Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 48 страниц)

Розділ 16

На початку грудня ми знову були в дорозі. Утома від наших подорожей середземноморським узбережжям, здавалося, залишилася далеко в минулому. Рвучкий вітер Адріатичного узбережжя знову скуйовджував моє волосся. Мені подобалася його незграбна сила. Було таке відчуття, начебто чудовисько своїми величезними лапами зачіпало все в порту, через що прапори майоріли напроти сучасного готелю, а верхні гілки платанів гнулися уздовж алей.

– Що? – крикнула я.

Батько знову сказав щось нерозбірливо, показуючи на верхній поверх споруди. Ми обоє подивилися вгору.

Струнка фортеця з часів Діоклетіана здіймалася над нами в променях ранкового сонця, і я ледве не впала назад, намагаючись розглянути її верхівку. Більшість просвітів між її гарними колонами були зайняті: часто люди розділяли будівлю на квартири, як мені пояснював батько, тому кам’яна мозаїка (більшість її було зроблено з мармуру давньоримських споруд) пробивалася на тлі інших будівель і сяяла на всьому цьому дивному фасаді. Інколи виднілися тріщини, наче наслідок землетрусу й води. Міцні маленькі рослини, іноді навіть дерева, пробивалися із тріщин. Вітер тріпав широкі коміри моряків, що по двоє й по троє проходили повз затоку. На тлі білої уніформи їх обличчя, здавалося, були кольору міді, а їхнє темне, однаково стрижене волосся сяяло на сонці, як дротяні щітки. Я пішла за батьком. Ми стали обходити будинок по чорних каштанах й опалому листі платана, а потім вирушили до оточеної пам’ятниками площі, яка знаходилась за фортецею й на якій тхнуло сечею. Просто перед нами виросла фантастична вежа, відкрита вітрам і прикрашена, як високий тонкий весільний торт. Тут було набагато тихіше, і ми могли вже не кричати.

– Я завжди бажав побачити це, – сказав батько нормальним тоном. – Ти б хотіла піднятися на вершину?

Я йшла спереду, з задоволенням ступаючи на чавунні сходи. Я час від часу поглядала крізь мармурову огорожу – на відкритий ринок біля затоки. Дерева стали вже темно-жовтими, тому платани, що росли уздовж берега, здавалися на їхньому тлі радше чорними, ніж не зеленими. Коли ми піднялися, внизу я побачила блакитну воду порту, маленькі постаті моряків, які юрбилися біля відкритих кав’ярень. У далині вигин берега за нашим великим готелем показував, немов стріла, на закритий регіон слов’янського світу, у який мій батько незабаром буде втягнений через спад напруження, що триває в тому світі.

Ми стояли просто під дахом вежі – нам перехоплювало подих. Тільки чавунна платформа страхувала нас від падіння на землю. Звідти, через ґрати чавунних сходів, якими ми щойно піднімались, нам відкривався краєвид. Світ навколо нас простирався далі через обрамлені каменем відкриті майданчики, усе було зроблено для того, щоб необережний турист не впав на асфальтований дворик унизу. Ми сіли на лаву у центрі й подивились на воду. Ми сиділи так тихо, що до нас залетів стриж; він помахав крильми, опираючись морському вітрові, а потім зник під дахом. Він ніс у дзьобі щось блискуче, що сяйнуло на сонці, коли він влетів до нас із моря.

– Наступного дня, після того як я закінчив читати папери Россі, я прокинувся рано, – сказав батько. – Ще ніколи я не радів так сонячному світлу, як того ранку. Передусім мені треба було виконати сумний обов’язок і поховати Рембрандта. Після цього я без зусиль дістався до бібліотеки саме до відкриття. Я хотів за весь цей день підготувати себе до наступної ночі, до настання темряви. Багато років ніч була другом для мене, разом із нею я читав і писав. А тепер вона була загрозою, бо стала для мене небезпечною всього лише кілька годин тому. Мабуть, мені незабаром доведеться вирушати в подорож, тож треба буде зробити всі приготування. Було б набагато легше, сумно думав я, якби я знав, що робити.

У головному холі бібліотеки було дуже тихо, якщо не зважати на кроки бібліотекарів, які займалися своїми справами; так рано мало хто зі студентів приходить сюди, тому в мене в розпорядженні було півгодини тиші й спокою. Я попрямував до заплутаного лабіринту карткового каталогу, розкрив записну книжку й почав діставати потрібні мені шухляди. Було кілька списків про Карпати, один про фольклор Трансільванії. Одна книга про вампірів – легенди єгипетських традицій. Я подумав про те, чи багато спільного у вампірів по всьому світові. Чи були схожі вампіри Єгипту з вампірами Східної Європи? Це був предмет вивчення для археолога, а не для мене, проте я записав порядкові номери книги про єгипетські традиції.

Потім я звернувся до теми «Дракула». Теми й назви були перемішані в каталозі між «Драб-Алі Великий» і «Дракон. Азія». Саме тут я маю зустріти хоча б одну згадку про книгу Брема Стокера «Дракула» – я бачив її у руках чорнявої дівчини, з якою познайомився день тому. Можливо, в бібліотеці є навіть два примірники такої класики. Мені вона була дуже потрібна, бо Россі говорив, що Стокер написав її після того, як вивчив усе про вампірів. І в ній, мабуть, я знайду поради щодо того, як захистити себе. Я шукав у каталозі, але не було жодної книги із назвою «Дракула» – нічого, нічого взагалі. Я не очікував, що ця легенда буде головною темою вивчення, але все одно ця книга згадувалася б хоч де-небудь.

Потім я побачив те, що знаходилось безпосередньо між «Драб-Алі» і «Драконами». Маленький шматочок паперу на дні шухляди свідчив про те, що хтось просто вирвав картку. Я підбіг до шухляди «Ст». Там не було жодної картки з назвою «Стокер», лише ще один доказ крадіжки. Я важко опустився на найближчий дерев’яний стілець. Це було надто дивно. Навіщо комусь треба було виривати саме ці картки?

Чорнява дівчина останньою виписувала книгу, я знав це. Можливо, вона хотіла забрати докази того, що вона виписувала? Але якби вона хотіла вкрасти або сховати примірник, навіщо б тоді вона читала її прилюдно посеред бібліотеки? Хтось інший вирвав картку, можливо, хтось… але навіщо? Хто не хотів, щоб цю книгу побачили тут? Хто б це не був, він зробив це поспіхом, забувши навіть знищити сліди злочину. Я знову все добре обміркував. Карткові каталоги були священні: варто було студентові просто залишити шухляду на столі, як його відразу вичитували бібліотекарі. Такий злочин треба було робити швидко, це точно – у якусь мить, коли навколо нікого немає й ніхто не дивиться. Якщо це зробила не та дівчина, тоді вона, напевно, не знає, що хтось не хотів, аби виписували цю книгу. Напевно, вона все ще в неї. Я майже побіг до стола в приймальні.

Бібліотека, побудована в найвищому з найвищих готичних стилів приблизно тоді, коли Россі закінчував навчання в Оксфорді (звичайно, це те місце, де його оточувала справжня готика), завжди здавалася мені одночасно і гарною, і смішною. Щоб дістатися до стола, мені треба було пробігти по довгому кафедральному нефі. Стіл стояв там, де у звичайному соборі мав би стояти вівтар, під фрескою, на якій зображено Богоматір – Знання, в чисто-блакитних одіяннях із книгами в руках. Замовити книгу в такому місці було те саме, що причаститися. Сьогодні мені цей жарт здавався особливо цинічним, я проігнорував безпристрасне, спокійне обличчя нашої святої і звернувся до бібліотекаря, намагаючись зберігати спокій.

– Я шукаю книгу, якої наразі немає на полицях, – почав пояснювати я, – і мені цікаво, виписали її чи вже повернули.

Бібліотекар – невисока, похмура жінка років шістдесяти – поглянула на мене, відірвавшись від роботи.

– Назва, будь ласка, – сказала вона.

– «Дракула», Брем Стокер.

– Хвилинку, будь ласка, я подивлюсь, чи тут вона. – Жінка стала порпатися в шухляді, її обличчя нічого не виражало. – Вибачте, але її виписали на якийсь час.

– Шкода, – сказав я, засмутившись. – А коли її повернуть?

– За три тижні. Її виписали тільки вчора.

– Шкода, але я не можу чекати так довго. Розумієте, я читаю курс… – зазвичай ці слова діяли, як чарівні.

– Ви можете почекати її, якщо хочете, – холодно відповіла бібліотекарка. Вона відвернула свою сиву голову від мене, ніби натякаючи, що хоче повернутись до роботи.

– Може, один із моїх студентів виписав її, щоб прочитати наперед. Якби ви дали мені його ім’я, я сам зв’язався б з ним.

Бібліотекарка підозріло подивилась на мене.

– Ми зазвичай так не робимо, – сказала вона.

– Але це незвичайна ситуація, – зізнався я, – буду з вами відвертий: мені треба переглянути один розділ цієї книги, щоб підготувати іспит для них, і, розумієте, я позичив свій примірник одному студентові, а він не може її ніяк знайти. Це була моя помилка, але ви ж знаєте, як воно буває з цими студентами. Мені дуже потрібна ця книга.

Вираз її обличчя пом'якшився, вона майже співчувала мені.

– Це жахливо, так? – сказала вона, киваючи. – Ми так багато книг втрачаємо кожного семестру, якби ви знали! Почекайте, я перевірю, чи можу дізнатися ім’я, але не кажіть, що я вам його дала, добре?

Вона відвернулася й почала шукати в шухлядках шафи, а я стояв і міркував над подвійністю своєї натури, яку щойно виявив. Коли це я навчився так брехати? Ця думка давала мені якесь незатишне задоволення. Коли я стояв там, то раптом помітив, як іще один бібліотекар біля вівтаря підійшов ближче й став спостерігати за мною. Це був худий чоловік середніх літ, я часто бачив його тут, він був трохи вищий від своїх колег, на ньому був зношений твідовий піджак і блякла краватка. Може, тому що я бачив його раніше, я був уражений його зовнішнім виглядом. Його обличчя було висушеним, хворобливо-жовтого кольору, ніби він був серйозно хворий.

– Можу вам допомогти? – запропонував він раптом, немов підозрював, що я можу вкрасти щось зі стола, якщо за мною не стежити.

– Ні, дякую, – я кивнув у бік бібліотекарки. – Мені вже допомагають.

– Розумію.

Він відійшов убік, коли вона повернулася й поклала переді мною аркуш паперу. Тієї миті я не знав, куди дивитися. Сторінка попливла в мене перед очима, тому що другий бібліотекар повернувся боком і нахилився до книг, які вже повернули, щоб розібратися з ними. Коли він нахилився до них, на якусь мить його шия оголилася й трохи вище комірця я побачив дві жахливі ранки, що вже загоїлись, а під ними на шкірі огидно зміїлася засохла кров. Потім він випростався й відвернувся, тримаючи у руках книги.

– Вам це було потрібно? – запитала мене жінка-бібліотекар. Я подивився на сторінку, яку вона підсунула до мене. – Бачите, це картка Брем Стокер, «Дракула». У нас є тільки один примірник.

Неохайний бібліотекар раптом упустив книгу додолу. Від цього звуку пішла луна по всьому високому нефі. Він випростався й подивився просто на мене: я ніколи не бачив, щоб у людському погляді було так багато ненависті й погрози.

– Так вам це було потрібно? – наполягала жінка.

– О ні, – сказав я, намагаючись тримати себе в руках. – Ви, мабуть, не зрозуміли мене. Я шукаю книгу Гіббона «Розквіт і занепад Римської імперії». Я сказав вам, що викладаю курс із цієї теми, нам потрібні зайві примірники.

Вона дуже насупилася.

– Алея думала…

Мені було огидно кривдити її, навіть тоді, коли вона була зі мною такою толерантною.

– Та нічого, – сказав я. – Може, я не дуже уважно дивився. Я піду знову перевірю каталог.

Тільки-но я сказав слово «каталог», хоча розумів, що вже перебрав міру, користуючись своєю новою якістю брехати, як високий бібліотекар звузив очиці й відвернув голову, як тварина, що стежить за рухами жертви.

– Щиро вам дякую, – промурмотів я чемно й відійшов убік, почуваючи, як ті пильні очі дивилися мені в спину, поки я йшов довгим проходом. Я удав, що йду до каталогу, потім закрив свій портфель і рішуче попрямував до виходу, через який уже заходили студенти, щоб здобути знання зранку. На вулиці я знайшов лавку, що найбільше освітлювалася сонцем, підпер спиною одну з нових готичних стін – звідти я міг бачити всіх, хто ходив навколо мене. Мені треба було п’ять хвилин посидіти й подумати.

Міркування, як учив мене Россі, мали заощаджувати час, а не марнувати його.

Хоча того, що відбувалося, було для мене занадто багато, щоб усе швидко обміркувати. У ту приголомшливу мить я був уражений не тільки ранами на шиї в бібліотекаря, а також ім’ям читача, що перехопив у мене «Дракулу». Його звали Хелен Россі.

Вітер був холодним і надзвичайно сильним. Батько зупинився тут і дістав із сумки для фотоапарата, де крім того були також капелюхи і маленька аптечка першої допомоги, дві непромокальні куртки. Ми мовчки надягли їх на наші светри, і батько продовжував:

– Сидячи там у променях пізнього весняного сонця і спостерігаючи, як університет повертається до звичайних справ, я раптом відчув заздрість до всіх студентів і викладачів, які ходили то туди, то сюди. Вони думали, що завтрашній іспит був для них найважливішим, а факультетські інтриги занадто драматичними. Жоден із них не міг зрозуміти мого скрутного стану, ніхто не міг допомогти мені вибратися з нього. Раптом я відчув самотність, ніби мене вигнали з університету, з мого всесвіту – я був схожий на бджолу, яку вигнали з вулика. І такі зміни сталися лише за сорок вісім годин, із подивом відзначив я.

Тепер мені треба було міркувати і точно, і швидко. Спочатку я переконався в тому, що мені повідомив Россі: йому хтось погрожував (у моєму випадку цей хтось був немитий бібліотекар із дивною зовнішністю), і в цієї істоти були рани на шиї. Припустимо, сказав я собі, майже глузуючи з безглуздості речей, у які починав вірити, припустимо, що цього бібліотекаря вкусив вампір зовсім недавно. Россі викрали з його кабінету, залишивши кривавий слід, нагадав я собі, лише дві ночі тому. Дракула, якщо він існував, здавалося, бажав отримати не тільки кращі академічні уми цього світу (я згадав бідолашного Хеджеса), але також і бібліотекарів та архівних працівників. Ні (я випростався, раптом щось зрозумівши), він віддає перевагу тим, хто займається архівами, хоч якимось чином пов’язаними з легендою.

Спочатку це був чиновник, який відібрав карту в Россі в Стамбулі. Потім учений зі Смітсонівського університету, подумав я, згадавши зміст останнього листа Россі. І, звичайно ж, сам Россі, якого небезпека підстерігала на кожному кроці, тому що в нього був примірник однієї з цих «милих книг», до того ж він переглядав інші документи, які хоч якось стосувалися цієї справи. І сьогоднішній бібліотекар, хоча в мене не було доказів того, щоб він мав справу з документами про Дракулу. І, нарешті… я!?

Я узяв свій портфель і швидкими кроками попрямував до телефонної кабінки, що знаходилась біля студентського гуртожитку.

– Відділ інформації університету, будь ласка, – там за мною ніхто не стежив, наскільки я міг бачити, але я зачинив двері і крізь них розглядав перехожих. – Чи є у вас у списку міс Хелен Россі? Так, аспірантка, – ризикнув я.

Оператор університетського телефону була лаконічною, я чув, як вона повільно перегортає сторінки.

– У нас є X. Россі, вона значиться в жіночому гуртожитку для аспірантів, – сказала вона.

– Так, це вона, дуже дякую, – я записав номер і набрав його.

Жіночий голос відповів різко й непривітно:

– Міс Россі? Так? Хто телефонує, скажіть, будь ласка?

О Боже, я не подумав про це.

– Її брат, – швидко відповів я. – Вона сказала мені, що її можна знайти за цим номером.

Я почув звук кроків, які віддалялися, потім більш упевнені кроки, які поверталися до телефону, і чиясь рука підняла слухавку.

– Спасибі, місіс Левіс, – сказав голос удалині, ніби натякаючи на те, що її треба залишити саму.

А потім вона заговорила просто в моє вухо, і я згадав той низький, упевнений голос, що чув у бібліотеці.

– У мене немає брата, – сказала вона. Це пролунало як попередження, а не констатація факту. – Хто ви?

* * *

Батько потирав руки на холодному вітрі, через що рукава на його курточці м’ялися, як цигарковий папір. «Хелен», – подумала я, не наважуючись вимовити ім’я вголос. Це ім’я мені завжди подобалося, воно нагадувало мені про героїзм і красу, про зображення Єлени Троянської на дорафаелівських фресках, які я пам’ятала з книги «Іліада для дітей», що була в мене в Сполучених Штатах. Але насамперед це було ім’я моєї матері, а про неї батько ніколи не розповідав.

Я пильно подивилась на нього, але він уже заговорив про інше.

– Давай покуштуємо гарячий чай в одній із тих кав’ярень унизу, – сказав він. – От що мені зараз треба. А ти хочеш?

Тоді я вперше помітила, що його обличчя, його гарне, увічливе обличчя дипломата було затьмарене тінню, через яку під очима з’явилися темні кола, а ніс дуже вирізнявся на тлі цього. Таке враження, що він ніколи не спить стільки, скільки потрібно. Він підвівся і потягнувся. Тоді ми востаннє подивилися на запаморочливі краєвиди. Батько притримував мене, ніби боявся, що я впаду.

Розділ 17

В Афінах батько став стомленим і нервовим – я помітила це першого дня. Що ж до мене, то мені було там весело: мені подобалося змішане відчуття духу руйнування й життєвості, задушливий потік вихлопних газів, машини, що снували навколо площ і парків, поміж пам’яток старовини. Мені подобався ботанічний сад, у центрі якого стояв лев у клітці, приголомшливий Акрополь із відкритим рестораном, по боках якого тріпотів на вітрі навіс. Батько пообіцяв, що, як тільки в нього буде час, ми піднімемося нагору, щоб помилуватися панорамою. Був лютий 1974 року, ми вперше за три місяці взагалі поїхали кудись, і він неохоче взяв мене з собою, оскільки йому не подобалось, що вулицями Греції ходило багато військових. Я збиралася насолодитися по максимуму кожною миттю.

Тим часом я старанно вчилася в готельному номері, розглядала з вікна високі храми так, ніби після двадцяти п’яти сотень років вони могли змахнути крильми й полетіти, не дочекавшись мене. Я бачила дороги, стежки, алеї, які прямували вгору, до підніжжя Парфенона. Наш підйом туди буде довгим і повільним (ми знову були в спекотній країні, а літо починалося тут рано). Повз білосніжні будинки й побілені магазини, у яких продається лимонад, стежка раптово повертала до місця давніх ринків, а іноді до майданчиків храму, а потім ішла повз укриті черепицею будинки. Крізь темні вікна я бачила деякі з таких лабіринтів. Ми будемо підніматися від одного краєвиду до іншого, розглядаючи те, що зі своїх вікон щодня бачать люди, які живуть по сусідству з Акрополем. Сидячи в готелі, я могла уявити руїни, обриси міських будинків, субтропічні парки, звивисті вулиці, церкви то із золотавими, то з червоними банями, які у вечірньому світлі були схожі на різнобарвні камені, розкидані по сірому пляжі.

Удалечині ми побачимо обриси багатоквартирних будинків, готелів, ще новіших, ніж цей, та передмістя, через які ми їхали потягом день тому. А за всім цим я не знала, що буде, це було занадто далеко, щоб уявляти. Батько витре обличчя носовичком. І я знатиму, поглядаючи на нього, що, коли ми дійдемо до вершини, він не тільки покаже мені давні руїни, але й відкриє таємниці свого минулого.

– Кав’ярня, яку я вибрав, – почав розповідати батько, – знаходилася досить далеко від університету, тож я відчував, що той моторошний бібліотекар не зможе мене дістати (він, звичайно ж, повинен був залишатися на роботі, хоча міг і вийти куди-небудь на обід). Але кав’ярня була на розумній відстані, щоб незнайома дівчина не подумала, що її хоче вбити маніяк. Я не пам’ятаю, чи очікував, що вона спізниться через те, що сумніватиметься в моїх намірах, але вона прийшла раніше від мене: коли я відчинив двері кав’ярні, Хелен уже сиділа в далекому куті, розмотувала блакитний шарф і знімала білі рукавички. Пам’ятаєш, я говорив, що це була епоха милих непрактичних речей для найвідчайдушніших студенток. Волосся в неї було гладко зачесане назад, а щоб воно не падало на обличчя, дівчина заколола його невидимками, тому коли вона повернулась і поглянула на мене, я відчув, що вона мене розглядає ще уважніше, ніж день тому за бібліотечним столом.

– Доброго ранку, – сказала вона холодно. – Я замовила вам каву, тому що по телефону ваш голос був таким утомленим.

Я був уражений такою зухвалістю. Як вона могла відрізнити мій утомлений голос від спокійного? А якби моя кава охолонула? Але цього разу я назвав своє ім’я і потис її руку, щосили намагаючись приховати своє хвилювання. Передусім я хотів розпитати її про прізвище, але потім вирішив, що краще почекати, поки з’явиться слушна нагода. Її рука була гладкою, сухою і холодною, ніби вона все ще була в рукавичках. Я підсунув стілець і сів напроти неї, шкодуючи про те, що не одяг чистої сорочки, навіть якщо збирався полювати на вампірів. Її біла блуза під чорним жакетом була бездоганною.

– Чому в мене було таке відчуття, що я ще почую про вас? – її тон був близький до образливого.

– Я знаю, що для вас це буде дивним, – я випростався й намагався дивитися їй просто в очі, думаючи про те, чи можу я запитати її про все, що хотів, перш ніж вона знову підведеться й піде. – Перепрошую, це ніякий не жарт, я не збираюся турбувати вас або переривати вашу роботу.

Вона хитнула головою, трохи заспокоївши мене цим. Спостерігаючи за її обличчям, я був уражений тим, що загальні риси (особливо голос) були водночас негарними й елегантними, я осмілів трохи, ніби це відкриття зробило її більш людяною.

– Сьогодні вранці я виявив дещо дивне, – почав я з новою впевненістю. – Саме тому я так зненацька зателефонував. Книга «Дракула» з бібліотеки все ще знаходиться у вас?

Вона була швидкою, але я ще швидшим – я очікував, що вона здригнеться й сполотніє.

– Так, – відповіла вона тихим голосом. – Кому яке діло до того, що інша людина виписує в бібліотеці?

Я проігнорував цей напад.

– Це ви вирвали картку на книжку про Дракулу з каталогу?

Цього разу її реакція була щирою й відкритою.

– Що я зробила?

– Сьогодні вранці я пішов до каталогу, щоб пошукати інформацію про… про тему, котру ми обоє вивчаємо. Виявилося, що всі картки на теми «Дракула» й «Стокер» були вирвані з шухляди.

Обличчя моєї співрозмовниці напружилося, воно стало ще більш некрасивим, вона вп’ялася в мене, а її очі надто яскраво блищали. І тієї миті, уперше після того, як Массімо прокричав мені, що Россі зник, я відчув необхідність полегшити свою нестерпну ношу і позбутися тягаря самотності. Дівчина не засміялася після моєї мелодрами, як вона могла назвати мої слова, Хелен не була ні здивована, ні якось вороже налаштована. Але найважливіше було те, що в її погляді не було хитрощів, на її обличчі відбилося тільки одне почуття, наскільки вона дозволила йому проявитися – це був тонкий, тривожний страх.

– Учора вранці картки були на місці, – сказала вона повільно, ніби погоджуючись скласти зброю й почати переговори. – Спочатку я подивилася тему «Дракула», там був тільки один запис. Потім мені стало цікаво, чи є в них ще книги Стокера, і я вирішила перевірити це. Під його ім’ям було кілька карток, включаючи одну з написом «Дракула».

Байдужий офіціант поставив каву на стіл, Хелен підсунула собі свою, навіть не подивившись на нього. Я раптом дуже скучив за Россі і подумав про те, як він розливав каву, що була набагато краща, ніж ця, – це був болісний спогад про його неймовірну гостинність. Так, у мене ж були ще питання до цієї дівчини.

– Мабуть, хтось не хоче, щоб ви, або я, або хтось інший виписував цю книгу, – висловив я свої припущення. Я говорив тихо, спостерігаючи за моєю співрозмовницею.

– Це просто нісенітниця, – відповіла вона різким тоном, кладучи в чашку цукор і розмішуючи його.

Але вигляд у неї був такий, ніби своїми словами вона й саму себе не переконала, і я продовжив:

– У вас ще є ця книга?

– Так, – ложка з дзенькотом упала. – Вона в моїй сумці. – Дівчина подивилася вниз, і я помітив ту сумку, з якою вона була день тому.

– Міс Россі, – сказав я, – перепрошую, можливо, мої слова здадуться вам божевільними, але я вважаю, що ви наражаєтесь на небезпеку, тримаючи цю книгу в себе, коли хтось явно не хоче, щоб вона була у вас.

– Чому ви так вважаєте? – запитала вона, не зустрівшись цього разу зі мною поглядом. – Хто, на вашу думку, не хоче, щоб ця книга була в мене?

Легкий рум’янець знову з’явився на її вилицях, і вона винувато подивилася в чашку. Так, тільки такими словами її можна було описати, і вона справді виглядала дуже винуватою. Я з жахом подумав про те, чи не була вона у змові з вампіром, чи не була нареченою Дракули. Я був приголомшений, кадри з недільних фільмів пролетіли в моїй голові. Темно-чорне волосся підходило для такої ролі, дивний і незрозумілий акцент, губи кольору червоної порічки, бліда шкіра, елегантне чорно-біле вбрання. Я викинув цю ідею з голови: так, це все були мої вигадки, і вони відповідали моєму напруженому настрою.

– Ви підозрюєте когось, хто не хотів би, щоб у вас була ця книга?

– Так, справді, але вас це не обходить. – Вона глянула на мене і знову подивилась на каву. – А чому ви так полювали на цю книгу? Якщо вам потрібен був мій телефон, то чому ви одразу не запитали, а пройшли через усю цю тяганину?

Цього разу я відчув, що сам зашарівся. Розмовляти із цією дівчиною було все одно, що нерухомо сидіти перед фотографом, який безупинно фотографує вас, не дотримуючись якоїсь послідовності, так що ви не знаєте, коли буде наступний знімок.

– Я не збирався дізнаватися ваш номер телефону, поки не зрозумів, що картки вирвані з каталогу. Тоді я подумав, що ви, можливо, знаєте про це, – сказав я коротко, – бо мені самому дуже потрібна була ця книга. Тож я пішов у бібліотеку, щоб перевірити, чи є там ще один примірник.

– І в них його не виявилося, – сказала вона роздратовано, – тому у вас з’явився чудовий привід, щоб зателефонувати мені. Якщо ви хотіли мою книгу, чому ви не стали у чергу?

– Мені вона потрібна зараз, – відповів я.

Її тон починав стомлювати мене. У нас обох можуть бути великі неприємності, а вона говорить про цю зустріч як спробу влаштувати побачення, чого я не збирався робити. Я нагадав собі про те, що вона, мабуть, не знає, через які жахи мені довелось пройти. А потім я подумав, що коли розповім їй усе, вона, може, й не подумає, що я божевільний. Але тоді вона може опинитись у ще більшій небезпеці. Не втримавшись, я голосно зітхнув.

– Ви хочете, щоб я віддала вам бібліотечну книгу? – тон її голосу трохи пом’якшився, я вловив якесь глузування у її словах, через що її жорсткі губи здригнулися. – Гадаю, що так.

– Ні, це не так. Але мені б хотілося знати: як ви гадаєте, хто не хоче, щоб ви виписували цю книгу? – я поставив чашку й подивився на свою співрозмовницю.

Вона поворухнула плечима під своїм легким вовняним жакетом. Я подивився на довгий локон її волосся, що струменів по коміру, у неї було своє чорне волосся, але на тлі чорної тканини воно відливало міддю. Здавалося, вона зважується щось сказати.

– Хто ви? – раптом запитала вона.

Я розглянув це питання з академічної точки зору.

– Я аспірант історичного факультету.

– Історик? – швидко і, здається, роздратовано перепитала вона.

Я пишу дисертацію на тему торгівлі в Голландії в сімнадцятому сторіччі.

– А! – вона замовкла на мить. – Я етнограф, – сказала вона нарешті. – Але мене також дуже цікавить історія. Я вивчаю традиції й звичаї Балканських гір і Центральної Європи, особливо моєї батьківщини, – вона трохи понизила голос, але через смуток, а не таємничість, – моєї рідної Румунії.

Тепер уже я здригнувся. І справді, все це було дивно.

– Тому ви й читали про Дракулу? – запитав я.

Її посмішка здивувала мене – білосніжна, мила, її зуби, здавалося, були занадто малі для її великого обличчя, очі засяяли. Але потім вона знову стала серйозною.

– Гадаю, можна так сказати.

– Ви не відповідаєте на мої питання, – зауважив я.

– А чому я мушу це робити? – вона знизала плечима. – Для мене ви незнайомець, до того ж хочете забрати в мене бібліотечну книгу.

– Вам може загрожувати небезпека, міс Россі. Я не намагаюся залякувати вас, я говорю дуже серйозно.

Вона примружила очі й подивилася на мене.

– Ви теж щось приховуєте від мене, – сказала вона. – Я скажу вам, якщо ви теж розповісте мені.

Раніше я ще ніколи не зустрічав, не бачив і не розмовляв з такою жінкою. Вона збивала мене з ніг і при цьому жодного разу не скористалася фліртом. У мене було таке відчуття, що її слова були як криниця з холодною водою, у яку я занурився з головою, не подумавши про наслідки.

– Добре, але спочатку дайте відповідь на моє запитання, – сказав я, перейнявши її тон. – Як ви гадаєте, хто не хоче, щоб ця книга була у вас?

– Професор Бартоломео Россі, – сказала вона саркастичним, різким тоном. – Ви вчитесь на історичному факультеті, тож ви напевно чули про нього.

Я сидів приголомшений і глибоко шокований.

– Професор Россі? Що… що ви маєте на увазі?

– Я відповіла на ваше питання, – сказала вона, випробовуючись, поправляючи жакет і складаючи рукавички, ніби вона закрила питання. Мені здалося, що їй сподобалась моя реакція на її відповідь і те, як я спіткнувся об її слова. – А тепер скажіть мені, що ви мали на увазі, коли говорили про всю цю драму навколо книги.

– Міс Россі, – почав я, – будь ласка, я розповім вам усе, що можу. Тільки, прошу, поясніть мені, яке відношення ви маєте до професора Бартоломео Россі.

Вона нахилилася, відкрила свою сумку і дістала шкіряну коробочку.

– Не заперечуєте, якщо я закурю? – удруге я помітив у її рухах якусь чоловічу невимушеність, що ніби виявлялась у ній, коли вона відкидала жіночі манери. – Ви не хочете?

Я похитав головою. Я ненавидів сигарети, хоча погодився б узяти одну із цієї легкої, гладкої руки. Вона затяглася і швидко запалила.

– Не знаю, чому я говорю все це незнайомцеві, – сказала вона замислено. – Думаю, що самотність цього місця вплинула на мене. За два місяці я майже ні з ким не розмовляла, лише по роботі. Я не вважаю, що ви схожі на пліткаря, хоча на моєму факультеті їх повно. – Я чув її акцент немов між словами, які вона вимовляла ніжним тоном. – Але якщо ви дотримаєте обіцянки… – Її обличчя знову стало серйозним. Вона випросталася, зухвало тримаючи сигарету в одній руці. – Мої стосунки з відомим професором Россі дуже легко пояснити. Тобто має бути легко. Він мій батько. Він зустрічався з моєю матір’ю, коли був у Румунії і шукав Дракулу.

Моя чашка перекинулася на стіл, кава полилась мені на коліна, на сорочку, яка й без того не була ідеально чистою, бризнула і їй на щоку. Вона витерла краплю рукою й уп’ялася на мене.

– Господи, вибачте, вибачте, – я намагався очистити все, використовуючи відразу обидві наші серветки.

– Це справді шокувало вас, – сказала вона непорушно. – Тоді ви, мабуть, з ним знайомі.

– Знайомі, – підтвердив я, – він мій науковий керівник. Але він ніколи не говорив, що був у Румунії, а тим паче, що в нього є родина.

– У нього немає родини, – холодність її голосу аж пройняла мене. – Я ніколи не зустрічалася з ним, розумієте, хоча гадаю, що зараз це справа часу. – Вона відхилилась назад на маленькому стільці, зіщулилась, ніби не хотіла, щоб я підходив ближче. – Я бачила його лише раз, здалеку, на лекції. Уявляєте, як це – уперше побачити батька на такій відстані.