Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 35 (всего у книги 48 страниц)
– Дуже цікаво, – сказав Стойчев. – Це дуже захоплива тема. Що ж тоді привело вас у Болгарію?
– Це довга історія, – сказав я. – Ми з міс Россі зацікавилися зв’язком між Болгарією й православною громадою в Стамбулі за тих часів, як оттомани завоювали місто. Хоч це і відхилення від теми моєї дисертації, ми написали кілька статей з цього питання. До речі, я нещодавно виступав із доповіддю в Будапештському університеті про історію Румунії під гнобленням турків. – Я відразу схаменувся: це була помилка, можливо, Ранов не знав, що ми були і в Будапешті, і у Стамбулі. Але Хелен залишалася спокійною, і я закінчив фразою: – Ми б дуже хотіли закінчити дослідження про Болгарію і сподіваємось, що ви можете нам допомогти.
– Звичайно, – терпляче сказав Стойчев. – Якщо ви можете сказати мені точніше, що саме цікавить вас у середньовічних монастирях і маршрутах прочан, а також в історії п’ятнадцятого сторіччя взагалі Це приголомшливе століття в історії Болгарії. Ви знаєте, що після 1393 року більша частина країни опинилася під оттоманським ярмом, хоча деякі області Болгарії залишалися вільними до середини п’ятнадцятого сторіччя. Відтоді наша культура зберігалася здебільшого в монастирях. Я радий, що ви цікавитеся монастирями, тому що вони є одним із найбагатших джерел спадщини Болгарії.
Він замовк і розчепив руки, наче хотів довідатись, наскільки ми знайомі із цим предметом.
– Так, – сказав я.
Я нічого не міг вдіяти, доведеться говорити про частину нашого дослідження в присутності Ранова. Зрештою, якщо я попрошу його піти, в нього відразу виникнуть сумніви щодо мети нашого перебування тут. Залишалося тільки формулювати питання по-науковому, щоб вони звучали якомога більш безособово.
– Ми гадаємо, що існував цікавий зв’язок між православною громадою у Стамбулі та монастирями Болгарії в п’ятнадцятому сторіччі.
– Так, звичайно, це правда, – погодився Стойчев, – особливо відтоді, коли Мехмед Завойовник віддав болгарську церкву під юрисдикцію патріарха Константинопольського. До цього наша церква була незалежною – у нас був свій патріарх у Велике Тирново.
Я відчув хвилю подяки до цієї людини з його ерудицією й дивними вухами. Мої коментарі були беззмістовними, а він намагався відповідати на них обачно, не кажучи вже про інформативність та ввічливість.
– Саме так, – сказав я. – Нас особливо цікавить… ми знайшли лист… коли недавно перебували в Стамбулі, – я намагався не дивитись на Ранова, – ми знайшли лист, що стосується Болгарії: група ченців вирушила з Константинополя до одного з болгарських монастирів. Нам потрібна ця інформація для однієї з наших статей. Може, вони були прочанами… ми не впевнені.
– Розумію, – сказав Стойчев. Його очі сяяли, як ніколи. – Чи є дата на листі? Ви можете мені розповісти про зміст листа або про те, хто написав його? Якщо ви знаєте, звісно. Де ви знайшли цей лист? Кому він адресований?
– Звичайно, – сказав я, – у нас навіть є копія цього листа. Оригінал написано слов’янською, чернець зі Стамбула переклав його для нас. Оригінал зберігається в архіві Мехмеда II. Може, ви самі хочете прочитати лист?
Я відкрив свій портфель і дістав копію, передав її професорові, сподіваючись, що Ранов не попросить передати листа йому.
Стойчев узяв лист, і я помітив вогник у його очах, коли він читав.
– Цікаво, – сказав він і, на моє розчарування, поклав його назад на стіл.
Можливо, він узагалі не збирався допомагати нам, навіть не читав листа.
– Люба, – він повернуся до племінниці, – я не думаю, що ми можемо розглядати старі листи, не запропонувавши гостям щось поїсти або випити. Принеси нам ракії і що-небудь перекусити, – він кивнув з особливою ввічливістю Ранову.
Ірина підвелася, посміхаючись.
– Звичайно, дядьку, – сказала вона чудовою англійською (у цьому будинку сюрпризи ніколи не закінчаться, подумав я), – але мені знадобиться допомога, щоб принести все це нагору сходами.
Вона мигцем глянула на Ранова своїми ясними очима, і він підвівся, поправляючи волосся.
– Я буду радий допомогти вам, міс, – сказав він, і вони разом спустилися сходами.
Ранов гучно стукав черевиками, а Ірина весело розмовляла з ним болгарською. Щойно за ними зачинилися двері, Стойчев нахилився вперед і зосереджено прочитав листа. Потім він подивився на нас. Здавалось, його обличчя помолоділо на десять років, але воно все-таки було напруженим.
– Це унікальний лист, – сказав він, понизивши голос. Ми інстинктивно підвелися й сіли поруч із ним за довгий край стола. – Цей лист уразив мене.
– То… що? – запитував я. – Ви знаєте, що це може означати?
– Небагато, – очі Стойчева стали величезними, і він уважно подивився на мене: – Бачте, – додав він, – у мене теж є один із листів брата Кирила.
Розділ 56
Я дуже добре запам’ятала автобусну станцію Перпіньяна, де рік тому я стояла зі своїм батьком, очікуючи автобус у село. І зараз знову під’їхав такий самий автобус, і ми з Барлі сіли в нього. Наша подорож у Ле Бен брудними сільськими дорогами теж була відома мені Міста, які ми проїжджали, були оперезані квадратними стриженими платанами. Дерева, будинки, поля, старі машини – все, здавалося мені, було зроблено з пилу, така собі хмара «cafe-au-lait»[7]7
Кава з молоком (фр.).
[Закрыть] накрила все.
Готель у Ле Бен був теж таким самим, яким я його запам’ятала: чотири поверхи, чавунні ґрати на вікнах та ящики із трояндами. Я відчувала сум за батьком, подих перехоплювало від думки, що, можливо, незабаром я побачу його, може, за кілька хвилин. Я завела Барлі всередину, штовхнувши важкі двері, поставила сумку навпроти стійки з мармуровим верхом. Стійка здавалася мені настільки високою й витонченою, що мені знову стало соромно, але я змусила себе звернутися до випещеного літнього чоловіка за стійкою з питанням, чи не тут зупинився мій батько. Я не пам’ятала цього чоловіка з нашого першого візиту, але він був терплячим і за хвилину сказав мені, що справді пан іноземець із таким ім’ям зупинився тут, але «le сіe» (його ключа) не було на місці, отже, він вийшов. Він показав нам порожній гачок. Моє серце підскочило, а потім ще раз, коли я побачила, як двері за стійкою відчинив знайомий чоловік. Це був метрдотель з того маленького ресторану – спокійний, елегантний – він кудись поспішав. Старий зупинив його питанням, і він повернувся до мене: він сказав, що молода леді вже була тут, і як я виросла, як подорослішала й покращала. А її друг?
– Двоюрідний брат, – сказав Барлі.
Але пан не згадував, що чекає на дочку й племінника – який сюрприз! Ми всі маємо повечеряти в них сьогодні. Я запитала, чи хто-небудь знає, куди пішов мій батько, але ніхто не знав. Він пішов рано, додав старий, можливо, на ранкову прогулянку. Метрдотель сказав, що готель був заповнений, але він спробує щось знайти для нас. Мій батько взяв номер із прекрасним видом із маленької вітальні. Він, метрдотель, дасть нам другий ключ і приготує каву. Батько, мабуть, невдовзі повернеться. Ми з радістю погодились на всі його пропозиції. Скрипучий ліфт піднімав нас нагору так повільно, що, здавалося, сам метрдотель тягне його за ланцюг у шахті.
Коли ми відімкнули двері, то опинилися у просторій і затишній кімнаті мого батька. Я б насолодилася кожним її куточком, якби не відчувала, що вже втретє за тиждень вламуюся в його святилище. Це почуття посилилось, коли я побачила знайомий портфель батька, одяг, розкиданий по кімнаті, шкіряну сумку з приладдям для гоління й гарні черевики. Я бачила ці предмети лише кілька днів тому, в його кімнаті в будинку майстра Джеймса в Оксфорді, і була вкрай здивована.
Але цей подив став іншим. Річ у тім, що мій батько був людиною дуже організованою й акуратною, кімната або кабінет, які він займав навіть на найкоротший час, були прикладом акуратності й пристойності. Він був не схожий на всіх холостяків, удівців, розлучених, котрих я зустрічала. Батько ніколи не доходив до такого стану, у якому самотні чоловіки купами громадять на столах і на полицях уміст кишень або тримають одяг на спинках стільців. Ніколи раніше я не бачила речі батька в такому безладді. Його наполовину впакована валіза лежала на ліжку. Він явно рився у ній, витяг одну або дві речі, залишивши шкарпетки й майки на підлозі. Його легкий парусиновий піджак лежав поруч. Напевне, він міняв одяг, страшенно поспішаючи, й тому залишив свій костюм біля валізи. Раптом я зрозуміла, що це міг зробити не мій батько, що кімнату обшукали, поки його не було. Але неохайно скинутий костюм, що сповзав, мов змія, на підлогу, змусив мене думати інакше. Його черевиків не було, як звичайно, у валізі, а кедрові колодки для взуття, які вставлялися в них, розкидані бозна-як. Батько напевно поспішав, як ніколи в своєму житті.
Розділ 57
Коли Стойчев сказав нам, що в нього є один із листів брата Кирила, ми з Хелен здивовано перезирнулись.
– Що ви маєте на увазі? – запитала вона нарешті.
Стойчев постукав пальцями по копії Тургута.
– 1924 року мій друг, Атанас Ангелов, дав мені один манускрипт. У ньому описується, я певен, друга частина тієї самої подорожі. Я не знав, що існували інші листи. Річ у тому, що мій друг раптово помер, відразу після того як віддав мені ці документи, бідолаха. Почекайте.
Він підвівся, похитнувшись, і ми з Хелен підскочили, щоб підтримати його. Але він випростався без допомоги і пішов у маленьку кімнатку, показуючи жестом, щоб ми йшли за ним і не спіткнулися об книги, що лежали на підлозі. Він оглянув полиці й потягнувся до коробки, яку я допоміг йому спустити вниз. Із неї він витяг папку, перев’язану потертою стрічкою, переніс її на стіл і відкрив, а ми стали жадібно вдивлятися всередину. Він витяг звідти документ, такий старезний, що я здригнувся, коли побачив, як він тримає його. Хвилину він стояв і дивився на нього, наче паралізований, а потім зітхнув.
– Оце оригінал, як ви бачите. Підпис…
Ми нахилились над рукописом, мурашки поповзли по моїх руках і шиї. Я зміг прочитати акуратно виписане кирилицею ім’я «Кирил» і рік – 6985. Я подивився на Хелен, яка прикусила губу. Написане вицвілим чорнилом ім’я цього ченця було до жаху реальним. Колись він насправді жив, як ми зараз, і теплою, живою рукою написав це пером на пергаменті.
Стойчев, видно, відчув те саме, що й ми, хоча такі манускрипти він міг бачити щодня.
– Я переклав це болгарською, – сказав він і витяг ще один аркуш, надрукований на тонкому гладкому папері Ми сіли.
– Я спробую прочитати його вам, – він відкашлявся й прочитав нам уголос повний варіант цього листа, який пізніше багато разів буде оприлюднено.
Ваше Преосвященство, отче-настоятелю Євпраксію!
Я беру в руку перо, щоб виконати завдання, яке ви по своїй мудрості призначили мені, а також для того, щоб написати вам про подробиці нашої місії. Нехай Бог допоможе мені бути справедливим і виконати вашу волю. Сьогодні ми провели ніч біля Вирбіє, два дні шляху від вас, у монастирі Святого Володимира, де святі брати дали нам притулок заради вас. Згідно з вашими інструкціями я сам пішов до отця-настоятеля й сказав йому, що наша місія дуже таємна, тож ні послушникові, ні слузі не можна бути присутнім. Він наказав тримати наш візок під замком у стайні на монастирському дворі із двома охоронцями з його ченців і двома з-поміж нас Сподіваюся, що ми часто будемо зустрічатися з таким розумінням й обережністю, принаймні, поки не в'їдемо в землі невірних. Відповідно до ваших інструкцій я віддав одну книгу в руки отця-настоятеля, за вашим наказом, і він відразу сховав її, навіть не розкривши.
Коні втомилися після підйому в гори, і ми залишимося тут ще на одну ніч. Ми самі вже привели себе до норми завдяки службі в церкві, у якій дві ікони Діви Марії показували чудо лише вісім років тому. На одній з них усе ще видно сльози, якими вона оплакувала грішників, зараз вони стали справжніми перлинами. Ми щиро молилися їй, щоб вона захистила нас у нашій місії, щоб ми в безпеці дісталися до великого міста й у ворожій столиці змогли знайти притулок, звідки могли б вирушити виконувати наше головне завдання.
Я ваш найпокірніший слуга в ім’я Отця, Сина й Святого Духа.
Брат Кирил Квітень, рік Бога нашого 6985.
Ми з Хелен ледь дихали, поки Стойчев читав нам лист. Він перекладав повільно, методично, досвідчено. Я ледь не скрикнув, що не маю сумніву в незаперечному зв’язку між двома листами, коли стукіт кроків на дерев’яних сходах змусив усіх нас стрепенутися.
– Вони повертаються, – тихо мовив Стойчев.
Він сховав свій лист, а разом із ним і наш для збереження.
– Містера Ранова до вас приставили як гіда?
– Так, – швидко відповів я. – І він, здається, дуже цікавиться нашими справами. Нам ще так багато треба розповісти вам про наше дослідження, але це дуже особисте й також… – я замовк.
– Небезпечне? – запитав Стойчев, повертаючи до нас своє прекрасне старе обличчя.
– Як ви здогадалися? – я не міг приховати свого подиву.
Нічого з того, що ми поки сказали, не могло навести на думку про небезпеку.
– Ех, – він похитав головою, і в його зітханні я почув глибину досвіду і жаль, який навіть не міг собі уявити. – Я теж мушу вам сказати дещо. Я не очікував, що побачу ще один лист. Якнайменше розмовляйте з містером Рановим.
– Не турбуйтеся, – заспокоїла його Хелен, і вони, посміхнувшись, перезирнулися один з одним.
– Тихіше, – попередив Стойчев. – Я влаштую нам ще одну зустріч.
Ірина й Ранов увійшли у вітальню з горою тарілок. Ірина почала накривати на стіл, поставила склянки й пляшку з бурштиновою рідиною. Ранов ішов за нею, несучи хліб і тарілку з білими бобами. Він посміхався й вигляд мав цілком домашній, наче він уже освоївся. Як би я хотів подякувати племінниці Стойчева! Вона посадила дядька у крісло й запросила сідати нас, і я раптом зрозумів, як зголоднів після ранкової екскурсії.
– Будь ласка, любі гості, будьте як удома, – Стойчев рукою поважно запросив до столу, ніби це був бенкет імператора Константинополя. Ірина розлила в склянки бренді – лише сам його запах міг би вбити маленьку тваринку; професор підняв тост, широко й щиро посміхнувся, оголивши свої жовті зуби: – 3 ученими я завжди п’ю за дружбу.
Ми одностайно підтримали тост, крім Ранова, який іронічно підняв склянку й подивився на нас:
– Нехай ваша наука дає користь партії й народові, – сказав він, трохи вклонившись мені.
Це майже відібрало в мене апетит: це сказано взагалі чи він хотів обернути на користь партії щось конкретне, відоме нам? Проте я відповів на уклін і випив ракію. Я зрозумів, що не інакше як швидко це пити не можна, і незабаром на зміну пожежі в моєму горлі прийшло приємне тепло. Трохи цього напою, подумав я, і мені вже сподобається Ранов.
– Я радий можливості поговорити з кожним, хто цікавиться нашою середньовічною історією, – звернувся до мене Стойчев. – Можливо, вам і міс Россі буде цікаво відвідати свято на честь двох наших середньовічних героїв. Завтра день Кирила й Мефодія, творців слов’янської абетки. Ви називаєте по-англійському наші букви «сайрилік» – кирилична мова, чи не так? Ми називаємо «кирилиця», на честь ченця, що винайшов її.
На якусь мить я заплутався, згадавши брата Кирила, але коли Стойчев продовжив, я зрозумів, що він хотів сказати, й оцінив його винахідливість.
– Я буду дуже зайнятий сьогодні ввечері, – сказав він, – але якщо ви погодитесь приїхати завтра, деякі з моїх колишніх студентів зберуться тут, щоб відзначити цей день, і тоді я більше зможу розповісти вам про Кирила.
– Ви дуже добрі, – сказала Хелен. – Ми не хочемо зловживати вашим часом – це буде честь для нас. Ми можемо це влаштувати, товаришу Ранов? «Товариш», здавалося, спрацював: Ранов за другою склянкою ракії видав щось схоже на посмішку.
– Звичайно, – відгукнувся він, – якщо це допоможе вашому дослідженню, я буду радий сприяти цьому.
– Дуже добре, – промовив Стойчев. – Ми зберемося тут приблизно о пів на другу, Ірина приготує що-небудь смачне на обід. Це буде дуже приємна зустріч, буде багато вчених, чиї праці зацікавлять вас.
Ми подякували йому й погодилися на умовляння Ірини поїсти, хоча я помітив, що Хелен теж, як і я, уникала повторної ракії. Коли ми поїли, Хелен підвелась, і я наслідував її приклад.
– Ми більше не будемо стомлювати вас, професоре, – сказала вона, подаючи йому руку.
– Завжди радий вам, люба, – Стойчев ніжно потис її руку, але мені здалося, що він справді стомився. – Я чекатиму нашої зустрічі завтра.
Ірина провела нас до воріт через зелений сад і город.
– До завтра, – вона посміхнулася нам і щось додала болгарською Ранову, через що він поправив волосся, перш ніж надіти капелюх.
– Дуже мила дівчина, – додав він самовдоволено, коли ми йшли до його машини, а Хелен закотила очі за його спиною.
Тільки ввечері нам випало кілька хвилин побути наодинці. Ранов пішов після нескінченного обіду в готелі. Ми з Хелен піднялись нагору – ліфт знову не працював – і постояли трохи біля моєї кімнати, смакуючи солодку мить серед наших незвичайних справ. Щойно ми вирішили, що Ранов пішов, ми спустилися вниз, пройшли на сусідню вулицю до кафе й сіли там за столик під деревом.
– Хтось стежить за нами тут, – тихо сказала Хелен, коли ми сіли.
Я обережно поклав свій портфель на коліна: тепер я навіть перестав ставити його під столик. Хелен посміхнулася:
– Принаймні, тут нас не прослуховують, як у моїй чи твоїй кімнаті, – вона подивилася на зелені гілки над нами. – Липа… – задумливо сказала вона. – За кілька місяців вона зацвіте. Удома люди заварюють липовий чай, тут, може, теж. Коли сідаєш за такий стіл, спочатку треба очистити його від квітів і пилку. Вони пахнуть медом, дуже солодким і свіжим. – Вона зробила швидкий рух, наче змахуючи тисячі дрібних світло-зелених квітів.
Тоді я взяв її за руку і повернув її, щоб побачити тонкі лінії долоні. Я сподівався, вони говорять, що в неї буде довге щасливе життя, яке вона розділить зі мною.
– Що ти думаєш про лист Стойчева?
– Це може бути для нас удачею, – задумливо відповіла вона. – Спочатку я вирішила, що це чергова історична загадка, таємниця, і не знала, як вона може допомогти нам. Але коли Стойчев здогадався, що наш лист небезпечний, я відчула надію, ніби він знає щось важливе.
– Я теж сподіваюся, – зізнався я. – Але, може, він мав на увазі, що цей матеріал є політично небезпечним, як і більшість питань його роботи, тому що він стосується історії церкви?
– Я знаю, – зітхнула Хелен. – Можливо, він лише це й хотів сказати.
– І саме тому він не схотів обговорювати лист у присутності Ранова.
– Так. Нам треба почекати до завтра, аби довідатися, що він мав на увазі. – Вона переплела свої пальці з моїми. – Кожен день очікування для тебе нестерпний, так?
Я повільно кивнув.
– Якби ти знала Россі… – тут я замовк.
Хелен пильно подивилася на мене й повільно поправила локон волосся, що вибився з-під шпильки. Цей жест був таким сумним, що її слова здалися особливо вагомими:
– Я потроху пізнаю його через тебе.
Тієї миті офіціантка у білій блузці підійшла до нас і запитала щось. Хелен обернулася до мене.
– Що будемо пити? – спитала вона, а офіціантка запитливо дивилася на нас – істот, які говорили іноземною мовою.
– Ти знаєш, як замовити? – пожартував я.
– Чаї, – сказала вона, показуючи на нас обох, – будь ласка, чай. Молія.
– Ти швидко вчишся, – зауважив я, коли офіціантка зникла всередині.
Вона знизала плечима.
– Я вивчала російську, а болгарська дуже схожа на неї.
Коли офіціантка принесла нам чай, Хелен зосереджено помішала його.
– Таке полегшення – позбутися Ранова, не хочу й думати, що доведеться його побачити завтра знову. Я не уявляю, як ми можемо серйозно продовжувати наші пошуки, коли він завжди в нас за спиною.
– Якби я знав, у чому він нас підозрює, мені було б легше, – зізнався я. – Дивно те, що він нагадує мені когось, кого я зустрічав раніше, але в мене, здається, амнезія щодо цього. – Я подивився на серйозне, миле обличчя Хелен, і тієї миті зрозумів, що мій мозок схопився за щось і вирішує загадку, котра ніяк не стосувалася можливого близнюка Ранова. Це було пов’язано з обличчям Хелен у сутінках, із чашкою, яку я підніс до рота, з якимось словом, що раптом запало в голову. Ця думка і раніше виринала, але тепер ніби увірвалася в мою свідомість.
– Амнезія… – повторив я. – Хелен… Хелен, амнезія.
– Що? – вона насупилася, нічого не розуміючи.
– Листи Россі! – майже прокричав я. Я відкрив мій портфель так швидко, що розлив чай на столі. – Його лист, його поїздка в Грецію!
Кілька хвилин пішло на те, щоб знайти цей лист серед паперів і щоб відшукати потрібний абзац, а потім прочитати його вголос Хелен, яка від шоку широко розкрила свої чорні очі.
– Ти пам’ятаєш лист про його повернення в Грецію, на острів Крит, після того як у Стамбулі в нього забрали карту, коли удача зрадила його й усе пішло шкереберть? – я розкрив перед нею аркуш. – Послухай це: «Старі в тавернах Криту, здавалося, найбільше хотіли розповісти мені свої двісті десять вампірських історій замість того, щоб відповісти на питання, де можна взяти схожі залишки гончарних виробів або як їхні діди знайшли давні кораблі і пірнали на глибину по скарб. Одного разу ввечері якийсь незнайомець умовив мене покуштувати місцевого напою під вигадливою назвою „амнезія“, після чого я наступного дня почувався хворим».
– О Боже… – прошепотіла Хелен.
– «Я дозволив незнайомцеві почастувати мене місцевим напоєм під назвою „амнезія“», – перефразував я, понизивши голос. – Як ти гадаєш, хто був цей незнайомець? Ось чому Россі забув про…
– Він забув… – Хелен, здавалося, загіпнотизувало це слово. – Він забув Румунію…
– … Що він узагалі там був. У своїх листах до Хеджеса він писав, що збирається повернутися в Грецію з Румунії, щоб дістати гроші й узяти участь в археологічних розкопках…
– І він забув мою матір, – майже беззвучно закінчила Хелен.
– Забув, – повторив я, раптом згадавши матір Хелен, яка стоїть біля дверей, проводжаючи нас. – Він і не думав кидати її. Він раптом забув усе. Ось чому він говорив мені, що не завжди добре пам’ятав свої пошуки.
Обличчя Хелен пополотніло, щелепи стиснулись, погляд став суворим, а в очах з’явилися сльози.
– Я ненавиджу його, – тихо сказала Хелен, і я знав, що говорила вона не про свого батька.
