Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 48 страниц)
– А ми, у свою чергу, з нетерпінням чекатимемо вашої доповіді, – він стис мою руку в обох своїх.
Угорці – неймовірно привітні люди, подумав я, розчулившись, що почасти пояснювалося впливом напою. Поки не думав про ту доповідь, я був спокійний і задоволений. Хелен знову взяла мене під руку, здавалося, вона хоче знайти кімнату, у якій ми могли б побути наодинці, перш ніж вийдемо з будинку.
– Що все це означає? – вечірній вітер був свіжим і прохолодним, я почувався збудженим, як ніколи. – Твої співвітчизники найпривітніші люди з тих, кого я будь-коли зустрічав, але в мене було таке враження, що ти готова стяти голову професорові Йожефу.
– Справді, – сказала Хелен зарозуміло. – Він нестерпний.
– Нестерпний, можливо, – зауважив я. – Чому ти поводишся так із ним? Він зустрів тебе, як старого друга.
– О, з ним усе гаразд, щоправда, якщо не вважати того, що він м’ясоїдний хижак. Справжній вампір… – вона замовкла й пильно подивилася на мене своїми великими очима. – Я не хотіла…
– Звичайно ж, ти не хотіла, – заспокоїв її я, – я перевірив його різці.
– Ти теж нестерпний! – сказала вона, забираючи руку.
Я з жалем подивився на неї.
– Я не заперечую проти того, щоб ти ходила зі мною під руку, – сказав я ніжно, – якщо доречно так робити перед твоїм університетом.
Вона стояла й дивилася на мене, і я не міг зрозуміти тьмяного світла її очей.
– Не турбуйся, тут немає нікого з етнографів.
– Але ти ж знаєш багатьох істориків – ти з багатьма розмовляла, – наполягав я.
– О, тільки не тут, – вона засміялася. – Ми тут усі колеги. Ніяких пліток або конфліктів, тільки товариська критика. Завтра сам побачиш: це справді невелика утопія.
– Хелен, – заблагав я, – ти можеш хоч іноді говорити серйозно? Я просто хвилююся про твою репутацію тут, про політичну репутацію. Зрештою, тобі доведеться повернутися колись сюди, до цих людей.
– Доведеться? – вона знову взяла мене за руку, і ми пішли. Я не зробив руху, щоб забрати руку, і тоді найважливіше для мене було те, що я можу відчувати тканину її темного жакета на своїй руці. – У кожному разі, так треба було. Я зробила це тільки для того, щоб Гежа поскрипів зубами, своїми іклами – от і все.
– Ну, дякую, – промурмотів я, більше не дозволивши собі щось сказати.
Якщо вона й хотіла викликати в комусь ревнощі, це цілком спрацювало зі мною. Раптом я уявив її у сильних руках Гежі. Може, між ними був зв’язок до того, як Хелен виїхала з Будапешта? Вони були б приголомшливою парою – обоє були такими гарними, високими й граціозними, з темним волоссям і широкими плечима. Я раптом відчув себе смішним англосаксом, що й поруч не міг стати зі степовими наїзниками. З обличчя Хелен було зрозуміло, що вона не стерпить ніяких питань, і мені довелося задовольнятися дотиком її руки.
Незабаром ми опинилися біля позолочених дверей готелю й увійшли в тихий вестибюль. Відразу ж із чорного стільця серед пальм у горщиках підвелася жінка. Вона спокійно стояла й чекала, поки ми наблизимось. Хелен тихо скрикнула й кинулася вперед із розкритими обіймами:
– Єво!
Розділ 39
Поки я не зустрівся з нею (я бачив її лише три рази), я часто думав про тітку Хелен, Єву. Є такі люди, які запам’ятовуються набагато краще після короткого знайомства, ніж ті, з якими бачишся щодня в плині довгого часу. Тітка Єва, без сумніву, була такою яскравою людиною, що на двадцять років заполонила мою пам’ять і уяву. Іноді про тітку Єву мені нагадували герої із книг і знаменні фігури в історії, наприклад, вона автоматично з’явилася в моїй уяві, коли я прочитав про інтриганку Мадам Мерль у книзі Генрі Джеймса «Портрет леді».
Насправді тітка Єва замінила в моїй уяві стількох гарних відомих жінок, що зараз мені дещо важко обернутися назад і згадати, якою вона мені здалася, коли я познайомився з нею того літнього вечора 1954 року в Будапешті. Я пам’ятаю, як Хелен кинулася в обійми тітки, виявляючи при цьому не властиву для неї ніжність, і що тітка Єва сама не зрушила з місця, стояла спокійно і гідно, обіймаючи свою племінницю й цілуючи її дзвінко в обидві щоки. Коли розчервоніла Хелен повернулася, щоб познайомити нас, я побачив сльози в очах обох жінок.
– Єво, це мій американський колега, про якого я тобі розповідала. Поле, це моя тітка, Єва Орбан.
Я потис їй руку, щосили намагаючись не дивитися на неї так пильно. Місіс Орбан була високою, гарною жінкою, приблизно п’ятдесяти п’яти років. Що мене вразило в ній, так це її неймовірна схожість із Хелен. Вони були схожі, як сестри-близнята, одна з яких постаріла в результаті набутого досвіду, а друга чарівним чином залишалася молодою і свіжою. До речі, тітка Єва була лише трохи нижча за Хелен, у неї була сильна й граціозна постать, як і в племінниці. Її обличчя колись, напевно, було гарнішим за обличчя Хелен, і воно все ще залишалося красивим: такий самий прямий і дещо довгий ніс, високі вилиці, блискучі темні очі. Її волосся вразило мене, поки я не зрозумів, що воно могло бути ненатуральним: воно було яскраво-рудого кольору, а біля коренів виднілася сивина. Згодом у Будапешті я побачив багатьох жінок із таким самим волоссям, але коли вперше побачив це, був приголомшений. У вухах у неї були маленькі золоті сережки, на ній був темний костюм, як і в Хелен, а під ним – червона блузка.
Коли ми потисли руки, тітка Хелен дуже серйозно подивилася на мене. Може, вона вишукувала в мені вади характеру, про які вона могла б попередити свою племінницю, але потім дорікнув собі: чому це їй розглядати мене як потенційну пару? Навколо її очей я помітив тоненькі зморшки, а складки біля рота утворилися завдяки її широкій посмішці. Ця посмішка незабаром з’явилася, ніби вона не могла її довго стримувати. Не дивно, подумав я, що ця жінка може організувати участь у конференції й візи одним рухом пальця: вона випромінювала такий інтелект, таку посмішку… Як і в Хелен, її зуби були білими й прямими – це, як я встиг уже помітити, було рідкістю серед угорців.
– Я дуже радий познайомитися з вами, – сказав я їй. – Спасибі вам за те, що організували для мене запрошення на конференцію.
Тітка Єва розсміялася й потисла мою руку. Якщо хвилину тому я думав, що вона спокійна й стримана, то помилився: тепер полилася її весела угорська мова. Я подумав про те, чи очікувала вона, що я зрозумію її слова. Хелен відразу прийшла мені на допомогу!
– Моя тітка не говорить англійською, – пояснила вона, – хоча розуміє більше, ніж зізнається. Люди похилого віку тут вивчали німецьку, російську, іноді французьку, але англійську дуже рідко. Я перекладатиму тобі. Вона… – Хелен доторкнулася до руки тітки й вставила кілька слів угорською. – Вона говорить, що тобі тут дуже раді, та сподівається, що в тебе тут не буде неприємностей, тому що їй довелося весь відділ із видачі віз поставити з ніг на голову, щоб тобі дозволили в’їхати сюди. Вона очікує від тебе запрошення на доповідь, яку вона не дуже добре зрозуміє, але річ у принципі Тітка також хоче, щоб ти задовольнив її цікавість щодо твого університету, хоче довідатися, як ми познайомилися, чи поводилась я пристойно в Америці та які страви готує твоя мама. У неї ще будуть питання, але пізніше.
Я здивовано дивився на них обох. Вони обидві посміхалися мені – дві прекрасні жінки. Я помітив іронію Хелен в обличчі її тітки, а Хелен перейняла посмішку своєї тітки Єви. Таку розумну жінку, як її тітка, було неможливо обдурити, зрештою, нагадав я собі, вона з простої румунської селянки спромоглася піднятися до високопосадової особи в угорському уряді.
– Звичайно ж, я постараюся задовольнити цікавість твоєї тітки, – сказав я Хелен. – Будь ласка, переклади їй, що коронна страва моєї матері – це м’ясна відбивна й макарони із сиром.
– О, м’ясна відбивна, – сказала Хелен. Після її пояснень на обличчі тітки з’явилася посмішка, якою вона схвалювала мою відповідь. – Вона просить передати твоїй матері вітання з тим, що в неї такий гарний син. – Я відчув, що червонію, через що я дуже засмутився, але пообіцяв передати її слова. – Зараз вона хотіла б запросити нас у ресторан, там тобі дуже сподобається. Це смак старого Будапешта.
За кілька хвилин ми втрьох сиділи на задньому сидінні особистої машини тітки Єви, як я зрозумів, до речі, це був не пролетарський автомобіль. Хелен показувала визначні пам’ятки, про які згадувала тітка. Мушу сказати, що тітка Єва за увесь час не вимовила жодного слова англійською, але в мене склалося враження, що це було більше з принципу, можливо, антизахідного протоколу, ніж з якихось інших міркувань. Коли ми говорили з Хелен, тітка Єва, здавалося, розуміла, нехай навіть частково, ще до того, як Хелен перекладала мої слова. Було таке враження, ніби тітка Єва через лінгвістику давала зрозуміти, що із Заходом треба спілкуватися на певній дистанції, навіть із відразою, але окрема людина із Заходу може виявитися приємною, тож її треба зустріти з угорською гостинністю. Поступово я пристосувався розмовляти з нею через Хелен, що іноді мені здавалося, я розумію ті незнайомі угорські слова.
Але були такі ситуації, коли перекладач не був потрібний. Після чудової подорожі набережною ми проїхали через річку, як я пізніше зрозумів, по мосту «Сечені Ланцхід», Сеченський ланцюговий міст – диво інженерії дев’ятнадцятого сторіччя, названий на честь одного з великих борців за красу Будапешта, графа Іштвана Сечені. Коли ми заїхали на міст, вечірнє світло повністю відбивалося від поверхні річки Дунай і заливало всю панораму, так що унікальний замок і церкви Буди, куди ми тепер прямували, був немов накритий золотаво-коричневою шаллю. Міст і сам являв собою моноліт, який по обидва боки охороняли статуї левів і підтримували дві величні арки. Мій раптовий зойк від здивування викликав на обличчі тітки Єви посмішку, а Хелен, що сиділа між нами, теж з гордістю посміхнулася.
– Це чудове місто, – сказав я, і тітка Єва стисла мою руку, ніби я був одним із її власних дітей.
Хелен переклала мені, що її тітка хотіла б розповісти мені про реконструкцію мосту.
– Будапешт був дуже зруйнований під час війни, – сказала вона. – Один із наших мостів дотепер ще до кінця не відновлений, постраждало багато будинків. Ти вже, напевно, помітив, що майже в кожній частині міста йдуть відбудовні роботи. Але цей міст було відремонтовано до сторіччя його відкриття, 1949 року. Ми дуже пишаємося ним. А я пишаюся також тим, що моя тітка допомагала організувати ці роботи.
Тітка Єва посміхнулася й кивнула, але потім, схоже, згадала, що вона не повинна була розуміти все це англійською.
Трохи пізніше ми спустилися в тунель, котрий, як виявилося, проходив просто під замком, тітка Єва сказала, що вона вибрала для нас один із своїх улюблених ресторанів – «справжній угорський ресторан на вулиці Йожефа Атілли». Мене все ще вражали назви будапештських вулиць, деякі з них здавалися мені дивними або екзотичними, але деякі, як ця, нагадували про минуле, яке, на мою думку, живе лише в книгах. Вулиця Йожефа Атілли була так само широка, як й інша частина міста, і зовсім не була схожа на брудну вулицю, уздовж якої розташувалися табори варварів, що їли сидячи в сідлах. Усередині ресторану було тихо й спокійно, метрдотель поспішив до нас і привітав тітку Єву на ім’я. Вона, здавалося, звикла до такої уваги. За кілька хвилин нас посадили за найкращий столик, звідки ми могли милуватися видом прекрасних старих дерев і будинків та перехожими, які йшли у променях літнього сонця, гучними машинами, що шугали містом. Я відхилився назад і зітхнув від задоволення.
Тітка Єва замовила на всіх нас, як так і треба, і коли подали перші страви, разом з ними принесли міцний лікер – палінку, за словами Хелен, – виготовлений з абрикос.
– Із цим треба їсти щось дуже смачне, – пояснила мені тітка Єва через Хелен. – Ми називаємо це «гортобагі паласинта». Це схоже на пиріг із телятиною – традиційна страва чабанів угорських полонин. Вам сподобається.
Мені справді сподобалося, як сподобалися й усі наступні страви: тушковане м’ясо з овочами, запіканка з картоплі, салямі та крутих яєць, ситні салати, зелені боби й баранина, прекрасний золотаво-коричневий хліб. Я тільки тоді зрозумів, який я був голодний після тривалого дня подорожей. Я також помітив, що Хелен та її тітка їли не соромлячись, із задоволенням, чого в товаристві інших людей не дозволила б собі жодна американка.
Було б помилкою сказати, що ми просто їли. Тому що все, що стосується цієї традиції, мало значення. Тітка Єва говорила, Хелен перекладала. Я ставив кілька питань, але переважно, наскільки я пам’ятаю, я був зайнятий поглинанням як їжі, так і інформації. Тітка Єва, здавалося, добре запам’ятала те, що я був істориком, можливо, вона навіть підозрювала про моє неуцтво в історії Угорщини й хотіла впевнитися, що я не знеславлю її на конференції, або її просто сповнював патріотизм старої іммігрантки. Яким би не був її мотив, говорила вона: просто блискуче, я практично читав наступне речення по її жвавому обличчю до того, як Хелен встигала мені перекладати.
Наприклад, після того як ми вимовили тост із палінкою за дружбу між нашими країнами, тітка Єва додала пікантності до пирога чабанів розповіддю про походження Будапешта. Колись це був римський гарнізон, що називався Аквінум, і дотепер можна знайти римські руїни. Єва стала жваво розповідати про Атіллу та його варварів, які вигнали звідси римлян у п’ятому столітті. У порівнянні з ними оттомани були лише погано вихованими завойовниками, подумав я. Коли ми почали їсти тушковане м’ясо з овочами – страву, яку Хелен назвала яоляш, але поглядом переконала мене, що це був не гуляш, який угорці називали якось інакше – я вислухав довгий опис вторгнення в регіон мадярів у дев’ятому столітті. Під час поглинання страви з картоплі й салямі, яка була, без сумніву, смачніша від м’яса з макаронами та сиром, тітка Єва розповідала про коронацію короля Стефана І, святого Іштвана, що проводилася папою римським 1000 року нашої ери. «Він був язичником, ходив у звірячій шкурі, – розповіла вона мені через Хелен, – але став першим королем Угорщини й навернув свою країну в християнство. У Будапешті всюди можна зустріти його ім’я».
Саме тоді, коли я подумав, що більше не зможу з’їсти ні шматочка, підійшли два офіціанти, несучи таці з солодощами й тортами, які згодилися б для королівського бенкету в Австро-Угорському королівстві – це був вир шоколаду й збитих вершків із чашками кави. «Еспресо», – пояснила тітка Єва. Якимось чином у нас знайшлося місце для всього.
– У кави в Будапешті трагічна історія, – переклала Хелен слова тітки Єви. – Багато років тому, 1541 року, завойовник Сулейман І запросив одного з наших генералів на ім’я Балінт Тюрюк, щоб той пообідав з ним у наметі, і наприкінці обіду, коли генерал допивав свою каву, – він був першим угорцем, який спробував каву, – Сулейман сказав йому, що поки вони їли, кращі турецькі воїни атакували замок Буда. Можеш уявити, якою гіркою здалася йому ця кава.
Цього разу її посмішка була смутною. «Знову оттомани, – подумав я, – якими розумними вони були й жорстокими, дивна суміш естетичної вишуканості й варварської тактики. 1541 року вони вже майже сто років володіли Стамбулом». Згадавши це, я відчув їхню неймовірну силу, завдяки якій вони простягнули свої щупальця по всій Європі, зупинившись тільки біля воріт Відня. Набіги Влада Дракули на них, як і інших християнських воїнів, були схожі на битву Давида проти Голіафа, але при цьому вони були далеко не такими успішними, як Давидова. З іншого боку, спроби дрібного дворянства Східної Європи та Балканського півострова, не тільки Валахії, а також Угорщини, Греції, Болгарії та багатьох інших країн, відтіснити оттоманів нарешті допомогли подолати завойовників. Усе це Хелен передала мені, і в мене виникло спотворене почуття замилування Дракулою. Напевно, він знав, що недовго зможе чинити опір турецьким силам, але все-таки більшу частину свого життя боровся за те, щоб звільнити свою територію від загарбників.
– Тоді турки вже вдруге захопили цю територію. – Хелен ковтнула кави й відхилилася на стільці, трохи зітхнувши – тут для неї була найкраща кава в усьому світі. – Янош Хуняді розгромив їх у Белграді 1456 року. Він один із наших великих героїв, поряд із королем Іштваном і королем Матьяшем Корвінусом, побудував новий замок і бібліотеку, про яку я тобі розповідала. Якщо завтра почуєш по всьому місті передзвін, запам’ятай – це на честь перемоги Хуняді, що відбулася кілька століть тому. Адже по них донині щодня дзвонять дзвони.
– Хуняді… – повторив я задумливо. – По-моєму, ти згадувала його вчора, здається, він переміг 1456 року?
Ми перезирнулися: будь-яка дата, що збігалася з роками життя Дракули, була для нас немов сигналом.
– У той час він був у Валахії, – сказала Хелен, понизивши голос. Я знав, що вона говорила не про Хуняді, бо ми уклали мовчазну угоду не згадувати ім’я Дракули в громадських місцях.
Тітка Єва була занадто кмітливою, щоб не помітити нашого мовчання або нічого не зрозуміти через мовний бар’єр.
– Хуняді? – запитала вона й додала щось угорською.
– Моя тітка питає, чи є в тебе особливий інтерес до періоду життя Хуняді, – переклала Хелен.
Я не знав, що відповісти, тому сказав, що взагалі мене цікавить історія Європи в цілому. Ця незграбна відповідь спричинила вкрадливий погляд, майже невдоволення від тітки Єви, і я поспішив відвернути її.
– Будь ласка, запитай місіс Орбан, чи можу я поставити їй кілька питань.
– Звичайно, – посмішка Хелен, здавалося, перейняла як моє прохання, так і мотив. Коли вона переклала, місіс Орбан подивилася на мене з обережністю.
– Мені цікаво, – почав я, – чи правда те, що ми чуємо на Заході про лібералізм в Угорщині.
Цього разу Хелен подивилася на мене з побоюванням, і я подумав, що одержу один із тих знайомих поштовхів під столом, але тітка кивнула й попросила її перекласти. Коли тітка Єва зрозуміла питання, вона поблажливо посміхнулася мені й привітно відповіла:
– Тут, в Угорщині, ми завжди цінували наш спосіб життя, нашу незалежність. Ось чому періоди захоплення оттоманами й австрійцями були такими складними для нас. Справжній уряд Угорщини завжди служив на благо народу. Коли наша революція звільнила робітників від гніту й вивела з бідності, ми встановили власні правила правління. – Вона посміхнулася ще ширше, мені так хотілося зрозуміти її краще. – Угорська комуністична партія завжди йде воднокрок із часом.
– Ви вважаєте, що Угорщина процвітає при уряді Імре Надя? З тієї миті, як я заїхав у місто, я побачив зміни, які відбулися після того, як рік тому новий прем’єр-міністр, член партії лібералів, замістив жорсткого прем’єр-міністра від комуністичної партії Ракоші. Чи справді його так підтримує населення, про що ми читали в газетах вдома?
Хелен перекладала трохи нервово, але посмішка тітки Єви була незмінною.
– Відчуваю, ви добре знаєтеся на новинах, юначе.
– Мене завжди цікавили міжнародні відносини. Я дотримуюся тієї думки, що, вивчаючи минуле, ми можемо краще розуміти сьогодення, а не тікати від нього в минуле.
– Дуже мудро. Тоді, щоб задовольнити вашу цікавість, я відповім: Надь надзвичайно популярний у свого народу, він проводить реформи в дусі нашої великої історії.
Тільки за хвилину я зрозумів, що обережна тітка Єва нічого не відповіла, а ще через хвилину я дійшов висновку, що це її дипломатична стратегія, завдяки якій вона залишалася на своєму місці в уряді в часи злетів і падінь радянської політики й угорських реформ. Яке б не було її особисте ставлення до Надя, він тепер очолював уряд, на який вона працювала. Можливо, саме та відкритість, яку він відзначив, перебуваючи у Будапешті, дозволила їй, офіційній особі високого рангу, запросити американця на вечерю. Сяйво її великих темних очей, мабуть, означало схвалення, хоча я не був упевнений, але пізніше виявилося, що я мав рацію.
– А тепер, мій друже, ми мусимо дати вам добре виспатися перед важливою доповіддю. Я з нетерпінням чекаю її і пізніше скажу, яка в мене буде думка щодо неї, – переклала Хелен.
Тітка Єва гостинно кивнула, а я не міг стримати посмішки. Офіціант з’явився поруч із нею, ніби чув її слова. Я зробив слабку спробу попросити рахунок, хоча поняття не мав про місцевий етикет і чи досить поміняв я грошей в аеропорті, щоб заплатити за всі ці чудові страви. Якщо й був якийсь рахунок, то він зник до того, як я встиг його помітити, і був непомітно оплачений. У гардеробі я допоміг тітці Єві надягти жакет, змагаючись за цю честь з метрдотелем, а потім ми сіли в машину, що чекала на нас.
На під’їзді до того чудового мосту Єва сказала кілька слів, після чого шофер зупинив машину. Ми вийшли, щоб помилуватися блиском Пешта й подивитися на дзюркотливу темну воду. В обличчя віяв холодний різкий вітер, він був особливо відчутний після ароматного тепла Стамбула, і я відчував, що от-от побачу безкраї рівнини Центральної Європи прямо за обрієм. Перед очима постав краєвид, який я все своє життя мріяв побачити, мені не вірилося, що я стою й дивлюся на вогні Будапешта.
Тітка Єва щось тихо сказала, і Хелен переклала:
– Наше місто завжди буде великим.
Я надовго запам’ятаю ці слова. Вони повернуться до мене приблизно за два роки після цього дня: тоді я дізнаюся, як сильно Єва Орбан віддана новому реформаторському уряду. Її двоє синів загинуть на площі під гусеницями радянських танків під час повстання угорських студентів 1056 року, а Єва втече в північну Югославію, де зникне в селах з п’ятнадцятьма тисячами угорських біженців із країни, що стала маріонеткою росіян. Хелен багато разів їй писала, наполягаючи на тому, щоб вона дозволила нам викликати її в Сполучені Штати, але Єва відмовлялася навіть подавати документи на еміграцію. Кілька років тому я намагався знайти її, але безуспішно. Коли я втратив Хелен, я втратив зв’язок і з тіткою Євою.
