Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 48 страниц)

Спочатку він нічого не міг зрозуміти. Я пишалася тим, що знаю алфавіт і вмію трохи читати: коли я була маленькою, у нашому селі була школа, і священик приходив учити нас. Словники незнайомця були дуже незрозумілі мені, але разом ми знайшли слово «плече». Він не зрозумів і перепитав знову: «Дракул?» Він підняв монету. Я торкнулася свого плеча крізь блузку й кивнула. Він дивився на землю, почервонів, і раптом я відчула, що сміливіша за нього. Я розстебнула свою вовняну жилетку й зняла її, потім відкрила горло в моїй блузці Серце вискакувало в мене із грудей, але щось найшло на мене і я не могла зупинитись. Він відвернувся, але я спустила блузу із плеча й показала йому.

Я не могла пригадати той час, коли на моєму плечі не було маленького темно-зеленого дракона. Мати казала, що в родині батька так відзначали одну дитину в кожному поколінні, от він вибрав мене, бо вирішив, що коли я виросту, то буду найнекрасивішою. Батько сказав, що дід наказував йому так робити, аби зло подалі трималося від родини. Я чула про це тільки раз чи два, тому що батько не любив про це говорити, і навіть не знала, у якого родича його покоління є такий знак, – на його тілі чи на тілі когось із його братів або сестер. Мій дракон не був схожий на маленького дракона з монетки і я ніколи не думала, що вони якось пов’язані, поки незнайомець не запитав, чи бачила я ще щось із зображенням дракона.

Незнайомець уважно розглянув дракона на моїй шкірі, підніс монетку ближче, але не торкнувся мене і не нахилився. Його обличчя все ще було червоним, але, здавалося, йому полегшало, коли я застебнула блузку й наділа жилет. Він зазирнув у словник і запитав, хто намалював мені дракона. Коли я сказала, що це зробив мій батько за допомогою однієї старої цілительки із села, незнайомець запитав, чи може він поговорити з моїм батьком. Я так сильно затрусила головою, що він знову почервонів. Потім йому вдалося мені сказати, що мій рід походить від злого князя, який побудував замок на горі над річкою. Цього князя називали «син дракона», і він убив чимало людей. Він сказав, що цей князь перетворився на «приколича», тобто вампіра. Я хрестилася й просила святу Марію захистити мене. Він запитав, чи знаю я цю історію, і я відповіла, що ні. Він запитав, скільки мені років, чи є в мене брати й сестри, чи є в селі ще люди з нашим прізвищем.

Нарешті я показала на сонце, яке майже сіло, аби дати зрозуміти, що мені настав час іти додому, він швидко підвівся – вигляд у нього був серйозний. Потім він подав мені руку й допоміг звестися на ноги. Коли я взяла його за руку, серце перескочило в мої пальці. Я зніяковіла й швидко відвернулася. Раптом мені спало на думку, що він занадто цікавиться злими духами і може наразитись на небезпеку. Треба було дати йому щось для захисту. Я показала на сонце й на землю: «Приходь завтра». Він стояв у нерішучості кілька секунд, а потім посміхнувся, надяг капелюх, торкнувся його країв і зник у лісі.

Наступного ранку, прийшовши до колодязя, я побачила його у таверні поруч зі старими. Він знову щось записував. Мені здалося, що він подивився на мене, але взнаки не дав, що впізнав. Я була дуже щаслива, тому що зрозуміла: він зберіг нашу таємницю. Удень, коли батьків, братів і сестер не було вдома, я скоїла поганий учинок – відкрила дерев’яну скриню своїх батьків і дістала звідти маленький срібний кинджал, який бачила раніше. Моя мати якось сказала, що ними вбивали вампірів, коли ті нападали на людей або на отару. Я також узяла часник з материного городу й пішла на поле, сховавши все в хустці.

Цього разу брати довго працювали разом зі мною, і я ніяк не могла відірватися від них, але нарешті вони сказали, що йдуть у село і я маю піти разом із ними. Але я відмовилась, пославшись на те, що зберу трави в лісі й прийду за кілька хвилин. Я дуже хвилювалася, коли прийшла до незнайомця, який сидів у глибині лісу на нашому місці. Він курив люльку, але коли я підійшла, він відклав її і підвівся. Я сіла поруч із ним і показала, що принесла. Він був уражений, коли побачив кинджал, і дуже зацікавився, коли я сказала, що цим кинджалом можна вбивати приколинів. Він хотів відмовитися, але я так щиро благала його, що він перестав посміхатися, загорнув кинджал у мою хустку й замислено поклав у рюкзак. Потім я дала йому часник і показала, що він мусить завжди тримати його в кишенях.

Я запитала його, як довго від пробуде в нашому селі, і він показав мені п’ять пальців – ще п’ять днів. Він пояснив мені, що ходитиме по найближчих селах, повертаючись щоразу до нашого села, аби поговорити з людьми про замок. Я запитала, куди він піде через п’ять днів. Він сказав, що поїде в країну, яка називається Греція (я про неї раніше чула), а потім повернеться у своє рідне село. Малюючи на землі в лісі, він пояснив, що його країна називається Англія – це острів, що знаходиться далеко від нас. Він показав мені, де був його університет, – я не знала, що він мав на увазі під цим словом, – і написав назву на землі. Я все ще пам’ятаю ті букви: ОКСФОРД. Пізніше я їх іноді писала, щоб ще раз побачити. Це було найдивніше слово з усіх, які я бачила.

Раптом я зрозуміла, що він незабаром поїде, і я ніколи більше не побачу його, і нікого схожого на нього, і мої очі наповнилися слізьми. Я не хотіла плакати – я ніколи не плакала через докучливих хлопців у селі, але сльози не підкорялися мені, вони просто котилися по щоках. Незнайомець був дуже засмучений, дістав із кишені чисту білу хустку й простягнув мені: «Щось трапилось?» Я похитала головою. Він повільно підвівся й дав мені руку, як і вчора, щоб допомогти встати. Підводячись, я спіткнулася й несподівано налетіла на нього, – я не хотіла цього, – а коли він спіймав мене, ми поцілувалися. Потім я повернулася й побігла. На стежці я зупинилася й обернулася. Він усе ще стояв, нерухомий як стовп, і дивився мені услід. Усю дорогу до села я бігла і цілу ніч пролежала без сну, стискаючи в руці його хустку.

Наступного вечора він опинився на тому самому місці, ніби й не рухався після того, як я пішла від нього. Я побігла до нього, він розкрив свої обійми й піймав мене. Коли ми вже не могли цілувати одне одного, він розстелив свій піджак на землі й ми лягли поруч. Тоді я пізнала любов – усе за одну мить. Поряд його очі були блакитними немов небо. Він устромляв квіти в мої коси й цілував мої пальці. Я була здивована багато чим з того, що робив він, я знала, що це неправильно, це гріх, але відчувала, як радість наче з небес сходить на нас.

Після цього до його від’їзду в нас залишалося три ночі. Ми зустрічалися щовечора. Я говорила батькам усе, що тільки могла, майже завжди поверталася додому із травами з лісу, ніби ходила туди збирати їх. Щоночі Бартоломео повторював, що любить мене, він благав мене їхати разом із ним. Я хотіла, але боялася великого світу, з якого він приїхав, до того ж я не могла уявити, як утечу від батька. Щовечора я запитувала його, чому він не може залишитися зі мною в селі, але він хитав головою й говорив, що йому треба повертатися додому, до своєї роботи.

У наш останній вечір перед тим, як йому час було їхати із села, я почала плакати, як тільки ми торкнулися одне одного. Він обійняв мене й поцілував моє волосся. Раніше я ніколи не зустрічала такого ніжного й доброго чоловіка. Коли я перестала плакати, він зняв зі свого пальця маленький срібний перстень із печаткою. Я точно не знаю, але зараз думаю, що це був перстень працівника університету. Він носив його на мізинці лівої руки. Він зняв його і надів на мій підмізинний палець, а потім попросив мене вийти за нього заміж. Мабуть, він заздалегідь подивився в словнику потрібні слова, тому що я відразу зрозуміла його.

Спочатку ця ідея здалася мені такою ж неможливою, що я знову заплакала, – я була дуже молода, – але потім погодилася. Він пояснив мені, що повернеться по мене через місяць. Йому треба було їхати в Грецію, щоб подбати там про щось, а про що саме, я не могла зрозуміти. Потім він повернеться й привезе моєму батькові гроші, щоб заспокоїти його. Я намагалася пояснити, що в мене немає посагу, але він не слухав. Посміхнувшись, він показав на кинджал і монету, які я подарувала йому, а потім обхопив моє обличчя обома руками й поцілував.

Я мала бути щасливою, але відчувала, що злий дух поруч, і боялася, що щось може перешкодити йому повернутися до мене. Кожна мить того вечора була чудовою, тому що, здавалося, вона могла бути останньою. Він був такий упевнений і спокійний, що незабаром ми побачимося. Я не могла з ним розстатися, поки в лісі не стемніло, але раптом я злякалася батькової люті, востаннє поцілувала Бартоломео, переконалася, що часник лежить у нього в кишені, й пішла. Я знову й знову оберталася. І щораз, коли я дивилася назад, я бачила, як він стояв у лісі, стискаючи капелюх у руках. Він здавався мені дуже самотнім.

Я плакала дорогою, зняла маленький перстень із пальця, поцілувала його й зав’язала в хустку. Коли повернулася додому, батько був злий і питав, де я ходила в темряві без дозволу. Я сказала, що моя подруга Марія загубила козеня, а я допомагала їй шукати його. З важким серцем я лягла спати, відчуваючи то надію, то сум.

Наступного ранку я почула, що Бартоломео виїхав із села – з селянином на візку в Тирговісте. День був дуже довгим і сумним, а ввечері я пішла на наше місце зустрічі в ліс, аби побути там на самоті. Щойно я прийшла туди, як відразу заплакала, сіла на наш камінь, а потім лягла там, де ми лежали щовечора. Я повернулася обличчям до землі й заплакала. Раптом я відчула, як моя рука натрапила на щось серед папороті, і дуже здивувалася, побачивши пачку листів у конвертах. Я не могла прочитати, що було написано на них, кому вони адресувалися, але на кожному конверті було надруковано його гарне ім’я, надруковано, як у книжці. Я відкрила один із них і поцілувала ті рядки, хоч бачила, що вони адресовані не мені. На мить я подумала, чи не призначені вони іншій жінці, але відігнала цю думку. Мабуть, листи випали з його рюкзака, коли він показував мені кинджал і монету.

Я подумала про те, щоб надіслати їх в Оксфорд на острів Англія, але не знала, як можна зробити це непомітно. До того ж грошей на це в мене не було. Я не знала, скільки коштуватиме відіслати посилку на далекий острів – у мене ніколи не було грошей, за винятком тієї монети, яку я віддала Бартоломео. Я вирішила зберегти їх і віддати йому, коли він повернеться.

Місяць тягнувся дуже повільно. Я робила надрізи на дереві біля нашого таємного місця, щоб підраховувати дні. Я працювала на полі, допомагала матері, ткала й плела нам одяг на наступну зиму, ходила в церкву й прислухалася всюди до новин, сподіваючись почути про Бартоломео. Спочатку старі говорили про нього й хитали головами, не схвалюючи його цікавості до вампірів. «Це не доведе до добра», – казав один із них, а інші погоджувалися. Мені було радісно й боляче чути про це. Мені було приємно чути, що про нього хтось говорив, бо я не могла нікому сказати про це, але холола від думки, що він може привернути увагу приколичів.

Я постійно запитувала себе, що станеться, коли він повернеться. Чи підійде він до дверей батька, постукає в них і попросить у нього моєї руки й серця? Я уявляла, як здивується моя родина. Вони всі стоятимуть у дверях і дивитимуться на Бартоломео, поки той буде роздавати їм подарунки, а я – цілуватиму на прощання. Потім він поведе мене до візка, який чекатиме на нас, а може, навіть до автомобіля. Ми виїдемо із села в землі, які я не могла собі уявити, ми поїдемо за гори, далі від великого міста, у якому жила Єва. Я сподівалася, що ми зупинимося, аби побачитися з Євою, я завжди любила її більше за всіх. Бартоломео вона теж сподобається, тому що вона була сильна, смілива і мандрівниця, як і він.

Так минуло чотири тижні, наприкінці четвертого я стомилася так, що не могла ні їсти, ні спати. Коли я відзначила майже чотири тижні на своєму дереві, я почала чекати, виглядати, відшукуючи знаки його повернення. Коли візок приїжджав у село, від звуку його коліс моє серце підскакувало. Тричі на день я ходила по воду, визирала й прислухалася до новин. Я запевняла себе, що він може не приїхати точно після чотирьох тижнів і що я мушу почекати ще тиждень. Коли минув п’ятий тиждень, я занедужала і була впевнена, що князь «приколичів» убив його. Одного разу мені спало на думку, що мій коханий повернеться до мене вампіром. Серед дня я бігла в церкву й молилася перед іконою Діви Марії, щоб вона прогнала з моєї голови цю жахливу думку.

Після шести-семи тижнів я почала втрачати надію. На восьмому тижні за багатьма ознаками, про які чула від заміжніх жінок, зрозуміла, що в мене буде дитина. Ночами я тихо плакала в постелі своєї сестри і думала, що весь світ, Бог і Діва Марія забули про мене. Я не знала, що сталося з Россі, але була впевнена в тому, що якесь лихо, бо знала, як щиро він кохав мене. Таємно я збирала трави й корінці, які могли перешкодити появі дитини на світ, але це було марно. Усередині мене була дуже сильна дитина, сильніша за мене, і я почала любити її всупереч собі. Коли я крадькома прикладала руку до живота, я відчувала любов Бартоломео й вірила, що він не міг забути про мене.

Минуло три місяці після його від’їзду. Я знала, що мені треба йти із села, поки я не зганьбила свою родину й не накликала гніву батька. Зміркувала про те, щоб знайти бабусю, яка дала мені монетку. Можливо, вона погодиться взяти мене до себе, я буду поратися у хаті й куховарити для неї. Вона прийшла із села, яке знаходилося над Арджесом, біля замку приколичів, але я не знала, з якого саме села і чи жива вона взагалі. У горах були ведмеді й вовки, а також багато злих духів, тож я не насмілювалася сама йти через ліс.

Нарешті я вирішила написати своїй сестрі Єві – я вже робила так раз чи два раніше. Я взяла папір і конверт у будинку священика, де іноді працювала. У листі я пояснила їй свою ситуацію й благала приїхати по мене. Минуло ще п'ять тижнів, поки прийшла її відповідь. Слава Богові, селянин, що привіз листа разом з іншими товарами, віддав його мені, а не моєму батькові. Я таємно прочитала лист у лісі. Живіт у мене вже став круглим – я відчула це, коли сіла на пеньок, хоч поки ще могла приховувати його.

У листі були гроші – румунські гроші, більше, ніж я будь-коли бачила у своєму житті, записка Єви була короткою й діловою. Вона писала, що мені треба пішки дійти до сусіднього села приблизно п'ять кілометрів, а там сісти у візок або вантажівку й доїхати до Тирговісте. Відтіля я мала поїхати в Бухарест, а з Бухареста потягом – до угорського кордону. Її чоловік зустрічатиме мене на митниці в Т*** 20 вересня – я все ще пам’ятаю цю дату. Вона радила мені спланувати свій час так, щоб я дісталася туди точно в цей день. До листа додавалося запрошення від уряду Угорщини, що допоможе мені в’їхати в країну. Вона написала, що цілує мене, застерігала бути дуже обережною і бажала мені безпечної подорожі. Коли я дочитала до кінця, я поцілувала її підпис і благословила сестру від щирого серця.

Я зібрала свої речі в невелику сумку, взяла гарні туфлі, які вирішила надягти, коли буду їхати потягом, листи, які загубив Бартоломео, і срібний перстень. Одного ранку я пішла з нашого будинку, а перед цим обійняла й поцілувала матір, яка вже постаріла та дедалі частіше хворіла. Я хотіла дати їй знати, що прощаюся з нею. Вона здивувалася, але нічого не спитала. Замість того, щоб піти вранці на поле, я вирушила в бік лісу. Зупинилась, щоб попрощатися з нашим таємним місцем, де ми були з Бартоломео. Зарубки на дереві вже стиралися. На тому місці я наділа перстень на палець і пов’язала голову хусткою, як заміжня жінка. Вітер шумів у жовтому листі, повітря ставало холодним. Я постояла там кілька хвилин, а потім пішла стежкою у бік сусіднього села.

Я не пам’ятаю подробиць подорожі – тільки те, що дуже втомилася й хотіла їсти. Одного разу я переночувала в будинку бабусі, яка нагодувала мене супом і сказала, що мій чоловік не повинен був дозволяти мені подорожувати самій. Іншим разом я спала в сараї. Нарешті я змогла доїхати до Тирговісте, а звідти – до Бухареста. Іноді я купувала хліб, але не знала, скільки грошей мені знадобиться на потяг, тому була дуже ощадливою. Бухарест був дуже великий і гарний, але він лякав мене, бо там було так багато людей: усі в гарному одязі, а чоловіки розглядали мене на вулиці. Мені довелося спати на вокзалі. Потяг мене теж налякав – велике чорне чудовисько. Але, щойно присівши біля вікна, я відчула полегшення. Ми проїжджали повз чудові місця, гори, річки, відкриті поля – усе це так відрізнялося від лісів Трансільванії.

На кордоні мені сказали, що тільки дев’ятнадцяте вересня, тож я спала на лаві, поки один охоронець не запросив мене в будку й не напоїв гарячою кавою. Він запитав мене, де мій чоловік, а я сказала, що їду в Угорщину до нього. Наступного ранку по мене приїхав чоловік у чорному костюмі й чорному капелюсі. У нього було дуже добре обличчя, він поцілував мене в обидві щоки й назвав сестрою. З тієї миті я полюбила свого зятя, любила до самої його смерті й люблю зараз. Він подбав про все, купив мені у потязі гарячий обід, який ми їли за столом, застеленим скатертиною. Ми їли й дивилися на пейзаж за вікном.

На вокзалі в Будапешті нас зустрічала Єва в костюмі й гарному капелюшку – вона здавалася мені королевою. Вона обійняла й поцілувала мене кілька разів. Моя дитина народилася в найкращій лікарні Будапешта. Я хотіла назвати її Євою, але сестра сказала, що вона сама назве дитину, і дала дівчинці ім’я Олена. Це була чудова дитина, з великими темними очима, вона посміхалася, коли їй було тільки п'ять днів від народження. Люди казали, що ніколи не бачили раніше, щоб дитина посміхалася в такому ранньому віці. Я сподівалася, що в неї будуть блакитні очі, як у Бартоломео, але вона у всьому була схожа на мою родину.

Я чекала, поки народиться дитина, щоб написати Бартоломео про це, хотіла розповісти йому про справжню дитину, а не просто про вагітність. Коли Олені був місяць, я попросила зятя знайти адресу університету Россі в Оксфорді і сама написала це дивне слово на конверті. Мій зять написав листа німецькою, і я підписала його власноруч. У листі я пояснила, що чекала три місяці, а потім пішла із села, оскільки знала, що в мене буде дитина. Я розповіла йому про свою подорож, сестру в Будапешті, про нашу Олену, про те, яка вона мила й весела. Я запевняла, що кохаю його, боялася, що з ним сталося щось жахливе, тому він і не зміг повернутися. Я запитувала, коли зможу побачити його, чи зможе він приїхати в Будапешт, аби забрати мене й Олену. Я обіцяла йому, що б не сталося, любити його до кінця свого життя.

Потім я знову чекала, цього разу довго, дуже довго, а коли Олена стала робити перші кроки, прийшов лист від Бартоломео, відповідь надіслали з Америки, а не з Англії, і теж німецькою. Мій зять читав його мені м’яким голосом, але я розуміла, що він був занадто чесним, щоб змінити текст листа. Бартоломео повідомляв, що він одержав мій лист, який спочатку прийшов на його стару адресу, в Оксфорд. Він чемно говорив, що ніколи не чув про мене й ніколи не зустрічав мого імені раніше, до того ж він ніколи не був у Румунії, тому дитина, про яку я йому писала, не може бути його. Він писав, що співчуває мені, дізнавшись про мою сумну історію, і бажає мені щастя в житті. Це був короткий і дуже добрий лист, але в ньому не було жодного слова, з якого стало б зрозуміло, що він знав мене.

Я дуже довго плакала. Я була молодою і не розуміла, ще люди можуть змінюватися. Проживши в Угорщині кілька років, я зрозуміла, що вдома можна бути однією людиною, а в іншій країні – зовсім іншою. Мабуть, щось таке відбулося з Бартоломео. Зрештою моїм єдиним бажанням було те, щоб він не брехав, не стверджував, що не знає мене. Адже коли ми були вдвох, я відчувала, що він був чесною, щирою людиною, і не хотіла погано думати про нього.

Я виховала Олену за допомогою родичів, вона виросла гарною, розумною дівчинкою. Я певна, що це кров Бартоломео. Я розповіла їй про батька – і ніколи не брехала. Можливо, я не все розповіла, але вона була занадто молода, щоб зрозуміти, як кохання робить людей сліпими й дурними. Вона пішла в університет, і я дуже пишалася нею. Якось вона сказала мені, що її батько – великий американський учений. Я сподівалася, що вони коли-небудь зустрінуться.

Але я не знала, що ти поїхала в той університет, у якому він працював, – додала мати Хелен і з докором подивилася на свою дочку, таким чином закінчивши свою розповідь.

Хелен пробурмотіла щось, чи то вибачаючись, чи то виправдовуючись, і похитала головою. Було видно, що вона вражена так само, як і я. Під час розповіді вона сиділа дуже тихо, перекладала ледь чутним голосом, пробурмотівши щось тільки тоді, коли мати розповідала про дракона у себе на плечі. Хелен пізніше сказала мені, що її мати ніколи не роздягалася перед нею, ніколи не водила її в лазню – це робила Єва.

Спочатку ми всі троє сиділи мовчки за столом, але потім Хелен обернулася до мене й жестом показала на листи, які лежали перед нами на столі. Я зрозумів – я думав про те саме.

– Чому вона не відіслала кілька листів Россі, аби довести йому, що він був у Румунії?

Хелен подивилася на матір, в очах її був сумнів, а потім, мабуть, вона спитала про це матір. Вона відповіла, але коли Хелен переклала, моє серце підскочило до горла і наповнилося болем почасти за неї, а почасти за свого невірного викладача.

– Я думала зробити так, але з його листа я зрозуміла, що він усе вирішив остаточно. Тоді я подумала, що ці листи нічого не змінять, вони тільки завдадуть мені ще більшого болю, до того ж я втрачу дрібнички, які нагадували мені про нього, – вона простягнула руку, ніби хотіла доторкнутися до його руки, але потім забрала її. – Я тільки шкодувала про те, що не повернула його речі. Але, з іншого боку, у нього було так багато від мене, що нема нічого страшного і в тому, що я залишу листи собі.

Вона подивилась на мене, потім на Хелен, її очі були спокійними: в них не було виклику, а тільки глибока відданість. Я відвів погляд.

Але Хелен була налаштована зовсім інакше.

– То чому ж ти не віддала мені ці листи кілька років тому? – палко вигукнула вона.

Жінка похитала головою.

– Вона говорить, – заявила Хелен із твердим виразом обличчя, – що знала, як я ненавиділа свого батька, і чекала того, хто б любив його. «Як і вона любить дотепер», – міг додати я, тому що моє серце майже відчувало те кохання, яке поховали в цьому порожньому маленькому домі.

Я сумував не тільки за Россі. Сидячи за столом, я однією рукою взяв Хелен за руку, а другою – мозолисту руку її матері й міцно стис їх. Тієї миті світ, у якому я виріс, його спокій і тиша, мораль і манери – світ, у якому я вчився, сидів в архівах, кохав когось, здавався далеким, як Чумацький Шлях. Я не міг говорити, – клубок підступив до горла, – але якби зміг, то знайшов би спосіб сказати цим двом жінкам із несхожою, але однаково сильною любов’ю до Россі, що я відчуваю його присутність.

За секунду Хелен вивільнила свою руку, але її мати тримала мене, як і раніше, запитуючи щось своїм м’яким голосом.

– Вона хоче знати, як може допомогти тобі знайти Россі.

– Скажи їй, що вона й так уже мені допомогла і що я прочитаю ці листи, тільки-но ми підемо, і, може, вони допоможуть нам знайти Россі.

Після цих слів Хелен зніяковіло нахилила голову й підвелася, щоб подивитися на рагу в духовці. Звідти линули чудові запахи, навіть Хелен посміхнулась, ніби визнаючи, що є й свої плюси в тому, що вона повернулася в цей будинок. Спокій того моменту додав мені хоробрості:

– Запитай, будь ласка, свою матір, чи знає вона про вампірів таке, що могло б допомогти нам у наших пошуках.

Коли Хелен переклала, я побачив, що потривожив слабкий спокій. Її мати озирнулася й перехрестилась, але за мить вона, здавалося, змусила себе зібратися на силі й заговорила. Хелен уважно слухала й кивала.

– Вона говорить, що ти мусиш запам’ятати: вампір може змінюватися. Він може з’являтися перед тобою у різному вигляді.

Я хотів дізнатися докладніше, що це означає, але мати Хелен стала тремтячою рукою накладати нам їжу. Тепло печі, запах м’яса та хліба заполонили маленький будинок, і ми мовчки із задоволенням почали їсти. Мати Хелен раз у раз підкладала мені хліб, поплескувала мене по руці або підливала свіжий чай. Їжа була простою, але смачною й ситною, сонячне світло прикрашало скатертину золотим візерунком.

Коли ми закінчили, Хелен вийшла на вулицю покурити, а мати жестом покликала мене за собою. На задньому дворі був сарай, біля якого вовтузилося кілька курчат, а також маленька клітка з двома довговухими кроликами.

Мати Хелен витягла одного з них, ми стояли разом і гладили його ніжну голову, а він моргав і трохи пручався. Крізь вікна я почув, як Хелен почала мити посуд. Сонце своїм теплом зігрівало мене, а за будинком зелені поля гуділи й розтікалися у невичерпній радості життя.

Настав час іти, щоб не запізнитися на автобус, і я поклав листи Россі у портфель. Коли ми вийшли, мати Хелен зупинилася біля дверей. Здавалося, їй і на думку не спало проводити нас селом до автобуса. Вона взяла обидві мої руки у свої й ніжно стисла їх, зазираючи мені в очі.

– Вона говорить, що бажає тобі тільки щасливих подорожей, щоб ти знайшов те, що шукаєш, – пояснила Хелен.

Я подивився в глибину темних очей цієї жінки й щиро подякував їй. Вона обійняла Хелен, сумно подивилася на обличчя дочки, обхопивши його двома руками, а потім відпустила нас.

Трохи відійшовши, я обернувся, щоб іще раз подивитися на неї. Вона стояла, спершись на одвірок, наче наш візит виснажив її. Я поставив свій портфель просто на курну дорогу і пішов назад до неї так швидко, що на якусь мить мені здалося, що я не рухаюсь. Згадавши Россі, я обійняв і поцілував жінку в ніжну м’яку щоку. Мати пригорнулася – вона була набагато нижча від мене – і сховала обличчя в мене на грудях. Потім раптом вирвалася й зникла в будинку. Я подумав, що вона, сповнена емоціями, хотіла побути сама, тому теж хотів іти, але за мить вона повернулася і, на мій подив, схопила мене за руку й вклала в неї щось маленьке та тверде.

Розтиснувши пальці, я побачив срібний перстень із гербом. Я відразу зрозумів, що це був перстень Россі, який вона повертала йому через мене. Її обличчя сяяло, темні очі блищали. Я нахилився й знову поцілував її, але цього разу в губи. Вони були м’які й ніжні. Коли я відпустив її й повернувся до свого портфеля й Хелен, я побачив самотню блискучу сльозу на обличчі старої жінки. Десь я прочитав, що не буває самотньої сльози, що це застарілий поетичний штамп. Напевно, не буває, тому що інші котилися по моїх щоках.

Тільки-но ми сіли в автобус, я дістав листи Россі й обережно відкрив перший. Переписуючи їх тут, я з повагою поставлюся до бажання Россі захистити особисте життя друга й скористаюся псевдонімом (nom-de-querre, як сказав він). Було дуже дивно знову бачити почерк Россі – той самий молодий, майже учнівський – на пожовклих сторінках.

– Ти збираєшся читати їх тут? – здивувалася Хелен, зазираючи через моє плече.

– А ти хіба можеш чекати?

– Ні, – сказала вона.