Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 48 страниц)

Розділ 10

Коли я подорослішала, то зрозуміла, який подарунок дає мандрівникові час: з’являється гостре бажання вдруге побувати в якомусь місці, відшукати щось, на що колись випадково натрапив, знову пережити відкриття. Іноді ми знову шукаємо місце, що саме по собі не було привабливим, але ми шукаємо його просто тому, що пам’ятаємо його. І коли знаходимо, звичайно ж, нам усе там здається іншим. Грубо тесані двері все ще на місці, але зараз вони здаються набагато меншими, день похмурий, а не ясний, як колись, на вулиці весна, а не осінь, ми самі, а не з трьома друзями, або гірше – ми з друзями, а не на самоті.

Юний мандрівник мало знає про те, що так буває, але до того, як сама пережила такі відчуття, я бачила їх у моєму батькові в монастирі Сен-Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале. Я радше відчувала, а не бачила цю магію повторення, знаючи, що він був уже в тій місцевості три роки тому. Дивно, але тут він був більш замисленим, ніж будь-де. Одного разу він уже був в Емоні, ще до нашого візиту, і не один раз у Рагусі. Кілька разів він уже вечеряв у приємній обстановці на кам’яній віллі Массімо й Джулії в минулі роки. Але щодо Сен-Матьє я відчувала: батька тягло в це місце, він постійно думав про нього, але чому, я не могла втямити; він переживав заново якісь моменти й нікому нічого не говорив. Тоді теж він нічого не казав мені, тільки мовив уголос, що впізнає вигин дороги, яка врешті-решт упиралася в стіну абатства. Пізніше я дізналася, що він добре пам’ятав, які двері ведуть у святилище, келію або, нарешті, у склеп. Його чудова пам’ять на дрібниці не була новинкою для мене, я вже бачила, як раніше він підходив до потрібних дверей у старих церквах, як він вибирав правильний поворот до давньої трапезної, як він зупинявся біля потрібного поста на посипаній гравієм дорозі, щоб купити квиток. Батько пам’ятав навіть, де він раніше пив чудову каву.

У Сен-Матьє все було інакше: відмінність полягала в тривожному стані батька, у тому, як він швидко перевіряв стіни й безлюдні проходи. Замість того, щоб говорити собі: «Онде той гарний тимпан над дверима, а я думав, він був на іншому боці» – батько, здавалося, перевіряв усе те, що він давно вже міг описати із заплющеними очима. Нарешті я здогадалася ще до того, як ми встигли піднятися сходами і пройти затіненою кипарисами алеєю до головного входу, що батько пам’ятав не архітектурні деталі, а події.

Чернець у довгому коричневому вбранні стояв біля дерев’яних дверей і тихо роздавав брошури туристам.

– Як я й говорив тобі, це все ще діючий монастир, – зауважив батько звичайним голосом. Він надів сонячні окуляри, хоча стіни монастиря накрили нас своєю тінню. – Вони намагаються запобігти скупченню народу, впускаючи туристів лише на кілька годин за день. – Коли ми підійшли, батько посміхнувся ченцеві й простягнув руку, щоб узяти брошуру: – Mersi beaucoup, ми візьмемо цей, – сказав він чемно французькою.

І цього разу з інтуїтивною точністю, як буває, коли діти спостерігають за батьками, я знала, що він не просто відвідував це місце раніше з фотоапаратом. Тоді він не запам’ятав би все настільки точно, навіть якби вивчив усі архітектурно-історичні координати за путівником. Я була впевнена, тут, у цьому місці, з батьком щось відбулося.

Мій другий здогад був так само швидкий, як і перший, тільки гостріший. Коли батько розкрив брошуру і став однією ногою на кам’яний поріг, а потім байдуже нахилив голову й прочитав слова замість того, щоб подивитися на вирізьблених чудовиськ (які мали передусім привернути його увагу), я помітила, що він не забув колишніх почуттів до святилища, у яке ми збиралися ввійти. Цим почуттям, як я зрозуміла, навіть не передихнувши між попереднім здогадом і наступною думкою, цим почуттям був або страх, або горе, а може, якась жахлива суміш того й другого.

Монастир Сен-Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале стоїть на висоті чотирьохсот футів над рівнем моря, а море не так уже далеко, як ви могли б подумати, від цього замкнутого пейзажу з орлами в небі. Монастир під червоним дахом, розташований на небезпечній висоті, здавалося, виріс саме на вершині гірської скелі, що в певному сенсі було правдою, тому що з самого початку 1000 року церква була майже висічена зі скелі. Головний вхід в абатство пізніше збудували у романському стилі, також позначився вплив мусульман, які століттями боролися за цю вершину. Вхід являв собою квадратні кам’яні ворота, прикрашені геометричними візерунками й ісламськими малюнками, двоє застрашливих християнських монстрів були зображені на барельєфі. Ці істоти могли бути левами, ведмедями, кажанами або грифонами – нереальні тварини невідомого походження.

Усередині знаходились невелика монастирська церква Святого Матвія і гарні келії, уздовж яких росли трояндові кущі навіть на такій величезній висоті, поруч стояли поодинокі закручені колони із червоного мармуру. Вони здавалися такими масивними, ніби їх міг зробити тільки силач Самсон. Сонячні промені струменіли на плитах на відкритому майданчику, а над головою сяяло яскраве блакитне небо.

Коли ми ввійшли, мою увагу одразу привернуло дзюрчання води, яке було несподівано й приємно почути в такому високому сухому місці. Воно було так само природне, як і звук гірського струмка. Звук лунав із фонтана монастиря, де ченці колись проводили час у молитвах. Фонтан являв собою шестикутну чашу із червоного мармуру, прикрашену різьбленням, на якому був зображений мініатюрний монастир – копія сучасного, що стояв поруч із нами. Чаша фонтана стояла на шести колонах, а ще крізь одну – сьому – у центрі піднімався струмінь води. По краях резервуара було шість краників, через які вода виливалася вниз, у басейн. Цей звук був схожий на чарівну музику.

Коли я підійшла до краю монастиря й сіла там на невисоку плиту, мені відкрився крутий спуск на кілька тисяч футів, і я побачила гірські водоспади, які здавалися білими на тлі синього лісу на схилах. Піднявшись на вершину, довкола ми побачили обриси неприступних скель Піренеєс-Оріентале. На такій відстані водоспади линули безшумно або здавалися просто туманом, а позаду нас, не вгаваючи, плескався й дзюрчав фонтан.

– Монастирське життя, – прошепотів батько, сідаючи поруч зі мною на стіні. У нього був дивний вираз обличчя, він поклав мені руку на плече, що робив дуже рідко. – На перший погляд, воно може здатися мирним, але насправді воно дуже суворе.

Ми сиділи й дивилися через цю безодню, таку глибоку, що вранішні промені сонця навіть ще не досягли ущелини внизу. Щось зависло й блискало в небі під нами, і я зрозуміла ще до того, як батько сказав мені, що це був хижий птах, який полював серед високих скель – він висів, як підвішений лист міді.

– Побудований вище рівня, на якому літають орли, – задумливо продовжував батько. – Ти знаєш, що орел – це дуже давній християнський символ, символ святого Івана. Матвій, святий Матвій, – це ангел, а Лука – це був віл, а святий Марко – це, звичайно ж, крилатий лев. Зображення цього лева можна помітити по всьому узбережжю Адріатичного моря, тому що він був ангелом-хоронителем Венеції. У своїх лапах він тримає книгу. Якщо книга розкрита, це означає, що статуя побудована в той час, коли у Венеції панував мир. Якщо книга закрита, значить, Венеція воювала. Ми бачили такого в Рагусі, пам’ятаєш? Біля одних воріт був зображений лев із закритою книгою. А зараз ми бачили орла, що охороняє це місце. А його треба охороняти, це так. – Він насупився, підвівся і відійшов убік. Мене вразило те, що він шкодував мало не до сліз, що ми прийшли сюди. – Може, підемо на екскурсію?

Тільки коли ми стали спускатися сходами до склепу, я знову помітила в батькові невимовне почуття страху. Ми уважно оглянули келії, каплиці, неф, старі приміщення кухні. Склеп був останнім пунктом у нами ж придуманому турі – найжахливіше на десерт, як сказав батько в одній із церков. Скрипучими сходами батько спускався надто обережно, тримаючи мене позаду, навіть не подавши руки, коли ми спустилися в саму глиб скелі. У темряві підземелля нас накрило неймовірно холодним подихом. Інші туристи рушили далі, розглянувши все, і ми залишилися там самі.

– Це був неф першої церкви, – знову взявся пояснювати мені батько, ніби між іншим, зовсім звичайним голосом. – Коли абатство розрослося і з’явилася можливість будувати далі, ченці просто піднялися вгору й побудували нову церкву над старою.

Свічки, що горіли на важких кам’яних колонах, проганяли темряву із цієї кам’яної обителі. На стіні було висічено хрест, що нависав тінню над кам’яним вівтарем і саркофагом у далекому куті нефа. Уздовж стін склепу видно було ще два чи три саркофаги, маленькі й примітивні, без усяких написів. Батько глибоко зітхнув, озираючись навколо у цій холодній кам’яній дірі в скелі.

– Тут спочивають із миром настоятелі-засновники й кілька інших ченців, які жили пізніше. Це місце завершить наш тур. Гаразд? Давай пообідаємо.

Коли ми стали виходити, я зупинилася. Нестерпне бажання запитати батька, що він знав про Сен-Матьє і що він згадав, накрило мене хвилею, і я була майже в паніці. Але його спина, широка, у чорному лляному піджаку ніби говорила мені: «Почекай, на все свій час». Я обернулася й поглянула на той саркофаг, що стояв у далекому кутку давньої базиліки. Цей саркофаг здавався грубим і байдужим при спокійному світлі. Що б не було в ньому – це вже минуле, і здогади не оживлять його.

Але я вже дещо знала, тож мені не довелося навіть замислюватись. Історія, яку я почую за обідом на терасі монастиря, що знаходиться на певній відстані нижче від чернечих обителей, ця історія буде про дуже далеке місце. Але, як і наш візит сюди, ця розповідь ще на одну сходинку наблизить нас до страху, що обтяжує батька. Чому він не хотів розповісти про зникнення Россі, поки Массімо не обмовився? Чому батько став білим як стіна, коли метрдотель у ресторані розповів нам легенду про живого мерця? Що б не переслідувало мого батька, все це він яскраво згадав у цьому місці, яке начебто має бути священним, а не жахливим, проте для нього воно було жахливим – настільки, що він розпрямив плечі, борючись із тягарем. Мені доведеться працювати, як говорив Россі, щоб самій підібрати ключі 3 кожним кроком я дедалі більше розуміла логіку заплутаної історії.

Розділ 11

Коли наступного разу в Амстердамі я прийшла в бібліотеку, виявилося, що за моєї відсутності містер Біннертс підшукав для мене дещо. Коли я з’явилася в читальному залі одразу після занять у школі, з сумкою за плечима, бібліотекар поглянув на мене і всміхнувся.

– Це ви, – сказав він приємною англійською. – Мій юний історику, у мене для вас дещо є, це для вашого проекту.

Я пройшла за ним до його стола, звідки він витяг книгу.

– Це не дуже стара книга, – сказав він мені. – Але в ній дуже старі історії. Це неприємне читання, моя люба, але, можливо, вони допоможуть вам написати вашу роботу. – Містер Біннертс відвів мене до стола, я із вдячністю подивилася на постать у светрі, що віддалялась. Мене зворушило те, що він довірив мені щось жахливе.

Книга називалася «Перекази Карпат», це був пошарпаний том, виданий у дев’ятнадцятому столітті на власний кошт англійським дослідником Робертом Дігбі. У передмові Дігбі підкреслив те, що він ходив по диких горах і натрапляв на ще більш дикі мови, а також відвідав Німеччину і Росію в пошуках джерел для своєї роботи. Його розповіді звучали також дико, проте проза була досить романтичною. Дослідивши їх трохи пізніше, я виявила, що його версії були набагато кращі від наступних праць інших дослідників і перекладачів. У книзі були два перекази з назвою «Князь Дракула», і я жадібно прочитала їх. В одному розповідалося, як Дракула любив бенкетувати на свіжому повітрі серед трупів проколотих ним підданих. Одного разу я прочитала історію про те, як слуга відкрито при Дракулі поскаржився на жахливий запах, через що князь наказав своїм людям посадити на палю слугу, але над всіма іншими, щоб запах не дошкуляв умираючому бідоласі. Дігбі навів іншу версію цієї історії, у якій Дракула наказав принести палю утричі більшу за ті, на яких були посаджені інші жертви.

Друга історія була такою ж огидною. У ній описувалося, як султан Мехмед II відправив двох гінців до Дракули. Коли гінці прибули й постали перед ним, вони не зняли тюрбани. Дракула став вимагати від них пояснень, чому вони поводилися з ним так нешанобливо, на що гінці відповіли, що вони лише дотримувалися своїх традицій.

– Тоді я допоможу зміцнити ваші традиції, – відповів князь і наказав прибити цвяхами тюрбани до їхніх голів.

Я переписала у записну книжку ці невеликі перекази Дігбі. Коли повернувся містер Біннертс, щоб поцікавитися моїми успіхами, я запитала в нього, чи можемо ми пошукати книги про Дракулу, написані його сучасниками, якщо такі джерела існують.

– Звичайно, – сказав він, серйозно хитаючи головою. Тоді він уже йшов зі своєї зміни, але обіцяв знайти щось, як тільки в нього з’явиться час. – Можливо, після цього, – сказав він, посміхаючись, – я знайду приємнішу тему. Щось про середньовічну архітектуру.

Я пообіцяла, теж посміхнувшись, що подумаю про це.

На землі немає місця більш квітучого, ніж Венеція у вітряну, спекотну, безхмарну днину. Човни хитаються, надимаючи вітрила в лагуні – вони ніби самі, без команди корабля, зібралися в подорож; у сонячному світлі сяють орнаменти фасадів, вода дихає свіжістю. Усе місто здіймається, немов вітрило, як човен танцює й знімається з якоря, готуючись до відплиття. Хвилі край площі Сан-Марко, пробуджені моторними човнами, створюють веселу, трохи грубу музику, схожу на брязкіт тарілок. В Амстердамі – «Венеції Півночі» – така врочиста погода відкрила б цікаві зміни й відновлення міста. А тут яскраве світло показувало вади у зразках досконалості: у зарослому бур’янами фонтані на площі, наприклад, вода, замість того щоб бити повним струменем, іржавими краплями виливалася на край басейну. Коні біля Сан-Марко не здавалися жвавими у променях яскравого сонця, а колони палацу доджів були страшенно брудні.

Я назвала це вицвілою картиною, і батько розсміявся.

– У тебе є чуття атмосфери, – сказав він. – Зараз Венеція відома карнавалами, її не переймає, що вона неприбрана, оскільки цілий світ збирається сюди, щоб уклонитися їй. – Він показав у бік вуличного кафе (нашого улюбленого місця після «Флоріанс»), на упрілих туристів, капелюхи й світлі сорочки яких тріпотіли на морському вітрі. – Почекай до вечора й ти не розчаруєшся. Карнавалу потрібне світло набагато м’якше, ніж це, і тебе вразить перетворення.

Але зараз, попиваючи оранжад, я почувалась надто затишно, щоб іти кудись і чекала на приємний сюрприз. Це був останній жаркий подих літа перед тим, як увірветься осінь. Разом з осінню настануть шкільні дні, і якщо мені пощастить, я побуваю в декількох мандрівках з батьком, бо йому треба буде виїжджати для проведення переговорів, улагоджування конфліктів і укладання угод. Цієї осені він знову вирушить у Східну Європу, і я вже зробила дещо для того, щоб він дозволив мені супроводжувати його.

Батько осушив кухоль із пивом і почав перегортати путівник.

– Так, – раптом вимовив він. – Отут Сан-Марко. Ти ж знаєш, що Венеція протягом століть була! ворогом усього візантійського світу, до того ж вона мала потужний військовий флот. До речі, Венеція перейняла дещо у Візантії, включаючи тих тварин на каруселі. – Я подивилася з-під нашого навісу на собор Сан-Марко, де мідні коні ніби тягли на собі свинцеву баню, що звисала над ними. Здавалося, вся ця споруда плавилась на сонці, такому сліпуче яскравому й гарячому, немов нещадний вогонь пекла.

– Зрештою, – сказав батько, – Сан-Марко був спроектований практично за точнісінько таким планом, як і собор святої Софії в Стамбулі.

– У Стамбулі? – несміливо перепитала я, кладучи лід у склянку. – Ти хочеш сказати, що він виглядає так само, як і Айя-Софія?

– Розумієш, Айя-Софія була захоплена Оттоманською імперією, тому в цій будівлі є мінарети, які служать для охорони, а всередині можна знайти щити, на яких записано святі мусульманські тексти. Але над будинком височіють великі бані, які прийшли із християнської Візантії, як і бані собору Сан-Марко.

– Вони також зроблені зі свинцю, як і ці? – запитала я, показавши через площу.

– Так, вони дуже схожі на ці, але значно величніші. Розміри того місця приголомшливі, від них аж дух захоплює.

– О! – сказала захоплено я. – Можна мені ще напою, будь ласка?

Раптом батько пильно подивився на мене, але було пізно. Тепер я вже знала, що він був у Стамбулі.

Розділ 12

16 грудня 1930 року

Трініті-коледж, Оксфорд

Мій любий і нещасний спадкоємцю!

У цьому місці історія мене й наздогнала або я її, я змушений передати всі події, які підсумують мою історію на цю мить. Там, я сподіваюсь, вона і закінчиться, тому що я ледь приборкую думку, що в майбутньому мене очікують подібні жахи.

Як уже говорив, я знову взяв ту дивну книгу, як людина, що має залежність. Перш ніж зробити це, я переконав себе в тому, що моє життя знову стало нормальним, а мій досвід у Стамбулі, хоча й був дивним, але зрозумілим, до того ж він полонив повністю мій розум тому, що я стомився від постійних поїздок. Одне слово, я знову взяв ту книгу в руки, і ту мить я мушу описати тобі до найдрібніших деталей.

Це сталося жовтневого вечора, коли йшов дощ. Минуло лише два місяці після тієї події в Стамбулі. Почався новий семестр, я на самоті сидів у своїй квартирі, збуваючи час після вечері. Я чекав свого друга Хеджеса, викладача, який був усього лише на десять років старший за мене і дуже мені подобався. Він був незграбною і водночас надзвичайно вихованою людиною. Його кумедні гримаси, добра й трохи соромлива посмішка приховували розум – настільки гострий, що я часто радів із того, що мій друг спрямував його на літературу вісімнадцятого сторіччя, а не на своїх колег. Якби не його скромність, він міг би почуватися рівним поруч із Аддісоном, Свіфтом і Папою Римським, які зібралися в одній із лондонських кав’ярень. У нього було небагато друзів, він ніколи навіть не дивився на жінку, якщо вона не була його родичкою, не мріяв про землі, що перебували за межами околиць Оксфорда, де він любив гуляти, часто обпираючись об огорожі і спостерігаючи, як корови скубуть траву. М’який характер виражався у формі великої голови, м’ясистих руках, ніжних карих очах, через що він сам іноді здавався повільним, як ведмідь чи борсук, але тільки доти, доки повітря раптом не розтинав його розумний сарказм. Мені подобалося слухати його: про роботу він говорив скромно, але з ентузіазмом. Він завжди підтримував мене у досягненні моїх цілей. Його ім’я… ну, його можна знайти в будь-якій бібліотеці. Навіть не доведеться довго шукати, тому що він повернув до життя для пересічного читача кілька геніальних англійських літературних творів. Але я назву його Хеджес. Я сам придумав для нього такий псевдонім, щоб у цій розповіді залишити його особистість у секреті й пошані – залишити таким, яким він завжди був у житті.

Того самого вечора Хеджес мав зайти до мене із чорновими варіантами двох статей, які я написав про свою роботу на острові Крит. Він прочитав і виправив їх замість мене, на моє прохання, і хоч він і не міг судити про точність того, як я описував торгівлю жителів Середземномор’я, але писав він, мов янгол, – із тих янголів, чия точність дозволяє їм збиратися на кінчику голки. Хеджес завжди пропонував відполірувати мій стиль. Я очікував, що перші півгодини доведеться послухати дружню критику, потім після хересу настане найприємніша мить, коли вірний друг витягне ноги перед каміном і почне запитувати, як у мене справи. Я, звичайно ж, не стану розповідати йому правду про свої розхитані й усе ще не відновлені нерви, але ми зможемо обговорювати що завгодно.

Чекаючи, я розпалив вогонь, підклав туди ще дров, поставив дві склянки й оглянув свій стіл. Мій кабінет часто правив за вітальню, тому я завжди дбав про нього, щоб він виглядав акуратним і затишним, як того вимагали меблі дев’ятнадцятого сторіччя. Того вечора я багато попрацював, о шостій мені принесли вечерю, після чого я став розбирати свої документи. Темрява вже підступала, а разом із нею прийшов і похмурий дощ. Той вечір здавався мені найпривабливішим з осінніх вечорів, не таким вже й похмурим, тому я трохи здригнувся від дивного передчуття, коли моя рука, яка шукала книгу, щоб хвилин десять почитати, випадково натрапила на той старовинний томик, який я уникав брати в руки. Я залишив його серед звичайної літератури на полиці над моїм столом. Тоді я сів на своє робоче місце, із задоволенням обмацавши пальцями старовинну палітурку, м’яку, як шовк, і знову розкрив цю книгу.

Одразу ж я відчув щось дивне. Зі сторінок книги піднімався запах, що був не просто запахом старого паперу чи потрісканого пергаменту. Це був сморід розкладання, жахливий, хвороботворний сморід, запах протухлого м’яса або гнилої плоті. Раніше я ніколи не помічав цього, я нахилився нижче і став нюхати, не вірячи собі, а потім закрив книгу. За мить я розкрив її, і знову смердючі пари, що вивертали шлунок, стали підніматися зі сторінок. Здавалося, маленький томик у моїх руках був живий, але від нього тхнуло смертю.

Цей сморід вибив мене з колії, і на мене знову напав той нервовий страх, що переслідував мене після повернення з континенту, і, тільки сконцентрувавшись, я насилу заспокоївся. Старі книги гнили – це факт, а з цією я подорожував і під дощем, і в шторм. Звичайно ж, запах можна було пояснити цим. Я подумав про те, щоб знову віднести цю книгу у відділ рідкісної книги й порадитися щодо того, як очистити цю книгу або продезінфікувати.

Якби я навмисно не намагався ігнорувати свою реакцію на цей неприємний запах, то знову відклав би цю книгу якнайдалі. Але тоді, уперше за багато тижнів, я розкрив її на тій незвичайній сторінці на розвороті, де над готичним написом дракон розгорнув крила. Раптом я подивився на малюнок по-іншому і вперше помітив щось нове. Я ніколи не відзначався особливим візуальним сприйняттям світу, але якимось чином мені вдалося подивитися на дракона в цілому, на його розгорнуті крила й загнутий хвіст. Цікавість поглинула мене, і я немов у спазмах почав ритися в записах, які привіз зі Стамбула і які весь цей час пролежали в шухляді мого стола. Незграбними рухами я нарешті знайшов потрібний аркуш, вирваний із зошита. На ньому був малюнок, зроблений мною в архівах стамбульської бібліотеки, це була копія першої з трьох карт, знайдених там.

Ти ж пам’ятаєш, що там було три карти, які з різним масштабом показували той самий невідомий регіон, і кожна карта показувала його більш детально. Ця місцевість, навіть намальована моєю незграбною рукою, мала чіткі кордони й форму. Цей малюнок був схожий на симетричне зображення крилатого звіра. Довга річка тяглася далеко на південний захід, загинаючись назад, як і хвіст дракона. Я став розглядати гравюру в книзі, серце прискорено закалатало. Хвіст дракона був загострений, на його кінчику знаходилася стріла, що вказувала… (від цього здогаду в мене перехопило подих, і я забув про ті тижні, коли я видужував від своєї одержимості) на місце, яке на карті позначало розташування Проклятої могили.

Візуальна подібність між двома зображеннями було занадто разюча, щоб бути збігом. Як я не помітив ще в архіві, що регіон, відображений на картах, був такої самої форми, як і мій дракон із розгорнутими крилами, ніби він згори відкинув тінь на цю місцевість? Гравюра, над якою я так багато думав ще до моєї подорожі, мабуть, містила велику таємницю і про щось повідомляла. Цей малюнок було зроблено для того, щоб загрожувати, придушувати й нагадувати про силу. Але для наполегливої людини це може стати ключем. Хвіст указував на могилу так явно, як будь-який палець показує на себе: оце я. Я тут. А хто був там, у центральній точці, у цій Проклятій могилі? Відповідь знаходилася в лапах дракона: «DRAKULYA».

Я відчув якесь напруження, ніби кров пульсувала в моєму горлі. Я знав, що треба утриматися від таких висновків, знав це із власного досвіду, але впевненість була сильнішою від розуму. На жодній карті не зображувалося озеро Снагов, де, за припущенням, мав бути похований Влад Тепес. Звичайно, це означало, що Тепес (Дракула) спочивав десь в іншому місці, яке навіть не відбилося в легендах. Але де ж тоді була його могила? Я вимовив це питання вголос, усупереч собі. І чому його місцезнаходження трималося в такому секреті?

Я сидів і намагався зібрати ці уривки докупи, як раптом почув звук знайомих кроків по коридору – це було човгання Хеджеса, мила серцю хода. Я подумав про те, що мені треба сховати всі матеріали, підійти до дверей, налити херес і сконцентруватися на дружній бесіді. Я підвівся й став збирати папери, як раптом запала тиша. Це було схоже на помилку в музичному творі, ніби виконавець надто довго затримав ноту і це краще, ніж будь-який акорд, привернуло увагу слухача. Знайомі, приємні кроки стихли просто за моїми дверима, але Хеджес не постукав у двері, як він зазвичай це робив. Моє серце з нетерпінням чекало того пропущеного стукоту. Через шелест паперів і шум дощу, що тарабанив по жолобу над моїм вікном, яке вже стало темним, я почув глухий шум – це кров шуміла у моїх вухах. Я кинув книгу, підбіг до вхідних дверей, відімкнув замок і відчинив.

Хеджес був там, тільки він лежав, розпростершись на відполірованій підлозі. Голова відкинута назад, тіло скорчене в один бік, ніби якась величезна сила скинула його вниз. Нудота підступила до горла, коли я усвідомив, що не чув, як він скрикнув або впав. Очі його були розплющені, він уважно дивився кудись убік, повз мене. Весь цей час я думав, що він помер. Але потім він ворухнув головою й застогнав. Я присів навпочіпки поруч із ним.

– Хеджесе!

Він знову застогнав і швидко заблимав очима.

– Ти мене чуєш? – видихнув я, схлипуючи від радості, що він виявився живим.

У той момент його голова затрусилася в конвульсіях і з одного боку його шиї я побачив криваву рану. Вона була невелика, але здавалася глибокою, ніби на нього напав собака й відірвав шматок тіла. Кров цівкою текла на комірець, через плече й на підлогу.

– Допоможіть! – крикнув я. Сумніваюся, що коли-небудь хтось таким самим диким вигуком порушував тишу давнього дубового холу за всі сторіччя із часів будівництва. Але я не знав, чи допоможе цей крик – це був один із тих вечорів, коли більшість колег обідали з директором коледжу. Потім в іншому кінці коридору відчинилися двері і вибіг секретар професора Джеремі Форестера, приємний хлопець на ім’я Рональд Еґґ, який після того випадку пішов з університету. Здавалося, він відразу зрозумів, у чому річ: вирячив очі, потім став на коліно й перев’язав хусткою рану на шиї Хеджеса.

– Нумо, – сказав він мені. – Нам треба посадити його, сер, підняти, щоб кров відлила від рани, якщо в нього більше немає ніяких пошкоджень.

Він уважно оглянув огрядне тіло Хеджеса, і, оскільки той не заперечував, ми підняли мого друга й обперли його об стіну. Я тримав його на своєму плечі, на яке він зіперся всією вагою, його очі були заплющені.

– Я йду по лікаря, – сказав Рональд і зник з холу.

Я тримав палець на пульсі Хеджеса, його голова схилилася на мою, але серце, здавалось; билося рівно. Я не міг стриматися, мені хотілося повернути його до свідомості.

– Що трапилося, Хеджесе? Хтось напав на тебе? Ти чуєш мене, Хеджесе?

Він розплющив очі й поглянув на мене. Його голова схилилась на один бік, обличчя було млявим і посиніло, але говорив він чітко.

– Він сказав передати тобі…

– Що? Хто?

– Він сказав, щоб я передав тобі, що він не потерпить жодних втручань.

Хеджес обперся головою об стіну, своєю великою, міцною головою, у якій знаходився один із кращих умів Англії. У мене мурашки побігли по руках, коли я тримав його.

– Хто, Хеджесе? Хто сказав це тобі? Це він поранив тебе? Ти бачив його?

З куточка його рота потекла слина, а руки засмикалися.

– Не потерпить жодних втручань, – бурмотів Хеджес.

– Сиди спокійно, – умовляв я його, – мовчи. Лікар приїде за кілька хвилин, спробуй розслабитися й дихай.

– Боже мій, – промурмотав Хеджес, – Папа Римський і алітерація. Все це міф, усе це суперечливо.

Я пильно подивився на нього, у мене скрутило живіт.

– Хеджесе?

– «Викрадення локона», – чемно сказав Хеджес. – Без сумніву.

Університетський лікар, який відвіз Хеджеса до лікарні, сказав мені, що мій друг пережив удар, як тільки його поранило.

– Удар настав унаслідок шоку від тієї діри в його шиї, – додав він, коли ми вийшли з палати Хеджеса. – Схоже, вона була зроблена чимось гострим, швидше за все, це були гострі зуби тварини. Ви не тримаєте собаку?

– Звичайно ж, ні. На територію коледжу не пускають собак.

Лікар похитав головою.

– Дуже дивно. Я припускаю, що на нього напала якась тварина, коли він підійшов до вашої кімнати. За шоком настав удар. Він зараз не зовсім при своєму розумі, хоча й може зв’язно говорити. Нам доведеться провести розслідування через цю рану. Боюся, що в кінцевому підсумку ми дійдемо висновку, що причиною буде чийсь собака. Постарайтеся подумати, яким шляхом він міг до вас дістатися.

У ході розслідування не знайшли нічого втішного, і мене теж не звинуватили, оскільки поліція не могла знайти мотивів і жодного доказу того, що я сам поранив Хеджеса. Жертва ж була не в змозі давати показання, тому у висновку вони записали цей випадок як «власноручно нанесене поранення». Цей висновок, як мені здавалося, ганьбив репутацію Хеджеса. Одного разу, відвідуючи його в палаті, я обережно попросив Хеджеса подумати про слова: «Він не потерпить жодних втручань».

Він без цікавості поглянув на мене, ліниво, пухкими пальцями торкнувся рани на шиї.

– Якщо так, то залишайся, – сказав він приємним голосом, майже з гумором. – Якщо ні, йди геть.

За кілька днів він помер від другого удару, який пережив уночі. У лікарні не записали жодної інформації про тілесні ушкодження. Коли до мене зайшов директор коледжу й сповістив про це, я присягнувся, що буду працювати без утоми, аби помститися за смерть Хеджеса. Тільки я не знав як.

Мені бракує мужності, щоб детально описати тобі весь той біль, який охопив нас під час похорону в каплиці Трініті, стримані схлипування старого батька, коли хор хлопчиків почав чудово співати псалми, аби заспокоїти живих, той гнів, який я відчував до євхаристії, що лежала на таці. Хеджеса поховали в його селі в Дорсет. Одного разу, в листопаді, я прийшов на його могилу. Надгробна плита повідомляла: «Спочиває з миром», – якби мені довелося вибирати напис, я б вибрав саме такі слова. Мені полегшало, коли я побачив, що це був найтихіший дворик сільської церкви, і священик говорив про поховання Хеджеса спокійно, з особливою повагою. Я не почув жодної розповіді про англійських «vrykolakas» у місцевих пабах на головній вулиці, навіть коли явно натякав на цю тему. Зрештою на Хеджеса напали лише раз, а не кілька разів, як стверджував у своїх розповідях Стокер, говорячи, що вампірові необхідно зробити кілька атак, щоб заразити живу людину безсмертям. Я вірив у те, що його просто принесли в жертву як попередження мені. І тобі теж, нещасний читачу?

Щиро ваш у глибокому горі, Бартоломео Россі

Батько помішав лід у склянці ніби для того, щоб заспокоїти свою руку і зайняти її чимось. Денна спека повільно переходила у венеціанський вечір, через що тіні туристів і будинків дедалі більше видовжувалися через площу. Зграя голубів, злякана чимось, здійнялася із тротуару й полетіла вгору, на недосяжну вишину. Холод від усіх цих прохолодних напоїв увірвався в мене і, здавалося, проник до самих кісток. Удалечині хтось розсміявся, десь над голубами почулися крики чайок. Коли ми сиділи там, юнак у білій сорочці й блакитних джинсах підійшов, щоб поговорити з нами. Через плече в нього висіла парусинова сумка, а сорочка була забруднена фарбою.