Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 48 страниц)

Розділ 46

Мій любий друже!

Сьогодні мій водій погодився-таки відвезти нас на північ у Тирговісте, а потім повернутися до родини в Бухарест. На ніч ми зупинилися в старому готелі. Георгеску – ідеальний супутник, дорогою він розважав мене історіями про ту місцевість, якою ми проїжджали. У нього величезний запас знань, а діапазон інтересів – від архітектури до ботаніки, тому мені пощастило дістати багато інформації.

Тирговісте – гарне місто, по суті, воно все ще середньовічне, у ньому є принаймні один гарний готель, у якому мандрівник може вмитися чистою водою. Зараз ми перебуваємо в самому серці Валахії, у горбистій місцевості, яка знаходиться між горами й рівниною. Влад Дракула кілька разів правив Валахією з 1450 до 1460 року. Тирговісте був його столицею, і сьогодні ввечері ми пройшлися по руїнах його замку. Георгеску показував мені різні кімнати й висловлював припущення щодо того, де що знаходилося. Дракула народився не тут, а в Трансільванії, у місті, що називається Сигишоара. У мене бракуватиме часу на те, щоб подивитися це місто, але Георгеску був там кілька разів і каже, що будинок, у якому жив батько Дракули і де народився Влад, усе ще стоїть.

Найцікавішою з усіх визначних пам’яток, які ми бачили сьогодні, гуляючи старими вулицями посеред руїн, була сторожова вежа Дракули – точніше, її гарна реставрація, зроблена в дев’ятнадцятому сторіччі. Георгеску, як гарний археолог, відвертає свій шотландсько-румунський ніс від реставрації й зауважує, що тут, угорі, неправильно відновлено зубці, але чого можна чекати, говорить він мені роздратовано, від істориків, які починають фантазувати? Правильно була відреставрована вежа чи ні, але від того, що Георгеску розповів мені про неї, у мене мурашки побігли по тілу. Влад Дракула використовував її не тільки для того, щоб видивлятися турецьких загарбників – вежа служила також пунктом спостереження за полем унизу, де саджали людей на палю.

Ми повечеряли в центрі містечка в маленькому пабі. Звідти ми бачили стіни зруйнованого замку, і поки їли рагу, Георгеску сказав мені, що Тирговісте – це найзручніше місце, з якого можна вирушити до гірської фортеці Дракули.

– Удруге сівши на трон Валахії 1456 року, – пояснив археолог, – він вирішив побудувати замок над Арджесом, куди можна було б утекти у разі нападу з рівнини. Гори між Тирговісте й Трансільванією, а також найглухіші місця Трансільванії завжди були притулком для жителів Валахії.

Він відламав шматок хліба і, посміхнувшись, визбирав ним залишки рагу.

– Дракула знав, що там, над річкою, уже було кілька зруйнованих фортець, побудованих давно, в одинадцятому сторіччі. Він вирішив відновити одну з них – старий замок Арджес. Йому знадобилася дешева робоча сила – хіба в такій справі не потрібна допомога? Він, виявивши властиві. Йому м’якість та великодушність, покликав усіх «бояр» – воєвод – на святкування Великодня. Вони всі зібралися на великому дворі в Тирговісте, князь їх добре нагодував і напоїв. Потім убив тих, кого вважав не придатним для роботи, а решту – разом із дружинами й дітьми – змусив іти п’ятдесят кілометрів у гори, щоб відбудовувати замок Арджес.

Георгеску оглянув стіл, як видно, шукаючи ще один шматок хліба.

– Насправді все набагато складніше – такою є вся історія Румунії. Старшого брата Дракули, Мірче, політичні вороги вбили за кілька років до тієї події. Коли Дракула став до влади, він відкопав могилу брата й побачив, що бідолаху поховали живцем. Саме тоді він і розіслав запрошення на Великдень і в результаті помстився за брата й одержав дешеву робочу силу, аби спорудити замок у горах. Поруч із фортецею він спорудив піч для випалювання цегли, і всі, хто вижив у дорозі, тягали цеглу й будували стіни та вежі. У старих піснях оповідається, що до кінця роботи гарне вбрання бояр перетворилося на ганчірки. – Георгеску вичистив свою миску. – Я помітив, що Дракула був так само розважливим, як і жахливим.

Отож завтра, мій друже, ми вирушимо по сліду тих нещасних бояр, тільки на візку, а не пішки, як ішли в гори вони.

Дуже цікаво бачити селян у національних костюмах серед модно одягнених городян. Чоловіки в білих сорочках і в чорних жилетах, на ногах – шкіряні туфлі, підв’язані шкіряною стрічечкою до самого коліна, немов римські пастухи повернулися на ці землі. Жінки, переважно чорняві, як і чоловіки, часто гарні, вдягають важкі спідниці й сорочки з жилетами, які щільно застібаються й закривають усе, їхній одяг вишитий складними малюнками. Це милий народ, вони сміються й галасливо торгуються на базарі – туди я пішов учора вранці, тільки-но приїхав.

Таких проблем із поштою, як тут, у мене ще ніколи не було, тому поки буду зберігати ці листи у своїй сумці.

Щиро твій Бартоломео.

Мій любий друже!

На моє задоволення, нам пощастило дістатися до села поблизу Арджес. Ми їхали цілий день через загадкові гори у візку селянина, якому я щедро заплатив. У результаті в мене все болить, навіть кістки, але я задоволений. Це село здається мені казковим місцем, щось із казок братів Грімм: тут усе не так, як у реальному житті. Як би я хотів, щоб ти побачив це хоча б на годину та відчув, наскільки далекий цей світ від західноєвропейського! Маленькі будиночки, деякі з них бідні й старі, але в них є щось радісне: стоять під довгими навислими карнизами, усередині великі печі, а нагорі величезні гнізда лелек, які прилітають на літо.

Сьогодні ввечері, обійшовши все навкруги з Георгеску, я зрозумів, що площа посеред села – місце зборів: посередині є колодязь для жителів та водопій для худоби, яку проганяють через центр двічі на день. Під старим деревом розташувалася таверна, гучне місце, де мені довелося кілька разів купити вогненну воду для місцевих п’яниць – подумай про це, коли будеш сидіти в «Золотому вовкові» з кухлем пива! Тут є один чи два чоловіки, з якими я можу хоч трохи поговорити.

Деякі з цих людей пам’ятають Георгеску з того разу, як він був тут шість років тому: вони привітали його, сильно поплескуючи по плечах, коли ми вийшли першого вечора, але інші люди, здається, уникають його. Георгеску говорить, що, аби дістатися верхи до фортеці й повернутися, знадобиться день, але поки ще ніхто не хоче відвезти нас туди. Вони говорять про вовків, ведмедів і, звичайно ж, про вампірів – приколичів, як вони їх тут називають. Я вже починаю розуміти кілька слів румунською: у цьому мені дуже допомагають французька, італійська і латина. Поки ми розмовляли із сивими п’яницями того вечора, більшість жителів міста не дуже стримувалися щодо нас і розглядали нас не соромлячись: домогосподарки, селяни, юрба босоногих дітей і молоді дівчата – переважно чорноокі красуні. Оточений увагою жителів села, які вдавали, ніби набирають воду, підмітають ґанок або розмовляють із власником таверни, я на якусь мить не втримався й голосно розсміявся, через що вони вп’ялися в мене очима.

Більше напишу завтра. Як мені хочеться поговорити з тобою моєю – нашою – мовою!

Твій відданий друг Россі.

Мій любий друже!

Я перебуваю зараз у побожному страху після того, як ми вже повернулися з фортеці Влада. Тепер я знаю, чому так хотів подивитися на неї, завдяки їй я тепер реальніше уявляю, яке жахливе створіння шукаю або незабаром буду шукати, якщо мої карти допоможуть мені. Я спробую описати тобі нашу подорож, бо хочу, аби ти уявив собі всю картину, а також тому, що хочу її записати.

Ми виїхали на світанку у візку молодого селянина, здавалося, заможного хлопця, сина одного із завсідників таверни. Він, видно, дістав наказ свого батька відвезти нас, і йому не дуже подобалося це. Ми забралися у візок, коли перші промені сонця тільки мигцем торкнулися площі, відразу ж хлопець кілька разів показав у бік гір, похитав головою й повторив: «Поєнарі? Поєнарі?» Нарешті він підкорився наказові і хльоснув коней – двох здоровил, котрі, як машини, рушили й почали свій шлях.

Молодий селянин був велетнем – високий, із широкими плечима, у сорочці й вовняному жилеті, а в капелюсі він здавався на дві голови вищим від нас. Його страх перед подорожжю смішив мене, хоча не варто глузувати зі страхів цих селян після побаченого у Стамбулі (про це, як говорив раніше, я розповім тобі під час зустрічі). Георгеску намагався розважити його, поки ми їхали крізь густий ліс, але бідолаха сидів, міцно вчепившись у віжки в мовчазному розпачі, схожий на ув’язненого, якого ведуть на страту. Раз у раз він запускав руку під сорочку, здається, там у нього був якийсь захисний амулет – я здогадався про це, помітивши шкіряну нитку, що виднілася на шиї, але мені доводилося стримувати бажання попросити подивитися на нього. Мені було жаль цього хлопця через те, що нам доводилося змушувати його робити це всупереч законам його віри, тож я вирішив дати йому додаткову винагороду наприкінці поїздки.

Ми домовилися зупинитися на ніч, дати собі досить часу, щоб усе, не кваплячись, дослідити й поговорити з селянами – місцевими мешканцями сіл, розташованих ближче до того місця, якщо, звичайно, нам зустрінуться люди на шляху. Батько хлопця дав нам килими й ковдри, а мати зібрала їжу: хліб, сир, яблука, зав’язавши все у вузлик. Коли ми в’їхали в ліс, я відчув не властиве для вченого хвилювання та згадав, як герой роману Брема Стокера потрапив у ліси Трансільванії в таємничому диліжансі. Тоді мені теж захотілося, щоб ми виїхали ввечері, аби я міг побачити загадкові вогні в лісі й почути, як виють вовки. Георгеску має бути соромно, подумав я, що він не читав цієї книги, тож вирішив надіслати йому примірник із Англії, якщо коли-небудь повернуся в те тривіальне місце. Потім я згадав зустріч у Стамбулі й оговтався.

Лісом ми їхали повільно, оскільки дорога була пересічена коліями, з безліччю ям, до того ж вона одразу пішла вгору.

Ці ліси дуже густі, в них темно навіть у спекотний полудень, усередині панує якась дивна церковна прохолода. Коли їдеш крізь ліс, навколо тебе лише дерева й шелест, з візка нічого неможливо побачити на кілька миль уперед, тільки нескінченні дерева, чагарники та густі зарості ялини. Висота деяких дерев неймовірна – вони аж закривають собою небо. Ніби їдеш повз товсті колони величезного собору, тільки темного, у якому раз у раз очікуєш у кожній ніші побачити Чорну Мадонну або дух мученика. Я помітив щонайменше десять видів дерев, серед них каштани і такий вид дуба, який мені ще ніколи не траплявся.

Коли дорога трохи вирівнялась, ми в’їхали в гай зі сріблистих дерев – такий собі буковий гай із тих, які все ще можна знайти (щоправда, рідко) у деяких лісах Англії. Без сумніву, ти їх бачив. Цей гай міг би зійти за весільний зал самого Робін Гуда: велетенські стовбури підтримують дах із мільйонів зелених листочків, а торішнє листя лежить під ногами, немов килим. Наш хлопець, здавалося, не помічав цієї краси: можливо, коли все життя минає серед таких пейзажів, уже не думаєш про красу, бо таким здається тобі увесь світ. От і наш сидів усе в тому ж запеклому мовчанні, а Горгеску був зайнятий описом своєї роботи в Снагові, і мені не було з ким поговорити про навколишню красу.

Проїхавши півдня, ми виїхали на відкрите, залите сонцем зелене поле. Я бачив, що ми піднялися досить далеко від села і могли оглянути густі зарості дерев. Вони так круто спускалися вниз від краю поля, що здавалося, варто було ступити до них – і відразу впадеш. Звідти ліс поринав у глибоку ущелину, і я вперше побачив річку Арджес – срібну жилку внизу. На протилежному березі стриміли величезні, вкриті лісом схили, які здавалися неприступними. Ці місця належали орлам, а не людям, і я з хвилюванням подумав про численні битви, що відбувалися тут між оттоманами та християнами. Найбільшою дурістю будь-якої імперії, якою б сміливою вона не була, стала б спроба вдертися в ці землі. Тепер я краще розумів, чому Влад Дракула вибрав саме ці місця: тут і фортеця не була потрібна, щоб зробити це місце ще більш неприступним.

Наш гід зіскочив із візка й дістав обід. Ми їли на траві під дубами й вільхою. Потім він розлігся під деревом і накрив обличчя капелюхом, Георгеску й собі влаштувався під іншим деревом, наче відпочинок був обов’язковим елементом поїздки. Вони спали годину, а я в той час ходив навколо. Було тихо-тихо, якщо не вважати звуку вітру, що віяв крізь нескінченні ліси. Над усіма нами нависло яскраво-блакитне небо. Пройшовши до краю урвища, я побачив досить далеко ще одну таку саму галявину – її зайняв чабан у білому одязі й широкому повстяному капелюсі. Його отара овець ніби плавала довкола нього, немов хмари, і я подумав, що, можливо, він стоїть отак, спираючись на свій ціпок із часів Траяна. Я відчув, як незвичайний спокій опановує мене. Похмурі думки про нашу поїздку облишили мою голову, і я подумав про те, що зміг би простояти на тім духмянім лузі століття або два, як чабан.

У другій половині дня ми поїхали ще крутішою дорогою і нарешті заїхали в село, яке, за словами Георгеску, знаходилося найближче до фортеці. Там ми трохи посиділи в місцевій таверні, випили по склянці дуже міцного бренді, яке вони називають «палінка». Наш візник дав нам зрозуміти, що він залишиться з кіньми, поки ми пішки підемо в фортецю, і що за жодних умов не полізе туди, а тим більше не ночуватиме в руїнах. Коли ми натиснули на нього, він пробурчав: «Пентру німіка ін лімі» – і схопився рукою за шкіряний шнурок у себе на шиї. Георгеску сказав, що це означає: «У жодному разі!» Наш хлопець так затявся, що Георгеску засміявся й сказав, що дорога туди не важка, і все одно довелося б іти пішки. Я подумав про те, чому Георгеску хоче спати просто неба замість того, щоб повернутися в село, і, чесно кажучи, мені самому не дуже подобалася ідея провести ніч у руїнах, але я нічого не сказав.

Зрештою ми залишили хлопця із бренді, а коней з водою, а самі вирушили вперед, із їжею й ковдрами за плечима. Коли ми йшли головною вулицею, я знову згадав історію про бояр із Тирговісте, як вони сходили, кульгаючи, нагору до руїн, а потім згадав те, що бачив у Стамбулі (або вірив у те, що бачив), – і мені стало погано.

Дорога незабаром перетворилася на дві колії для візка, а потім на стежку через ліс, що здіймався перед нами. Тільки на останньому відрізку нам довелося дертися нагору, але й із цим ми впоралися легко. Раптом ми опинилися на вітряному гребені гори, кам’яному хребті скелі, що немов вибивався з лісу. На самій вершині хребта, на найвищому гребені, притулилися дві зруйновані вежі й розвалені стіни – ось і все, що залишилося від замку Дракули. Від цього виду дух захоплювало: унизу, в ущелині, сяяла річка, уздовж її річища недалеко одне від одного тулилися села. На півдні виднілися пагорби, які Георгеску назвав долиною Валахії, а на півночі височіли гори, кілька вершин яких були вкриті снігом. Ми дісталися до гнізда орла.

Георгеску прокладав дорогу через камені, і нарешті ми опинилися серед руїн. Фортеця була маленькою, і за всіма ознаками було зрозуміло, що її давно покинули: на ній росли всілякі дикі квіти, мохи й лишайники, їстівні гриби й поганки – тепер це був старовинний будинок для повалених вітром дерев. Дві вежі, які все ще стояли, здавалися кістяками на тлі неба. Георгеску пояснив, що споконвіку було п’ять веж, з яких піддані Дракули видивлялися турків. У дворі, де ми стояли, колись був глибокий колодязь для довгих облог, а також, за легендою, таємний хід, що вів глибоко вниз – до Арджесу. Ним Дракула втік від турків 1462 року, залишивши фортецю, яку захищав упродовж п’яти років. Як видно, він так і не повернувся сюди. Георгеску вважав, що каплиця замку знаходилася по один бік від двору, там, де ми розглядали обсипаний склеп. Птахи то влітали, то вилітали зі стін веж, змії й маленькі тварини шугали від нас, і в мене було таке відчуття, що природа незабаром забере собі залишки цитаделі.

Коли наш археологічний урок закінчився, сонце зависло над західними хребтами, і навколо нас витягнулися стіни каменів, дерев і веж.

– Ми могли б повернутися до найближчого села, – задумливо промовив Георгеску, – але тоді нам доведеться знову виходити сюди вранці, якщо ми хочемо краще розглянути це місце. Я думаю, що краще залишитися тут, а ви як?

На той час я думав, що не залишився 6, але Георгеску був таким спокійним, поводився як справжній учений, посміхався мені, тримаючи свій зошит у руках, що я не хотів сперечатися. Він почав збирати хмиз, я допомагав йому, і незабаром уже на каменях, акуратно очищених від мохів, горіло багаття посеред давнього двору. Георгеску, здавалося, насолоджувався полум’ям багаття, дув на нього, підкидав сухе гілля, улаштовував примітивну грубку для казанка, який дістав зі свого рюкзака. Незабаром він уже готував рагу й нарізав хліб, посміхаючись до язиків полум’я, і тоді я згадав, що все-таки він був не тільки шотландцем, а й циганом.

Сонце сіло ще до того, як була готова наша вечеря; коли воно сховалося за горами, руїни поринули в темряву і лише вежі милували око на тлі сутінків. Щось (сови, кажани?) вилітало з порожніх бійниць, із яких так давно вилітали стріли, що несли смерть туркам. Я витяг свою ковдру й розстелив її так близько до багаття, наскільки це було можливо. Георгеску розкладав у миски їжу – надзвичайно смачну вечерю, і поки ми їли, він знову розповідав мені історію цього місця.

– Одна з найсумніших легенд про Дракулу пов’язана з цим місцем. Ви чули про першу дружину Дракули?

Я похитав головою.

– Місцеві селяни розповідають про неї історію, яка, по-моєму, почасти правдива. Ми знаємо, що восени 1462 року турки вигнали Дракулу з цієї фортеці, і він не повернувся сюди після того, як знову сів на трон Валахії 1476 року, саме перед тим, як його вбили. У піснях тутешніх сіл співається, що того вечора, коли турецька армія підступила до протилежної гори, – він показав у бік темного лісу, – вони стали табором на старій фортеці Поєнарі й намагалися зруйнувати замок Дракули, стріляючи по ньому гарматами через річку. Але в них нічого не виходило, і тому командир віддав наказ атакувати замок вранці.

Георгеску замовк і роздмухав багаття, роблячи його яскравішим, вогонь танцював на його смаглявому обличчі й золотих зубах, а його темні кучері стали схожі на роги.

– Уночі раб турків, який був родичем Дракули, таємно поцілив стрілою у вікно на вежі, де, як він знав, була особиста кімната Дракули. До стріли він прикріпив послання, у якому попереджав Дракулу, що треба тікати, інакше він і його родина опиняться в турецькому полоні. Раб бачив, як дружина Дракули читала записку при світлі свічки. У старих селянських піснях говориться, ніби вона сказала чоловікові, що краще кинеться на поживу рибам в Арджес, ніж потрапить у руки туркам. Турки не дуже добре поводилися зі своїми полоненими, ви ж знаєте. – Георгеску зловісно посміхнувся мені над своїм рагу. – Після цього вона побігла сходами на вершину вежі, напевно, ось тієї – і кинулася вниз. А Дракула, звичайно ж, утік через таємний хід. Цю частину Арджесу все ще називають Ріул Доамні, що означає: «річка принцеси».

Я здригнувся, як ти й сам можеш уявити – я ще вдень дивився з обриву і бачив, що відстань до річки неймовірно велика.

– У Дракули були діти від цієї дружини?

– О, так. – Георгеску поклав мені ще рагу. – Їхнього сина звали Міхнеа Поганий, він правив Валахією на початку шістнадцятого сторіччя. Ще одна чарівна особа. По його лінії пішли самі Міхнеа та Мірче – усі неприємні типи. Дракула одружився знову, з угоркою, родичкою Матьяша Корвінуса, короля Угорщини. Від них пішли численні Дракули.

– Чи є зараз його родичі у Валахії та Трансільванії?

– Не думаю. Я б знайшов їх, якби вони були. – Георгеску відламав шмат хліба і передав мені. – Цій другій лінії належала земля в Жеклері, вони всі перемішалися з угорцями. Остання з них вийшла заміж за шляхетного Гетсі, але цей рід теж зник.

Його розповідь я записував у свій блокнот у перервах між їжею, хоча не думав, що це приведе мене до могили. Усе це наводило мене на питання, яке я не дуже хотів ставити в такій неймовірній темряві.

– Чи можливо, що Дракулу поховано тут або що його тіло перенесли сюди для збереження?

Георгеску посміхнувся.

– Усе ще сподіваєтесь, так? Ні, старий десь у Снагові, повірте моєму слову. Звичайно, в тій каплиці був склеп, там є коридор зі сходами, що ведуть униз. Я відкопав їх кілька років тому, коли вперше приїхав сюди. – Він широко посміхнувся. – Жителі села тижнями не розмовляли зі мною. Але там було порожньо. Жодної кісточки.

Відразу після цього він почав заразливо позіхати. Ми підсунули наші припаси ближче до багаття, розгорнули спальні мішки й уляглися. Ніч була холодною, і я зрадів, що взяв свій найтепліший одяг. Я розглядав зірки, вони, здавалося, дуже близько висіли над темною прірвою, і слухав хропіння Георгеску.

Мабуть, я теж заснув, тому що, коли прокинувся, вогонь почав згасати й частина хмари закрила вершину гори. Я здригнувся й уже збирався підкинути більше хмизу в багаття, як зовсім поруч почувся шерех, і кров застигла в моїх жилах. У цих руїнах ми були не самі, і хто б не був наш сусід, він був дуже близько. Я повільно підвівся, думаючи про те, чи не розбудити Георгеску, а також про те, чи носив він із собою зброю у своїй циганській сумці з казанками. Запала мертва тиша, але за кілька хвилин я вже не міг витерпіти цієї невідомості. Я підніс палицю до багаття і, коли вона зайнялася й запалала, як смолоскип, обережно підняв вгору.

Раптом удалечині, біля руїн церкви, світло від мого смолоскипа вихопило яскраві вогники червоних очей. Я збрешу, друже мій, якщо не скажу, що моє волосся буквально стало сторчма. Очі трохи наблизились, але я не міг визначити, як далеко вони були від землі. Вони довго розглядали мене, і я з жахом усвідомив, що вони ніби впізнали мене, що вони знали, хто я такий і тепер оцінювали мене. Шурхнули кущі, і вийшов великий звір, подивився спочатку в один бік, потім в інший, після чого зник у темряві. Це був величезний вовк; у тьмяному світлі я побачив його кошлату шерсть і масивну голову всього лише на мить, поки він не пішов з руїн і не зник.

Я знову ліг, не наважившись розбудити Георгеску. Небезпека, здавалось, минула, але я все одно не міг заснути. Знову й знову, принаймні у своїй уяві, я бачив ті пронизливі очі. Напевно, я все-таки заснув, але раптом почув звук удалечині, він насувався на нас із темного лісу. Потім мені стало надто страшно, щоб залишатися під ковдрою, я знову підвівся і пішов крізь зарослий двір, щоб подивитися за стіну. Один крок залишався до прірви в Арджес, але ліворуч від мене був не дуже крутий спуск, укритий лісом, звідти я почув бурмотіння багатьох голосів і побачив світло, схоже на вогні табору. Мені стало цікаво, чи заходять цигани в цей ліс. Я вирішив запитати про це вранці у Георгеску. Ця думка ніби розбудила його. Мій новий друг раптом з’явився поруч зі мною, шаркаючи ногами після сну.

– Щось сталося? – він поглянув униз.

Я показав у бік вогнів:

– Це можуть бути цигани?

Він засміявся:

– Навряд це надто далеко від цивілізації, – він позіхнув, але погляд, я побачив при світлі нашого багаття, яке догоряло, був ясним і бадьорим. – Хоча цікаво – ходімо подивимося.

Мені зовсім не подобалась ця ідея, але за кілька хвилин ми взулися й почали обережно спускатися схилом туди, звідки чувся звук. Він ставав дедалі гучнішим, то падав, то підвищувався. Моторошна модуляція – це не вовчі голоси, подумав я, а людські. Я намагався не наступати на гілки. Раптом побачив, як Георгеску потягнувся до кишені: у нього є пістолет, подумав я з полегшенням. Незабаром ми вже бачили світло від багаття крізь гілля дерев. Мій друг дав мені знак пригнутися, а потім припасти до землі під кущем поруч із ним.

Ми підійшли до лісової галявини, на якій – це неймовірно – було багато чоловіків. Вони стояли навколо багаття у два кола, дивились на полум’я й співали. Один, мабуть, був їхнім ватажком, він стояв у центрі ближче за інших до багаття. Як тільки їхній спів досягав найвищої точки, вони підносили вгору пряму руку на знак вітання, а потім опускали її на плече того, хто стояв поруч. Їхні обличчя від багаття були жовтогарячого кольору і здавалися серйозними – ніхто не посміхався, їхні очі блищали. На них була якась уніформа: темні куртки на зелених сорочках і чорні краватки.

– Що це? – прошепотів я, звертаючись до Георгеску. – Що вони співають?

– Усе для батьківщини! – прошепотів він мені на вухо. – Поводьтесь тихо, інакше нам каюк. Гадаю, це Легіон Михаїла-архангела.

– Що це таке? – я намагався тільки ворушити губами.

Важко було уявити щось менш ангельське, ніж ці кам’яні обличчя й міцні витягнуті руки. Георгеску подав мені знак повертатися, і ми тихо відповзли в ліс. Але перш ніж ми повернулися, я помітив рух на іншому боці галявини і здивовано розгледів високого чоловіка в мантії. На мить світло багаття осяяло його темне волосся й бліде обличчя. Він стояв за колом чоловіків в уніформі, з веселим виразом на обличчі – мені навіть здалося, що він сміявся! За мить його вже не було видно: мабуть, зник серед дерев, а Георгеску потягнув мене нагору схилом.

Коли ми благополучно повернулися до руїн, – дивно, але тепер це місце здавалося безпечним у порівнянні з тим, що ми бачили, – Георгеску сів біля багаття і з полегшенням закурив люльку.

– Господи, друже, – видихнув він, – це міг бути наш кінець.

– Хто вони такі?

Він кинув сірник у багаття.

– Бандити, – коротко сказав він. – Їх ще називають Залізною вартою. Вони ходять по селах у цій частині країни, забирають молодих людей і виховують у них ненависть. Вони особливо ненавидять євреїв і хочуть звільнити від них світ. – Він глибоко затягнувся. – Ми, цигани, знаємо, що там, де вбивають євреїв, циганів теж знищують. А потім і багатьох інших людей.

Я описав дивну постать, що побачив за людьми.

– Звичайно, – пробурмотів Георгеску, – вони приваблюють своєрідних шанувальників. Мине небагато часу, і кожен чабан у цих горах вирішить приєднатися до них.

Ми не відразу змогли заснути, але Георгеску запевнив мене, що легіон не буде сходити на гору, якщо вони вже почали проводити свій ритуал. Мені вдалося трохи подрімати, я полегшено зітхнув, бо в орлиному гнізді світанок настає рано. Було тихо, туман ніяк не сходив, вітру не було, і дерева стояли нерухомо. Як тільки стало досить світло, я обережно пішов у бік напівзруйнованого склепу, до каплиці, щоб обстежити сліди вовка. Вони мали залишитися біля каплиці, великі й важкі на землі. Дивно було те, що сліди йшли тільки в один бік, від каплиці, просто з темної опочивальні склепу, більше не було ніяких слідів, по яких можна було б зрозуміти, як вовк зайшов туди. Може, мені просто не вдалося побачити його сліди в підліску за церквою? Я думав про це ще довго після сніданку, потім зробив кілька начерків, і ми стали спускатися з гори.

І знову я змушений зупинитися, надсилаю тобі із цієї далекої країни свої найтепліші побажання…

Россі.