Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 39 (всего у книги 48 страниц)
– Не уявляю, як це – вирости серед такого цинізму, під постійним наглядом.
Хелен знизала плечима.
– Мені це не здається таким жахливим, бо я нічого іншого я не знала.
– І все ж таки ти захотіла покинути батьківщину й поїхати на Захід?
– Так, – погодилася вона, скоса поглядаючи на мене. – Я хотіла покинути батьківщину.
Ми зупинилися біля зваленого дерева, щоб відпочити.
– Я думаю про те, чому вони дозволили нам в’їхати в Болгарію, – зізнався я Хелен, навіть тут, у лісі, понизивши голос.
– І чому вони взагалі дозволяють нам ходити самим, – кивнула вона. – Ти думав про це?
– Мені здається, – повільно сказав я їй, – якщо вони не зупиняють нас у наших пошуках, – а це вони можуть легко зробити, – то це тому, що хочуть, аби ми знайшли це.
– Відмінно, Шерлоку! – Хелен плеснула в долоні перед моїм обличчям. – Ти багато що починаєш розуміти.
– Припустимо, що вони знають або здогадуються про те, що ми шукаємо. Невже вони вірять, що Влад Дракула живий мрець? – мені дуже важко було вимовити це вголос, хоча я майже шепотів. – Ти багато разів сама мені говорила, що комуністичний уряд зневажає селянські забобони. Навіщо їм заохочувати нас, замість того щоб заборонити? Може, вони думають, що дістануть надприродну владу над болгарським народом, знайшовши його могилу?
Хелен похитала головою.
– Цього не може бути. Безперечно, влада цікавить їх, але завжди з наукового погляду. До того ж, коли має бути відкрито щось цікаве, вони не хотіли 6 віддавати цю честь американцям. – Хелен замислилась. – Подумай, що може бути могутнішим для науки, як не знання того, що мертвого можна оживити або позбавити смерті, що майже те саме? Особливо для Східного блоку з їхніми забальзамованими лідерами в мавзолеях.
Я згадав обличчя Георгія Димитрова у софійському мавзолеї.
– Тоді в нас є ще більше причин знищити Дракулу, – сказав я, відчуваючи, як піт виступає в мене на чолі.
– А мені цікаво, – додала спокійно Хелен, – якщо ми його знищимо, чи відіграватиме це якусь роль у майбутньому. Згадай, що зробили зі своїми народами Сталін і Гітлер! їм не обов’язково було жити п’ятсот років, щоб скоїти свої злочини.
– Розумію, – сказав я, – я теж про це думав.
Хелен кивнула.
– Дивно те, що Сталін відкрито захоплювався Іваном Грозним. Два лідери, які хотіли пригноблювати й убивати власний народ, робили все необхідне, аби побільшувати свою владу. А ким, назвою думку, захоплювався Іван Грозний?
Я відчув, як кров відринула від серця.
– Ти говорила мені, що в Росії існує багато казок про Дракулу.
– Саме так.
Я уважно подивився на неї.
– Ти можеш уявити світ, у якому Сталін міг би жити п’ятсот років? – Хелен говорила, віддираючи нігтями м’яку кору з дерева. – Або навіть вічно?
Я стиснув кулаки.
– Як ти гадаєш, чи можна знайти середньовічну могилу так, щоб про це ніхто не знав?
– Це дуже важко, майже неймовірно. Я впевнена, що їхні люди за нами всюди стежать.
Тієї миті якась людина вийшла з-за повороту стежки. Я був так уражений цим, що ледве не вилаявся вголос. Але це був звичайний чоловік, просто одягнений, із в’язкою хмизу на плечах, він помахав нам, вітаючись. Я подивився на Хелен.
– Бачиш? – тихо сказала вона.
Трохи вище, під горою, ми побачили крутий кам’яний виступ.
– Подивись, – сказала Хелен. – Давай посидимо тут кілька хвилин.
Під нами лежала долина, вкрита густим лісом, вона була майже заповнена стінами й дахами монастиря. Зараз я дуже добре бачив неймовірні розміри цього комплексу. Він був схожий на кутасту оболонку навколо церкви, чиї бані сяяли у полуденному сяйві. Посередині височіла вежа Хреліо.
– Звідси, згори, видно, яким неприступним було це місце. Уявляєш, скільки разів, мабуть, вороги також звідси розглядали його.
– Або прочани, – нагадала мені Хелен. – Для них це був пункт духовного призначення, а не військовий об’єкт. – Вона обперлась об стовбур дерева і поправила спідницю. Поклавши сумочку, Хелен зняла капелюх, закотила рукава своєї світлої блузки, щоб урятуватися від спеки. Маленькі краплинки поту виступили в неї на чолі й щоках. Обличчя її набуло мого найулюбленішого виразу: вона задумалась, дивлячись водночас як назовні, так і в себе, очі широко розкриті, погляд уважний, губи міцно стиснуті. Чомусь цей погляд мені подобався більше, ніж навіть той, коли вона дивилася просто на мене. Навколо її шиї був зав’язаний шарф, хоча слід від укусу бібліотекаря перетворився на цятку, маленький хрест блищав під шарфом. Її різка краса відгукнулася болем у мені – не тільки фізичного бажання, але й благоговіння перед її досконалістю. До неї не можна було доторкнутися: моя, вона була загублена для мене.
– Хелен, – сказав я, не торкаючись її руки. – Я не хотів говорити, але не міг зупинитися. – Я хочу тебе запитати про щось.
Вона кивнула, очима й думками все ще занурена у храм під нами.
– Хелен, ти вийдеш за мене?
Вона повільно повернулася до мене, і я не міг зрозуміти, що бачу на її обличчі: подив, глузування чи радість.
– Поле, – суворо сказала вона. – Як давно ми знайомі?
– Двадцять три дні, – затнувся я, зрозумівши раптом, що не подумав про те, що мені робити, коли вона відмовить. Але вже було занадто пізно забирати свої слова, відкладаючи розмову на інший час. А якщо вона скаже «ні», я не буду кидатися з гори, не завершивши своїх пошуків Россі, хоча, можливо, у мене з’явиться така думка.
– Ти думаєш, що знаєш мене?
– Зовсім ні, – щиро відповів я.
– Гадаєш, я тебе знаю?
– Не певен.
– Ми так мало знаємо одне одного. Ми зовсім із різних світів. – Цього разу вона посміхнулася, немов бажаючи пом’якшити жорстокість своїх слів. – До того ж я завжди вважала, що ніколи не вийду заміж. Я не з тих жінок, які виходять заміж. А як щодо цього? – вона доторкнулася до шарфа на шиї. – Ти одружишся з жінкою, позначеною пеклом?
– Я буду захищати тебе від будь-якого зла, що насмілиться наблизитися до тебе хоч на крок.
– Хіба це не буде тягар? І як ми зможемо мати дітей, – вона прямо й твердо дивилася на мене, – знаючи, що вони можуть бути опоганені?
Мені було важко говорити, горло пекло.
– Виходить, твоя відповідь – «ні», чи мені варто запитати тебе іншим разом?
Її рука (я не міг собі уявити, як я житиму без цієї руки, без цих нігтів квадратної форми й м’якої шкіри) потягнулася до мене, і я подумав про те, що в мене немає обручки, щоб надіти їй на палець.
Хелен серйозно подивилася на мене.
– Моя відповідь: звісно, я вийду за тебе.
Після тижнів марних пошуків іншої людини, яку я дуже любив, я був настільки вражений легкістю такого результату, що мені було важко говорити й навіть поцілувати її. Ми мовчки сиділи поруч, дивлячись униз на червону, золоту і сіру масу величезного монастиря.
Розділ 63
Барлі стояв поруч зі мною в готельному номері мого батька, оглядаючи безладдя, і він раніше за мене помітив те, що я пропустила – папери й книги на ліжку. Ми знайшли потерту книгу Брема Стокера «Дракула», нову історію середньовічних єресей на півдні Франції й дуже старий том європейських легенд про вампірів.
Серед цих книг лежали папери, зокрема й записи, зроблені рукою батька, і посеред усього цього лежали поштівки, написані зовсім не відомою мені рукою, гарним темним чорнилом, акуратним дрібним почерком. Ми з Барлі одночасно (я знову була дуже рада, що була не сама) почали з перегляду паперів, і насамперед мене зацікавили ці поштівки. На них були марки з різних країн: Португалії, Франції, Італії, Монако, Фінляндії, Австрії Марки були без поштового штампа. Іноді лист, розпочатий на одній листівці, переходив на наступну, чотири-п’ять поспіль; усі акуратно пронумеровані. Більшість – разючого змісту, усі підписані «Хелен Россі». І всі вони були адресовані мені.
Барлі, дивлячись через моє плече, перейнявся моїм подивом, і ми разом сіли на ліжко. Перша листівка була з Рима – чорно-біла фотографія схожих на скелети залишків Форуму.
Травень 1962 року
Моя люба доню!
Якими словами мені почати лист до тебе, до моєї крові й плоті, до моєї дитини, яку я не бачила вже понад п’ять років? Нам треба було б говорити весь цей час мовою тихих звуків, поцілунків, поглядів і посмішок. Мені так важко думати про це, згадувати все те, що я втратила і що мушу припинити писати сьогодні, коли я тільки-но почала.
Твоя любляча мати Хелен Россі
Друга листівка була кольорова, але вже почала вицвітати: на ній були квіти у вазах: «Jardins de Boboli», Сади Боболі… Боболі.
Травень 1962 року
Моя люба донечко!
Я відкрию тобі секрет: я ненавиджу цю англійську. Англійська – це граматичні вправи або хрестоматія з літератури. Серцем я відчуваю, що змогла б краще говорити з тобою моєю рідною мовою – угорською, або навіть мовою, що квітне всередині моєї угорської – румунською. Румунська – це мова того диявола, якого я шукаю, але навіть він не зіпсував цю мову для мене. Якби ти сиділа на моїх колінах сьогодні вранці, дивлячись на ці сади, я дала б тобі перший урок «Ма нумеск…». А потім ми б шепотіли твоє ім'я знову й знову ніжною мовою, що й для тебе є рідною. Я б розповіла тобі, що румунська – це мова сміливих, добрих і сумних людей: чабанів, і селян, і твоєї бабусі, чиє життя він зруйнував на відстані. Я б розповіла тобі про все прекрасне, що вона розказувала мені: про зірки вночі над її селом та вогники над річкою. «Ма нумеск…». Розповісти тобі про це – нестерпне щастя для одного дня.
Твоя любляча мати Хелен Россі
Ми з Барлі перезирнулися, і він ніжно обійняв мене.
Розділ 64
Ми знайшли Стойчева в збудженому стані за столом у бібліотеці. Ранов сидів навпроти нього, тарабанячи пальцями по столу й раз у раз зиркаючи на документ, який старий учений відкладав убік. Він був надзвичайно роздратованим: мабуть, Стойчев не відповідав на його питання. Коли ми ввійшли, професор нетерпляче підвів голову:
– Гадаю, що знайшов, – сказав він пошепки.
Хелен сіла поруч із ним, а я нахилився над манускриптами, які він вивчав. Вони були схожі на листи брата Кирила формою й манерою – написані дрібним акуратним почерком на старому пергаменті, що обтріпався по краях.
Я впізнав слов’янські літери. Поруч із ними він розклав наші карти. Мені стало важко дихати: я сподівався, що він скаже нам щось важливе. Раптом мені спало на думку: можливо, могила була навіть тут, у Рілі. Може, Стойчев наполягав, щоб ми приїхали сюди, тому що підозрював усе це? Проте я був здивований, і мені стало ніяково через те, що він збирався оголосити про своє відкриття в присутності Ранова.
Стойчев озирнувся навколо, подивився на Ранова, потер зморщене чоло й тихо сказав:
– Я впевнений у тому, що могила не в Болгарії.
Я відчув, як кров відливає з моєї голови.
– Що?
Хелен пильно дивилася на Стойчева, а Ранов відвернувся від нас, постукуючи пальцями по столі, ніби він майже не слухав нас.
– Мені дуже жаль розчаровувати вас, друзі мої, але мені стало зрозуміло з рукопису, який я не перечитував уже багато років, що група прочан вирушила назад у Валахію з монастиря Светі Георгі 1478 року. Цей манускрипт – це документ митниці, згідно з яким їм дозволяється повернути християнські мощі у Валахію. Вибачте. Можливо, вам колись пощастить поїхати туди, щоб далі вивчити це питання. Якщо ви хочете продовжувати дослідження з маршрутів прочан у Болгарії, я буду радий допомогти вам.
Я втупився в нього й не міг вимовити жодного слова. Після всього ми просто не могли потрапити в Румунію. Було просто дивом, що нам удалося заїхати сюди!
– Я б порадив вам отримати дозвіл, щоб подивитися інші монастирі й маршрути, на яких вони знаходяться, особливо монастир у Бачково. Це чудовий витвір нашої болгарсько-візантійської культури, будинки там набагато давніші, ніж тут, у Рілі. До того ж там також є дуже давні манускрипти, які ченці приносили в монастир як подарунки. Для вас це було б цікаво, і ви могли б зібрати матеріал для своїх статей.
На мій подив, Хелен, здавалося, цілком погодилася з цим планом.
– Це можна організувати, містере Ранов? – запитала вона. – І щоб професор Стойчев теж зміг з нами поїхати?
– О, боюся, мені треба повертатися додому, – сказав Стойчев із жалем, – у мене багато роботи. Мені б хотілося допомогти вам у Бачково, але я можу дати вам рекомендаційний лист настоятелеві. Містер Ранов може бути вашим перекладачем, а настоятель зможе допомогти розібрати потрібні вам манускрипти. Він чудово знає історію монастиря.
– Дуже добре, – Ранов зрадів, почувши, що Стойчева не буде з нами.
Ми більше нічого не могли вдіяти у цій жахливій ситуації, нам просто треба вирушити на удаване дослідження в інший монастир і вирішити, що робити далі. Румунія? Переді мною знову з’явилися двері кабінету Россі, вони були зачинені, замкнені. Россі більше ніколи не відчинить їх. У заціпенінні я спостерігав, як Стойчев складає манускрипт назад у коробку й закриває кришку. Хелен замість нього донесла її на полицю й допомогла йому вийти. Ранов мовчки пішов за нами, у цьому мовчанні я вловив зловтіху. Що б ми не шукали, воно було для нас недоступним, і тепер ми знову залишимося наодинці з гідом. Він зробить так, щоб ми закінчили своє дослідження і виїхали з Болгарії якнайшвидше.
Ірина, як видно, була в церкві: виходячи з бібліотеки, ми побачили, як вона йшла до нас через розпечений асфальтований двір. Помітивши її, Ранов відійшов убік, щоб покурити в одній із галерей, а потім пішов до головних воріт і зник. Я побачив, що коли наш гід дістався до воріт, він пішов трохи швидше – можливо, йому теж треба було від нас відпочити. Стойчев опустився на дерев’яну лаву біля воріт, а Ірина притримала його під руку.
– Послухайте, – сказав він тихо, посміхаючись нам, ніби ми просто розмовляли. – Ми повинні швидко поговорити, поки наш друг не чує нас. Я не хотів лякати вас. Немає такого документа, у якому говорилося б про те, що прочани повернулися у Валахію з мощами. Шкода, але я брехав. Влад Дракула точно був похований у Светі Георгі, де б він не був, і я знайшов дещо важливе. Стефан говорив, що Светі Георгі знаходиться поруч із Бачково. Я не побачив ніякої подібності між регіоном Банково й вашими картами, але існує лист від настоятеля Бачковського до настоятеля Рільського, датований початком шістнадцятого сторіччя. Я не наважився показати вам його в присутності нашого товариша. У листі написано, що настоятель Бачково більше не потребує допомоги настоятеля Рільського або інших духовних осіб у придушенні єресі у Светі Георгі, бо монастир спалили і його ченці розійшлися. Він попереджає настоятеля Рільського про те, щоб він остерігався ченців відтіля або будь-яких інших ченців, які поширюють ідею про те, ніби дракон убив Светі Георгі (Святого Георгія), оскільки це ознака їхньої єресі.
– Дракон убив… почекайте, – сказав я. – Ви маєте на увазі рядок про монстра й святого? Кирил пише, що вони шукали монастир зі знаком того, що святий і монстр були рівними.
– Святий Георгій – один із головних персонажів болгарського іконопису, – тихо сказав Стойчев. – Ідея, що дракон переміг його, вважається страшним перекрученням. Але ви ж пам’ятаєте, що ченці Валахії шукали монастир, у якому вже був цей знак, оскільки це було б прийнятне місце, де тіло Дракули можна було об’єднати з головою. Мені цікаво, чи не існувала велика єретична течія, про яку ми не знаємо, відома і в Константинополі, і у Валахії, а може, й самому Дракулі. Чи не створив Орден Дракона власну гілку релігії, відокремлену від єдиної церкви? Чи не створив він власну єресь? До сьогоднішнього дня я ніколи не думав про таку можливість, – він похитав головою. – Ви мусите поїхати в Бачково й запитати там настоятеля, чи не знає він, де могли зрівняти або переставити місцями монстра й святого. Ви повинні запитати його таємно. У моєму листі до нього, який ваш гід візьме й, без сумніву, прочитає, писатиметься тільки про те, що ви хотіли б вивчити маршрути прочан, але там вам треба буде знайти нагоду поговорити з ним віч-на-віч. Там є ще чернець, який колись був ученим, історик – дослідник монастиря Светі Георгі. Він працював з Атанасом Ангеловим і був другою людиною, яка побачила «Хроніку Захарія». Його прізвище було Пондєв, а тепер хто знає, яке ім’я він узяв, ставиш ченцем. Настоятель допоможе вам знайти його. І ще одне. У мене немає карти місцевості Бачково, але я впевнений, що поблизу монастиря є довга, вигнута долина, якою колись протікала річка. Пригадую, що бачив її колись і розмовляв про неї з ченцями, хоча назви зараз я вже не пам’ятаю. Чи не може це бути хвостом вашого дракона? Але де тоді його крила? Це вам теж слід перевірити.
Я готовий був стати перед Стойчевим на коліна і поцілувати його ноги – настільки я був йому вдячний.
– Але чому ви не поїдете з нами?
– Я б не послухався навіть племінницю, щоб зробити це, – відповів він, посміхаючись Ірині, – та боюся, що це викличе ще більшу підозру. Якщо ваш гід буде думати, що я досі зацікавлений у вашому дослідженні, він стане ще уважнішим. Приходьте до мене, як тільки ви повернетесь у Софію, якщо зможете. Я весь час буду думати про вас. Тож бажаю вам безпечної подорожі, хай пощастить вам знайти те, що шукаєте. Нате, візьміть оце. – Він вклав у руку Хелен маленький предмет, але вона так швидко стисла його в руці, що я не побачив, що це було й куди вона його поклала.
– Містер Ранов пішов надовго, що не властиво для нього, – тихо зауважила вона.
Я подивився на Хелен.
– Може, мені піти перевірити, де він? – я навчився довіряти інстинктам Хелен і пішов до головних воріт, не дочекавшись відповіді.
Прямо за межами комплексу я побачив Ранова, що стояв з якимось чоловіком біля довгої блакитної машини. Той чоловік був високим, елегантним, у літньому костюмі й капелюсі, але щось у ньому змусило мене відступити у тінь воріт. Вони щось жваво обговорювали, а потім різко зупинились. Гарний чоловік ляснув Ранова по плечу й сів у машину. Я немов сам відчув удар цього дружнього жесту. Я знав цей жест, ця рука вже колись опускалась і на моє плече. Звичайно, як би неймовірно це не було, але чоловік, що повільно від’їжджав від паркування, був Гежа Йожеф. Я чимдуж кинувся назад у двір і приєднався до Хелен і Стойчева. Хелен уважно дивилася на мене, можливо, вона теж навчилася довіряти моїм інстинктам. Я відвів її на мить убік, а Стойчев, хоч і здивувався, але був занадто ввічливий, щоб поставити мені питання.
– Здається, Йожеф тут, – швидко прошепотів я. – Я не бачив його обличчя, але хтось, дуже схожий на нього, тільки-но розмовляв із Рановим.
– Лайно!.. – тихо вилаялася Хелен.
Мабуть, це був перший і останній раз, коли я чув, як вона лається.
За хвилину Ранов уже поспішав до нас.
– Час вечеряти, – сказав від сухо, і я подумав, чи шкодував він про те, що залишив нас зі Стойчевим на кілька хвилин. Із його тону я зрозумів, що він не бачив мене біля воріт. – Ходімо зі мною, ми поїмо.
Мовчазна вечеря в монастирі була смачною, домашню їжу подавали двоє ченців. Деякі туристи залишалися з нами в готелі, і я помітив, що дехто з них розмовляв не болгарською мовою. Люди, що говорили німецькою, мабуть, приїхали на відпочинок зі Східної Німеччини, і, можливо, та інша мова була чеською. Ми їли з апетитом, сидячи за довгим дерев’яним столом, ченці сиділи за сусіднім столом, і я із задоволенням думав про вузькі ліжка, що очікували нас. Ми з Хелен не могли побути наодинці, але я знав, що вона думала про Йожефа. Що йому треба було від Ранова? Або, точніше, що він хотів від нас? Я згадав попередження Хелен про те, що за нами стежили. Хто сказав йому, де ми були?
Це був важкий день, але я був настільки збуджений майбутньою поїздкою в Банково, що з радістю вирушив би туди пішки, якби це було швидше. Замість цього ми полягали спати, щоб підготуватися до завтрашньої подорожі. Серед хропіння жителів Східного Берліна й Праги я чув голос Россі, він щось говорив про нез’ясовані питання нашої роботи, й голос Хелен, що ніби посміювався з моєї проникливості: «Звичайно ж, я вийду за тебе».
Розділ 65
Червень 1962 року
Моя люба донечко!
Ти знаєш, ті жахливі речі, що відбулися зі мною і з твоїм батьком, зробили нас багатими. Я залишила більшість тих грошей твоєму батькові, аби він піклувався про тебе, але в мене чимало залишилося, щоб я змогла здійснювати довгі пошуки. Приблизно два роки тому я обміняла деяку суму в Цюріху і відкрила там рахунок на ім'я, яке ніколи нікому не скажу. У мене дуже великий банківський рахунок. Я беру з нього гроші раз на місяць, щоб оплачувати квартири, які я наймаю, користування архівом, їжу в ресторанах. Я витрачаю якнайменше, щоб колись я змогла віддати їх тобі, моя маленька, коли ти станеш дорослою.
Твоя любляча мати Хелен Россі
Червень 1962 року
Моя люба донечко!
Сьогодні в мене один із найгірших днів. (Я ніколи не підішлю цю листівку, якщо я й надішлю деякі, та лише не цю.) Сьогодні був один із таких днів, коли я не можу згадати, чи шукаю цього диявола, чи тікаю від нього. Я стою перед дзеркалом, старим дзеркалом у номері Hotel d'Este: на дзеркалі плями, схожі на мохи, що піднімаються по слизькій поверхні. Я знімаю шарф і торкаюся пальцем шраму на шиї, червоної плями, що ніколи повністю не загоїться. Мені цікаво, чи знайдеш ти мене до того, як я знайду його. Цікаво, чи знайде він мене раніше, ніж я його? Цікаво, чому він дотепер не знайшов мене? Цікаво, чи побачу я тебе ще раз хоч коли-небудь?
Твоя любляча мати Хелен Россі
Серпень 1962 року
Моя люба донечко!
Коли ти народилася, твоє волосся було чорним, воно прилипло до твоєї голівки маленькими кучериками. Коли його вимили й висушили, воно ніжно обрамляло твоє личко, чорне волосся, як моє, але й трохи мідне, як у твого тата. Я лежу в мареві морфію, тримаю тебе й дивлюся, як кольори твого дитячого волосся міняються від чорного, цигансько-чорного до світлого, а потім знову чорніють. Ти вся світилася і сяяла: я сформувала тебе й відполірувала в себе всередині, навіть не знаючи, що я роблю. У тебе були золоті пальчики, рожеві щічки, вії й брови були схожі на пух курчатка. Моє щастя було безмежним і яскравим, незважаючи на морфій.
Твоя любляча мати Хелен Россі
