Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 48 страниц)
Розділ 37
Хелен справді втомилася, і я неохоче залишив її в пансіоні, щоб вона поспала. Мені не хотілося залишати її там саму, але вона сказала, що денне світло має бути достатнім захистом. Навіть якщо лиходій-бібліотекар знав, де ми знаходимося, він навряд чи ввійде в замкнену кімнату посеред дня, до того ж у неї був із собою маленький хрестик. Ми мали ще кілька годин до того, як Хелен треба буде знову телефонувати тітці, а починати організовувати свою поїздку ми не могли – спочатку слід вислухати її інструкції. Я залишив свій портфель на збереження Хелен і змусив себе піти з вітальні, почуваючи, що збожеволію, якщо залишуся і вдаватиму, ніби читаю або думаю.
Це було чудовою можливістю подивитися в Стамбулі що-небудь іще, тому я пішов у бік вигадливої будівлі палацу Топкапи, схожої на лабіринт, спорудженої султаном Мехмедом як новий будинок уряду в окупованій країні. Він відразу привабив мене як здалеку, так і описом у путівнику, коли ми вперше приїхали в місто. Топкапи займає більшу частину материкової частини Стамбула, із трьох боків охороняється морем: протока Босфор, бухта Золотий Ріг і Мармурове море. У мене було таке відчуття, що, не побачивши цього палацу, я не дізнаюсь цієї суті оттоманської історії Стамбула. Можливо, я знов ухилявся від пошуків Россі, але я переконував себе, що Россі й сам зробив би те саме, якби в нього випало кілька вільних годин.
Я був розчарований, коли дізнався, йдучи через парки, сади, павільйони, туди, де сотні років пульсувало серце імперії, що в палаці залишилося мало експонатів із часів Мехмеда: тільки деякі прикраси з його скарбниці, кілька мечів із зазублинами й фляками від постійного використання. Я найбільше сподівався ще раз подивитися на султана, чия армія розгромила Влада Дракулу і чиї придворні піклувалися про таємність удаваної гробниці в Снагові. Це було схоже на те, подумав я, згадуючи шахістів на базарі, що ти начебто намагаєшся визначити позицію короля твого суперника, знаючи лише свою позицію.
Проте в палаці виявилося багато чого, чим я міг зайняти свої думки. Судячи з того, що сказала мені Хелен день тому, це був світ, у якому понад п’ять тисяч слуг із титулами типу «великий тюрбаномотальник» колись підкорялися волі султана. Євнухи охороняли цнотливість у величезних гаремах, схожих на багато прикрашені в’язниці. Султан Сулейман Великий, який правив у середині шістнадцятого сторіччя, зміцнив імперію, ухвалив закони й перетворив Стамбул на чудовий центр цивілізації, яким було місто за часів правління візантійських імператорів. Як і вони, султан виїжджав раз на тиждень у місто на молитву в Айя-Софію, але не в неділю, а п’ятницю – священний день мусульман. Це був світ суворого етикету й пишних обідів, чудових тканин і прекрасної різьби, візирів у зеленому й камергерів у червоному, у високих тюрбанах і фантастично розмальованих чоботях.
Я був уражений тим, як Хелен описала яничарів – знаменитих воїнів, яких відбирали серед крадених хлопчиків з усієї імперії Я читав уже про них раніше: ці хлопчики народжувалися в християнських країнах, таких як Сербія або Валахія, а виховувалися у традиціях ісламу, навчалися ненависті до тих самих людей, від яких вони народилися, а коли хлопчики дорослішали, їх спускали на людей, наче соколів для вбивства. Десь я вже бачив зображення яничарів, може, в альбомі репродукцій. Згадуючи їхні молоді обличчя, що нічого не виражали, те, що ці люди були створені тільки для того, аби захищати султана, я відчув, як холод лине від будинків палацу і згущається навколо мене.
Раптом мені спало на думку, що молодий Влад Дракула був би чудовим яничаром. Імперія упустила нагоду, шанс додати більше жорстокості до своєї неймовірної сили. Їм треба було взяти його зовсім юним, тримати в Малій Азії замість того, щоб віддавати батькові. Зрештою він став занадто незалежним, зрадником, чесним тільки з собою, він катував своїх земляків так само, як і вбивав турецьких ворогів. «Як Сталін!» – я й сам здивувався від такої несподіваної думки, глянувши на Босфор. Сталін помер рік тому, і нові розповіді про його жорстокість просочилися в західну пресу. Я згадав статтю про одного відданого йому генерала, якого Сталін обвинуватив перед самою війною в тому, що той хотів скинути його. Генерала забрали із квартири посеред ночі й повісили вниз головою на багатолюдній залізничній станції за Москвою, де він провисів кілька днів, поки не вмер. Пасажири, які сідали й висаджувалися з потягів, бачили його, але ніхто навіть не насмілювався двічі подивитися на нього. Пізніше люди ближніх районів сперечалися між собою, чи це відбувалося насправді.
Такі неприємні думки переслідували мене, поки я переходив із кімнати в кімнату палацу. Скрізь мені марилося щось лиховісне або небезпечне, що могло просто бути доказом неймовірної влади султана – влади, що не ховалася, а швидше підкреслювалася вузькими коридорами, сходами, ґратчастими вікнами й закритими садами. Нарешті, бажаючи втекти із цих стін і від похмурого враження, у пошуках відпочинку від суміші елегантності й гноблення, я вийшов на залите сонцем зовнішнє подвір’я.
Проте тут я мав зустріти ще страшніших примар, тому що, судячи з мого путівника, саме там знаходився центр екзекуцій. На сторінках дуже докладно описувалися звички султана стинати голови дворянам й усім, хто був із ним не згоден. Зрадник із Валахії й султан були варті один одного, подумав я, відвертаючись із відразою. Прогулянка парком заспокоїла мої нерви, а низькі червоні промені сонця, що відбивалися у воді, де чорніли темні силуети кораблів, нагадали мені про те, що день добігав кінця і мені треба повертатися до Хелен та до можливих новин від її тітки.
Коли я приїхав, Хелен чекала на мене у вітальні з англійською газетою в руках.
– Як прогулянка? – запитала вона, підводячи очі.
– Огидно, – відповів я. – Я пішов у палац Топкапи.
– А… – вона закрила газету. – Шкода, що я це пропустила.
– Не жалкуй. Як справи у великому світі?
Вона провела пальцем по заголовках.
– Невеселі, але для тебе в мене є й гарні новини.
– Ти розмовляла з тіткою? – я сів на одне з потертих крісел поруч із нею.
– Так, і вона була просто чудова, як завжди. Я впевнена, що вона сваритиме мене, коли ми приїдемо, але це не має значення. Важливо те, що вона знайшла конференцію, яку ми відвідаємо.
– Конференцію?
– Так, хіба це не чудово! На цьому тижні в Будапешті проводиться міжнародна конференція з історії. Ми будемо там як запрошені, вона влаштувала все так, що ми можемо одержати візу тут. – Хелен посміхнулася: – Очевидно, у моєї тітки є друг, що працює на історичному факультеті в Будапешті.
– Яка тема конференції? – запитав я зацікавлено.
– Проблеми праці в Європі до 1600 року.
– Велика тема. Гадаю, ми запрошені на цю конференцію як фахівці з Оттоманської імперії?
– Правильно, Ватсоне.
Я зітхнув.
– Тоді добре, що я зайшов у Топкапи.
Хелен посміхнулася мені чи то єхидно, чи просто через упевненість у моїй спритності подолати будь-які труднощі.
– Конференція починається в п’ятницю, тому в нас є лише два дні, щоб дістатися туди. У п’ятницю й суботу ми послухаємо доповіді, тобі теж доведеться зробити одну. Частина неділі вільна: учені вирушать оглядати визначні пам’ятки давнього Будапешта, а ми зможемо втекти, щоб побачитися з моєю матір’ю.
– Що мені доведеться? – я вп’явся очима в неї, нічого не розуміючи, але вона заправила кучеряве волосся за вухо й подивилася на мене ще більш безневинно.
– О, доповідь. Ти виступиш із доповіддю. Тільки так ми можемо туди потрапити.
– Доповідь? На яку тему?!
– На тему оттоманської присутності у Валахії й Трансільванії, по-моєму, так. Моя тітка вже додала цю тему в програму. Це не обов’язково має бути довга доповідь, тому що оттоманам не поталанило до кінця підкорити собі Трансільванію. Я подумала, що це буде гарною темою, тому що ми обоє вже так багато знаємо про Дракулу, а він вдало тримав турків подалі від своїх кордонів.
– Дуже мило із твого боку, – озвався я. – Ти хочеш сказати, що це ти багато знаєш про нього. Ти пропонуєш виступити на міжнародних зборах учених із легендою про Дракулу? Будь ласка, згадай хоч на мить, що моя дисертація про купецькі гільдії Голландії, до того ж я ще не закінчив її. Чому ти не можеш виступити?
– Це було б смішно, – сказала Хелен, поклавши руки на газету. – Я, як ви це говорите англійською, застаріла. В університеті мене всі вже знають, моя робота їм уже кілька разів встигла набриднути. Американець же додасть пікантності, і вони всі будуть мені вдячні за те, що я привезла тебе із собою, нехай навіть і в останню хвилину. Якщо там буде американець, вони не так будуть соромитися напівзруйнованих гуртожитків університету й консервованого гороху, яким годуватимуть у прощальний вечір. Я допоможу тобі написати доповідь або напишу її за тебе, ти можеш прочитати її в суботу. Здається, тітка говорила, приблизно о першій годині дня.
Я застогнав. Вона була найнеймовірнішою людиною, яку мені доводилося зустрічати. Я подумав про те, що моя присутність поруч із нею може мати більш виражений політичний характер, ніж вона думала.
– Ну, то яке відношення оттомани у Валахії й Трансільванії мали до робітничого класу Європи?
– О, ми знайдемо спосіб, як вставити туди робітничий клас. Це позитивна частина марксистської освіти, здобути яку в тебе не було щасливої можливості. Повір мені, проблеми робітничої праці можна знайти в будь-якій темі, якщо добре пошукати. До того ж Оттоманська імперія мала чудову економіку, а Влад знищував їхні торговельні шляхи й доступ до природних ресурсів у басейні Дунаю. Не хвилюйся, це буде чудова доповідь.
– Боже!.. – вимовив я нарешті.
– Ні, – похитала вона головою. – Ніякого Бога, будь ласка, тільки проблеми праці.
І тоді я не зміг стримати сміх, як не зміг не захопитися сяйвом її темних очей.
– Я сподіваюся, що вдома про це ніхто не довідається. Уявляю, що на це скаже моя дисертаційна рада. Але, з іншого боку, думаю, що Россі сподобалося б усе це, – я знову розсміявся, уявивши сяйво блакитних ясних очей Россі, але раптом зупинився.
Думки про Россі розривали мені серце. Я знаходився тут, на іншому краю світу, далеко від його кабінету, де ми востаннє бачилися. До того ж у мене були всі підстави вважати, що я більше ніколи не побачу його живим або навіть не дізнаюся, що сталося з ним. Це слово «ніколи» розпливалося переді мною, засмоктувало мене, але я відкинув цю думку. Ми вирушаємо в Угорщину, щоб поговорити з жінкою, яка добре знала його – дуже близько – ще до того, як я познайомився з ним, тоді, коли він шукав Дракулу. Цей шлях ми не могли дозволити собі проігнорувати. І якщо мені доведеться прочитати липову доповідь, я зроблю навіть це.
Хелен мовчки спостерігала за мною, і я відчув (не вперше) її безпомилкову здатність читати мої думки. Мої здогади тільки підтвердилися, коли вона сказала:
– Це варто того, правда?
– Так, – я відвів очі.
– Дуже добре, – сказала вона ніжно. – А я дуже рада, що ти познайомишся з моєю тіткою, вона прекрасна людина, і з моєю матір’ю, яка теж гарна, але по-іншому, а ще я дуже рада, що вони познайомляться з тобою.
Я подивився на Хелен, від ніжності її голосу моє серце раптом підскочило, але на її обличчі був так само іронічний вираз.
– Коли ми їдемо? – запитав я.
– Завтра вранці ми купуємо візи й вилітаємо наступного дня, якщо із квитками буде все гаразд. Тітка сказала, що ми повинні піти в угорську амбасаду завтра вранці до відкриття й подзвонити у вхідні двері приблизно о сьомій тридцять. А потім відразу відтіля ми підемо замовляти квитки на літак. Якщо місць не буде, тоді доведеться поїхати потягом, а це буде дуже довгий шлях, – вона похитала головою.
Але я уявив гучний балканський потяг, який петляє від однієї столиці до іншої, і, незважаючи на час, що ми можемо згаяти, я палко забажав, щоб авіалінії були переповнені.
– Чи маю я рацію, коли думаю, що ти успадкувала більше від тітки, ніж від своєї матері? – я посміхнувся Хелен, але, може, цю посмішку викликала уявна картина подорожі потягом.
Вона подумала всього лише секунду:
– Знову правильно, Ватсоне. Я багато в чому схожа на тітку, дякувати Богові. Але тобі більше сподобається моя мати – багатьом людям вона більше подобається. А тепер чи можу я запросити тебе повечеряти зі мною в нашому улюбленому закладі, де ми і попрацюємо над твоєю доповіддю?
– Звичайно, – погодився я, – особливо якщо там не буде циганок.
Я обережно, з іронією запропонував їй руку, і вона відклала газету, щоб обпертися на неї. Дивно, подумав я, коли ми виходили на залиті вечірнім сонцем візантійські вулиці, що навіть за найважчих обставин, у найнебезпечніші моменти життя, коли ти далеко від дому та близьких знайомих, трапляються моменти неймовірної радості.
Сонячним ранком ми з Барлі сіли у Боло на потяг, що йшов у Перпіньян.
Розділ 38
У літаку, що відлітав у п’ятницю зі Стамбула в Будапешт, було повно вільних місць, і коли ми сіли серед турецьких бізнесменів у чорних костюмах, мадярських чиновників у сірих піджаках, бабусь у синіх плащах і в хустках на голові (напевно, вони їхали або на роботу в Будапешт, або їхні дочки виходили заміж за угорських дипломатів), за короткий переліт мені залишалося тільки мріяти про подорож потягом.
Та подорож під стінами гір, повз суміш лісів, річок і міст чекала на мене пізніше, як ти знаєш, після того перельоту я двічі їздив туди. Є щось загадкове у тій зміні, що переживає мандрівник, переїжджаючи по маршруту з ісламістського світу до християнського, з оттоманського до австро-угорського, з мусульманського до католицького чи протестантського. Проїжджаючи повз різні міста, пам’ятки архітектури, мінарети, що поступово рідіють, повз бані церков, ліси і береги річок, ти починаєш потроху вірити в те, що можеш у самій природі побачити багатство історії. Невже турецький схил насправді відрізняється від схилу мадярських луків? Звичайно ж, ні, і все-таки розбіжностей не можна не помітити, як й історію, яка говорить нам, що все знаходиться в нас. Пізніше, подорожуючи тим самим маршрутом, я побачу це все по-іншому. Добре й кровожерливе – це ще один трюк історичного бачення, коли ти розриваєшся між добром і злом, міфом і війною. Не має значення, чи уявляв я напад оттоманів через Дунай або ранні набіги варварів зі Сходу, у голові моїй завжди крутились суперечливі видіння: відрубану голову кидали в табір із криками тріумфу й ненависті, бабуся (може, давній предок тих зморшкуватих старих, яких я бачив у літаку) одягає онука в теплий одяг, цілує його в гладку турецьку щоку й спритною рукою перевіряє, чи не підсмажилося рагу.
Ці образи чекали мене попереду, а поки я летів у літаку й шкодував про панораму внизу, навіть не знаючи, що там таке або які думки вона потім навіє мені. Хелен, більш досвідчений і менш натхненний мандрівник, скористалася нагодою й заснула, згорнувшись у кріслі. Дві ночі тому в Стамбулі ми допізна сиділи в ресторані, працюючи над доповіддю для конференції в Будапешті. Мені довелося поглибити знання щодо битв між Владом і турками, якими я раніше насолоджувався (чи не насолоджувався), хоча це не дуже допомагало. Я сподівався, що ніхто не запитає мене про джерело інформації цього наполовину завченого матеріалу. Я був приголомшений: чого тільки не було в голові Хелен, і знову захоплювався тим, що її самоосвіта на тему Дракули була наслідком її слабкої надії показати себе перед батьком, якого вона майже не могла в чомусь звинувачувати. Коли її голова схилилася на моє плече, я дозволив їй залишитися там, щосили намагаючись не вдихати запаху її кучерявого волосся (угорський шампунь?). Вона втомилася, і я сидів не рухаючись, поки вона спала.
Першим моїм враженням про Будапешт, коли ми їхали в таксі з аеропорту, була благородна велич. Хелен пояснила мені, що ми зупинимося в готелі біля університету на східному березі Дунаю, у Пешті, але вона, очевидно, попросила нашого таксиста провезти нас по узбережжю Дунаю перед тим, як висадити. Спочатку ми їхали вулицями між величних будинків вісімнадцятого й дев’ятнадцятого століть, подекуди прикрашених новомодними архітектурними вигадками або із старезними деревами біля них. Потім ми виїхали до Дунаю – він був величезний. Я не був підготовлений до такої грандіозності – широкі мости були перекинуті через нього. На нашому березі височіли неймовірні нові готичні шпилі середньовічних церков. Широка річка, здавалося, була скрізь, сіро-зелені легкі хвилі з’являлися на поверхні від вітру, вода сяяла від сонячного світла. Величезне блакитне небо височіло над маківками, пам’ятниками й церквами, воно торкалося води, змінюючи її кольори.
Я очікував, що буду заінтригований Будапештом, буду захоплюватися ним, але не думав, що буду благоговіти перед ним. Він втілив у собі риси завойовників і союзників, починаючи з римлян і закінчуючи австрійцями або Радянським Союзом, подумав я, згадавши гіркі коментарі Хелен, але все-таки місто відрізняється від усіх інших. Це місто не можна було назвати ні західним, ні східним, як Стамбул. Ні, завдяки готичній архітектурі це місто можна було назвати північноєвропейським. Я уважно розглядав через вузьке вікно таксі абсолютно своєрідну пишноту. Хелен теж захоплено розглядала, а потім обернулась і подивилася на мене. Напевно, мої почуття якось відбилися на моєму обличчі, тож Хелен розсміялася.
– Бачу, тобі сподобалося наше маленьке місто, – сказала вона. Під іронією в її голосі я почув непідроблену гордість. – У нас теж був Дракула, ти знав про це? 1462 року король Матьяш Корвінус тримав його в ув’язненні приблизно за двадцять миль від Буди, оскільки Дракула загрожував інтересам Угорщини в Трансільванії. Проте Корвінус поводився з ним швидше як із гостем, а не бранцем, навіть дав йому дружину з угорської знатної родини, хоча ніхто точно не знає, ким була друга дружина Дракули. Дракула висловив свою подяку, прийнявши католицьку віру, і йому дозволили якийсь час пожити в Пешті. І незабаром, як тільки його випустили з Угорщини…
– Можу собі уявити… – підхопив я. – Він прийшов у Валахію, якомога швидше повернув собі трон і узявся за старе.
– Взагалі так, – посміхнулася Хелен. – Ти починаєш розуміти нашого друга. Найбільше він хотів зберегти трон Валахії.
Занадто швидко таксі в’їхало у старий район Пешта, що знаходився далеко від річки, але там було ще більше чудес, якими можна помилуватися, що я й робив із задоволенням. Балкони кав’ярень, у яких відбивалася пишнота Єгипту або Ассирії, на вулицях багато енергійних покупців, на кожному кроці зустрінеш чавунний ліхтар, мозаїку й скульптури – ангелів і сатану, королів й імператорів із мармуру й бронзи, скрипалів у білих сорочках, які грали на розі вулиць.
– От ми й приїхали, – раптом сказала Хелен. – Це район університету – ось там університетська бібліотека. – Я повернув голову й побачив класичний будинок із жовтого каменю. – Ми підемо туди, як тільки випаде нагода, до речі, я хочу подивитися там дещо. А ось наш готель просто на Мадярів Шса, для тебе – Мадярів-стрит. Треба буде дістати тобі де-небудь карту, щоб ти не загубився.
Водій залишив наш багаж напроти елегантного, патриціанського фасаду із сірого каменю, я подав руку Хелен, щоб допомогти їй вийти з машини.
– Я так і думала, – сказала вона зневажливо, – вони завжди наймають цей готель для конференцій.
– Як на мене, то він гарний, – відповів я.
– Так, він не поганий. Тобі особливо сподобається вибір між холодною і дуже холодною водою та страви з напівфабрикатів.
Хелен заплатила водієві великими срібними й мідними монетами.
– Я вважав, що угорська їжа дуже смачна, – сказав я примирливо. – Я точно пам’ятаю, що десь чув про це: гуляш, паприка і так далі.
Хелен закотила очі вгору.
– Як тільки скажеш «Угорщина», усі відразу згадують гуляш. Так само, як усі згадують Дракулу, коли говориш про Трансільванію, – вона розсміялася. – Але їжу в готелі ти можеш поки не їсти. Почекай, поки ми поїмо в моєї тітки або в мами, тоді й обговоримо угорську кухню.
– Я думав, що твої мама й тітка румунки, – зауважив я і відразу пошкодував про це – обличчя Хелен завмерло.
– Можеш думати що хочеш, янкі, – сказала вона владним тоном і сама взяла свою валізу, не встиг я до неї доторкнутися.
У холі готелю, прикрашеному мармуром і золотом з більш процвітаючої епохи, було тихо й прохолодно. Мені він видався приємним, і я не знайшов нічого, через що Хелен могло б бути соромно. За мить я згадав, що вперше знаходжусь у комуністичній країні: на стіні за приймальною стійкою висіли фотографії офіційних осіб уряду, а темно-синя уніформа обслуговуючого персоналу нагадувала щось пролетарське. Хелен зареєструвала нас і передала мені ключ від моєї кімнати.
– Тітка все дуже добре влаштувала, – сказала вона задоволено. – Вона залишила повідомлення на телефоні, у якому говорить, що зустріне нас тут о сьомій годині й відведе на вечерю. Спочатку нам треба буде зареєструватися на конференції – прийти туди для запису о п’ятій годині.
Я був розчарований тим, що тітка не запросить нас додому на угорську вечерю, щоб я міг хоч мигцем подивитися, як живе угорська еліта чиновників, але потім сказав собі, що я, зрештою, американець, і не повинен очікувати, що кожні двері широко відчиняться переді мною. Я можу наражати когось на ризик, політичну відповідальність, або, принаймні, мене можуть соромитись. До речі, я вирішив, що буду поводитися дуже тихо й не завдаватиму прикрощів господарям. Зрештою, мені пощастило, що я потрапив сюди, і найменше мені хотілося створювати проблеми Хелен та її родині.
Моя кімната нагорі була простою і чистою з безглуздими товстими позолоченими янголятками у кутах, які нагадували про колишню пишноту, і мармуровим умивальником у формі великої мушлі молюска. Я помив руки й поправив волосся перед дзеркалом над умивальником. Обернувшись, я подивився на вузьке, тверде ліжко, що могло б бути ліжком в армії, і посміхнувся. Моя кімната знаходилася на іншому поверсі, ніж кімната Хелен (тітка подбала?), але мені складали компанію ці застарілі янголятка та австро-угорські герби.
Хелен чекала на мене у вестибюлі і мовчки вивела мене через широкі двері готелю на велику вулицю. На ній знову була світло-блакитна блуза; за час нашої подорожі я неабияк пом’явся, а Хелен завжди вдавалося залишатися чистою й випрасуваною, що я вважав талантом, властивим тільки жителям Східної Європи. Зараз вона заколола волосся нагору, у маленьку ніжну ґульку. Коли ми йшли до університету, вона про щось думала. Я не зважувався запитати про що, але за кілька хвилин вона розповіла мені за власним бажанням.
– Так дивно повернутися сюди, ще й так раптово, – сказала вона, дивлячись на мене.
– Та ще й із дивним американцем?
– Так, і з дивним американцем, – повторила вона, і це зовсім не було схоже на комплімент.
Університет складався з декількох вражаючих будинків, що нагадували бібліотеку, яку ми бачили раніше, і мене охопила якась тривога, коли Хелен показала, куди ми прямуємо – у великий класичний будинок, прикрашений статуями на другому поверсі. Я зупинився й підвів голову, щоб розглянути їх, мені навіть пощастило прочитати імена декількох, написані мадярською: Платон, Декарт, Данте – усі в класичному одязі і в лаврових вінках. Інші фігури були менш знайомі: святий Іштван, Матьяш Корвінус, Янош Хуняді. Вони тримали скіпетри, на головах у декого були важкі корони.
– Хто це? – запитав я Хелен.
– Я скажу тобі завтра, – сказала вона. – Ходімо, уже пішло на шосту.
Ми ввійшли в хол, де знаходилося кілька молодих людей, яких я прийняв за студентів, і пройшли у велику кімнату на другому поверсі. Мені стало ніяково, коли я побачив, скільки там було професорів у чорних або сірих костюмах із недбало пов’язаними краватками (вони мали бути професорами). Усі ці люди їли з маленьких тарілочок червоні перці й білий сир, а запивали чимось за запахом схожим на сильні ліки. Вони, напевно, всі були істориками, і я теж повинен бути одним із них – моє серце шалено калатало. Хелен одразу ж оточили колеги, і я побачив, як вона по-товариському потискує руку одному чоловікові, який своєю високою білою зачіскою нагадав мені пуделя. Я вже майже вирішив удати, що розглядаю крізь вікно чудовий фасад церкви навпроти, як Хелен схопила мене за лікоть (чи було це мудро з її боку?) і штовхнула в юрбу.
– Це професор Шандор, завідувач кафедри історії Будапештського університету й наш великий фахівець із Середньовіччя, – відрекомендувала вона білого пуделя, і я поспішив відрекомендуватися.
Моя рука опинилася в сталевих лещатах, професор Шандор зауважив: для нього це велика честь, що я беру участь у конференції. Я подумав про те, чи не він був тим загадковим другом тітки Хелен. На мій подив, він говорив англійською повільно, але чисто і правильно.
– Ми всі дуже раді, – сказав він мені привітно. – Ми дуже чекаємо на вашу доповідь завтра.
Я висловив свою подяку за те, що мене запросили на конференцію, намагаючись не зустрічатися поглядом із Хелен.
– Чудово, – прогудів професор Шандор. – Ми дуже поважаємо університети вашої країни. Хай живуть мир і дружба між нашими державами! – він підніс свій келих із пахучою рідиною, яку я вже вдихав, і я поспішив відповісти йому, бо якимось чином у мене в руці теж з’явився келих.
– Як зробити ваше перебування в Будапешті більш цікавим і пам’ятним, скажіть нам.
Його темні очі яскраво сяяли на літньому обличчі й контрастували з сивою гривою, нагадавши мені про Хелен, через що я несподівано перейнявся до нього симпатією.
– Спасибі, професоре, – щиро подякував я, і він поплескав мене по плечу своєю великою рукою.
– Будь ласка, їжте, пийте, а потім ми поговоримо…
Проте відразу після цих слів він вдався до інших справ, а мене стали засипати питаннями інші працівники факультету – учені, багато хто з них виглядав молодшим за мене. Вони юрбилися навколо мене й Хелен, і я нарешті почув фрази французькою й німецькою, і ще якоюсь – мабуть, російською. Це було дуже жваве товариство, насправді чарівне, і я поступово позбувся своєї нервовості. Хелен так люб’язно називала мене, що я був уражений тим, як відповідав її тон ситуації, вона чітко розповідала про предмет нашої спільної роботи й про статтю, котру ми планували надрукувати в американському журналі. Зацікавлені оточили її, ставили питання угорською. Вона трохи червоніла, коли потискувала руки й навіть цілувала в щоки своїх старих знайомих. Було видно, що вони не забули її (але чи могли вони інакше?) Я помітив у кімнаті інших жінок: деякі були набагато старші від неї, деякі – молодші, але вона затьмарювала всіх. Вона була вищою, жвавішою, більш ставною, зі своїми широкими плечима, гарною формою голови з важкими кучерями; жвавий іронічний погляд. Я повернувся до одного з угорських працівників факультету, щоб не дивитися на неї – дикий напій уже почав бродити в моїх жилах.
– Ви тут зазвичай збираєтеся перед конференцією? – я не був упевнений у тому, для чого це запитання, але це перше злетіло з моїх вуст, коли я відвернувся від Хелен.
– Так, – гордо відповів мій співрозмовник, чоловік, невисокий на зріст, років шістдесяти, у сірому костюмі й із сірою краваткою. У нас в університеті проводиться багато міжнародних форумів, особливо зараз.
Я хотів запитати, що він мав на увазі, але знову з’явився професор Шандор і підвів до мене симпатичного чоловіка, який дуже хотів зі мною познайомитися.
– Це професор Гежа Йожеф, – сказав він мені. – Він хотів з вами познайомитись. – Тієї миті поруч з’явилася Хелен, і я був уражений виразом, що застиг на її обличчі: невдоволення чи навіть відраза? Вона швидко підійшла до нас, ніби спеціально, щоб втрутитись.
– Як справи, Гежо? – вона потисла йому руку, формально й трохи холодно, не встиг я навіть привітати його.
– Я дуже радий бачити тебе, Хелен, – сказав професор Йожеф, ледь нахиляючись до неї.
Я вловив щось дивне в його голосі, це могло бути глузування, але могли бути й якісь інші емоції. Я подумав, що вони говорили англійською тільки заради мене.
– І я тебе, – сказала вона спокійно. – Дозволь відрекомендувати мого американського колегу…
– Дуже приємно познайомитися з вами, – сказав він, при цьому посмішка осяяла його прекрасні риси.
Він був вищий за мене, з густим каштановим волоссям, і мав упевненість чоловіка, якому подобається власна зрілість, – він би чудово виглядав на коні, що скаче по полях, на яких пасеться череда овець, подумав я. У нього була тепла долоня, другою рукою він поплескав мене по плечу. Я не міг зрозуміти, чому він викликає в Хелен таку відразу, хоча й не міг помилитися в її почуттях.
– Ви завтра зробите нам честь і виступите з доповіддю? Це чудово, – сказав він. А потім замовк на мить і продовжив: – Моя англійська не настільки гарна. Вам не важко говорити французькою або німецькою?
– Ви говорите англійською набагато краще, ніж я французькою або німецькою, – щиро заперечив я.
– Ви дуже люб’язні… – Його посмішка була просто квітучою. – Як я розумію, ваша сфера – це панування Оттоманської імперії у Карпатах?
Новини швидко поширювалися тут, подумав я, зовсім як удома.
– Так, – відповів я. – Хоча я впевнений, що значно більше нового здобуду на вашому факультеті.
– Звичайно ж, ні, – промовив він по-доброму, – адже я сам проводив невелике дослідження на цю тему і буду дуже радий обговорити її з вами.
– У професора Йожефа широке коло інтересів, – вставила Хелен таким тоном, що заморозив би не тільки воду.
Все це було дуже дивно, але я нагадав собі, що на будь-якому факультеті трапляється усяке, якщо не явна війна, і, схоже, цей факультет не був винятком. Перш ніж я сказав щось примирливе, Хелен різко обернулася до мене:
– Професоре, нам треба йти на наступні збори.
Спочатку я не зрозумів, до кого вона зверталася, але вона рішуче взяла мене під руку.
– О, я розумію, що ви дуже зайняті, – професор Йожеф усім своїм виглядом демонстрував жаль. – Може, ми обговоримо проблеми Оттоманської імперії наступного разу? Я був би радий показати вам наше місто або запросити вас на обід…
– Професор буде дуже зайнятий до кінця конференції, – сказала йому Хелен.
Я потис руку цьому чоловікові настільки привітно, наскільки дозволяв крижаний погляд Хелен, а потім вона потисла його руку своєю вільною рукою.
– Дуже радий знову бачити тебе на батьківщині, – повторив він, нахиляючись до її руки й цілуючи її. Хелен висмикнула руку, але щось дивне пробігло по її обличчю. Її зворушив цей жест, вирішив я, і тоді вперше мені не сподобався цей угорський історик. Хелен знову відвела мене до професора Шандора, ми вибачилися й висловили бажання послухати доповіді завтра.
