Текст книги "Історик"
Автор книги: Елізабет Костова
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 48 страниц)
Розділ 32
Якщо я очікував, що кабінет Тургута виявиться ще однією східною мрією, божественним місцем оттоманського вчення, то я помилявся. Кімната, у яку він провів нас, була значно менша від тієї, з якої ми щойно вийшли, але в ній була така ж висока стеля, а денне світло, яке проникало крізь два вікна, добре освітлювало меблі. Дві стіни від підлоги до стелі були заставлені книгами. Біля кожного вікна висіли чорні вельветові штори, гобелен із зображенням коней і гончих псів надавали кімнаті середньовічної розкоші. Купка англійських довідників лежала на столі в центрі кабінету. Біля стола у вигадливій шафці стояла величезна колекція книг Шекспіра.
Але перше враження від кабінету Тургута було пов’язане не з англійською літературою, натомість я одразу відчув похмурість, одержимість, що врешті-решт перевершила атмосферу англійських праць. Ця похмура присутність раптом проявилася обличчям – обличчям, яке було всюди, воно дивилось на мене зі шпалер за столом, з підставки на столі, зі старої вишивки на стіні, з обкладинки папки, з начерку біля вікна. У кожному разі це було те саме обличчя, з різним виразом, під різним кутом, але це було одне обличчя із широкими вилицями, вусами, обличчя середньовічного володаря.
Тургут спостерігав за мною.
– А, ви знаєте, хто це, – сказав він похмуро. – Я зібрав його в різних ракурсах, як ви бачите.
Ми стояли пліч-о-пліч і дивилися на надрукований портрет у рамочці на стіні за столом. Це була репродукція того малюнка, який я бачив удома, тільки цього разу обличчя дивилося прямо – так, що чорні як сажа очі, здавалося, простромлювали нас своїм поглядом.
– Де ви знайшли всі ці різні зображення? – запитав я.
– Де тільки міг. – Тургут показав на папку на столі. – Іноді я змальовував їх зі старих книг, іноді знаходив у магазинах антикваріату або на аукціонах. Просто неймовірно, як багато таких картинок гуляє нашим містом, це помітно, коли шукаєш їх. Я думав, що коли зберу їх усі, тоді, напевне, зможу розгадати таємницю моєї дивної книги в його очах. – Він зітхнув. – Але ці малюнки такі грубі, чорно-білі. Мені було цього не досить, і я попросив свого друга-художника зібрати їх усі воєдино.
Він підвів нас до ніші біля одного вікна, де чорні штори, теж із чорного вельвету, щось закривали. Страх охопив мене ще до того, як Тургут простягнув руку до завіси, а коли хитро повішені штори розсунулись після його дотику, моє серце завмерло. Ми побачили живий портрет чоловіка, написаний олією, це було зображення голови й плечей кремезного молодого чоловіка. У нього було довге волосся, важкі чорні завитки спадали із плечей. Обличчя було неймовірно гарне й жорстоке, шкіра бліда, неприродно зелені очі, довгий ніс, широкі ніздрі. Чутливі червоні губи були вигнуті під темними вусами і міцно стиснуті, ніби для того, щоб змусити підборіддя не тремтіти. У нього були гострі вилиці, важкі чорні брови під темно-зеленим конусоподібним вельветовим капелюхом з коричнево-білим пером. Обличчя було повне життя, але цілком позбавлене жалю, воно сяяло силою й жвавістю, але не приховувало нестійкості характеру. Очі найбільше нервували мене в цій картині: вони простромлювали нас своїм поглядом, немов живі, і через кілька секунд я з полегшенням відвернувся. Хелен, яка стояла поруч зі мною, підсунулася ближче до мого плеча більше для того, щоб заспокоїти мене, а не себе.
– Мій друг – дуже гарний художник, – тихо промовив Тургут. – Тепер ви розумієте, чому я тримаю цю картину за шторою. Я не люблю дивитися на неї, коли я працюю. – Я подумав про те, що було б точніше, якби він сказав, що не любить, коли портрет дивиться на нього. – Приблизно такий вигляд мав Влад Дракула 1456 року, коли почав правити Валахією. Тоді йому було двадцять п’ять років, він був добре освічений, судячи зі стандартів того часу, до того ж він чудово їздив верхи. У наступні двадцять років він убив приблизно п’ятнадцять тисяч своїх співвітчизників, іноді з політичних міркувань, але найчастіше заради задоволення дивитися, як вони помирають.
Тургут закрив штори, і я зрадів, що ті яскраві, жахливі очі зникли.
– У мене ще є дещо цікаве для вас тут, – сказав він, показуючи на дерев’яну засклену шафу. – Це печатка Ордену Драконів, яку я знайшов на ринку старовинних речей біля старого порту. Це срібний кинджал часів ранньої епохи оттоманів у Стамбулі. Я вірю в те, що його використовували для полювання на вампірів, бо про щось схоже свідчать слова на руків’ї. Ланцюги й вістря, – він показав нам іншу шафу, – були предметами катувань, може, навіть із самої Валахії. А отут, друзі мої, – приз.
Зі стола він дістав маленьку дерев’яну коробочку і відкинув кришку. Усередині, серед складок чорного атласу, лежало кілька гострих предметів, схожих на хірургічні інструменти, а також маленький срібний пістолет і срібний ніж.
– Що це? – Хелен обережно потягнулася до коробки, а потім забрала руку.
– Це справжній набір зброї для полювання на вампірів, йому сто років, – з гордістю відповів Тургут. – Гадаю, це з Бухареста. Кілька років тому один мій друг колекціонер привіз його мені. Було багато таких, їх продавали мандрівникам, які вирушали у Східну Європу у вісімнадцятому й дев’ятнадцятому сторіччях. Зазвичай тут ще лежав часник, ось у цьому місці, але я свій підвісив.
Він показав жестом на двері, в мене по спині пішов холодок, коли я побачив довгі зв’язки сушеного часнику по обидва боки від входу просто перед його столом. Я раптом зрозумів, як це було у випадку з Россі тиждень тому: професор Бора був не просто сумлінним ученим, він був божевільним.
Через кілька років я краще зрозумів свою першу реакцію, те занепокоєння, яке я відчув, побачивши кабінет Тургута: ця кімната, повна інструментів для катувань, могла цілком відтворити кімнату в замку Дракули. Існує відомий факт про те, що ми, історики, цікавимось тим, що частково є нашим відбиттям, можливо, тією нашою частиною, яку ми б раді приховати, хіба що давши їй волю у науковому дослідженні. Справді, як тільки ми захоплюємося нашим предметом, він дедалі більше заповнює нашу свідомість. Через кілька років, під час візиту в американський університет (не мій), мене познайомили з одним із перших істориків нацистської Німеччини. Він жив у затишному будинку на краю університетського містечка, де він збирав не тільки книги на цю тему, а також порцеляну третього Рейху. Собаки, дві величезні німецькі вівчарки, охороняли його двір удень і вночі. Коли ми сиділи в його вітальні з іншими викладачами, він розповідав мені у грубих висловах, як він ненавидів злочини Гітлера і як хотів викрити його в дрібних деталях перед усім цивілізованим світом. Я рано тоді пішов із вечірки, обережно проходячи повз великих собак, і довго не міг відігнати почуття відрази.
– Можливо, ви подумаєте, що це занадто, – сказав Тургут, вибачаючись, ніби він зрозумів мої думки. Він усе ще показував на часник. – Просто я не люблю сидіти тут, оточений цими злими думками про минуле без захисту, розумієте? А тепер давайте я покажу вам те, заради чого ми сюди прийшли.
Він запропонував нам сісти у крісла-гойдалки, оббиті дамаською парчею. Спинка мого крісла була викладена якимись шматочками, що це було… кістка? Я не став на неї обпиратися. Тургут зняв важку папку із книжкової шафи. Звідти він дістав перемальовані від руки документи, які ми бачили в архіві, начерки були схожі на перемальовки Россі, тільки ці були зроблені з більшою акуратністю, а потім він дістав лист і простягнув його мені. Лист був надрукований на університетському папері й підписаний Россі. Не було ніякого сумніву в тому, що це був саме його підпис, подумав я, адже вигнуті букви «Б» і «Р» були мені добре знайомі. У той час, як був написаний лист, Россі вже викладав у Сполучених Штатах. Кілька рядків підтверджували розповідь: він, Россі, нічого не знав про архів султана Мехмеда. Йому було шкода розчаровувати професора Бора, але він сподівався, що робота професора процвітатиме. Це був дуже загадковий лист.
Потім Тургут дістав маленьку книгу в старовинній шкіряній палітурці. Мені було важко відразу не кинутися до неї, але я судорожно стримував себе й чекав, поки Тургут ніжно відкрив її, спочатку показав нам порожні сторінки спереду й до кінця, а потім зображення в центрі: знайомі контури, дракон з короною на голові, моторошно розгорнуті крила, у пазурах напис із тим самим єдиним застрашливим словом. Я відкрив свій портфель, який приніс із собою, і дістав звідти власну книгу. Тургут поклав обидві книги поруч на столі. Кожен із нас став порівнювати свій скарб зі злим подарунком іншого, і ми обидва помітили, що дракони були однакові, його дракон також займав увесь розворот повністю, його малюнок був темніший, мій більш вицвілий, але вони були однакові! Навіть була однакова пляма біля кінчика хвоста дракона, ніби в гравюрі було таке місце, куди під час кожного друкування затікало чорнило. Хелен мовчки розглядала обидві книги.
– Неймовірно! – нарешті видихнув Тургут. – Я ніколи не мріяв про такий день, коли побачу другу таку саму книгу.
– І почуєте про третю, – нагадав я йому, – пам’ятаєте, що я бачив на власні очі таку саму третю книгу. Малюнок у книзі Россі був таким самим.
Тургут кивнув.
– І що, друзі мої, це може означати? – він уже розкладав копії карт поруч із книгами й порівнював обриси дракона з річками й горами. – Разюче… – промурмотів він. – Подумати тільки, сам я ніколи не помічав цього раніше. Вони справді схожі. Дракон – це карта. Але карта чого? – його очі заблищали.
– Саме це намагався з’ясувати Россі тут, в архіві, – сказав я, зітхнувши. – Ех, якби тільки він зробив більше кроків пізніше, щоб розгадати значення.
– Можливо, він робив, – задумливо сказала Хелен, і я обернувся до неї, щоб запитати, що вона мала на увазі. Тієї миті двері між дивними гірляндами з часнику розчинилися, і ми обоє підскочили від несподіванки. Але замість якогось монстра у дверях з’явилася маленька всміхнена жінка в зеленій сукні. Це була дружина Тургута. Ми всі підвелися, щоб привітатися з нею.
– Добрий день, люба. – Тургут швидко завів її в кімнату. – Ось мої друзі, професори зі Сполучених Штатів, як я й казав тобі.
Він по черзі відрекомендував нас, а місіс Бора потисла нам руки, чемно посміхаючись. На зріст вона була вдвічі менша за Тургута, у неї були зелені очі, обрамлені довгими віями, трохи гачкуватий ніс і копиця рудого волосся.
– Вибачте, що не зустріла вас раніше, – вона повільно говорила англійською, обережно вимовляючи всі слова. – Напевно, мій чоловік нічим не нагодував вас, так?
Ми запевнили її, що нас нагодували чудовим обідом, але вона із сумнівом похитала головою.
– Містер Бора ніколи не годує гостей смачним обідом. Я… доведеться посварити його! – вона погрозила своїм маленьким кулачком чоловікові, а той, задоволений, дивився на неї.
– Я дуже боюся свою дружину, – сказав він нам самовдоволено. – Вона дика, як амазонка.
Хелен, що дивилася на місіс Бора зверху, посміхнулася їм обом, вони насправді були неповторні.
– А зараз, – сказала місіс Бора, – він набридає вам своєю жахливою колекцією, вибачте.
За кілька хвилин ми знову сиділи на розкішних диванах, а місіс Бора наливала нам каву. Я бачив її витончену, мініатюрну красу, у неї були спокійні манери, на вигляд їй було років сорок. Англійська в неї була на середньому рівні, але вона прикрашала це гарним гумором, ніби її чоловік часто приводив додому англійських гостей. У неї була проста, елегантна сукня, вишукані жести. Я уявляв маленьких дітей, з якими вона працювала в дитячому садку, вони, мабуть, доходили їй до підборіддя. Я задумався про те, чи є в них із Тургутом власні діти, бо в кімнатах не було фотографій дітей і жодних інших доказів їх існування, але запитати я не наважувався.
– Мій чоловік показав вам місто? – запитала місіс Бора Хелен.
– Так, дещо, – відповіла Хелен. – Боюся, сьогодні ми забрали в нього багато часу.
– Ні, це я зайняв багато вашого, – Тургут із задоволенням попивав каву. – Але в нас попереду все ще багато роботи. Люба, – звернувся він до дружини, – ми шукаємо зниклого професора, тому я буду зайнятий кілька днів.
– Зниклого професора? – спокійно посміхнувшись, запитала його місіс Бора. – Добре, але спочатку ми маємо пообідати. Сподіваюсь, ви будете їсти? – вона звернулась до нас.
Думка про їжу була нестерпною, я намагався не дивитися на Хелен. Хоча для Хелен це, здавалося, було цілком нормальним:
– Спасибі, місіс Бора, ви дуже люб’язні, але нам треба повертатися в наш готель, у нас там зустріч о п’ятій годині.
– Правда? – я був уражений, але мені нічого не залишалося, як підіграти: – Так, так. Один американець прийде до нас увечері. Але ми сподіваємося побачити вас обох знову.
Тургут кивнув.
– Я зараз перегляну в моїй бібліотеці все, що може хоч якось допомогти нам. Ми маємо подумати, чи не знаходиться могила Дракули в Стамбулі. Може, ці карти показують якусь частину міста. Тут у мене є кілька старих книг про місто, а також декілька друзів, у яких можна знайти гарні колекції. Сьогодні ввечері я пошукаю для вас усе це.
– Дракула, – місіс Бора похитала головою. – Мені Шекспір подобається більше, ніж Дракула. Це, принаймні, здоровий інтерес. До того ж, – вона грайливо поглянула на чоловіка, – Шекспір оплачує наші рахунки.
Вони провели нас до самих дверей, де ми попрощалися, і Тургут змусив нас пообіцяти, що ми зустрінемося з ним завтра о дев’ятій годині біля нашого готелю. Він принесе нову інформацію, якщо знайде її, і ми ще раз сходимо в архів, щоб подивитися, чи є там якісь зміни. А тим часом, попередив він нас, ми повинні бути обережнішими, скрізь помічати ознаки стеження або небезпеки. Тургут хотів провести нас до самого готелю, але ми запевнили його, що самі доїдемо на поромі, який вирушав за двадцять хвилин, як він сказав. Подружжя Бора провело нас до самого під’їзду. Вони, стоячи поруч на сходах, трималися за руки і гукали нам «до побачення». Я раз чи два обертався, поки ми йшли вулицею під покривом листя фігових дерев і лип.
– Це щасливий шлюб, гадаю, – сказав я Хелен і відразу ж пошкодував, тому що вона характерно пирхнула.
– Ходімо, янкі, – сказала вона. – У нас іще є справи.
Зазвичай я б посміхнувся на такі слова, але тоді щось змусило мене обернутися. Я подивився на неї й здригнувся. У моїй голові крутилася ще одна думка під час цього дивного вечірнього візиту, я відганяв цю думку від себе до останньої миті. Дивлячись на Хелен, коли вона спрямувала на мене свій оцінюючий погляд, я був уражений подібністю між її сильними гарними рисами обличчя й тим відразливим портретом, що висів за завісою у Тургута.
Розділ 33
Коли експрес у Перпіньян остаточно зник за сріблистими деревами й дахами сільських будинків, Барлі стрепенувся:
– Отже, він на потязі, а ми ні.
– Так, – відповіла я. – І він знає, де ми.
– Не надовго, – Барлі попрямував до каси, у якій старий чоловік, здавалося, куняв, але потім набрав поважного вигляду. Потім він повернувся і сказав: – Наступний потягу Перпіньян буде не раніше завтрашнього ранку, немає й жодного автобуса до найближчого міста до завтрашнього вечора. Залишається найняти кімнату на якійсь фермі, приблизно за півкілометра від села. Ми можемо переночувати там і повернутися завтра вранці на наш потяг.
Я не знала, гніватися чи плакати.
– Барлі, я не можу чекати до завтрашнього ранку! Ми гаємо багато часу.
– Але більше нічого немає, – роздратовано заперечив Барлі. – Я питав про таксі, машини, вантажівки, візки, автостоп, що ще ти хочеш, щоб я зробив?
Ми йшли селом мовчки. Був пізній вечір, що приходив на зміну сонному теплому дню. Усі, кого ми бачили біля дверей або в садах, здавалися нам заціпенілими, ніби хтось наклав на них прокляття. Коли ми наблизилися до фермерського будинку, то побачили вивіску, намальовану від руки, й прилавок, на якому продавалися яйця, сир і вино. Вийшла жінка, витираючи руки об простий фартух; вона начебто й не здивувалася, побачивши нас. Коли Барлі відрекомендував мене як свою сестру, вона приємно посміхнулася і не ставила жодних питань, навіть не поцікавившись, чому в нас немає багажу. Барлі запитав, чи є в неї кімната для нас, і жінка відповіла стиха: «Так, так» – ніби вона розмовляла сама з собою. Фермерський двір був геть укритий суцільним брудом, де-не-де росли квіти, бігали кури, під карнизом стояли пластикові кошики, кам’яні хліви й будинок безладно тулилися посеред двору. Дружина фермера сказала нам, що ми можемо повечеряти в саду, а наша кімната буде поруч із садом, у старій частині будинку.
Ми мовчки пішли за нашою господаркою через ледь освітлену кухню й увійшли в маленьке крило, де колись, напевно, спали кухарі. У спальні мене приємно здивували два ліжка, що стояли біля протилежних стін, розділених великою дерев’яною шафою. Кімната для вмивання була поруч, там був фарбований туалет і раковина. Усе було бездоганно чистим, штори накрохмалені, старовинна вишивка на стіні сяяла в променях сонця. Я пішла у ванну і вмилася холодною водою, поки Барлі розплачувався з жінкою.
Коли я вийшла, Барлі запропонував прогулятися, господарка обіцяла приготувати вечерю лише за годину. Спочатку я не хотіла залишати надійні стіни ферми, але зовні, під гіллям тінистих дерев було прохолодно, і ми гуляли по руїнах колись, напевно, багатого будинку. Барлі протиснувся через огорожу, і я пішла за ним. Від кам’яних стін залишився тільки фундамент, тепер це були лише обриси колишніх кімнат і стін, одна вціліла вежа надавала цій місцині величі. У наполовину відчиненому хліву лежало сіно, було таке враження, що старий будинок використовували як сховище. Яскравий промінь світла падав на стайні.
Барлі сів на руїни й подивився на мене.
– Бачу, ти розлючена, – сказав він з досадою. – Звісно, ти не проти, щоб я рятував тебе від неминучої небезпеки, але я ж маю ще й надалі подбати, щоб в тебе не було жодних негараздів.
Від його нахабства в мене на якусь мить перехопило подих.
– Як ти смієш? – нарешті сказала я й пішла від нього, спотикаючись об каміння.
Я почула, як Барлі наздоганяє мене.
– Ти б хотіла залишитись на тому потязі? – запитав він спокійнішим голосом.
– Звичайно ж, ні, – я не оберталася до нього. – Але ти також добре знаєш, як і я, що мій батько вже може бути в Сен-Матьє.
– Але Дракула, або хто б це не був, ще не там.
– Він тепер на день попереду нас, – відповіла я, дивлячись через поля.
Удалечині, за вершинами тополь, бовваніла сільська церква. Усе було таким же яскравим, як на картинці, бракувало лише кіз і корів.
– По-перше, – сказав Барлі (я ненавиділа його за повчальний тон), – ми не знаємо, хто був на тому потязі. Може, це був не сам лиходій. У нього були свої приспішники, судячи з листів твого батька, правильно?
– Тоді ще гірше, – відповіла я, – якщо це був один із його приспішників, тоді він сам міг бути вже Сен-Матьє.
– Або… – почав Барлі й зупинився. Я знала, що він збирався сказати. – Або він тут, поруч із нами.
– Ми точно дали зрозуміти, де ми зараз перебуваємо, – сказала я, щоб іще дужче його помучити.
– А хто це вередує? – Барлі підійшов до мене і трохи незграбно обійняв мене за плечі, і я зрозуміла, що він говорив так, ніби справді вірив історії мого батька. Сльози, які марно намагалися залишитися під віями, не втрималися й покотилися по щоках. – Ну ж бо… припини! – сказав Барлі. Поклавши голову йому на плече, я відчула, що його сорочка була мокрою від поту. За хвилину я відхилилась, і ми мовчки пішли вечеряти у фермерському саду.
Дорогою в готель Хелен майже нічого не говорила, тому я спостерігав за перехожими, вишукував у них будь-який знак ворожості, час від часу озирався, щоб перевірити, чи за нами не стежать. Доки ми дійшли до своїх кімнат, мою голову заповнювали думки про нашу безтурботність, про те, що в нас катастрофічно не вистачає інформації, щоб шукати Россі. Чи якийсь список книг, більшість із яких навіть не існує, міг допомогти нам?
– Ходімо до мене в кімнату, – сказала Хелен без церемоній, тільки-но ми підійшли до пансіону. – Нам треба поговорити наодинці.
Відсутність у неї дівочої сором’язливості, мабуть, побавила б мене за інших обставин, але зараз її обличчя було таким рішучим і серйозним, що мені залишалося тільки гадати про те, що вона мала на думці. Хоча тієї миті ніщо не могло б бути менш звабним, ніж вираз її обличчя. Ліжко в її кімнаті було акуратно застелене, а деякі її особисті речі були прибрані. Вона присіла на підвіконня й показала мені жестом на стілець.
– Послухай, – сказала вона, знімаючи рукавички й капелюшок. – Мені дещо спало на думку. Я думаю, що ми в пошуках Россі зайшли у глухий кут.
Я похмуро погодився.
– Саме про це я й думав останні півгодини. Хоча, може, Тургут знайде якусь нову інформацію серед своїх друзів.
Вона недовірливо похитала головою.
– Не будемо віддаватися незбутнім мріям.
– Нездійсненним мріям, – виправив я її без ентузіазму.
– Нездійсненним мріям, – повторила вона. – Я подумала про те, що ми ігноруємо дуже важливе джерело інформації.
Я вп’яв очі в неї.
– Яке це?
– Мою матір, – сказала вона просто. – Ти мав рацію, коли запитував мене про неї ще в Сполучених Штатах. Я цілий день про неї думала. Вона знала професора Россі задовго до того, як ти з ним познайомився, а я ніколи не розпитувала її про нього відтоді, коли вона сказала, що він мій батько. Не знаю, чому не запитувала, напевно, тому, що це було для неї болючою темою. До того ж, – вона зітхнула, – моя мати дуже проста. Я не думала, що вона може щось доповнити до моїх знань про роботу професора Россі. Навіть коли вона торік сказала мені, що професор Россі вірив у те, що Дракула все ще живий, я не здивувалася, адже я знаю, як багато в ній забобонів. Але зараз я думаю, чи не знає вона чогось, що може допомогти нам знайти його.
Надія ввірвалася в моє серце з її словами.
– Але як же нам поговорити з нею? Ти ж казала, що в неї немає телефону.
– Так, немає.
– Тоді… що?
Хелен склала рукавички й кокетливо ляснула ними об коліно.
– Нам треба буде зустрітися з нею особисто. Вона живе в селі під Будапештом.
– Що? – тепер прийшла моя черга дратуватися. – О, як легко. Ми просто сядемо на потяг із твоїм угорським паспортом і з моїм… американським і заїдемо поговорити з твоєю матінкою про Дракулу.
Несподівано Хелен посміхнулася.
– Немає причини гніватися, Поле, – сказала вона. – Є така угорська приказка: «Якщо щось можливо, це можна зробити».
Я розсміявся:
– Гаразд. Який у тебе план? Я помітив, що в тебе завжди один знайдеться.
– Так, у мене є один, – вона розправила рукавички. – Насправді я сподіваюся, що в моєї тітки виникне план.
– Твоєї тітки?
Хелен дивилась у вікно на блідо-жовті тиньковані старі будинки через вулицю. Вечоріло, і середземноморське сонце, яке я вже полюбив, забарвило у золотаві кольори все місто.
– Моя тітка працює в угорському міністерстві внутрішніх справ з 1948 року, вона досить поважна особа. Я здобула свою стипендію завдяки їй. У моїй країні неможливо досягти чогось без допомоги дядька або тітки. Вона старша сестра і зі своїм чоловіком допомогла моїй матері втекти з Румунії в Угорщину, де вони жили, це було саме перед моїм народженням. Ми дуже близькі з нею, вона зробить усе, що б я не попросила. На відміну від моєї матері, у неї є телефон, я думаю, нам треба зателефонувати їй.
– Ти вважаєш, що вона покличе твою матір і ми зможемо з нею поговорити?
Хелен застогнала.
– О Боже, ти думаєш, що ми зможемо говорити з ними по телефону про щось особисте й суперечливе?
– Вибач, – сказав я.
– Ні, ми самі туди поїдемо. Моя тітка це влаштує. Таким чином, ми зможемо особисто поговорити з матір’ю. До того ж, – якась ніжність з’явилася в її голосі, – вона буде така рада мене бачити. Це не так далеко звідси, а я не бачила її уже два роки.
– У такому разі, – сказав я, – заради Россі я готовий на все, хоча мені важко уявити, як можна просто так у темпі вальсу потрапити в комуністичну Угорщину.
– Ха! – чмихнула Хелен: – Тоді тобі буде ще важче уявити, як ти, за твоїми ж словами, в темпі вальсу потрапиш у комуністичну Румунію.
Цього разу я помовчав.
– Я знаю, – сказав я нарешті. – Я теж про це думав. Якщо могила Дракули не в Стамбулі, тоді де вона ще може бути?
Ми сиділи хвилину мовчки, кожен замислився про своє, у думках ми були неймовірно далекі одне від одного. Потім Хелен випросталася.
– Треба буде запитати в господарки, чи можна нам зателефонувати з холу, – сказала вона. – Тітка незабаром повернеться з роботи, мені хотілося б поговорити з нею просто зараз.
– Можна піти з тобою? – запитав я. – Зрештою, це мене теж стосується.
– Звичайно.
Хелен надягла рукавички, і ми пішли вниз, у вітальню. Десять хвилин у нас пішло на те, щоб пояснити наші наміри, але справа прискорилася, коли ми дали кілька турецьких лір і пообіцяли повністю заплатити за телефонний дзвінок. Хелен сиділа на стільці у вітальні й набирала величезну кількість цифр. Нарешті я побачив, як її обличчя посвітлішало.
– З’єднали, – вона посміхнулась мені щиро й відкрито. – Моїй тітці це не сподобається, – промовила вона, але раптом її обличчя засяяло: – Єва? – запитала вона. – Це Хелен!
Слухаючи уважно, я зрозумів, що вони, мабуть, розмовляють угорською. Я знав, що румунська мова належала до романської групи мов, тому думав, що зрозумію хоч кілька слів. Але мова Хелен була схожа на кінський галоп, до цієї фінно-угорської стихії я не міг пристосувати свої вуха ні на мить. Я подумав про те, розмовляє вона зі своїми родичами румунською чи ця частина їхнього життя померла давно під тиском держави. Голос її то підвищувався, то спадав, іноді його переривала посмішка, а іноді насуплені брови. Тітка Єва на іншому кінці дроту, мабуть, хотіла багато про що їй розповісти, іноді Хелен уважно слухала, а іноді вставляла якісь короткі вигуки.
Хелен, здавалося, забула про те, що я стою поруч, але потім раптом підвела погляд, хитро й переможно посміхнулася, ніби результат перемовин виявився позитивним. Вона посміхнулася в слухавку й повісила її. Тієї самої миті поруч із нами з’явилася наша консьєржка (її, очевидно, непокоїв телефонний рахунок), я швидко відрахував їй домовлену суму, додав ще трохи й поклав у її простягнену руку. Хелен уже піднімалася в кімнату, подаючи мені знак, щоб я йшов за нею. Я вважав, що така її таємничість дещо надмірна, але що я врешті-решт міг знати?
– Швидше, Хелен, – застогнав я, знову сідаючи у крісло. – Очікування мене вбиває.
– Гарні новини, – сказала вона спокійно. – Тітка, принаймні, постарається допомогти.
– Що ж ти їй сказала?
Вона посміхнулася.
– Мені треба було так багато сказати їй по телефону, але я мусила говорити офіційним тоном. Я сказала їй, що приїхала з колегою в Стамбул з метою наукового дослідження і що нам треба провести п’ять днів у Будапешті, аби закінчити наше дослідження. Я пояснила їй, що ти американський професор і що ми пишемо спільну статтю.
– На яку тему? – запитав я, починаючи щось розуміти.
– Робітничі рухи в Європі під час оттоманської окупації.
– Непогано, але я нічогісінько не знаю про це.
– Усе гаразд, – Хелен змахнула щось із коліна на своїй чорній спідниці. – Я розповім тобі трохи про це.
– Ти справді пішла в батька, – її ерудиція нагадала мені Россі, а цей коментар вилетів у мене раніше, ніж я міг про нього подумати.
Я глянув на неї, боячись, що якось скривдив її. Мені спало на думку, що тоді вперше зрозумів, що думаю про неї як про справжню дочку Россі, ніби навіть непомітно для себе я пройнявся цим.
Хелен здивувала мене тим, що посумнішала.
– Це гарне питання для генетики, – все, що вона сказала. – У кожному разі, Єва була незадоволена, коли я сказала, що ти американець. Я знала, що так і буде, адже вона завжди вважала мене імпульсивною й занадто схильною до ризиків. Напевно, це так, і звичайно ж, їй треба було зобразити невдоволення для тих, хто прослухує телефони.
– Навіщо?
– Їй треба думати про свою роботу й статус. Але вона сказала, що придумає що-небудь для нас, завтра ввечері я зателефоную до неї. Ось такі справи. Моя тітка дуже розумна, я не сумніваюся, що вона знайде вихід. Ми візьмемо квитки зі Стамбула в Будапешт і назад. Може, літаком, коли знатимемо більше?
Я тихенько зітхнув, думаючи про майбутні витрати, про те, чи витримають мої ресурси, але сказав лише:
– Мені здається, вона має бути чарівницею, щоб втягти мене в Угорщину й захистити нас від неприємностей на цьому шляху.
Хелен розсміялася.
– Вона справді чарівниця. Саме тому я не вдома й не працюю в культурному центрі в селі моєї матері.
Ми знову пішли вниз, ніби за спільною згодою, і вийшли на вулицю.
– Зараз ми мало що можемо зробити, – розсудив я. – Нам треба почекати до завтра, поки Тургут не надасть нам інформацію і поки не почуємо новини від твоєї тітки. Мушу сказати, що мені важко дається все це очікування. Що будемо робити весь цей час?
Хелен замислилася на хвилину, стоячи в золотавому світлі вулиці. Вона знову надягла рукавички й шапочку, але промені призахідного сонця все-таки надали її волоссю червонуватого відтінку.
– Я 6 хотіла оглянути місто, – сказав вона нарешті. – Чи повернуся я коли-небудь сюди? Може, ходімо до Айя-Софії? Чому б не прогулятися туди перед вечерею?
– Так, я теж не проти.
По дорозі до цієї прекрасної споруди ми не розмовляли, але коли наблизилися до неї й побачили, як бані й мінарети знову бовваніють на обрії, я відчув, як наше мовчання глибшало, ми ніби йшли ближче одне до одного. Я замислився про те, чи відчувала це Хелен, чи було це дією чаклунства цієї неймовірно величезної церкви, що нависала над нами, підкреслюючи нашу мізерність. Я все ще роздумував над словами Тургута день тому – про те, що Дракула прокляв це чудове місто.
– Хелен, – сказав я, хоча мені не хотілося переривати тишу між нами. – Як ти гадаєш, його могли поховати тут… тут, у Стамбулі? Це пояснило б занепокоєння султана Мехмеда після його смерті…
– Га? А, так, так, – вона кивнула, ніби схвалюючи моє рішення не вимовляти його ім’я на вулиці. – Це цікава ідея, але хіба тоді султан Мехмед не знав би про це? Тоді Тургут, напевно, вже знайшов би який-небудь доказ цього. Я не вірю, що таке могло зберігатися тут століттями.
– Також дуже важко повірити в те, що Мехмед дозволив би поховати одного зі своїх ворогів у Стамбулі, звичайно, якщо він про це знав.
Вона, здавалося, була занадто занурена у свої думки. Ми були майже біля великого входу в Айя-Софію.
– Хелен… – тихо сказав я.
– Що?
Ми зупинилися серед людей, туристи й прочани входили й виходили крізь широкі ворота. Я став поруч із Хелен так, щоб тільки вона могла мене чути, і говорив майже їй у вухо.
