Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 48 страниц)
Із серветок уже утворилась якась брудна купа, я відсунув усе вбік: чашку, серветки, ложку.
– Чому?
– Це дуже дивна історія, – сказала дівчина й поглянула на мене. Ні, вона не замислилась, а натомість, здавалося, перевіряла мою реакцію. – Ну гаразд, розповім, це сумна любовна історія. – Це речення дивно пролунало з її акцентом, але я не посміхнувся. – Може, не така вона й дивна. Він познайомився з моєю матір’ю в селі, був з нею якийсь час, а потім виїхав, залишивши свою адресу в Англії. Коли виїхав, мати дізналася, що вагітна, і тоді її сестра, що жила в Угорщині, дала притулок матері до пологів.
– Він ніколи не говорив мені, що був у Румунії, – радше прохрипів, а не сказав я.
– Не дивно. – Хелен знову закурила. – Саме це він і написав моїй матері. Вона написала йому з Угорщини на ту адресу, що він залишив їй, і сповістила, що в неї народилася дитина. Він же відповів їй, що не знає її й не розуміє, звідки вона дізналася про його ім’я, до того ж він ніколи не був у Румунії. Ви можете собі уявити таку жорстокість?
Вона впивалася в мене своїми очима, тієї миті вони були великими й чорними.
– Якого року ви народились? – я не подумав про те, що спочатку треба вибачитись перед жінкою, а вже потім ставити їй такі запитання, але Хелен була настільки не схожа на всіх, кого я знав, що здавалося, вона не підходила під звичайні правила.
– 1931 року, – сказала вона спокійно. – Одного разу моя мати возила мене в Румунію на кілька днів, це було ще до того, як я довідалася про Дракулу, але навіть тоді вона не хотіла повертатися в Трансільванію.
– Боже мій… – прошепотів я, дивлячись на поліетиленову скатертину. – Господи!.. Я думав, він розповів мені все, але цього він мені не говорив.
– Він розповів вам… усе? – запитала вона різко.
– Чому ви не зустрілися з ним? Він не знав, що ви тут?
Вона якось дивно поглянула на мене, але відповіла, не замислюючись.
– Це гра, якщо так можна сказати. Просто моя примха, – дівчина замовкла. – У Будапештському університеті я непогано вчилася. До речі, викладачі вважали мене геніальною, – вона скромно заявила про це. У неї була чудова англійська, я відразу це помітив – неймовірно гарна. Можливо, вона й була геніальною.
– Моя мати не закінчила й звичайної школи, уявіть собі. Але пізніше вона здобула якусь освіту, а коли мені виповнилося шістнадцять, я вже вступила до університету. Звичайно, моя мати говорила мені, що я пішла в батька. Адже навіть у глибинках Східного блоку книги професора Россі дуже популярні: мінойська цивілізація, середземноморські релігійні культи, доба Рембрандта. Він співчутливо писав про британський соціалізм, і тому наш уряд дозволяв розповсюджувати його праці. В університеті я вивчала англійську – знаєте, для чого? Щоб читати праці Россі в оригіналі. Мені було не важко довідатись, де він знаходиться, розумієте, адже я розглядала назви університетів на обкладинках його книг і мріяла одного разу поїхати туди. Я все добре обміркувала і правильно все продумала з політичної точки зору: я почала прикидатися, що хотіла б вивчати оригінальні праці про революції в Англії. А коли настав час, мені вдалося здобути стипендію. У ті дні ми насолоджувалися волею в Угорщині, хоча всі люди думали, як довго Радянський Союз буде це терпіти. До речі, про тиранів. Як там не було, спочатку я поїхала в Лондон на півроку, а потім за чотири місяці я здобула стипендію, щоб приїхати сюди.
Вона видихнула клуби сизого диму, замислилась, але не відводила погляду від моїх очей. Я раптом подумав про те, що, можливо, Хелен Россі переслідував не Дракула, а комуністи, про яких вона говорила з таким цинізмом. Можливо, вона навіть тікала на Захід.
Я запам’ятав це питання і вирішив поставити його пізніше. Пізніше? А що сталося з її матір’ю? Може, вона все це вигадала в Угорщині, щоб звернути на себе увагу відомого західного вченого?
Хелен продовжувала розмову.
– Хіба не мила картинка? Давно загублена дочка має добру репутацію, вона знаходить свого батька, щасливе возз’єднання… – від її гіркої посмішки у мене всередині все перевернулося. – Але не це в мене на думці. Я приїхала сюди, щоб він почув про мене ніби випадково, через мої публікації, мої лекції. Ми подивимось, чи зуміє він тоді сховатися від свого минулого, ігнорувати мене як він ігнорував мою матір. А щодо Дракули, – вона показала сигаретою в мій бік. – Моя мати, благослови, Господи, її просту душу, розповіла мені дещо про це.
– Розповіла що? – запитав я слабким голосом.
– Розповіла про особливе дослідження Россі на цю тему. Я нічого про це не знала до минулого літа, якраз перед тим, як виїхала в Лондон. Саме так вони познайомилися: він по всьому селу розпитував, чи знає хто-небудь щось про лігвище вампіра. Моя мати чула щось про вампірів від свого батька та його друзяк. У тих місцях чоловікові не дозволено розмовляти з молодою дівчиною наодинці, ну ви розумієте. Але я гадаю, він не знав про це. Історик, бач, не етнограф. Він приїхав у Румунію в пошуках інформації про Влада Проколюючого, нашого милого графа Дракулу. Вам не здається дивним… – раптом вона різко нахилилася вперед, щоб привернути мою увагу, і наблизила до мене своє обличчя ближче, ніж будь-коли. – Вам не здається дуже дивним те, що він жодної статті не опублікував на цю тему? Жодної, як ви, звісно, знаєте. Чому? – запитувала я себе. Чому відомий дослідник історичних місць (і жінок, як бачимо, бо хто знає, скільки ще геніальних дочок у нього є), чому він нічого не опублікував із цього незвичайного дослідження?
– Чому ж? – непорушно запитав я.
– Я скажу вам. Тому що він зберіг усе це для великого фіналу. Це його таємниця, його пристрасть. Через що ще вчений буде мовчати? Але на нього чекає сюрприз. – Цього разу її мила посмішка перетворилася на гримасу, і мені вона не сподобалась. – Ви навіть не повірите, як багато мені пощастило розкопати за рік відтоді, як я довідалася про його маленьку таємницю. Я не зустрічалась із професором Россі, але постаралася, щоб про мою роботу довідалися на моєму факультеті. Якою ганьбою для нього буде, коли хтось інший напише працю на цю ж тему, та ще й коли цей «хтось» буде мати його ім’я. Це чудово. Бачите, я навіть узяла його ім’я, коли приїхала сюди, літературний псевдонім, якщо хочете. До речі, у Східному блоці ми не любимо, коли інші люди крадуть нашу історичну спадщину й коментують її: у нас такого не розуміють.
Я, певно, застогнав уголос, бо вона замовкла й насупилась.
– До кінця цього літа я буду знати більше про легенду Дракули, ніж будь-хто у світі. До речі, можете взяти свою стару книгу. – Вона відкрила сумку і відкрито жбурнула книгу на стіл між нами. – Учора я просто перевіряла в ній дещо. У мене не було часу, щоб піти додому, де в мене є власна. Розумієте, вона мені не потрібна. У будь-якому разі це тільки література, а я знаю усе це напам’ять.
Батько озирнувся навсібіч, ніби прокинувшись. Ми мовчки стояли на Акрополі в тиші приблизно п’ятнадцять хвилин, споглядаючи здобутки давньої цивілізації. Я була вражена потужними колонами над нами, а також здивована, що найдальшою точкою на обрії були гори – високі й видовжені, вкриті сухою рослинністю гіганти, які нависали над містом у час заходу. Але коли ми стали спускатися вниз, батько вийшов зі свого мрійливого стану й запитав, чи сподобався мені краєвид. Певний час я збирала докупи думки й аж потім відповіла. Я думала про минулу ніч.
Учора я зайшла в його кімнату трохи пізніше звичайного, щоб він перевірив мою домашнє завдання з алгебри. Батько писав, переглядав документи, з якими працював цілий день. Того вечора він сидів нерухомо, голова була нахилена над столом, він ніби роздумував над якимись документами. Він не перегортав сторінок, як звичайно, і не тримав голову прямо. Стоячи у дверях, я не могла зрозуміти: вивчав він щось тільки-но написане, чи просто намагався не заснути. Тінь його тіла добре відбивалася на білій стіні готельного номера – це була тінь людини, що схилилася над іншою, темнішою тінню стола. Якби я не знала його постать, знайому форму згорблених плечей, коли він сидів, схилившись над сторінкою, то могла б на якусь мить подумати, не пізнавши його, що він мертвий.
Розділ 18
Чудові ясні дні, сповнені світла, як гірське небо, супроводжували нас із весною в Словенію. Коли я запитала, чи можемо ми поїхати знову в Емону (тоді я вже пов’язувала її з минулою епохою мого життя, що мала зовсім інший присмак, вона асоціювалася з початком, і, як я вже говорила, зазвичай люди хочуть іще раз відвідати такі місця), батько сказав, що ми будемо надто зайняті, тому зупинимося біля великого озера на північ від Емони, де в нього буде конференція, а потім треба буде швидко повертатися в Амстердам, щоб я не відстала в школі. Такого зі мною ніколи не траплялося, але імовірність цього турбувала батька.
Озеро Блед, коли ми приїхали, не розчарувало нас. Воно влилося в альпійську долину наприкінці одного з льодовикових періодів і стало пристановищем для стародавніх кочівників, які селилися в будиночках із солом’яним дахом. Зараз воно лежало, як сапфір у руках Альп, а на поверхні, відбиваючись, блищали білосніжні вершини. На одному крутому березі височіла скеля, що була вища за інші, і на ній гніздилися великі замки Словенії, надзвичайно гарно відреставровані туристичним бюро. Бійниці замку дивилися вниз, на острів, на якому ніби пливли непомітні церкви з червоними банями, побудовані в австрійському стилі. Через кожні кілька годин до острова, немов качки, ходили човни. Готель, як звичайно, був зі скла й сталі —¦ соціалістична модель п’ятизіркового готелю. Наступного дня ми втекли з нього й пішли гуляти по низинах навколо озера. Я сказала батькові, що й доби не проживу, якщо не побачу замок, який спостерігала вдалечині за кожним прийомом їжі. Батько посміхнувся.
– Якщо так, тоді ми сходимо, – сказав він.
Нові переговори були більш вдалими, ніж сподівалася його команда, і останнім часом деякі зморшки на батьковому чолі розгладились.
Тому ранком третього дня, забувши про дипломатичні формулювання, підготовлені день тому, ми сіли в автобус. Ми об’їхали озеро, наблизилися до замку, потім вийшли й стали сходити на вершину. Замок був збудований із коричневого каменю, схожого на безбарвні кості, акуратно з’єднані разом після ушкодження. Коли ми пройшли через перший прохід, що вів до палат (як я подумала), у мене подих перехопило: крізь свинцеве вікно я побачила озеро – за тисячу футів під нами воно сяяло, відблискуючи білим світлом на сонці. Замок, здавалося, чіплявся за край обриву, тримаючись «на волосинці». Жовто-червона церква внизу на острові, човен, що плив до острівців ніжних жовто-червоних квітів, велике блакитне небо – усе це, мабуть, захоплює багатьох туристів.
Стіни замку стерлися за вісім століть, а алебарди, багнети й сокири у кожному куті увесь час загрожували звалитися, варто було їх лише торкнутися, але цей замок був суттю озера. Перші поселенці спрямовувалися в небо, подалі від своїх солом’яних хатин біля води, і врешті-решт вони оселилися тут, поруч з орлами, під владою єдиного феодала. Навіть так грубо відреставроване, це місце дихало старовиною. Я відвернулася від вікна, пішла в сусідню кімнату й побачила там труну з дерева й скла, у якій лежав кістяк маленької жінки, що вмерла задовго до Різдва Христового. Бронзова візерункова мантилья прикривала її тріснуту грудну клітку, бронзово-зелений перстень спадав з її кістлявих пальців. Коли я нахилилася до віконця, щоб подивитись на неї, вона раптом посміхнулася до мене своїми темними западинами замість очей.
На терасі замку чай подавали в білих порцелянових чайниках: елегантний додаток до туристичного бізнесу. Чай був гарним, міцним, а кубики цукру в паперових пакетиках, як не дивно, були свіжими. Батько зчепив руки над чавунним столом так міцно, що в нього аж кісточки на пальцях побіліли. Я подивилася на озеро й налила йому ще чашку чаю.
– Дякую, – сказав батько. У його очах був якийсь біль. Я знову помітила, яким утомленим і худим він виглядав у ті дні. Може, йому варто піти до лікаря? – Поглянь, люба, – сказав він, повернувшись так, що я могла бачити тільки його профіль на тлі скелі й блискучої води. Батько замовк, а потім раптом спитав: – Ти подумаєш про те, щоб написати їх?
– Історії? – уточнила я. Серце підскочило й скажено закалатало в грудях.
– Так.
– Навіщо? – нарешті запитала я.
Це було питання дорослої людини, а не дитячий белькіт. Батько подивився на мене, а я подумала, що за всією цією утомою ховаються доброта й сум.
– Тому що, якщо ти не напишеш, доведеться писати мені, – сказав він. А потім подивився на свій чай, і я зрозуміла, що більше він про це не говоритиме.
Тієї ночі у маленькій кімнаті готелю, яка знаходилася поруч із кімнатою батька, я почала записувати все, що він розповів мені. Він завжди повторював, що в мене чудова пам’ять, занадто гарна пам’ять, як він іноді говорив.
Наступного ранку за сніданком батько сказав мені, що хотів би посидіти спокійно два-три дні. Мені було важко уявити, щоб він сидів спокійно, але я бачила темні кола під його очима, і мені сподобалося те, що він вирішив відпочити. Я не могла позбутися відчуття, що з ним щось коїться, ніби він знову тихенько мучився через щось. Але він пояснив мені це тим, що просто скучив за Адріатичним узбережжям. Ми поїхали швидким потягом повз станції, назви яких були написані латиною і кирилицею, а потім повз станції з назвами лише кирилицею. Батько навчив мене цього нового алфавіту, і я бавилася, намагаючись вимовити назви станцій, бо кожна була для мене немов кодом, що відмикає секретні двері.
Я розповіла про це батькові, й він ледь посміхнувся, відхилившись назад та поклавши книгу на портфель. Він часто відривав очі від роботи й дивився у вікно, за яким молоді люди їздили на маленьких тракторах із плугом, іноді кінь тяг візок із чимось, бабусі на городах стояли нахилившись – просапували, копали. Ми знову їхали на південь. Земля миготіла жовтими й зеленими полями, коли ми проїжджали повз них, потім до неба потяглися сірі гори, а ліворуч від нас вони переходили у блискуче море. Батько глибоко зітхнув, але це був подих задоволення, а не втомлений маленький видих, який можна було чути від нього в ці дні дедалі частіше.
Ми зійшли з потяга біля велелюдного міського ринку, і батько найняв машину, щоб поїхати крутим берегом. Ми вдвох навсібіч крутили головами, щоб бачити море з одного боку дороги: воно тяглося до обрію, обрамлене мрячним серпанком, а з іншого боку дороги до неба здіймалися голі руїни оттоманських фортець.
– Турки володіли цією землею дуже довго, – задумливо сказав батько, – вони чинили набіги з найрізноманітнішою жорстокістю, але правили досить спокійно й уміло – саме так і відбувається з імперіями, коли вони завойовують країну на кілька сотень років. Ця земля неродюча, але тут є вихід до моря. Їм потрібні були ці затоки й порти.
Місто, у якому ми зупинилися, стояло на самому березі моря. У маленькому порту рибальські човни постукували один об один на напівпрозорій поверхні води. Батько хотів зупинитися на сусідньому острові, тож він найняв човен із хазяїном – це був старий у чорному береті на потилиці. Повітря було теплим, навіть так пізно ввечері, бризки води, що долітали до моїх пальців, були свіжими, але не холодними. На носі човна я нахилилася вперед й уявила себе носовою фігурою корабля.
– Обережніше, – застеріг батько, хапаючи мене ззаду за светр.
Човняр уже підвозив нас до пірса острова, на якому розташувалося невелике село з красивою кам’яною церквою. Він перекинув мотузку через мурований стовп пірса й простягнув мені свою шишкувату руку, щоб допомогти зійти з човна. Батько заплатив йому кількома кольоровими соціалістичними купюрами, і старий торкнувся берета. Забравшись назад у човен, він обернувся:
– Це дочка? – прокричав він англійською. – Ваша дочка?
– Так, – сказав батько, здивувавшись.
– Нехай благословить її Бог, – сказав чоловік просто й перехрестив мене в повітрі.
Батько знайшов кімнати з вікнами на материк, потім ми повечеряли в одному з відкритих ресторанів біля пірса. Повільно насувалися сутінки, і я помітила над морем перші зірки. Вітер, що став трохи холоднішим, ніж удень, приніс мені запахи, у які я вже закохалася: платан, лаванда, розмарин і тим’ян.
– Чому запахи стають сильніші, коли стемніє? – запитала я батька.
Мені було справді цікаво, до того ж це допомагало нам не обговорювати щось інше. Мені потрібен був час, щоб отямитися у такому місці, де багато світла й людей, і треба було, принаймні, не дивитися на руки батька, які тремтіли.
– Хіба? – запитав він мляво, але мені полегшало.
Я схопила його за руку, щоб вона не тремтіла, а батько накрив її своєю, так само мляво. Він був надто молодий, щоб старіти. На материку силуети гір, здавалося, у танці просувалися в саме море, нависали над берегом і бовваніли над нашим островом. Коли двадцять років по тому в цих прибережних скелях спалахнула громадянська війна, я заплющувала очі і згадувала їх, дивуючись. Я не могла уявити, що на їхніх схилах було досить людей, щоб воювати. Ті гори здавалися мені такими недоторканими і первісними, що не знали людської ноги, вони ніби були притулком занедбаних руїн, які охороняли монастирі на березі моря.
Розділ 19
– Коли Хелен Россі жбурнула книгу «Дракула» на стіл, вона думала, що ця книга була єдиною причиною наших суперечок. Я майже очікував, що всі присутні підведуться і вибіжать або хтось вигукне: «Ага!» – а потім накинеться й уб’є нас. Але, звичайно ж, нічого такого не сталося. Вона сиділа й дивилася на мене з тим самим виразом гіркої насолоди. Чи могла ця жінка, запитував я себе, маючи такий зв’язок із Россі й бажаючи помститися йому за свої наукові образи, сама поранити його й бути причиною його зникнення?
– Міс Россі, – сказав я спокійно, наскільки це в мене виходило, забираючи книгу зі стола й кладучи її назвою вниз біля свого портфеля, – ваша історія дуже незвичайна, мушу сказати, мені знадобиться якийсь час, щоб усе це усвідомити. Але я мушу сказати вам дещо дуже важливе, – я глибоко зітхнув, потім ще раз. – Я досить добре знаю професора Россі. Він був моїм науковим керівником два роки, ми годинами працювали разом і розмовляли. Упевнений, що ви, зустрівшись із ним, зрозумієте, що він набагато кращий і добріший, ніж ви собі уявляли. – Вона зробила рух, ніби хотіла заговорити, але я поспішив продовжити: – Річ у тому… Річ у тому, що ви, вочевидь, ще не знаєте, що професор Россі, ваш батько, зник.
Вона здивовано подивилась на мене. У її обличчі я не побачив хитрощів, саме сум’яття. Отже, ця новина була для неї несподіваною. Біль у моєму серці трохи ослаб.
– Що ви маєте на увазі? – різко запитала вона.
– Я хочу сказати, що три дні тому я розмовляв із ним, а наступного дня він зник. Зараз його шукає поліція. Він, як з’ясувалося, зник зі свого кабінету, можливо, його навіть поранили там, оскільки на його столі знайшли кров. – Я коротко розповів про те, що відбулося того вечора, починаючи з того, як приніс йому дивну маленьку книгу, але нічого не говорив про історії, розказані мені Россі.
Хелен поглянула на мене, насупившись від здивування:
– Це якийсь жарт, який ви вирішили випробувати на мені?
– Ні, у жодному разі, у мене й на думці такого не було. Я зовсім не спав і майже не їв з тієї миті, як це скоїлося.
– Поліція не знає, де він може бути?
– Ні, наскільки я можу стверджувати.
Раптом вона стала схожа на сварливу жінку.
– А ви?
Я затнувся:
– Можливо. Це довга історія, і вона, здається, з кожною годиною стає дедалі довшою.
– Стривайте, – вона пильно подивилася на мене, – коли ви вчора читали ті листи в бібліотеці, ви сказали, що вони якось пов’язані з людиною, яка зараз у біді. Ви мали на увазі Россі?
– Так.
– Яка в нього була проблема?
– Я не хочу наражати вас на небезпеку, сказавши навіть ту дещицю, що знаю.
– Ви пообіцяли мені відповісти на мої питання після того, як я відповім на ваші. – Якби в неї були блакитні очі, а не чорні, її обличчя тієї миті було б копією обличчя Россі. Я подумав про те, що вже помічав схожість: точне відображення англійської рішучості Россі в її румунській зовнішності, хоча міг так подумати через те, що вона назвала його своїм батьком. Але як вона могла бути його дочкою, якщо він уперто заперечував, що колись бував у Румунії? Принаймні, він сказав, що ніколи не був на острові Снагов. З іншого боку, він же залишив румунську брошуру серед своїх паперів. А зараз дівчина люто дивилась на мене, чого Россі ніколи не робив. – Занадто пізно говорити мені, щоб я не ставила питань. Як ці листи стосуються його зникнення?
– Я поки не впевнений. Але мені, можливо, знадобитися допомога експерта. Я не знаю, які відкриття ви зробили в процесі свого дослідження… – І знову вона суворо подивилась на мене, прикривши повіки. – Я переконаний: перш ніж Россі зник, він був упевнений, що йому загрожує небезпека.
Вона, здавалося, намагалася увібрати в себе всі мої слова, новини про батька, який весь цей час був для неї символом виклику.
– Яка небезпека?
І я раптом зважився. Россі просив мене не ділитися цією нездоровою історією з моїми колегами. Я цього і не робив, але зараз зненацька я міг здобути необхідну інформацію від експерта. Ця дівчина, напевно, знає стільки, на що в мене пішли б місяці. Можливо, вона мала рацію, стверджуючи, що знає значно більше, ніж Россі. Россі завжди підкреслював, що необхідно шукати допомоги експертів, і я зроблю це зараз. «Вибачте мені, – звернувся я подумки до сил добра, – якщо це зашкодить їй». До того ж це було логічно. Якщо вона справді його дочка, вона мала всі права знати його історію.
– Як ви ставитесь до Дракули?
– Як ставлюся? – перепитала вона. – Взагалі? Це моя помста, напевно. Вічна гіркота.
– Так, я розумію. Але більше він нічого для вас не значить?
– Що ви маєте на увазі?
Я не міг зрозуміти: вона уникає відповіді чи говорить чесно.
– Россі, – сказав я, все ще сумніваючись, – ваш батько був переконаний у тому, що Дракула все ще ходить по цій землі. – Вона втупилася в мене. – Що ви скажете на це? – запитав я. – Вам це не здається божевіллям? – я очікував, що вона розсміється, підведеться й піде, як вона це зробила в бібліотеці.
– Це смішно, – повільно відповіла Хелен Россі. – Я скажу вам, що це все легенда, забобони, навіяні спогадами про кривавого тирана. Але дивно те, що моя мати переконана в тому самому.
– Ваша мати?
– Так. Я ж сказала вам, що вона за походженням селянка. Мати могла вірити цим забобонам, хоча, напевно, менше, ніж її батьки. Але чому в це вірить відомий західний учений?
Вона була гарним етнографом, це точно, незважаючи на гіркий присмак її мети. Мене вражало її вміння відволікати свій швидкий розум від особистих питань.
– Міс Россі, – сказав я, раптово прийнявши рішення. – Чомусь я не маю сумнівів у тому, що вам самій подобається досліджувати щось. Чому б вам не прочитати листи Россі? Але чесно застерігаю вас, що кожен, хто мав справу із цими листами, був у небезпеці, наскільки я можу стверджувати. Тож якщо ви не боїтеся, прочитайте їх самі. Я заощаджу наш час, якщо не переконуватиму вас, що його історія правдива, і я у це щиро вірю.
– Заощаджу наш час? – задумливо повторила вона мої слова. – Що ви хочете зробити з моїм часом?
Я був занадто у великому розпачі, щоб сперечатися.
– Ви прочитаєте листи і схарактеризуєте їх із погляду більш досвідченої людини в цьому питанні, ніж я.
Здавалося, вона обмірковувала цю пропозицію, підперши кулаком підборіддя.
– Гаразд, – нарешті сказала вона. – Ви поцілили в уразливе місце. Звичайно ж, я не можу встояти перед спокусою більше довідатися про батька, особливо якщо це буде пов’язане з його дослідженням. Але якщо я знайду в листах ознаки божевілля, попереджаю, я вам цього не подарую. Я вважатиму це за удачу, якщо він сидітиме в божевільні, а в мене буде шанс помучити його.
Її посмішка була зовсім не схожа на посмішку.
– Добре, – я проігнорував останнє зауваження і скривлене обличчя, змушуючи себе не дивитися на її різці, які, як я вже помітив, були не довшими за нормальні зуби. Але перш ніж передати їй документи, мені довелося збрехати. – Вибачте, але в мене зараз немає з собою цих листів. Я не хотів носити їх сьогодні цілий день. – Насправді я боявся залишати їх у квартирі, тож вони були заховані в моєму портфелі. Але я був би проклятий (може, в буквальному сенсі), якби витяг їх посеред кафе. Я не знав, чи спостерігав за нами хтось, наприклад один із друзяк того страшного бібліотекаря. У мене була ще одна підозра, яку мені треба було перевірити, навіть якщо моє серце обірветься після того, як підтвердиться найгірше. Я мав упевнитися в тому, що Хелен Россі, ким би вона не була, не перебувала у зв’язку з… ну, чи могло бути так, що ворог її ворога був її другом? – Мені треба піти додому по них. Я попрошу вас прочитати їх у моїй присутності: вони крихкі й дуже дорогі мені.
– Гаразд, – сказала вона спокійно. – Ми можемо зустрітися завтра ввечері?
– Це занадто пізно. Я хочу, щоб ви побачили їх зараз же. Знаю, що це звучить дивно, але ви зрозумієте, чому я кваплюся, як тільки прочитаєте їх.
Вона знизала плечима:
– Якщо це не забере багато часу.
– Не забере. Ви можете зі мною зустрітися біля церкви святої Марії? – Це буде, принаймні, перевіркою – я діяв з обережністю Россі. Вираз обличчя Хелен Россі не змінився, воно було так само іронічним і суворим. – Це на Брод-стрит, за два квартали від…
– Я знаю, де це, – обірвала вона, збираючи рукавички й дуже обережно надягаючи їх. Вона зав’язала шарф; він огорнув її шию, як лазур. – О котрій?
– Дайте мені півгодини, щоб узяти документи із квартири й зустрітися з вами.
– Отже, біля церкви. Добре, я зайду в бібліотеку по статтю, яка мені потрібна. Будь ласка, не спізнюйтесь, у мене ще багато справ.
Я подивився на її гнучку й сильну спину в чорному жакеті, коли вона відійшла від стола. Надто пізно я зрозумів, що вона заплатила за нашу каву.
