Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 48 страниц)

Розділ 42

– Але чому ви не можете попросити поліцію про допомогу? Тут їх повно, наскільки я зрозумів. – Г’ю Джеймс розламав хліб навпіл і жадібно вкусив його. – Які жахливі речі відбуваються в іноземному готелі!

– Ми зателефонували в поліцію, – запевнив я його. – Принаймні, я думаю, що ми так зробили, – клерк готелю зателефонував замість нас. Він сказав, що поліція може прийти або пізно вночі, або завтра рано-вранці, а поки що нас поселили в інші кімнати.

– Що? Ви хочете сказати, що й кімнату міс Россі теж обшукали? – великі очі Г’ю округлилися. – У готелі постраждав іще хто-небудь?

– Сумніваюся, – сказав я похмуро.

Ми сиділи у відкритому ресторані в Буді, недалеко від Замкової гори, і дивилися через Дунай на будинок парламенту на боці Пешта. Усе ще було світло, небо відкидало блакитнувато-рожеві відблиски на воду. Г’ю вибрав це місце – воно було одне з його улюблених місць. Перед нами по вулицях ішли жителі Будапешта різного віку, багато хто з них зупинявся біля балюстради над річкою й милувався прекрасним краєвидом, наче й вони ніколи не могли надивитися на своє місто. Г’ю замовив кілька національних страв, щоб я покуштував їх. Вечерю ми почали із золотаво-коричневого хліба й пляшки токайського – знаменитого вина з північного сходу Угорщини, як він мені пояснив. Ми поговорили про наші університети, про-мою дисертацію (він посміхнувся, коли я розповів йому про помилку професора Шандора щодо моєї роботи), говорили про дослідження Г’ю з історії Балкан і його книгу про оттоманські міста в Європі.

– Щось украли? – Г’ю наповнив мій келих.

– Нічого, – похмуро сказав я. – Звичайно, я не залишив там ні грошей, ні цінних речей, а паспорт у чергового або в поліції, наскільки я знаю.

– Тоді що вони шукали? – Г’ю мовчки запропонував тост і зробив ковток.

– Це дуже, дуже довга історія, – зітхнув я. – Але вона пов’язана саме з тим, про що нам треба поговорити.

Г’ю кивнув.

– Добре, тоді почнімо.

– Якщо ви теж візьмете участь.

– Авжеж.

Я випив півсклянки вина для хоробрості й почав усе із самого початку. Мені не потрібне було вино, аби набратися сміливості й розповісти Г’ю Джеймсу всю історію Россі. Якби я не розповів йому все, тоді не дізнався б усю його історію. Він слухав, не видавши ні звуку, і було видно, що історія його поглинула, але коли я розповів про рішення Россі поїхати в Стамбул, він підскочив.

– Боже, оце так! – вигукнув він. – Я й сам думав туди їхати. Я був там двічі, але ніколи не шукав Дракулу.

– Дозвольте мені полегшити ваше завдання.

Цього разу я наповнив його келих і розповів йому про пригоди Россі в Стамбулі, а потім про його зникнення, після чого в Г’ю округлилися очі, хоча він нічого не сказав. І нарешті я описав нашу з Хелен зустріч, не упустив нічого, крім її претензій до Россі. Я розповів про всі наші подорожі й дослідження і про зустріч із Тургутом.

– Розумієте, – закінчив я, – після всього цього я не дивуюся, що в моєму номері все перевернули догори ногами.

– Отакої… – він замислився на хвилину. На той час ми вже встигли з’їсти велику кількість тушкованого м’яса й соління, і Г’ю з сумом відклав виделку, яка більше не знадобилася. – Це неймовірно, що ми тут зустрілися. Але я дуже вражений зникненням Россі, дуже вражений. Це досить жахливо. Я б і не подумав, перш ніж почув вашу історію, що під час вивчення Дракули можуть відбуватися незвичайні речі. За винятком, звичайно ж, того, що протягом усього часу в мене було якесь дивне почуття стосовно цієї книги. Ученому не варто керуватися тільки дивними почуттями, але так воно і є.

– Я бачу, що не зловжив вашою довірливістю, хоча боявся, що буде саме так.

– Ці книги, – задумливо сказав він. – Я нарахував чотири: моя, ваша, професора Россі й та, що належить професорові зі Стамбула. Дуже дивно, що існує чотири такі схожі книги.

– Ви коли-небудь зустрічалися з Тургутом Бора? – запитав я. – Ви казали, що були в Стамбулі кілька разів.

Він похитав головою.

– Ні, я ніколи не чув цього імені. Але ж він займається літературою, тож на історичному факультеті ми не могли зустрітися, як і на будь-якій конференції. Я був би вам дуже вдячний, якби ви познайомили нас колись, якщо, звичайно, можете. Я ніколи не був у тому архіві, що ви описали, але читав про нього в Англії й мав на думці туди дістатися. Ви позбавили мене проблеми, саме так ви й сказали. Знаєте, я ніколи не думав про дракона у своїй книзі як про карту. Це неймовірна ідея.

– Так, до того ж, можливо, саме вона стала для Россі питанням життя й смерті, – сказав я, – але тепер ваша черга. Як ви знайшли свою книгу?

Г’ю спохмурнів.

– Як у вашому й у двох інших випадках, я не знайшов, а одержав книгу, хоча звідки й від кого, я не можу сказати. Можливо, мені треба розповісти вам трохи про себе, – він замовк, і я відчув, що ця тема була важкою для нього. – Бачте, я закінчив Оксфорд дев’ять років тому і потім почав викладати в Лондонському університеті. Моя сім’я живе в Камбрі – небагата родина. Вони боролися, як і я, за те, щоб у мене була краща освіта. Я завжди почувався чужим, особливо у школі, куди мене влаштував мій дядько. Напевно, я вчився краще, ніж інші, намагаючись бути відмінником. Історія із самого початку захопила мене.

Г’ю витер губи серветкою й похитав головою, ніби згадуючи забави юності.

– Наприкінці другого курсу в університеті я зрозумів, що справи в мене йдуть непогано, і це підбадьорило мене. Потім почалася війна, й усе обірвалося. Я провчився приблизно три роки в Оксфорді. Там, до речі, я вперше почув про Россі, хоча жодного разу не зустрічався з ним: він, мабуть, виїхав в Америку невдовзі після того, як я вступив до університету.

Він погладив підборіддя великою обвітреною долонею.

– Я дуже любив учитися, але країна мені була набагато дорожчою, і я відразу ж записався в армію, у військово-морський флот. Мене відправили на кораблі в Італію, а через рік я повернувся додому, поранений у руки й ноги.

Він обережно доторкнувся до білого рукава сорочки, трохи вище манжети, ніби знову відчув там кров.

– Я видужав досить швидко й хотів повернутися на фронт, але мене не взяли, під час вибуху на кораблі у мене було ушкоджене око. Тому я повернувся в Оксфорд і намагався ігнорувати звуки сирени, і відразу після закінчення війни одержав диплом. Три останні тижні були найщасливішими в моєму житті, незважаючи на всі негаразди: ворогів прогнали, я практично закінчив своє навчання, дівчина, яку я кохав більше за своє життя, нарешті погодилася вийти за мене. У мене не було грошей, але ж все одно ніде не було їжі, я їв сардини у своїй кімнаті й писав любовні листи додому, – вибачте, ви не заперечуєте, що я розповідаю все це? Я старанно готувався до іспитів, з мене аж сьомий піт сходив. І, звичайно ж, за цей час я дуже заслаб. – Г’ю взяв пляшку токайського, що була вже порожня, і, зітхнувши, поставив її назад. – Я майже закінчив усі справи, і ми призначили дату весілля на кінець липня. Увечері перед останнім іспитом я працював допізна, переглядаючи свої записи. Я знав, що вже вивчив усе, але просто не міг зупинитися. Я працював у якомусь кутку бібліотеки мого коледжу, схований з усіх боків книжковими полицями, так, щоб не дивитися на ще кількох таких самих божевільних, які переглядали свої конспекти. У таких маленьких бібліотеках завжди знайдеться трохи милих книжок, і я дозволив собі відвернутися на мить й дістав томик сонетів Драйдена, що знаходився на відстані простягнутої руки. Але я змусив себе поставити його на місце, гадаючи, що буде краще, якщо я викурю сигарету й спробую сконцентруватися. Я поставив книгу назад на полицю й вийшов у двір. Була чудова весняна ніч, я думав про Елспет і про будиночок, який вона обставляє для нас, про свого найкращого друга, який мав бути моїм свідком і який загинув на нафтових полях у Плоєшті разом з американцями, а потім я знову повернувся в бібліотеку. Я був здивований, коли побачив, що книга Драйдена лежала в мене на столі, ніби я ніколи не ставив її на місце, і я почав думати, що вже божеволію після цієї роботи. Я вирішив поставити її назад, але місця на полиці не виявилося. Я був упевнений, що книга стояла поруч із Данте, але зараз там була інша книга, палітурка якої було дуже старою, на корінці було витиснено невеликий малюнок. Я витяг її, і вона розкрилася в мої руках на… ну, ви знаєте де.

Доброзичливе обличчя Г’ю зблідло, він став ритися в кишенях сорочки, а потім штанів, поки не знайшов пачку сигарет.

– Ви палите? – він закурив й затягнувся. – Мене зацікавив вигляд цієї книги, дуже старої, і зловісний дракон. Я був уражений тим самим, що вразило вас у вашій книзі. О третій годині ранку бібліотекаря поблизу не було, тому я пішов у каталог і пошукав там, але дізнався лише про ім’я Влада Тепеса та його походження. Оскільки в книзі не було бібліотечного штампа, я взяв її додому.

Я погано спав і не міг сконцентруватися навіть на іспиті, який мав бути вранці. Я думав тільки про те, щоб потрапити в інші бібліотеки, можливо в лондонські, щоб довідатися, що можу знайти. Але в мене не було часу, а коли я поїхав додому, то взяв із собою цю книгу й постійно розглядав її. Елспет одного разу побачила це, а коли я розповів їй, вона дуже стривожилася. Це відбулося за п’ять днів до нашого весілля, і все-таки я не міг не думати про книгу або не говорити про неї з Елспет, поки вона попросила мене припинити це.

Якось ранком – за два дні до нашого весілля – на мене напало раптове натхнення. Недалеко від села моїх батьків був великий особняк, що входив до маршруту автобусних екскурсій, споруджений в епоху короля Якова І. Під час шкільних екскурсій цей будинок здавався мені нудним, але я згадав, що знатний чоловік, який побудував його, колекціонував книги і що в нього було багато всього з різних куточків світу. Оскільки в Лондон я міг поїхати тільки після весілля, я вирішив, що піду в бібліотеку того популярного серед туристів будинку, пошукаю там, можливо, навіть знайду щось про Трансільванію. Я сказав батькам, що піду погуляти, а вони подумали, що я пішов до Елсі.

Дощило, до того ж ранок був мрячним і холодним. Господарка старовинного будинку сказала, що цього дня вони зачинені для туристів, але дозволила пройти в бібліотеку. Вона чула про майбутнє весілля в селі, добре знала мою бабусю й налила мені чашку чаю. Коли я зняв свій макінтош, то побачив двадцять полиць, повних книг, зібраних старим якобінцем, який далі від інших збирачів дійшов до Сходу, і я забув про все на світі.

Я переглядав усі ці рідкісні книги, й ті, що зібрані в Англії, напевно, після закінчення мандрів, доки не натрапив на книги з історії Угорщини й Трансільванії, і в них я знайшов згадування про Влада Тепеса, потім ще одну, і нарешті, на мої подив і радість, я натрапив на опис похорону Влада на озері Снагові, перед вівтарем облагодіяної ним церкви. Цей опис являв собою легенду, записану англійським мандрівником, він так і назвав себе – просто «Мандрівник» – на заголовній сторінці. Автор був сучасником якобінця. Це було приблизно через сто тридцять років після смерті Влада.

Мандрівник відвідав монастир 1605 року. Він дуже багато спілкувався із ченцями, які розповіли йому легенду про велику книгу, скарб монастиря, що лежала на вівтарі під час похорону Влада. Ченці, присутні на церемонії, написали в ній свої імена, а ті, хто не вмів писати, намалювали дракона на честь Ордену Дракона. На жаль, нічого не говорилося про те, що сталося з книгою після цього. Але мені ця інформація здалася дуже важливою. Потім Мандрівник сказав, що він схотів подивитися могилу, і ченці показали велику плиту на підлозі перед вівтарем. На ній був портрет Влада Дракули й напис латиною, напевно, теж намальований, тому що Мандрівник не згадував гравюру. Він був уражений тим, що на намогильній плиті не було хреста. Надгробний напис я переписав, сам не знаю чому. Він був латиною. – Г’ю понизив голос, обернувся й загасив сигарету в попільниці на столі.

– Після того як я записав цю фразуй трохи обміркував її, я вголос прочитав переклад: «Читачу, словом витягни…». Ви самі знаєте, що там далі. Надворі все ще лив дощ, вікно бібліотеки, що трохи розхиталося, відчинилося й грюкнуло, і я відчув запах вологого повітря. Напевно, я сіпнувся, бо перекинув чашку із чаєм на книгу. Поки я витирав усе це, я почувався жахливо через свою незграбність, потім подивився на годинник – була вже перша година дня, і я знав, що мені треба повертатися додому на обід. Здавалося, у бібліотеці більше нічого цікавого для мене не залишилося, тому я склав назад свої книги, подякував господарці й пішов назад стежкою серед червневих трояндових кущів.

Коли я підійшов до будинку своїх батьків, я очікував побачити, як вони, можливо, разом з Елсі зібралися за столом. Але замість цього вдома була юрба друзів та сусідів. Батько був чимось дуже засмучений. – Г’ю закурив ще одну сигарету, сірник загас у темряві. – Він поклав руку мені на плече і розповів, що коли Елсі їхала на машині із сусіднього містечка, де вона робила покупки, то потрапила в аварію: йшов сильний дощ, вона, мабуть, побачила щось і повернула вбік. Вона була не мертва, дякувати Богові, але дуже поранена. Її батьки відразу поїхали в лікарню, а мої чекали на мене вдома.

Я знайшов машину й помчав до неї так швидко, що ледве сам не зазнав аварії. Ви хочете чути подробиці? Отож вона лежала на ліжку з перев’язаною головою і широко розкритими очима. Отак вона виглядала. Зараз вона живе в спеціальному будинку, де за нею дуже добре доглядають, але вона не розмовляє, майже нічого не розуміє, не може сама їсти. А найжахливіше те… – голос Г’ю затремтів. – А найжахливіше те, що я завжди думав, ніби це була випадковість, просто аварія, а тепер, коли я почув ваші історії – Хеджес, друг Россі і ваш… ваш кіт – я не знаю, що й думати. – Він затягнувся.

Я голосно зітхнув.

– Мені дуже жаль. Не знаю, що й сказати. Як це жахливо!

– Дякую. – Здавалося, він намагався отямитися. – Уже минуло багато років, час лікує. Просто…

Тоді я не знав, як не знаю і зараз, чим закінчується речення, яке він не закінчив, – марні слова, невимовна літанія про втрату. Ми так і сиділи, розділені й пов’язані минулим, коли підійшов офіціант і поставив на стіл запалену свічку в скляному ліхтарі. Ресторан наповнювався людьми, я чув голоси, що лунали зсередини, і сміх.

– Я вражений тим, що ви тільки-но розповіли мені про Снагов, – сказав я за кілька хвилин. – Ви знаєте, я ніколи не чув нічого подібного про могилу, напис, а також про намальоване обличчя й відсутність хреста. Збіг напису на могилі зі словами, які знайшов Россі на карті в стамбульському архіві, дуже важливий. Гадаю, це доводить те, що Снагов був першим місцем поховання Дракули. – Я стиснув пальцями скроні. – Тоді чому, чому карта, дракон у книгах і в архіві не збігаються, чому на них немає прикмет Снагова: озера, острова?

– Хотілося б мені знати.

– Після цього ви продовжили дослідження про Дракулу?

– Ні, кілька років я нічого не робив. – Г’ю загасив сигарету. – Мені бракувало сміливості. Але два роки тому я помітив, що знову про нього думаю, і коли я почав працювати над своєю теперішньою книгою, не припиняю розшукувати його.

Уже помітно сутеніло, Дунай світився вогнями мосту й будинків Пешта, які відбивалися у воді. Офіціант підійшов і запропонував «еспресо», і ми з вдячністю погодилися. Г’ю надпив і поставив чашку на стіл.

– Хочете подивитися на мою книгу? – запитав він.

– Ту, над якою ви працюєте? – я завагався на якусь мить.

– Ні, на книгу із драконом.

Я ошелешено глянув на нього.

– У вас вона тут, із собою?

– Вона завжди зі мною, – сказав він суворо. – Ну, май – же завжди. Насправді я залишив її в номері на час доповіді, бо вирішив, що там вона буде в безпеці, поки я робитиму доповідь. Коли я думаю про те, що її можуть украсти… – він замовк. – Вашої книги не було в номері?

– Ні, – я мимоволі посміхнувся. – Я завжди ношу її з собою.

Г’ю обережно відсунув чашку з кавою й відкрив свій портфель. Звідти він дістав поліровану дерев’яну коробку, а з неї – згорток у тканині і поклав його на стіл. Усередині була книга, менша за мою, але у такій самій палітурці. Сторінки були темніші, більш обшарпані, ніж в моїй книзі, але дракон у центрі, надрукований яскравими червоним і чорним кольорами, був такий самий: він заповнював сторінку до самих країв і дивився на нас. Не вимовивши ні слова, я відкрив свій портфель, дістав свою книгу і, розкривши її на зображенні посередині, поклав біля дракона Г’ю. Вони були ідентичні, подумав я, нахиляючись ближче.

– Погляньте на ці плями, навіть вони однакові. Вони друкувалися з одного кліше, – сказав Г’ю, понизивши голос.

Він мав рацію, я це бачив.

– Знаєте, це нагадує мені про дещо. Я забув розповісти. Ми з міс Россі сьогодні ввечері перед тим, як піти в готель, зайшли в університетську бібліотеку – вона хотіла згадати щось, прочитане кілька років тому, – я описав йому книгу румунських народних пісень і страхітливий вірш про ченців та велике місто. – Вона подумала, що це може якось стосуватись історії зі стамбульського манускрипта, про який я вам розповідав. Вірш був дуже загальним, але у верхній частині сторінки була гравюра: у лісовій хащі виднілися церква, дракон, а також слово.

– Дракула? – припустив Г’ю, як і я в бібліотеці.

– Ні, Івіреану, – я відкрив запис у своїй записній книжці й показав йому написання слова.

Г’ю широко розкрив очі.

– Але це неймовірно! – вигукнув він.

– Що? Кажіть швидше!

– Просто це слово я теж бачив учора в бібліотеці.

– У тій самій бібліотеці? Де? У тій самій книзі? – мені бракувало терпіння, щоб дочекатися відповіді.

– Так, у тій самій університетській бібліотеці, але в іншій книзі. Я цілий тиждень шукав матеріал для своєї теми, оскільки наш друг не виходить у мене з голови, то я весь час наштовхуюсь на його ім’я. Ви ж знаєте, що Дракула й Хуняді були лютими ворогами, а потім Дракула з Матьяшем Корвінусом, тому це ім’я раз у раз впадає у вічі. За обідом я казав вам, що знайшов манускрипт, замовлений Корвінусом – той, де згадується про примару в амфорі.

– О так, – я жваво відгукнувся. – Саме там ви бачили слово «Івіреану»?

– Насправді ні. Манускрипт Корвінуса дуже цікавий, але з інших причин. У ньому говориться, так… я переписав дещо, оригінал латиною.

Він дістав записну книжку й прочитав мені кілька рядків.

– «Року Божого 1463 покірний слуга короля пропонує йому ці слова з великих писань, для того, щоб дати Його Величності інформацію про прокляття вампіра, нехай згорить він у пеклі. Складено для колекції Його Величності.

Нехай вона допоможе йому вилікувати наше місто від зла й покінчити з присутністю вампірів, щоб чума трималася якнайдалі від наших будинків». І так далі. А потім старанний книжник, ким би він не був, наводить посилання на різні класичні праці, включаючи казки про примару в амфорі. Манускрипт датований першим роком після арешту Дракули, роком його ув’язнення у замку Буди. Знаєте, коли ви розповіли про хвилювання турецького султана, про які ви прочитали в тих документах у Стамбулі, я подумав, що Дракула завдавав клопоту скрізь, де тільки з’являвся. Обидва документи згадують чуму, обидва називають вампіра. Дуже схоже, чи не правда?

Він замовк і замислився.

– Насправді цей зв’язок із чумою не такий уже й примітний, якось у бібліотеці Британського музею я прочитав в одному італійському документі, що Дракула використовував бактеріологічну зброю проти турків. До речі, він, напевно, був одним із перших європейців, які використовували таку зброю. Він любив посилати своїх людей, заражених інфекційними хворобами й переодягнених оттоманами, у табори турків.

При світі ліхтаря очі Г’ю здавалися вузькими, обличчя змінилося. Мені спало на думку, що в особі Г’ю Джеймса ми знайшли відданого і розумного союзника.

– Це вражає, – визнав я, – але як же щодо слова «Івіреану»?

– О, вибачте, – Г’ю посміхнувся мені, – я ухилився від теми. Так, я справді бачив це слово в бібліотеці три чи чотири дні тому, здається, в румунському Новому Завіті, видання сімнадцятого століття. Я переглядав його, бо дизайн обкладинки дуже нагадував оттоманський дизайн. На титульній сторінці, унизу, було слово «Івіреану» – я впевнений, що це було те саме слово. Чесно кажучи, я не дуже замислився над цим, бо часто натрапляю на румунські слова, які спантеличують мене, – я дуже погано знаю цю мову.

Воно привернуло мою увагу через красивий шрифт. Я подумав, що це була назва місцевості або міста.

Я застогнав.

– І це все? Ви бачили його ще де-небудь?

– Боюсь, що ні, – Г’ю згадав про свою забуту чашку кави. – Якщо я знову натраплю на нього, можете бути певні, я дам вам про це знати.

– Зрештою, це може бути і не пов’язано із Дракулою, – сказав я, щоб заспокоїти себе. – Як би мені хотілося, щоб у нас було більше часу, аби ми змогли більше пошукати в бібліотеці. У понеділок нам треба повертатися в Стамбул, на жаль, у мене немає дозволу залишатися довше після конференції. Якщо ви знайдете щось цікаве…

– Звичайно, – сказав Г’ю. – Я буду тут ще шість днів. Якщо я знайду що-небудь, мені написати вам на факультет?

Від цих слів я здригнувся: уже кілька днів я не згадував про дім і поняття не мав, коли наступного разу перевірятиму поштову скриньку на факультеті.

– Ні, ні, – відповів я поспішно. – Принаймні, не зараз. Якщо ви знайдете щось, що, на вашу думку, зможе нам допомогти, зателефонуйте, будь ласка, професорові Бора. Просто поясніть йому, про що ми говорили. Якщо я зустрінуся з Бора, то попереджу його, що ви можете зв’язатися з ним.

Я витяг візитну картку Тургута й записав його номер для Г’ю.

– Дуже добре, – сказав він і поклав її в кишеню на грудях. – А ось вам моя картка. Сподіваюся, ми ще зустрінемось.

Кілька секунд ми сиділи мовчки. Г’ю дивився на стіл, на якому стояли порожні чашки, тарілки і догоряла свічка.

– Послухайте, – сказав він нарешті. – Якщо все, що ви розповіли, правда, або те, що говорив Россі, і справді існує Дракула, або Влад Проколюючий, у наш час, тоді я буду радий вам допомогти…

– Знищити його? – закінчив я тихо. – Я запам’ятаю це.

Здавалося, теми для розмов у нас вичерпалися, хоча ми сподівалися, що колись вдасться ще поговорити. Ми сіли в таксі, що повезло нас у Пешт, і Г’ю наполіг на тому, щоб провести мене до готелю. Ми вже прощалися біля стола в приймальні, як раптом клерк, з яким я розмовляв напередодні, вийшов із кабінки і схопив мене за руку.

– Герр Паул! – вигукнув він.

– Що сталося?

Ми з Г’ю обернулися й пильно подивилися на нього. Це був високий сутулий чоловік у синьому робочому халаті, з такими вусами, що він був схожий на гуна. Він підвів мене ближче й почав говорити тихим голосом, а я встиг кивнути Г’ю, щоб той не йшов. Поблизу нікого не було, і мені не хотілося знову залишатися на самоті в якійсь кризовій ситуації.

– Герр Паул, я знаю, хто був сьогодні вдень у вашому номері.

– Що? Хто? – запитав я.

– Хм, хм… – клерк почав белькотіти собі під ніс й озиратися навколо, шукати щось по кишенях, ніби хотів натякнути мені на щось. Я подумав про те, чи все в нього гаразд із головою.

– Він хоче хабаря, – переклав Г’ю, понизивши голос.

– О, заради Бога, – сказав я, і очі клерка засяяли, коли я дістав із кишені дві великі угорські купюри.

Він вихопив їх із таємничим виглядом і сховав у своїй кишені, але вдячності не висловив.

– Герр американець, – прошепотів він, – я знаю, що це був не «айн» чоловік – їх було двоє. Спочатку зайшов один, дуже поважний. Потім другий. Я бачив його, коли він піднімався з валізою до іншого номера. Потім я бачив їх, коли вони розмовляли, вийшовши разом.

– Їх хто-небудь зупинив? – зацікавлено спитав я. – Хто це був? Угорці?

Клерк знову почав озиратися навколо, і я ледве стримував бажання придушити його. Ця цензура починала тиснути мені на нерви. Вигляд у мене, мабуть, був злий, тому що клерк поклав руку мені на плече.

– Поважний чоловік – угорець. Другий – ні.

– Звідки ви знаєте?

Він понизив голос.

– Один був угорець, але говорили вони англійською.

Це було все, що він міг мені сказати, незважаючи на мої погрозливі питання.

Він, видно, вирішив, що розповів досить інформації за ту кількість форинтів, які я йому дав, більше я міг від нього жодного слова не почути, якби щось не привернуло його увагу. Він дивився кудись повз мене, і я теж обернувся, простеживши за його поглядом у бік вікна біля вхідних дверей. Крізь вікно на частку секунди я побачив голодне обличчя із запалими очима, що було мені вже надто добре знайоме. Його місце було в могилі, а не на вулиці. Клерк сичав, ухопившись за мою руку.

– Ось він, з диявольським обличчям – англієць!

Із криком, схожим на ревіння, я струсив із себе клерка й побіг до дверей. Г’ю вчинив дуже розумно (як я пізніше зрозумів), вихопивши парасольку на стійці біля стола, й побіг за мною. Навіть у мить тривоги я міцно тримав у руці свій портфель, що сповільнювало мій біг. Ми повертали то ліворуч, то праворуч, бігли нагору й униз по вулиці, але все це було марно. Я навіть не чув кроків того чоловіка, тому не міг визначити, у якій бік він побіг.

Нарешті я зупинився, притулившись до стіни якогось будинку, намагаючись перевести подих. Г’ю теж важко дихав.

– Що це було? – запитав Г’ю.

– Бібліотекар! – випалив я, коли мені вдалося зв’язати слова. – Той, котрий переслідував нас до самого Стамбула, я впевнений, що це він.

– Боже мій! – Г’ю витер лоба рукавом. – Що він тут робить?

– Намагається здобути мої записи, – важко вимовив я. – Він вампір, хоч вірте, хоч ні, а тепер ми привели його в це прекрасне місто.

Насправді я сказав більше, і Г’ю почув усі американські варіанти висловів, які люди говорять у розлюченому стані. Від думки про прокляття, яке тягнулося за мною, майже сльози виступили в мене на очах.

– Та годі вам! – почав заспокоювати мене Г’ю. – Тут і до вас були вампіри, ми це знаємо.

Його обличчя пополотніло, він обережно озирався навколо, міцно стискуючи парасольку.

– Хай йому чорт! – я вдарив кулаком по стіні будинку.

– Вам доведеться бути дуже обережним, – сказав Г’ю розважливо. – Міс Россі вже повернулася?

– Хелен! – я не відразу згадав про неї, і Г’ю, здавалося, от-от посміхнеться після мого вигуку. – Я піду перевірю. Професорові Бора я теж зателефоную. Послухайте, Г’ю, ви теж бережіть себе. Будьте обережним, добре? Він бачив вас зі мною, а це, як виявилося, нікому ще не дало втіхи.

– Не хвилюйтеся за мене, – Г’ю замислено подивився на парасольку в руці. – Скільки ви заплатили клеркові?

Я засміявся крізь сльози.

– Та облиште!

Ми тепло потисли руки один одному, і Г’ю зник у напрямку свого готелю, що був неподалік. Мені не подобалося, що він ітиме сам, але на вулиці було повно людей, які гуляли й розмовляли. У будь-якому разі я знав, що він все одно не дозволив би себе проводжати – він був такою людиною.

У вестибюлі готелю не було видно переляканого клерка. Можливо, його зміна закінчилася, бо його місце зайняв чисто виголений юнак. Він показав мені, що ключ від кімнати Хелен на місці, і я подумав, що вона все ще в тітки. Юнак дозволив мені зателефонувати після того, як ми домовилися про суму. Через кілька спроб на іншому кінці проводу задзвенів телефон Тургута. З мого боку, було не дуже зручно дзвонити з готелю, тому що телефон могли прослуховувати, але тієї миті це була єдина можливість. Мені залишалося сподіватися, що наша розмова буде занадто особливою, щоб її зрозуміли. Нарешті я почув потріскування на лінії, а потім голос Тургута – далекий, але веселий. Він відповів турецькою.

– Професоре Бора! – крикнув я. – Тургуте, це Пол, я телефоную з Будапешта.

– Поле, мій дорогий друже! – я подумав, що нічого немає милішого від цього гучного, далекого голосу. – На лінії якісь перешкоди, дайте мені свій номер телефону на той випадок, якщо нас роз’єднають.

Я взяв номер у клерка і прокричав Тургуту, а він кричав мені:

– Як справи? Ви знайшли його?

– Ні! – крикнув я. – З нами все гаразд, у мене є дещо нове, але сталася жахлива річ.

– Що таке? – я чув переляк у його голосі: – Вас поранили? А міс Россі?

– Ні, з нами все гаразд, але бібліотекар тут! – я почув потік слів, які цілком могли виявитися шекспірівським прокльоном, але було неможливо зрозуміти значення через перешкоди на лінії. – Як ви гадаєте, що нам робити?

– Я поки що не знаю, – Тепер Тургута було краще чути. – Ви завжди маєте при собі те, що я вам дав?

– Так, – сказав я. – Але я не можу наблизитися на достатню відстань до цього вампіра, аби щось заподіяти йому. Здається, він обшукав сьогодні мою кімнату, поки я був на конференції, і йому хтось допомагав.

Можливо, поліція слухала саме цієї миті. Хто знав, як вони зреагують?

– Будьте обережним, професоре, – голос Тургута звучав схвильовано. – Я не можу дати вам мудру пораду, але незабаром у мене будуть новини, може, навіть до того, як ви повернетеся в Стамбул. Я радий, що ви зателефонували сьогодні. Ми з містером Аксоєм знайшли новий документ, якого ніхто з нас раніше не бачив. Він був в архіві Мехмеда. Цей документ був написаний ченцем східної ортодоксальної церкви 1477 року. Його ще треба перекласти.

На лінії знову почулися перешкоди, і мені довелося прокричати:

– Ви сказали 1477? Якою мовою?

– Я не чую, друже! – кричав Тургут удалечині. – Тут у нас була гроза, я зателефоную вам завтра ввечері.

Гучні голоси – я не міг зрозуміти, угорські вони були чи турецькі – урізалися в нашу лінію й поглинули його останні слова. Почувся тріск, і потім лінія обірвалася. Я повільно повісив слухавку, думаючи про те, чи треба мені передзвонити, але клерк зі схвильованим обличчям вже забирав від мене телефон і записував рахунок на аркуші паперу. Я заплатив із похмурим виглядом і постояв ще кілька хвилин. Мені не хотілося йти у свій новий порожній номер, куди мені дозволили взяти тільки приладдя для гоління й чисту сорочку. Мій настрій погіршувався з великою швидкістю – був такий довгий день, а годинники у вестибюлі показували одинадцяту.

Мій настрій ще погіршився б, якби тієї миті не під’їхало таксі. Вийшла Хелен, заплатила водієві й увійшла через величезні двері. Вона не помітила мене – у неї був серйозний і стриманий вигляд. Вона була якась замислена, що я іноді помічав у ній, закутана в чорно-червону шаль із вовни, якої раніше я ніколи не бачив на ній, – напевно, це був подарунок від тітки. Ця шаль пом’якшувала тверді лінії її костюму й плечей, а шкіра була білою і навіть сяяла у тьмяному освітленні вестибюля. Вона була схожа на принцесу, і я безсоромно розглядав її, поки вона не побачила мене. Проте не тільки її краса, яку підкреслювала ніжна вовна й королівський вигин підборіддя, привернула мою увагу. Я знову згадав, – при цьому неприємне тремтіння пройшло по моєму тілу, – той портрет у кімнаті Тургута. Гордо піднесена голова, довгий прямий ніс, великі темні очі з важкими прикритими повіками. Можливо, я просто дуже стомився, сказав я собі, а коли Хелен побачила мене й посміхнулася, та картинка зникла з моєї уяви.