Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 48 страниц)
Розділ 28
Я дрімала весь цей час замість Барлі. Прокинувшись, я побачила, що схилилась на нього, голова скотилась на його плече в м’якому темно-синьому светрі. Він дивився у вікно, листи батька акуратно були складені в конверти й лежали на його колінах. Ноги в нього були схрещені, обличчя (не так далеко від мого) повернене до вікна – він спостерігав за пейзажами, які, я вже знала, були краєвидами французьких сіл. Я розплющила очі й побачила його кістляве підборіддя. Опустивши очі, я помітила, як Барлі вільно тримає листи у своїх руках. Я вперше помітила, що він гриз нігті, так само як і я. Я знову заплющила очі, прикидаючись, ніби ще сплю, а його плече діяло так заспокійливо. Потім я подумала: йому, мабуть, не подобається, що я обперлась на нього і обслинила його светр уві сні. Я швидко випросталася. Барлі обернувся й подивився на мене, його очі були повні далеких думок, а може, він задивився на пейзажі за вікном – уже не рівнинні, а пагорбисті скромні картинки французьких селищ. За хвилину він посміхнувся.
Коли піднялася кришка коробки із секретами султана Мехмеда, з неї вирвався запах, який я дуже добре знав. Це був запах дуже старих документів, пергаментного паперу, вікового пилу, сторінок часу, яких давно вже торкнулося тління. Це був ще й запах маленької порожньої книги із драконом у центрі, запах моєї книги. Я ніколи не насмілювався доторкнутися до неї носом і принюхатися, як я таємно робив з іншими старими томами, бо я боявся, мабуть, що там міг бути якийсь огидний запах або ще гірше, якась сила в цьому запаху – наркотик зла, якого я не хотів вдихати.
Тургут акуратно витягав документи з коробки. Кожен був обгорнений пожовклим обгортковим папером, усі розрізнялися формою й розміром. Він обережно розклав їх на столі перед нами.
– Я сам покажу вам ці документи й розповім, що знаю про них, – сказав він. – А потім вам, можливо, захочеться посидіти й подумати над ними?
Так, напевне захочеться, кивнув я, а Тургут розпакував згорток і став акуратно розгортати його перед нашими очима. Це був пергамент, прикріплений до тонких дерев’яних паличок. Це зовсім не було схоже на великі тонкі сторінки й переплетені книги, до яких я звик, вивчаючи світ Рембрандта. Краї пергаменту були оздоблені візерунчастими геометричними фігурами різних кольорів: золотого, синього й темно-червоного. Текст, написаний від руки, на жаль, був написаний арабськими буквами. Я навіть не знаю, на що я очікував: цей документ прийшов із самого серця імперії, у якій говорили оттоманською мовою, а записували його арабськими буквами, до грецької мови там вдавалися лише для того, аби знущатися з візантійців, а до латини – коли штурмували браму Відня.
Тургут прочитав мої думки за моїм обличчям і поспішив пояснити.
– Це, друзі мої, список витрат у війні з Орденом Дракона. Цей документ було написано у місті південніше річки Дунай чиновником, який витрачав там гроші султана, інакше кажучи, це звіт про справи. Бачите, батько Дракули, Влад Дракула, коштував Оттоманській імперії величезної кількості грошей у середині п’ятнадцятого сторіччя. Цей чиновник придбав озброєння й турецькі шаблі для сотні вояків, що охороняли західні кордони Карпат, аби місцеві люди не бунтували, він також купив їм коней, ось, – він показав своїм довгим пальцем у кінець списку, – тут написано, що Влад Дракула дуже дорого їм обійшовся, що він докучлива, огидна людина і на нього довелося витратити більше грошей, ніж розраховував паша. Паша дуже шкодує про це і вболіває, бажає довгого життя Незрівнянному в ім’я Аллаха.
Ми з Хелен перезирнулися, і я подумав, що бачу в її очах такий самий побожний страх, який відчував сам. Цей шматочок історії був так само реальним, як плиткова підлога під нашими ногами або дерев’яний стіл під нашими руками. Люди, з якими все це відбулося, насправді жили, дихали, відчували, думали, а потім померли, як і ми… помремо. Я відвернувся, будучи не в змозі витримати спалах емоцій на її сильному обличчі.
Тургут скрутив згорток і почав розкривати другий пакет, у якому знаходилося ще два згортки.
– Отут лист від паші у Валахії, у якому він обіцяє надсилати султанові Мехмеду будь-які документи про Орден Дракона, які вдасться знайти. А це звіт про торгівлю на Дунаї 1461 року, недалеко від володінь Ордену Дракона. Кордони цього району не були чітко визначені, як ви розумієте, вони постійно змінювалися. Тут список спецій, шовку, коней, які паша повинен був віддати за овечу вовну.
Наступні два згортки виявилися такими ж звітами. Потім Тургут розпакував менший пакет, у якому був плаский шматок пергаменту.
– Карта, – сказав він.
Я мимоволі потягнувся до портфеля, у якому знаходилися начерки Россі й записи, але Хелен непомітно похитала головою. Я розумів її: ми не досить добре знали Тургута, щоб відкривати перед ним усі наші таємниці. Не зараз, вирішив я про себе; зрештою, схоже, він відкрив перед нами всі свої секрети.
– Я ніколи не розумів, що показує ця карта, друзі мої, – сказав нам Тургут. У його голосі чувся жаль, він задумливо погладжував вуса. Я уважно подивився на пергамент і з тремтінням помітив акуратну, хіба що злегка вицвілу версію першої карти, яку змалював Россі – довгі вершини гір, на північ від них звивається річка. – Це не нагадує мені жоден із регіонів, які я вивчав, до того ж неможливо довідатись, як ви кажете, масштаб цієї карти. – Він відклав її убік. – А ось інша карта, що, здається, збільшує частину першої карти, – я знав, я вже бачив усе це, і збудження зросло в мені. – Гадаю, ці гори показують західну частину першої карти, чи ні? – Він зітхнув. – Але більше немає ніякої інформації, до того ж ви бачите, що тут не так уже й багато написів, крім висловів із Корану і якогось дивного напису, одного разу я переклав її, вона звучить так: «У цьому місці він похований у злі. Читачу, словом витягни його».
Я простягнув руку, щоб зупинити його, але Тургут говорив дуже швидко, він застав мене зненацька.
– Ні! – крикнув я, але було запізно, Тургут здивовано поглянув на мене. Хелен дивилася то на мене, то на Тургута, містер Ерозан в іншому кінці холу відірвався від роботи й теж поглянув на мене. – Пробачте, – прошепотів я. – Просто я дуже захоплений тим, що бачу ці документи. Вони такі… цікаві.
– О, я дуже радий, що ви знаходите їх цікавими. – Серйозне обличчя Тургута просто засяяло. – А ці слова насправді звучать дивно. Від них, ну, знаєте, аж здригаєшся.
Тієї миті у залі почулися кроки. Я нервово обернувся, очікуючи побачити самого Дракулу, як би він не виглядав, але це був усього лише невисокий чоловік у білій кепці і з довгою сивою бородою. Містер Ерозан пішов до дверей, щоб привітати його, а ми повернулися до наших документів. Тургут витяг із шухляди ще один пергамент.
– Це останній документ у цій шухляді, – сказав він. – Я ніколи не міг його зрозуміти. Він позначений у бібліотечному каталозі як бібліографія Ордену Дракона.
Моє серце тенькнуло, і я помітив, як почервоніла Хелен.
– Бібліографія?
– Так, друже мій, – Тургут обережно розклав документ перед нами на столі. Це був старий і досить подертий документ, написаний грецькою дуже акуратним почерком. Верхня частина обтріпалася, ніби колись він був частиною довшого документа, унизу теж було відірвано шматок. На манускрипті не було ніяких орнаментів, тільки акуратно виведені рядки слів. Я зітхнув: ніколи не вивчав грецької, а цей документ міг розшифрувати лише фахівець.
Ніби відчуваючи мою проблему, Тургут дістав записну книжку зі свого портфеля.
– Я попросив перекласти це одного вченого з Візантії, що працює в нашому університеті. Він має чудові знання про їхню мову й документи. Це список літературних творів, хоча багато з них я ніколи не зустрічав раніше. – Він розкрив свій блокнот і вирвав звідти сторінку. Вона була всіяна акуратними записами турецькою. Цього разу зітхнула Хелен. Тургут ударив себе в чоло: – О, перепрошую, – сказав він, – дозвольте мені перекласти, і ми продовжимо: Геродот «Поводження з військовополоненими», Фесей «Про причину катувань», Ориген «Трактат про перші принципи», Ефімій Старший «Доля проклятих», Губент із Гента «Трактат про природу», святий Фома Аквінський «Сізіф». Бачите, досить дивна колекція, деякі книги в ній дуже старі. Мій друг – візантійський учений – сказав мені, наприклад, що станеться диво, якщо знайдеться раніше не відома версія цього трактату, написана одним із перших християнських філософів Оригеном. Більшість його праць було знищено після того, як його звинуватили в єресі.
– Якій єресі? – Хелен зацікавилася. – Я впевнена, що десь читала про нього.
– Його звинуватили, бо у своєму трактаті він говорив про те, що, згідно з християнською логікою, навіть Сатана може врятуватися й воскреснути, – пояснив Тургут. – Мені продовжити зі списком?
– Якщо не заперечуєте, – попросив я, – чи можете ви записувати для нас назви англійською, поки ви читаєте їх?
– Із задоволенням! – Тургут відкрив свою записну книжку й дістав ручку.
– Що ти скажеш на це? – запитав я в Хелен. Її обличчя говорило більше, ніж будь-які слова: «Ми пройшли весь цей шлях заради списку старих книг?» – Я знаю, що поки це здається нісенітницею, – сказав я їй, понизивши голос, – але давай поглянемо, до чого це все.
– А тепер, друзі мої, дозвольте зачитати вам інші назви. – Тургут швидко записував їх. – Майже всі вони пов’язані з катуваннями, убивством або ще із чимось неприємним, ось послухайте: Еразмус «Щастя вбивці», Йохан фон Вебер «Канібали», Джорджіо Падуанський «Проклятий».
– А ці праці не мають дат? – запитав я, нахиляючись над документами.
Тургут зітхнув.
– Ні. На деяких із цих назв мені не пощастило знайти посилання, але з тих, які я визначив, жодна не написана пізніше 1600 року.
– Проте все це після смерті Дракули, – прокоментувала Хелен.
Я здивовано подивився на неї. Мені це не спадало на думку. Це була проста думка, але дуже слушна.
– Так, мадам, – сказав Тургут, підводячи на неї очі. – Найдавніша із цих праць була написана через сто років після смерті Дракули й султана Мехмеда. На жаль, я не зміг дізнатися, як і коли ця бібліографія потрапила в колекцію султана Мехмеда. Мабуть, хтось пізніше додав її, можливо, уже після того, як колекція з’явилася в Стамбулі.
– Але до 1930 року, – міркував я.
Тургут уважно подивився на мене.
– Саме цього року ця колекція виявилася під замком, – сказав він. – Чому ви це сказали, професоре?
Я відчував, що червонію, для цього було дві причини: перша – я сказав занадто багато, так багато, що Хелен у розпачі відвернулася від мене, вражена моєю дурістю, а друга – я ще не був професором. Я замовк. Мені ніколи не подобалося брехати, я завжди намагаюся не робити цього, якщо можна хоч якось уникнути відповіді.
Тургут уважно розглядав мене, і я відчув, соромлячись, що до цього не помічав неймовірної проникливості його темних очей, навколо яких були тонкі зморшки. Я глибоко зітхнув, вирішивши, що пізніше з’ясую стосунки з Хелен. Я весь цей час довіряв Тургуту, а він міг би допомогти нам, якщо знав більше. Але все одно, щоб зволікти рішучий момент, я ще раз поглянув на список документів, який він складав для нас, а потім подивився на турецький текст, із якого він перекладав. Я не міг поглянути йому в очі. Скільки з того, що я знав, я міг йому розповісти? Якщо я розповім йому повністю все, що довелося пережити тут Россі, чи повірить він мені, чи не буде сумніватися в нашій серйозності й розсудливості? Саме тому, що я опустив свої очі в нерішучості, я помітив дещо дивне. Рука потягнулася до оригіналу грецького документа, бібліографії Ордену Драконів. Не все там було написано грецькою мовою, і я міг спокійно прочитати ім’я, що було наприкінці списку: Бартоломео Россі. За цим ім’ям ішла фраза латиною.
– Господи! – я занадто пізно зрозумів, що мій вигук стривожив усіх учених, що тихо працювали в архіві. Містер Ерозан, який усе ще розмовляв із бородатим чоловіком у кепці, здивовано подивився на нас.
Тургут відреагував одразу ж, а Хелен підсунулася ближче.
– Що сталося? – Тургут простягнув руку до документа.
Я все ще пильно дивився туди, і йому було легко простежити за моїм поглядом. Потім він схопився на ноги, і видихнув те, що могло бути луною мого власного крику, такою дивною луною, що раптом вона принесла мені дивне заспокоєння посеред усіх цих дивовижних речей.
– О Господи! Професор Россі!
Ми всі втрьох перезирнулися, кілька хвилин ніхто не міг вимовити жодного слова. Нарешті я спробував.
– Ви, – запитав я Тургута, понизивши голос, – знаєте це ім’я?
Тургут подивився на мене, а потім на Хелен:
– А ви? – вимовив він нарешті.
У Барлі була добра посмішка.
– Ти, можливо, втомилася, не дуже добре спала. Я й сам стомився, усе думаючи, в яку халепу ти вскочила. Що про тебе може сказати хтось, якщо ти розповіси про це? Хтось інший, я маю на увазі. Наприклад, оця леді, – він кивнув на нашу сонну супутницю, яка не прокинулася в Брюсселі й, схоже, збиралася спати до самого Парижа. – Або поліцейський. Усі тобі скажуть, що ти божевільна, – зітхнув він. – І ти справді збиралася сама їхати на південь Франції? Як би мені хотілося, щоб ти розповіла мені, куди ти їдеш, щоб мені не довелося вгадувати, тоді я зателефонував би місіс Клей, і в тебе були б великі неприємності.
Тепер настала моя черга посміхнутися. Ми вже разів зо два обговорювали це.
– Ти дуже вперта, – бурчав Барлі. – Я ніколи не думав, що одна маленька дівчинка може стати такою великою проблемою, і саме тією проблемою, у яку я потраплю, коли майстер Джеймс дізнається, що я кинув тебе саму посеред Франції, ти знаєш про це. – Від цих слів я ледве не розплакалася, але його наступні слова вмить висушили сльози: – Принаймні, в нас буде час на ленч, перш ніж ми пересядемо на інший потяг. У Гар-дю-Норд найсмачніші сендвічі, ми купимо їх, якщо, звісно, у нас вистачить франків.
Серце мені зігріли займенники, які він вимовив.
Розділ 29
Зійти навіть із сучасного потяга на велику арену мандрівників – Гар-дю-Норд, з його ажурними дахами з чавуна й скла, які височіють угору, з криноліновими спідницями й легкою красою – це все одно, що зійти просто в Париж. Ми вийшли з потяга з валізами в руках, постояли трохи мовчки, вбираючи це все в себе. Принаймні, я так робила, хоча була тут уже кілька разів разом зі своїм батьком. По всьому вокзалу відлунювали сигнальні звуки гальм потяга, розмови людей, кроки, свистки, шелест голубиних крил, брязкіт монет. Повз нас пройшов старий чоловік під руку з молодою дівчиною. Її руде волосся було гарно зачесане, на губах рожева помада, і я на мить уявила себе на її місці. О, як би я хотіла мати такий самий вигляд, бути дорослою парижанкою, ходити на високих підборах, щоб у мене були справжні груди й елегантний художник ішов би зі мною поруч! Потім я подумала про те, що він, можливо, був її батьком, і мені стало дуже самотньо.
Я повернулася до Барлі, який, здавалося, радше вбирав запахи, а не краєвиди.
– Боже, який я голодний, – застогнав він. – Якщо вже ми тут, давай хоча б з’їмо що-небудь смачне. – Він пішов в інший бік вокзалу, ніби впізнавав дорогу з пам’яті. Виявилося, він не тільки дорогу знав, а ще й купив гірчицю і гарний бекон, тому невдовзі ми вже їли сендвічі, загорнені в білу серветку. Барлі навіть забув сісти на лавку.
Я теж була голодна, але найбільше мене непокоїло те, що ж мені робити далі. Тепер, коли ми зійшли з потяга, Барлі міг у будь-яку мить піти до першого телефону, зателефонувати місіс Клей, майстрові Джеймсу або навіть цілій армії жандармів, щоб ті повернули мене в Амстердам. Я нишком глянула на нього, але його обличчя затуляв сендвіч. Коли він відірвався від нього, щоб випити апельсиновий напій, я сказала:
– Барлі, прошу тебе, зроби мені ласку.
– Що цього разу?
– Будь ласка, не телефонуй нікому. Справді, Барлі, не виказуй мене, будь ласка. Я все одно поїду звідси на південь, чого б мені це не коштувало. Ти ж бачиш, я не можу поїхати додому, не дізнавшись, де мій батько і що з ним відбувається.
Він проковтнув напій із серйозним виразом обличчя:
– Я це бачу.
– Будь ласка, Барлі.
– За кого ти мене маєш?
– Я не знаю, – сказала я здивовано. – Я думала, ти злий на мене через те, що я втекла, і все ще почуваєшся зобов’язаним повернути мене додому.
– Подумай тільки, – сказав Барлі. – Якби я справді стояв на своєму, я б зараз уже їхав додому на свої лекції (де одержав би гарний прочухан від майстра Джеймса), а ти б їхала куди треба. Натомість я тут, змушений з галантності чи з цікавості супроводжувати леді на південь Франції. Гадаєш, я промину таку нагоду?
– Не знаю, – відповіла я, але цього разу більш вдячно.
– Нам краще дізнатися про потяг у Перпіньян, – сказав Барлі, рішуче стискуючи серветку з-під сендвіча.
– Як ти дізнався? – здивувалася я.
– О, думаєш, що ти така загадкова? – голос Барлі знову звучав роздратовано. – Хіба не я перекладав тобі всі ті рядки про вампірів? Куди ще ти можеш їхати, якщо не в той монастир у Піренеєс-Орієнтале? Чи ти думаєш, я не знаю карту Франції? Ну, не супся, тобі не личить.
Ми, нарешті, пішли в обмінний пункт пліч-о-пліч.
Коли Тургут уперше вимовив ім’я Россі тим упевненим тоном, яким говорив, що вони були знайомі, мені раптом здалося, що світ зрушився навколо мене, кольори й форми вискочили зі своїх обрисів і змішалися в абсурдному порядку. У мене було таке відчуття, ніби я дивлюся знайомий фільм, і раптом герой, якого ніколи в ньому не було, з’являється на екрані й бере участь у сцені без жодних пояснень.
– Ви знаєте професора Россі? – повторив своє питання Тургут тим самим тоном.
Я все ще не міг вимовити ні слова, але Хелен, схоже, уже прийняла рішення.
– Професор Россі – науковий керівник Пола на факультеті історії в нашому університеті.
– Це неймовірно, – повільно сказав Тургут.
– Ви чули про нього? – запитав я. – Ви хочете сказати, що ви чули про його роботи й ніколи не зустрічалися з ним?
– Ні, я ніколи не зустрічав його, – сказав Тургут. – Я чув про нього дуже незвичайні речі. Будь ласка, ось історія – гадаю, мушу вам її розповісти. Сідайте, друзі мої, – він гостинно запросив нас сісти, незважаючи на те що був надзвичайно уражений. Ми з Хелен скочили на ноги, але одразу знову сіли поруч нього. – У цьому є щось надзвичайне… – він замовк, а потім насилу змусив себе пояснити нам, у чому річ.
– Кілька років тому я був зачарований цим архівом, тож попросив бібліотекаря, щоб він розповів мені все, що знав про нього. Він сказав, що на його пам’яті ніхто не цікавився цими документами, але він припустив, що його попередник (я маю на увазі бібліотекаря, який працював до нього) знав дещо про архів. Я пішов до цього бібліотекаря.
– Він ще живий? – зітхнув я.
– О, ні, мій друже, на жаль. Уже тоді він був дуже старий, він помер через рік після нашої розмови, по-моєму. Але пам’ять у нього була чудова. Він розповів мені, що замкнув колекцію, оскільки в нього було погане передчуття щодо неї, і що іноземний професор одного разу вивчав ці документи й став дуже, як ви говорите, сам не свій, майже божевільний, та несподівано вибіг з архіву. За словами старого бібліотекаря, через кілька днів після цього випадку одного разу він сидів сам у бібліотеці, підвів голову й раптом помітив, як високий чоловік переглядає ті самі документи. Ніхто не входив, двері з вулиці були зачинені, бо був уже вечір, час роботи бібліотеки закінчився. Він ніяк не міг зрозуміти, як цей чоловік увійшов. Зрештою він подумав, що не зачинив двері й не чув, як цей чоловік піднімався сходами, хоча це здавалося йому неможливим. Потім він сказав мені, – Тургут нахилився вперед і понизив голос, – він сказав мені, що коли він підійшов до цього чоловіка, аби запитати, що він тут робить, той підвів голову й… розумієте… з куточка його рота капала кров.
Мене накрила хвиля відрази, а Хелен підвела плечі, ніби для того, щоб стримати тремтіння.
– Старий бібліотекар спочатку не хотів розповідати мені про це. Мабуть, він боявся, що я визнаю його за божевільного. Він сказав, що, побачивши це, він знепритомнів, а коли отямився, чоловік уже пішов. Але документи все ще були розкладені на столі, і тоді наступного дня він купив цю священну коробку на ринку антикваріату і склав туди документи. Він тримав їх під замком, але після того випадку більше ніхто не приходив по них, поки він працював бібліотекарем. І він більше ніколи не бачив того дивного чоловіка.
– Але до чого тут Россі? – наполягав я.
– Розумієте, я вирішив відстежити все, що було пов’язане із цією історією, я запитав у старого ім’я того іноземного дослідника, але він не міг нічого згадати, за винятком того, що, на його думку, це був італієць. Він сказав мені, щоб я подивився в реєстрації за 1930 рік, якщо так хотів про це довідатися, і мій друг дозволив мені зробити це. Я побачив ім’я професора Россі і після деяких пошуків виявив, що він з Англії, з Оксфорда. І тоді я написав йому листа в Оксфорд.
– Він відповів? – Хелен свердлила Тургута очима.
– Так, але тоді він уже був не в Оксфорді. Він перейшов в американський університет, ваш університет, хоча я не згадав про це, коли ви сказали назву вашого закладу. Лист довго йшов до нього, а потім він відповів мені. Він вибачився й сказав, що нічого не знає про архів, на який я посилався, й нічим не може мені зарадити. Коли ми прийдемо до мене додому, я покажу вам лист. Він прийшов до мене перед самим початком війни.
– Це все дуже дивно, – промурмотів я. – Я не можу цього зрозуміти.
– Ну, це ще не так і дивно, – стривожено зауважив Тургут.
Він повернувся до пергаменту на столі, до бібліографії, провів пальцем по імені Россі наприкінці списку. Стежачи за його рухом, я знову помітив слова після імені. Вони були написані латиною – я був упевнений. Але, незважаючи на те що латину я вивчав тільки перші два роки в коледжі, вона й тоді не була в мене досконалою, а зараз і ті знання зовсім заіржавіли.
– Що тут написано? Ви можете читати латиною?
На моє щастя, Тургут кивнув.
– Тут написано: «Бартоломео Россі, дух… примара… в амфорі».
Думки закрутилися в моїй голові.
– Я знаю цю фразу. Я впевнений, що це назва його статті, над якою він працює… працював цієї весни. – Я замовк. – Працював навесні. Він показував мені її приблизно місяць тому. Вона про грецьку трагедію й об’єкти, які грецькі театри іноді використовували як реквізит. – Хелен уважно дивилася на мене. – Я впевнений, що це його остання робота.
– Це дуже, дуже дивно, – сказав Тургут, і я почув страх у його голосі, – я багато разів переглядав цей список і раніше ніколи не бачив цієї графи. Хтось додав сюди ім’я Россі.
Я здивовано дивився на нього.
– З’ясуйте, хто це зробив, – зітхнув я. – Ми мусимо дізнатися, хто рився в цих документах. Коли ви були тут востаннє?
– Приблизно три тижні тому, – похмуро відповів Тургут. – Почекайте, я піду запитаю в містера Ерозана. Нікуди не йдіть. – Але тільки-но він підвівся, як уважний бібліотекар побачив його й пішов назустріч. Вони швидко обмінялися кількома словами.
– Що він каже? – запитав я.
– Чому він раніше не розповів мені про це? – зітхнув Тургут. – Учора приходив якийсь чоловік і дивився документи в цій коробці – Він ще щось запитав у друга, і містер Ерозан жестом показав на двері. – Це був той чоловік, – сказав Тургут, показуючи теж у той бік, – той бородань, що приходив сюди нещодавно і з яким він розмовляв.
Ми всі різко повернулися, і бібліотекар знову показав на двері, але вже було надто пізно. Невисокий чоловік у білій кепці з сивою бородою вже пішов.
Барлі судорожно рився в гаманці.
– Нам доведеться поміняти все, що в мене є, – сказав він похмуро. – У мене є гроші майстера Джеймса й ще трохи власних.
– У мене теж є небагато, – сказала я. – З Амстердама, я маю на увазі. Я куплю квитки на південь, гадаю, зможу оплатити наші обіди й житло на кілька днів. – Про себе я подумала, чи зможу я насправді оплатити апетит Барлі. Це було дуже дивно, що така худа людина може так багато їсти. Я й сама була худою, але не могла уявити, як можна вм’яти два сендвічі, як це тільки-но зробив Барлі. Питання про гроші заполонили всі мої думки, поки ми не підійшли до обмінного пункту, де молода жінка в темно-синьому жакеті уважно оглянула нас. Барлі запитав її про курс валют, і за хвилину вона підняла слухавку й стала говорити по телефону.
– Навіщо вона це робить? – нервово прошепотіла я, звертаючись до Барлі.
Він здивовано подивився на мене.
– Вона перевіряє курс, наприклад, – висловив він припущення. – Я не знаю, а що ти подумала?
Я не могла пояснити. Можливо, на мене впливали листи батька, але все здавалося мені підозрілим. Було таке відчуття, ніби за нами спостерігають невидимі очі.
У Тургута, схоже, було більше самовладання, ніж у мене, – він кинувся до дверей і вибіг у фойє. За мить він повернувся, киваючи головою.
– Він зник, – сказав він понуро. – На вулиці його не було. Він розчинився в юрбі.
Містер Ерозан, здавалося, вибачався, і Тургут поговорив з ним іще кілька секунд. Потім він знову повернувся до нас.
– Чи є якісь підстави думати, що вас можуть переслідувати на шляху вашого дослідження?
– Переслідувати? – у мене були всі підстави, щоб вважати так, але хто саме переслідує, я не знав.
Тургут пильно подивився на мене, і я згадав появу циганки вчора в ресторані.
– Мій друг говорить, що той чоловік хотів подивитися документи, які ми вивчали, він дуже розлютився, коли побачив, що їх уже видали. Він каже, що цей чоловік говорив турецькою, але з акцентом, мій друг уважає, що цей бородань-іноземець. Ось чому я запитую, чи не переслідує вас хтось. Друзі мої, давайте підемо звідси, але будьмо уважні. Я попрошу мого друга охороняти ці документи й записати ім’я цього чоловіка й будь-кого, хто прийде по них. Він спробує з’ясувати, хто він, коли той повернеться. Можливо, якщо ми підемо, він незабаром повернеться.
– Але карти! – я не хотів залишати ці безцінні документи в коробці.
До того ж про що ми дізналися? Ми навіть не наблизилися до розв’язання загадки цих трьох карт, розглядаючи їх над бібліотечним столом.
Тургут обернувся до містера Ерозана, посміхнувся, і сигнал взаємного розуміння промайнув між ними.
– Не турбуйтеся, професоре, – сказав мені Тургут. – Я власноруч зробив копії всіх цих документів і вони лежать у цілості в моїй квартирі. До того ж, я не дозволю, аби щось сталося з оригіналами, можете мені повірити.
Мені хотілося вірити. Хелен щось очікувала від обох наших знайомих, і мені було цікаво, що саме.
– Гаразд, – погодився я.
– Ходімо, друзі мої, – Тургут почав збирати документи: він поводився з ними з такою ніжністю, якій я не міг знайти порівняння. – Мені здається, нам багато чого треба обговорити наодинці. Ми поїдемо зараз до мене додому, де зможемо поговорити. Я також зможу показати вам інші матеріали з цієї темі, які мені пощастило зібрати. Давайте не будемо говорити про це на вулиці. Ми підемо якомога помітніше і, – він кивнув бібліотекареві, – залишимо нашого хороброго генерала на посту.
Містер Ерозан потис руки всім нам, дбайливо закрив коробку й відніс її, зникнувши серед безлічі книжкових полиць наприкінці залу. Я дивився йому вслід, поки він не зник зовсім, а потім мимоволі зітхнув. Я не міг позбутися того почуття, що доля Россі все ще була захована в тій коробці і що ніби, прости Боже, він і сам був похований там, а ми не мали змоги врятувати його.
Ми вийшли з будинку, зупинились на сходах, удаючи, що розмовляємо. У мене були розладнані нерви, Хелен була блідою, а Тургут спокійним.
– Якщо він блукає десь поблизу, – сказав він, притишуючи голос, – цей боягуз знатиме, що ми йдемо.
Він запропонував руку Хелен, яка обперлася на неї охочіше, ніж я сподівався, і ми пішли багатолюдними вулицями. Був час обіду, запах смаженого м’яса й свіжого хліба навколо нас змішувався із сирим запахом вугілля чи палива. Цей запах я все ще пам’ятаю, бо він нагадує мені про весь східний світ. Що б не було попереду, думав я, це буде ще однією загадкою, як і все це місто. Я роззирнувся навсібіч і побачив турецькі обличчя в юрбі, безліч шпилів мінаретів на кожній вулиці, давні каплиці серед фігових дерев, магазини, повні загадкових речей – та й усе навколо було загадкою. Але знову моє серце простромила найбільша загадка з усіх: де ж Россі? Чи був він тут, у цьому місті, чи десь далеко? Був він живий, мертвий чи ні те, ні інше?
