Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 48 страниц)
Розділ 4
– Як я й казав тобі, – почав батько, раз чи двічі відкашлявшись. – Професор Россі був чудовим ученим і щирим другом. Я не хотів би, щоб у тебе про нього склалося інше враження. Я знаю, що напевно припустився помилки, розповідаючи тобі про нього так, ніби він божевільний. Ти ж пам’ятаєш, він говорив мені про щось таке, у що дуже важко повірити. Я був шокований до глибини душі і сумнівався в ньому, хоча бачив у його обличчі щирість, якій можна було вірити. Закінчивши, він подивився на мене своїм пронизливим поглядом.
– Що ви таке кажете!? – непевно промурмотів я.
– Я повторю, – промовив Россі збуджено. – У Стамбулі я виявив, що Дракула живе серед нас і донині. Принаймні, жив у той час.
Я здивовано поглянув на професора.
– Я знаю, що здаюсь вам божевільним, – він помітно пом’якшив тон. – Я можу гарантувати, що в кожного, хто занадто довго риється в цій історії, зрештою буде кепський кінець. – Він зітхнув. – У Стамбулі я знайшов маловідоме сховище документів, засноване султаном Мехмедом II, який відвоював місто у візантійців 1453 року. Цей архів переважно складається з уривків, зібраних турками після того, як ті, нарешті, потіснили кордони Візантійської імперії. Але в ньому також є документи кінця п’ятнадцятого сторіччя. Серед них я й знайшов деякі карти, у яких було описано, де знаходилася Проклята могила турецького вбивці, і подумав, що це міг бути Влад Дракула. Там було три карти, котрі у різних масштабах, щоразу точніше й точніше, показували те саме місце. На цих картах не було зображено жодного знайомого мені об’єкта або такого, котрий я міг би ототожнити з відомою мені місцевістю. Написи було зроблено здебільшого арабською мовою, карти датовані кінцем п’ятнадцятого сторіччя, відповідно до бібліотечних архівів. – Він постукав по тому дивному маленькому томику, що, як я й казав тобі, дуже нагадував мій. – У середині третьої карти були написи на старослов’янському діалекті. Із цими написами зміг би розібратися тільки вчений-поліглот. Я намагався зробити все, що міг, але результат вийшов неточний.
Россі похитав головою, ніби все ще шкодував про свою обмеженість.
– Та старанність, з якою я взявся досліджувати цю таємницю, відкинула мене далеко від мого офіційного літнього завдання – дослідження торгівлі острова Крит. Але тими днями я забув про розважливість, коли сидів у тій спекотній, задушливій бібліотеці в Стамбулі. Я пам’ятаю, як крізь брудні шибки дивився на мінарети собору Айя-Софія. Я працював за своїм столом із паперами, у яких турки описували князівство Влада, я мудрував над словниками, записував і переписував величезну кількість інформації, перемальовував від руки, карту. Щоб не набридати вам із розповіддю про довге дослідження, я зупинюсь на тому, як колись увечері я застряг на одному добре позначеному місці на карті Проклятої могили, це була третя й найзаплутаніша карта. Ви пам’ятаєте, що Влад Тепес має бути похований на острові в монастирі біля озера Снагов, у Румунії. На цій карті, як і на інших, не було ніякого озера, хоча там була зображена річка, яка розширювалась на середині. Я переклав практично всі підписи на полях карти за допомогою професора арабської й турецької мови в Стамбульському університеті. Я переклав загадкові вислови про природу зла, більшість із яких було взято з Корану. Подекуди на карті, серед грубого зображення гір, вимальовувалися написи, які, на перший погляд, здавалися слов’янськими назвами місць, але під час перекладу виявилося, що це просто загадки – імовірно, ключ до справжнього місцерозташування: долина Вісьмох Дубів, село Свинокрадів і так далі, якісь ще дивні селянські назви, які ні про що мені не говорили.
У середині карти, над знаком, що позначав Прокляті могили, де, вочевидь, вони мали знаходитися, було грубе зображення дракона, у якого на голові замість корони був замок. Дракон був зовсім не схожим на дракона в моїй – у нашій – старовинній книзі, але я припустив, що дракон з’явився в турків разом із легендою про Дракулу. Під зображенням дракона хтось зробив ледь помітний підпис: спочатку я подумав, що це арабські слова, як ті, що були написані на полях карти. Але, глянувши на напис крізь збільшувальне скло, я раптом зрозумів, що слова написано грецькою. Я переклав їх уголос, не встигнувши навіть подумати про етикет. Щоправда, в бібліотеці нікого не було, крім мене й бібліотекаря, який заходив час від часу, аби перевірити, чи не поцупив я що-небудь. Але тоді я був сам. Мініатюрні букви танцювали в мене перед очима, коли я вимовляв їх уголос: «У цьому місці він похований у злі. Читачу, словом витягни його з могили».
Тієї миті я почув, як унизу, у фойє, гримнули двері. На сходах пролунали важкі кроки. Одна думка все крутилася в моїй голові: за допомогою збільшувального скла я зрозумів, що ця карта, на відміну від перших двох, була підписана трьома різними людьми, трьома різними мовами. Почерки різнилися, як і мови. Та сама історія була з кольорами дуже старого чорнила. Потім у мене було видіння, відчуття, якому вчений може довіряти, особливо коли він провів кілька тижнів за кропіткою роботою.
Мені здалося, що з самого початку ця карта складалася тільки з цього центрального креслення й гір довкола нього із грецьким написом у центрі. Згодом, напевно, було зроблено написи слов’янською, щоб описати місцевість, нехай навіть у закодованому вигляді. Згодом якимось чином ця карта потрапила в руки оттоманів і на полях з’явилися написи з Корану, які охороняли й утримували зловісний напис у центрі або правили за талісмани темних сил. Якщо це було правдою, тоді той, хто знав грецьку мову, зробив перший напис, а може, навіть намалював карту? Я знав, що за часів Дракули грецькою користувалися візантійські вчені, а не вчені оттоманського світу.
Перш ніж я встиг зробити записи стосовно цієї теорії, перевірити яку, можливо, буде мені не під силу, саме цієї миті двері з іншого боку зали широко відчинилися, і високий, добре складений чоловік швидко пройшов повз полиці з книгами й зупинився з іншого боку стола, за яким я працював. Він мав вигляд умисного порушника – я відчув, що це не працівник бібліотеки. Я також відчув, що мені треба підвестись, але через якусь гордість я не зміг цього зробити: можливо, це була б зайва шана, зважаючи на те, що мені досить грубо перешкодили.
Ми подивились один одному в очі, і я був уражений ще більше. Чоловік явно не підходив до цієї таємничої місцевості: він був гарним, акуратним, смаглявим – турецький або південнослов’янський тип – з довгими густими вусами; на ньому був шитий костюм, як у європейського бізнесмена. Він войовничо поглянув на мене, його довгі вії не пасували до його суворого обличчя. Шкіра його була хоч і жовтувата, але бездоганно чиста, губи дуже червоні.
– Сер, – сказав він низьким, ворожим тоном, він говорив англійською з турецьким акцентом. – Я не думаю, що у вас є дозвіл для цього.
– Для чого? – запитав я, підвищивши голос.
– Для такого дослідження. Ви працюєте з матеріалом, який турецький уряд уважає своїм недоторканним архівом. Можу я подивитися ваші документи?
– Хто ви такий? – перепитав я так само спокійно. – Чи можу я подивитися ваші документи?
Із внутрішньої кишені піджака він дістав гаманець, розкрив його й поклав на стіл переді мною, а потім знову закрив. Я встиг тільки розглянути картку з безладними турецькими написами. Рука чоловіка була неприємно бліда з довгими нігтями, зовнішню сторону руки вкривало довге темне волосся.
– Міністерство культури, – сказав він сухо. – Як я розумію, у вас немає належної угоди з турецьким урядом, на підставі якої ви могли б займатися цими документами. Так?
– Ні, не так, – я подав йому лист від Національної бібліотеки, зазначивши, що в мене є дозвіл проводити дослідження в будь-якому її відділенні в Стамбулі.
– Це не підходить! – вигукнув він, відкидаючи мої документи на стіл. – Вам треба піти зі мною.
– Куди?
Я підвівся, почуваючись на ногах певніше, бо сподівався, що він не подумає, ніби я вирішив здатися йому.
– У поліцію, якщо буде необхідність.
– Це обурливо! – я давно затямив, що, коли борешся з бюрократизмом, підвищуй голос. – Я аспірант Оксфордського університету, громадянин Об’єднаного Королівства. У день свого приїзду я зареєструвався тут через університет й одержав цей лист, що підтверджує мій статус. Я не дозволю допитувати мене ні поліції, ні вам.
– Розумію, – він посміхнувся так, що мій шлунок скрутився у вузол.
Я дещо читав про турецькі в’язниці та про їх випадкових західних ув’язнених. Я потрапив у сумнівну ситуацію, хоча не розумів, як виникла ця проблема. Я сподівався, що один із бібліотекарів, які сновигали там, почує мене й прийде, аби заспокоїти нас. Потім мені спало на думку: можливо, саме вони були відповідальні за те, що ця особа з’явилася переді мною зі своєю погрозливою візиткою. Можливо, він був поважною людиною. Він нахилився вперед.
– Дозвольте подивитися, що ви робите. Відійдіть, будь ласка.
Я неохоче відійшов убік, а він нахилився над моєю роботою, затуливши словники, щоб прочитати напис на обкладинках, при цьому на його обличчі залишалася та сама неприємна посмішка. Своєю масивною фігурою він нахилився над столом, і я відчув, що від нього йде дивний запах – ніби одеколон, який використовують, аби приховати якийсь гидкий запах. Нарешті він узяв карту, над якою я працював, його руки раптом стали дуже ніжними – він обережно тримав документ. Він подивився на карту так, ніби давно вже знав, що на ній, але я водночас подумав, що це може бути блеф.
– Ви працювали над цим архівним документом?
– Так, – сказав я гнівно.
– Це дуже цінний документ, що є власністю турецької держави. Я не повірю, що цей документ потрібен іноземному дослідникові. Цей клаптик паперу, ця маленька карта змусила вас пройти весь шлях з англійського університету до Стамбула?
Спочатку я хотів відповісти, що в мене була й інша справа, щоб збити його з мого сліду, але потім передумав, бо вирішив, що тоді можуть з’явитися інші питання.
– Так, саме так.
– Саме так? – перепитав він м’якше. – Боюся, що доведеться конфіскувати її у вас на певний час. Який сором для іноземного науковця.
Обурюючись про себе (адже розв’язка була так близько!), я радів, що того ранку не взяв із собою копій старих карт Карпатських гір, які збирався звіряти із цими картами наступного дня. Вони знаходилися в моїй, валізі в номері готелю.
– Ви не маєте ніякого права відбирати документи, на роботу з якими мені дали дозвіл, – сказав я крізь зуби. – Я негайно попрошу університетську бібліотеку розібратися із цим і звернусь до Британського посольства. У будь-якому разі, які звинувачення ви можете висунути проти мене за те, що я вивчав ці документи? Це всього лише неясні уривки середньовічної історії. Вони ніяк не пов’язані з інтересами турецького уряду, я впевнений у цьому.
Чиновник стояв поруч і дивився убік, немов він по-іншому побачив шпилі собору Айя-Софії, як ніколи раніше йому не доводилось бачити.
– Це тільки для вашого добра, – сказав він байдужим тоном. – Буде значно краще, якщо над цими документами попрацює хтось інший. Іншим часом.
Він стояв майже непорушно, повернувши голову до вікна, ніби хотів, щоб я простежив за його поглядом і побачив щось. У мене було якесь дитяче передчуття, що мені не треба цього робити, що це може бути пастка, натомість я дивився на нього й чекав. І раптом я побачив це, ніби він спеціально повернувся, щоб денне світло впало на його шию, трохи вище від коміра його дорогої сорочки. З того боку, на його широкому, масивному горлі виднілися дві коричневі цятки, не свіжі, але ще не зовсім зарубцьовані, немов його вкололи виделкою із двома зубцями або покалічили кінчиком ножа.
Я відхитнувся від стола, вирішивши, що вже зовсім з’їхав з глузду через свої нездорові читання і що розум мій почав схиблювати. Але кімната була освітлена звичайним денним світлом, чоловік у темному вовняному костюмі був цілком реальним, як і запах його тіла, поту, несвіжості й чогось іще, що приховував одеколон. Нічого не зникло й не змінилося. Я не міг відвести очей від тих двох ранок, що не до кінця загоїлися. За кілька секунд він відвів погляд від вікна і знову посміхнувся, здавалося, задоволений тим, що побачив, або тим, що побачив я.
– Це тільки заради вашого ж добра, професоре.
У мене не було слів, я стояв нерухомо, а чоловік згорнув карту й вийшов із кімнати. Мені залишалося тільки слухати, як його кроки стихають на сходах. За кілька хвилин увійшов один зі старших працівників бібліотеки – це був чоловік з кучмою сивого волосся на голові, він тримав дві старі папки, які почав розставляти на нижній полиці.
– Вибачте, – звернувся я до нього, але слова застрягли у мене в горлі. – Вибачте, але це обурливо! – Він здивовано подивився на мене. – Хто це був тут щойно? Чиновник?
– Чиновник? – повторив за мною бібліотекар.
– Ви повинні мені дати офіційний лист, щоб я міг працювати з цим архівом.
– Але ви маєте право тут працювати, – сказав він заспокійливим голосом. – Я ж сам зареєстрував вас тут.
– Знаю, знаю. Але тоді ви маєте затримати його і примусити повернути карту.
– Затримати? Кого?
– Чоловіка з міністерства… Чоловіка, який щойно був тут. Хіба не ви його сюди пустили?
Бібліотекар здивовано подивився на мене з-під копиці свого сивого волосся.
– Хтось був тут зараз? Сюди ніхто не заходив за останні три години. Я сидів біля входу. На жаль, у нас мало відвідувачів.
– Чоловік… – почав я, але одразу ж замовк. Раптом я подивився на себе збоку і побачив роздратованого іноземця, що люто жестикулює руками. – Він забрав мою карту, тобто карту з архіву.
– Карту, сеньйоре професоре?
– Я працював із картою, яку взяв сьогодні вранці.
– Ви про цю карту говорите? – він показав на мій стіл: посередині лежала звичайна карта Балканських гір, яку я бачив уперше в житті. П’ять хвилин тому її не було там.
Бібліотекар взявся за другу папку.
– Не звертайте уваги, – я зібрав свої книги якнайшвидше і вискочив з бібліотеки. На гучній, велелюдній вулиці не було видно того чиновника, хоча повз мене проходили чоловіки в таких самих, як у нього, костюмах зі схожою статурою, в руках у них були портфелі. Коли я зайшов у кімнату, в якій зупинився, то виявилося, що мої речі пересували ніби через якісь технічні негаразди в номері. Мої перші замальовки старих карт, як і записи, що мені не були потрібні того дня, зникли. Валіза була ідеально перепакована. Службовці готелю нічого не могли відповісти на це, вони нічого не знали. Цілу ніч я не стулив очей, усе лежав і прислухався до звуків зовні. Наступного ранку я зібрав свій невипраний одяг, словники й поплив на кораблі назад у Грецію.
* * *
Професор Россі склав руки й подивився на мене, немов терпляче очікуючи моїх сумнівів у правдивості його розповіді. Але я був шокований тим, що повірив у цю історію без будь-яких сумнівів.
– Ви поїхали назад у Грецію?
– Так, і останні дні літа я просто ігнорував спогади про подорож у Стамбул, але мені не вдавалося ігнорувати те, що сталося.
– Ви виїхали тому, що… злякалися?
– Я був до смерті наляканий.
– Але ж пізніше ви продовжили вивчення вашої дивної книги?
– Так, переважно хімічні аналізи у Смітсонівському університеті. Але коли ні про що не вдалося дізнатися і через деякі інші обставини, я покинув усі ці справи й поставив книгу на полицю. Ген туди, – і він показав на найвищу полицю.
– Дивно, але я часто думаю про ті події, деколи я пам’ятаю все до дрібниць, а іноді тільки фрагменти. Хоча, гадаю, близьке знайомство зі справою іноді стирає найжахливіші спогади. Але є й такі періоди, навіть роки, коли я взагалі не хотів про це думати.
– Але чи вірите ви, що цей чоловік із ранами на шиї…
– Що б ви подумали, якби він стояв у вас перед очима, – що ви божевільний? – він стояв, обпершись об полиці, і на якусь мить його голос залунав гнівно.
Я зробив останній ковток кави, вона була дуже гірка, бо залишилася сама гуща.
– І ви більше не намагалися довідатися, що показувала ця карта або звідки вона взялася?
– Ніколи. – Професор замовк на якусь часинку. – Ні. Це одне з небагатьох наукових досліджень, яке я ніколи не завершу. Хоча в мене є теорія, що ця моторошна тема дослідження, як і деякі менш жахливі відкриття, не може бути завершена одним ученим, кожен робить свій внесок у якийсь період свого життя. Можливо, троє таких людей кілька сторіч тому саме це й зробили: намалювали карти й додали щось, я також припускаю, що всі ті загадкові написи з Корану не дають додаткової інформації про те, де знаходиться могила Влада Тепеса. Але, звичайно, усе це може бути цілковитою вигадкою. Можливо, він похований у тому монастирі на острові, як написано в румунських легендах, а може, він залишався там спочивати, як добра душа, якої у нього не було.
– Але ви так не вважаєте?
Россі знову завагався.
– У цьому напрямі треба продовжувати працювати. До добра це доведе чи до зла – це неминуче в будь-якій галузі науки.
– Ви не поїхали на Снагов, щоб самому подивитись на все?
Професор похитав головою.
– Ні, я припинив пошуки.
Я поставив свою чашку, що була вже геть холодна, і подивився Россі просто в очі.
– І все-таки ви приховуєте якусь інформацію, – повільно висловив я свій здогад.
Він знову потягнувся до книг на верхній полиці й дістав звідти запечатаний коричневий конверт.
– Звісно. Нікому не спаде на думку знищувати всі знайдені матеріали. Я з пам'яті намалював ті три карти і зберіг кілька інших своїх записів – ті, які робив того дня в архіві.
Россі поклав нерозкритий конверт на стіл між нами, доторкнувшись до нього з такою ніжністю, що здалася мені недоречною до вміщеної там моторошної інформації. Може, ця розбіжність, а може, весняна ніч, що насувалася, була причиною того, що я раптом занервував ще дужче.
– Ви вважаєте, що така спадщина може бути небезпечною?
– Як би я хотів сказати «ні»! Це небезпечно, але, напевно, тільки в психологічному сенсі. Життя прекрасніше, яскравіше, коли ми не розмірковуємо над жахами. Ви й так знаєте, що за всю історію людства було скоєно багато злочинів, нам треба згадувати про них зі сльозами на очах, а не із захопленням. Минуло вже так багато років, що я вже не певен, чи правдиві мої спогади про те, що відбувалося у Стамбулі, але мені більше ніколи не хотілося повернутися туди. До того ж у мене було відчуття, що я довідався про все, що мені треба було знати.
– Ви хочете сказати, довідались, щоб продовжувати дослідження?
– Так.
– Але ви все ще не знаєте, хто склав ту карту, на якій зазначено, де знаходиться могила? Чи знаходилася?
– Ні.
Я простягнув руку до коричневого конверта.
– Мені треба придбати якісь чотки або амулет, щоб узятися за це?
– Я впевнений, у вас і так багато добра, моралі, як би ви не назвали це, мені хочеться вірити, що багато хто з нас має такі чесноти. Але я б не став носити в кишені часник, ні.
– Але ви взяли б із собою моральну протиотруту.
– Так, я намагався, – сказав Россі, при цьому його обличчя спохмурніло, воно стало майже скорбним. – Напевно, не мав рації у тому, що не послухався всіх цих забобонів. Утім, я ж раціоналіст, і, мабуть, від цього мені вже нікуди не дітися.
Я зімкнув свої пальці на конверті.
– Ось ваша книга. Це цікавий примірник, я бажаю вам успіхів у визначенні її походження. – Він передав мій томик у шкіряній палітурці, а я подивився на нього й подумав про те, що його сумне обличчя говорить набагато більше, ніж його легкість, з якою він промовив ці слова. – За два тижні ми знову повернемося до проблем торгівлі в Утрехті.
Я змигнув – моя дисертація здавалася мені зараз нереальною.
Россі прибрав кавові чашки, а я заціпенілими пальцями став збирати свій портфель.
– І ще одне, – сказав він серйозно, коли я повернувся до нього спиною.
– Так?
– Ми більше не будемо про це говорити.
– Ви не хочете знати про мої результати? – своїми словами він ввів мене в жах – він покинув мене.
– Можна сказати й так, я не хочу знати. Якщо, звичайно, вас не спіткає лихо. – Він узяв мене за руку й потис її, як завжди, по-дружньому. У його обличчі відбивалося горе, якого я ніколи раніше не бачив, але потім Россі пересилив себе й посміхнувся.
– Гаразд, – мовив я.
– За два тижні, починаючи із цього моменту, – вигукнув він мені майже весело, коли я вийшов, – принесіть мені закінчений розділ або якусь частину.
Батько замовк. На мій подив і сором, я побачила сльози в його очах. Через такий вияв емоцій я б не стала звертатися до нього зі своїми питаннями, навіть якби він нічого не говорив.
– Розумієш, написання дисертації – це насправді брудна робота, – сказав він м’яко. – У будь-якому разі нам не треба було втручатися в усе це. Ця історія дуже заплутана, до того ж зі мною все гаразд. Це ж очевидно, тому що я тут, я вже не божевільний професор, до того ж і ти тут. – Він зітхнув. Здавалося, він приходив до тями. – Щасливий кінець, як і завжди.
– Але все ж таки щось відбувалося до того, як настав кінець, – спромоглася вимовити я.
Сонце зігрівало тільки мою шкіру, але не кістки – вони похололи через вітерець, що віяв з моря. Ми підвелися й стали дивитися навсібіч, щоб розглянути місто, яке розкинулося внизу. Ми побачили останню групу туристів, які пройшли повз нас під стіною, зупинилися біля далекої ніші й стали показувати у бік островів і позувати перед камерами. Я подивилась на батька, а він дивився на море. За туристами, далеко поперед нас, я побачила чоловіка, якого не помічала раніше, він повільно віддалявся. Це був високий широкоплечий чоловік у темному вовняному костюмі. У цьому місті ми бачили й інших високих чоловіків у темних костюмах, але чомусь я не могла відірвати погляду саме він цієї людини.
