355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Елізабет Костова » Історик » Текст книги (страница 4)
Історик
  • Текст добавлен: 22 апреля 2017, 06:00

Текст книги "Історик"


Автор книги: Елізабет Костова


Жанры:

   

Триллеры

,
   

Ужасы


сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 48 страниц)

Розділ 5

Щоб не тиснути на батька, я сама вирішила провести невелике розслідування. Одного разу після школи я пішла в університетську бібліотеку. Моя голландська мова була досить доброю, уже кілька років я вивчала німецьку й французьку, до того ж у бібліотеці було багато літератури англійською мовою. Бібліотекарі були дуже люб’язними, я лише, соромлячись, поговорила з працівниками, і незабаром мені пощастило знайти матеріал, який я шукала: нюрнберзькі памфлети про Дракулу, про які говорив мій батько. У бібліотеці не виявилося оригіналу памфлетів, підстаркуватий бібліотекар у відділі середньовічної літератури пояснив мені, що є лише текст у довіднику німецьких документів, перекладених англійською.

– Це підійде вам, люба дівчинко? – запитав він, посміхнувшись. У нього було світле, відкрите обличчя, які іноді можна зустріти в голландців: чесні блакитні очі, а волосся замість того, щоб посивіти, здавалося, просто посвітлішало. Батьки мого батька, що жили в Бостоні, померли, коли я була ще маленькою, тож я подумала про те, що хотіла б, аби мій дідусь був схожий на цього чоловіка. – Мене звати Джон Біннертс, – додав він. – Можеш звертатися до мене завжди, коли тобі знадобиться допомога.

Я відзначила, що це було саме те, що мені треба, подякувала йому, сказавши «dank u», він поплескав мене по плечу й тихенько пішов. Я залишилася в порожній кімнаті й перечитала перший розділ у моїй записній книжці: «1456 року нашої ери Дракула скоїв багато жахливих і загадкових учинків. Ставши правителем Валахії, він спалював усіх молодих хлопців, які приходили на його землю, щоб учити мову, – їх було чотириста. У нього була велика родина, багатьох родичів він проколов, багатьох своїх підданих наказав закопати по пуп у землю, а потім застрелював. Деяких він присмажував, а потім здирав шкіру».

Унизу на першій сторінці була виноска. Вона була надрукована таким тонким шрифтом, що я ледь не пропустила її. Придивившись, я побачила, що тут розшифровувалося слово «проколов». Там було написано, що Влад Тепес навчився цього виду катувань в оттоманів. Проколювання, яким він катував людей, означає, що тіло садили на загострену дерев’яну палю, зазвичай це робили через анальний отвір або геніталії, так, що ця паля іноді виходила крізь рот, а іноді й крізь маківку.

Я на мить відволіклася від цих слів, намагалася на них не дивитися, потім кілька хвилин я намагалася забути їх, закривши книгу.

Я взяла записну книжку, надягла пальто й зібралася йти додому. Того дня мене переслідував не лиховісний образ Дракули або опис проколювання, мені не давав спокою той факт, що всі ці жахливі речі, вочевидь, насправді відбувались. Мені здавалося, що варто прислухатися, як я почую крики всіх тих юнаків або «великої родини», коли вони вмирали разом. Батько, приділяючи величезну увагу моїй освіті в історії, забув сказати мені про те, що всі моторошні моменти відбувалися насправді Зараз, через кілька десятків років, я розумію, чому він не говорив мені. Тільки сама історія може переконати тебе в такій правді. І коли ти побачиш цю істину, насправді побачиш, то вже не зможеш дивитися в інший бік.

Коли ввечері того дня я прийшла додому, я відчула в собі неймовірну силу й вирішила відверто поговорити з батьком. Він читав у бібліотеці, а місіс Клей гриміла посудом на кухні. Я пішла в бібліотеку, зачинила за собою двері й стала напроти його стільця. Батько тримав у руках один зі своїх улюблених томів Генрі Джеймса – це свідчило про його сумний стан. Я стояла мовчки доти, доки він не підвів голову й не поглянув на мене.

– Привіт, – він посміхнувся і став шукати закладку в книгу. – Домашня з алгебри? – погляд його вже став стривоженим.

– Я хочу, щоб ти закінчив історію, – сказала я.

Батько сидів мовчки й тільки постукував пальцями по кріслу.

– Чому ти не хочеш нічого більше мені розповідати? – тоді я вперше відчула, що являю собою загрозу для батька.

Він подивився на книгу, яку щойно закрив. Я знала, що була жорстокою до нього, хоч і не могла зрозуміти, у чому саме полягає ця жорстокість, але, почавши цю кляту справу, я мусила її закінчити.

– Ти нічого мені не розповідаєш! – повторила я.

Нарешті він подивився на мене, в його обличчі був незрозумілий для мене смуток, батько примружився від світла лампи.

– Ні, це не так.

– Я знаю більше, ніж ти думаєш, – вигукнула я, хоча відчула, що така заява більше личить дитині. Мені не хотілося говорити йому те, що я знала, навіть якщо він запитуватиме.

Він склав руки під підборіддям.

– Я знаю, – сказав він. – Саме тому, що ти це знаєш, мені доведеться розповісти тобі все.

Я здивувалася й уважно подивилась на нього.

– Тоді просто розкажи мені, – відповіла я грубо.

Він знову опустив очі.

– Я розповім тобі, але не все одразу, – випалив він раптово. – Я не можу пережити все це за один раз! Май терпіння.

Коли він подивився на мене, у його погляді було благання, а не звинувачення. Я підійшла до нього й поклала руку на його схилену голову.

Березень у Тоскані, імовірно, буде холодним і вітряним, але батько сказав, що ми вирушимо туди в подорож після бесіди, що триватиме чотири дні. Я вже знала, що «бесідою» він називає свої справи в Мілані. Цього разу мені не довелося просити його, щоб він взяв мене із собою.

– Флоренція чудова, особливо після закінчення сезону, – сказав він одного ранку, коли ми їхали на південь від Мілана. – Мені б хотілося, щоб ти побачила її в такий час. Але спочатку тобі треба буде трохи дізнатися про історію цього міста й твори мистецтва, щоб насправді оцінити це місце. Але найцікавіші – сільські пейзажі Тоскани. Там очі як відпочивають, так і захоплюються. От побачиш.

Я хитнула головою, сідаючи на пасажирське місце взятого напрокат «фіата». У мого батька була заразлива любов до волі: мені подобалося, як він розстібав верхній ґудзик сорочки й знімав краватку, коли ми вирушали в нове місце. У руках батька машина стугоніла, проїжджаючи гладкою північною автострадою.

– Я вже кілька років обіцяв Массімо й Джулії, що ми приїдемо. Вони б ніколи не простили мені, якби довідалися, що я був так близько й не заїхав до них. – Він відхилився назад і витягнув ноги. – Вони трохи дивні люди, ексцентричні, це слово більше підходить, але вони дуже добрі. Ти зі мною?

– Звичайно, я ж сказала, що так, – підтвердила я й визирнула у вікно.

Мені більше хотілося побути з батьком наодинці, а не відвідувати незнайомців, у присутності яких поверталася моя наївна скромність, але, здавалося, батькові дуже хотілось побачитися зі старими друзями. Як би там не було, все одно буде цікаво, проте тремтіння «фіата» заколисувало, поїздка на потязі дуже виснажила мене. Немов прокляття спустилося на мене того ранку – запізнілі виділення крові, через які непокоївся мій лікар, а місіс Клей поклала в рюкзак спеціальні прокладки. Коли я вперше побачила це в туалеті потяга, від подиву в очах з’явилися сльози, ніби хтось поранив мене, пляма на моїх ніжних бавовняних трусиках була схожа на тріумф убивці. Я нічого не сказала батькові Річкові долини та села на пагорбах то з’являлися, то зникали за вікном машини. Я була сонною і за ленчем у містечку, де було повнісінько кав’ярень і темних барів, а вуличні коти ніжились на осонні біля дверей.

Але я нарешті прокинулась, коли ми в сутінках наближалися до одного із двадцяти міст, що приліпилися до пагорбів, які височіли над нами, немов фрески. На обрії крізь похмуре захмарене вечірнє небо пробивалися промені призахідного сонця, що ховалося осторонь Середземного моря. Батько сказав, що в тому боці Гібралтар і багато інших місць, де нам треба колись побувати. Над нами лежало місто, побудоване на кам’яних стояках, вулиці були майже вертикальними, а на алеях були викладені вузькі кам’яні сходи. Батько їздив на маленькій машині то вперед, то назад. Якось ми проїхали повз невеличкий ресторанчик, світло з вікон якої осявало вологу бруківку. Потім батько почав вдивлятися в інший бік пагорба.

– Це тут, якщо я все правильно запам’ятав. – Він проїхав між кипарисами до вузького провулка. – Вілла Монтефолліноко, біля Монтепердуто. Монтепердуто – це місто. Запам’ятала?

Я запам’ятала. За сніданком ми вивчали карту, і батько проводив пальцем між чашками з кавою.

– Тут Сієна. Це головний пункт, а ось Тоскана. Потім ми в’їдемо в Умбрію. Отут Монтепулсіано – відоме давнє місто, а наступний пагорб – це наше місто Монтепердуто.

Ці два слова разом промайнули в моїй голові, «монте» – означає «гора» (з англійської), але насправді гори були схожі на лялькові, маленькі, гострі, наче діти Альп, через які мені вже двічі довелося проїхати.

У сутінках вілла здавалася маленькою, це був невеликий, низько посаджений будинок, зроблений із простого каменю, навколо червоних дахів росли кипариси й оливкові дерева, два похилих кам’яних стовпи вказували на пішохідну стежку. У вікнах на першому поверсі горіло світло, я раптом відчула себе голодною, стомленою, у мене всередині вирували капризи молодості, які мені доведеться приховувати від хазяїв. Батько дістав з машини валізи, а я пішла слідом за ним стежкою.

– Навіть дзвоник той самий, – сказав він задоволено, смикаючи за мотузку біля вхідних дверей і зачісуючи рукою назад волосся.

Вийшов чоловік, він накинувся на мого батька, як торнадо, обійняв його й став щосили плескати по спині, гучно поцілував його в обидві щоки, а потім занадто низько нахилився, щоб потиснути мою руку. Його рука була величезною й теплою, він поклав її мені на плече, коли ми йшли до будинку. У погано освітленому холі, де було багато старовинних меблів, цей чоловік закричав, як тварина.

– Джуліє! Джуліє! Швидше! У нас гості! Іди-но сюди! – у нього був жахлива англійська, але він говорив упевнено й голосно.

Висока всміхнена жінка, що вийшла, одразу ж сподобалася мені. У неї було сиве волосся, схоже на срібло, вона заколювала його ззаду, відкриваючи видовжене обличчя. Спочатку вона посміхнулася мені й не стала нахилятися, щоб привітатись зі мною. Її рука була теплою, як у чоловіка, жінка теж поцілувала батька в обидві щоки, похитала головою, говорячи щось італійською.

– А в тебе, – сказала вона, звертаючись до мене англійською, – буде своя кімната, згодна?

– Гаразд, – погодилась я.

Мені це сподобалося, я сподівалася, що моя кімната буде поруч із кімнатою батька і з неї буде відкриватися вид на долину, з якої ми піднімалися таким крутим схилом.

Після вечері в оббитій каменем їдальні всі дорослі відкинулися назад і зітхнули.

– Джуліє, – сказав мій батько, – з кожним роком ти стаєш дедалі кращою куховаркою. Ти стала однією з найкращих куховарок Італії!

– Не кажи дурниць, Паоло, – у неї була англійська з акцентом Оксфорда й Кембриджа. – Ти завжди такий.

– Може, це через «Чіанті», дай-но мені поглянути на цю пляшку.

– Давай я тобі ще наллю, – втрутився Массімо. – А що вивчає твоя прекрасна дочка?

– У школі ми вчимо всі предмети, – сказала я просто.

– Гадаю, що їй подобається історія, – додав батько. – Також любить розглядати визначні пам’ятки.

– Історія? – Массімо наповнив склянку Джулії, а потім свою вином гранатового кольору або кольору темної крові. – Як ти і я, Паоло. Ми назвали так твого батька, – пояснив він мені, – тому що я терпіти не можу ці ваші нудні англійські імена. Пробач, я просто не можу, Паоло, друже мій, ти знаєш, я ледве не впав як мертвий, коли мені сказали, що ти покинув роботу в академії, щоб perley-vous по усьому світу. Я сказав собі: значить, йому більше подобається говорити, ніж читати. Чудовий учений, загублений для світу – ось хто твій батько.

Він налив мені півсклянки вина, не спитавши батька, а потім додав туди води. Тоді він мені сподобався.

– А тепер ти говориш нісенітницю, – спокійним тоном сказав батько. – Мені подобається подорожувати.

– А, – Массімо похитав головою. – А твій куратор, професор, колись говорив, що ти будеш кращим, ніж усі вони. Ні, я нічого не хочу сказати, у тебе чудова, успішна організація, я знаю це.

– Нам потрібні мир і дипломатичні відносини, а не купа досліджень на теми, які більше нікому не цікаві, – відповів батько, посміхаючись.

Джулія запалила світильник на серванті й вимкнула верхнє світло. Поставивши світильник на стіл, вона почала розрізати торт, на який я весь цей час намагалася не дивитись. Під ножем він виблискував, як обсидіан.

– В історії не може бути непотрібних тем, – сказав Массімо, підморгнувши мені. – До того ж навіть великий Россі завжди казав, що ти його найкращий студент. Усім нам насилу вдавалося задовольнити того хлопця.

– Россі!

Це ім’я злетіло з моїх губ ще до того, як я встигла усвідомити. Батько важко подивився на мене з-за таці з тортом.

– Так ти знаєш легенди про академічні успіхи свого батька, юна леді? – Массімо поклав у рот великий шматок шоколадного торта.

Батько ще раз поглянув на мене.

– Я розповідав їй кілька історій з того часу, – сказав він.

Я почула в його голосі застереження бути обережною. Але за хвилину я подумала, що, можливо, цей натяк був зроблений Массімо, а не мені, тому що від його наступних слів я вся похолола, але батько, швидко втрутившись, змінив тему розмови на політику.

– Бідний Россі, – сказав Массімо. – Чудова людина, таких не зустрінеш. Подумати тільки: так дивно, як може хтось просто так розчинитися в повітрі, зникнути.

* * *

Наступного ранку ми сиділи на залитій сонцем базарній площі в центрі міста – піджаки застебнуті на всі ґудзики, у руках брошури – та спостерігали за двома хлопчиками, які, мабуть, як і я, були школярами. Вони, галасуючи, грали футбольним м’ячем перед церквою, а я терпляче чекала, як чекала весь ранок, поки ми ходили по маленьких каплицях «з елементами Брунелескі», якщо вірити словам втомленого нудного гіда, потім ми ходили в Палаццо Публіко, подивилися на велику камеру, що століттями правила за міське зерносховище. Батько зітхнув і подав мені «Оранжинас» – напій у красивій скляній пляшечці, а другу відкрив сам.

– Ти хочеш запитати в мене щось? – сказав він трохи сумно.

– Ні, я просто хочу довідатися про професора Россі. – Я вставила соломинку в горлечко пляшки.

– Я так і думав. З боку Массімо це було не тактовно.

Я боялася відповіді, але цікавість перемогла, і я зважилась запитати:

– Професор Россі помер? Массімо це мав на увазі, коли сказав, що він зник?

Батько подивився через залиту сонцем площу в бік кав’ярні й м’ясного магазину.

– Так… Ні. Розумієш, усе це дуже заплутано. Ти насправді хочеш про це почути?

Я кивнула. Батько швидко озирнувся навколо. Ми сіли на кам’яній лаві, з якої відкривався вид на гарну старовинну площу. Ми були самі, якщо не брати до уваги хлопчаків, які ганяли м’яча.

– Гаразд, – нарешті видихнув батько.

Розділ 6

– Розумієш, того вечора, коли професор Россі дав мені конверт із документами, перш ніж піти, я посміхнувся йому у дверях кабінету, але коли відвернувся, то відчув, що мені треба затриматися або повернутися й поговорити з ним ще трохи. Я знав, що це почуття виникло внаслідок нашої дивної розмови, найдивнішої в моєму житті, тому відразу ж поборов це почуття. Підійшли ще два студенти з нашого відділення. Вони жваво розмовляли, привіталися з Россі, перед тим як він зачинив двері, а потім пішли за мною сходами. Їхня жвава бесіда дала мені зрозуміти, що життя навколо нас все ж таки триває, але мені було ніяково. Моя книга із зображенням дракона лежала в портфелі, крім того Россі додав до неї ще й запечатаний конверт із документами. Я розмірковував над тим, чи варто мені переглянути їх сьогодні вночі, коли я буду сам за столом у своїй квартирі. Я дуже втомився й знав, що не витримаю ознайомлення з тим, що знаходиться у конверті.

Я подумав, що денне світло й ранок додадуть мені впевненості і здорового глузду. Можливо, я навіть не повірю в історію Россі, коли прокинуся, але на той час я був упевнений, що мене переслідуватиме думка про те, вірю я його розповіді чи ні. Але як, – запитував я себе вже на вулиці, проходячи під вікнами кабінету Россі й мимоволі позираючи туди, де світила його лампа, – як я можу не вірити своєму кураторові хоч із будь-якої теми, що стосувалася його наукового дослідження? Хіба це не ставить під сумнів усю роботу, яку ми виконували разом? Я подумав про перші розділи моєї дисертації, про ретельно відредагований друкований текст, що лежав на моєму столі, і здригнувся. Якщо я не вірю історії Россі, чи можемо ми продовжувати роботу? Чи, може, я буду змушений визнати, що він божевільний?

Я думав про Россі, коли проходив повз вікна його кабінету, певне, саме тому я звернув увагу на те, що його лампа усе ще горіла. Я ввійшов у світло від його лампи й попрямував до свого будинку, як раптом світло згасло буквально під моїми ногами. Це сталося миттєво, і страх накрив мне з голови до ніг. Коли я вийшов на світлу пляму на тротуарі, в моїй голові було повно думок, але наступної миті я наче прикипів до місця. Майже одночасно я зрозумів дві дивні речі. Одна полягала в тому, що я ніколи раніше не бачив цього світла на тротуарі між двома готичними будинками університету, хоча ходив цією дорогою вже тисячу разів. Я ніколи раніше не бачив світла, тому що його було важко помітити. Зараз його було добре видно, тому що всі вуличні ліхтарі раптово згасли. Я стояв сам на вулиці, і єдиним звуком був мій останній крок. За винятком променів світла з кабінету, де ми щойно розмовляли, на вулиці було темно.

Мій другий здогад, якщо, звичайно, він був другим, налетів на мене й немов паралізував, коли я зупинився. Я кажу «налетів», тому що саме так я все це побачив – не подумав і не відчув. Тієї миті, коли я завмер на стежці, м’яке світло з вікна кабінету мого куратора згасло. Можливо, ти подумаєш, що в цьому нема нічого дивного, робочий день закінчився, і професор, який останнім залишав будинок, вимкнув світло, після чого на вулиці стало темно, бо згасли вуличні ліхтарі. Але ефект був не схожий на щось подібне. У мене не було такого відчуття, що вимкнули звичайну лампу на столі. Ні, я відчув, наче щось пролетіло перед вікном за мною, перекривши таким чином джерело світла. Після чого на вулиці стало зовсім темно.

Якийсь час я стояв, важко дихаючи. Наляканий, незграбний, я повернувся й побачив темні вікна – їх не було видно з темної вулиці. Піддавшись інстинкту, я побіг до них. Двері, через які я вийшов, були замкнені. Ніщо не освітлювало фасад будинку. У таку пізню годину двері, можливо, замикалися за кожним, хто виходив, це було звичайно і нормально. Я стояв там у нерішучості й уже думав побігти до інших дверей, як раптом знову засвітилися вуличні ліхтарі, і мені одразу стало соромно. Тих двох студентів, які вийшли за мною, не було видно. Можливо, вони пішли іншою дорогою, подумав я.

І вже інша група студентів, сміючись, проходила повз мене, вулиця вже не була порожньою. А що, коли Россі вийде за хвилину, як він і має зробити, після того як погасить світло й замкне двері свого кабінету? Якщо він побачить, що я чекаю його тут? Він же сказав, що не хоче більше обговорювати зі мною цю тему! Як же я поясню йому мої страхи тут, на сходах, коли він закрив цю тему і, можливо, всі подібні теми? Мені стало соромно, я повернувся й поспішив додому, перш ніж професор міг мене наздогнати. Удома я залишив конверт нерозкритим у портфелі і проспав цілу ніч, хоча й неспокійно.

Наступні два дні я був заклопотаний і не дозволяв собі подивитись на документи Россі (до речі, я рішуче викинув з голови всі езотеричні докази). Проте я був здивований, коли наступного дня пізно ввечері один з моїх однокурсників зупинив мене в бібліотеці.

– Ти чув про Россі? – запитав він, схопивши мене за руку, коли я проходив повз нього. – Паоло, зачекай! – так, ти правильно здогадалася, це був Массімо. Він був великий і галасливий навіть у студентські роки, галасливіший, напевно, ніж зараз. Я схопив його за руку.

– Россі!? Що? Що з ним!?

– Він щез. Зник. Поліція обшукує його кабінет.

Я побіг до будинку, що зараз здавався звичайним. Усередині було темно, тому що сонце вже сідало, студенти виходили з аудиторій. На другому поверсі, напроти кабінету Россі, поліцейський розмовляв із деканом факультету й ще з кількома людьми, яких я жодного разу не бачив. Коли я підійшов, двоє чоловіків у темних костюмах виходили з кабінету професора, щільно зачинили за собою двері й почали спускатися сходами до аудиторій. Я проштовхався й запитав у поліцейського:

– Де професор Россі? Що з ним трапилось?

– Ви знаєте його? – запитав поліцейський, підводячи очі від записної книжки.

– Я його аспірант, я був тут два дні тому. Хто сказав, що він зник?

Декан факультету підійшов до мене й потис руку.

– Що ви можете сказати? Сьогодні вдень зателефонувала його економка й повідомила, що він уже дві ночі не був удома, не прийшов ні на обід, ні на сніданок. Вона запевнила, що раніше він так не робив. Сьогодні вдень він пропустив збори на факультеті і навіть не перетелефонував. Раніше він так теж ніколи не робив. Зайшов студент і сказав, що вони з Россі домовлялися про зустріч, але в призначену годину кабінет був замкнений, а професор так і не з’явився. Сьогодні він не був присутній на лекції, тож нарешті сьогодні я відчинив його кабінет.

– Він був там? – я намагався не хвилюватись.

– Ні.

Я пішов до дверей його кабінету, але поліцейський зупинив мене, схопивши за руку.

– Не так швидко, – сказав він. – Ви сказали, що були тут два дні тому?

– Так.

– Коли ви бачили його востаннє?

– Приблизно о восьмій тридцять.

– Ви бачили тут ще кого-небудь у той час?

Я замислився.

– Так, двох студентів з нашого факультету, Бертранда й Еліаса, по-моєму, вони проходили повз кабінет. Я вийшов разом із ними.

– Гаразд, перевір це, – сказав поліцейський одному з колег. – Ви помітили щось незвичайне в поведінці професора?

Що я міг на це відповісти? Так, він розповів мені про те, що вампіри насправді існують, що граф Дракула ходить серед нас, що я, мабуть, успадкував прокляття у вигляді його дослідження і що я бачив, як світло його лампи затулило щось гігантське…

– Ні, – сказав я. – Ми до восьмої тридцять говорили про мою дисертацію.

– Ви пішли разом?

– Ні, я пішов перший, він провів мене до дверей, а потім повернувся у свій кабінет.

– Ви бачили щось або когось підозрілого біля будинку, коли вийшли? Може, ви чули щось?

Я знову вагався.

– Ні, нічого. Хіба що на вулиці було дуже темно, бо згасли вуличні ліхтарі.

– Так, нас про це повідомили. Але ви не чули нічого незвичайного чи, може, бачили щось?

– Ні.

– Ви останній, хто бачив професора Россі, – наполягав поліцейський. – Подумайте краще. Коли ви були з ним, він говорив або робив щось дивне? Він казав про депресію, самогубство або щось подібне? Може, говорив про те, що хоче поїхати кудись, вирушити в подорож?

– Ні, нічого подібного, – чесно відповів я.

Поліцейський уважно подивився на мене.

– Назвіть своє ім’я та адресу. – Він усе записав і обернувся до декана: – Ви можете поручитися за цього юнака?

– Так, він саме той, ким себе назвав.

– Добре, – сказав поліцейський, повернувшись до мене. – Я хочу, щоб ви зайшли зі мною туди й сказали, чи бачите щось незвичайне. Особливо те, чого не було два дні тому. Нічого не торкайтесь. Насправді відомо багато таких випадків: виникли термінові сімейні справи, невеликий зрив. Можливо, він повернеться за день чи два. Я вже сто разів це бачив. Але із кров’ю на столі в нас мало шансів на такий результат.

Кров на столі? Ноги підломилися, але я стримався й повільно пішов слідом за поліцейським. Кімната здавалася такою самою, як і раніше, я бачив її такою уже сотні разів при денному світлі: акуратні, затишні, зручні меблі, книги й папери розкладені по полицях й акуратно складені на столі. Я підійшов ближче. На столі лежав промокальний папір Россі, на якому була темна пляма крові, що вже давно висохла. Поліцейський поклав руку мені на плече.

– Втрата крові недостатня, щоб стати причиною смерті, – сказав він. – Можливо, це кровотеча з носа або невелике поранення. Коли ви були з ним, у професора Россі була кровотеча з носа? Він не здався вам хворим тієї ночі?

– Ні, – сказав я. – Я ніколи не бачив, щоб у нього йшла кров, він ніколи не розмовляв зі мною про своє здоров’я.

Раптом я усвідомив і чітко зрозумів, що я тільки-но говорив про наші з ним бесіди у минулому часі, ніби їх більше ніколи не буде. Емоції переповнили мене, і я замовк, пригадавши, як Россі привітно посміхався у дверях свого кабінету, коли проводжав мене. Він якось порізав себе, можливо, навіть спеціально? У момент душевного розладу, а потім вийшов із кабінету, замкнувши за собою двері? Я уявив, як він блукає парком. Можливо, він змерз і голодний. Може, він сів у якийсь автобус і поїхав навмання у якесь місто. Жодне з цих припущень не підходило. У Россі був сильний характер, він був найспокійнішою та найрозсудливішою людиною з тих, кого я будь-коли зустрічав.

– Подивіться навколо дуже уважно, – сказав поліцейський, відпустивши моє плече; він пильно спостерігав за мною, а я відчував, як декан й інші люди юрмляться у дверях. Раптом до мене дійшло, що поки я не доведу свою непричетність до злочину, буду серед підозрюваних в убивстві Россі. Але Бертранд й Еліас заступляться за мене, як і я за них. Я уважно оглядав кімнату, намагаючись щось побачити. Та марно. Усе здавалося нормальним, реальним і спокійним, лише Россі не було.

– Ні, я не помічаю нічого дивного.

– Гаразд, – сказав поліцейський і повернув мене до вікна. – Тоді подивіться сюди.

На білій стелі над столом розтяглася темна пляма завдовжки приблизно п’ятнадцять сантиметрів, вона ніби показувала на щось зовні.

– Це теж кров. Не переймайтеся: можливо, це не кров професора Россі. Стеля занадто висока, людині важко дотягтися до неї, навіть ставши на стілець. Ми все перевіримо. А тепер добре поміркуйте. Россі згадував, що того вечора у кабінет залітав птах? Можливо, ви чули якісь звуки, коли виходили, ніби щось влітає? Ви пригадуєте, чи було відчинене вікно?

– Ні, – мовив я. – Він нічого не згадував такого. Вікна були зачинені, я впевнений.

Я не міг відірвати очей від плями. У мене було таке відчуття, що коли я довго вдивлятимусь, то зможу зрозуміти щось за його жахливою, закрученою формою.

– У наш будинок уже кілька разів залітали птахи, – додав декан. – Голуби. Іноді вони потрапляють у вентиляційний люк.

– Можливо, – сказав поліцейський. – Проте ми не знайшли екскрементів, отже, це мала ймовірність.

– А як щодо кажанів, – сказав декан. – Як щодо них? Що тільки не живе в цих старих будинках!

– Це теж можливо, особливо якщо Россі намагався вдарити по чомусь палицею або парасолькою, поранивши при цьому істоту в польоті, – припустив професор, який стояв у дверях.

– Ви бачили тут щось схоже на кажана або птаха? – знову запитав мене поліцейський.

Кілька секунд я розтуляв свої пересохлі губи, щоб сказати просте слово.

– Ні, – відповів я, але сам ледь зрозумів зміст його питання.

Поглядом я нарешті зрозумів зміст плями, яка ніби відволікала від чогось. На верхній полиці книжкової шафи Россі, у ряду його «невдач», була відсутня одна книга. Куди він переставив свою загадкову книгу два дні тому? Замість неї тепер на полиці серед інших книг чорніла діра.

Мої колеги вивели мене з кімнати, поплескуючи по спині, вони говорили, щоб я не хвилювався, бо я зблід, як аркуш паперу. Я повернувся до поліцейського, що замикав двері за нами.

– Чи є шанс, що професор Россі зараз перебуває в лікарні, якщо він порізався або хтось поранив його?

Офіцер похитав головою.

– У нас усі лікарні на зв’язку, я відразу ж усе це перевірив. Його ніде немає. А що? Ви гадаєте, він міг себе поранити? Ви ж самі сказали, що він не був схильний до самогубства й не перебував у депресії.

– Ні, усе було гаразд.

Я глибоко зітхнув, і знову відчув ґрунт під ногами. Стеля була занадто висока для нього, щоб він міг намалювати на ній цей знак – у кожному разі це малоймовірно.

– Ну, тоді нам час іти, – поліцейський обернувся до декана, і вони пішли, продовжуючи розмову притишеними голосами. Натовп біля дверей кабінету почав танути, і я теж пішов. Мені треба було знайти тихе місце, щоб сісти й заспокоїтись.

Моя улюблена лавка у невеличкому дворі університетської бібліотеки все ще була теплою від останніх променів осіннього сонця. Біля мене троє чи четверо студентів тихо розмовляли, і я відчув, як по тілу пробігає хвиля студентського спокою. Просторий хол бібліотеки було видно через великі різнокольорові вікна; сюди також виходили вікна читальних залів, темних коридорів і внутрішніх двориків, тому я бачив людей, які заходили, виходили, працювали за великими дубовими столами. Звичайний день завершувався: сонце незабаром покине кам’яні плити під моїми ногами, світ порине у сутінки і буде рівно сорок вісім годин, як я востаннє бачив свого куратора. А поки тут панувало навчання й рух, відсуваючи далі межу темряви.

Я маю сказати тобі, що в ті дні, коли я вчився, я любив залишатись на самоті, щоб мене не турбували, сидіти, немов у полоні монастирської тиші Я вже описував тобі мій стіл у бібліотеці, за яким я постійно працював, – моє робоче місце було на одному з верхніх поверхів, у сховищі бібліотеки. Там у мене була власна кімнатка, у якій я й знайшов цю дивну книгу, що за одну ніч змінила мене й моє життя. Ще за два дні я вчився, був зайнятий і нічого не боявся, готовий у будь-яку мить залишити підручники про Нідерланди й поспішити на зустріч із науковим керівником, щоб приємно поспілкуватися. Я ні про що не думав, окрім того, що Герберт і Хеллер написали рік тому про економічну теорію Утрехта і як я можу спростувати їхні слова в статті – напевно, її слід було написати, ґрунтуючись на окремих розділах моєї дисертації.

До речі, якби я уявляв собі минуле, у моїй уяві з’явилися б безневинні нідерландці, які, важко дихаючи, сперечалися через невеликі проблеми гільдії, або уявив би, як вони стоять, узявшись у боки, уздовж каналу та спостерігають, як піднімають коробки з новим товаром на верхній поверх їхніх будинків, котрі одночасно були й складами. Уявляючи минуле, я бачив би лише обгорілі на сонці, обвітрені морем обличчя, густі брови, сильні руки, чув би скрип їхніх потужних кораблів, вдихав би запах спецій, смоли й стічних вод причалу, дивувався б з їхньої винахідливості в торгівлі й обміні.

Але історія, як виявилося, могла обернутися чимось зовсім іншим – кривавим сплеском, агонія якого не зникає за ніч, а може, й за кілька сторіч. Я вирішив: від сьогодні моє дослідження стане зовсім іншим: для мене воно буде романом, як колись стало для Россі й для багатьох інших, котрі вибрали собі шлях через ті самі нетрі. Я хотів почати це нове дослідження в гучній веселій обстановці головного холу, а не в тиші кабінок, де можна завжди почути дивні кроки на сходах. Я хотів відкрити нову фазу свого життя як історик і працювати під поглядами молодих етнографів, які нічого не підозрювали, сивих бібліотекарів, вісімнадцятирічних першокурсників, котрі думають тільки про футбол і нові білі кросівки, я хотів працювати серед усміхнених аспірантів і необразливих божевільних професорів у відставці – серед звичайного університетського життя. Я ще раз поглянув на переповнений хол, швидко танучі сонячні промені, на вхідні двері, котрі то відчинялися, то зачинялися, ляскаючи на бронзових петлях. Потім я підняв свій потертий портфель, відкрив його й витяг звідти товстий темний конверт, на якому Россі зробив напис своєю рукою. Там було написано: «ЗБЕРЕЖИ ДЛЯ НАСТУПНОГО».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю