Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 48 страниц)

– Звичайно, – сказав він, – із превеликим задоволенням. Я покажу вам. Моя дружина буде здивована, коли довідається, що цей архів захотів побачити ще хтось. – Тургут посміхнувся. – Але, на жаль, гарним будинок, у якому колись усе це зберігалося, було знесено, щоб побудувати офіс для міністерства транспорту, це сталося вісім років тому. Це був чудовий невеликий будинок поруч із Блакитною мечеттю в старому центрі міста. Яка ганьба!

Я відчув, як кров відлила від обличчя. Так ось чому ми ніяк не могли знайти архів Россі!

– Але як же документи?

– Не турбуйтесь, добродію. Я сам запевнив їх у тому, що документи слід передати Національній бібліотеці, навіть якщо ніхто більше не цікавиться ними так, як я. – Щось похмуре промайнуло в його обличчі, уперше після того, як він прогнав циганку. – У нашому місті усе ще є те зло, з яким треба боротися, як і всюди. Він подивився на нас. – Якщо вам подобаються старі загадки, я з радістю відведу вас туди завтра. Зараз там, звісно, зачинено, уже вечір. Я добре знаю бібліотекаря, який дозволить вам розглянути колекцію.

– Дуже вам вдячний, – я не насмілювався подивитися на Хелен. – Але чому ви вирішили зайнятися цією незвичайною темою?

– Це довга історія, – серйозним тоном відповів Тургут. – Я не можу дуже набридати вам.

– Ви нам зовсім не набридли, – наполягав я.

– Ви дуже добрі.

Він сидів мовчки кілька хвилин, потираючи виделку великим і вказівним пальцями. За стінами нашого цегельного алькова сигналили машини, на багатолюдних вулицях крутились велосипеди, пішоходи, які проходили повз нас, були схожі на героїв із п’єси, жінки у вільних візерунчастих спідницях, шалях і з брязкотливими золотими сережками або ж у чорному вбранні з рудим волоссям, чоловіки в західних костюмах, краватках і білих сорочках. Запах свіжого, солоного повітря дійшов до нашого стола. Я уявив, як кораблі з усієї Євразії привозять дарунки в саме серце імперії, спочатку християнської, а потім мусульманської, вони пристають до міста, стіни якого спускаються до самого моря. Обросла лісом цитадель Влада Дракули, з варварськими ритуалами й жорстокістю, і справді здавалася далекою від цього давнього, космополітичного світу. Не дивно, що він ненавидів турків, а вони його, подумав я. Все-таки в турків Стамбула, з їхніми виробами із золота, міді й шовку, базарами, книгарнями й міріадами молитовень, було значно більше спільного із християнською Візантією, яку вони завоювали, ніж у Влада, який чинив їм відкриту непокору. Якщо розглядати його із цього осередку культури, Влад здавався неотесаним розбійником, провінційним чудовиськом, середньовічним наймитом. Я згадай його зображення з енциклопедії, що бачив удома – елегантне, улесливе обличчя й вуса. Парадокс!

Я замислився, згадавши це зображення, коли Тургут знову заговорив.

– Скажіть мені, друзі, чому ви зацікавилися Дракулою? – він повернувся й уважно подивився на нас, ввічливо (чи підозріло?) посміхаючись.

Я подивився на Хелен.

– Річ у тім, що я вивчаю історію Європи п’ятнадцятого сторіччя, я цікавлюся цим для розширення теми дисертації. – Сказав я й одразу ж відчув докори сумління за свою нещирість і за те, що ця неправда може цілком виявитися правдою. Хтозна, коли я знову працюватиму над своєю дисертацією, подумав я, і навряд мені треба буде розширювати тему. – А ви? – не відпускав його я. – Як ви перескочили від Шекспіра до вампірів?

Тургут посміхнувся сумно, як мені здалося, а його безпосередня відвертість турбувала мене ще більше.

– Це дуже дивна історія, вона сталася багато років тому Бачте, я працював над своєю другою книгою про Шекспіра, над трагедіями. Я щодня працював у невеликій, як ви називаєте, кабінці в англійському відділі нашої бібліотеки. Одного разу я знайшов книгу, якої ніколи не бачив там раніше. – Він знову подивився на мене й сумно посміхнувся. Кров у моїх жилах уже похолола. – Ця книга не була схожа на жодну з тих, які я читав, – порожня книга, дуже стара, із драконом посередині й словом «DRAKULYA». До цього я ніколи не чув про Дракулу. Але зображення було дуже дивне й сильне. Тоді я подумав, що мушу довідатися, що це таке. Тому я намагався вивчити все.

Хелен сиділа напроти мене нерухомо, немов застигла, але після цих слів стрепенулася й тихо спитала:

– Все?

Ми з Барлі під’їжджали до Брюсселя. Я дуже довго (хоча, може, це тривало лише кілька хвилин) розповідала Барлі якомога простіше й зрозуміліше про те, що дізналася від батька про його досвід у студентські роки. Барлі дивився повз мене у вікно на бельгійські будинки й сади, які виглядали сумними на тлі вкритого хмарами неба. Ми бачили, як самотній сонячний промінь блищить на шпилі церкви або на заводській трубі, коли ми наближалися до Брюсселя. Жінка з Голландії тихенько хропіла, журнал валявся на підлозі біля її ніг.

Я вже збиралася почати описувати недавнє нездужання батька, його хворобливу блідість і дивну поведінку, як Барлі раптом обернувся до мене.

– Це дивно, навіть жахливо, – сказав він. – Не знаю, чому я мушу вірити в цю дику історію, але я вірю. Хочу, принаймні. – Мене вразило те, що раніше я ніколи не бачила його серйозним, а тільки веселим, стриманим, роздратованим. Його очі, блакитні як небо, звузилися ще дужче. – Але ще дивніше те, що вся ця історія нагадує мені про щось.

– Про що? – у мене голова пішла обертом від того, що він явно повірив у мою історію.

– Це дуже дивна річ. Я навіть не можу визначити. Це якось стосується майстера Джеймса. Але що це?

Розділ 27

Барлі сидів замислений у купе, обпершись підборіддям об руку та марно намагаючись згадати щось про майстера Джеймса. Нарешті він поглянув на мене, і я була вражена красою його вузького рум’яного обличчя, коли він був серйозним. Без цієї веселості його обличчя було схоже на лице ангела або ченця в нортумберлендському монастирі. Я думала над цими порівняннями, але зрозуміла їх трохи пізніше.

– Ну, – сказав він нарешті, – наскільки я розумію, у нас є два варіанти: або ти божевільна (тоді мені треба залишатися з тобою й повернути тебе додому в безпеці), або ти не божевільна (у такому разі ти наражаєшся на великі неприємності, і я все одно буду з тобою). Мені треба бути завтра на лекції, але я щось придумаю, аби владнати це, – він зітхнув, поглянувши на мене, й знову відхилився на сидінні. – Наскільки я зрозумів, Париж – це не кінцевий твій пункт. Чи не могла б ти розповісти мені, куди ти вирушиш після того, як ми приїдемо?

Якби професор Бора дав кожному з нас ляпаса, поки ми сиділи за столом у затишному ресторані в Стамбулі, це шокувало б нас менше, ніж розповідь про своє «оригінальне хобі». Але все одно це було те саме, що й сильний ляпас, – ми прокинулися повністю. Акліматизація минула і разом із нею почуття безнадії з приводу того, що мені не пощастить знайти могилу Дракули. Ми опинилися в потрібному місці. Можливо (раптом моє серце підскочило не тільки від одного сподівання), могила Дракули була в Туреччині.

Це ніколи не спадало мені на думку, але зараз я думав про те, що це можливо. Зрештою, прибічник Дракули застерігав Роса. Може, живий мрець охороняє не тільки архів, але й могилу? Чи може присутність вампірів, про яку щойно сказав Тургут, бути доказом того, що Дракула все ще перебуває в цьому місті? Я перебирав у пам’яті історії та легенди, що ми вже знали про кар’єру і легенду Влада Проколюючого.

Якщо він молодим перебував тут у в’язниці, чи міг він повернутися сюди після смерті, у місце, де його навчили катувань? У нього могла бути ностальгія до цього місця, як у людей, які, коли виходять на пенсію, повертаються в ті місця, де вони виросли. І якщо можна довіряти роману Стокера, де йдеться про звички вампіра, то цей демон міг змінювати місце перебування, улаштовуючи собі могилу там, де йому подобалося (за книгою, він переїхав у труні в Англію). Чому ж тоді він не міг переїхати до Стамбула, з’являючись після смерті вночі у вигляді смертної людини в самому серці імперії, через війська якої настала його смерть? Зрештою, це було б гідною помстою оттоманам.

Але поки я не міг поставити Тургуту жодного з цих питань. Ми тільки-но познайомилися з цим чоловіком, і я не знав, чи можемо ми довіряти йому. Здавалося, він був щирим, але його раптова поява за нашим столом із його «хобі» була надто дивною, щоб спокійно прийняти його. Він розмовляв із Хелен, а вона, нарешті, відповідала йому.

– Ні, мадам, я не знаю «всього», що стосується історії Дракули. Правду кажучи, мої знання далеко не вичерпні. Але я підозрюю, що він мав і має величезний вплив на наше місто, жахливий вплив, через це я і продовжую пошуки. А ви, друзі мої? – він подивився на нас проникливим поглядом. – Ви самі, здається, не менш зацікавлені в цій темі. Про що саме ваша дисертація, юначе?

– Про голландських купців сімнадцятого сторіччя, – відповів я непереконливо. Принаймні, мені мій тон здався непереконливим, і я починав думати про те, що, може, ця тема була якимось безглуздим старанням. Голландські купці, раз на те пішло, не перебираються зі сторіччя в сторіччя, атакуючи людей і крадучи їхні безсмертні душі.

– Он воно як! – Тургут, здавалося, був здивований. – Тоді, – сказав він нарешті, – якщо ви також зацікавлені в історії Стамбула, ви можете піти завтра вранці зі мною, щоб подивитися колекцію султана Мехмеда. Він був чудовим старим тираном, зібрав багато цікавих речей на додаток до моїх улюблених документів. Ну, а тепер мені час іти додому, до дружини, інакше вона буде на межі розірвання шлюбу через те, що я спізнююся, – він посміхнувся, ніби він був у захваті від такої поведінки дружини, а не навпаки. – Вона, звичайно ж, захоче запросити вас завтра на обід, я теж хотів би вас бачити у нас на гостині.

Я замислився: турецькі дружини, напевно, усі такі ж покірливі, як одаліски у гаремах із легенд. Або ж він хоче сказати про те, що його дружина так само гостинна, як і він? Я очікував, що Хелен щось заперечить, але вона мовчки спостерігала за нами.

– Отже, друзі мої, – Тургут почав збиратися, витяг гроші хтозна-звідки, як мені здалося, і поклав їх поруч зі своєю тарілкою. Потім підніс келих востаннє й допив свій чай. – Адью, до завтра!

– Де ми зустрінемося з вами? – зупинив я його.

– О, я прийду сюди по вас. Давайте домовимось на десяту ранку? Добре. Бажаю вам приємного вечора.

Він уклонився й пішов. За хвилину я зрозумів, що він майже нічого не їв, заплатив за всіх нас і залишив нам талісман проти злого ока, що сяяв на білій скатертині посеред стола.

Тієї ночі я спав як убитий після втоми від подорожі і численних вражень. Коли гомін вулиці розбудив мене, вже було пів на сьому. У моїй маленькій кімнаті було похмуро. У перші хвилини після сну, коли свідомість повернулась до мене, я поглянув на білосніжні стіни, прості іноземні меблі, на блискуче дзеркало над умивальником, і незрозуміле почуття хвилювання охопило мене. Я подумав про те, де жив Россі, коли він був у Стамбулі, про його переїзд в інший пансіон. Де це було? Де з його сумок зникли перемальовки дорогоцінних карт? Я пам’ятав усе це так, ніби сам був присутній там або переживав усе це зараз. Але потім я усвідомив, що в кімнаті все було спокійно, на бюро лежала моя валіза, а найважливіше те, що мій портфель; у якому були всі цінні документи, стояв поруч із ліжком, я міг простягнути руку й відчути його. Навіть уві сні я чув, що давня мовчазна книга знаходиться усередині.

Я почув рух у ванній за стіною – Хелен пустила воду. Потім у якусь мить я усвідомив, що це можна вважати підслуховуванням, і мені стало соромно. Щоб сховати свої почуття, я швидко підвівся, налив воду в умивальник у себе в кімнаті, умився й помив руки. У дзеркалі моє обличчя (наскільки молодим я здавався у ті дні навіть самому собі, я просто не можу передати тобі, моя люба доню) було таким, як і завжди. Очі трохи тьмяні після всіх цих утомливих подорожей, але живі. Я намастив волосся, як робили в ті часи, зачесав його назад, і воно стало гладким та блискучим, надягнув м’яті штани й піджак, чисту, але зім’яту сорочку й краватку. Коли я поправляв краватку перед дзеркалом, я почув, як у ванній затихла вода, за хвилину я дістав приладдя для гоління й змусив себе постукати у двері. Не почувши відповіді, я ввійшов. У маленькій кімнаті було добре чути запах Хелен, різкий і дешевий одеколон, який вона, напевно, привезла з дому. Мені починав подобатися цей запах.

На сніданок у ресторані ми пили каву, дуже міцну (її готували в мідному кухлику з довгою ручкою), подавали хліб, солоний сир, оливки та ще турецьку газету, якої ми не могли прочитати. Хелен їла й пила, а я сидів, замислившись і вдихаючи сигаретний дим, що йшов через наш стіл від прилавка офіціанта. Вранці тут було порожньо, лише сонячні промені пробивалися крізь візерунчасті вікна. Гомін ранкового життя наповнював ресторан приємними звуками, за вікнами проходили люди: хто на роботу, а хто вже з ринку з кошиками в руках. Ми, не замислюючись, сіли за столик, який був щонайдалі від вікна.

– Професор тут не з’явиться ще години зо дві, – відзначила Хелен, енергійно розмішуючи цукор у чашці кави. – Що робитимемо?

– Я думав про те, що ми могли б піти в Айя-Софію, – сказав я. – Я знову хочу подивитися на це місце.

– Чому б ні? – погодилась вона. – Я не заперечую побути туристом, поки ми тут. – У неї був свіжий вигляд – вигляд людини, яка відпочила. Я помітив, що вона одягла світло-блакитну блузу із чорним костюмом, це було вперше – досі я її бачив тільки у чорно-білому вбранні. Як завжди, на ній був легкий шарф, що прикривав те місце на шиї, куди її вкусив бібліотекар. У неї залишався іронічний і підозрілий вираз обличчя, але в мене з’явилося таке відчуття (звісно ж, довести я цього не міг), що вона починала звикати до моєї присутності поруч.

На той час, як ми вийшли, на вулицях було повно машин і людей, ми пройшли повз них у саме серце старого міста, а потім до одного з базарів. У кожному ряді була сила покупців: старі жінки в чорному перебирали веселку тонкого текстилю, молоді жінки в яскравому одязі і з покритими головами торгувалися за фрукти, яких я ніколи не бачив, або вивчали таці із золотими прикрасами, старі люди у плетених шапочках на сивуватих чи лисих головах читали газети або розглядали на прилавках вигнуті дерев’яні курильні люльки. У декого з них у руках були молитовні чотки. Куди не кинь оком – скрізь були гарні, мудрі, живі обличчя оливкових кольорів, жести рук, пальці, які на щось показували, сліпучі посмішки, за якими часом відкривалися золоті зуби. Навколо нас лунали крики, наполегливі, самовпевнені, докучливі голоси, іноді сміх.

На обличчі в Хелен була сумна, замислена посмішка, вона озиралася й розглядала всіх цих людей так, ніби вони подобалися їй і водночас ніби вона багато що про них знала. Мені подобалося це місто, але я теж побоювався: у мене було якесь відчуття занепокоєння в людних місцях, яке виникло десь тиждень тому. Я шукав когось у юрбі, озирався через плече, вишукував в обличчях погані чи добрі наміри, навіть часом мені ввижалося, що за мною спостерігають. Це було неприємне почуття, як низька нота посеред гармонії всіх тих жвавих бесід навколо нас, і я запитав себе: чи не те саме відчувала Хелен за своєю цинічною посмішкою? Я також подумав, це почуття було в ній вроджене чи з’явилося внаслідок життя в поліцейській країні.

Який би не був корінь цього почуття, я відчував, що моя настирлива ідея кидає виклик моєму колишньому життю. Тиждень тому я був нормальним американським аспірантом, мене влаштовувала незадоволеність своєю роботою, у глибині душі я насолоджувався добробутом і високими моральними цінностями моєї країни, хоч і вдавав, ніби багато що викликає в мене сумнів. «Холодна війна» втілювалася для мене зараз у розчаруванні Хелен, а в своїх жилах я відчував ще давнішу ворожнечу. Я подумав про те, як Россі ходив по цих вулицях улітку 1930 року до того, як після пригоди в архіві він виїхав зі Стамбула, мій куратор теж був для мене реальним, він був не тільки Россі, якого я знав, він був ще й той, молодий Россі, з його ж листів.

Хелен торкнулася моєї руки й кивнула у бік двох дідусів, які сиділи за маленьким дерев’яним столом.

– Погляньте – ось ваша теорія байдикування на пенсії, – сказала вона. – Тільки дев’ята година ранку, а вони вже грають у шахи. Дивно, що вони не грають у «табла» – це улюблена гра в цій частині світу. Але я гадаю, що для них такою грою є шахи.

У цей час старі тільки почали розставляти фігурки на потертій дерев’яній дошці. Чорні готувалися до битви з білими, коні й тури охороняли королів, вони шикувалися в ряди. «По всьому світі війни організуються таким чином», – подумав я й підійшов, аби зблизька подивитися на гру.

– Ви розумієтесь на шахах? – запитала Хелен.

– Звичайно, – трохи образився я, – я грав у шахи з батьком.

– А… – звук був неприємний, і я надто пізно згадав про те, що в неї не було такого досвіду в дитинстві і що вона зі своїм батьком, принаймні, з його образом, грала зовсім у інші ігри. Але вона заглибилися в історичні думки. – Це не західна гра, ви знаєте? Це давня середньосхідна гра, арабською – скесктаіе, якщо я не помиляюсь, ви так говорите в Англії. «Шах» у перекладі означає «король». Битва королів.

Я спостерігав за тим, як чоловіки почали свою гру, їхні скручені пальці вибирали перших воїнів. Вони обмінювалися жартами, можливо, вони були старими друзями. Я міг би так цілий день простояти, спостерігаючи за ними, але Хелен пішла далі, а я – за нею. Коли ми проходили повз них, чоловіки, здавалося, помітили нас уперше, вони мигцем зиркнули на нас. Ми, мабуть, були схожі на іноземців, хоча обличчя Хелен чудово зливалося з довколишніми обличчями. Я думав про те, як довго вони гратимуть, можливо, весь ранок, і хто ж із них, цікаво, виграє.

Крамниця біля них тільки відчинялася. Насправді це був навіс під фіговим деревом на краю базару. Юнак у білій сорочці й чорних штанах відчиняв двері крамниці й відкривав штори, витягав столи назовні й викладав товар – книги. Вони були розкладені на дерев’яних прилавках, у кошиках на підлозі й акуратно виставлені на полицях усередині.

Я рішуче попрямував до прибавка, молодий власник книгарні привітно кивнув і посміхнувся, здавалося, він міг впізнати бібліофіла, якої б національності той не був. Хелен пішла за мною повільнішим кроком. Ми почали розглядати книги, які були тут як мінімум на десятьох мовах. Багато було написано арабською або сучасною турецькою мовою, деякі грецькою або кирилицею, інші англійською, французькою, німецькою, італійською. Я знайшов книгу на івриті й цілу полицю з латинською класикою. Більшість книг були дешевого друку у простих палітурках, обкладинки порвалися від переходу з одних рук в інші. Там були книги й у нових обкладинках із характерним запахом, було також трохи дуже старих томів, особливо з написаних арабською мовою.

– Візантійці теж любили книги, – прошепотіла Хелен, перегортаючи сторінки книги, схоже, німецької поезії. – Може, вони купували книги саме на цьому місці.

Юнак закінчив усі приготування й підійшов привітати нас.

– Говорите німецькою? Англійською?

– Англійською, – швидко сказав я, оскільки Хелен не відповідала.

– У мене є книги англійською, – сказав він мені із приємною посмішкою. – Немає проблем. – У нього було тонке виразне обличчя, великі зелені очі й довгий ніс. – І газети навіть із Лондона або Нью-Йорка.

Я подякував йому й запитав, чи є в нього старі книги.

– Так, є дуже старі.

Він простягнув мені «Багато шуму через ніщо» видання дев’ятнадцятого сторіччя, що виглядала дешево, у потертій обкладинці. Мені було цікаво, яка бібліотека віддала це видання, а також те, як ця книга пройшла весь шлях, наприклад із Манчестера, і потрапила на це перехрестя давніх світів. Я перегорнув сторінки із ввічливості й повернув книгу.

– Не досить стара? – посміхнувся він.

Хелен дивилась через моє плече, а потім поглянула на годинник. Ми ще не дійшли до Айя-Софії.

– Так, нам час іти, – сказав я.

Молодий продавець чемно уклонився нам, тримаючи книгу в руках. Я на мить затримав на ньому погляд, упізнавши в ньому щось знайоме, але він відвернувся й підійшов до нового покупця, старого, схожого на двох шахістів.

Хелен схопила мене за лікоть, ми пішли геть, попрямувавши повз базар у бік нашого пансіону.

Коли ми ввійшли, в маленькому ресторані було порожньо, але за кілька хвилин на порозі з’явився Тургут, кивнув, посміхнувся й запитав, як ми спали. На ньому, незважаючи на спеку, був вовняний костюм оливкового кольору. Здавалося, він ледве стримував радісне передчуття. Чорне кучеряве волосся він зачесав назад, туфлі сяяли, він поспішив вивести нас із ресторану. Я знову помітив, що він був дуже енергійною людиною, мені подобалося, що в нас такий гід. Збудження дедалі наростало в мені. Папери Россі були у безпеці, у моєму портфелі, і, напевно, за кілька годин я наближусь до суті справи. Незабаром, принаймні, у мене з’явиться можливість порівняти копії документів з оригіналами, які він досліджував так багато років тому.

Ми йшли за Тургутом вулицями, і він пояснював нам, що архів султана Мехмеда знаходився не в головному будинку бібліотеки, але все одно під захистом держави. Зараз він перебував у філії бібліотеки, котра колись була медресе – традиційною ісламською школою. Ататюрк закрив ці школи під час секуляризації країни (відокремлення школи від церкви), тепер у цій конкретній школі зберігалися рідкісні й античні книги Національної бібліотеки, у яких розповідалася історія імперії. Без сумніву, ми знайдемо колекцію султана Мехмеда серед інших книг про століття оттоманської експансії.

Філія бібліотеки виявилась акуратним маленьким будинком. Ми ввійшли в нього з вулиці через оббиті міддю дерев’яні двері. Вікна були прикрашені мармуровими візерунками, крізь них проходило сонячне світло, утворюючи на темній підлозі килим із зірочок та восьмикутників. Тургут показав нам, де ми можемо розписатися – реєстраційна книга лежала біля входу (я помітив, що Хелен залишила нерозбірливий напис), а Тургут поставив свій величний підпис.

Ми пройшли в єдиний зал архіву – велике, тихе приміщення під куполом, прикрашеним зеленою й білою мозаїкою. По всій довжині кімнати стояли поліровані столи, там уже працювали троє чи четверо вчених. Стіни були заставлені не тільки книгами, але й дерев’яними шухлядами і коробками, на стелі висіли вишукані мідні люстри. Бібліотекар, стрункий чоловік п’ятдесяти років із молитовними чотками на зап’ясті, залишив свою роботу, підійшов до нас і потис обидві руки Тургута. Вони поговорили хвилину, я вловив назву нашого університету зі слів Тургута, а потім бібліотекар звернувся до нас турецькою, посміхаючись і вклоняючись.

– Це містер Ерозан. Він запрошує вас у свою бібліотеку, – сказав нам Тургут із задоволеним виглядом. – Він буде до смерті радий допомогти вам, – я мимоволі здригнувся, а Хелен розгублено посміхнулась. – Він зараз же дасть вам документи султана Мехмеда про Орден Дракона. Поки ми будемо його чекати, давайте влаштуємося зручніше.

Ми сіли за один зі столів на безпечній відстані від інших дослідників. Вони поглянули на нас із цікавістю і знову повернулися до своїх робіт. За хвилину містер Ерозан повернувся, несучи в руках велику дерев’яну коробку із замком збоку й арабським написом на кришці.

– Що тут написано? – запитав я в професора.

– О! – він доторкнувся до кришки коробки кінчиками пальців. – Тут написано: «Тут зло»… хм… «тут утримується зло… зберігається. Замкни його ключами святого Корану».

Моє серце підскочило, фрази були дуже схожі на ті, які бачив Россі на загадковій карті і які він прочитав уголос у старому будинку архіву. У листах він не згадував про коробку, але, можливо, він не бачив її, якщо бібліотекар приніс йому тільки документи. Можливо, їх поклали в коробку після того, як Россі побував тут.

– Скільки років цій коробці? – запитав я Тургута.

Він похитав головою.

– Я не знаю, як не знає й мій друг. Оскільки вона зроблена з дерева, я не думаю, що вона така давня, аж із часів Мехмеда. Мій друг сказав мені одного разу, – Тургут посміхнувся містерові Ерозану, а той посміхнувся у відповідь, нічого не розуміючи, – що ці документи поклали в коробку 1930 року для збереження. Він знає це від колишнього бібліотекаря. Мій друг дуже педантична людина.

1930 року! Ми з Хелен перезирнулись. Можливо, на той час Россі вже написав свої листи – грудень 1930 – для того, хто б не був наступним, документи, які він досліджував, сховали в коробку для збереження. Звичайні дерев’яні коробки, мабуть, берегли вміст від мишей і вогкості, але що змусило того бібліотекаря закрити документи про Орден Дракона на замок у коробці й написати священне попередження?

Друг Тургута приніс зв’язки ключів і вставив один у замок. Я ледве не розсміявся, згадуючи наші сучасні каталоги вдома, доступність до тисяч рідкісних книг в університетській бібліотеці. Я ніколи не думав, що під час дослідження доведеться скористатися старим ключем. Він покрутився в замку.

– Ось і все, – мовив стиха бібліотекар і відійшов убік.

Тургут посміхнувся нам – як мені здалося, досить сумно, і підняв кришку.

У потязі Барлі щойно закінчив читати перші два листи мого батька. Мені було боляче бачити їх відкритими в його руках, але я знала, що Барлі радше повірить авторитетному голосу мого батька, ніж моїм розповідям.

– Ти раніше був у Парижі? – запитала я його почасти для того, щоб приховати емоції.

– Можна вважати, що так, – відповів Барлі трохи роздратовано. – Я рік учився там, перш ніж вступив до університету. Моя мати бажала, щоб я краще вивчив французьку. – Я хотіла запитати про його матір, чому вона чекала від сина таких досягнень, а також про те, як це – мати матір, але Барлі знову поринув у лист: – Твій батько, мабуть, дуже гарний лектор, – задумливо сказав він. – Це набагато цікавіше, ніж те, що нам викладають в Оксфорді.

Це була нова царина для мене. Хіба могли лекції в Оксфорді бути нудними? Хіба це можливо? Барлі знав багато такого, про що я хотіла дізнатись, він був немов посланцем із такого великого світу, що я не могла собі навіть уявити. Цього разу мене перервав провідник, що проходив повз наше купе.

– Брюссель! – крикнув він.

Потяг уже сповільнював хід, і за кілька хвилин ми визирали з вікон на вокзал Брюсселя, а в потяг заходили митники. Люди поспішали на потяги, голуби дзьобали крихти на платформі.

Напевно, через те що в мене була таємна любов до голубів, я досить пильно вдивлялася в юрбу і раптово помітила непорушну постать. Це була висока жінка в довгому чорному пальті, вона спокійно стояла на платформі. На голові в неї був чорний шарф, що обрамляв її біле обличчя. Вона стояла надто далеко від мене, я не могла добре розглянути риси її обличчя, але я помітила блиск її чорних очей і неприродно червоні губи (яскрава помада, можливо?). Щось дивне було в її одязі, навколо всі були в міні-спідницях і в черевиках на високій платформі, а на її ногах були вузькі туфлі-човники.

Спочатку саме її тривожність привернула мою увагу до неї й утримувала її ще кілька хвилин після того, як рушив потяг. Вона уважно розглядала вагони. Я мимоволі відсунулась від вікна, і Барлі запитливо подивився на мене. Жінка явно не бачила нас, хоча й зробила крок у наш бік. Потім вона, схоже, передумала й стала розглядати інший потяг, який щойно під’їхав з іншого боку платформи. Щось у її рівній, напруженій спині змусило мене дивитися на неї, поки ми не виїхали зі станції, а потім вона зникла серед юрби людей, ніби й не було її зовсім.