Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 48 страниц)

У наш монастир від приніс у своїй торбі чудові рідкісні книги, які він збирав і з яких він черпав божественну наснагу, бо сам знав грецьку, латинську, слов’янську мови й, можливо, багато інших. Він розповів нам безліч історій і залишив свої книги в нашій бібліотеці, і вони прославили її, хоча багато хто з нас читав лише однією мовою (та й то не всі). Він віддав нам ці дарунки й сказав, що сам теж закінчив свої подорожі й тепер навічно залишиться в Зографу разом зі своїми книгами.

Лише я та ще дехто з братів помітили, що Стефан нічого не говорив про своє перебування у Валахії, крім того, що він був там послушником, а також не розповідав про болгарський монастир Светі Георгі до останньої хвилини свого життя. Він прийшов до нас уже хворий (страждав на болі у суглобах) і менш ніж через рік сказав нам, що сподівається незабаром схилитися перед престолом Спасителя, якщо його гріхи відпустить Той, хто прощає всіх, хто щиро розкаюється. Перед самою смертю він попросив сповідатися перед настоятелем, тому що зустрічався з таким злом, із яким він не може померти. А настоятель, уражений його сповіддю, попросив мене ще раз сповідати його й записати все, що він говорив, оскільки він, настоятель, хотів би потім надіслати цей лист у Константинополь. Усе це я зробив швидко, без помилок, сидячи поруч зі Стефаном біля його смертної постелі, слухаючи із серцем, сповненим жаху, історію, яку він терпляче викладав, після чого йому дали святе причастя і він помер у сні й був похований у нашому монастирі.

Розповідь Стефана зі Снагова, точно записана грішником Захарієм

Я, Стефан, після кількох років мандрівок й особливо після зруйнування улюбленого святого міста Константинополя, пішов шукати спокою на північ від великої ріки, що розділяє землі булгарів і даків. Я йшов по рівнинах, потім по горах і нарешті вийшов до монастиря, що знаходиться на острові озера Снагова. Це одне з найзручніших для захисту місць. Там мене привітав добрий настоятель, і я сів поруч із ченцями, так само покірними й відданими молитві, як і багато з тих, кого я зустрічав під час своїх подорожей. Вони назвали мене братом і щедро поділилися їжею й питвом, я відчув спокій у їхній побожній тиші, якого не відчував уже багато місяців. Оскільки я важко працював і покірно виконував усі вказівки настоятеля, він незабаром дарував мені дозвіл залишитися серед них. Їхня церква була невелика, але напрочуд гарна, зі знаменитими дзвонами, чий дзенькіт лунав над водою.

Ця церква й монастир одержали величезну допомогу від володаря тих місць – Влада, сина Влада Дракули, якого двічі скидали з трону султан та інші вороги. Він також був у полоні в Матьяша Корвінуса, короля мадярів. Цей князь Дракула був дуже сміливим, у відчайдушних битвах відвойовував у безбожників багато захоплених ними земель, прибуток від битв він віддавав монастирю, наказуючи молитися за нього, його родину та їх безпеку, що ми й робили. Багато ченців пошепки говорили про те, що він грішив з неймовірною жорстокістю, а також дозволив навернути себе в латинську віру, коли був у полоні в мадярського короля. Але настоятель не хотів чути про нього жодного поганого слова й не раз ховав самого Влада та його людей у вівтарі церкви, коли його хотіли вбити.

В останній рік свого життя Дракула прийшов у монастир, як робив це дуже часто й раніше. Я не бачив його тоді, тому що настоятель відіслав мене й ще кількох ченців у справах в іншу церкву. Повернувшись, я почув, що Дракула був у монастирі й залишив нові скарби. Один брат, який збирав провізію у селян і чув багато різних історій, прошепотів, що Дракула міг подарувати як мішок із відрізаними вухами й носами, так і мішок зі скарбами. Але коли настоятель почув про це, він дуже покарав базіку. Вийшло так, що я ніколи не бачив живим Влада Дракулу, але я бачив його мертвим, про що я зараз розповім.

Приблизно за чотири місяці поширилась чутка, що князь був оточений у битві й убитий невірними, знищивши перед цим своїм величезним мечем понад сорок ворогів. Коли він загинув, солдати султана відтяли його голову й забрали її, аби показати своєму володареві.

Усе це було відомо людям у таборі князя Дракули, і хоча багато хто й утік, почувши ці новини, знайшлися такі, що принесли жахливі вісті, а також і саме тіло в монастир у Снагові, після чого вони теж утекли. Настоятель заплакав, побачивши, як тіло піднімають із човна, й уголос молився Богові як за душу Влада Дракули, так і про захист, тому що невірні підійшли вже дуже близько. Він наказав залишити тіло в церкві.

Це було одне з найжахливіших видовищ, які я будь-коли бачив: безглаве тіло в червоному і пурпурному вбранні лежало серед палаючих свічок. Ми вартували тіло ще три дні й три ночі. Я сидів у першій варті, у церкві все було спокійно, якщо не зважати на покалічене тіло. У другій варті теж усе було спокійно – так сказали брати, які охороняли тіло цілу ніч. Але третьої ночі деякі стомлені брати задрімали, і сталося таке, що вселило жах у серця інших. Що це було, вони не могли потім точно сказати, бо кожен бачив щось окреме. Один чернець бачив, як звір стрибав від тіні біля вівтаря й над труною, але він не міг сказати, який це був звір, не міг і описати його. Інші бачили, як порив вітру або густий туман увірвався в церкву, загасив багато свічок, а брати заприсяглися святими, ангелами й особливо архангелами Михаїлом і Гавриїлом, що в темряві безглаве тіло князя сіпнулося й намагалося встати. Брати зчинили великий галас, наповнюючи церкву жахом, уся громада прокинулася. Ці ченці, вибігаючи, описували свої видіння, завзято сперечаючись між собою.

Коли вийшов настоятель, я побачив при світлі смолоскипа, що він, слухаючи розповіді, сполотнів і багато разів хрестився. Він нагадав усім присутнім, що душа цього володаря в наших руках і ми повинні подбати про неї. Він завів нас у церкву, знову запалив свічки, і ми побачили, що тіло спокійно лежить, як і раніше, у труні. Настоятель наказав обшукати церкву, але в жодному куті не знайшли ні демона, ні тварини. Потім він наказав нам заспокоїтися і йти у свої келії, і коли настав час першої служби, ми проводили її, як звичайно, й усе було спокійно.

Але наступного вечора він скликав вісьмох ченців (мені випала честь бути серед них), і нам сказали, що ми зробимо вигляд, ніби поховаємо тіло в церкві, а насправді його слід негайно вивезти із цього місця. Він сказав, що лише одному з нас відкриє таємницю щодо того, куди й чому ми маємо відвезти тіло, а інших незнання захистить якомога довше. Настоятель так і вчинив: він обрав одного ченця, якого знав багато років, відкрив йому таємницю, а іншим (нам) наказав тільки слухатися його й не ставити жодних питань.

Таким чином я, хоч колись і думав більше не мандрувати, знову став мандрівником і, перетнувши велику відстань, увійшов із моїми товаришами в місто, де народився, яке стало місцем царства невірних. У цьому місті я побачив багато змін. Великий собор святої Софії перетворили на мечеть, і ми не могли туди увійти. Багато церков було зруйновано або перетворено на руїни, а інші – на будинки поклоніння для турків, навіть Панахрантос. І там я зрозумів, що ми шукаємо скарб, який може прискорити порятунок душі нашого князя, і що цей скарб уже врятували з великим ризиком двоє святих та сміливих ченців із монастиря Святого Спасителя, і саме вони таємно вивезли його з міста. Але деякі яничари султана запідозрили щось, тож небезпека загрожувала нам, і довелося знову вирушати в дорогу на пошуки скарбу, цього разу в давньому царстві булгарів.

Коли ми проходили тими землями, то бачили, що дехто вже знає про нашу місію, тому що дедалі більше людей виходило до дороги, мовчки вклоняючись нашій процесії, а деякі йшли за нами багато миль, торкалися візка руками або цілували його. Під час цієї подорожі відбулося найжахливіше. Коли ми проходили через місто Хасково, до нас під’їхали вартові міста і силою та брутальними словами примусили нас зупинитись. Вони обшукали візок, заявивши, що все одно знайдуть те, що ми везли, схопили два пакунки й розкрили їх. Коли це виявилася їжа, вони у гніві кинули її на землю й схопили двох наших братів. Ці добрі ченці говорили, що вони нічого не знають, але це тільки розлютило лиходіїв, і вони відрубали їм руки та ступні ніг і посипали рани сіллю до того, як бідолахи померли. Вони відпустили решту, але відправили нас із прокльонами й лементом. Пізніше нам удалося забрати тіла й кінцівки наших друзів і поховати їх по-християнському в монастирі Бачково, ченці якого багато днів і ночей молилися за їхні віддані душі.

Після цієї події ми, налякані й сумні, вирушили далі, але їхати було не так далеко, і ми без пригод дісталися до монастиря Светі Георгі. Там ченці, хоч вони були старі і їх було мало, привітали нас і сказали, що справді скарб, який ми шукали, до них принесли двоє прочан кілька місяців тому, і все було гаразд. Ми не хотіли поки повертатися в Дакію через усі ті небезпеки й вирішили влаштуватися в монастирі. Мощі, які ми привезли туди, були таємно поховані в раку у Светі Георгі, а слава монастиря серед християн привела до його воріт багатьох прочан, які молилися там і зберігали мовчання. Якийсь час ми жили мирно, і завдяки нашій праці монастир розрісся. Але незабаром у селах поблизу почалася чума, хоча поки що вона не вразила монастир. Пізніше я дізнався, що це була не чума, а… (У цьому місці рукопис обривався.)

Розділ 60

Коли Стойчев закінчив, ми з Хелен кілька хвилин не могли вимовити ані слова. Стойчев і сам раз у раз кивав головою, прикладаючи руку до обличчя, наче бажаючи прокинутись. Нарешті Хелен заговорила:

– Це та сама подорож – напевно та сама!

Стойчев повернувся до неї:

– Я вірю, що так воно і є. Без сумніву, ченці брата Кирила перевозили тіло Влада Тепеса.

– Це означає, що, не враховуючи тих двох, кого вбили оттомани, вони благополучно дійшли до болгарського монастиря Светі Георгі – де це?

То було питання, яке найбільше хотів поставити я – серед усіх цих загадок ця здавалася найважливішою. Стойчев торкнувся лоба.

– Якби я тільки знав, – пробурмотів він. – Ніхто не знає. Немає поблизу Бачково такого монастиря, що називався б Светі Георгі, і немає жодного доказу того, що там такий існував. Светі Георгі – один із декількох середньовічних монастирів у Болгарії, про які нам відомо, що вони існували, але зникли за часів оттоманського гніту. Можливо, його спалили, а камені розкидали або використали для спорудження інших будівель, – він сумно подивився на нас. – В оттоманів були причини ненавидіти цей монастир або боятися його, можливо, саме вони його повністю зруйнували. Звичайно ж, вони не дозволили відбудувати його, як у випадку з Рільським монастирем. Якось я дуже цікавився пошуками його місцезнаходження… – він замовк на мить. – Після смерті мого друга Ангелова я намагався продовжити його дослідження. Я поїхав у Бачковський монастир, говорив із ченцями й з багатьма місцевими жителями, але ніхто не чув про монастир Светі Георгі. Я не знайшов його і на жодній зі старих карт, які вивчав. Мені спадало на думку, що, можливо, Стефан дав Захарію неправильну назву. Я думав, що серед людей збереглася хоча б легенда, зрештою, якщо там поховані мощі такої важливої історичної особи, як Влад Дракула. Перед війною я хотів поїхати на Снагов, щоб спромогтися про щось дізнатися там…

– І тоді б ви могли зустрітися з Россі або, принаймні, з археологом Георгеску! – вигукнув я.

– Можливо, – він якось дивно посміхнувся. – Якби ми з Россі зустрілися там, ми змогли б поділитися знаннями до того, поки не стало занадто пізно.

Я не зовсім зрозумів, що він мав на увазі: перш ніж у Болгарії почалася революція? перш ніж він став вигнанцем? Я не хотів запитувати. Але за мить він сам пояснив:

– Розумієте, я досить різко зупинив своє дослідження. Того дня, коли я повернувся з Бачково, переповнений планами поїхати в Румунію, я застав у свій софійській квартирі жахливу сцену.

Він замовк і заплющив очі.

– Я намагаюся не згадувати про той день. Мені треба пояснити вам спочатку, що в мене була маленька квартира біля Римської стіни в Софії – це дуже давній район, мені він подобався через дух історії навколо. Я вийшов, щоб купити продукти, і залишив свої документи й книги про Бачково та інші монастирі розкритими на моєму столі.

Коли я повернувся, то побачив, що хтось перерив усі мої речі: скинув книги з полиць, обшукав мою шафу. На столі, на моїх паперах був тонкий слід крові. Ви знаєте, як від чорнила, плями на сторінці… – він замовк і уважно подивився на нас. – Посеред стола лежала книга, якої я ніколи не бачив…

Він раптово підвівся, пройшов в одну з кімнат, і ми почули, як він ходить там, пересуваючи книги. Мені треба було б підвестися й допомогти йому, але я сидів і безпорадно дивився на Хелен, яка, здавалося, теж завмерла.

За кілька хвилин Стойчев повернувся з великою книгою в руках. Вона була в потертій шкіряній обкладинці. Він поклав її перед нами, і ми мовчки спостерігали, як він неохоче розкрив її своїми старими руками й показав, не сказавши ні слова, багато порожніх сторінок і малюнок у центрі. Дракон здавався меншим, оскільки на великих сторінках книги було багато вільного місця навколо малюнка, але це, без сумніву, була та сама гравюра, із плямою внизу, яку я помітив у книзі Г’ю Джеймса. Але тут була ще одна пляма на пожовклому папері біля лапи дракона. Стойчев показав її, проте, здавалося, його сповнили емоції – відраза, страх, бо він раптом забув, що розмовляє з нами англійською.

– Крее, – сказав він. – Кров.

Я нахилився нижче. Коричнева пляма була відбитком пальця, це було чудово видно.

– Господи, – я згадав свого бідолашного кота й друга Россі, Хеджеса. – Чи було в цій кімнаті щось або хтось іще? Що ви зробили, коли побачили це?

– У кімнаті нікого не було, – тихо сказав він. – Двері були замкнені. Коли я повернувся і побачив цю жахливу сцену, то зателефонував у поліцію, вони оглянули все, нарешті (як ви кажете) зробили аналіз крові і легко виявили, чия це кров.

– Чия? – Хелен нахилилася до нього.

Стойчев ще більше понизив голос, так, що мені теж довелося нахилитися, аби почути його слова. Піт застиг на його зморщеному обличчі.

– Моя, – сказав він.

– Але…

– Ні, звісно, ні, я не був там. Але поліція вирішила, що я сам підготував цю сцену. Єдине, що в них не збігалося, – це відбиток пальця. Вони сказали, що ніколи не бачили такого відбитка людського пальця: на ньому було занадто мало ліній. Вони віддали мені книги й папери і змусили заплатити гроші за такі жарти із законом. Я ледве не втратив своє місце викладача.

– І ви припинили свої дослідження? – здогадався я.

Стойчев збентежено знизав плечима.

– Це єдиний проект, який я не закінчив. Але навіть тоді я продовжив би, якби не це, – він повільно перегорнув другу сторінку книги. – Це, – повторив він, і там, на сторінці, ми побачили єдине слово, написане гарним, архаїчним почерком, стародавнім, густим чорнилом.

На той час я знав уже досить букв кирилиці, щоб розгадати цю загадку, хоча перша буква збила мене на мить з пантелику. Хелен прочитала пошепки:

– «СТОЙЧЕВ». О, ви знайшли власне ім’я в ній. Який жах!

– Так, моє ім’я, явно видно, що почерк і чорнило середньовічні. Я завжди шкодував, що злякався цього дослідження, але я був дуже настрашений. Я подумав, що зі мною може щось трапитися, як те, що сталося з вашим батьком, мадам.

– У вас були підстави боятися, – сказав я старому вченому. – Але ми сподіваємось, що для професора Россі ще не все втрачено.

Стойчев випростався на стільці.

– Так, якщо ми знайдемо Светі Георгі. Спочатку нам треба поїхати в Ріль і подивитися на інші листи брата Кирила. Як я вже й говорив, я ніколи раніше не пов’язував їх із «Хронікою Захарія». У мене тут немає копій, а керівництво Рільського монастиря не дозволило опублікувати їх, хоча кілька істориків, включаючи мене, мають дозвіл. У Рілі є ще одна людина, з якою я хотів би вас познайомити. Але, можливо, і він не зможе допомогти.

У Стойчева був такий вигляд, ніби він хотів нам щось ще сказати, але тієї миті ми почули квапливі впевнені кроки по сходах. Професор спробував підвестися, а потім благально подивився на мене. Я схопив Книгу Дракона, зник з нею в сусідній кімнаті й сховав її якнайдалі, за коробки. Приєднався до Хелен і Стойчева я саме тоді, коли Ранов відчинив двері бібліотеки.

– Ага, – сказав він, – конференція істориків! Ви пропускаєте власне свято, професоре.

Він почав безцеремонно ритися в книгах і паперах на столі і нарешті вихопив старий журнал, з якого Стойчев читав нам частину «Хроніки Захарія».

– Це предмет вашого інтересу? – він ледве не посміхнувся нам. – Можливо, мені теж це треба прочитати для розширення світогляду. Я небагато знаю про середньовічну Болгарію. А ваша чарівна племінниця не настільки зацікавлена в мені, як я думав. Я запросив її в один із найкрасивіших куточків вашого саду, а вона досить рішуче відмовилася.

Стойчев почервонів від гніву, здавалося, він був готовий от-от спалахнути, але, на мій подив, Хелен урятувала його:

– Тримайте ваші брудні чиновницькі лапи якнайдалі від цієї дівчини, – сказала вона, дивлячись Ранову просто в очі. – Ви тут для того, щоб докучати нам, а не їй.

Я торкнувся її руки, застерігаючи від люті цього чоловіка. Нам зовсім ні до чого політичний скандал. Але вони з Рановим просто обмінялися довгими оцінюючими поглядами і відвернулися одне від одного.

Стойчев отямився.

– Дослідженню наших гостей дуже допомогло б, якби ви змогли організувати їм поїздку в Ріль, – спокійно сказав він Ранову. – Я б теж хотів поїхати разом із ними, для мене було б честю показати їм Рільську бібліотеку особисто.

– Ріль? – Ранов зважив на руці журнал. – Дуже добре. Це буде наша наступна екскурсія. Це можна буде влаштувати післязавтра. Я надішлю вам повідомлення, професоре, і скажу, коли ви зможете зустрітися там з нами.

– А ми б не могли поїхати завтра? – я намагався говорити якомога спокійніше.

– Ви так поспішаєте? – Ранов звів брови. – Потрібен час, аби виконати таке бажання.

Стойчев кивнув.

– Ми будемо терпляче чекати, а професори до поїздки можуть насолоджуватися краєвидами Софії. А тепер, друзі мої, ось що: це був дуже приємний обмін думками, але Кирило й Мефодій не заперечували б, якби ми ще й поїли, випили і веселилися. Ходімо, міс Россі, – він простягнув свою слабку руку Хелен, яка допомогла йому підвестися. – Дайте мені вашу руку, і ми підемо святкувати день тих, хто вчить і хто навчається.

Решта гостей почала збиратися в альтанці, і ми невдовзі зрозуміли чому: троє молодих людей витягли із сумок свої інструменти й улаштувалися біля столів. Худорлявий хлопчик із кучмою темного волосся на голові тиснув на чорно-білі клавіші акордеона, другий грав на кларнеті. Вони зіграли кілька нот, поки третій діставав великий шкіряний барабан і довгі палички з м’якими подушечками на кінці. Вони розсілися на трьох стільцях, що стояли поруч, і, посміхнувшись одне одному, зіграли акорд чи два, сідаючи зручніше. Кларнетист зняв піджак.

Потім, обмінявшись поглядами, почали. Невідомо звідки виникла жива, найчудовіша музика, яку я будь-коли чув. Стойчев посміхався зі свого «трону» перед залишками смаженого ягняти, а Хелен, що сиділа поруч зі мною, стисла мою руку. Це була така мелодія, що здіймалася в повітря, наче циклон, потім стрибала в незнайомому для мене ритмі, але такому, перед яким неможливо встояти. Акордеон то розгортався, то згортався, і ноти вилітали з-під пальців музиканта. Я був уражений швидкістю й енергією, з якою вони всі грали. Звук викликав радісні крики й схвалення.

За кілька хвилин дехто із слухачів підхопився, беручи одне одного за пояс, і почався танець, такий жвавий, якою була й сама мелодія. Їхні добре начищені черевики підстрибували на траві. Незабаром до них приєдналися жінки у строгих сукнях, які танцювали, тримаючи спину рівно, а ногами виписуючи кренделі Обличчя танцюристів сяяли, вони посміхалися, ніби нічого не могли із цим вдіяти, і обличчя музикантів сяяли у відповідь. Чоловік у першому ряду дістав білий носовичок, підняв його високо, і люди закружляли довкола нього. У Хелен загорілися очі, і вона постукувала долонею по столу, наче не могла всидіти на місці. Музиканти грали, а всі інші раділи, піднімали келихи й пили, а танцюристи й не думали зупинятись. Нарешті музика закінчилася і танок розпався. Танцюристи витирали піт і голосно сміялися. Чоловіки повернулися до своїх склянок, а жінки почали діставати носовички та поправляли зачіски.

Потім акордеоніст знову заграв, але цього разу повільну смутну мелодію, затягуючи ноти. Він закинув свою кошлату голову й заспівав. Насправді це була наполовину пісня, наполовину плач – мелодія баритона було такою сумною, що наверталися сльози від журби. Я відчував, як стискується моє серце, згадуючи всі життєві втрати.

– Про що він співає? – запитав я Стойчева, щоб приховати свої емоції.

– Це стара пісня, дуже стара – думаю, їй приблизно триста чи чотириста років. У ній розповідається про гарну болгарську дівчину, за якою женуться турецькі загарбники. Вони хочуть віддати її в гарем місцевого паші, і вона тікає. Вона забігає на високу скелю біля свого села, а переслідувачі галопом мчать за нею на конях. Біля вершини гори є урвище. Там вона кричить, що радше помре, ніж стане коханкою невірного, і кидається у прірву. Пізніше біля підніжжя гори народжується джерело із пречистою й найсолодшою водою в тій долині.

Хелен кивнула:

– У Румунії теж є схожі пісні.

– Гадаю, вони є скрізь, де балканський народ зазнав турецького гніту, – сумно сказав Стойчев. – У нас, у болгарському фольклорі, дуже багато таких пісень на різні теми, і всі вони – крик протесту проти поневолення нашого народу.

Акордеоніст, схоже, вирішив, що він досить порвав наші серця, бо наприкінці пісні він хитро посміхнувся й знову заграв танцювальну музику. Цього разу більшість гостей підвелися й почали танцювати – лінія танцюристів звивалась уздовж тераси. Один із чоловіків потягнув нас за собою, і Хелен пішла танцювати, а я залишився сидіти на стільці поруч зі Стойчевим. Мені подобалося спостерігати за нею. Після короткого ознайомлення вона підхопила танець. Можливо, такі танці були в неї в крові: вона трималась із природною гідністю, ноги рухалися точно в такт. Дивлячись на витончені лінії її фігури під білою блузкою й чорною спідницею, її сяюче обличчя з темними локонами, я благав долю, щоб з нею нічого не сталося, і міркував, чи дозволить вона мені захистити її.