355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Елізабет Костова » Історик » Текст книги (страница 47)
Історик
  • Текст добавлен: 22 апреля 2017, 06:00

Текст книги "Історик"


Автор книги: Елізабет Костова


Жанры:

   

Триллеры

,
   

Ужасы


сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 48 страниц)

Розділ 77

Я провів там ще три тижні, у Ле Бен і в монастирі, обшукуючи стрімчаки й ліси з місцевою поліцією та командою, спеціально викликаною з Парижа. Батько з матір’ю прилетіли у Францію й годинами гралися з тобою, годували тебе, катали тебе на візочку по місту – гадаю, вони саме цим займалися. Я заповнював різні бланки в маленьких млявих кабінетах. Я робив марні дзвінки, шукав французькі слова, аби висловити важливість моєї втрати. День у день я обшукував ліси й гори, іноді в компанії байдужого детектива і його команди, а іноді наодинці зі своїми слізьми.

Спочатку я лише хотів побачити Хелен живою: як вона йде до мене зі своєю іронічною посмішкою, але потім мої бажання стали більш гіркими, я почав сподіватися, що натраплю на її останки в горах або в кущах. Якби тільки я міг забрати її тіло додому або в Угорщину (хоча як я міг забрати її в радянську Угорщину, було для мене загадкою). Тоді в мене було б щось, щоб пам’ятати, поховати, якось закінчити все це й залишитися наодинці зі своїм горем. Я нізащо не міг зізнатися самому собі, що її тіло потрібне було мені для інших цілей, щоб визначити, чи була її смерть природною, чи не доведеться мені виконати для Хелен той гіркий обов’язок, що ми виконали для Россі. Чому я не можу знайти її тіла? Іноді, особливо вранці, я відчував, що вона просто впала, вона ніколи 6 не залишила нас із власної волі. Я міг повірити в те, що вона лежить у якійсь природній могилі десь у лісах, нехай навіть я ніколи не знайду її. Але вечорами я згадував тільки її депресії, її дивну тугу.

Я знав, що буду журитися до кінця своїх днів, але відсутність її тіла була для мене мукою. Місцевий лікар дав мені заспокійливе, котре я приймав щоночі, аби виспатися й зібратися на силі для нових пошуків наступного дня. Коли поліція була зайнята іншими справами, я шукав сам. Іноді в заростях я знаходив інші останки: камені, труби, а іноді частинку ринви готичної архітектури – горгулію (вони впали так само низько, як і Хелен?). На стінах монастиря було кілька горгулій.

Нарешті батько з матір’ю переконали мене в тому, що так не може тривати вічно, тож я мушу забрати тебе додому в Нью-Йорк, а повернутися, щоб продовжити пошуки, я можу завжди. Французи сповістили поліцію по всій Європі; якщо Хелен усе ще жива, умовляли вони, заспокоюючи, хто-небудь її знайде. Зрештою, я погодився – не тому, що піддався на ці умовляння, а завдяки самому лісу, неймовірним стрімчакам, густим заростям, які розривали мені штани й піджак, коли я продирався крізь них, величезних розмірів і висоти деревам, тиші, що огортала мене, як тільки я зупинявся й не рухався кілька хвилин.

Перед тим як поїхати, я попросив настоятеля помолитися за Хелен на краю прірви, звідки вона стрибнула. Він відправив службу, зібравши всіх ченців і піднімаючи вгору один ритуальний предмет за іншим, – мене не цікавило, що це були за предмети, – і голос настоятеля був таким урочистим, що вже не нагадував голос. Мої батько й мати стояли поруч зі мною, мати витирала очі, а ти крутилася в мо’іх руках. Я міцно тримав тебе. Я майже забув, яким ніжним було твоє темне волосся, якими сильними були твої ніжки. Але найважливішим було те, що ти жива, ти дихала мені в підборіддя, співчутливо обійнявши мене своєю ручкою за шию. Коли ридання підступали мені до горла, ти хапала мене за волосся, тягла за вухо. Тримаючи тебе на руках, я присягнувся, що намагатимусь повернутися до життя, хоч якогось життя.

Розділ 78

Ми з Барлі сиділи, дивлячись одне на одного крізь листівки моєї матері. Як і листи батька, вони обривалися й не давали пояснень. Єдине, що лунало в моїй голові, – це дати. Вона писала їх після своєї смерті.

– Він пішов у монастир, – сказала я.

– Так, – озвався Барлі.

Я зібрала листівки й поклала їх на мармуровій поверхні туалетного столика.

– Ходімо, – сказала я.

Зазирнувши в сумку, я витягла звідти срібний кинджал у чохлі й обережно поклала його в кишеню.

Барлі нахилився й поцілував мене в щоку, здивувавши мене цим.

– Ходімо, – погодився він.

Дорога в Сен-Матье була довшою, ніж я пам’ятала, до того ж брудною й спекотною навіть пізно ввечері. У Ле Бен не було машин – принаймні, ми їх не бачили, – тому ми вирушили пішки, швидко пройшли повз зорані селянські городи, поки не дійшли до лісу. Відтіля дорога йшла вгору. Увійшовши в ліс, де росли оливи, сосни, величезні дуби, – ми відчули себе, ніби знаходимося в соборі: тут було темно й прохолодно, і ми стали говорити тихіше, хоча й так говорили мало. Моє збудження посилювалося голодом – ми навіть не дочекалися кави від метрдотеля. Барлі зняв кепку й витер чоло.

– Вона не могла вижити після такого падіння, – крізь клубок у горлі вимовила я.

– Не могла.

– Батько ніколи не думав (принаймні, в листах) про те, що її хтось зіштовхнув.

– Так, – сказав Барлі, знову надягаючи кепку.

Я замовкла. Ми йшли по нерівній бруківці – тут дорога все ще була вимощена, і наші ноги видавали монотонний звук.

– Професор Россі писав, що у разі самогубства виникає ризик стати… перетворитися…

– Я пам’ятаю, – відгукнувся Барлі.

Я пошкодувала, що сказала це. Дорога пішла круто вгору.

– Може, хто-небудь проїде на машині, – додав він.

Але машин не було, і ми дедалі більше прискорювали крок, тому за якийсь час уже не могли вимовити ані слова. Я була здивована, коли раптово, вийшовши з-за останнього повороту, ми побачили стіни монастиря. Я не пам’ятала ні цього повороту, ні галявини на вершині гори. Уже був пізній вечір. Я ледь пам’ятала відкритий майданчик перед воротами монастиря, сьогодні на ньому не було жодної машини. Де ж туристи? Цікаво б дізнатися. За хвилину ми прочитали напис, де говорилося, що в монастирі ремонт і цього місяця відвідувачі не приймаються. Але це не змусило нас сповільнити кроки.

– Ходімо, – сказав Барлі і взяв мене за руку – я дуже зраділа, бо моя рука почала тремтіти.

Уздовж монастирських стін височіли ліси. Бетономішалка (цемент? тут?) загороджувала шлях. Дерев’яні ворота були щільно зачинені, але не замкнені, як ми зрозуміли, нерішуче потягнувши за чавунне кільце. Мені не подобалося вдиратися без дозволу, не подобалося, що я не бачила там сліду батька. Може, він досі знаходився у Ле Бен або десь в іншому місці? Можливо, він обшукував підніжжя гори, на сотню метрів униз, продовжуючи перервані багато років тому пошуки? Я спочатку пошкодувала про наше рішення відразу піти в монастир. До того ж, хоча до повного заходу сонця залишалася приблизно година, сонце ось-ось мало сховатися за високим хребтом Піренеїв. Ліс, із якого ми щойно вийшли, уже поринув у морок, і незабаром останні світлі барви дня згаснуть на монастирських стінах.

Ми обережно ввійшли всередину й пішли через подвір’я. Було чутно, як у центрі шумів фонтан із червоного мармуру. Там були тонкі кручені колони, які я пам’ятала, довгі келії і розарій. Золотаве світло змінилося темно-коричневою тінню. Навколо нікого не було видно.

– Як, на твою думку, може, нам повернутися у Ле Бен? – прошепотіла я Барлі.

Перш ніж він відповів, ми почули звук – спів із церкви на іншому боці монастиря. Двері її були зачин? ні, але ми добре чули, як усередині проходила служба, що інколи переривалася паузами тиші.

– Вони всі там, – сказав Барлі. – Можливо, і твій батько теж. Але я була не впевнена в цьому.

– Якщо він і був тут, то він пішов униз… – я замовкла й оглянула подвір’я.

Минуло майже два роки після нашого з батьком візиту сюди, мого другого візиту, – тепер я вже знала. І я не могла згадати, де був вхід у склеп. Раптом я побачила дверний отвір, ніби він з’явився в одній зі стін монастиря, коли я цього не бачила. Тоді я згадала кам’яних тварин, вигравіруваних у стіні: грифонів і левів, драконів і птахів, дивних істот, яких я не могла визначити – суміші добра і зла.

Ми з Барлі дивилися на церкву, але її двері залишалися зачиненими, і ми стали обережно пробиратися через подвір’я туди, де мав бути вхід у склеп. Зупинившись там, під поглядом цих застиглих тварин, я бачила лише тінь, у яку нам доведеться спуститися, і серце в мене стиснулося. Але потім я згадала, що там може бути мій батько – може, у якійсь жахливій ситуації. Барлі, впертий і зухвалий, усе ще тримав мене за руку. Я цілком готова була почути, що він скаже щось про якісь дивні справи, у які вскочила моя родина, але він був напружений, спокійний, як і я.

– У нас немає світла, – прошепотів він.

– Ми ж не можемо по нього піти в церкву, – уїдливо й недоречно відгукнулася я.

– У мене є запальничка, – Барлі потягнувся в кишеню.

Я не знала, що він палить. Він запалив її на мить, освітивши сходи, і ми почали спускатися в темряву.

Спочатку було справді темно, ми спускалися крутими давніми сходами, а потім я побачила світло, що замерехтіло у глибині, але не через спалахи запальнички Барлі, яку він запалював кожні кілька секунд. Я була дуже налякана. Це похмуре світло чомусь здалося жахливішим за темряву. Барлі так сильно стис мені руку, що мені здалося, ніби в ній не залишилося життя. Унизу сходи повертали, і, зробивши останній поворот, я згадала слова мого батька: колись це був неф першої церкви. Там знаходився величезний кам’яний саркофаг першого настоятеля. На давньому трансепті був вигравіруваний хрест – один із ранніх штрихів романської культури в Європі.

Але я не звернула на це увагу, тому що тінь з іншого боку саркофага відокремилася від темнішої тіні й випросталася – чоловік тримав ліхтар. Це був мій батько. У мерехтливому світлі я побачила, що він розлючений. Він побачив нас тієї самої миті, що й ми його, і вигукнув:

– Господи!

Ми дивилися одне на одного.

– Що ви тут робите? – закричав він, дивлячись то на мене, то на Барлі й освітлюючи ліхтарем наші обличчя.

Голос його був лютий, повний гніву, страху, любові. Я відпустила руку Барлі й побігла до батька повз саркофаг. Він обійняв мене.

– Боже, – повторив він, пестячи моє волосся. – Це останнє місце, у якому ти повинна бути.

– Ми прочитали уривок в оксфордському архіві, – прошепотіла я. – Я боялася, що ти…

Я не могла закінчити. Тепер, коли ми знайшли його і він був живий і здоровий, я почала вся труситися.

– Забирайтеся звідси, – наказав він, але при цьому пригорнув мене до себе. – Ні, вже занадто пізно, я не хочу, щоб ти виходила сама. У нас є ще кілька хвилин перед заходом. Ось… – він простягнув мені ліхтар, – тримай, а ти, – звернувся він до Барлі, – допоможи мені підняти кришку.

Барлі відразу пішов уперед, хоча що ноги його теж тремтіли, і допоміг батькові зсунути кришку із саркофага. Тепер я побачила, що у батька під рукою приставлений до стіни довгий кілок. Можливо, він приготувався побачити в труні жахливу істоту, на яку так довго полював, а не те, що там насправді було. Я піднесла ліхтар, бажаючи і водночас не бажаючи дивитися, і ми всі зазирнули всередину – у порожнечу, порох.

– О Боже… – сказав батько.

У його голосі був такий відчай, якого я раніше ніколи не помічала, це був звук абсолютного розпачу, і тоді я згадала, що він одного разу вже дивився в цю порожнечу. Він нахилився, і я почула, як кілок вдарився об кам’яну підлогу. Я думала, він заплаче або почне рвати не собі волосся, схилившись над саркофагом, але він мовчав у своєму горі.

– Боже… – знову сказав він ледь чутно. – Я думав, що визначив правильне місце, правильний час, нарешті… я думав…

Він не договорив, тому що тієї миті із давнього трансепту, звідти, куди не проникало світло, вийшла істота, не схожа на жодну, котру будь-коли хтось із нас бачив. Це була така дивна істота, що я не змогла б скрикнути, навіть якби в той момент у мене не перехопило подих. Мій ліхтар висвітлював ступні, ноги, руку й плече, але обличчя залишалося темним, а я була занадто налякана, щоб вище піднести ліхтар. Я притиснулася ближче до батька, що зробив і Барлі, тому ми всі якось перегородили дорогу до порожнього саркофага.

Істота підійшла трохи ближче й зупинилася. Обличчя все ще було в тіні. Тоді я зрозуміла, що це людська постать, але рухалася вона не як людина. На ногах у того чоловіка були вузькі чорні чоботи – таких я ще ніколи не бачила, – і коли він зробив крок уперед, вони видали дивний глухий звук. Донизу спускалася мантія, а може, це просто була густа тінь, його сильні стегна огортав чорний оксамит. Він був не такий високий, як мій батько, але через широкі плечі під важкою широкою мантією здавався якимось неймовірно величезним. Напевно, мантія була з каптуром, оскільки його обличчя залишалося повністю в тіні. Після першої секунди шоку я побачила його руки, що біліли на тлі чорного одягу, і на одному пальці – перстень із каменем.

Він був таким реальним, стояв так близько до нас, що я не могла дихати, але в мене було таке відчуття, що, пересиливши себе й підійшовши до нього ближче, я знову зможу дихати, і мене вже щось штовхало до нього. Я пам’ятала про срібний кинджал у моїй кишені, але ніщо б не могло примусити мене потягнутися по нього. Щось блиснуло в його обличчі: червоні очі? зуби? посмішка? А потім із тіні потоком полилися слова – він заговорив. Я сказала потоком, бо ніколи не чула такої мови. У цій гортанній вимові змішалися безліч усіляких мов – чи це була одна мова, якої я раніше не чула? За мить звуки перетворилися на слова, які я почала розуміти, але не слухом, а кров’ю.

– Добрий вечір. Вітаю.

Ці слова, здається, повернули батька до життя. Не знаю, як він знайшов у собі сили говорити.

– Де вона? – крикнув він, і голос його тремтів від гніву й страху.

– Ви чудовий учений.

Не знаю чому, але тієї миті моє тіло повільно стало рухатися до нього, наче за власним бажанням. Майже відразу батько схопив мене за руку й міцно стис її так, що аж ліхтар сіпнувся й навколо нас затанцювали страшні тіні та світло. Тієї миті я побачила обличчя Дракули: вигин звислих довгих вусів і частину вилиці, що, безперечно, не була голою кісткою.

– Ви виявилися найрішучишим з них усіх. Ходімо зі мною, і я дам вам знання десяти тисяч життів.

Не знаю, як я розуміла його, але вирішила, що він звертається до батька.

– Ні! – скрикнула я.

Налякана тим, що сказала щось цій істоті, я ледве не знепритомніла.

У мене було таке відчуття, що істота, яка стоїть перед нами, посміхається, хоча його обличчя знову опинилося в темряві.

– Ідіть зі мною або нехай піде ваша дочка.

– Що? – ледве чутно запитав у мене батько, і тоді я зрозуміла, що він не розуміє Дракулу, можливо, навіть не чує його.

Батько відгукнувся лише на мій крик.

Монстр, здавалося, замислився. Він зробив кілька кроків по кам’яній підлозі. Щось було таке в його тілі під давнім одягом, що було не тільки жахливим, але й граціозним, зі старою звичкою владарювати.

– Я довго чекав ученого ваших талантів.

Голос його був м’яким і водночас якимось загрозливим. Ми стояли в темряві, що, здавалося, поступово заповнювала все навколо нас.

– Ідіть до мене за власним бажанням.

Тепер батько трохи наблизився до нього, усе ще тримаючи мене за руку. Якщо він і не розумів, то щось відчував. Плечі Дракули сіпнулися, він переніс свою жахливу вагу з однієї ноги на другу. Близькість його тіла була подібна до близькості смерті, але він усе-таки був живий і рухався.

– Не змушуйте мене чекати. Якщо ви не прийдете, я сам прийду по вас.

Батько, здавалося, зібрав останні сили.

– Де вона? – крикнув він. – Де Хелен?

Постать випросталася, і я побачила гнівний блиск очей та зубів у тіні насунутого каптура, нелюдську руку, стиснуту в кулак на краю світлої плями. У мене було жахливе відчуття, наче причаївся звір, готовий стрибнути, кинутися на нас, і раптом на невидимих сходах за його спиною почулися кроки і ворухнулося повітря. Я з криком, який, здавалося, ішов зсередини мене самої, піднесла ліхтар, побачила на мить обличчя Дракули, якого ніколи не забуду, а потім, на свій подив, побачила ще одну постать, яка стояла просто за ним. Ця друга людина, очевидно, щойно зійшла зі сходів – це була така сама темна незрозуміла постать, тільки незграбніша; з обрисами живої людини. Вочевидь, ця людина рухалася дуже швидко, у піднесеній руці в неї було щось блискуче. Проте Дракула вже відчув її присутність, і, раптом обернувшись, він ударом відкинув ту людину. Сила Дракули, мабуть, була неймовірною, тому що кремезний чоловік відлетів назад, ударившись об стіну склепу. Ми почули стукіт, а потім стогін. Дракула, страшенно розгублений, повертався на різні боки, наче збожеволівши або втративши над собою контроль, – то до нас, то до тієї людини.

Але раптом знову почулися кроки на сходах – цього разу легші кроки – і висвітився яскравий промінь ліхтаря. Дракулу заскочили зненацька, він повернувся надто пізно, і коли ворухнувся, хтось швидко освітив кімнату й вистрілив.

Замість кинутися до нас через саркофаг, як, здавалося, він мав зробити, Дракула почав падати, спочатку назад, знову відкривши бліде гостре обличчя, а потім уперед, дедалі нижче, поки ми не почули стукіт об камінь – звук, схожий на тріск кісток. Він бився в конвульсіях хвилину, а потім затих, і його тіло стало перетворюватися на порох, на ніщо – і перед нами залишився тільки його одяг, що став одразу розкладатися у тьмяному світлі.

Батько відпустив мою руку й побіг до променя світла, перестрибуючи через темну масу на підлозі.

– Хелен!.. – кричав він, а може, плакав або шепотів її ім’я.

І Барлі уже кинувся кудись уперед, схопивши ліхтар батька.

Кремезний чоловік лежав на кам’яній підлозі, а поруч із ним лежав кинджал.

– О Елсі, – сказав нерівний англійський голос.

З його голови юшила темна кров, жах паралізував нас, коли ми дивилися на це, але в цієї людини погляд був спокійний.

Барлі кинувся в пилюку до покаліченого тіла. Він задихався від подиву й горя:

– Майстер Джеймс?

Розділ 79

Прикрасою готелю в Ле Бен була вітальня з високою стелею й каміном. Метрдотель розпалив вогонь і зачинив двері, щоб не зайшли інші відвідувачі.

– Ви стомилися від прогулянки в монастир, – це було все, що він сказав, ставлячи перед батьком пляшку коньяку і келихи, п’ять келихів – наче ми всі повернулися і могли випити разом. З того погляду, яким обмінялися батько й метрдотель, я зрозуміла, що їх пов’язувало щось більше.

Цілий вечір метрдотель не відходив від телефону, йому якимось чином пощастило владнати справи з поліцією, яка допитувала нас просто в готелі й відпустила під його доброзичливий нагляд. Я підозрювала, що це він зателефонував у морг або в похоронне бюро: він знав, що було там насправді у маленькому французькому місті. Зараз, коли всі офіційні особи пішли, я сіла на затишний диван із дамасту поруч із Хелен, яка кожні кілька хвилин простягала руку, щоб погладити моє волосся, я намагалася не згадувати доброго обличчя майстера Джеймса і його тіла, нерухомого під простирадлом. Мій батько сидів у глибокому кріслі біля каміна й дивився на неї, на нас. Барлі витягнув свої довгі ноги на отоманку й намагався, як мені здалося, не дивитися на коньяк, поки мій батько не отямився й не наповнив наші келихи. Очі Барлі були червоними від мовчазного плачу – може, він хотів залишитися наодинці. Коли я поглянула на нього, мої очі мимоволі теж наповнилися слізьми.

Батько подивився на Барлі, і я подумала, що він теж заплаче.

– Він був дуже сміливим, – тихо сказав батько. – Ти ж знаєш, що ця атака дала можливість Хелен вистрілити, як вона й зробила. Вона не змогла б влучити в серце, якби монстр не відвернувся. Гадаю, Джеймс в останню хвилину свого життя зрозумів, який подвиг він учинив. Він помстився за людину, яку любив найбільше у світі, і за багатьох інших.

Барлі, все ще не в змозі говорити, кивнув, і між нами запанувала тиша.

– Я обіцяла тобі, що розповім усе, коли ми зможемо спокійно посидіти, – сказала нарешті Хелен, опускаючи келих.

– Ви впевнені, що мені варто залишитися? – неохоче запитав Барлі.

Хелен засміялася, і я була здивована, як мелодійно звучить її сміх, зовсім не схожий на її звичайний голос. Навіть у тій кімнаті, наполовину заповненій горем, її сміх не здавався недоречним.

– Ні, ні, любий, – сказала вона Барлі. – Ми не зможемо без вас. – Мені подобалася її груба, приємна англійська вимова, котру, здається, вона знала вже дуже-дуже давно.

Хелен була високою стрункою жінкою у чорній сукні із німбом сивуватого волосся на голові. У неї було дивовижне обличчя: у зморшках, виснажене, але з молодими очима. Вона вражала мене своїм виглядом щораз, коли я дивилась на неї, – не тільки тому, що вона була тут, справжня, жива, а й тому, що я завжди уявляла лише молоду Хелен. Я ніколи не думала про роки, що розділяли нас.

– Щоб розповісти, знадобиться багато-багато часу, – тихо сказала вона, – але зараз я можу сказати найголовніше. По-перше, мені дуже жаль. Я завдала тобі такого болю, Поле, я знаю, – вона подивилась на батька крізь вогонь у каміні. – Але собі я завдала болю ще більшого. По-друге, я повинна тобі сказати: тепер наша дочка, – на губах у неї засяяла мила посмішка й сльози з’явилися в очах, – наша дочка та наші друзі можуть бути свідками. Я жива, а не живий мрець. Він не дістався до мене втретє.

Я хотіла подивитися на батька, але не могла зібратися на силі навіть для того, щоб повернути голову. Це була його мить. Хоча я чула, що він не схлипував.

Вона замовкла й перевела подих.

– Поле, коли ми були в Сен-Матьє, я почула їхню легенду – про настоятеля, що встав із мертвих, а потім про брата Кирила, який охороняв його – я була у розпачі і водночас мене охопила страшенна цікавість. Я відчувала, що це не міг бути збіг, і я захотіла подивитися на це місце, мене тягло до нього. Перш ніж ми поїхали у Францію, я займалася дослідженням у Нью-Йорку, не сказавши тобі ні слова, Поле. Я сподівалася знайти друге лігвище Дракули, щоб помститися за свого батька. Але мені ніколи нічого не траплялося про Сен-Матьє. Я захотіла туди тільки тоді, коли прочитала про нього у твоєму путівнику. Це було просто бажання, без наукового підґрунтя.

Вона подивилася на нас і опустила голову.

– Я знову почала дослідження в Нью-Йорку, бо відчувала, що була причиною смерті мого батька, – через своє бажання перевершити його, викрити його зрадництво стосовно моєї матері, я не могла цього пережити. Потім я почала думати, що головна моя провина – це моя кров, диявольська кров Дракули, і я зрозуміла, що передала цю кров своїй дитині, навіть якщо сама вилікувалася від дотику живого мерця.

Вона замовкла і взяла мене за руку. Я здригнулася від цього дотику, від близькості цієї дивної знайомої й чужої жінки на дивані поруч зі мною.

– Я почувалась дедалі більш негідною, і коли брат Кирил розповів мені легенду Сен-Матьє, я зрозуміла, що ніколи не зможу спати спокійно, поки не дізнаюся більше. Я вірила в те, що коли знайду Дракулу й знищу його, то зможу повністю видужати, стати гарною матір’ю, розпочати нове життя.

– Як тільки ти заснув, Поле, я вийшла з монастиря. Я вирішила піти в склеп із пістолетом, спробувати відкрити саркофаг, але подумала, що сама не впораюся. Поки я вирішувала, будити тебе чи ні, щоб попросити допомогти мені, я сіла на лаву над прірвою. Я знала, що мені не треба бути там самій, але мене тягло до того місця. Місяць був чудовий, уздовж гір линув туман.

Очі Хелен дивно збільшилися.

– Я сиділа там і раптом відчула, як мурашки повзуть по моїй спині, ніби щось стояло просто за мною. Я різко обернулася і на іншому боці подвір’я, куди не доходило світло місяця, побачила темну постать. Обличчя її залишалося в тіні, але я скоріше відчувала, ніж бачила на собі пильний погляд. Якась мить була потрібна їй, щоб розкрити крила й кинутися на мене, адже я була сама на лаві. Раптом я почула голоси – дикі голоси в моїй голові, які говорили мені, що я ніколи не здобуду перемогу над Дракулою, що це був його світ, а не мій. Вони наказували мені стрибати, поки ще я була собою, я підвелася, наче уві сні, й стрибнула.

Хелен сиділа прямо, дивлячись на вогонь, а батько затулив очі руками.

– Я хотіла загинути вільною, як Люцифер або як ангел, та не побачила цих каменів. Я впала на них, розбила голову, порізала руки, але там була ніби подушка із трави, тому це падіння не вбило мене і я нічого не поламала. Мабуть, за кілька годин я отямилася. Була глибока ніч, я відчула, як кров тече по обличчю й шиї, і побачила, як заходить місяць. Боже мій, якби я скотилася, якби не знепритомніла… – вона помовчала. – Я знала, що не зможу пояснити тобі, що намагалася зробити, ганьба й сором охопили мене, немов божевілля. Я відчувала, що після цього не буду гідна тебе або нашої дочки. Коли я змогла підвестися, то зрозуміла, що втратила дуже багато крові. І хоча в мене все боліло, я нічого собі не зламала і відчувала, що він не напав на мене, – мабуть, він теж вирішив, що це мій кінець, коли я стрибнула. Я була дуже слабкою, мені було важко йти, але я обійшла стіни монастиря й вийшла на дорогу в темряві.

Я подумала, що батько знову заплаче, але він мовчав, не відводячи від неї очей.

– Я пішла у світ. Це було не так важко зробити. Я за звичкою взяла із собою сумочку, мабуть, тому, що в ній був мій пістолет і срібні кулі. Я ледь не розсміялася, коли побачила, що сумка досі в мене на плечі. У ній були гроші, багато грошей, і я мудро використала їх. Моя мати теж завжди носила всі свої гроші з собою. Саме так робили всі селяни в її селі. Вона ніколи не довіряла банкам. Пізніше, коли мені знадобилося більше, я зняла певну суму з нашого рахунку в Нью-Йорку й поклала її у швейцарський банк. Потім я покинула Швейцарію так швидко, як тільки було можливо, боячись, що ти кинешся шукати мене по сліду, Поле. О, пробач мені! – вона раптом заплакала, міцніше схопивши мене за руку, і я знала, що вона вибачалася за відсутність, а не за гроші.

Батько стиснув руки.

– Цей інцидент дав мені надію на кілька місяців або, принаймні, спантеличив мене, але мій банк не зміг відстежити ці гроші. Незабаром мені повернули суму. «Але не тебе», – міг би він додати, проте не зміг. Його обличчя, втомлене й радісне, сяяло.

Хелен опустила очі.

– У будь-якому разі я знайшла місце, де можна було зупинитися на кілька днів, недалеко від Ле Бен, доки мої подряпини не загоїлись. Я ховалася, поки не змогла вийти на люди.

Рука її потягнулася до горла, і я вкотре помітила тонкий білий шрам.

– Я знала, що Дракула не забув про мене і знову мене шукатиме. Я наповнила свої кишені часником і стала набиратися духу. Я завжди тримала при собі пістолет, кинджал, мій хрестик. Куди б не йшла, я заходила в сільські церкви й просила благословення, хоча іноді, навіть просто проходячи крізь двері церкви, відчувала, як моя рана починає пульсувати. Я завжди закривала шию. Зрештою я підстригла й пофарбувала волосся, радикально змінила стиль одягу, почала носити темні окуляри. Дуже довго я трималася подалі від великих міст, а згодом навідувала архіви, необхідні для продовження пошуків. Я дуже наполегливо працювала і знаходила його скрізь, куди б не вирушала: у Римі в 1620-х, у Флоренції за часів Медичі, у Мадриді, у Парижі під час революції. Іноді говорилося про дивну чуму, іноді про вампірів на великих цвинтарях – наприклад, Пер-Лашез. Здавалося, йому завжди подобалися книгарі, архіваріуси, бібліотекарі, історики – усі, хто спілкувався з минулим через книги. З його дій я намагалася визначити, де була його нова могила, де він сховався після того, як ми знайшли її у Свєті Георгі, але не могла визначити системи. Я мріяла, як тільки я знайду і вб’ю його, повернуся до вас і скажу, яким безпечним став світ. Я жила, боячись, що він знайде мене раніше, ніж я його. Куди б не йшла, я думала про вас. О, я була така самотня!

Вона взяла мою руку й погладила її, як ворожка, і я мимоволі відчула гнів: усі ці роки бути без неї!

– Нарешті я вирішила: навіть якщо я не гідна вас, усе-таки мушу хоча б здалека глянути на вас. На вас обох. Я читала в газетах про твій фонд, Поле, я знала, що ви в Амстердамі. Мені було неважко знайти вас, посидіти в кафе біля твого офісу або обережно супровожувати вас у ваших подорожах. Я ніколи не дозволяла собі зустрітися з вами віч-на-віч – боялася, що ти побачиш мене. Я приїжджала і від’їжджала. Якщо дослідження просувалося нормально, я дозволяла собі поїхати в Амстердам і стежити за тобою звідти. Потім одного разу, в Італії, у Монтепердуто, я побачила його на площі. Він теж ішов за вами, стежив за вами. Тоді я зрозуміла, що він став достатньо сильним, аби виходити іноді при денному світлі. Я знала, що ви в небезпеці, але боялася підійти до вас і попередити, щоб не наблизити загрозу. Зрештою, він міг шукати мене, а не вас: може, він хотів прийти до вас через мене. Це була агонія. Я знала, що ти, напевно, знову зайнявся дослідженням, що ти знову ним зацікавився, Поле, щоб привернути його увагу. Я не могла вирішити, що робити.

– Це була я, це моя провина, – пробурмотіла я, стискаючи її зморщену долоню. – Я знайшла ту книгу.

Вона подивилася на мене, схиливши голову.

– Ти історик, – сказала Хелен за мить.

Це не було питанням. Потім вона зітхнула.

– Кілька років я писала тобі листівки, моя донечко, але, звичайно ж, не надсилала їх. Одного разу я подумала, що можу поговорити з вами на відстані, дати вам знати, що я жива, не показуючись на очі. Тоді я надіслала листівки в Амстердам, у ваш будинок, у пакеті, адресованому Полові.

Після цих слів я повернулася до батька з обуренням і подивом у погляді.

– Так, – сумно відповів він на мій погляд. – Я відчував, що не зможу показати їх тобі, не зможу засмутити тебе, не знайшовши твою матір. Ти можеш уявити, який для мене це був період.

Так, я могла уявити, раптом пригадавши його жахливу слабкість в Афінах, той вечір, коли я побачила його напівживим у номері. Але він посміхнувся нам, і я зрозуміла, що тепер він буде посміхатися нам щодня.

– О, – Хелен теж посміхнулася. Навколо її рота, біля куточків очей у неї були глибокі зморшки.

– І я почав шукати тебе і його.

Його посмішка стала сумною. Хелен невідривно дивилася на нього.

– А потім я припинила своє дослідження й просто стежила за ним, поки він стежив за вами. Я іноді бачила тебе – як ти знову повернувся до дослідження, до бібліотек, Поле, як ти виходив із них. Як мені тоді хотілося передати тобі все, про що я дізналася сама. Потім ти поїхав в Оксфорд. Я не була в Оксфорді під час свого дослідження, хоча багато читала про вампірів, які спостерігалися там у часи середньовіччя. А в Оксфорді ти залишив книгу розкритою…

– Він закрив її, коли побачив мене, – вставила я.

– І мене, – посміхнувся Барлі. Тоді він уперше заговорив, і мені було приємно, що він усе ще міг бути веселим.

– Ну, коли він уперше переглядав її, то забув закрити, – Хелен підморгнула нам.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю