Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

Розділ 68

Вересень 1962 року

Моя люба донечко!

Хай їй біс, цій англійській! Але коли я намагаюся написати кілька рядків угорською, я відчуваю, що ти мене не слухаєш. Ти ростеш з англійською. Твій батько, який вірить, що я померла, розмовляє з тобою англійською, коли надягає тобі черевички (у тебе справжні черевички ось уже кілька років). Він говорить із тобою англійською, коли тримає тебе за руку в парку. Але якщо я говорю з тобою англійською, я відчуваю, що ти мене не чуєш. Я дуже довго не писала тобі, тому що відчувала: ти не чуєш жодної мови. Я знаю, твій батько вважає мене померлою, тому що він ніколи не намагався знайти мене. А якби спробував, у нього б не вийшло. Але він не чує мене людною мовою.

Твоя любляча мати Хелен

Травень 1963 року

Моя люба доню!

Не знаю, скільки разів без слів я розповідала тобі, які ми з тобою були щасливі у перші місяці. Те, як ти прокидалася від сну, рухи твоїх рученят, тремтіння твоїх темних він, потягування, твоя посмішка – все це наповнювало мене радістю. Але потім щось сталося. Це була не зовнішня загроза – ніщо не загрожувало тобі. Це щось було в мені. Я знов і знов розглядала твоє ідеальне тіло, шукаючи позначки. Але ця позначка була в мені, навіть ще до тієї рани на шиї, і вона не загоювалася. Я почала боятися торкнутися тебе, мого ідеального ангела.

Твоя любляча мама Хелен

Липень 1963 року

Моя люба донечко!

Сьогодні, здається, мені не вистачає тебе більше, ніж будь-коли. Я працюю в університетському архіві в Римі. Я була тут двічі за останні два роки. Мене знають охоронці, архіваріуси, офіціант у кафе через вулицю навпроти архіву знає мене і хотів би познайомитися ближче, але я холодно відвертаюся, вдаючи, що не помічаю його зацікавленості. У цьому архіві є записи про чуму 1517 року, на жертвах якої була тільки одна позначка – червона ранка на шиї. Папа римський наказав ховати їх, устромляючи їм кілок у серце й кладучи у рот часник. 1517 рік. Я намагаюся зробити карту його рухів у часі або рухів (оскільки неможливо відрізнити) його слуг. Ця карта – насправді всього лише список у моєму блокноті – уже заповнює багато сторінок. Але чи вийде щось із цього, я поки не знаю. Я збираюся виявити це в процесі роботи.

Твоя любляча мама Хелен

Вересень 1963 року

Моя люба донечко!

Я вже майже готова все кинути й повернутись до тебе. У цьому місяці в тебе день народження. Як я можу пропустити ще один день народження? Я зараз би повернулась до тебе, якби не розуміла: якщо зроблю так, усе почнеться спочатку. Я буду почувати себе нечистою, як шість років тому, – і поряд із твоєю чистотою я відчую ще більший жах. Як я можу бути поруч із тобою, знаючи, що я опоганена? Яке я маю право торкатися твоєї ніжної щічки?

Твоя любляча мама Хелен

Жовтень 1963 року

Моя люба доню!

Я тепер в Асизах. Ці разючі церкви й каплиці на схилах пагорбів доводять мене до розпачу. Ми могли б приїхати сюди разом: ти у своєму маленькому платтячку й капелюшку, я і твій батько – ми разом трималися б за руки і гуляли б, як усі туристи. Натомість я працюю в запиленій бібліотеці монастиря, читаю документ 1603 року. Того року в грудні тут загинуло двоє ченців, їх знайшли в снігу з невеличкими ушкодженнями на шиї. Моя латинська мені стала в пригоді, а грошей вистачає на будь-які необхідні послуги, переклади усні й письмові, сплачування рахунків. За допомогою грошей я дістаю візи, паспорти, квитки на потяги, фальшиві документи. Коли я була підлітком, у мене завжди не було грошей. Моя мати в селі ледве знала, як вони виглядають. А тепер я розумію, що на них можна купити все. Ні, не все. Не все, що мені потрібно.

Твоя любляча мама Хелен

Розділ 69

Ці два дні в Бачково були найдовшими днями в моєму житті. Я хотів одразу ж потрапити на свято, бажав, щоб воно відразу попалося, щоб ми простежили одне-однісіньке слово із цієї пісні – «дракон» – і дійшли до його лігвища. Але я також боявся тієї миті, яка, мені здавалося, настане неодмінно, – коли цей можливий ключ теж обернеться димом або нічого не означатиме. Хелен уже попереджала мене, що народні пісні відомі своєю ненадійністю: їхні джерела губляться в століттях, тексти можуть змінюватися й доповнюватися, а самі співаки рідко знають, звідки ці пісні й скільки їм років.

– Саме це робить їх народними піснями, – сказала вона задумливо, поправляючи комір моєї сорочки, коли ми сиділи у дворі монастиря наступного дня. Їй не властива була така ніжність, тому я знав, що вона хвилювалася. У мене пекли очі й боліла голова, коли я дивився на залиту сонцем бруківку, по якій гуляли курчата. Це було гарне місце, рідкісне й екзотичне, – тут здавалося, ніби плин життя не переривався з одинадцятого сторіччя: кури вишукували комах, кошеня качалося біля наших ніг, яскраве світло вигравало на червоно-білих каменях. Але я більше не здатен був оцінити цю красу.

Наступного ранку я прокинувся рано. Мені здалося, що я чув, як дзвонять церковні дзвони, але не міг зрозуміти, чи було це тільки уві сні 3 вікна своєї келії я, здається, розгледів чотирьох або п’ятьох ченців, які прямували до церкви. Я одягнувся (Боже, одяг увесь був брудним, але я не міг відволікатися на прання) і почав тихо спускатися сходами галереї у двір. Насправді було занадто рано, ще не світало, і місяць висів над горами. Я раптом подумав про те, щоб увійти в церкву і постояти біля відчинених дверей. Усередині горіли свічки, віск, і пахощі наче вабили до себе. Удень усередині було, яку темній печері, а цієї миті – тепло і привабливо. Я чув, як співають ченці Протяжлива сумна мелодія входила в моє серце, немов кинджал. Можливо, вони робили те саме одного похмурого ранку 1477 року, коли брати Кирил, Стефан та інші ченці покинули могили своїх закатованих на смерть друзів (у склепі?) і пішли через гори, охороняючи скарб у своєму візку. Але в якому напрямку вони пішли? Я подивився на схід, потім на захід, де дуже швидко зникав місяць, а потім на південь.

Легкий вітерець почав ворушити листя лип, і за кілька хвилин я побачив перший промінь сонця, що тягнувся здалеку до схилів і стін монастиря. Потім десь у завулках монастиря прокукурікав запізнілий півень. Це міг би бути момент надзвичайного задоволення, такого собі занурення в історію, про яке я завжди мріяв, якби в мене був інший настрій. Я повільно повернувся, бажаючи інтуїтивно визначити, у якому напрямку пішов брат Кирил. Десь там, напевно, була могила, її місцезнаходження було загублено так давно, що навіть спомин про неї зник. Вона може бути на відстані трьох днів пішки, або трьох годин, або тижня. «Трохи далі й прибули благополучно», – сказав Захарій. «Трохи» – не дуже далеко? І в який бік? Земля вже прокидалася – вкриті лісом гори із запиленими скелями, вимощений бруком двір під моїми ногами, луки й поля монастиря – але вона зберігала свою таємницю.

Десь о дев’ятій годині ранку ми виїхали на машині Ранова із братом Іваном на передньому сидінні. Ми їхали уздовж річки десять кілометрів, а потім вона ніби кудись зникла, і дорога повела через довгу висушену долину, що круто повертала навколо пагорбів. Цей пейзаж про щось нагадав мені. Я штовхнув Хелен, і вона похмуро подивилася на мене.

– Хелен, річкова долина.

Тоді її обличчя посвітлішало, і вона торкнулася плеча Ранова.

– Запитайте брата Івана, куди повернула річка. Ми перетнули її десь?

Ранов запитав у брата Івана, не обертаючись, а потім відповів нам:

– Він говорить, що річка тут висохла, зараз вона за нами, там, де ми проїхали останній міст. Це була річкова долина; але дуже давно, і зараз тут більше немає води.

Ми з Хелен мовчки перезирнулися. Поперед нас, наприкінці долини, я побачив єдину вершину, що різко піднімалася над пагорбами. Зубчаста, самотня гора, як два кутастих крила, складених разом. І біля її підніжжя, усе ще вдалечині, ми бачили бані маленької церкви. Хелен раптом міцно стиснула мою руку.

За кілька хвилин ми, орієнтуючись на знак села Димова, повернули на ґрунтову дорогу, що вела до широких пагорбів. Потім дорога звузилась, і Ранов зупинив машину навпроти церкви, хоча Димова ніде не було видно.

Церква святого мученика Петко була дуже маленькою, старою, обробленою тиньком каплицею, вона стояла на лузі, котрий, напевно, використовувався для косовиці сіна пізньої осені. Два старезних дуба давали їй тінь, а поруч був цвинтар, подібного до якого я ніколи не бачив, – селянські могили. Тут ховали з вісімнадцятого сторіччя. Ранов гордо пояснив:

– Це традиція. У нас є багато таких місць, де звичайних робітників ховають на таких цвинтарях.

Надгробні плити були з каменю або з дерева із трикутною верхівкою, біля основи багатьох стояли маленькі лампадки.

– Брат Іван каже, що церемонія почнеться не раніш як о пів на дванадцяту, – переклав нам Ранов, поки ми оглядали могили. – Зараз вони прикрашають церкву. Спочатку він відвезе нас до баби Янки, а потім ми повернемось сюди і все оглянемо. – Він уважно вдивлявся в наші обличчя, наче намагався зрозуміти, що нас більше зацікавить.

– А що там відбувається? – я показав на групу людей, які працювали на полі за церквою. Одні тягали колоди, хмиз, гілки й складали це в купу, а інші викладали навколо камені й цеглу. Вони вже спорудили високу піраміду.

– Брат Іван говорить, що це для багаття. Я не знав цього, але, мабуть, вони танцюватимуть на багатті.

– Танцюватимуть на багатті! – вигукнула Хелен.

– Так, – байдужим тоном сказав Ранов. – Ви знаєте цей звичай? У сучасній Болгарії він став рідкісним, особливо в цій частині країни. Я чув про танці на багатті тільки в районі Чорного моря. Партія працює над цими марновірствами. І я впевнений, що незабаром це все зникне.

– Я чула про це. – Хелен обернулася до мене. – Це звичай язичників, він став християнським, як тільки людей Балкан навернули в цю віру. Звичайно, це не стільки танці, як ходіння. Я дуже рада, що ми подивимося на таке.

Ранов знизав плечима й повів нас у бік церкви, але я встиг помітити, як один із чоловіків на полі нахилився й запалив багаття. Вогонь схопився швидко й розгорівся, потім поширився й почав стугоніти. Дерево було сухим, і вогонь незабаром досяг вершини, кожна гілочка сяяла. Навіть Ранов зупинився. Селяни, які спорудили все це, відійшли на кілька кроків, а потім ще далі, стали й витирали руки об штани. Вогонь стрімко піднімався. Язики полум’я забралися так високо, що були майже на одному рівні з дахом церкви, яка стояла поруч, але на безпечній відстані. Ми спостерігали, як вогонь поїдав свою величезну порцію, поки Ранов не повернувся до нас.

– За кілька годин згасне, – сказав він, – навіть наймарновірніші не стануть танцювати на такому вогні.

Коли ми зайшли в церкву, молодий священик підійшов, щоб привітати нас. Приємно посміхаючись, він потис нам руки, а з братом Іваном вони уклонилися один одному.

– Він каже, що вважає за честь вашу присутність на їхньому святі, – переклав досить сухо Ранов.

– Скажіть йому, що для нас теж честь бути присутніми на їхньому святі. Запитайте його, хто такий святий Петко.

Священик пояснив, що це святий мученик, якого вбили турки під час окупації за те, що він відмовився зректися віри. Петко був священиком першої церкви, яка стояла на цьому місці. Турки спалили її, але навіть після того, як його церква була знищена, він відмовився прийняти мусульманську віру. Цю церкву пізніше було відновлено, а його мощі поховано в склепі. Сьогодні багато з людей приїжджають сюди, аби уклонитися йому. Його святу ікону й ще інші дві, які мають велику силу, проноситимуть сьогодні в процесії навколо церкви та через вогонь. Ось святий Петко намальований на передній стіні церкви. Він показав на вицвілу фреску, на якій було зображено бородате обличчя, трохи схоже на нього самого. Нам варто повернутися сюди ще раз і подивитися на церкву, коли все буде готово.

Нас запросили подивитися всю церемонію й дістати благословення святого Петко. Ми будемо не першими прочанами, які приходили до нього, і він позбавив їх хвороб і болю. Священик привітно посміхнувся нам.

Я запитав його через Ранова, чи не чув він про монастир Светі Георгі. Він похитав головою.

– Найближчий монастир – Бачковський, – сказав він. – Колись ченці приходили сюди як прочани, але це було дуже давно.

Я зрозумів це так, що прочани перестали приходити після того, як до влади прийшов комуністичний уряд – я вирішив запам’ятати це, а потім розпитати Стойчева, коли повернемося в Софію.

– Я попрошу його знайти нам бабу Янку, – сказав Ранов.

Священик добре знав, де її будинок, і з радістю пішов би з нами, але церква була зачинена кілька місяців, а він прийшов сюди тільки на свято, отже, йому багато чого треба зробити зі своїми помічниками.

Село лежало в ущелині одразу за лугом, на якому стояла церква. Це було найменше з поселень, яке я бачив відтоді, як в’їхав у Східний блок: там було не більше п’ятнадцяти старезних хатин, які боязко тулилися одна біля одної. Усюди росли яблуні, розкинулися великі городи. Дорогою, що перетинала село, ледве міг проїхати візок, посередині виднівся старовинний дерев’яний колодязь із цебром. Я був уражений відсутністю ознак сучасності. Я мимоволі шукав прикмети двадцятого сторіччя. Схоже, це століття сюди ще не прийшло. Я відчув себе ошуканим, коли побачив біле пластикове цебро в саду біля одного з кам’яних будинків. Ці будинки, здавалося, виросли із самих сірих скель, і штукатурка на верхніх поверхах здавалася недоладним доповненням пізніших часів, дахи були зроблені з м’якого місцевого сланцю. Деякі будинки могли похвалитися дерев’яними орнаментами, доречними за часів Тюдора.

Коли ми потрапили на єдину вулицю Димова, зі своїх будинків і сараїв почали виходити люди, щоб привітатися: здебільшого це були старі, покалічені важкою працею, зігнуті, кривоногі жінки і згорблені, наче вони постійно носять на собі щось важке, чоловіки. Темні червонощокі обличчя випромінювали привітні посмішки, я бачив беззубі роти або блискучий метал у них. Принаймні їм тут хоча б лагодять зуби, подумав я, одначе мені було важко уявити, як це роблять, хто і де. Кілька людей вийшли уперед, щоб уклонитися братові Івану – він благословив їх і, здається, щось запитав. Ми пішли до будинку баби Янки в супроводі невеликої юрби, у якій наймолодшим було років сімдесят, хоча Хелен потім сказала мені, що ці селяни були молодші років на двадцять, ніж здавалися з вигляду.

Будинок баби Янки був дуже маленьким, його скоріше можна було назвати хатинкою. Він дуже похилився, обпершись об сарай. Баба сама вийшла до вхідних дверей подивитися, що відбувається: першим моїм враженням стала яскрава пляма червоної квітчастої хустки, потім її смугасте плаття й фартух. Вона визирнула й подивилась на нас, хтось із юрби покликав її. Вона у відповідь часто закивала головою. Її обличчя з гострим носом і підборіддям було ніби вирізьблене з цінної деревини. Очі спочатку здавалися чорними, але коли ми підійшли ближче, я вирішив, що вони темно-карі.

Ранов щось крикнув їй – залишалося сподіватися, що це було не щось на кшталт наказу або виявлення неповаги – і, подивившись на нас кілька хвилин, вона зачинила дерев’яні двері. Ми терпляче чекали зовні, а коли двері відчинилися знову, я побачив, що вона була не такою вже й маленькою, як мені здалося спочатку: бабця доходила Хелен до плеча, а її очі весело блищали на старому обличчі. Вона поцілувала руку братові Івану й дещо збентежено потисла руки нам. Потім вона загнала нас у будинок, наче курчат, що розбіглися.

Усередині будинку було дуже бідно, але чисто, я приємно здивувався, помітивши, що вона прикрасила кімнату глечиком із польових квітів, який стояв на чисто вискобленому столі. Будинок матері Хелен здавався палацом у порівнянні з цією маленькою хатиною, до однієї стіни якої було прибито драбину. Мені було цікаво, як довго баба Янка зможе підніматися цими щаблями, але вона рухалася по кімнаті так енергійно, що до мене раптом дійшло: насправді вона була не такою старою. Я прошепотів це Хелен, і вона, погодившись, кивнула.

– П’ятдесят, напевно, – прошепотіла вона мені у відповідь.

Це з новою силою вразило мене. Моїй матері, яка жила у Бостоні, було п’ятдесят два, і вона могла здатися онукою цієї жінки. Руки баби Янки були настільки покручені, наскільки легкими були її ноги. Я спостерігав, як спритно принесла вона накриті тканиною таці й поставила склянки перед нами. Мені було цікаво, що вона робила цими руками все своє життя, через що вони так виглядають. Рубала дрова, носила хмиз, збирала врожай, працювала у холод і спеку? Вона кілька разів поглянула на нас посміхаючись і нарешті налила нам напій – щось біле й густе, що Ранов заковтнув відразу ж і обтер рот хусткою. Я зробив так само, але мало не вдавився: напій був теплуватий і відгонив корівником. Я намагався приховати відразу, коли баба Янка дивилася на мене. Хелен випила напій гідно, і баба Янка поплескала її по руці.

– Овече молоко змішане з водою, – промовила мені Хелен. – Уяви, що п’єш молочний коктейль.

– Я запитаю її, чи погодиться вона співати для нас, – сказав нам Ранов. – Ви ж цього хочете, хіба ні?

Він поговорив із братом Іваном і звернувся до баби Янки. Жінка відступила назад, запекло киваючи. Ні, вона не співатиме, було видно, що вона не хоче. Вона жестами показала на нас і склала руки на фартуху. Але брат Іван наполягав.

– Ми спочатку попросимо її заспівати, що б вона сама хотіла, – пояснив Ранов, – а потім ви зможете попросити пісню, яка вас цікавить.

Баба Янка, схоже, почала погоджуватися, і мені спало на думку: чи не був цей протест ритуалом скромності, адже вона знову посміхалася. Вона зітхнула, підвела плечі під потертою блузкою з червоними квітами, щиро подивилась на нас і розтулила рота. Звук, що вийшов з її горла, був нечуваним: це було неймовірно голосно, так, що затремтіли склянки на столі і люди, які стояли за відчиненими дверима (а зібралося півсела), почали зазирати всередину. Звук вібрував, відбивався від стін і підлоги під нашими ногами, від чого цибулини й перці на грубці розгойдувалися в такт. Я взяв Хелен за руку. Перша нота вразила нас, а потім кожна наступна – повільна й довга – кожна була криком розпачу й безнадії. Я згадав дівчину, що зіскочила з високого стрімчака, щоб не потрапити в гарем паші, і замислився над тим, чи була ця пісня схожа на ту. Але було досить дивно те, що баба Янка посміхалася майже з кожною нотою, вдихала величезну кількість повітря, радісно дивилася на нас. Ми слухали в тиші, уражені, поки вона раптом не припинила – остання нота, здавалося, все ще лунала в маленькій хатині.

– Будь ласка, попросіть її повторити нам слова, – сказала Хелен.

З помітним небажанням, що зменшило її посмішку, баба Янка процитувала слова з пісні, а Ранов переклав:

 
Герой умирав на вершині зеленої гори.
Герой умирав з дев’ятьма ранами в тілі.
О сокіл, лети й скажи йому,
що люди його врятовані, Урятовані в горах всі його люди.
У тілі героя було дев’ять ран,
Але десята вбила його.
 

Закінчивши, баба Янка сказала щось Ранову, все ще посміхаючись і погрожуючи йому пальцем. Мені здалося, що вона відшмагає його й відправить спати без вечері, якщо він якось нашкодить у її будинку.

– Запитайте її, скільки років цій пісні, – звернулася до нього Хелен, – і звідки вона її знає.

Ранов поставив запитання, і баба Янка вибухнула сміхом, знизуючи плечима і махаючи на нас рукою. Ранов майже посміхнувся:

– Вона каже, що ця пісня стара, як гори, навіть її прабаба не знала, скільки їй років. Вона вивчила її від своєї прабаби, яка прожила дев’яносто три роки.

Потім сама баба Янка почала розпитувати. Коли вона подивилась на нас, я помітив, що її очі були гарної мигдалеподібної форми, палюче сонце й вітер залишили їй зморшки, та золотаво-коричневі, майже бурштинові очі здавалися ще яскравішими на тлі червоної хустки. Почувши, що ми з Америки, вона кивнула, явно не вірячи.

– Америка? – повторила вона, замислившись. – Це, напевно, за горами.

– Вона дуже неосвічена стара, – вибачився за неї Ранов. – Наш уряд намагається дати всім освіту. Це найважливіша справа.

Хелен дістала аркуш паперу й узяла бабусю за руку.

– Запитайте її, чи знає вона таку пісню – вам доведеться перекласти: «Дракон спустився в нашу долину. Він спалив поля й забрав дівчат».

Ранов повторив це бабі Янці. Вона уважно слухала, а потім її обличчя перекосилося від страху й відрази: вона відхилилася на дерев’яному стільці й швидко перехрестилася.

– Не! – гнівно вигукнула вона, витягаючи руку з руки Хелен. – Не, не!

Ранов знизав плечима.

– Ви зрозуміли – вона не знає її.

– Звичайно ж, знає, – сказав я тихо. – Запитайте в неї, чому вона боїться про це говорити.

Цього разу бабуся набрала впертого вигляду.

– Вона не хоче про це говорити, – повторив Ранов.

– Скажіть, що ми винагородимо її.

Ранов знову підвів брови, але передав нашу пропозицію бабі Янці.

– Вона говорить, що треба зачинити двері.

Він повільно підвівся, зачинив двері й дерев’яні віконниці, щоб роззяви з вулиці не бачили.

– Тепер вона заспіває.

Не можна було собі уявити більшого контрасту між двома піснями баби Янки. Здавалося, вона втиснулася в стілець, згорбившись і дивлячись у підлогу. Її радісна посмішка зникла, а її бурштинові очі сховалися під повіками. Мелодія була сумною, хоча останній рядок, здавалося, закінчувався переможною нотою. Ранов обережно переклав. (Чому, подумав я знову, він такий люб’язний?)

 
Дракон спустився в нашу долину.
Він спалив поля й забрав дівчат.
Він розполохав турецьких безбожників
і захистив наші села.
Його подих висушив ріки,
І ми переходимо через них.
Зараз ми мусимо захищатися самі.
Дракон був нашим захисником,
Але зараз ми мусимо захищатися самі.
 

– Ну, – сказав Ранов. – Ви це хотіли почути?

– Так, – Хелен поплескала бабу Янку по руці, і вона невдоволено забурчала. – Запитайте, звідки ця пісня і чому вона боїться, – запитала Хелен.

Ранову знадобилося кілька хвилин, щоб розібратися з докорами баби Янки.

– Вона говорить, що цієї пісні її таємно навчила прабаба, яка сказала ніколи не співати її після заходу сонця. Ця пісня не схожа на пісню. У ній співається про добро, але приносить вона нещастя. Її співають тут тільки раз на рік – на день святого Георгія. Тільки цього дня її можна спокійно співати: вона не завдасть нещастя. Вона сподівається, що через це в неї не помре її корова або не станеться щось гірше.

Хелен посміхнулася.

– Скажіть їй, що в мене є нагорода для неї – подарунок, який відводить невдачі і натомість принесе удачу. – Вона відкрила мозолисту долоню баби Янки й поклала на неї срібний медальйон. – Це належить одній дуже мудрій і набожній людині, і вона дає це вам для захисту. На ньому зображений святий Іван Рільський – великий болгарський святий.

Я зрозумів, що це, мабуть, той маленький предмет, який Стойчев поклав у руку Хелен. Баба Янка подивилась на нього, повернула на своїй грубій долоні, піднесла до губ, поцілувала і сховала його десь у своєму фартуху.

– Благодарія, – сказала вона і поцілувала руку Хелен і обійняла її так, наче знайшла давно загублену дочку.

Хелен знову обернулась до Ранова.

– Будь ласка, запитайте, чи знає вона, що означає ця пісня й звідки вона прийшла. І чому вони співають її на день святого Георгія.

Баба Янка знизала плечима.

– Пісня не означає нічого, це дуже стара пісня. Моя прабаба говорила, що деякі люди вірили в те, ніби пісня прийшла з монастиря. Але це неможливо, тому що ченці не співають такі пісні – вони вихваляють Бога. Ми співаємо її цього дня, тому що просимо святого Георгія вбити дракона й покінчити з його знущаннями з людей.

– Який це монастир? – вигукнув я. – Запитайте її, чи знає вона монастир, що називається Светі Георгі, той, котрий зник багато років тому?

Але баба Янка тільки кивнула й чмокнула язиком.

– Тут немає монастиря. Монастир у Бачково. У нас є тільки церква, де сьогодні ввечері ми будемо співати із сестрою.

Я застогнав і попросив Ранова спробувати ще раз. Цього разу й він чмокнув язиком.

– Вона каже, що не знає ніякого монастиря. Тут ніколи не було монастиря.

– Коли день святого Георгія? – запитав я.

– П’ятого травня, – Ранов уп’явся в мене поглядом. – Ви спізнилися на кілька тижнів.

Я замовк, а баба Янка тим часом знову розвеселилася. Вона потисла нам руки й поцілувала Хелен, а потім змусила нас пообіцяти, що ми послухаємо її спів сьогодні ввечері.

– У нас із сестрою виходить значно краще. Ми співаємо у два голоси.

Ми обіцяли прийти. Вона наполягла на тому, щоб погодувати нас обідом, який готувала саме перед нашим приходом. На обід була картопля, якась каша й овече молоко, до якого я, мабуть, зміг би звикнути за кілька місяців. Ми їли з апетитом, розхвалюючи їжу, поки Ранов не сказав нам, що треба йти в церкву, якщо ми не хочемо пропустити початок служби. Баба Янка неохоче розсталася з нами, потиснула нам руки і навіть погладила Хелен по щоках.

Багаття поруч із церквою майже догоріло, хоча кілька колод усе ще жевріли на вуглинах, які здавалися білими на полуденному сонці. Жителі села вже почали збиратися біля церкви, навіть до того як задзвонили дзвони. Потім почулися дзвони з маленької церкви і молодий священик вийшов до дверей. Він був одягнений у червоне й золоте одіяння, на його рясі була довга вишита накидка, а на митрі лежала чорна шаль. На золотому ланцюжку він ніс кадило, розгойдуючи його навсібіч.

Тут уже зібралися люди: жінки вдягнені, як баба Янка, у смугасте й квітчасте або в чорне від голови до п’ят; чоловіки у грубих коричневих вовняних жилетках і штанах, у білих сорочках, запхнутих у штани або застебнутих під саме горло. Як тільки вийшов священик, усі відступили назад. Він проходив між ними, благословляючи їх хресним знаменням, і багато людей схиляли голови й низько кланялися йому. За ним ішов старий дід, одягнений, як чернець, у простий чорний одяг. Я вирішив, що це його помічник. Чоловік ніс у руках ікону, завішану яскраво-червоним шовком. Я мигцем глянув на неї – бліде, темнооке обличчя. Це, мабуть, був святий Петко. Жителі села мовчки пішли за іконою, обходячи церкву. Хтось спирався на ціпок або на руку молодшого родича. Баба Янка знайшла нас і гордо взяла мене за руку, наче хотіла показати сусідам, які гарні в неї зв’язки. Усі дивилися на нас: я подумав, що ми привертаємо увагу не менше, ніж ікона.

Обидва священики мовчки повели присутніх за церкву, а потім з іншого боку, звідки ми могли бачити багаття й вдихати дим, що здіймався від нього. Полум’я вже згасало, останні, найбільші колоди вже перетворювалися на вогонь, ставали яскраво-жовтогарячими, і все це врешті-решт розпалося на вуглини. Ми обійшли навколо церкви тричі, а потім священик знову зупинився біля ґанку й заспівав. Іноді його літній помічник підспівував йому, і тоді всі парафіяни бурмотіли щось у відповідь, хрестилися й вклонялися. Баба Янка відпустила мою руку, але далеко не відходила. Хелен спостерігала за всім з великим інтересом, так само зацікавлено спостерігав і Ранов.

Наприкінці церемонії ми пішли за людьми в церкву, де після залитих сонцем полів і пагорбів було темно, як у могилі. Це була маленька церква, але мала гарний інтер’єр, яким не могли б похвалитися великі церкви, котрі ми бачили. Молодий священик залишив ікону святого Петко на місці пошани біля входу, поставивши її перед вівтарем. Я помітив, як брат Іван став на коліна. Як звичайно, усередині не було лав: люди стояли або падали навколішки на холодну підлогу, а кілька жінок лягли долілиць у центрі церкви. У бічних стінах були ніші із фресками та іконами. За одною з них зяяв темний отвір, який, за моїм припущенням, міг бути входом у склеп. Було легко уявити, як селяни століттями моляться так само, як колись у старій церкві, що стояла тут до цієї.

Здавалося, минула вічність, поки спів припинився. Люди ще раз уклонилися й почали виходити із церкви. Дехто зупинявся, цілував ікони або запалював свічки та ставив їх у чавунний канделябр біля входу. Почали бити церковні дзвони, і ми знову вийшли з селянами надвір, де сонце, вітер і блискуча зелень зустріли нас із новою радістю. Довгий стіл був накритий під деревами, жінки вже розставляли страви й розливали щось із керамічних глечиків. Потім я помітив із цього боку церкви ще одне маленьке багаття, на якому смажилося ягня. Двоє чоловіків крутили його в різні боки над вугіллям, від запаху в мене аж подих перехопило, і мені захотілося їсти. Баба Янка сама поклала нам їжу на тарілки й відвела нас на килим подалі від людей. Там ми познайомилися з її сестрою, котра була така сама, як і вона, тільки вища й стрункіша, і ми жадібно почали поглинати смачну їжу. Навіть Ранов, акуратно схрестивши ноги на розстеленому вовняному килимі, здавалося, був задоволений. Інші селяни підходили до нас, віталися й запитували бабу Янку та її сестру, коли вони співатимуть. Таку увагу вони приймали з гідністю оперних співачок.

Коли від ягняти залишилися самі кістки, жінки почали мити посуд над дерев’яним коритом, і я помітив, як чоловіки принесли музичні інструменти і готувалися грати. В ОДНОГО з них був дуже дивний інструмент, якого я не бачив так близько: торба, зроблена з білої очищеної шкури тварини, і з неї стирчали дерев’яні трубки. Це було схоже на волинку, Ранов пояснив нам, що це старовинний болгарський інструмент, який називається «гайда», його роблять зі шкури козла. Старий, що тримав інструмент на колінах, упродовж десяти хвилин повільно надував його, як повітряну кулю, і згодом обличчя його стало яскраво-червоним. Він влаштував інструмент у себе під рукою й дунув в одну із трубок, усі закричали й зааплодували. Звук був схожий на рев тварини – голосне бекання чи мукання. Хелен розсміялася.

– Знаєш, – сказала вона мені, – у будь-якій вівчарській культурі світу є волинка.

Потім старий почав грати, за кілька хвилин до нього приєдналися друзі. Один грав на довгій флейті, звуки якої пливли навколо нас довгою стрічкою, ще один музикант паличкою з наконечником грав на барабані з м’якої шкіри. Деякі жінки скочили й стали ланцюгом, а чоловік із білою хусточкою так само, як ми бачили в будинку Стойчева, повів їх по лузі. Люди, занадто старі або нездорові, щоб танцювати, сиділи й посміхалися своїми беззубими посмішками й голими яснами, тупали біля себе ногами по землі або постукували ціпками.

Баба Янка із сестрою тихо сиділи на місці, ніби їхній момент ще не настав. Вони почекали, поки флейтист не стане кликати їх, махаючи рукою й посміхаючись, а потім і всі присутні почали їх гукати. І тоді вони з удаваним небажанням все-таки підвелися й вийшли уперед, ставши поруч із музикантами. Усі замовкли, і «гайда» програла невеликий вступ. І обидві старі жінки почали співати, обхопивши одна одну за талії. Звук, що вони видавали, гармонійний, різкий і гарний, здавалося, йшов з одного тіла. Звук «гайди» зростав й огортав усе навколо, і незабаром три голоси, двох жінок і «козла», злетіли разом і поширилися навколо нас, наче крик самої землі. Раптом очі Хелен сповнилися слізьми, що було зовсім не схоже на неї, і я обійняв її при всіх.