Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 48 страниц)
Розділ 30
О 4:02 ми з Барлі сіли на південний експрес у Перпіньян. Барлі закинув свою сумку на верхні полиці й подав руку, щоб допомогти мені зайти. У цьому потязі було менше пасажирів, до нашого купе ніхто не ввійшов навіть тоді, коли потяг рушив. Я вже стомилася, у цей час я зазвичай приходила зі школи, місіс Клей саджала мене за кухонний стіл і подавала склянку молока зі скибою здобного пирога. На мить я навіть засумувала за її докучливою послужливістю. Барлі сів поруч зі мною, хоча міг би вибрати будь-яке інше сидіння із чотирьох, а я взяла його під руку.
– Мені треба вчитися, – сказав він, але не розкрив книги: було на що подивитися, поки ми проїжджали містом, набираючи швидкість. Я подумала про всі ті часи, коли я була тут зі своїм батьком, ми ходили на Монмартр, спостерігали за понурим верблюдом у ботанічному саду. Зараз у мене було таке відчуття, що я ніколи не бачила цього міста.
Спостерігаючи за тим, як Барлі ворушить губами над Мілтоном, я почала засинати, а коли він сказав, що хотів би піти у вагон-ресторан випити чаю, я крізь сон кивнула головою.
– Тобі непереливки, – сказав він мені, посміхаючись. – Залишайся тут і спи, а я візьму свою книгу. Ми завжди зможемо піти пообідати ще раз, якщо ти зголоднієш.
Як тільки Барлі вийшов, я заплющила очі, а розплющивши їх знову, зрозуміла, що я сиджу, згорнувшись калачиком, у порожньому кріслі, мов дитина, моя довга бавовняна спідниця була натягнута до щиколоток. Хтось сидів на протилежному сидінні й читав газету, і це був не Барлі. Я швидко випросталася. Чоловік читав «Le Monde», газета затуляла всю верхню половину його тіла, і я не бачила його обличчя – зовсім нічого. Чорний шкіряний портфель стояв поруч із ним на сусідньому сидінні.
На мить я уявила, що це мій батько, і хвиля вдячності й зніяковілості пройшла по моєму тілу. Але потім я побачила його черевики, які були теж із чорної шкіри, до того ж вони дуже блищали, носки туфель були оброблені елегантними візерунками.
Чоловік сидів, схрестивши ноги. На ньому були чорні штани і тонкі шовкові чорні носки. Це були не черевики мого батька, і з цими туфлями було щось не те (чи з ногами, на які вони були натягнуті), але я не могла зрозуміти, у чому річ. Я подумала про те, що незнайомий чоловік не повинен був заходити в купе, поки я спала, у цьому теж було щось неприємне, і я сподівалася, що він не спостерігав за мною, коли я спала. Мені спало на думку, чи я зможу встати й відчинити двері купе так, щоб він мене не помітив. Раптом я помітила, що він зсунув штори, тому ніхто, проходячи повз купе, не міг нас побачити. А може, це Барлі перед тим, як піти, закрив їх, поки я спала?
Я нишком поглянула на годинник. Була майже п’ята година вечора. За вікном пролітали чудові пейзажі, ми наближалися до півдня. Чоловік за газетою не зробив жодного руху. Я почала тремтіти, бо нічого не могла із собою вдіяти. Але потім я зрозуміла, що найбільше лякало мене. Уже минуло кілька хвилин, як я прокинулася, і за весь цей час, поки я сиділа, прислухаючись і придивляючись, він жодного разу не перегорнув жодної сторінки своєї газети!
Квартира Тургута знаходилася в іншій частині Стамбула, на березі Мармурового моря, ми поїхали туди на поромі. Хелен стояла біля поруччя й спостерігала за чайками, які супроводжували човен, й озиралась на чудовий силует старого міста. Я став поруч із нею, а Тургут показував нам шпилі й бані, його гучний голос розносив вітер. Його район, як ми зрозуміли, коли зійшли на берег, був сучаснішим, ніж той, у якому ми були перед цим, але сучасний у цьому разі означає побудований у дев’ятнадцятому сторіччі. Коли ми йшли від причалу неймовірно тихими вулицями, я побачив другий Стамбул, зовсім новий для мене: величні, із могутнім гіллям дерева, гарні кам’яні й дерев’яні будинки, які можна було побачити в передмісті Парижа, акуратні тротуари, клумби із квітами, прикрашені орнаментом карнизи. Де-не-де стара ісламська імперія нагадувала про себе зруйнованою аркою або занедбаною мечеттю, турецьким будинком із навислим другим поверхом. Але на вулицю Тургута захід вплинув тонко й багатогранно. Згодом я бачив схожі райони в Празі й Софії, у Будапешті й Москві, Белграді й Бейруті. Ця запозичена елегантність була потім поширена по всьому Сході.
– Будь ласка, заходьте, – Тургут зупинився перед старим будинком, провів нас подвійними сходами, перевірив усередині поштову скриньку (як виявилося, вона була порожньою), на ній був напис: ПРОФЕСОР БОРА. Він відчинив двері й відійшов убік. – Ласкаво просимо, почувайтеся як удома.
Ми зайшли в хол із полірованою підлогою та стінами з дерев’яною оббивкою, у якому ми, беручи приклад із Тургута, зняли взуття та наділи візерунчасті пантофлі. Потім він повів нас у вітальню, Хелен ледь помітно зойкнула від захоплення, і я мимоволі зробив те саме. Кімната була сповнена приємного зеленого світла, змішаного з ніжно-рожевим і жовтим відтінком. Потім я зрозумів, що це сонячне світло пробивалося крізь дерева, які знаходились одразу за двома великими вікнами, завішаними димчастими шторами зі старовинного білого мережива. Кімната була обставлена неймовірно гарними меблями, дещо низькими, вирізаними з темного дерева й оббитими багатою тканиною. Уздовж трьох стін стояли дивани з горою мереживних подушок. А над ними білосніжні стіни були прикрашені малюнками й знімками з краєвидами Стамбула, там ще висів портрет старого чоловіка у фесці й ще один портрет чоловіка дещо молодшого, в чорному костюмі, а також пергамент із написом арабською мовою в рамочці. Там було кілька вицвілих зображень міста, намальованих сепією, а також шафка, у якій було виставлено мідний сервіз для кави. По кутах стояли різнобарвні вази, повні троянд. Під ногами лежали товсті темно-червоні, рожеві, ясно-зелені килими. У самому центрі кімнати стояв круглий столик на ніжках, він був порожній і дуже добре відполірований, ніби чекав наступного частування.
– Дуже красиво, – сказала Хелен, обертаючись до хазяїна, і я згадав, якою гарною вона може бути, коли відвертість розгладжує тверді лінії біля її рота й очей. – Ніби «Тисяча й одна ніч».
Тургут засміявся, немов відсторонюючи комплімент своєю великою рукою, але був явно задоволений.
– Це все моя дружина, – сказав він, – їй подобаються давні витвори мистецтва й речі, її родина передала їх багато у спадок. Можливо, тут можна знайти щось із часів імперії султана Мехмеда, – він посміхнувся мені. – Я не вмію варити каву так смачно, як це робить вона. Принаймні, це вона так каже, але я буду старатися. – Він посадив нас на низькі стільці, близько одне до одного, і я із задоволенням подумав про всі ці старі речі, що створювали затишок: подушки, дивани і, нарешті, тахта-отоманка.
Завдяки старанням Тургута в нас був ленч, який він приніс із маленької кухні через хол, відмовившись від наших щирих пропозицій про допомогу. Як він приготував обід за такий короткий час – було вище мого розуміння, напевно, це було зроблено заздалегідь. На тацях він приніс соуси й салати, миску з динею, рагу з м’яса й овочів, невеликі шашлики з курки, суміш із огірків та кефіру, каву й безліч ласощів у мигдалі та меді. Ми їли з апетитом, і Тургут пригощав нас доти, доки ми не застогнали.
– Ну, – сказав він, – не можна, щоб дружина думала, що я змусив вас голодувати. – Після цього він подав нам склянки води, поклавши на тарілку поруч щось біле й солодке.
– Трояндова олія. – сказала Хелен, покуштувавши. – Дуже смачно. У Румунії теж таке є.
Вона поклала трохи білої пасти в склянку з водою й випила це, а я наслідував її приклад. Я не Думав про те, як це може вплинути на моє травлення – тоді було не того.
Коли ми вже, ледь не луснувши від їжі, відхилилися назад на низьких диванах, я зрозумів, для чого вони: щоб відійти від багатого обіду. Тургут дивився на нас задоволено.
– Ви впевнені, що більше нічого не хочете?
Хелен засміялася, а я застогнав, але Тургут все одно налив нам кави.
– Дуже добре, а тепер давайте поговоримо про речі, яких ми ще не обговорили. Насамперед мушу вам сказати, що був уражений, коли почув, що ви теж знаєте професора Россі, але поки я не розумію вашого зв’язку з ним. Він ваш науковий керівник, юначе? – Тургут сів на отоманку й повернувся до нас.
Я подивився на Хелен, і вона ледь помітно кивнула. Мабуть, пом’якшилася після трояндової олії.
– Бачте, професоре Бора, на жаль, ми не були з вами відверті аж до цього моменту, – зізнався я. – Але ви повинні зрозуміти, що в нас особлива місія і ми не знаємо, кому довіряти.
– Розумію, – посміхнувся він. – Можливо, ви навіть мудріші, ніж самі думаєте.
Я замовк, але Хелен знову кивнула мені, і я продовжив.
– Нас дуже цікавить професор Россі, не тільки тому, що він мій науковий керівник, а також тому, що він дав нам деяку інформацію, довірив мені, і ще тому, що він… зник.
Погляд у Тургута був пронизливим.
– Зник, друже мій?
– Так, – затинаючись, я розповів йому про свій зв’язок із Россі, про нашу спільну роботу над моєю дисертацією, про дивну книгу, що я знайшов у своїй кабінці в бібліотеці. Коли я почав описувати книгу, Тургут підскочив на місці, склав руки разом, але нічого не сказав, а тільки став слухати ще уважніше. Я почав розповідати про те, як приніс цю книгу до Россі і він розповів мені історію про те, що сам знайшов таку книгу. «Три книги», – подумав я, зупинившись, щоб перевести подих. Ми знали про ці три дивні книги – магічне число. Але яким чином вони були пов’язані одна з одною, що, без сумніву, є правдою? Я розповів йому те, що відбулося з Россі під час його дослідження в Стамбулі. Раптом Тургут, вражений, похитав головою, коли я розповів про те, що дракон у книзі своєю формою нагадує контури старої карти.
Я розповів Тургуту про зникнення Россі, про величезну тінь, яку я помітив, коли та пролітала повз вікно його кабінету того вечора, про те, як я сам почав пошуки свого куратора, спочатку вірячи його розповідям тільки наполовину. Сказавши це, я зупинився – цього разу мені хотілося послухати, що скаже Хелен, щоб не розповідати її історію без її на те дозволу. Вона напружилась і, завмерши, дивилася на мене із глибини дивана, а потім, на мій подив, вона заговорила сама й розповіла Тургуту все, що я вже знав від неї – історію свого народження, мстиві плани щодо Россі, вивчення історії про Дракулу, свої наміри вивчити цю легенду саме тут. Брови Тургута звелися майже до його напомадженого волосся. Слова Хелен, її глибока чиста вимова, сила її розуму й, можливо, червоні щоки над світло-блакитним комірцем викликали в ньому почуття захоплення, і уперше після того, як ми познайомилися з Тургутом, я раптом відчув до нього ворожість.
Коли Хелен закінчила розповідь, ми якийсь час сиділи мовчки. Зелене сонячне світло, яке проходило крізь штори в гарну кімнату, здавалося темним навколо нас, і почуття нереальності охопило мене. Нарешті Тургут заговорив:
– Ваша розповідь дуже незвичайна, і я радий, що ви довірились мені. На жаль, у вашої родини така сумна історія, міс Россі. Мені хочеться вірити в те, що містерові Россі довелося під тиском написати мені про що він нічого не знає про архів, адже це дуже схоже на неправду, чи не так? Насправді жахливо те, що такий чудовий учений зник. Професора Россі покарали за щось або його карають зараз, поки ми сидимо тут.
Важке почуття вмить зникло з моєї голови, ніби холодний вітерець вигнав його.
– Але чому ви так упевнені в цьому? Як ми можемо знайти його, якщо це правда?
– Я раціоналіст, як і ви, – тихо сказав Тургут. – Але я вірю в те, що професор Россі сказав вам того вечора. У нас є доказ його слів – слова старого бібліотекаря з архіву, який сказав, що іноземного дослідника хтось злякав, до того ж я знайшов його ім’я в реєстраційній книзі, не кажучи вже про ту примару із кров’ю на губах. – Він зупинився. – Потім ще цей дивний факт – його ім’я й назву його статті додали в бібліографію в архіві. Мене бентежить це доповнення! Ви зробили правильно, колеги, що приїхали в Стамбул. Якщо професор Россі тут, ми знайдемо його. Я й сам багато разів думав про те, що могила Дракули може бути тут, у Стамбулі Мені здається, що коли хтось дописав ім’я Россі в бібліографію, то є шанс, що Россі й сам тут. А ви вірите в те, що Россі можна знайти в місці поховання Дракули? Ви можете в цій справі цілком на мене розраховувати. Я почуваюся відповідальним перед вами.
– А тепер у мене є до вас питання, – Хелен звузила очі й подивилася на нас обох. – Професоре Бора, чому ви вчора опинилися в нашому ресторані? Мені здається занадто незвичайним збігом те, що ви з’явилися, щойно ми приїхали в Стамбул у пошуках архіву, у якому ви були зацікавлені стільки років!
Тургут підвівся, взяв маленьку мідну коробочку зі стола й відкрив її, запропонувавши нам сигарети. Я відмовився, але Хелен взяла одну й дозволила Тургуту запалити її. Потім він запалив свою сигарету, і вони з Хелен так довго дивились одне на одного, що на якусь мить я відчув себе зайвим. Тютюн мав приємний запах, він, без сумніву, був дуже гарним. Я подумав, чи не було це турецькою розкішшю, добре відомою в Сполучених Штатах. Тургут ніжно зітхнув, а Хелен скинула пантофлі й підігнула ноги під себе, ніби вона звикла сидіти на східних подушках. Це була така її сторона, якої я не помічав раніше – легка граціозність у рамках ворожості.
Нарешті Тургут заговорив.
– Як так вийшло, що я познайомився з вами в тому ресторані? Я ставив собі це питання кілька разів, бо в мене немає відповіді на нього, як і у вас. Але я можу сказати вам з усією щирістю, друзі мої, що я нічого не знав про те, хто ви або що ви робите в Стамбулі, коли я підсів до вас. До речі, я часто ходжу туди, тому що це моє найулюбленіше місце в старому місті, де можна пообідати, іноді між лекціями я ходжу туди пішки. Того разу я зайшов туди, навіть ні про що не думавши, і коли побачив там двох незнайомців, мені стало самотньо і я не захотів сидіти сам у куті. Моя дружина говорить, що я безнадійно компанійська людина.
Він посміхнувся й струсив сигаретний попіл на мідну попільничку, яку підсунув до Хелен.
– Але це не така вже й вада, хіба не так? У кожному разі, коли я побачив, що ви цікавитеся моїм архівом, я був здивований і зворушений, а зараз я ще й почув вашу більш ніж незвичайну історію. А чому ви прийшли в мій улюблений ресторан? Я бачу, що ви підозрюєте щось, мадам, але в мене немає відповіді для вас, крім тієї, що це все збіг. На небесах і на землі багато всього… – він задумливо подивився на нас обох, його обличчя було відкритим і щирим, навіть дещо сумним.
Хелен видихнула клуби турецького диму на сонячне світло.
– Тоді добре, – сказала вона, – будемо сподіватися. А зараз що будемо робити з нашою справою? Ми бачили оригінали карт, бачили бібліографію Ордену Дракона, на яку Пол так хотів подивитись. Але до чого ж ми прийшли?
– Ходімо зі мною, – раптом промовив Тургут. Він підвівся, і остання млявість зникла. Хелен загасила сигарету й теж підвелася, зачепивши рукавом мою руку. Я зробив так само. – Будь ласка, ходімо в кабінет. – Тургут відчинив двері, заховані між складками старовинної шовкової тканини й чемно відійшов убік.
Розділ 31
Я сиділа дуже тихо на своєму місці в потязі й пильно дивилася на чоловіка, який закривався від мене газетою. Я розуміла, що мушу рухатися, бути природною або привернути його увагу, але він був таким нерухомим, що я почала уявляти, що навіть не чую, як він дихає, і мені теж стало важко дихати. За якусь мить мої найгірші страхи розсіялися: він заговорив, не опускаючи газети. Голосу нього був точнісінько таким, як його туфлі й ідеально зшиті штани. Він заговорив зі мною англійською з акцентом, який я не могла визначити, хоча він дещо нагадував французьку, а може, я сплутала його із заголовками газети «Le Monde», які танцювали під моїм стривоженим поглядом. Жахливі речі відбувалися в Камбоджі, Алжирі, у місцях, про які я ніколи не чула, і цього року моя французька могла вдосконалюватися. Але людина говорила з-під газети, не зрушивши її ні на міліметр. По шкірі бігали мурашки, поки я слухала, я не могла повірити своїм вухам. У нього був тихий та люб’язний голос. Він поставив мені лише одне питання:
– Де твій батько, люба?
Я підскочила з сидіння й кинулася до дверей. Я почула, як він опустив газету за мною, але тієї миті всі мої думки були про замок. Двері були не замкнені. Я відчинила їх, не тямлячи себе від страху, вискочила, не обернувшись, і побігла в той бік, куди пішов Барлі. В інших купе мирно сиділи люди, штори на дверях були відкриті, у руках у них були книги, газети, кошики з їжею стояли поруч із ними. Люди здивовано оберталися на мене, коли я пробігала повз них. Я навіть не могла зупинитися, щоб прислухатися до кроків за мною. Раптом я згадала, що залишила наші валізи на верхній полиці в купе. Чи візьме він їх? Може, обшукає? Сумочка була в моїй руці, я заснула разом із нею, пов’язавши її на зап’ястя (я завжди так робила в громадських місцях).
Барлі був у вагоні-ресторані, у самому кінці, розкрита книга лежала на його столі Він замовив чай і багато чого іншого і не одразу відірвався від своїх скарбів, побачивши мене. Напевно, у мене був жахливий вигляд, тому що він умить затяг мене в кабінку.
– Що сталося?
Я припала обличчям до його шиї, стримуючи себе, щоб не заплакати:
– Я прокинулась, а в нашому купе сидів чоловік, читав газету, я не бачила його обличчя.
Барлі погладив мене по голові.
– Чоловік із газетою? Чому ти так засмутилася?
– Він не показав мені свого обличчя, – прошепотіла я, обертаючись до проходу вагона-ресторану. Там нікого не було, жодної постаті в темному костюмі. – Але він розмовляв зі мною з-під газети.
– Так? – схоже, Барлі зрозумів, що йому подобаються мої кучері.
– Він запитав, де мій батько!
– Що? – Барлі випростався. – Ти впевнена?
– Так, англійською. – Я теж випросталася. – Я вибігла, не думаю, що він переслідував мене, але він у потязі. Мені довелося залишити там наші валізи.
Барлі прикусив губу, я майже очікувала, що кров потече по його білій шкірі. Потім він покликав офіціанта, підвівся, поговорив з ним, пошукав у кишені гроші на чайові, які він залишив біля своєї чашки.
– Наступна наша зупинка в Боло, – сказав він. – Через шістнадцять хвилин.
– Як же наші сумки?
– У тебе твоя сумка, а в мене мій гаманець. – Барлі раптом зупинився й пильно подивився на мене: – Листи…
– Вони у моїй сумці, – сказала я швидко.
– Слава Богу. Нам доведеться залишити наш багаж, але це не має значення. – Барлі взяв мене за руку, ми пішли до виходу з вагона-ресторану і, на мій подив, потрапили до кухні. Офіціант поквапив нас і посадив у невеликій ніші за холодильниками. Барлі показав, що поруч були двері. Так ми стояли шістнадцять хвилин. Я міцно тримала сумку. Було так природно, що ми стояли в цьому маленькому просторі, міцно тримаючись одне за одного, наче двоє біженців. Раптом я згадала подарунок батька й підняла руку до нього – хрестик висів на моїй шиї (ось чому газета так і не опустилася!).
Нарешті потяг почав сповільнювати хід, гальма заскрипіли, і вагон, здригнувшись, зупинився. Офіціант штовхнув ручку, і двері біля нас відчинилися. Він загадково посміхнувся Барлі, напевно він думав, що це була любовна трагедія: мій розгніваний батько женеться за нами по всьому потязі – щось на кшталт цього.
– Зійди з потяга, але стань відразу за вагоном, – порадив мені Барлі, понизивши голос, і ми протиснулись на перон.
Це була широка відштукатурена станція, що стояла під сріблистими деревами. Повітря було теплим і солодким.
– Ти бачиш його?
Я стала уважно вдивлятися уздовж потяга, поки нарешті не побачила когось удалечині серед пасажирів. Це була висока, широкоплеча постать у чорному, щось неправильне було в ньому, якась невловима риса, від якої в мене шлунок вивертало. На ньому був низький чорний капелюх, тому я не могла бачити його обличчя. У руці він тримав портфель і білий згорток, здається, газету.
– Це він, – я намагалася не показувати пальцем, Барлі швидко затяг мене назад на сходи вагона.
– Не висувайся. Я простежу, куди він піде. Він озирається навкруги. – Барлі визирав, а я ховалась позаду, серце вискакувало в мене із грудей. Він міцно тримав мене за руку. – Добре, він пішов в інший бік. Ні, повертається. Він дивиться у вікна. Гадаю, він знову сяде у потяг. Боже, а він ще й зухвалий, дивиться на годинник. Він піднімається. Ні. Знову сходить і прямує сюди. Приготуйся до того, що нам доведеться заскочити назад і бігти по всіх вагонах. Ти готова?
Цієї миті пролунав свисток, потяг хитнувся, а Барлі крикнув:
– Боже, він сів у потяг. Гадаю, впевнився, що ми не вийшли. Раптом Барлі зняв мене зі сходів і поставив на платформу. Потяг знову хитнувся й рушив. Дехто з пасажирів відчинив вікна й палив або дихав свіжим повітрям. Серед них, через кілька купе від нас, я побачила темну голову, обернену в наш бік. Це був чоловік із квадратними плечима, він був сповнений, як мені здалося, крижаної люті. Потім потяг набрав швидкість і зник за поворотом. Я повернулася до Барлі й ми подивилися одне на одного. Попри кількох селян, які сиділи на сільській станції, ми з Барлі стояли самі посеред французької невідомості.
