Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 48 страниц)

Розділ 45

20 череня 1930 року

Мій любий друже!

В усьому світі немає жодної душі, з ким я міг би поговорити цієї миті, і от я сиджу з пером у руці й пишу, уявляючи, що ти зараз зі мною, – ти був би вкрай здивований, побачивши те, чим я насолоджуюсь. Я й сам собі сьогодні не вірив (як і ти не повірив би, якби побачив, де я знаходжуся), я на потязі, хоча річ не в цьому, а в тому, що потяг їде у бік Бухареста. «Господи, друже!» – чую твій голос. І це правда. Я не планував приїхати сюди, але щось особливе привело мене. Усього лише кілька днів тому я був у Стамбулі, проводив дослідження, про яке нікому не говорив, і знайшов там щось, що змусило мене приїхати сюди. Це не моє бажання – чесно кажучи, я був наляканий, але все одно мені довелося їхати. Ти запеклий раціоналіст, тобі не сподобалось би це, але найбільше на світі я хотів би, щоб твої мізки були поруч зі мною під час цієї поїздки, мої мені знадобляться всі, до останньої клітинки, але їх не вистачить для того, щоб знайти те, що я шукаю.

Ми сповільнюємо хід перед містом. Мені випадає нагода купити сніданок, я зупинюся на хвилину й повернуся до тебе пізніше.

День – Бухарест

Я б скористався відпочинком, якби не моє хвилювання й занепокоєння. Тут неймовірна спека, а я думав, що це земля прохолодних гір. Якщо ж вони і є тут, то поки я до них не дістався. Пристойний готель, Бухарест – такий собі маленький східний Париж, водночас великий, маленький і трохи старий. Мабуть, він засліплював розкішшю у вісімдесятих-дев'яностих роках. Минула вічність, поки я знайшов таксі, і ще стільки ж, поки знайшов готель, але моя кімната досить зручна, я можу відпочити, помитися й подумати про те, що робити далі. Зараз я мушу розповісти тобі про мету свого приїзду, бо ти будеш дуже здивований, якщо я не зроблю цього. Щоб шокувати тебе швидко й відразу, я скажу: я вирушив у пошуки, на історичне полювання на Дракулу. Звичайно, я маю на увазі не романтичного графа Дракулу, а реального Дракулу – Draculya – Влада III, тирана з п’ятнадцятого сторіччя, який жив у Трансільванії й Валахії і присвятив себе тому, щоб не допускати Оттоманську імперію на свої землі. Кілька днів я провів у Стамбулі, переглядаючи архів, у якому зберігалися документи про Дракулу, зібрані турками, і там я знайшов кілька примітних карт, які, на мою думку, підказували місцезнаходження його могили. Коли повернуся додому, я докладніше розповім тобі, що змусило мене вирушити в цю гонитву, а поки я прошу тебе бути поблажливим до мене. Можеш повернути це на молодість, мій старий мудрецю.

Тим часом перебування в Стамбулі було зіпсоване подіями останнього дня, що дуже мене налякало, хоча це, звичайно ж, здалеку може здатися тобі безглуздим. Але я, як ти знаєш, не легко відмовляюся від пошуків. Отже, нічого не залишалося, як поїхати сюди з копіями тих карт і пошукати більше інформації про могилу Дракули. Мушу пояснити тобі, що вважається, ніби його поховано в монастирі на острові, що на озері Снагові, у Західній Румунії. Ця місцевість називається Валахією. На картах, які я знайшов у Стамбулі, чітко позначено його могилу, але немає ні острова, ні озера, нічого такого, з чого, наскільки я розумію, можна було б упізнати Західну Румунію. Я завжди вважав правильним перевіряти найочевидніші факти, тому що часто найпростіше виявляється правильним. Тому я вирішив (хоча тут, я певен, ти киваєш головою, дивуючись із моєї дурної впертості) поїхати на озеро Снагов зі своїми картами й самому переконатися в тому, що могили там немає. Що з цього вийде, я поки не знаю, але не можу починати пошуки в іншому місці, поки не перевірю цю версію. Можливо, мої карти – це стара фальшивка, і я знайду певний доказ того, що тиран спочивав і спочиває на своєму місці.

Я повинен бути в Греції п’ятого, тому в мене дуже мало часу на повну екскурсію. Я просто хочу знайти місцевість, позначену на моїй карті. Навіщо мені це треба, я не можу сказати тобі, любий друже, тому що сам не знаю. Я збираюсь під час румунської подорожі відвідати якнайбільше районів Валахії й Трансільванії. Що спадає тобі на думку, коли ти чуєш слово «Трансільванія», якщо ти взагалі думаєш про це слово? Чи не думаєш, друже мій? Але мені уявляються гори дикої краси, давні замки, люті вовки й відьми – земля магічної невідомості. Коротше кажучи, як я зможу повірити в те, що я перебуваю все ще в Європі, коли потраплю в таке королівство? Коли я приїду туди, я розповім тобі, що знайшов: Європу чи казкову країну. Але спочатку Снагов – я вирушаю завтра.

Твій відданий друг Бартоломео Россі

22 червня

озеро Снагов

Мій любий друже!

Мені ще не траплялося таке місце, звідки можна було б надіслати тобі перший лист, надіслати з упевненістю, що він потрапить хоч коли-небудь у твої руки, але, незважаючи на це, я з надією продовжую писати, бо багато чого вже сталося. Цілий день учора я провів у Бухаресті, намагаючись дістати гарні карти. Тепер вони в мене є, принаймні, карта доріг Валахії й Трансільванії Я також розмовляв з усіма, кого міг знайти в університеті й хто цікавиться історією Влада Тепеса. Тут ніхто, здається, не хоче обговорювати цю тему, і в мене виникло таке відчуття, що вони відлюдкуваті або навпаки розкуті через те, що хрестяться щоразу, коли я згадую ім’я Дракули. Після того, що відбулося в Стамбулі, така їхня поведінка змушує мене нервуватися, зізнаюсь, але я все-таки продовжу почате.

В усякому разі вчора я натрапив на молодого археолога, який був дуже добрим і повідомив, що один із його колег, містер Георгеску, спеціалізується на історії Снагова й цього літа проводить там дослідження. Звичайно ж, я був схвильований, коли довідався про це, і вирішив віддати себе, карти, сумки – усе в руки водія, який відвезе мене сьогодні. Туди лише декілька годин їзди від Бухареста, ми виїжджаємо о першій. Зараз мені треба піти пообідати: тут є маленький ресторанчик, надзвичайно затишний, де кухня не забула ще про східну розкіш.

Вечір

Мій любий друже!

Не можу із собою нічого вдіяти, продовжу це наше однобічне листування – може, ці листи все ж таки потраплять тобі на очі; сьогодні був такий чудовий день, що мені просто необхідно з кимось поговорити. Я виїхав з Бухареста в маленькій машині таксі, за кермом якої сидів чоловік, маленький на зріст, і я ледве міг обмінятися з ним кількома словами (одним із них було «Снагов»). Після швидкого вивчення карт доріг і з багатьма переконливими фактами за плечима (за моїми плечима) ми вирушили. Дорога зайняла в нас майже цілий день. Ми петляли по дорогах, переважно асфальтованих, але брудних, навколо око тішили приємні пейзажі: сільськогосподарські поля, а іноді й ліс. Нарешті ми і приїхали на озеро Снагов.

Моє перше знайомство із цим місцем відбулося, коли водій махнув рукою убік, де я нічого не побачив, окрім лісу. Проте це був лише вступ. Навіть не знаю, на що очікував: мабуть, історична цікавість так захопила мене, що я майже забув, куди іду. Але я був уражений, коли вперше побачив озеро. Це надзвичайно гарне місце, мій друже, – сільська місцевість ніби з іншого світу. Уяви собі, якщо зможеш, блискучу спокійну воду, яку вже видно крізь гілля дерев уздовж дороги. Іноді серед дерев трапляються невеликі вілли, іноді видно тільки вишуканої форми димар або чудову стіну – будівлі, певно, початку дев’ятнадцятого сторіччя або навіть раніші.

Виїхавши з лісу на берег, ми зупинилися біля маленького ресторану, поруч із яким були прив’язані три човни, і побачили озеро, за яким стояв монастир. Тут починаєш розуміти, що навколо практично нічого не змінилося за століття. До острова можна доплисти від берега човном, і на це піде мало часу, весь острів, як і берег, укритий густим лісом. Над деревами височать бані візантійської церкви при монастирі, а над водою чути передзвін – це чернець б’є у дзвони дерев’яним молотом (про це я дізнався пізніше). Серце підскочило від передзвону, який ніби плив по воді: мені здалося, що це повідомлення з минулого, крик, який треба зрозуміти, навіть якщо ніхто з упевненістю не може усвідомити, про що вони говорять. Ми з водієм, стоячи у сяйві вечірнього світла, яке відбивалося від води, були схожі на шпигунів турецької армії, що оглядають бастіон ворожої віри, а не на сучасних, запорошених мандрівників, що обперлись об машину.

Я міг би так довго й невтомно стояти і дивитись, але археолога треба було знайти ще до того, як настане ніч, тому я зайшов у ресторан. За допомогою мови жестів і поганої латини мені пощастило найняти човен до острова. «Так-так, є там чоловік із Бухареста, він копав там щось лопатою», – запевнив мене власник ресторану. І за двадцять хвилин ми вже сходили на острів. Зблизька монастир виявився ще кращим: він здавався неприступним зі своїми старими стінами й високими банями, кожна з яких була увінчана візерунчастим семикінцевим хрестом. Човняр повів нас до нього крутими сходами, і я відразу зайшов би в ці великі дерев’яні двері, але хлопець показав нам у бік задньої частини монастиря.

Обходячи ці гарні старі стіни, я вперше збагнув, що буквально йду слідами Дракули. До того моменту я йшов за ним крізь купу документів, а зараз стояв на землі, по якій, напевно, ступали його ноги – мабуть, у шкіряних чоботях із гострими шпорами. Якби я був віруючим, тієї миті я б перехрестився, але в мене виникло раптове бажання схопити човняра за плече під вовняним одягом і попросити його мерщій відвезти нас назад на берег. Але я не зробив цього, як ти розумієш, і сподіваюся, що мені не доведеться про це шкодувати.

За церквою, серед величних руїн, ми справді знайшли людину з лопатою. Це був міцний чоловік середнього віку із чорним хвилястим волоссям, у білій незаправленій сорочці з рукавами, засуканими до ліктів. Поруч із ним працювали двоє хлопчиків, які акуратно перебирали руками ґрунт, і час від часу чоловік кидав лопату й робив те саме. Їхня робота була сконцентрована навколо дуже маленької ділянки, наче вони вже знайшли там щось цікаве, і тільки коли наш човняр голосно скрикнув, вітаючись, вони підвели голови.

Чоловік у білій сорочці пішов назустріч, уважно оглядаючи нас пронизливими чорними очима, і човняр за допомогою водія відрекомендував нас. Я простягнув руку й спробував вимовити одну з кількох румунських фраз, які вивчив від консьєржа в готелі: «Ма нумеска Бартоломео Россі. Ну ва суперати…». Я завчив цю фразу – за її допомогою передбачалося зупиняти когось, аби запитати дорогу, буквально вона означала: «не гнівайтесь» (чи можеш ти уявити собі більше підтвердження войовничої історії?). «Не хапайся за кинджал, мій друже, я просто заблукав у лісі і хочу дізнатися, як із нього вийти!» Я не знаю, чи була недоречною сама фраза, чи мій специфічний акцент, але археолог розсміявся, потискуючи мою руку.

Зблизька він виявився міцним засмаглим хлопцем зі зморшками навколо очей і рота. У його посмішці відкрився рот, у якому не вистачало двох зубів, а решта блищала золотом. У нього була надзвичайно сильна рука, а долоня суха й груба, як у селянина.

– Бартоломео Россі, – повторив він басовитим голосом, усе ще сміючись. – «Ма нумеска Веліор Георгеску». Як справи? Чим можу допомогти?

На якусь мить мені здалося, що триває наш торішній похід: цього чоловіка можна було прийняти за одного з тих обвітрених горян, у яких ми раз у раз запитували напрямок, тільки волосся в нього було темним, а не пісочного кольору.

– Ви говорите англійською? – здивувався я по-дурному.

– Трохи, – відповів містер Георгеску. – Мені вже давно не випадала нагода потренуватися, але дещо пам’ятаю.

Він говорив вільно, у нього був багатий словниковий запас, хіба що він трохи тягнув «р».

– Вибачте, – оговтався я. – Як я зрозумів, ви цікавитеся Владом III. Мені б дуже хотілося поговорити з вами. Я історик з Оксфордського університету.

Він кивнув:

– Мені дуже приємно чути про ваш інтерес. Ви приїхали здалеку тільки для того, щоб подивитися на його могилу?

– Розумієте, я сподівався…

– А, ви сподівалися, сподівалися… – сказав містер Георгеску, плескаючи мене по плечі. – Але мені доведеться розчарувати вас, хлопче.

Серце підскочило в мене у грудях: може, ця людина теж уважає, що Влада не тут поховано? Але я вирішив не квапитися й вислухати все, перш ніж ставити питання. Він уважно подивився на мене, а потім знову посміхнувся:

– Ходімо, я проведу для вас екскурсію.

Він дав своїм помічникам кілька інструкцій, схоже, щодо припинення роботи, бо вони одразу ж обтрусили руки й уляглися під дерево. Приставивши лопату до відкопаної стіни, він кивнув мені. У свою чергу я відпустив човняра й водія, під опікою яких перебував, і вклав срібло в руку човняра. Він доторкнувся до капелюха й зник, а водій сів біля зруйнованої стіни й дістав із кишені фляжку.

– Дуже добре, спочатку ми подивимося все зовні, – містер Гергеску обвів навколо себе рукою. – Ви знаєте історію острова? Трохи? У чотирнадцятому сторіччі тут була церква, а монастир побудували трохи пізніше, але в тому самому сторіччі. Перша церква була дерев’яною, а другу спорудили з каменю, але й вона потонула в озері 1453 року. Дивно чи не так? Дракула повернувся доклади вдруге 1456 року, і в нього були свої плани. Я певен, йому подобався цей монастир, тому що острів дуже легко захищати – він завжди шукав місця, які могли б стати фортецею проти турецької навали. А це місце саме таке, як на вашу думку?

Я погодився, намагаючись не дивитися на нього. Англійська у цієї людини була настільки гарною, що мені було важко зосередитися на тому, що він говорив, але його остання фраза дійшла до мене. Варто один раз подивитися навкруги, і можна було уявити, як навіть небагато ченців змогли б захистити такі стіни від загарбників. Веліор Георгеску схвально оглядав усе навколо.

– Отже, Влад зробив фортецю з монастиря. Довкола він звів захисні стіни, в’язницю й камеру катувань, а також тунель для втечі й міст до берега. Хитрим був цей Влад. Мосту вже давно немає, звичайно ж, а решту я розкопую. Тут, де ми зараз копаємо, була в’язниця. Ми вже знайшли кілька кістяків. – Він широко посміхнувся, при цьому на сонці засяяли його золоті зуби.

– А це церква Влада? – я показав на оточений темними деревами гарний будинок із банями, що немов злітали вгору.

– Ні, на жаль, ні, – відповів Георгеску. – Монастир частково спалили турки 1462 року, коли брат Влада, Раду, оттоманська маріонетка, сидів на троні Валахії. Саме тоді, коли Влада тут поховали, сильний шторм змив церкву в озеро. «Тож Влад усе-таки був тут похований?» Я ледве не запитав це, але міцно стиснув губи.

– Селяни, можливо, думали, що це було йому Божою карою за гріхи. Церкву відновили 1517 року, на це пішло три роки, – і ось ви бачите результат. Зовнішні стіни монастиря відреставровано лише тридцять років тому.

Ми пройшли до церкви, Георгеску поплескав по світло-жовтій кам’яній кладці, ніби по крупу улюбленого коня. Коли ми стояли там, з-за церкви зненацька вийшла людина й підійшла до нас – це був згорблений старий із білою бородою, у чорній мантії й чорному капелюсі з довгими вухами, що доходили до плечей. Він ішов, спираючись на ціпок, мантія була підперезана вузькою мотузкою, з якої звисала зв’язка ключів. Навколо шиї на ланцюзі висів дуже гарний старий хрест такої самої форми, як на банях церкви.

Я був настільки вражений його раптовою появою, що ледве не впав: навіть не можу описати – він справив на мене таке враження, ніби Георгеску раптом викликав духа. Мій новий знайомий вийшов уперед, посміхаючись ченцеві, схилився до його вузлуватої руки та шанобливо поцілував золотий перстень на ній. Старому, схоже, Георгеску теж подобався, тому що він поклав долоню на голову археолога і посміхнувся – це була виснажена слаба посмішка, що показала зуби, ще більш рідкі, ніж у Георгеску. У процесі знайомства я почув своє ім’я й схилився перед ченцем якомога шанобливіше, але не міг себе змусити поцілувати перстень.

– Це настоятель, – пояснив мені Георгеску. – Крім нього в монастирі живуть лише троє ченців. Він тут із молодості й знає острів краще, ніж коли-небудь зможу пізнати я. Він вітає вас і благословляє. Якщо у вас є до нього питання, він постарається відповісти на них.

Я подякував, схиливши голову, і старий повільно рушив далі. За кілька хвилин я побачив його знову, він спокійно сидів на краю зруйнованої стіни за нами, схожий на ворона, що гріється на осонні.

– Вони живуть тут цілий рік? – запитав я Георгеску.

– Так. Вони живуть тут навіть у найсуворіші зими, – кивнув мій гід. – Ви навіть зможете почути, як вони співають під час меси, якщо не поспішаєте. – Я запевнив його, що не пропущу такого. – А тепер зайдемо всередину церкви.

Ми обійшли будинок і підійшли до великих різьблених дерев’яних дверей, і там я потрапив у незнайомий мені світ, зовсім не схожий на світ наших англіканських церков.

Усередині було холодно; перш ніж встигнути розглянути щось у суцільній темряві, я відчув запах якогось диму й холодну вогкість від каменів, ніби вони дихали. Коли очі звикли до мороку, я міг розрізнити лише блиск міді й полум’я свічок. Денне світло насилу проходило через товсті, пофарбовані темним вікна. Не було ні рядів, ні стільців – лише вражаюче високі дерев’яні сидіння, вибудувані уздовж однієї зі стін. Біля входу стояла висока підставка, на якій горіли свічки – вони плавилися, через що звідти відгонило воском. Деякі з них були вставлені в мідні корони нагорі, інші встромлені в горщечки з піском біля підніжжя.

– Ченці запалюють їх щодня, і люди, які приходять сюди, теж, – пояснив Георгеску. – Свічки, які нагорі, запалюються за живих, свічки внизу – за душі померлих. Вони горять доти, доки самі не згаснуть.

Георгеску показав рукою вгору, і я побачив тьмяне обличчя над нами, просто під самим склепінням.

– Вам знайомі візантійські церкви? – запитав Георгеску. – Христос завжди в центрі й дивиться згори. Цей канделябр, – велика корона висіла по центру на рівні грудей Христа, заповнюючи собою більшу частину церкви, але свічки в ній уже догоріли, – теж типовий.

Ми пройшли до вівтаря. Раптом у мене виникло таке відчуття, що я схожий на загарбника, але поблизу не було жодного ченця і Георгеску йшов попереду, як привітний господар. Вівтар був завішений вишитою тканиною, а перед ним лежали вовняні килими, прикрашені народним орнаментом, який я назвав би турецьким, якби не знав напевно. Верхня частина вівтаря була прикрашена кількома багато оздобленими предметами, серед яких був емальований хрест й ікона в позолоченій рамці із зображенням Діви Марії з Дитям. За вівтарем височіла стіна із сумними обличчями святих і ще сумніших ангелів, а посередині розташовувалися золоті двері, завішані пурпуровим оксамитом – врата, які вели в таємниче святе святих.

Усе це я погано бачив через півтемряву, але похмура краса побаченого захопила мене. Я повернувся до Георгеску:

– Влад молився тут (у колишній церкві, я маю на увазі)?

– О, звичайно, – посміхнувся археолог. – Це був ще той набожний кат. Він побудував багато церков та монастирів, щоб багато людей молилися за його душу. Це було одне з його улюблених місць, а він був дуже близький із ченцями. Не знаю, що вони думали про його грішні діяння, але любили його за те, що він підтримував монастир. До того ж він захищав їх від турків. Але всі скарби, які можна побачити тут, були перенесені з різних церков: у минулому столітті церкву закрили, і селяни винесли з неї все цінне. Погляньте сюди, ось що я хотів вам показати.

Він присів і відсунув килим перед вівтарем. І я побачив просто під ним довгий прямокутний камінь, гладкий, без малюнка, але, без сумніву, це була могила. Серце почало шалено битися.

– Могила Влада?

– Так, якщо вірити легенді. Ми з колегами кілька років тому проводили тут розкопки й знайшли порожню яму, у якій було лише кілька кісток тварин.

У мене перехопило подих.

– То його там не було?

– Не було, і це точно, – зуби Георгеску сяяли, як мідь і золото навколо нас. – У літописах говориться, що він був похований тут, навпроти вівтаря, і що нова церква була побудована на тому самому місці, де стояла стара, тому його могилу не чіпали. Можете собі уявити, як ми були розчаровані?

Розчаровані? Для мене новина про порожню яму була не розчаруванням, а швидше жахом.

– Хоч там як, ми вирішили ще трохи покопатися тут, – він пішов назад через неф до місця біля входу й підняв ще один килим. – Отут ми знайшли другий камінь, такий самий, як і перший. – Я подивився на нього. Цей камінь справді був такого самого розміру й форми, як і перший, і також без малюнка. – Цей камінь ми теж підняли, – пояснив Георгеску, погладжуючи плиту.

– Ви знайшли?..

– О, дуже гарний кістяк, – сказав він задоволеним тоном. – Він був у труні, на якій усе ще був саван – дивовижно, що він зберігся після стількох століть. Це колись був королівський саван, пурпуровий із золотою вишивкою. Та й кістяк у доброму стані. На ньому теж був гарний одяг, пурпурова парча, темно-червоні рукави. Найцікавішою знахідкою був маленький перстень, пришитий до одного з рукавів. Він був досить простим, але один мій колега стверджує, що це частина великого орнаменту, що є символом Ордену Дракона.

Зізнаюся, що після цих слів моє серце завмерло на секунду чи дві.

– Символ?

– Так. Дракон із довгими кігтями й закрученим хвостом. Ті, хто входили до цього Ордену, завжди носили цей символ за всіх часів, зазвичай це була брошка або застібка на мантії. Наш друг Влад напевне був посвячений, коли досяг зрілості, як і його батько. – Георгеску посміхнувся мені. – Але в мене таке відчуття, що ви про це знали, професоре.

Я боровся з почуттями жалю й полегшення.

– Отже, це була його могила, а легенди просто вказували не на те місце.

– Я так не думаю, – археолог накрив камінь килимом. – Не всі мої колеги погодяться зі мною, але, на мою думку, докази говорять про інше.

Я не зміг приховати своїх почуттів і здивовано подивився на нього:

– Але як же все це королівське вбрання й маленький перстень?

Георгеску похитав головою.

– Цей хлопець, швидше за все, теж був членом Ордену, знатною особою, можливо, його спеціально вбрали в кращий одяг Дракули. А може, його навіть убили, щоб було тіло, яке можна покласти в могилу, але хто може знати точно, коли це було.

– Ви перезаховали кістяк? – мені довелося запитати це, адже камінь так близько лежав біля наших ніг.

– О ні, ми запакували його й відправили в історичний музей до Бухареста, але ви не зможете побачити його – вони поклали його в сховище, а звідти він зник два роки тому, з усім своїм гарним одягом. Це ганьба!

Здавалося, Георгеску не дуже шкодував про це, ніби кістяк був цікавим, але не важливим, якщо порівнювати із справжньою цінністю.

– Але я не розумію, – сказав я, дивлячись на нього. – За наявності таких доказів чому ви вважаєте, що це був не Влад Дракула?

– Усе дуже просто, – весело відповів Георгеску. – У цього хлопця була голова на місці, а Дракулі турки стяли голову й відвезли до Стамбула як трофей. Усі джерела тут збігаються. Я тепер копаю на території колишньої в’язниці, шукаю ще одну могилу. Гадаю, тіло перенесли з місця поховання перед вівтарем, щоб обдурити грабіжників могил або для того, щоб захистити його від турецьких загарбників. Він десь на цьому острові, старий садист.

Я млів від безлічі питань, які хотів поставити Георгеску, але він підвівся й потягнувся.

– Ви не хочете піти в ресторан повечеряти? Я такий голодний, що ладен поглинути цілу вівцю. Чи хочете послухати початок служби? Де ви зупинилися?

Я зізнався, що сам ще не знаю і мені треба знайти кімнату ще й для свого водія.

– Я багато про що хотів би поговорити з вами, – додав я.

– А я з вами, – погодився він. – Ми можемо зробити це після вечері.

Мені треба було забрати водія, тому ми пішли назад до руїн в’язниці. В археолога був невеликий човен за церквою, тож він запропонував відвезти нас на берег і поговорити з господарем готелю щодо кімнат для нас. Георгеску забрав свої інструменти й відпустив помічників, ми повернулися до церкви саме тоді, коли настоятель і троє ченців у однакових чорних одіяннях входили в церкву з боку святилища. Двоє ченців були літніми, а один досить міцний, із темною бородою й прямою спиною. Вони повільно обійшли навколо вівтаря, очолював хід настоятель із хрестом і державою в руках. На його похилих плечах лежала пурпурово-золота мантія, що світилася від полум’я свічок.

Вони схилилися перед вівтарем, потім ченці лягли долілиць на кам’яну підлогу, просто на порожню могилу, як помітив я. На якусь мить мені здалося, що вони кланялися не вівтарю, а могилі Проколюючого – від цієї думки мені стало моторошно.

Раптом я почув дивний звук: здавалося, він виходить від самої церкви, сходить зі стін і бані, як туман. Ченці співали. Настоятель пройшов у маленькі двері за вівтарем, – я намагався не вигинати шию, щоб не зазирати у внутрішнє святилище, – він виніс звідти книгу з емалевою обкладинкою й почав у повітрі перехрещувати її, потім поклав її на вівтар. Один чернець передав йому кадило на довгому ланцюжку, настоятель змахнув ним над книгою, наповнюючи повітря навколо неї ароматним димом. Над нами, за і під нами наростала сакральна музика, вона гула й злітала догори. Мурашки побігли в мене по шкірі, тому що тієї миті я зрозумів, що серце Візантії тепер не у Стамбулі – заразу був дуже близький до нього. Ритуал і супровідна старовинна музика, напевно, не дуже змінилися з тих часів, коли її виконували для імператорів Константинополя.

– Служба дуже довго триває, – прошепотів мені Георгеску. – Вони не будуть заперечувати, якщо ми підемо. – Він дістав свічку з кишені, запалив її від недопалка на підставці біля виходу й устромив внизу в пісок.

У ресторані на березі, неохайному невеликому закладі, ми добре підкріпилися рагу, яке нам подала скромна дівчина в селянському вбранні. Потім нам принесли цілу курку й пляшку міцного червоного вина, яке Георгеску щедро налив у склянки. Мій водій, як видно, потоваришував із кухарями, тому ми опинилися зовсім самі в залі, звідки відкривався вид на озеро й острів.

Щойно ми втамували перший голод, я спитав в археолога, звідки він так добре знає англійську. Він засміявся з набитим ротом:

– Цим я зобов’язаний моїм батькам, нехай береже Господь їхні душі, – сказав він. – Батько був шотландським археологом, а мати – шотландською циганкою. Я виріс в Абердині і працював із батьком, поки той не помер. Потім родичі моєї матері запропонували їй поїхати з ними в Румунію, звідки вони родом. Вона народилася й виросла в селі на заході Шотландії, але коли батька не стало, вона хотіла виїхати куди завгодно. Бачте, родина мого батька не приймала її. Тож, коли мені було лише п’ятнадцять, вона привезла мене сюди, відтоді я тут і живу. Коли ми приїхали сюди, я взяв прізвище її родини, щоб мене визнавали за свого.

Від цієї історії в мене на якусь мить відібрало мову, а Георгеску посміхнувся:

– Я знаю, що це дивна казка. А що у вас за історія?

Я стисло розповів йому про своє життя й навчання, про загадкову книгу, яка потрапила мені в руки. Він слухав, зсунувши брови, а коли я закінчив, повільно кивнув:

– Без сумніву, дивна історія.

Я дістав книгу зі своєї сумки й передав йому. Він обережно перегорнув сторінки й довго розглядав гравюру на розвороті.

– Так, – сказав він задумливо. – Це дуже схоже на зображення, пов’язані з Орденом. Я бачив схожого дракона на коштовній прикрасі, наприклад той маленький перстень. Але такої книги я раніше не бачив. Не знаєте, звідки вона з’явилась?

– Ні, – зізнався я, – сподіваюсь якось віддати її фахівцеві, можливо, у Лондоні.

– Це прекрасний витвір мистецтва. – Георгеску обережно передав її мені назад. – А тепер, побачивши Снагов, куди ви попрямуєте, до Стамбула?

– Ні, – я здригнувся, але мені не хотілося пояснювати, чому ні. —За кілька тижнів мені треба повертатися в Грецію, на розкопки, а до цього я думав подивитися на Тирговісте, тому що він був головною столицею Влада. Ви були там?

– О, звичайно, – Георгеску вимазував тарілку начисто, як зголоднілий хлопчисько. – Це чудове місце для того, хто шукає Дракулу. Але найцікавіше – це його замок.

– Його замок? У нього насправді є замок? Тобто він усе ще існує?

– Ну, це руїни, але досить мальовничі. Це зруйнована фортеця. Вона знаходиться за декілька миль від Тирговісте, вгору річкою, дорогою туди можна спокійно доїхати й зійти пішки до самої вершини. Дракула любив усі місця, де можна було легко оборонятися від турків, і те місце – його улюблене. Ось що я вам скажу…

Він став ритися в кишенях, дістав звідти маленьку люльку й почав наповнювати її ароматним тютюном. Я передав йому сірник.

– Дякую, друже. Ось що я вам скажу – я їду з вами. Я можу бути там лише кілька днів, але допоможу вам знайти фортецю. Набагато легше, якщо маєш гіда. Я давно вже там не був і хотів би знову подивитися.

Я щиро подякував йому: зізнаюся, мені було ніяково від думки, що доведеться опинитися в самому серці Румунії без перекладача. Ми домовилися завтра вирушати в дорогу, якщо мій водій погодиться відвезти нас у Тирговісте. Георгеску знає село біля річки Арджес, де ми могли зупинитися за кілька шилінгів, але сам він не дуже хоче туди повертатися, тому що минулого разу його фактично вигнали звідтіля. Ми розійшлися, побажавши один одному на добраніч, а зараз, мій друже, я задуваю свічки й лягаю спати, щоб бути готовим до наступної подорожі, про яку я тобі обов’язково повідомлю.

З величезною повагою Бартоломео