Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 48 страниц)

Розділ 40

Наступного ранку я прокинувся й зрозумів, що дивлюся на позолочених янголяток над моїм твердим маленьким ліжком, і спочатку не міг зрозуміти, де знаходжуся. Це було неприємне почуття: знаю, що далеко від дому, але не можу згадати, у якому я місті, Нью-Йорку, Стамбулі, Будапешті чи ще десь. Я згадав, що перед тим, як прокинутися, мені наснився кошмар. Біль у моєму серці нагадував про зникнення Россі. Уранці в мене завжди було це почуття – мені здавалося, що уві сні я був у якомусь похмурому місці і якби залишився надовше, я б знайшов його.

Хелен снідала в їдальні готелю. На столі перед нею лежала газета – я відчув безнадійність, коли побачив надруковані слова на папері, але не міг зрозуміти жодного слова. Хелен весело привітала мене, махнувши рукою. Напевно, комбінація сну, цих заголовків, доповіді, яка дедалі наближалася, відбилися на моєму обличчі, тому що Хелен запитливо дивилася на мене.

– Чому такий сумний? Знову думав про жорстокість оттоманів?

– Ні, тільки про міжнародні конференції.

Я сів поруч і взяв з її кошика булочку й білу серветку. Готель, незважаючи на всю його застарілість, здавалося, спеціалізувався на бездоганних серветках. Булочки з маслом і джемом були чудовими, як і кава, що з’явилася за кілька хвилин. Не було ніякої гіркоти.

– Не хвилюйся, – заспокоювала мене Хелен. – Усі…

– Розірвуть на шматочки? – припустив я.

Хелен розсміялася.

– Ти збагачуєш мою англійську, – сказала вона, – або псуєш її.

– Учора ввечері я був уражений твоєю тіткою, – сказав я, намащуючи маслом чергову булку.

– Я так і зрозуміла.

– Розкажи мені, як їй удалося приїхати сюди з Румунії й досягти такого високого становища? Якщо ти не заперечуєш проти моїх запитань.

Хелен випила трохи кави.

– Це був випадок долі, я думаю. Її родина була дуже бідною, вони жили в Трансільванії, обробляли маленьку ділянку землі в селі, якого, кажуть, уже не існує. У моїх дідуся й бабусі було дев’ятеро дітей, Єва була третьою. Вони відправили її на роботу, коли їй було шість років, тому що потрібні були гроші, а прогодувати її вони не могли. Вона працювала на віллі якогось багатія – угорця, якому належала вся земля за межами села. Між війнами там було багато угорських землевласників – вони опинилися там після зміни кордонів за Тріанонською угодою.

Я кивнув:

– Перерозподіл кордонів після Першої світової війни?

– Саме так. Отож Єва працювала на цю родину із самого дитинства. Вона розповідала, що вони були дуже добрими до неї. Щонеділі вони відпускали її додому, де вона могла провести час зі своєю родиною. Коли їй виповнилося сімнадцять років, люди, на яких вона працювала, вирішили повернутися в Будапешт і взяли її з собою. Там вона познайомилася з юнаком, революціонером Яношем Орбаном. Вони закохалися одне в одного й одружилися, і він живим повернувся з війни. – Хелен зітхнула. – Так багато молодих людей по всій Європі воювали в Першій світовій війні, ти ж знаєш, вони були поховані в братських могилах у Польщі, Росії… Після війни Орбан став правити коаліційним урядом, під час великої революції його нагородили, призначивши на посаду в міністерстві. Але потім він загинув в автомобільній катастрофі, а Єва виховувала синів і продовжувала його політичну кар’єру. Вона приголомшлива жінка. Я ніколи не знала точно про її особисті переконання, іноді мені здається, що вона тримає свої почуття подалі від політики – це тільки її професія. Гадаю, мій дядько був палкою людиною, затятим шанувальником ленінської доктрини й щиро захоплювався Сталіним до того, як тут стало відомо про його звірства. Не можу сказати, що моя тітка така сама, але вона зробила гарну кар’єру. У результаті в її синів є всі привілеї, до того ж вона змогла завдяки своїй владі допомогти мені, як я тобі й розповідала.

Я уважно слухав.

– А як ви з матір’ю переїхали сюди?

Хелен знову зітхнула.

– Моя мати на дванадцять років молодша від Єви, – сказала Хелен. – Вона завжди була улюбленицею Єви серед молодших братів і сестер, їй було лише п’ять років, коли Єва поїхала до Будапешта. Потім моя мати у дев’ятнадцять років завагітніла (до того ж незаміжня!). Вона боялася, що про це довідаються батьки або будь-який житель села. Ти розумієш, що за тих умов і традицій вона могла стати жертвою вигнання й, можливо, померла б від голоду. Вона написала Єві й попросила про допомогу, тітка й дядько організували її переїзд у Будапешт. Мій дядько зустрів її на кордоні, який дуже пильно охороняли, й забрав її у місто. Одного разу я почула від тітки, що мій дядько дав величезного хабаря митникам. В Угорщині ненавиділи жителів Трансільванії, особливо після тієї угоди. Мати казала мені, що захоплювалася дядьком, не тільки тому, що він допоміг їй вийти зі складної ситуації, але також тому, що він ніколи не давав їй відчути різницю між їх національним походженням. Вона дуже страждала, коли він загинув. Адже він перевіз її в Угорщину і допоміг почати нове життя.

– А потім народилася ти? – запитав я тихо.

– Потім народилася я в найкращій будапештській лікарні. Мої тітка й дядько допомагали виховувати мене, дали освіту. Ми жили з ними доти, доки я не пішла в університет. Під час війни Єва знайшла нам місце в селі, де якимось чином зуміла нас прогодувати. Моя мати теж тут училася, вивчила угорську мову. Вона завжди відмовлялася вчити мене румунської, хоча я іноді чула, як вона уві сні розмовляла румунською. – Вона сумно подивилася на мене: – От бачиш, що твій улюблений Россі зробив з нашим життям, – сказала вона, при цьому її губи затремтіли. – Якби не мої тітка з дядьком, моя мати вмерла б сама десь у лісі, де її зжерли б вовки. Обох нас, до речі.

– Я теж вдячний твоїм тітці й дядькові, – сказав я, а потім, боячись її погляду, став наливати собі каву з металевої посудини, що стояла біля мого ліктя.

Хелен не відповіла. За хвилину вона дістала якісь папери й сказала:

– Може, повторимо ще раз доповідь?

Ранкове сонце й прохолодне повітря були сповнені небезпеки для мене, поки ми йшли до університету, я міг думати тільки про ту мить, що наближалася з неймовірною швидкістю, коли мені доведеться читати доповідь. До цього я лише один раз виступав із доповіддю на презентації, спільній із Россі, – відбулося це торік, коли він організував конференцію з голландського колоніалізму. Кожен із нас написав по половині доповіді, моєю половиною виявилася жалюгідна спроба втиснути у двадцять хвилин зміст ще не написаної дисертації. Россі був чудовим – його частина була схожа на розгорнутий трактат про культурну спадщину Нідерландів, стратегічну силу голландського військового флоту й про витоки колоніалізму. Незважаючи на власне почуття неадекватності до всього, що відбувалося, мені підлестило те, що він залучив мене до своєї доповіді. До того він підтримував мене своєю присутністю на кафедрі, своєю впевненістю й спокоєм. Він по-дружньому поплескав мене по плечі, коли я звернув увагу публіки на нього. Сьогодні я буду сам на сам з аудиторією. Перспектива була жахливою, мене тішила тільки думка про те, як з усім цим упорався б Россі.

Елегантний Пешт лежав навколо нас, і зараз при яскравому денному світлі я бачив, що вся його пишнота відбудовується, точніше відновлюється, після зруйнування під час війни. У багатьох будинків усе ще не було стін і вікон, а іноді й цілих поверхів, і якщо уважно придивитися, можна побачити, що майже кожна поверхня, із чого б вона не була зроблена, пробита кулями. Як мені хотілося пройти далі, щоб побачити більшу частину Пешта. Але ми домовилися, що відвідаємо всі ранкові доповіді, щоб не викликати підозри щодо законності нашої присутності.

– Пізніше, увечері, я хочу дещо зробити, – сказала Хелен задумливо. – Ми підемо в університетську бібліотеку перед закриттям.

Коли ми підійшли до великого будинку, у якому вчора проводили прийом, вона зупинилася:

– Зроби мені ласку.

– Звичайно. Яку?

– Не говори з Гежею Йожефом про наші подорожі й про те, що ми шукаємо когось.

– Я й не збирався цього робити, – сказав я роздратовано.

– Я просто попереджаю тебе. Він може бути дуже чарівним, – вона підвела свою руку в рукавичці на знак примирення.

– Гаразд, – я притримав для неї великі двері в стилі бароко, і ми ввійшли.

У лекційному залі на другому поверсі багато які з людей, що я бачив учора, вже сиділи на стільцях, виставлених у ряд, професори жваво розмовляли або перегортали папери.

– Боже мій, – промурмотіла Хелен. – Відділ етнографії теж увесь тут.

За мить вона вже вітала колег і розмовляла. Я побачив, як вона посміхалася старим друзям, мабуть, колегам, з якими вона пропрацювала кілька років, і хвиля самотності нахлинула на мене. Здавалося, вона показувала в мій бік, намагалася відрекомендувати мене здалеку, але шум голосів і незрозуміла угорська мова утворювали між нами явний бар’єр.

Саме тоді я відчув, як торкнулися мого плеча, і переді мною з’явився Гежа. Його посмішка й потиск руки були теплими.

– Як вам наше місто? – запитав він. – Усе вам до вподоби?

– Усе, – відгукнувся я з такою самою теплотою. Я добре запам’ятав попередження Хелен, але ця людина не могла не сподобатися.

– Дуже радий, – сказав він. – Ваша доповідь буде сьогодні?

Я закашлявся.

– Так, – підтвердив я. – Так, саме так. А ви? А ваша доповідь сьогодні буде?

– О ні, ні, – сказав він. – Насправді я проводжу одне дуже цікаве дослідження. Але доповідати я не готовий.

– Яка тема вашого дослідження? – я не міг втриматися й запитав, але тієї миті професор Шандор з білою зачіскою підвівся й закликав аудиторію до порядку.

Юрба розсілася по місцях, як птахи на проводах, і запанувала тиша. Я сидів позаду поруч із Хелен і весь час позирав на годинника. Була тільки дев’ята тридцять, тому я міг ненадовго розслабитися. Гежа Йожеф сів спереду, я бачив у першому ряді потилицю його гарної голови. Озирнувшись, я також побачив обличчя знайомих мені людей з учорашнього прийому. Це були серйозні, трохи напружені обличчя, усі дивилися на професора Шандора.

– Guten Morgen, – випалив він, і мікрофон запищав, поки студент у блакитній сорочці й чорній краватці не підійшов і не полагодив його. – Good morning, вельмишановна аудиторіє. Guten Morgen, bonjour, ласкаво просимо в університет Будапешта. Ми раді привітати вас на першій Європейській конференції істориків… – раптом мікрофон знову засвистів, і ми упустили кілька фраз. У професора Шандора, як видно, закінчився до того ж запас англійських слів, тому кілька хвилин він говорив на суміші угорської, німецької й французької мов. Із французьких і німецьких слів я зрозумів, що обід будуть подавати о дванадцятій, потім, на мій жах, що я був окрасою програми, зіркою конференції, що я визнаний американський учений, фахівець не тільки з історії Нідерландів, а й у галузі економіки Оттоманської імперії й руху трудящих у Сполучених Штатах Америки (тітка Єва сама все це придумала?), що моя книга про купецькі гільдії у Голландії епохи Рембрандта вийде наступного року і що організаторам конференції дуже пощастило, оскільки вони дістали мою згоду на участь у конференції буквально на цьому тижні.

Це було гірше, ніж у моєму найжахливішому сні, я присягнувся, що Хелен пошкодує, якщо вона приклала до цього руку. Багато вчених в аудиторії оберталися й дивилися на мене, вдячно посміхалися, кивали, навіть показували мене один одному. Хелен сиділа поруч зі мною з королівською серйозністю, але іноді у вигині її плеча під темним жакетом я помічав (тільки я, сподіваюся) чудово приховане бажання розсміятися. Я намагався мати гідний вигляд, раз у раз повторюючи собі, що все це я робив заради Россі.

Професора Шандора змінив невисокий лисий чоловік із доповіддю, здавалося, про Ганзейську спілку. За ним виступала сива жінка в синій сукні: вона говорила про історію Будапешта, але я не міг зрозуміти жодного слова. Перед обідом виступив ще один молодий учений з Лондонського університету – він був приблизно мого віку, я був дуже радий, коли довідався, що він доповідатиме англійською, а угорський студент-філолог читав переклад його доповіді німецькою. (Дивно, подумав я, що тут лунає німецька мова після того, як буквально десять років тому німці зруйнували Будапешт, але потім нагадав собі, що ця мова була дуже поширена в часи Австро-Угорської імперії.)

Професор Шандор відрекомендував англійця Г’ю Джеймсом, професором з історії Східної Європи.

Професор Джеймс був у коричневому твідовому костюмі й краватці оливкового кольору. Він був неймовірно схожий на типового англійця, і я ледь стримав сміх. Він блиснув очима, оглянувши аудиторію, і приємно посміхнувся.

– Ніколи не думав, що опинюся в Будапешті, – сказав він, оглядаючи нас. – Але я дуже вдячний, що знаходжусь тут, у цьому великому місті Центральної Європи – воротах між Сходом і Заходом. А тепер я заберу кілька хвилин вашого часу, щоб поміркувати над тим, яку спадщина залишили після себе оттоманські турки в Центральній Європі, коли зазнали поразки під час облоги Відня 1685 року.

Він зробив паузу і посміхнувся студентові-філологу, який старанно прочитав нам перше речення німецькою. Вони продовжували таким чином, міняючи мови, але професор Джеймс, мабуть, відхилявся від написаного тексту, бо в міру того як він намагався розкрити тему, студент дедалі частіше кидав на нього здивовані погляди.

– Ми всі, звичайно ж, чули історію винаходу круасанів. Це дарунок паризького шеф-кухаря – кондитера Відня – за перемогу над оттоманами. Круасан – це, звичайно ж, півмісяць з оттоманських прапорів, символ, яким насолоджуються на Заході разом із кавою. – Він озирнувся навколо, посміхаючись, але потім, схоже, зрозумів, як і я, що більшість цих допитливих угорських учених ніколи не були в Парижі або Відні. – Отож, таким чином, спадщину оттоманів можна висловити одним словом: естетика.

Він продовжив, описуючи півдесятка міст Центральної й Східної Європи, ігри й моду, спеції та дизайн інтер’єра. Я слухав із задоволенням, і не тільки тому, що розумів кожне його слово: усе щойно бачене в Стамбулі повернулося до мене, коли Джеймс розповідав про турецькі лазні в Будапешті, оттоманські, австро-угорські будинки у Сараєво. Коли він описував палац Топкапи, я помітив, що жваво киваю, але потім зрозумів, що мушу поводитися більш стримано.

Після доповіді пішли бурхливі оплески. Професор Шандор запросив нас на ленч в обідню залу. У юрбі вчених мені пощастило знайти професора Джеймса саме тоді, коли він сідав за стіл.

– Можна приєднатися до вас?

Він підвівся, посміхнувшись.

– Звичайно, звичайно! Г’ю Джеймс. Як ваші справи?

Я відрекомендувався, і ми потисли один одному руки.

Коли я сів напроти нього, ми подивилися один на одного із дружньою цікавістю.

– А, – сказав він, – то це ви окраса програми? Я дуже чекаю на вашу доповідь.

Зблизька він здавався старшим від мене років на десять, у нього були неймовірно світло-карі очі, трохи опуклі, як у собаки породи бассет. Я вже визначив за його мовою, що він був з півночі Англії.

– Дякую, – сказав я, намагаючись не показувати свого страху. – Я у свою чергу насолоджувався кожною хвилиною вашої доповіді. Вона справді охоплює величезний сегмент науки. Цікаво, чи не знаєте ви мого… е… наукового керівника – Бартоломео Россі. Він теж англієць.

– Так, звичайно ж! – Г’ю Джеймс жваво розгорнув серветку. – Професор Россі – один із моїх улюблених авторів, я прочитав більшість його книг. Ви працюєте з ним? Як вам поталанило!

Я загубив Хелен, але тієї миті побачив її біля буфету поруч із Гежею Йожефом. Він щось жваво говорив їй на вухо, а потім вона дозволила йому піти разом із нею до маленького столика в іншому кінці залу. Я бачив її досить добре, мені видно було її незадоволене обличчя, але від цього мені не стало легше. Він нахилявся до неї, розглядав її, коли вона дивилася в тарілку, і я ледве не з’їхав з глузду від бажання знати, що він говорить їй.

– У будь-якому разі, – Г’ю Джеймс усе ще говорив про роботу Россі, – я вважаю, що його праці про грецький театр просто чудові. Ця людина може все.

– Так, – сказав я розсіяно. – Він працював над статтею «Примара в амфорі», про сценічний реквізит у грецьких трагедіях. – Я зупинився, раптом усвідомивши, що видаю професійні секрети Россі. Якби я не зупинив себе, тоді мене б зупинив вираз обличчя професора Джеймса.

– Що? – запитав він здивовано. Він відклав виделку й ніж, забувши про їжу. – Ви сказали «Примара в амфорі»?

– Так. – Тієї миті я забув навіть про Хелен з Гежею. – А що вас дивує?

– Це неймовірно! Я думаю, мені нарешті треба буде написати професорові Россі. Бачите, недавно я вивчав один дуже цікавий документ про історію Угорщини в п’ятнадцятому столітті. Передовсім це й привело мене в Будапешт. Я цікавлюся саме цим періодом історії Угорщини, розумієте, і тому з великодушного дозволу професора Шандора мене запросили на конференцію. Отож цей документ був написаний одним із учених короля Матьяша Корвінуса, і там згадується про примару в амфорі.

Я згадав, як Хелен напередодні ввечері згадувала короля Матьяша Корвінуса: хіба це не він заснував велику бібліотеку в замку Буди? Тітка Єва теж розповідала мені про нього.

– Будь ласка, – наполягав я, – поясніть.

– Розумієте, це звучить досить нерозумно, але упродовж декількох років мене дуже цікавлять фольклорні легенди Центральної Європи. Спочатку це було ніби жартома, але мене поглинули легенди про вампірів.

Я вп’явся очима в нього. Вигляд у нього був такий самий, як і раніше, – рум’яне веселе обличчя, твідовий піджак, – але в мене було таке відчуття, наче я сплю.

– Я знаю, що все це здається вам дурною, підлітковою витівкою, граф Дракула й усе таке, але, знаєте, це насправді прекрасна тема, якщо трохи глибше копнути. Розумієте, Дракула існував насправді, хоча, звичайно ж, він був не вампіром, і мені цікаво, чи пов’язана його історія хоч якось із легендою про вампірів. Кілька років тому я почав шукати матеріал на цю тему, щоб дізнатися, чи є взагалі хоч що-небудь про нього, оскільки переважно інформація про вампірів існувала тільки в усних легендах у селах Центральної і Східної Європи.

Він відхилився й постукав пальцями по столі.

– Отож слухайте: попрацювавши тут, у бібліотеці університету, я знайшов документ, завірений Корвінусом – він хотів, щоб хтось збирав усю існуючу інформацію про вампірів від ранніх часів. Ким би не був той учений, він, без сумніву, знав класику, і замість того щоб ходити по селах, як зробив би гарний етнограф, він почав вишукувати інформацію в латинських і грецьких джерелах. У Корвінуса було багато таких матеріалів, отож той учений почав шукати інформацію про вампірів. Він опрацював усі давньогрецькі легенди, про які я ніде раніше не чув, принаймні, до того, як ви мені сказали. Це були легенди про примару амфори. У давньогрецьких трагедіях говорилося, що амфора іноді містила в собі людський прах, і неосвічені греки вірили в те, що коли амфору закопати не дуже вдало, то з неї міг з’явитися вампір, але поки я ще не точно знаю, яким чином. Можливо, професор Россі знає дещо про це, якщо пише про примару в амфорі. Це неймовірний збіг, чи не так? До речі, у сучасній Греції усе ще є легенди про вампірів.

– Я знаю, – сказав я, – «vrykolakas».

Цього разу вже Г’ю Джеймс уп’явся очима в мене. Його опуклі очі неймовірно збільшилися.

– Звідки ви це знаєте? – видихнув він. – Я хочу сказати, перепрошую, я просто здивований, що зустрів когось, хто теж…

– Цікавиться вампірами? – доказав я сухо. – Так, це теж мене дивувало, але я вже починаю звикати. Чому вас зацікавили вампіри, професоре Джеймс?

– Г’ю, – сказав він повільно. – Будь ласка, звіть мене Г’ю. Розумієте, я… – він пильно подивився на мене всього лише на мить, і тоді вперше я помітив за його веселим, сяючим виглядом силу, схожу на полум’я. – Це надзвичайно дивно, і я взагалі не розповідаю про це людям, але…

Я більше не міг витримувати паузу.

– Ви часом не знайшли десь стару книгу із драконом у центрі? – запитав я.

Його очі стали майже дикими, він сполотнів.

– Так, – сказав він. – Я знайшов книгу.

Він схопився за край стола.

– Хто ви такий?

– Я теж знайшов таку.

Ми сиділи й дивилися один на одного кілька довгих секунд і, напевно, довго просиділи б так, викладаючи все, про що нам треба було поговорити, якби нас не перервали. Голос Гежі Йожефа пролунав поруч із моїм вухом раніше, ніж я помітив його присутність, він підійшов ззаду мене й нахилився над нашим столом із м’якою посмішкою. Хелен швидко наближалася до нас – у неї був дивний вираз обличчя, ніби винуватий.

– Добрий день, товариші, – привітно сказав він. – То й що там, які книги ви знайшли?