цьому, оскільки лікар був його старим другом. Тато був дбайливим і серйозним, коли сидів біля мого ліжка або коли стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях, у той час як поліцейський допитував мене втретє. Я не бачила, щоб хтось заходив у читальний зал. Я читала в тиші, а потім почула глухий стукіт. Я особисто не була знайома з бібліотекарем, але він мені подобався. Офіцер запевнив батька, що я була поза підозрами: я просто була єдиним свідком і знаходилася ближче від усіх до місця трагедії. Але я нічого не бачила, ніхто не заходив у читальний зал – я була впевнена в цьому – і містер Біннертс не кричав. Не було ніяких інших ран на його тілі, хтось просто вибив мозок із бідолахи, жбурнувши його об кут стола. На це знадобилася б неймовірна сила.
Офіцер здивовано похитав головою. Відбиток руки на стіні був зроблений не бібліотекарем, бо на його руках не було крові. До того ж він за формою не збігався з рукою бідолахи. Це був дивний відбиток – на ньому відбитки пальців були неприродно витерті.
– Було б легко знайти руку, – поліцейський був дуже говіркий із батьком, – але ми таких відбитків ще ніколи не зустрічали. Рідкісний випадок. Амстердам уже не схожий на місто, у якому я виріс, зараз люди кидають велосипеди в канали, а згадайте ще той жахливий випадок, який стався торік із повією, яку… – батько поглядом зупинив його.
Коли офіцер пішов, батько знову сів на край ліжка й уперше за весь час запитав мене, що я робила в бібліотеці. Я сказала, що вчилася там, бо мені подобалось ходити туди після школи, щоб робити там домашнє завдання, адже в читальному залі тихо й зручно. Я боялася, що він запитає мене про те, чому я вибрала саме відділ середньовічної літератури, але, на щастя, він замовк.
Я не сказала йому, що, після того як вся бібліотека була стривожена моїм криком, я автоматично поклала у свою сумку книгу, яку тримав містер Біннертс, коли помер. Поліцейські, звичайно ж, обшукали мою сумку, як тільки приїхали, але вони нічого не сказали про книгу, та й навіщо взагалі їм треба було звертати на неї увагу? На ній не було крові. Це була французька книга дев’ятнадцятого сторіччя про румунські церкви. Коли вона впала, то розкрилася на сторінці із зображенням церкви на озері Снагов, якій віддавав перевагу Влад III з Валахії. Традиційно вважалося, що його могила знаходилася там, напроти вівтаря, про що свідчив невеликий підпис, вигравіруваний на апсиді. Хоча автор зазначав, що жителі найближчих сіл могли розповісти і власні історії. Які історії? Мені було цікаво, але про цю церкву більше нічого не говорилося. Малюнок апсиди не показував нічого незвичайного.
Сидячи на краю мого ліжка в лікарні, батько похитав головою.
– Я хочу, щоб тепер ти робила уроки вдома, – сказав він тихо. Як би мені хотілося, щоб він не говорив цього, бо все одно я вже ніколи не змогла б зайти до тієї бібліотеки. – Місіс Клей може поспати з тобою в кімнаті, якщо тобі буде страшно. Як тільки ти захочеш, ми знову підемо до лікаря. Тільки дай мені знати.
Я кивнула, але подумала про те, що краще залишусь наодинці з описом церкви на острові озера Снагов, ніж із місіс Клей. Мені спало на думку, чи не кинути книгу в канал, щоб у неї була така сама доля, як у велосипедів, про які розповідав поліцейський, але я знала, що одного разу мені захочеться розкрити її знову при денному світлі й перечитати. Можливо, я захочу зробити це не для себе, а заради містера Біннертса – дідуся, який лежав зараз, напевно, десь у міському морзі.
За кілька тижнів батько сказав, що подорож піде мені на користь, але я знала: він просто боявся залишати мене вдома саму.
Французи, як пояснював батько, хотіли провести перемовини з представниками його організації до початку зимових переговорів із проблем Східної Європи, і зараз ми збиралися зустрітися з ними востаннє. До того ж ми, мабуть, чудово проведемо час на середземноморському узбережжі, тому що це буде пора, коли юрби туристів роз’їдуться, а пейзажі ще не будуть голими. Ми ретельно вивчили карту і були приємно здивовані, коли довідалися, що французи перенесли зустріч із Парижа до відокремленого курорту біля іспанського кордону, поруч із маленькою перлиною Кульор. Батько радів із цього.
– Неподалік, у глибині материка, знаходяться Ле Бен і Сен– Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале, – сказала я, але щойно я згадала про це, як батько насупився й став шукати уздовж узбережжя інші цікаві назви.
Ми так добре поснідали на свіжому повітрі на терасі в Ле Кобо, де зупинились, що після того як батько приєднався до чоловіків у темних костюмах, я знову пішла туди, прихопивши з собою книжки. Я сиділа там і часто поглядала на аквамаринове море за сотні кроків від нас. Я пила вже другу чашку гіркого континентального шоколаду, що став цілком стерпним з кубиком цукру й пачкою свіжого печива. Сонячне світло відбивалося від фасадів старих будинків і розсіювалося в сухому середземноморському кліматі, світло було надзвичайно чистим, ніби шторм ніколи не насмілювався заходити в цю затоку. З мого місця було видно два ранніх човни на тлі надзвичайно гарного моря і сім’ю – маленьких дітей та їхню матір, що йшли з відерцями (як мені здалося) у незвичайних французьких пляжних костюмах до піскового пляжу нижче готелю. Затока, оточена загостреними пагорбами, повертала праворуч. На одному з таких пагорбів височіла фортеця. Вона була такого ж кольору, що й скелі, а суха трава й оливкові дерева піднімалися нагору до неї, і за всім цим простягалося ніжне ранкове блакитне небо.
Раптом у мене виникло почуття самотності, заздрість до тих нестерпно самовдоволених дітей, які йшли зі своєю матір’ю. У мене ж не було матері, як не було й нормального життя. Я не знаю, що мала на увазі під словами «нормальне життя», але, перегортаючи книгу з біології в пошуках третього розділу, подумала, що, напевно, це означає життя на одному місці, з матір’ю й батьком, які завжди приходять додому вечеряти. Це життя в такій родині, у якій подорож означає поїздку на пляж, а не невпинне кочове існування. Я була впевнена, дивлячись на дітей, які сіли на пісок і почали гратися з совочками, що цим створінням ніколи не загрожуватимуть жахи історії.
Потім, поглянувши на їхні блискучі голови, я зрозуміла, що насправді їм загрожувала небезпека, але вони про це ще просто не знали. Ми всі вразливі. Я здригнулась і подивилася на годинника. За чотири години ми з батьком будемо обідати на цій терасі Потім я знову буду вчитись, а після п’ятої ми пройдемось у бік зруйнованої фортеці, що прикрашає обрій. Звідти, як сказав батько, з того боку пагорба можна побачити церкву, що стоїть у самому морі, на Кульорі. За цей день я вивчу алгебру, кілька німецьких дієслів, прочитаю розділ про Війну Троянд, а потім що? Піднімуся кам’янистим пагорбом і слухатиму чергову батькову історію. Він буде неохоче розповідати, дивлячись униз на пісок або постукуючи пальцями по каменю, знайденому кілька століть тому. Він, як завжди, буде охоплений своїм страхом. І я знову на самоті продовжу дослідження, зводячи все це докупи. Унизу, піді мною, закричала дитина, я здригнулася й розлила свій шоколад.
Розділ 15
– Коли я прочитав останній лист Россі, – розповідав батько, – у мене виникло таке відчуття, що мене знову покинули, ніби він зник удруге. Але на той час я вже був переконаний у тому, що його зникнення ніяк не пов’язане з поїздкою в Хортфорд, або до хворого родича у Флориду чи Лондон, як намагалася пояснити поліція. Я відкинув ці думки якнайдалі й став розглядати інші документи. Спочатку все прочитав і ввібрав усе. Потім виклав їх у хронологічній послідовності й почав, хоч і повільно, робити висновки. Мені було цікаво, чи мав Россі передчуття, що, навчивши мене, він зможе забезпечити свій порятунок. Усе це було схоже на найстрашніший останній іспит, хоча я щиро сподівався, що він не буде фатальним для нас обох. Я пообіцяв собі, що не складатиму плану доти, доки не прочитаю все, але вже тієї миті відчув, що мені слід зробити. І знову розкрив вицвілий конверт.
Наступними були карти: як і говорив Россі, кожна накреслена від руки, і жодна не була старша від листів. Без сумніву, це були ті карти, які він вивчав в архіві у Стамбулі й малював із пам’яті після всіх подій. На першій карті був гірський масив, зображений у вигляді гострих трикутників. У формі півмісяця вони тяглися із заходу на схід по всьому аркуші, а також рясно вкривали західну частину. На північному краю карти звивалась широка річка. Не було позначено жодного міста, хоча, можливо, три чи чотири знаки «X» у західній частині вказували на міста. На цій карті не було жодної назви, але по краях таким самим почерком, яким було написано останній лист Россі, зроблено напис: «Ті, хто не вірить і хто помре невіруючим, на них упаде прокляття Аллаха, ангелів і людей (Коран)», а також кілька схожих висловів. Я замислився, чи була ця річка тією, котра, як здалося Россі, символізувала хвіст дракона з його книги. Але ні, тоді він говорив про карту з найбільшим масштабом. Та карта може опинитися серед решти. Я прокляв обставини – усе, що заважало мені подивитися й потримати в руках оригінали, незважаючи на чудову пам’ять Россі і його акуратність, бо відчував, що, мабуть, були якісь недогляди або розбіжності між оригіналом і копією.
На наступній карті ретельніше було розглянуто регіон гірського масиву на заході з першої карти. Знову подекуди я бачив позначки у вигляді літери «X», проставлені в тих самих місцях, що й на першій карті. Маленька річка звивалась через гори. Рукою Россі було написано ті самі вислови з Корану. Тими днями Россі був так само обережним, яким я його знав. Але ці карти поки що здавалися мені надто простими, занадто грубими, тому я не міг пригадати жодного регіону, який я будь-коли знав або вивчав. Розчарування наростало в мені, як лихоманка, я насилу придушив його, змушуючи себе сконцентруватись.
На третій карті містилося більше інформації, хоча на ту мить я не міг зрозуміти, що вона мені хотіла сказати. Загальні контури були справді схожі на силует знайомого мені дракона з моєї книги та із книги Россі, хоча, якби Россі не здогадався про це, я б не відразу помітив цю схожість. На цій карті були ті самі трикутні гори, одна вершина особливо піднімалася на схід, утворюючи таким чином складені крила дракона. Гори зараз були дуже високими й обрамляли північ і південь, між ними вилася річка, що в одному місці перетворювалася на якийсь резервуар. Чому це не може бути озером Снагов у Румунії, як говориться в легенді про похорон Дракули? Але Россі вже відзначав, що в широкій частині річки не було острова, і все одно це було не схоже на озеро. Знову з’явилися знаки «X», цього разу під ними були написи кирилицею. Я припустив, що це були назви селищ, про які згадував Россі.
Серед цих врозбрід розкиданих написів я побачив квадрат, під яким Россі зробив позначку арабською: «Проклята могила того, хто вбивав турків». Над цим квадратом був намальований маленький дракон, над його головою красувався замок замість корони, а під ним я прочитав напис грецькою мовою і коментар Россі англійською: «У цьому місці він похований у злі. Читачу, словом витягни його». Ці рядки діяли з неймовірною силою, вони були немов закляття, і я вже було відкрив рота, щоб вимовити їх уголос, але різко зупинився й міцно стис губи. Проте вони закарбувались мені в голову, немов вірш, і танцювали в моїх думках кілька секунд.
Я відклав усі три карти. Було моторошно бачити їх саме такими, якими мені описав їх Россі, але ще дивніше було тримати в руках не оригінали, а копії. Хто може мені довести, що він нічого не вигадав і не малював ці карти в нападі божевілля? Щодо цих документів у мене не було початкового джерела, лише листи Россі. Я постукав пальцями по кришці стола. Годинник у моїй кімнаті, здавалося, цокав сьогодні занадто голосно, а міська темрява за вікном здавалася надто спокійною. Я не їв уже кілька годин, у мене боліли ноги, але я не міг зупинитись. Я швидко оглянув карту Балканських гір, але в ній не було нічого незвичайного. Принаймні, на перший погляд, там не було ніяких написів. Брошура про Румунію теж не являла нічого цікавого, хіба що слова були надруковані дуже дивною англійською, наприклад: «… користуватися нашою пишною й болючою країною». Мені залишалося дослідити тільки записи Россі і той маленький запечатаний конверт, що я помітив, коли вперше переглядав уміст пакета. Я хотів залишити конверт наостанок, тому що він був запечатаний, але не міг більше чекати. Серед паперів на столі я знайшов ножик для листів, обережно розкрив печатку й вийняв аркуш із зошита.
Це знову була третя карта у формі дракона: річка, яка звивалась, і гірські вершини, що здіймалися до неба. Вона була скопійована чорним чорнилом, як і говорив Россі, але це робила вже зовсім інша рука. Почерк був гарний, але трохи нерозбірливий, архаїчний, трохи закручений, якщо придивитися ближче. Після листа Россі я мав бути готовим до того, що вона відрізнятиметься від першої карти, але все одно я був уражений – над квадратним зображенням могили і драконом, що охороняв її, дугою вишикувались літери: БАРТОЛОМЕО РОССІ.
Поборовши припущення, страхи, висновки, я змусив себе відкласти цей документ убік і прочитати записи Россі. Перші два він, очевидно, зробив в Оксфорді в бібліотеці Британського музею. У них ішлося про те, що я вже знав зі слів і листів Россі. Там був невеликий опис життя Влада Дракули і його подвигів, також подавався список історичних документів, у яких згадувався Дракула за всі сторіччя. Наступний аркуш вирвали з іншого зошита, цього разу він був позначений і датований часом поїздки в Стамбул. «Відновлено з пам’яті», – повідомляв швидкий, але акуратний почерк мого друга, і я зрозумів, що це були ті записи, які він зробив після дослідження, проведеного в архіві, у той самий час, коли він відновлював карти перед від’їздом до Греції.
Тут було перелічено бібліотеки Стамбула, у яких зберігаються документи з часів Мехмеда II, і все, що, за припущенням Россі, могло хоч якось стосуватись його дослідження: три карти, згортки зі звітами з Карпат під час війни з Оттоманською імперією, списки товарів, якими торгували оттоманські купці на кордоні з тим регіоном. Ніщо із цього не здалося мені важливим, і я замислився про те, на якій стадії роботу Россі перервала поява того жахливого чиновника. Чи могли згортки й рахунки, переліки товарів, згадані тут, стати ключем до розгадки смерті або поховання Влада Тепеса? Чи переглядав Россі їх сам, чи в нього вистачило часу тільки на те, щоб перелічити можливі ключі й документи, перш ніж його злякали?
Наприкінці списку був один пункт, що мене спантеличив, і я розмірковував над ним якийсь час «Бібліографія. Орден Дракона (часткова форма)». Мене здивувало й спантеличило в цьому написі те, що він був зроблений неформально. Зазвичай Россі робив повні записи, докладно все пояснював, а інакше, як він любив говорити, немає сенсу в нотатках. Чи була ця бібліографія, що він згадав так поспішно, списком, який склала бібліотека і в якому перелічувався весь матеріал, що стосується Ордену Дракона? Якщо так, тоді чому він у «частковій формі»? Можливо, це щось давнє, подумав я, можливо, один із документів із часів Ордену Дракона. Але чому ж Россі не пояснив докладніше цей німий папірець? Може, бібліографія під час дослідження виявилася непридатною для його пошуку?
Ці міркування про далекий архів, який Россі відвідував так давно, не здавалися мені шляхом, яким можна знайти причину зникнення Россі, і я одразу відклав сторінку. Раптом я відчув, що дуже втомився від марних пошуків. Я жагуче бажав відповідей. Россі дуже ретельно розповів мені про свої знахідки, якщо не вважати того, що знаходилося в згортках, списках і у тій старій бібліографії. Це було схоже на нього, точність йому властива, до того ж у нього була нагода, якщо це так можна назвати, спілкуватися зі мною на сторінках своїх листів. Але все одно я мало знав, окрім того, що мені слід робити далі. З пакетом було покінчено. Його порожнеча спричиняла в мене депресію, до того ж з останніх документів я дізнався мало нового у порівнянні з листами. Я також розумів те, що мушу діяти якнайшвидше. Раніше мені вже доводилося не спати ночами, і зараз мені треба було обміркувати слова Россі, коли він розповідав про загрози його життю, як він називав це.
Я підвівся, суглоби заскрипіли, я пішов у свою похмуру маленьку кухню, щоб зробити бульйон для супу. Коли я потягнувся до чистої каструлі, то зрозумів, що мій кіт не прийшов на вечерю, а ми завжди їли разом. Це був приблудний кіт, і я відчував його прихильність до мене. Але під час вечері він завжди був біля вузького вікна моєї кухні, вдивлявся крізь нього з пожежної драбини, щоб дати мені зрозуміти, що він хоче свою банку консервів із тунцем або, якщо я розщедрюсь, тарілку з сардинами. Мені подобалося, коли він заскакував у мою порожню квартиру, потягуючись і нявкаючи, і коли лащився до мене. Він часто залишався після вечері, спав на софі або спостерігав, як я прасую сорочки. Іноді мені здавалося, що я бачу ніжність у його ідеально круглих жовтих очицях, хоча, можливо, це була жалість. Він був великим і тілистим, з ніжною чорно-білою шубкою. Я назвав його Рембрандтом. Думаючи про нього, я відкрив жалюзі й відчинив вікно, покликав його, сподіваючись почути знайомі м’які кроки по підвіконню. Але я чув тільки далекий шум машин із центру міста. Я нахилив голову й визирнув у вікно.
Він лежав на підвіконні, велично, ніби качався по даху, граючись, а потім упав. Обережно, тремтячими руками я втяг його в кухню, водночас усвідомивши, що в нього зламаний хребет і неприродно відкинута голова. Очі Рембрандта були широко розкриті, – такого я ще не бачив, – губи відсунулися назад, ніби він скалився від страху, а з передніх лап стирчали пазурі. Тоді я відразу зрозумів, що він не міг так просто впасти на вузьке підвіконня: щоб убити таку тварину, треба мати велику й міцну хватку. Я доторкнувся до його м’якої шубки, гнів вирував у мені одночасно з жахом. Злочинець, можливо, добре подряпаний, а може, й покусаний. Але мій друг був безповоротно мертвий. Я ніжно поклав його на підлогу кухні, груди наповнилися ненавистю, як раптом я відчув під своїми руками, що тіло його все ще тепле.
Я обернувся, зачинив вікно й опустив жалюзі і потім став обмірковувати свої наступні кроки. Як я можу захистити себе? Усі вікна були зачинені, двері були замкнені на подвійний замок. Або що я можу знати про жахи минулого? Чи проникають вони в кімнату, як туман, під дверима? Чи б’ють шибки й вдираються у будинок? Я обернувся, шукаючи зброю. Я не думав про пістолет. Зброя ніколи не діяла на Бела Лугоші у фільмах про вампірів, поки герой не заряджав її особливою срібною кулею. Що б порадив Россі? «Ні, я не ходив би з часником у кишені». І було щось іще: «Я впевнений, що в тобі досить добра й моралі, як би ти не назвав це, мені приємно думати, що багато хто з нас здатний на такі почуття».
В одній із кухонних шухляд я знайшов чистий рушник, акуратно загорнув свого друга й поклав його в тамбурі. Завтра треба буде поховати його, якщо наступний день настане, як зазвичай. Я закопаю його в саду цього будинку, глибоко, де його не зможуть дістати собаки. Було неможливо думати про те, щоб їсти, але я зварив собі суп і нарізав хліба.
Я знову сів за стіл і розчистив його від паперів Россі, акуратно склавши їх у конверт і міцно перев’язавши його. Зверху я поклав свою загадкову книгу, уважно простеживши за тим, щоб вона не впала й не розкрилася. Я притиснув її копією книги Германа «Золоте століття в Амстердамі» – ця книга завжди була однією з моїх найулюбленіших. Я розкрив перед собою записи з моєї дисертації, а трохи далі – памфлет про купецькі гільдії в Утрехті, копію з бібліотеки (цю книгу я вже давно хотів прочитати). Я поклав перед собою годинник і, піддавшись забобонам, тривожно подумав про те, що вже за чверть дванадцята. Завтра, подумав я, мені треба піти в бібліотеку і прочитати все, що я зможу знайти там, щоб добре підготуватися до наступних днів. Мені не зашкодить, якщо я більше довідаюся про срібні кулі, квіти часнику та розп’яття, якщо ці предмети були для селян порятунком від живих мерців протягом стількох століть. Принаймні, це буде свідчити про те, що я вірю традиціям. Проте зараз зі мною була тільки порада Россі, а він ніколи не підводив мене, коли міг хоч чимось допомогти. Я опустив голову й схилився над памфлетом.
Ще ніколи раніше мені не було так важко сконцентруватися. Здавалося, кожен нерв мого тіла реагує на примар зовні, якщо там, звісно, була якась примара. Мені вважалося, що радше розумом, а не слухом я усвідомлював, як вона шкрябається у вікно. Змусивши себе, я повністю поринув в Амстердам 1690 року. Спочатку я написав речення, потім ще одне. Чотири хвилини залишалося до півночі. «Пошукати анекдоти про життя голландських моряків», – записав я на папері. Я подумав про купців, які об’єднувалися у давні гільдії, щоб поліпшити своє життя й дістати більшу вигоду від товарів, міркував про те, як вони виконували свої щоденні обов’язки й віддавали частину прибутку на будівництво госпіталів для бідних. Дві хвилини до півночі. Я записав ім’я автора памфлета, щоб пізніше знову повернутися до нього. «Дослідити, яке значення мав для купців міський друкарський верстат», – дописав я.
Хвилинна стрілка на моєму годиннику здригнулася, і я здригнувся разом із нею. Рівно дванадцята. Друкарський верстат, мабуть, мав велике значення, – міркував я, водночас щосили змушуючи себе не обертатися, – особливо якщо гільдія контролювала деякі з них. А чи могли вони мати контроль над деякими верстатами, купити право на володіння? Чи була в друкарів власна гільдія? Як ідеї голландських інтелектуалів про вільну роботу преси співвідносяться з володінням пресою? На якусь мить це питання зацікавило мене, всупереч моєму стану, я намагався згадати, що вже читав про ранній друк в Амстердамі й Утрехті. Раптом я відчув якийсь спокій у повітрі, ніби знялося напруження. Я подивився на годинник. Три хвилини на першу. Я нормально дихав, а ручка спокійно рухалася по сторінці.
Що б не підкралося до мене, воно було не таким вже й розумним, думав я, дотримуючись обережності й намагаючись не полишати думки про роботу. Мабуть, живий мрець був уведений в оману моїм прикиданням, ніби я прислухався до попередження Рембрандта й зайнявся своєю звичайною роботою. Але довго я не зможу приховувати свою справжню роботу, хоча сьогодні моє прикидання було єдиним захистом. Я підсунув лампу ближче й поринув у сімнадцяте сторіччя, щоб іще більше створити видимість роботи. Прикидаючись, що пишу, я міркував. Останнім попередженням для Россі 1931 року було його власне ім’я на могилі Влада Проколюючого. Россі не знайшли мертвим за своїм столом, що може незабаром відбутися зі мною, якщо я не буду обережним. Його не знайшли пораненим, як Хеджеса. Його викрали. Звичайно ж, він може лежати десь мертвим, але поки я не буду в цьому впевнений, слід сподіватися на краще. Починаючи із завтрашнього дня, мені доведеться самому почати пошуки могили.
Сидячи на каменях тієї старої фортеці, батько вдивлявся в море, майже так само, як він удивлявся в ту ущелину в горах у монастирі Сен-Матье, коли спостерігав, як ширяє орел.
– Повернімося до готелю, – нарешті запропонував батько. – Дні стають коротшими, ти помітила? Я не хочу, щоб мене спіймали тут після заходу сонця.
Від нетерпіння я випалила пряме запитання:
– Спіймали?
Батько серйозно подивився на мене, ніби обмірковуючи, наскільки ризиковану відповідь мені можна дати.
– Стежка дуже стрімка, – сказав він нарешті. – Я б не хотів продиратися крізь ті дерева в темряві. А ти? – він міг би наважитись, я це бачила.
Я подивилася вниз на оливкові зарості, тепер вони здавалися сіро-білого кольору, а не сріблясто-персиковими. Кожне дерево стриміло вгору, до руїн фортеці, яка колись охороняла їх (або їхніх предків) від смолоскипів сарацинів.
– Ні, – відповіла я, – не хотіла б.
