Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 48 страниц)

Розділ 73

Травень 1954 року

Мені нема кому писати цей лист, і я не маю ні крихти надії, що це хтось коли-небудь знайде, але мені здається злочином не спробувати записати те, про що я дізнався, поки я все ще на це здатен, і тільки Бог знає, як довго це триватиме.

Кілька днів тому мене забрали з мого кабінету в університеті, я не впевнений, скільки саме минуло днів, але припускаю, що це все ще травень. Того вечора я попрощався зі своїм улюбленим учнем і другом, який показав мені свою копію демонічної книги, про яку я роками намагався забути. Я бачив, як він пішов і забрав із собою все, чим я міг йому допомогти. Потім я зачинив двері свого кабінету й просидів якийсь час, відчуваючи страх і жаль. Я знав, що сам був винен. Я таємно відновив своє дослідження історії вампірів та збирався оприлюднити свої знання щодо легенди про Дракулу й, можливо, навіть розкрити загадку про місцезнаходження його могили. Я дозволив часу, раціональності й гордості ввести мене в оману щодо відсутності будь-яких наслідків таких досліджень. Я сам собі зізнався у своїй провині навіть у ту першу мить самотності.

Мені було дуже боляче віддавати Полу записи мого дослідження й листи, у яких я описав свій досвід: не тому, що хотів залишити їх у себе – бажання працювати далі над цією темою повністю зникло тієї миті, коли він показав мені свою книгу. Я просто дуже шкодував про те, що доводиться вкладати ці гіркі знання в його руки, хоча був упевнений у тому, що чим більше він зрозуміє, тим краще зможе захистити себе. Мені залишалося тільки сподіватися, що коли й чекає на нас якесь покарання, то жертвою буду я, а не Пол із його юнацьким оптимізмом, легким кроком і ще не випробуваним чудовим розумом. Полові не більше двадцяти семи, а в мене за плечима – десятиріччя життя й багато в чому незаслужене щастя. Такою була моя перша думка. Друга була практичною. Навіть якщо я й хотів захистити себе, я тоді не знав, як це зробити. У мене була тільки моя віра й раціональність. Зберігаючи свої нотатки, я не придбав традиційних засобів захисту від зла: ні хрестів, ні срібних куль, ні хоча б часнику. Я ніколи не вдавався до таких засобів, навіть у самий пік свого дослідження, але зараз починаю шкодувати про те, що порадив Полові застосовувати лише ресурси свого розуму.

Ці думки зайняли в мене хвилину або дві, і, як виявилося, більше часу в мене в розпорядженні не було. Потім увірвався раптовий холодний вітер, і переді мною з’явилося щось величезне, але я майже нічого не бачив. Після цього, здавалося, все моє тіло від страху піднялося зі стільця. В одну мить мене обхопили, засліпили, і я відчув, що помираю, хоча не знав, від чого. Посередині всього цього в мене з’явилося дивне видіння молодості й прекрасного, це було швидше відчуття, а не видіння, я почувався набагато молодшим, сповненим любові до чогось чи до когось. Напевно, саме так помирають люди. Якщо так, коли настане мій час – а він настане незабаром, якою б жахливою не була та мить – я сподіваюся, що це видіння буде зі мною знову.

Що було після цього – не пам’ятаю, це був такий проміжок часу, який я не міг і зараз не можу виміряти. Коли я почав повільно приходити до тями, то був приголомшений тим, що живий. У перші секунди я нічого не бачив і не чув. Мій стан був схожий на той, коли прокидаєшся після жахливої операції, і разом зі свідомістю приходить біль. Усе моє тіло було слабким і боліло скрізь, у мене пекло в правій нозі, у горлі й голові. Повітря було холодним і вологим, і чого б я не торкався, все було холодним. Я змерз до кісток.

За цими почуттями з’явилося світло – тьмяне світло, але його було досить, аби зрозуміти, що я не осліп і лежу з розплющеними очима. Це світло й біль цілком переконали мене в тому, що я живий. Я почав згадувати те, що спочатку вважав подіями минулого вечора: Пол прийшов у мій кабінет із жахливою знахідкою. Потім із раптовим болем у серці я усвідомив, що, напевно, перебуваю в ув’язненні в диявола. Ось чому моє тіло було покалічене і здавалося, що мене оточував запах самого зла.

Я поворухнувся, обережно, наскільки це було можливо, і, долаючи слабкість, повернув голову, а потім підвів її. Погляд мій утупився в стіну, що була менш ніж за десять сантиметрів від мене, а тьмяне світло, яке я вже бачив, ішло зверху. Я зітхнув і почув власний подих, тоді я повірив, що все ще можу чути: просто опинився в такому тихому місці, що через цю тишу подумав, ніби я глухий.

Я прислухався дужче – і нічого не чув, і тоді я обережно підвівся, щоб сісти. Від цього руху я відчув біль по всьому тілу й слабкість у суглобах, а у скронях запульсувала кров. Сидячи, я повернув собі всі свої почуття й зрозумів, що лежу на камені, а плечі спираються на стіни по обидва боки від мене. У голові лунало жахливе дзижчання, так що, здавалося, заповнювало простір навколо мене. Це був похмурий простір, і по кутках ховалася темрява. Я провів навколо себе руками. Я сидів у відкритому саркофазі.

Це відкриття викликало в мені нудоту, але тієї миті я помітив, що на мені був той самий одяг, що й у кабінеті, хоча піджак і сорочка були розірвані, а краватка зникла. Той факт, що на мені був мій одяг, трохи переконав мене в тому, що це була не смерть, не божевілля, я не прокинувся в іншій епосі, якщо тільки не перемістився разом зі своїм одягом. Я торкнувся одягу і знайшов гаманець у кишені штанів. Я був шокований, побачивши цей знайомий предмет у руках. Годинник, на превеликий жаль, зник із зап’ястя, а із внутрішньої кишені піджака – моя гарна ручка.

Потім я підніс руку до горла й обличчя. На обличчі нічого не змінилося, не враховуючи дуже маленької ґулі на чолі, але на шиї я знайшов неприємний прокол, і шкіра під моїми пальцями виявилася липкою. Коли я занадто різко повертав голову або ковтав слину, рана ніби чмокала – цей звук був найогиднішим для мене. Місце укусу також набрякло й пульсувало від болю, коли я торкався його. Я відчув, що можу знову зомліти від горя й безнадії, але потім згадав, що в мене вистачило сили сісти. Напевне, я втратив не так багато крові, як боявся спочатку, і, можливо, мене вкусили лише раз. Я відчував, що був собою, а не демоном, мені не хотілося крові, і серце не прагло жорстокості. Але невдовзі відчай заполонив мене. Хіба це мало якесь значення, що я поки не жадав крові? Де б я не був, це, без сумніву, було всього лише справою часу, поки мене не заразять повністю. Якщо, звичайно, мені не пощастить утекти.

Я повільно повернув голову, озираючись навколо і намагаючись протерти очі, щоб визначити джерело світла. Це було червонувате сяйво далеко в темряві, але наскільки далеко, я не міг сказати. А між мною й цим світлом мерехтіли темні важкі форми. Я провів рукою по зовнішній стіні мого кам’яного ложа. Саркофаг, здавалося, знаходився близько до землі чи кам’яної підлоги, я обмацував її рукою доти, доки не впевнився, що не впаду з великої висоти. Я насилу дотягнувся ногою до підлоги. Мої ноги дуже трусилися, я впав навколішки, як тільки вибрався із саркофага. Тоді я міг бачити трохи краще. Я пішов до джерела ніжного червонуватого світла, простягнувши руки перед собою. Майже відразу я натрапив на щось – це, здавалося, був ще один саркофаг, який виявився порожнім, а потім спіткнувся об якісь дерев’яні меблі. Коли я натрапив на дерев’яну стінку, я почув, ніби впало щось м’яке, але не бачив, що це було.

Іти навпомацки у темряві було жахливо: я щосекунди очікував, що на мене кинеться те чудовисько, котре принесло мене сюди. Мені спало на думку, що я насправді мертвий: може, це була якась жахлива версія смерті, яку я помилково прийняв за продовження життя. Але нічого не накидалося на мене, біль у нозі був досить переконливим, і я дедалі ближче підходив до світла, яке танцювало і тремтіло наприкінці довгої кімнати. Світло затуляла (зараз я міг бачити) велика темна нерухома маса. Коли я був за кілька кроків від неї, я побачив слабкий червоний вогонь. Він горів у візерунчастому кам’яному каміні. Вогонь давав досить світла, щоб можна було розрізнити кілька масивних старовинних предметів-меблів: великий стіл із розкиданими паперами на ньому, різьблена скриня, один чи два високих кутастих стільці. На одному зі стільців, оберненому до мене спинкою й передом до вогню, хтось нерухомо сидів: я побачив маківку темної голови над високою спинкою стільця. Я пошкодував, що не пішов у протилежний бік, далі від світла, до можливого виходу. Але я був приголомшений побаченою головою й королівським стільцем, а також ніжним світлом вогню. З одного боку, мені знадобилася вся моя сила волі, щоб піти в його бік, а з іншого – я не міг відвернутися, навіть якби спробував.

На своїх тремтячих ногах я повільно ввійшов у світло, і коли обійшов величезне крісло, чоловік повільно повернувся й поглянув на мене. Оскільки його спина була обернена до вогню, а навколо нас було так мало світла, я не бачив його обличчя, хоча у першу мить, здається, побачив бліді вилиці й око, що блиснуло. У нього було довге темне кучеряве волосся, що спадало по його плечах на коротку мантію. Було щось у його русі таке, що невимовно відрізняло його від живої людини, але я не міг сказати, був цей рух швидший чи повільніший. Він був трохи вищий за мене, але здавався кремезним і високим, я бачив розмах його широких плечей на тлі вогню. Потім він потягнувся за чимось, нахилившись до вогню. Я подумав, що він хотів убити мене, тож стояв дуже тихо, сподіваючись померти гідно, як би це не сталося. Але він усього лише запалив від вогню тонку свічку і підніс її до інших у канделябрі біля свого крісла, а потім повернувся до мене.

Тепер я бачив його краще, хоча обличчя його все ще залишалося в тіні. На голові в нього був гостроверхий зелений із золотом капелюх з приколотою над бровами великою коштовною брошкою, його масивні плечі огортав шитий золотом оксамит і зелений комір щільно прилягав до його великого підборіддя. Брошка над бровами й золоте гаптування на комірі поблискували при світлі вогню. На плечі в нього була накинута мантія з білого хутра й сколена срібним символом дракона. Його дуже оригінальний одяг налякав мене не менше, ніж сама його не жива й не мертва присутність. Це був справжній одяг, живий, свіжий, а не вицвілий зразок музейного експоната. Він, утілення неймовірної розкоші й граціозності, став мовчки переді мною, вкритий, наче снігом, білою мантією. Свічки освітлювали долоню з тупими пальцями, страшну руку, що лежала на руків’ї кинджала, а нижче – міцні ноги в зелених штанях і черевики. Він трохи ворухнувся, повертаючись до світла, але все ще мовчав. Тепер я краще міг бачити його обличчя, і жорстока сила в ньому змусила мене відступити на крок: великі чорні очі під насупленими бровами, довгий прямий ніс, широкі вилиці. Тепер я бачив його міцно стулений рот, розтягнутий у страшній посмішці, яскраво-червоні губи під довгими темними вусами скривились. У куточку його рота я помітив пляму крові – о Боже, я весь зіщулився, побачивши це. Самого лише жахливого вигляду крові було вже досить, але щойно я усвідомив, що це може бути моя власна кров, як голова в мене пішла обертом.

Він із гордістю випростався й подивився мені просто в очі через весь той морок, що роз’єднував нас.

– Я – Дракула, – сказав він.

Слова пролунали чітко й холодно. У мене було таке відчуття, що він говорив невідомою мені мовою, хоч я чудово розумів його. Я не мав змоги говорити і лише стояв, дивлячись на нього, паралізований жахом. Він був усього лише за десять футів від мене і, живий чи мертвий, мав реальний та могутній вигляд.

– Ходімо, – сказав він тим самим холодним і спокійним тоном. – Ви втомилися й голодні після нашої прогулянки. Я накрив для вас вечерю.

Його жест був граціозним, навіть люб’язним, і на коротких білих пальцях блиснули коштовні камені.

Біля каміна я побачив стіл, на якому стояли численні страви. Тепер я відчув запах їжі, гарної, справжньої, людської їжі, і від цього аромату в мене запаморочилося в голові Дракула повільно підійшов до столу й налив у склянку щось червоне із глечика. Мені здалося, що це могла бути кров.

– Ходімо, – повторив він дещо м’якше й сів на стілець, припустивши, що я підійду, якщо він буде на відстані.

Я невпевнено пішов до вільного стільця. Ноги піді мною тремтіли як від страху, так і від слабкості. Я сів серед темних подушок, вірніше впав, і подивився на страви. Навіщо, подумав я, мені їсти, коли я можу померти будь-якої миті? Цю таємницю знало лише моє тіло. Дракула дивився на вогонь: я бачив злісний профіль, довгий ніс і сильне підборіддя, темні завитки волосся на його плечах. Він задумливо склав руки, його вишиті рукави й мантія зсунулись, оголюючи зап’ястя в зеленому оксамиті й великий шрам на зовнішньому боці руки. Він був мовчазний і замислений. Я більше не відчував загрози, і мов уві сні я підняв кришку з якоїсь страви.

Раптом я відчув такий голод, що більше не міг стримуватися: я готовий був їсти, хапаючи їжу обома руками. Але я опанував себе й узяв металеву виделку й ніж і відрізав спочатку шматок смаженої курки, а потім м’яса якоїсь незнайомої дичини. На столі були керамічні тарілки з картоплею й кашею, житнім хлібом, гарячим супом, що духмянів зеленню. Я жадібно їв, змушуючи себе зменшити швидкість, щоб не скорчило шлунок. Срібний келих біля мого ліктя був по вінця наповнений міцним червоним вином, а не кров’ю, і я випив його до дна. Дракула не поворухнувся за весь час моєї вечері, хоч я не міг стриматися й дивився на нього щосекунди. Закінчивши, я майже готовий був померти, відчувши на мить справжнє блаженство. Ось чому, подумав я, годують людину, яку ведуть на страту. Це була моя перша здорова думка після того, як я отямився в саркофазі. Я повільно прикрив порожні тарілки, намагаючись якнайменше шуміти, а потім відхилився, очікуючи.

Минуло досить багато часу, і він повернувся на стільці.

– Ви закінчили свою вечерю, – тихо сказав він. – Тепер, мабуть, ми можемо поговорити, і я розповім, чому приніс вас сюди.

Його голос знову був чистим і холодним, але цього разу я вловив слабке тремтіння у нього всередині, ніби механізм, що видавав цей звук, був неймовірно старим і зношеним. Він задумливо дивився на мене, і я відчув, як зменшуюсь під його поглядом.

– Ви маєте хоч якесь уявлення щодо того, де ви?

Я сподівався, що мені не доведеться говорити з ним, але й у мовчанні не було сенсу, воно могло лише розлютити його, хоча тієї миті він здавався досить спокійним. Мені раптом спало на думку, що, відповідаючи йому і якось зволікаючи, я, може, встигну оглянути все навколо чи продумати можливий план утечі, або, може, мені пощастить знищити його. Мабуть, зараз ніч, інакше він не прокинувся б, звичайно, якщо легенда правдива. Колись настане ранок, і, коли я буду ще живий, він засне, а я не спатиму.

– Ви маєте хоч якесь уявлення про те, де ви? – терпляче повторив він.

– Так, – сказав я. Я не міг змусити себе звертатися до нього за титулом. – Принаймні, я думаю, що так. Це ваша могила.

– Одна з них, – він посміхнувся, – моя найулюбленіша.

– То ми у Валахії? – я не міг утриматись, щоб не запитати.

Він похитав головою так, що світло від багаття перемістилося з його волосся на яскраві очі. Щось нелюдське було в цьому русі, від якого в мені все стислося всередині. Він не рухався, як жива людина, і все-таки я не міг сказати точно, у чому саме різниця.

– Валахія стала занадто небезпечною. Мені треба було б спочивати там вічно, але це, як виявилося, неможливо. Уявіть: після стількох боїв за трон, за нашу волю я не міг навіть залишити там свої кості.

– Тоді де ми?

Я намагався, але знову безуспішно, уявити, що це звичайна бесіда. Потім я раптом зрозумів, що не хочу, аби ніч минала спокійно й швидко, хоч би у мене й був шанс. Я хотів довідатися щось про Дракулу. Ким би не була ця істота, вона прожила п’ятсот років. Його відповідь, звичайно ж, помре разом зі мною, але цей факт не втримав мене від цікавості.

– Так, де ми… – повторив Дракула. – Це не має значення, я думаю. Ми не у Валахії, якою тепер керують дурні.

Я вирячив на нього очі.

– Ви знаєте… ви знаєте, що відбувається в сучасному світі?

Він подивився на мене з подивом, від якого його жахливе обличчя скривилося. Уперше я побачив маленькі ясна і довгі зуби, через які він, коли посміхався, був схожий на собаку. Видіння зникло так само швидко, як і з’явилося: ні, його рот був нормальним, якщо не зважати на маленьку пляму моєї або чиєїсь крові під темними вусами.

– Так, – посміхнувся він, і на мить я злякався, що мені доведеться почути його сміх. – Я знаю сучасний світ. Пізнання світу – це моя улюблена робота.

Я відчув, що настав момент відповідної атаки, яка може захопити його:

– Тоді чого ви хочете від мене? Я багато років ігнорував сучасність, я жив минулим, на відміну від вас.

– О, минуле… – у світлі вогню він знову зчепив пальці. – Минуле дуже корисне, але лише тим, що допомагає збагнути сьогодення. Сьогодення – ось багатство. Але мені дуже подобається минуле. Ходімо, коли ви вже поїли і відпочили, я можу щось показати вам.

Він підвівся і знову зробив такий рух, наче ним керувала якась сила, а не м’язи власного тіла. Я теж поквапився підвестись разом із ним, побоюючись, що це може бути пастка, і він просто зараз може накинутись на мене. Але він повільно повернувся і, взявши зі свічника свічку, високо підніс її над головою.

– Візьміть із собою світло, – порадив він, відходячи далі від вогню у темряву великої кімнати. Я узяв другу свічку й пішов за ним, тримаючись якнайдалі від його дивного одягу й рухів, які холодили душу. Я сподівався, що він не відведе мене назад у саркофаг.

У слабкому світлі наших свічок я почав розрізняти предмети, яких не помічав раніше, – чудові речі Тепер я бачив перед собою довгі столи, міцні старовинні столи. І на них лежали стоси книг: давні шкіряні палітурки й позолочені корінці, які віддзеркалювали світло моєї свічки. Тут були ще й інші предмети – ніколи раніше я не бачив стільки чорнильниць, ручок і пер. Поруч лежала купа пергаменту, який мерехтів від світла свічки, стара друкарська машинка із вставленим аркушем. Я побачив сяйво прикрашених коштовностями обкладинок і коробок, згортки рукописів на мідних тацях, величезні фоліанти й томи іп quatтo, ряди більш сучасних видань на довгих полицях. До речі, ми були оточені – кожна стіна, здавалося, була заповнена книгами. Піднісши свічку, я прочитав кілька назв європейськими мовами, а поруч побачив витончений арабський напис. Більшість книг були занадто старі, щоб на них збереглася назва. Це було книгосховище, яке не можна було порівняти ні з чим, і всупереч собі в мене виникло бажання відкрити деякі книги, доторкнутися до загадкових манускриптів.

Дракула повернувся, тримаючи свічку над головою, і світло заграло в коштовному камінні на його шапці: у топазах, смарагдах, перлинах. Так само яскраво блищали його очі.

– Що ви думаєте про мою бібліотеку?

– Чудова колекція. Скарбниця! – відповів я.

Щось схоже на задоволення відбилося на його страшному обличчі.

– Ви маєте рацію, – тихо сказав він. – Це найкраща бібліотека у світі. Це результат ретельного вікового відбору. Але у вас буде багато часу, щоб вивчити диковини, які я зібрав тут. А тепер дозвольте показати вам інше.

Він повів мене у бік стіни, до якої ми ще не підходили, і я побачив дуже старий друкарський прес, який зображують на середньовічних ілюстраціях: важкий пристрій із чорного металу й темного дерева з великою гвинтовою ручкою вгорі. Кругла пластина була з обсидіану, і в ній, як у демонічному дзеркалі, відбивалися вогники наших свічок. Аркуш цупкого паперу лежав на площині преса. Нахилившись, я побачив, що на ньому недбало випробували друк. Літери були англійськими. «Примара в амфорі, – говорила назва. – Вампіри від грецької до сучасної трагедії». І дрібнішим шрифтом: «Бартоломео Россі».

Дракула, напевно, очікував від мене здивування, і я не розчарував його.

– Бачите, я стежу за сучасними науковими дослідженнями, аж до найсвіжіших. Коли я не можу одержати видану роботу або не хочу її чекати, я іноді починаю друкувати її сам. Але тут є дещо, що зацікавить вас не менше.

Він показав на стіл за друкованим верстатом. Там лежали дерев’яні кліше. Найбільше з них було гарно видно – це був дракон із наших книг, моєї й Пола, тільки, звичайно ж, дзеркальне зображення. Я ледве втримався, щоб не скрикнути.

– Ви здивовані, – сказав Дракула, підносячи свічку до дракона. Лінії його були такі знайомі мені, наче я сам зробив їх власними руками. – Гадаю, ви дуже добре знаєте цей малюнок.

– Так… – я міцно тримав свічку. – То ви самі друкуєте ці книги? І скільки їх тут?

– Частину з них надрукували мої ченці, а я продовжив їхню роботу, – сказав він тихо, дивлячись на гравюру. – Я практично задовольнив свою амбіцію надрукувати тисячу чотириста п’ятдесят три примірники, але я роблю це повільно, так, щоб у мене залишався час розповсюдити їх. Це число вам про щось говорить?

– Так, – відповів я за хвилину. – Це рік падіння Константинополя.

– Я знав, що ви зрозумієте, – сказав він із гіркою посмішкою. – Це найжахливіша дата в історії.

– Мені здається, що багато хто претендує на цю честь, – зауважив я, але він похитав своєю великою головою на міцних плечах.

– Ні, – мовив він.

Він високо підніс свічку, і при її світлі я побачив, як почервоніли його очі, мов очі вовка, – у них було повно ненависті. Це було все одно, що побачити, як мертві очі раптом наповнюються життям. Раніше я думав, що його очі були яскраві, але зараз вони були дикі від світла. Я не міг нічого сказати. Я не міг відвести погляду. Потім він відвернувся й знову подивився на дракона.

– Гарний посланець, – сказав він.

– Це ви залишили для мене книгу? Мою книгу?

– Скажімо, так, я організував це. – Він доторкнувся своїми покаліченими в битвах пальцями до дерев’яної дошки. – Я дуже уважно стежу за тим, як вони поширюються. Їх передають тільки багатообіцяючим ученим і тим, хто, на мою думку, буде досить упертий, щоб іти за драконом до його лігвища. І ви перший, кому в цьому пощастило. Вітаю! Своїх інших помічників я залишаю у світі, щоб вони працювали на мене.

– Але я не стежив за вами, – ледве вимовив я. – Це ви перенесли мене сюди.

– Ах… – Його червоні губи знову скривилися, а довгі вуса сіпнулися. – Вас би не було тут, якби ви не прагнули цього. Ще ніхто й ніколи не знехтував моїм попередженням двічі за своє, життя. Ви самі визначили свою долю.

Я подивився на старий прес, а потім на гравюру дракона.

– Навіщо я вам тут?

Я не хотів гнівати його своїм питанням: завтра вночі він може вбити мене, якщо вдень я не знайду способу втекти. Але втриматися від питання я не міг.

– Я довго чекав, поки знайдеться той, хто складе каталог моєї бібліотеки, – просто сказав він. – Завтра ви переглянете все це, а сьогодні ми поговоримо.

Важко й повільно крокуючи, він повернувся до каміна. Його слова трохи втішили мене: схоже, він не збирався вбивати мене сьогодні. До того ж у мені зростала цікавість. Я не спав, я розмовляв із тим, хто прожив велику частину історії, яку жоден історик не зміг би дослідити навіть в узагальненому вигляді. Я пішов за ним обережно, зберігаючи відстань, і ми знову сіли біля вогню. Коли я сів, то помітив, що стіл із порожніми тарілками зник, на його місці стояла зручна отоманка, на яку я обережно закинув ноги.

Дракула велично сидів у великому кріслі. Його крісло було середньовічним – високе дерев’яне крісло, а моє, як отоманка, – з м’якою оббивкою, наче Дракула хотів влаштувати гостя якомога зручніше, за сучасними побутовими вимогами.

Ми довго сиділи мовчки, і я вже вирішив, що він хотів так просидіти цілу ніч, як раптом він знову заговорив.

– За життя я любив книги, – сказав він, трохи обернувшись до мене, так що я міг бачити сяйво його очей і блиск розсипаного волосся. – Напевно, ви не знаєте, що я був певною мірою ученим. Це, здається, маловідомо, – тон його був байдужим. – Ви знаєте, що в мою епоху книг було мало. Підчас свого смертного життя я читав переважно тексти, освячені православною церквою, Євангелія та коментарі до них. Ці праці так і не знадобилися мені. А на той час, коли я посів своє законне місце на троні, великі бібліотеки Константинополя були зруйновані. Те, що залишилося від них у монастирях, я не міг прочитати своїми очима. – Він уважно дивився на вогонь. – Але в мене були інші джерела. Купці привозили мені багато чудових книг із різних місць: із Єгипту, Святої землі, з великих монастирів Заходу. З них я довідався про давній окультизм. Знаючи, що не зможу потрапити в рай, – і знову цей байдужний тон, – я став істориком для того, щоб зберегти свою історію навіки.

Він замовк, а я боявся запитати більше. Нарешті він, здавалося, зібрав думки докупи й постукав долонею по підлокітнику крісла.

– Це був початок моєї бібліотеки.

Я був занадто зацікавлений, щоб мовчати, але сформулювати питання мені було важко:

– Але після вашої смерті ви продовжували збирати книги?

– О так! – він повернувся й подивився на мене, напевно, тому, що я запитав це з власної волі, а потім похмуро посміхнувся.

Мені страшно було дивитися в його очі, прикриті важкими повіками.

– Я вже казав, що я в серці вчений, не менше, ніж воїн, а ці книги складали мені компанію упродовж довгих років. Тут багато книг практичного характеру, за якими можна вчитися мистецтва керувати державою, наприклад, або ознайомитися з військовою тактикою великих генералів. У мене багато різних книг. Ви самі побачите це завтра.

– А що ви хочете, щоб я зробив для вашої бібліотеки?

– Я ж сказав: скласти каталог. Я ніколи не складав повного списку моїх книг, не записував їх походження й стан. Це буде вашим першим завданням, і ви із вашим знанням мов і широтою світогляду виконаєте його швидше й краще, ніж будь-хто. До того ж ви будете мати справу з найкращими й наймогутнішими книгами, які будь-коли були написані. Чимало з них більше ніде не можна побачити. Напевно, ви знаєте, професоре, що збереглася лише одна сота всіх опублікованих у світі книг. Я поставив собі за мету збільшити цю мізерну частину і присвяти цьому сторіччя.

Коли він говорив, я знову помітив особливу чіткість і холодність його голосу, і те тремтіння всередині, мов брязкальце змії або дзюрчання води, що біжить серед каміння.

– Ваше друге завдання забере значно більше часу. По суті, воно триватиме вічно. Коли ви познайомитесь з моєю бібліотекою й зрозумієте принцип її складання так само добре, як і я, ви під моїм керівництвом вирушите у світ по нові здобутки – і старі теж, бо я ніколи не закінчу збирати скарби минулого. Я віддам у ваше розпорядження безліч найкращих архівів, і ви будете поповнювати мою бібліотеку новими знахідками.

Коли я повною мірою зрозумів цю пропозицію, – якщо я правильно зрозумів її суть, – холодний піт залив мене. Я ледве зміг вимовити щось тремтячим голосом:

– Чому ви не будете продовжувати робити це самі, як раніше?

Він посміхнувся, дивлячись на вогонь, і знову я побачив те, інше обличчя: собаки, вовка…

– Тепер у мене є інші справи. Світ змінюється, і я хочу змінюватися разом із ним. Можливо, незабаром мені не знадобиться така одіж, – він повільним рухом показав на свій середньовічний одяг, на своє могутнє тіло під ним, – і я досягну своєї мети, задовольню свої амбіції. Проте бібліотека дорога для мене, і я хочу, щоб вона збільшувалася. До того ж я іноді почуваю, що це місце стає дедалі небезпечнішим. Кілька істориків дуже близько підійшли до того, щоб його виявити, як і ви виявили б, якби я не перервав ваших досліджень. Але ви потрібні мені тут. Я відчуваю наближення небезпеки, а каталог бібліотеки треба скласти негайно, перш ніж перемістити її.

На якусь мить я уявив, що сплю, і це трохи допомогло.

– Куди ж ви її перемістите? (І мене разом із нею, міг би додати я.)

– У давнє місце, давніше, ніж це, пов'язане в мене з безліччю спогадів. Це далеке місце, але воно знаходиться ближче до великих сучасних міст, і я можу спокійно залишати його і повертатися знову. Ми перенесемо туди бібліотеку, і ви будете її розширювати.

Він поглянув на мене з упевненістю, що межувала з ніжністю, якби це нелюдське обличчя здатне було виражати таке почуття. Потім він підвівся, так само різко й незвичайно рухаючись.

– Для однієї ночі ми досить наговорилися, я бачу, що ви стомлені. Давайте використаємо ці години для читання, як я зазвичай роблю, а потім я піду. Коли настане ранок, ви мусите взяти папір і перо, які знайдете біля друкарського преса, і почнете складати каталог. Мої книги вже розкладено за тематикою, а не за століттями і десятиліттями. Побачите самі. Тут також є друкарська машинка, яку я придбав для вас. Якщо хочете, можете скласти каталог латиною, це я залишаю на ваш розсуд. І звичайно ж, ви вільні читати будь-які книги, котрі захочете.

Сказавши це, він підвівся, вибрав одну з книг на столі, знову сів і почав читати. Я побоявся відмовитися і зробив те саме, узявши перший, що впав у вічі, том. Це виявилася рання версія Макіавеллі «Государ» разом із серією дискурсів на тему моральності, про які я раніше нічого не чув. Я не здатен був зараз у тому стані, у якому я перебував, розуміти прочитане – я просто дивився, бездумно перегортаючи сторінки. Дракула, здавалося, був дуже зайнятий своєю книгою. Я замислився, дивлячись на нього, як після активного життя – життя, проведеного у битвах, – йому вдалося пристосуватися до цього підземного нічного існування, до усамітненого життя вченого.

Нарешті він підвівся й відклав книгу. Не промовивши жодного слова, він пішов у темряву великого залу, і я вже не міг розрізнити його постать. Потім я почув сухий скрегіт, наче тварина рила землю або хтось запалював сірника, але не було ніякого світла, і я відчув себе самотнім. Я прислухався, але все одно не міг зрозуміти, у якому напрямку він пішов. Принаймні, сьогодні він не збирався нападати на мене. Я зі страхом подумав про те, для чого він береже мене. Адже він легко міг перетворити мене на свого раба й водночас вгамувати спрагу. Я кілька годин просидів у кріслі, але перед самим світанком, мабуть, задрімав, тому що раптом прокинувся, відчувши якусь зміну в повітрі. Хоча світло не проникало в цю темну кімнату, я побачив, як Дракула наближається до каміна.

– Добрий день, – тихо сказав він і повернувся до темної стіни, туди, де стояв мій саркофаг.

Я підвівся на ноги, ніби змушений це зробити у його присутності. Але потім він знову зник у темряві, і тиша налягла на мене.

Через кілька довгих хвилин я підніс свою свічку й запалив від неї всі свічки в канделябрах, а також ще кілька свічок, які знайшов у свічниках уздовж стін. На столах я побачив керамічні лампи та маленькі чавунні ліхтарики і запалив їх також. Світло було для мене полегшенням, але я подумав: побачу я ще коли-небудь денне світло чи я вже приречений на вічний морок і мерехтливе світло свічок – саме це вже було для мене пеклом. Але, принаймні, я міг краще розглянути кімнату: вона була дуже широка, стіни заставлені полицями й великими шафами. Усюди я бачив книги, коробки, згортки, рукописи – величезну колекцію Дракули. Уздовж однієї стіни вишикувалися три саркофаги. Я підійшов ближче. Два менших були порожніми – в одному з них я, напевно, прокинувся вночі.