Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 48 страниц)

Розділ 43

Якби я не розбудила Барлі або якби він їхав сам, він, напевно, проспав би до самого іспанського кордону, де його грубо розбудили б іспанські митники. Врешті-решт він напівсонний ступив на перон у Перпіньяні, тому мені самій довелося питати про дорогу до автобусної станції. Провідник у синій куртці насупився, мабуть, уважаючи, що в такий час ми мусимо бути вдома в дитячій кімнаті. Куди ми їдемо? Я сказала, що ми хотіли б сісти на автобус у Ле Бен, і він похитав головою. Щоб сісти на цей автобус, нам доведеться чекати до ранку – хіба я не знала, що вже майже північ? Поруч є готель, де я й мій «брат», вставила я поспішно, можемо зняти кімнату. Провідник оглянув нас, звернувши увагу на моє темне волосся і юність, а потім на біляве волосся Барлі, після чого він цмокнув язиком і пішов геть.

Світанок наступного ранку був світліший і кращий, ніж учора. Коли я зустрівся з Хелен у їдальні за сніданком, мої вечірні передчуття здалися мені далеким сном. Сонце визирало крізь запилені вікна й освітлювало білі скатертини й важкі чашки для кави. Хелен, сидячи за столом, робила якісь записи в маленькому блокноті.

– Доброго ранку, – привіталася вона, коли я сів і налив собі кави. – Ти готовий познайомитися з моєю матір’ю?

– Ні про що інше і не думав з тієї миті, як ми приїхали в Будапешт, – зізнався я. – Як ми дістанемось туди?

– До її села можна доїхати на автобусі, воно знаходиться на північ від міста. У неділю вранці туди йде лише один автобус, тому треба не спізнитися на нього. Їхати доведеться десь годину дуже нудними околицями.

Я сумнівався в тому, що мені може щось набриднути під час цієї поїздки, але промовчав. Одне питання усе ще бентежило мене:

– Хелен, ти впевнена, що хочеш, аби я поїхав разом із тобою? Ти можеш поговорити з нею сама. Може, вона ніяковітиме, коли ти приїдеш із незнайомцем, до того ж американцем. А якщо в неї будуть неприємності через мене?

– Саме у твоїй присутності їй буде легше говорити, – різко відповіла Хелен. – Зі мною вона дуже стримана. Ти зачаруєш її.

– Ну, раніше мене ніхто не вважав чарівним.

Я взяв собі три шматки хліба й масло.

– Не переймайся – ти не такий, – Хелен обдарувала мене своєю найсаркастичнішою посмішкою, але мені здалося, що в її очах промайнув якийсь вогник. – Річ у тім, що мою маму дуже легко зачарувати.

Хелен, видно, хотіла додати: «Россі зачарував її, то чому ж у тебе не вийде?» – але я вирішив закрити цю тему.

– Сподіваюсь, ти попередила її про наш приїзд.

Мені було цікаво, чи розповість вона матері про те, що на неї напав бібліотекар. Маленький шарф був щільно зав’язаний на її шиї, я намагався не дивитися на нього.

– Тітка Єва повідомила їй учора ввечері, – спокійно сказала Хелен, передаючи мені джем.

Автобус, у який ми сіли в північній частині міста, повільно петляв околицями, як і казала Хелен. Ближні райони були дуже зруйновані війною, далі тяглися кістяки нових будинків, вони пнулися вгору – білі, немов могильні плити для гігантів. Це був комуністичний прогрес, до якого вороже ставилися в західній пресі. Він полягав у тому, що мільйони людей по всій Східній Європі заганялися в одноманітні квартири висотних будинків. Автобус зупинявся біля кількох таких комплексів, мені було цікаво, наскільки вони були охайними: поруч із кожним будинком були розбиті сади з яскравими квітами, над якими пурхали метелики. На лаві поруч із будинком біля автобусної зупинки сиділи двоє старих чоловіків у білих сорочках і темних жилетах і грали в якусь настільну гру – з такої відстані я не міг розібрати, в яку саме. Кілька жінок у яскравих блузах (недільний одяг?) сіли в автобус, одна з них несла клітку з живою куркою. Водій впустив її з усіма іншими, жінка сіла позаду й почала плести.

Коли околиці залишилися позаду і автобус виїхав на сільську дорогу, навкруги я побачив родючі поля й широкі курні дороги. Іноді повз нас проїжджав кінь, запряжений у віз, схожий на звичайний кошик із дерев’яних дощок, коня поганяв селянин у чорному фетровому м’якому капелюсі й такій самій жилетці. Часто на шляху траплялися автомобілі, які в Сполучених Штатах давно б уже опинилися в музеї. Земля була гарною, зеленою й свіжою, верби нависали своїми гілками над маленькими струмочками, що петляли довкола. Час від часу ми в’їжджали в село, іноді я бачив бані православних церков серед інших церковних веж. Хелен нахилилася до мене, щоб теж подивитись.

– Якщо ми будемо їхати по цій дорозі, то доїдемо до Естергома, першої столиці угорських королів. Його справді варто подивитися, якби тільки в нас був час.

– Наступного разу, – збрехав я. – А чому твоя мати захотіла жити тут?

– О, вона переїхала сюди, коли я ще вчилася в школі, аби бути ближче до гір. Я не захотіла їхати з нею й залишилася в Будапешті з Євою. Матері ніколи не подобалося місто, вона говорила, що гори Борщоні, на північ звідси, нагадують їй про Трансільванію. Щонеділі вона ходить туди із групою туристів, коли немає снігу.

Це додало кілька фрагментів у мозаїку, за допомогою якої я складав у своїй уяві портрет матері Хелен.

– Чому вона не переїхала в гори?

– Там немає роботи, це переважно національний парк. До того ж моя тітка заборонила 6 це, а вона може бути дуже наполегливою. Вона вважає, що моя мати й так уже ізолювала себе.

– А де працює твоя мати?

Я подивився у вікно на автобусну зупинку. Там стояла лише одна людина – бабуся, одягнена в усе чорне, із чорною хусткою на голові та з букетом червоних і рожевих квітів у руці. Вона не сіла в автобус, коли ми під’їхали, не привіталася з тими, хто вийшов. Коли ми від’їжджали, я бачив, як вона дивиться нам услід, схилившись до свого букета.

– Вона працює в сільському клубі, заповнює папери, друкує щось, готує каву для міських начальників, коли ті заїжджають. Я намагалася її переконати, що така робота не для неї, але вона завжди знизує плечима й продовжує там працювати. Моя мати досягла надзвичайних успіхів у простоті та скромності.

У голосі Хелен почулася гірка нотка, і мені стало цікаво, чи думала вона, що ця простота згубила не тільки кар’єру матері, але й дочки. Але останнє надолужила тітка Єва, подумав я. Хелен посміхнулася так сумно, що від цього стало холодно.

– Сам усе побачиш.

Село матері Хелен було позначене на узбіччі, і за кілька хвилин наш автобус зупинився на площі, оточеній запиленими платанами. З другого боку виднілася церква. Самотня бабуся чекала на зупинці, вона була ніби близнючка тієї одягненої в чорне бабусі, яку я бачив на минулій зупинці. Я здивовано подивився на Хелен, але вона похитала головою, а бабуся вже обнімала солдата, який вийшов перед нами.

Нас ніхто не зустрів, та Хелен, схоже, поставилась до цього спокійно, ніби так і треба. Вона повела мене бічною вулицею повз тихі будинки, на підвіконнях яких росли квіти в горщиках, а вікна були закриті шторами від яскравого сонця. Якийсь чоловік, що сидів на дерев’яному стільці біля одного з будинків, кивнув нам і торкнувся капелюха. Наприкінці вулиці до стовпа був прив’язаний сірий кінь, він жадібно пив воду із цебра. Дві жінки в домашніх халатах і пантофлях розмовляли біля кав’ярні, здається, зачиненої. З поля чувся передзвін, а в листі лип співали птахи. Усюди стояло сонне гудіння, природа була за два кроки, звісно, якщо знаєш, у якому напрямку крокувати.

Потім вулиця різко закінчилась і почалося поле. Хелен постукала у двері останнього будинку. Це був дуже маленький свіжопофарбований будинок із червоним черепицевим дахом, який сяяв жовтою штукатуркою. Дах нависав над ним, створюючи критий ґанок, вхідні двері були зроблені з важкого дерева, на них червоніла іржава велика ручка. Будинок стояв трохи далі від сусідніх, тут не було ніякого різнобарвного саду чи свіжої доріжки, як у багатьох інших будинках на вулиці. Крізь густу тінь карниза я спочатку не міг роздивитися обличчя жінки, яка визирнула на стукіт Хелен. Коли я її побачив, вона обійняла Хелен і поцілувала її в щоку. Вона робила це спокійно, після чого повернулася до мене й потисла мою руку.

Не можу з певністю сказати, кого я очікував побачити: можливо, історія про Россі й народження Хелен змусила мене уявляти сумні очі старіючої красуні, мрійливої, безпорадної. Жінка переді мною трималась так само прямо, як і Хелен, хоча була менша на зріст від своєї дочки, у неї було спокійне, доброзичливе обличчя, круглі щоки й чорні очі. Темне волосся вона зав’язала у хвіст. На ній було плаття в смужку й квітчастий фартух. На відміну від тітки Єви, вона не надівала прикрас, не робила макіяжу, її одяг був схожий на одяг домогосподарок, яких я бачив на вулиці. Вона була зайнята хатніми справами, оскільки рукава були закочені до ліктів. Жінка по-дружньому потисла мені руку, нічого не сказала, але подивилася мені просто в очі. Потім на мить я побачив ту сором’язливу дівчину, якою вона була двадцять років тому: вона ховалася в глибині цих темних, оточених маленькими зморшками очей.

Жінка запросила нас увійти й посадила за стіл, на який вона поставила три тріснуті чашки й тарілку із бубликами. Я відчув запах кави. Вона різала овочі, різкий запах свіжої цибулі й картоплі завис у повітрі.

Це була її єдина кімната, тепер я це зрозумів і намагався не озиратися навколо. У кімнаті було ідеально чисто: вузьке ліжко в куті накрите білою стьобаною ковдрою й прикрашене маленькими подушками, вишитими по краях яскравими нитками. На столі поруч із ліжком лежали книга й окуляри, стояла гасова лампа. Поруч – стілець, у ногах ліжка – дерев’яна скриня, оздоблена квітами. У кутку, де ми сиділи, були тільки піч та стільці. Не було ні електрики, ні ванної (пізніше я довідався про прибудову за будинком на задньому дворі). На одній стіні висів календар із зображенням фабричних робітників, на іншій – вишитий червоними й білими нитками рушник. У вазоні росли квіти, білі штори висіли на вікнах. Біля маленької грубки акуратно складені дрова – усе дихало теплом і затишком.

Мати Хелен посміхнулася мені, трохи соромливо, і тоді я вперше помітив її схожість із тіткою Євою і, здається, зрозумів, що в ній зацікавило Россі. У неї була неймовірно м’яка посмішка, що починалася повільно, а потім розцвітала, дозволяючи побачити відкритість душі, – вона майже сяяла. Але зникла вона так само повільно, коли жінка знову сіла різати овочі. Вона подивилася на мене й сказала Хелен щось угорською.

– Вона хоче запропонувати тобі каву.

Хелен підвелася, підійшла до печі, налила мені кави, поклала цукру із бляшаної банки. Її мати поклала ніж і підсунула тарілку з бубликами. Я чемно взяв один і подякував її невміло угорською. Сліпуча посмішка знову повільно заіскрилася, мати подивилась на мене, потім на Хелен і знову сказала щось, мені не зрозуміле. Хелен почервоніла й почала готувати каву.

– Що таке?

– Нічого, просто сільські ідеї моєї матері, от і все.

Вона підійшла, сіла за стіл, налила і поставила чашку кави для матері, а потім налила й собі.

– Зараз, Поле, якщо ти дозволиш, я запитаю, як у неї справи, які новини в селі.

Поки вони розмовляли, – Хелен швидко говорила, а її мати бурмотіла відповіді, – я дозволив собі знову оглянути кімнату. Ця жінка жила не тільки надзвичайно просто (можливо, її сусіди теж так жили), але вона жила у цілковитій самітності. Я бачив тільки дві або три книги, ні тварин, ні рослин. Це було схоже на келію черниці.

Знову подивившись на неї, я помітив, яка вона молода, набагато молодша від моєї матері. У неї було чимало сивого волосся, зморшки, але відчувалося в ній і щось здорове й міцне, привабливість, що не залежала ні від віку, ні від моди. Вона могла б уже кілька разів вийти заміж, подумав я, але вирішила жити в монастирській тиші. Вона знову посміхнулася мені, і я посміхнувся у відповідь: її обличчя було таким милим, що мені доводилося стримувати себе, щоб не простягнути руку й не торкнутися її пальців, які ніжно чистили картоплю.

– Моя мати хоче знати про тебе все, – звернулася до мене Хелен, і за її допомогою я відповів якомога повніше на кожне запитання, які вона ставила мені угорською мовою.

Вона дивилася зацікавлено, як повноправний співрозмовник, і здавалося, ніби ми могли розуміти одне одного без перекладача. З якої частини Америки я родом? Чому я приїхав сюди? Хто мої батьки? Вони не проти, що я виїхав так далеко? Як я познайомився з Хелен? Серед цих запитань були такі, які Хелен відмовилася перекладати, під час одного з них вона ніжно погладила дочку по щоці. У Хелен був обурений вигляд, і я не наполягав на перекладі. Натомість ми продовжували говорити про моє навчання, плани, улюблені страви.

Коли мати Хелен задовольнилась, вона підвелася й почала складати овочі й шматочки м’яса у велику миску, приправила все це чимось червоним із глечика й поставила в піч. Вона витерла руки об фартух і знову сіла, оглядаючи нас по черзі, не кажучи ні слова, ніби в нас попереду була вічність. Нарешті Хелен випросталася, і по тому, як вона відкашлялась, я зрозумів, що вона збирається оголосити мету нашого візиту. Мати Хелен мовчки слухала й дивилася з незмінним виразом обличчя на дочку, поки та не показала в мій бік і не сказала слово «Россі». Мені довелося зібрати всю свою мужність, щоб, сидячи за сільським столом далеко від усього, що було мені знайоме, не здригнутися, дивлячись на це спокійне обличчя. Мати Хелен моргнула один раз, немов від удару, і на мить її очі затрималися на мені. Потім вона задумливо кивнула і про щось запитала Хелен.

– Вона запитує, як давно ти знаєш професора Россі?

– Три роки, – відповів я.

– А тепер, – продовжила Хелен, – я розповім про його зникнення.

Ніжно й наполегливо вона заговорила, так, ніби розмовляла з дитиною або, радше, ніби змушувала себе, проти власної волі. Іноді вона показувала на мене, а іноді руками малювала картинку в повітрі. Нарешті я почув слово «Дракула», і як тільки воно пролунало, мати Хелен пополотніла й схопилася за край стола. Ми обоє підскочили на ноги, Хелен швидко налила склянку води з карафи на столі. Мати сказала щось швидко й різко. Хелен обернулася до мене:

– Вона говорить, що завжди знала, що це станеться.

Я безпорадно стояв поруч, але як тільки мати випила води, вона, здавалося, частково відновила свої сили. Жінка підвела голову, а потім, на мій подив, узяла мене за руку, так само, як я хотів цього кілька хвилин тому, і посадила мене назад на стілець. Вона міцно тримала мої руки, просто, ніби я був її дитинок). Я не міг уявити собі жодну жінку-співвітчизницю, яка ось так поводилася б із чоловіком, якого вперше побачила, але, незважаючи на це, мені здалося, що не могло бути нічого природнішого. Тоді я зрозумів слова Хелен, коли вона сказала мені, що із двох старших жінок у родині її мати мені сподобається більше.

– Моя мати хоче знати, чи ти віриш, що Дракула забрав професора Россі.

Я глибоко зітхнув:

– Вірю.

– Вона хоче знати, чи любиш ти професора Россі.

Голос Хелен звучав трохи презирливо, але обличчя було серйозним. Мені хотілося взяти її руку у свою, але я не насмілився.

– Я вмру за нього, – відповів я.

Хелен повторила це матері, і та стисла мої пальці до болю, тоді я зрозумів, що її рука натренувалася від безперервної роботи. Я відчув грубу шкіру на її пальцях, мозолі на долонях, набряклі суглоби. Дивлячись на її сильні маленькі руки, я зрозумів, що вони набагато старіші, ніж жінка, якій вони належали.

За мить мати Хелен відпустила мою руку й пішла до скрині, що стояла біля підніжжя її ліжка. Вона повільно відкрила її, відсунула деякі речі й дістала згорток, який я відразу впізнав: це були листи. Хелен широко розкрила очі й різким тоном поставила запитання матері. Та нічого не сказала, просто повернулася до стола і вклала пакет у мою руку.

Пожовклі від часу листи були в конвертах без марок, перев’язані жовтою стрічечкою. Віддавши їх мені, вона двома своїми руками накрила мої пальці і стрічку, ніби благала мене зберігати ці листи. Мені варто було лише мигцем подивитися на почерк на конверті, і я відразу зрозумів, що ці листи від Россі, я відразу прочитав, до кого вони були адресовані. Це ім’я вже давно було мені знайоме, воно запам’яталось мені, і адреса була такою: Трініті-коледж, Оксфордський університет, Англія.

Розділ 44

Я був розчулений до глибини душі, коли тримав листи Россі у своїх руках, але перш ніж думати про них, мені треба було віддати один борг.

– Хелен, – сказав я, обертаючись до неї. – Я знаю, що ти іноді відчувала, ніби я не вірив в історію твого народження. Я й справді інколи сумнівався. Будь ласка, вибач мені.

– Я здивована так само, як і ти, – відповіла Хелен, понизивши голос. – Моя мати ніколи не говорила мені, що в неї залишилися листи Россі. Але вони написані не їй, адже правда? Принаймні, не цей верхній лист.

– Ні, – сказав я. – Але я впізнав це ім’я. Це був великий історик англійської літератури, він писав про вісімнадцяте сторіччя. У коледжі я читав одну з його книг, Россі описував його в листах, які він дав мені.

Хелен була здивована.

– Як це стосується Россі й моєї матері?

– Можливо, стосується. Хіба ти не розумієш? Він, мабуть, був другом Россі, Хеджесом, саме так назвав його Россі, пам’ятаєш? Россі, можливо, писав йому з Румунії, хоча це не пояснює того, як ці листи опинилися у твоєї матері.

Мати Хелен сиділа, склавши руки, вона терпляче дивилася на нас, хоча я помітив якесь хвилювання в її обличчі. Коли вона заговорила, Хелен переклала мені:

– Вона каже, що розповість тобі всю свою історію.

Голос Хелен затремтів, у мене перехопило подих.

Це тривало довго, бо жінка похилого віку говорила повільно, а Хелен, яка була перекладачем, іноді зупинялася, щоб висловити мені свій подив. Очевидно, Хелен раніше чула цю історію лише в загальних рисах, і тепер розповідь матері вразила її. Коли я повернувся того вечора у готель, я записав цю історію з пам’яті, намагаючись зробити це якнайкраще, це зайняло в мене більшу частину ночі. Тоді зі мною багато всякого сталося, я мав бути надто втомленим, але дотепер пам’ятаю, що записував усе з якоюсь натхненою старанністю.

Коли я була маленькою, то жила в маленькому селі П*** у Валахії, біля річки Арджес. У мене було багато братів і сестер, багато які з них досі живуть у тих місцях. Мій батько завжди казав, що ми походили зі старовинної й знатної родини, але в наших предків настали важкі часи, і я виросла, не знаючи, що таке туфлі й тепла ковдра. Це був дуже бідний район, добре жили там лише кілька угорських родин у великих садибах нижче за течією. Мій батько був дуже суворим, і ми всі боялися його батога. Мати часто хворіла. Змалку я працювала на полі за селом. Іноді священик приносив нам їжу або необхідні речі, але переважно нам доводилося самим зводити кінці з кінцями.

Коли мені виповнилося вісімнадцять років, до нас прийшла стара жінка із села, що знаходилося в горах. Вона була цілителька і вміла передбачати майбутнє. Вона сказала батькові, що в неї є подарунок для нього та його дітей; вона чула про нашу родину й хотіла дати батькові щось магічне, що по праву належало йому. Мій батько був нетерплячою людиною і не хотів гаяти час на марновірства старої, хоча сам завжди вивішував часник у всіх отворах нашого будинку (у димарі, дверях, замковій щілині й вікнах), щоб відлякувати вампірів. Він грубо прогнав стару, сказавши, що в нього немає грошей на те, що вона йому пропонувала. Пізніше, коли я пішла в село по воду, я побачила бабусю і дала їй води й хліба.

Вона благословила мене й сказала, що я добріша від батька і вона віддячить мені за мою щедрість. Вона дістала зі своєї торби на поясі маленьку монетку, яку поклала в мою руку, сказавши при цьому, щоб я сховала її й тримала в безпечному місці, тому що це належить нашій родині. Вона також сказала, що монета – із замку над Арджесом.

Я знала, що мені треба було показати монету батькові, але не зробила цього, бо подумала, як він розгнівається за те, що я розмовляла зі старою відьмою. Замість цього я сховала монетку в кутку ліжка, на якому я спала разом зі своїми сестрами, і нікому не сказала про це. Іноді я виймала її, коли мене ніхто не бачив. Я тримала монету на руці й думала про те, що хотіла сказати мені бабуся, коли віддавала цей скарб. На одному боці монети була зображена дивна тварина із загнутим хвостом, а на другому – птах і маленький хрестик.

Минуло два роки, я продовжувала працювати на батьковому полі й допомагала матері по господарству. Мій батько був у розпачі від того, що в нього було стільки дочок. Він говорив, що ми ніколи не вийдемо заміж, тому що він був занадто бідний, аби зібрати нам посаг, і що ми завжди будемо тягарем для нього. Але мати говорила нам, що в селі ходять чутки про нашу красу, тож із нами обов’язково хтось одружиться. Я ходила в чистому одязі, акуратно зачісувала волосся й заплітала його у коси, щоб мене коли-небудь вибрали. Мені не подобався жоден хлопець із тих, які запрошували мене на танці у свята, але я знала, що незабаром мені доведеться вийти заміж за одного з них, аби не бути тягарем для свого батька. Моя сестра Єва вже давно виїхала в Будапешт разом з угорською родиною, на яку працювала. Іноді вона надсилала нам трохи грошей. Одного разу вона навіть надіслала мені нові туфлі, справжні шкіряні міські туфлі, якими я дуже пишалася.

Таким було моє життя, коли я зустріла професора Россі. Незнайомець у нашому селі був великою рідкістю, особливо якщо він приїхав здалеку. Але одного разу пройшла новина, що чоловік із Бухареста сидить у таверні, а з ним приїхав іноземець. Вони розпитували про села, які розташувалися уздовж річки й про руїни замку на горі – від нашого села туди можна було дійти за день. Сусід, що зайшов до нас і розповів про це, прошепотів також щось на вухо батькові, коли той сидів на ослоні біля будинку. Батько перехрестився й сплюнув у пилюку.

– Нісенітниця й маячня, – сказав він. – Ніхто не повинен ставити такі питання: це все одно, що викликати диявола.

Але мені було цікаво. Я пішла ніби по воду, щоб побільше довідатися про це. Коли я вийшла на сільську площу, то побачила, що незнайомці сиділи за одним із двох столів таверни, розмовляючи зі старим дідом, який завжди був там. Один із незнайомців був високий і чорнявий, схожий на цигана, тільки в міському одязі. На другому чоловікові з пишним каштановим волоссям був коричневий піджак такого фасону, якого я ніколи не бачила, його широкі штани були засунуті в чоботи. Я стояла на іншому краю площі, біля колодязя, тому не бачила обличчя незнайомця. Дві мої подружки хотіли подивитися ближче, вони прошепотіли мені, щоб і я йшла з ними. Я неохоче пішла, знаючи, що батько не схвалить цього.

Коли ми проходили повз таверну, іноземець підвів голову, і я замилувалася, побачивши, що він молодий і гарний, у нього золотава борода і яскраві блакитні очі, як у жителів німецьких сіл у нашому краї. Він палив люльку й тихо розмовляв зі своїм супутником. Потерта сумка з лямками лежала поруч із ним, а він записував щось у книжечку. Мені дуже сподобався його погляд: розважливий, ніжний і водночас дуже уважний. Він торкнувся капелюха, побачивши нас, і швидко відвернувся, страшний чоловік теж доторкнувся до свого капелюха й уп’явся поглядом у нас, а потім вони знову повернулися до розмови зі старим Іваном, щось записуючи. Той, великий, говорив з Іваном румунською, а потім повертався до молодого й казав йому щось незрозумілою мовою. Я наздогнала своїх подруг – не хотіла, щоб молодий незнайомець подумав, ніби мені було цікавіше за всіх.

Наступного ранку по селі пішла чутка, що незнайомці заплатили гроші молодому хлопцю з таверни, аби той показав їм дорогу до зруйнованого замку Поєнарі, що знаходився високо над Арджесом. Вони пішли напередодні ввечері. Я чула, як батько говорив одному зі своїх друзів, що незнайомці шукали замок князя Влада – він згадав, що дурень, схожий на цигана, був тут уже раніше, тоді він шукав те саме. «Дурень ніколи не навчиться», – сердито сказав батько. Раніше я не чула цього імені – князь Влад. Люди в селі зазвичай називали замок Поєнарі або Арефу. Батько сказав, що хлопець, який повів туди незнайомців, збожеволів від невеликої кількості грошей і заприсягся, що ніякі гроші не змусили б його провести ніч у руїнах, повних злих духів. Він сказав, що, можливо, незнайомці шукають скарби, але це було нерозумно, тому що всі скарби князя, що там жив, глибоко закопані й на них лежить прокляття. А якщо хтось знайде їх і зможе зняти прокляття, то йому теж належить частина скарбу. Потім він помітив, що ми з сестрою слухаємо, і різко замовк.

Слова батька нагадали мені про маленьку монетку, яку дала мені бабуся, і я відчула себе винною, адже мала віддати її батькові. Але раптом мені спало на думку віддати монету гарному незнайомцеві, якщо він шукав скарб із замку. Коли випала нагода, я дістала монету зі схованки, зав'язала її у хустку, яку підвісила на фартух.

Незнайомця не було три дні, а потім я побачила, як він сидить за тим самим столом, дуже стомлений, у брудному й порваному одязі. Мої подруги сказали, що циган поїхав, а іноземець залишився сам. Ніхто не знав, чому він вирішив залишитися. Він зняв капелюх із голови, і я побачила його зім’яте світло-каштанове волосся. Кілька чоловіків сиділи й пили поруч. Я не насмілювалася наблизитися й заговорити з ним через тих, інших чоловіків, тому я вирішила поки що поговорити з подругою. Поки ми розмовляли, незнайомець встав і зайшов у таверну.

Я дуже засмутилася й подумала, що мені не пощастить передати йому монетку. Але щастя було на моєму боці того вечора. Саме тоді, коли я йшла з поля, де працювала, поки мої брати й сестри займалися іншими справами, я побачила, як незнайомець іде узліссям. Він прямував стежкою до річки, опустивши голову й закинувши за спину руки. Він був сам, і саме тут, коли можна було наодинці поговорити з ним, я злякалася. Щоб додати собі хоробрості, я схопила вузол, у якому лежала монета, і пішла назустріч йому, а потім зупинилася й стала чекати, поки він підійде ближче.

Мені здавалося, що минуло багато часу, поки я стояла там. Він, мабуть, помітив мене тільки тоді, коли підійшов упритул. Раптом він підвів очі дуже здивований. Він зняв капелюх і відступив убік, пропускаючи мене, але я стояла нерухомо, зібравши всю свою мужність, і привіталася з ним. Він уклонився й посміхнувся, на якусь мить наші очі зустрілися, і ми стояли, не відриваючи погляду одне від одного. Мене ніщо не лякало в ньому, але я ледве не провалилася від зніяковілості.

Поки я не втратила всієї своєї сміливості, я зняла хустку з ременя й дістала монетку. Я мовчки простягнула її йому, він узяв монету з моєї руки, перевернув і уважно оглянув. Раптом його обличчя посвітлішало, і він знову поглянув на мене дуже пильно, ніби хотів побачити, що відбувається в моєму серці. У нього були найяскравіші блакитні очі, які тільки можна собі уявити. Я відчула, як уся тремчу.

– Де унде? – Звідки? – він жестами намагався пояснити мені своє питання. Я була здивована тим, що він знав кілька слів нашою мовою. Він постукав по землі, і я зрозуміла: «Знайшла це в землі?» Я похитала головою. – Де унде?

Я намагалася зобразити йому бабусю, хустку на її голові, як вона спиралася на ціпок, і показала, як вона дає мені монету. Він кивнув і насупився. Він показав стару й показав у бік нашого села; «Відтіля?» Ні, я знову похитала головою й показала вгору за річку і в небо, туди, де, як я уявляла, був замок і село старої жінки. Я показала жестом і зробила кілька кроків у той бік – нагору! Його обличчя знову засяяло, і він стис монетку в руці. Потім віддав її мені, але я відмовилася, показуючи пальцем на нього й відчуваючи, як червонію. Він уперше посміхнувся, уклонився, і мені здалося, ніби небо на мить розкрилося перед моїми очима.

– Мультумеш, – сказав він, – дякую.

Потім я хотіла втекти, поки батько не кинувся мене за вечерею, але незнайомець зупинив мене швидким рухом. Він показав на себе.

– Ма намеш Бартоломео Россі, – сказав він.

Потім повторив і написав на землі біля наших ніг. Мені було смішно, коли я намагалася повторити його слова. Потім він показав на мене.

– Вой? – Як тебе звуть?

Я сказала йому, він повторив моє ім’я й знову посміхнувся.

– Фаміліа? – він ніби добирав слова.

– Моє прізвище – Гетсі, – сказала я йому.

Він здивувався, навіть завмер на місці. Він показав у бік річки, а потім на мене й увесь час говорив щось, вставляючи слово «Дракула», що, як я знала, означає «дракон». Я не могла його зрозуміти. Нарешті, кивнувши головою й зітхнувши, він сказав:

– Завтра.

Він показав на себе, на мене, на місце, на якому ми стояли, й на сонце у небі. Я зрозуміла, що він просив мене зустрітися з ним тут у той самий час завтра ввечері. Я знала, що батько дуже розгнівається, якщо дізнається про це. Я показала на землю під ногами і приклала палець до губ.

Я не знала, яким чином ще можна було сказати йому, щоб він нічого не розповідав про мене в селі. Він здивувався, але потім теж приклав палець до губ і посміхнувся. До того моменту я все ще боялася його, але посмішка в нього була доброю, а блакитні очі сяяли. Він знову спробував повернути мені монету, а коли я знову відмовилася взяти її, нахилився, трохи підняв капелюх і попрямував назад – туди, звідки прийшов. Я зрозуміла, що він дав мені можливість повернутися в село самій, тому я побігла, не дозволяючи собі обернутися й подивитися в його бік.

Того вечора, сидячи за столом з батьком, допомагаючи матері прибирати посуд, я думала про того незнайомця. Я згадувала його закордонний одяг, увічливий уклін, вираз його обличчя, розсіяний і водночас уважний погляд, його гарні блакитні очі. Весь наступний день я думала про нього, коли пряла й ткала разом із сестрами, готувала вечерю, носила воду й працювала на полі Кілька разів мати лаяла мене за те, що я неуважна. Увечері я залишилася на полі довше, аби побути на самоті, і зраділа, коли батько й брати зникли в напрямку села.

Як тільки вони пішли, я побігла в ліс. Незнайомець сидів там під деревом і, побачивши мене, підскочив і запропонував мені сісти на колоду біля стежки. Але я боялася, що хтось із села може проходити тут, і повела його глибше в ліс. Серце в мене ладне було вискочити з грудей. Там ми сіли на камені. Ліс був сповнений пташиного співу – був початок літа, теплого й зеленого.

Незнайомець дістав із кишені монетку, яку я дала йому, і поклав її на землю. Потім він дістав зі своєї сумки книги і почав гортати їх. Пізніше я зрозуміла, що це були словники румунської і ще якоїсь незнайомої мені мови. Дуже повільно, часто зазираючи в книги, він запитав, чи не бачила я ще монет, схожих на ту, котру віддала йому. Я сказала, що не бачила. Він сказав, що звір на монеті – це дракон, і запитав мене, чи не бачила я ще десь такий малюнок – на будинку або в книзі. Я сказала йому, що в мене на плечі такий самий.