Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 48 страниц)

Розділ 8

– Я прочитав першого листа:

13 грудня 1930 року

Трініті-коледж, Оксфорд

Мій любий і нещасний спадкоємцю!

Мені приємно усвідомлювати той факт, що за церковним календарем сьогодні день Лючії, святої Світла. Цю традицію принесли вікінги з Італії. Що може бути кращим захистом від сил темряви – внутрішніх, зовнішні і вічних; що може бути кращим за світло й тепло, коли насувається найкоротший та найхолодніший день року? Я все ще тут після безсонної ночі. Чи будеш ти здивований, коли я скажу тобі, що зараз я сплю зі жмутом часнику під подушкою й ношу на своїй атеїстичній шиї маленький золотий хрестик? Звичайно ж, це не так, я не роблю всього цього, але я дозволю тобі уявити такі форми захисту, якщо ти хочеш знати, у них є свої психологічні й інтелектуальні еквіваленти. І з цими я не розлучаюся ні вдень ні вночі.

Підіб’ємо підсумки мого дослідження: так, минулого літа я змінив свої плани, щоб поїхати в Стамбул, я вніс зміни через один маленький пергамент. Я вивчив кожен документ, який мені пощастило знайти в Оксфорді й у Лондоні, я вивчив усе, що може хоч якось стосуватись Дракули й моєї загадкової порожньої книги. Я зробив велику кількість записів на цю тему, які ти, схвильований читачу, знайдеш у конверті разом із цими листами. З того часу я додав до них дещо, про що ти дізнаєшся пізніше, я сподіваюся, ці записи захищатимуть й оберігатимуть тебе.

Я не раз збирався кинути це марне дослідження, цю гонитву за випадковим знаком у випадково знайденій книзі того вечора, коли я збирався вирушити у Грецію. Я чудово розумів, що сприйняв усе це як виклик долі, у який, до речі, навіть не вірив. Можливо, я переслідував невловиме й зле слово «Дракула» по всій історії через наукову браваду, щоб довести собі, що можу знайти історичний слід чого завгодно. До речі, через це я заганяв себе у тверді рамки дисципліни, я склав чисті сорочки й вигорілий на сонці капелюх, я забув про все того останнього вечора.

Але, як завжди, я дуже ретельно збирався в подорож і того вечора перевершив сам себе – у мене ще залишався час до того, як лягти спати, щоб уранці вирушити на потяг. У мене був вибір: я міг піти в «Голден Вулф», замовити собі пива й перевірити, чи там був мій вірний друг Хеджес, або – невдала думка – всупереч своєму бажанню, я міг ще раз зайти у відділ рідкісної книги, що працював до дев’ятої. Там була одна папка, яку я хотів знайти (хоча сумнівався, що це зможе хоч якось допомогти справі). У ній ішлося про Оттоманську імперію, яка вразила мене тим, що існувала в період життя Влада Тепеса, оскільки перелічені там документи були датовані переважно серединою й кінцем п’ятнадцятого сторіччя.

Звичайно ж, я говорив собі, що мені не слід ганятися за кожним документом про Європу або Азію того періоду – на це можна витратити роки, навіть ціле життя, а я не збирався писати статтю про ці криваві марні перегони. Але я повернув в інший бік від веселого пабу – це була помилка, що згубила багатьох нещасних учених, і я пішов у відділ рідкісної книги.

Я легко знайшов папку з документами, у якій було чотири чи п’ять згортків з оттоманських земель – усе це подарували університетові у вісімнадцятому столітті. Кожен згорток написано арабською в’яззю. У першому опис був англійською мовою, завдяки якій я зрозумів, що це не було дорогоцінним скарбом, якщо можна так сказати. (Я одразу звернувся до англійського тлумачення, тому що, на жаль, моя арабська була на початковій стадії, де, імовірно, вона й залишиться. Людина може володіти тільки декількома необхідними мовами або кинути всі й зайнятися лінгвістикою.) У трьох згортках була інформація про податки, що стягував султан Мехмед II з народів Анатолії. В останньому перелічувалися податки, які збиралися з міст Сараєво й Скоп’є. Це було вже набагато ближче до дому, зважаючи на те, що домом для мене в той час було житло Дракули у Валахії, але все одно це було далеко, тим більше з огляду на ті часи. Зітхнувши, я переглянув документи й вирішив, що ненадовго все-таки треба буде заскочити в «Голден Вулф», щоб поліпшити свій настрій. Збираючи письмена, щоб скласти їх назад у папку, я звернув увагу на невеликий напис на звороті останнього документа.

Це був короткий список, написаний звичайним шрифтом на звороті документа про податки, що стягувались із Сараєво й Скоп є. Зацікавившись, я прочитав цей список. З’ясувалося, що там записувалися витрати: придбані товари були записані ліворуч, а вартість у невизначеній валюті була акуратно позначена праворуч. «П’ять молодих гірських левів для Його Величності султана, 45, – читав я з інтересом. – Два золоті ремені з коштовним камінням для султана, 290. Двісті овечих шкур для султана, 89, – від останнього напису в мене волосся на руках стало сторчма, і я підніс документ до очей. – Карти й військові записи Ордену Дракона, 12».

Ти можеш запитати, як міг я прочитати все це за один раз, коли, як я вже зізнався, у мене мінімальні знання з арабської? Мій кмітливий читачу, ти пильнуєш, уважно стежиш за кожним моїм словом і правильно робиш. Той напис, той середньовічний меморандум був написаний латиною. А внизу стояла дата, ледве помітна, саме через неї я причепився до цього напису: 1490 рік.

1490 року, згадав я, Орден Дракона лежав у руїнах, розгромлений оттоманською імперією, Влад Дракула вже чотирнадцять років як помер і був похований, за легендою, у монастирі на озері Снагов. Карти Ордену, записи й таємниці, судячи з цього неясного напису, купувалися дешево, дуже дешево у порівнянні з ременями, посипаними коштовним камінням, і купою овечих шкур. Можливо, їх запропонували цьому купцеві в останню мить як цікавий екземпляр, приклад перемоги над бюрократією, щоб потішити й підлеститись до ерудованого султана, чий батько або дід захоплювався жорстокістю Ордену Дракона, що тривожив кордони імперії. Чи був цей торговець балканським мандрівником, може, він писав латиною й говорив на слов’янських і латинських діалектах? Без сумніву, він був добре освічений, якщо зміг написати все це. Можливо, це був єврейський торговець, що володів трьома або чотирма мовами. Ким би він не був, я подякував йому за те, що він записав ці витрати. Якби тільки караван із цим добром пройшов свій шлях без перешкод, якби він благополучно потрапив у руки султана, якби (що мало ймовірно) все це могло зберегтися в скарбниці султана, серед коштовностей, битої міді, візантійського скла, по-варварськи викрадених церковних реліквій, творів перських поетів, книг про кабалу, атласів, астрономічних карт…

Я підійшов до стола, за яким сидів бібліотекар і перевіряв шухляди.

– Вибачте, – сказав я, – у вас є списки історичних архівів країн? Архіви… Туреччини, наприклад?

– Я знаю, що ви шукаєте, сер. Існує такий перелік, його складають для університетів і музеїв, хоча ці списки не завершені. У нас їх немає, але ви можете подивитися в центральній бібліотеці. Вона відчиняється завтра о дев’ятій годині ранку.

Я згадав, що мій потяг відходить тільки о 10:14. Приблизно за десять хвилин я міг переглянути все можливе. І якщо серед них я зустріну ім’я султана Мехмеда II або імена його безпосередніх спадкоємців, тоді… зрештою, мені не так вже й хотілося подивитися острів Родос.

Щиро ваш у глибокому горі, Бартоломео Россі

Час, здавалося, зупинився у великому холі бібліотеці, незважаючи на жвавий рух. Я повністю прочитав один лист, але під ним було ще щонайменше чотири. Підвівши очі, я помітив, що за верхнім вікном видніється темно-синє небо – сутінки. Мені час уже йти, подумав я, як перелякана дитина. І знову в мене виникло бажання побігти до кабінету Россі й постукати до нього. Звичайно ж, він буде там, сидітиме за своїм столом й у жовтому світлі лампи перегортатиме сторінки манускрипта. Я знову був спантеличений, як буває після смерті друга, у нереальності ситуації, коли мозок натрапляє на неймовірність і неможливість. До речі, я був стільки ж заплутаний, як і наляканий, моє здивування тільки збільшило мій страх, тому що я не міг впізнати себе в тому стані, у якому перебував.

Міркуючи над цим, я подивився на акуратно розкладені папери на моєму столі. Вони зайняли практично всю поверхню. Через це, імовірно, ніхто не сідав напроти мене й не займав жоден стілець. Я вже почав думати про те, Чи не зібрати мені все й чи не піти додому, щоб продовжити роботу там, як раптом підійшла дівчина й сіла з іншого краю стола. Я озирнувся навколо й побачив, що всі найближчі столи були зайняті, на них лежали книги інших людей, друковані документи, шухляди каталогів і блокноти, їй більше нікуди було сісти, я зрозумів це, але раптом у мене виникло бажання захистити документи Россі, я з жахом думав про те, що їх може побачити стороння людина. Невже вони були справді такими абсурдними? Чи, може, божевільним був я?

Я вже почав збирати документи, акуратно, намагаючись зберегти їх у певному порядку, спакував їх і вже зібрався зробити той повільний, увічливий рух, яким ви запевняєте людину, котра тільки-но підсіла до вас за стіл у кав’ярні, що ви вже збираєтеся йти, як раптом помітив книгу, яку читала дівчина, піднявши її до рівня очей. Вона вже дійшла до середини, поруч із нею напоготові лежали блокнот і ручка. Я здивовано подивився на назву книги, а потім на дівчину, після чого подивився на другу книгу, яку дівчина поклала поруч. І знову глянув на дівчину.

У неї було молоде обличчя, але вже дорослої людини, навколо її очей були маленькі милі зморщечки, такі самі були й навколо моїх очей – я щоранку бачив їх у дзеркалі. У її обличчі була ледь прихована утома, і я здогадався, що вона, імовірно, була аспіранткою. У неї було витончене худе обличчя, що було б доречним на середньовічному зображенні біля вівтаря, якби не злегка розширені вилиці. Обличчя було блідим, але варто їй було з тиждень позасмагати на сонці, як шкіра набрала б оливкового кольору. Вії опущені, тверді губи й гарні брови трагічно реагували на все, що очі прочитували на сторінці. Темне, майже чорне волосся було зачесане назад від чола з більшою недбалістю, ніж було модно в ті суворі дні. Назва її книги, з огляду на величезний вибір бібліотеки, збентежила мене, я подивився на неї, а потім ще раз і знову був збентежений – у руках дівчина тримала книгу «Карпати», а біля рукава її темного светра лежала книга Брема Стокера «Дракула».

Тієї миті дівчина підвела очі й ми зустрілися з нею поглядами, тоді я зрозумів, що пильно дивився на неї і це, напевно, їй було неприємно. До речі, вона вороже подивилась на мене своїми темними, глибокими очима, але в їх глибині був ще якийсь бурштиновий відтінок, схожий на мед. Я не був, як заведено ще називати чоловіків, бабієм, радше я був самітником. Але я все розумів, мені стало соромно, тому я поквапився пояснити все. Пізніше я зрозумів, що її ворожість була захистом разюче гарної жінки, на яку постійно дивляться.

– Вибачте, – сказав я. – Я не міг пройти повз книги, які ви читаєте.

Вона знову подивилася на мене, цього разу в неї був якийсь безпорадний погляд, вона звела темну брову. Книги лежали перед нею розкриті.

– Розумієте, я працюю над цією самою темою, – продовжив я. Її брова звелася трохи вище, але я показав на папери, що лежали переді мною. – Ні, справді. Я щойно читав про… – я подивився на купку документів Россі, які лежали переді мною, і різко зупинився. Я почервонів від її зневажливого погляду.

– Про Дракулу? – сказала вона із сарказмом. – Схоже, у вас там оригінальні джерела. – Вона говорила з акцентом, але я не міг визначити з яким, голос у неї був ніжний, але сильний, стримуваний бібліотечною тишею, і здавалося, він ще міг розійтися на повну силу.

Я спробував іншу тактику.

– Ви читаєте ці книги заради задоволення? Тобто щоб розважитись? Чи ви проводите дослідження?

– Розважитись? – дівчина не закривала книги, мабуть, щоб якнайшвидше я відчепився від неї.

– Ну, це незвичайна тема, а якщо ви пишете роботу про Карпати, ви, мабуть, дуже зацікавлені в цій темі? – так швидко я не говорив від часів складання усних іспитів на здобуття звання магістра. – Я саме збирався переглянути цю книгу, точніше, обидві ці книги.

– Правда? – запитала вона. – І чому ж?

– Ну, – ризикнув я, – до мене в руки потрапили ці листи від… з незвичайного історичного джерела, у них згадується Дракула. Точніше, у них ідеться про Дракулу.

У її погляді з’явився слабкий інтерес, немов бурштинові вогники в очах перемогли й пробились назовні Вона злегка відхилилася на стільці і прийняла вільну позу, набравши дещо чоловікоподібного вигляду, але не забирала рук від книги. Мене вразило те, що цей жест я вже бачив сотні разів, це задумливе розслаблення, спад напруження, своєрідне запрошення до розмови. Де ж я бачив це?

– Про що ж ці листи? – запитала вона своїм тихим голосом іноземки.

Я раптом подумав про те, що мені треба відрекомендуватися, повідомити про свій статус, перш ніж пускатися в такі розмови. Але я відчував, що не можу почати із цього, не можу потиснути її руку, сказати, на якому відділенні я вчуся тощо. До мене також дійшло, що я ніколи не бачив її раніше, а отже, вона була не істориком (хіба що була новенькою або ж перевелася з іншого університету). Чи варто мені брехати, щоб захистити Россі? Я інтуїтивно вирішив, що не варто. Я просто викреслив його ім’я з рівняння.

– Я працюю з одним чоловіком, у якого невеликі проблеми, ці листи він написав понад двадцять років тому. Він дав мені їх, вважаючи, що я зможу допомогти йому вийти із ситуації, яка пов’язана з його науковим дослідженням. Я хочу сказати, з тим, що він вивчав…

– Розумію, – сказала вона з увічливою холодністю. Вона почала збирати свої книги спокійно, не кваплячись. Потім вона взяла сумочку й підвелась: дівчина була саме такою високою, як я й уявляв, трохи мускулиста, з широкими плечима.

– Чому ви вивчаєте Дракулу? – запитав я в розпачі.

– Ну, вимушена буду вам сказати, що це не ваша справа, – промовила вона різким тоном, повертаючись в інший бік, – я планую одну поїздку, хоча не знаю, коли сама туди поїду.

– У Карпати? – раптом я відчув утому від цієї розмови.

– Ні, – кинула вона зневажливо це останнє слово. А потім, ніби вона не могла стримати себе, додала зарозуміло, після чого я не зважився продовжувати: – У Стамбул.

– Боже мій, – раптом звернувся батько до сутінкового неба. Останні ластівки над нами поверталися до гнізд, приглушені вогні міста повільно поринали в долину. – Нам не слід сидіти тут, зважаючи на те, що завтра нас очікує підйом. Пілігрими мусять повертатися рано, я впевнений – з настанням темряви, щось у такому дусі.

Я поворухнула ногами: одна нога затерпла. Раптом бруківка церковного двору здалася мені гострою й дуже незручною, особливо коли я знала, що попереду на мене чекає м’яке ліжко. Дорогою в готель затерпла нога колола, немов у неї встромляли голки. Але обурення усередині турбувало мене набагато більше, ніж нога. Батько знову надто рано закінчив розповідь.

– Поглянь, – батько показав убік. – Гадаю, це Сен-Матьє.

Я простежила поглядом за його жестом і серед темних масивних гір побачила слабкий вогник. Поруч із ним більше не було ніякого світла, і здавалося, поряд не було жодного жилого місця. Це світло нагадувало єдину блискітку серед безлічі складок темної тканини, воно сяяло високо, але не біля найвищих вершин. Цей вогник висів між містом і нічним небом.

– Так, гадаю, монастир саме там, – знову сказав батько. – Завтра на нас чекає великий підйом, навіть якщо ми підемо по дорозі.

Коли ми пішли вулицями під безмісячним небом, я відчула той смуток, що виникає, коли спускаєшся з висоти і все стає приземленим. Перш ніж ми повернули за ріг старої дзвіниці, я обернулася ще раз, щоб запам’ятати ту цяточку світла. Вогник усе ще був там, він світив над стіною будинку, уздовж якого росли бугенвілії. Я зупинилася й уважно подивилась на цей вогник. І раптом на якусь мить світло згасло й знову з’явилося.

Розділ 9

14 грудня 1930 року

Трініті-коледж, Оксфорд

Мій любий і нещасний спадкоємцю!

Я намагатимуся закінчити свою розповідь якомога швидше, тому що ти повинен дістати щонайбільше життєво важливої інформації, якщо ми обидва – ох, якби! – принаймні, виживемо, зберігши доброту й милосердя. На свою біду, історик виявляє, що існує два види виживання. Найбрудніші прагнення людства можуть пережити покоління, століття, навіть тисячоліття. А найкращі наші помисли можуть померти разом із нами, за одне життя.

Проте продовжу розповідь: моя подорож з Англії в Грецію була однією з найспокійніших у моєму житті. Директор музею на острові Крит зустрів мене на пристані й запросив приїхати до них улітку на відкриття мінойської гробниці. До того ж двоє американських фахівців із класичної філології, з якими я вже кілька років мріяв познайомитись, жили в моєму ж пансіоні. Я розпитував про їхній факультет, що недавно став доступним для всіх у їхньому університеті, – саме це мені й було потрібно, – а вони закидали компліментами мою роботу. Я мав вільний доступ до будь-яких колекцій, а також до особистих архівів. Вечорами, коли музеї зачинялися, а місто поринало в сієсту, я сідав на затишному, затіненому виноградом балконі й переглядав свої записи, знаходячи ідеї для майбутніх праць, якими я збирався зайнятися трохи пізніше. У таких ідеальних умовах я подумував остаточно кинути переслідування слова «Drakulya», тоді мені все це здавалося хворобливою вигадкою. Ту дивну книгу я привіз із собою і не хотів з нею розлучатися, але за тиждень я не розкрив її жодного разу. Взагалі я відчував, що звільнився від її чар. Але щось – пристрасть історика до педантизму чи, може, просто мисливська пристрасть – змусили мене дотримуватись накресленого плану й поїхати в Стамбул на кілька днів. А зараз я повинен розповісти тобі про цікаву подію, що сталася в одному відділі архіву. Мабуть, це буде одна з тих подій, які я опишу і через які ти відмовишся мені вірити. Просто прочитай усе до кінця, благаю тебе.

– Я слухняно, – сказав батько, – прочитав усе до останнього слова. Цей лист знову розповів мені про страшний досвід Россі, коли він вивчав документи султана Мехмеда II, про те, як він знайшов карту, на якій були написи трьома мовами і яка нібито вказувала на місце поховання Влада «Проколюючого». Я почитав про того лиховісного чиновника, що вкрав карту й про дві ранки на його шиї.

Читаючи цю історію, я помітив, що стиль листа Россі трохи змінився: він став менш компактним і акуратним, на відміну від двох попередніх листів: цю розповідь він писав розтягнутим, тонким, квапливим почерком, подекуди траплялися незначні помилки, ніби він писав його у стані сильної схвильованості. Незважаючи на те що мені теж стало моторошно (бо була вже ніч, я повернувся у свою квартиру й читав там на самоті, замкнувши двері і щільно зачинивши вікна), я звернув увагу на слова, якими Россі описував події: речення й фрази точно збігалися з тим, що він сказав мені лише пару днів тому. Здавалося, історія чвертьвікової давнини чітко закарбувалася йому в пам’яті, тож треба було тільки переказати її наступному слухачеві.

Залишалося ще три листи, і я охоче взявся за них.

15 грудня 1930 року

Трініті-коледж, Оксфорд

Мій любий і нещасний спадкоємцю!

З тієї миті, як той страшний чиновник забрав карту, удача зрадила мене. Коли я повернувся у свій номер, виявилося, що господарка готелю перенесла мої речі в меншу й бруднішу кімнату, оскільки в кутку мого номера обвалилася стеля. Під час цього переміщення зникли деякі папери, а також пара золотих запонок для манжет, які мені дуже подобалися.

Сидячи в новій убогій кімнатці, я намагався з пам’яті відновити свої записи про історію Влада Дракули та відтворити карти, які вивчав у архіві. А потім я поспішив звідти назад у Грецію, де я спробував повернутися до вивчення Криту, оскільки в моєму розпорядженні було багато вільного часу.

Подорож на Крит була жахливою – море дуже штормило. На острові віяв, не вщухаючи, сильний палючий вітер, схожий на сумнозвісний жахливий, холодний північний вітер на півдні Франції – містраль. Мої попередні кімнати в пансіоні були зайняті, тож мені вдалося оселитися тільки в найжахливіших апартаментах, темних і похмурих. Мої колеги з Америки виїхали. Доброзичливий директор музею занедужав, і ніхто, здавалося, не пам’ятав, що мене запрошували на відкриття гробниці. Я намагався продовжити роботу про острів Крит, але даремно переглядав свої записи, сподіваючись, що прийде натхнення. На серці мені не легшало через примітивні забобони, поширені серед місцевих жителів. Раніше, під час попередніх поїздок, я не звертав уваги на ці забобони, хоча вони так поширені в Греції, що не помітити їх було неможливо. За грецькою традицією, як й за багатьма іншими, вважається, що вампіром (грецькою «vrykolakas») може виявитися будь-який погано закопаний труп або той, котрий повільно розкладається, не кажучи вже про випадки, коли людей помилково закопували живцем. Старі люди в тавернах Криту, здавалося, найбільше хотіли розповісти мені свої двісті десять вампірських історій замість того, щоб відповісти на питання, де можна взяти схожі залишки гончарних виробів або як їхні діди знайшли давні кораблі й пірнали на велику глибину по скарб. Одного разу ввечері якийсь незнайомець умовив мене скуштувати місцевого напою під вигадливою назвою «амнезія», після чого я наступного дня почувався хворим.

Зі мною все було не так, поки я не приїхав назад в Англію, та й то дорогою розігрався страшенний шторм і на мене напала така жахлива морська хвороба, якої в мене не було жодного разу в житті.

Я записав усе це на той випадок, якщо це хоч якось стосуватиметься інших аспектів моєї справи. У крайньому разі за допомогою цих нотаток ти зможеш краще зрозуміти, у якому стані я приїхав в Оксфорд. Я був виснажений, пригнічений і перебував у великому жаху. Із дзеркала на мене дивився змарнілий і блідий чоловік. Щоразу, коли, голячись, я різався, що траплялося досить часто в моєму тодішньому нервовому стані, я згадував ті майже свіжі ранки на шиї турецького чиновника і тоді відчував дедалі більше сумнівів щодо правдивості моїх спогадів. Іноді в мене було таке відчуття, яке часом доводило майже до божевілля: я відчував, що не закінчив чогось, відчував якийсь задум, який ніяк не міг розгадати. Я був самотній і сповнений якогось дивного передчуття. Одне слово, я й не знав, що мої нерви можуть бути в такому стані.

Звичайно, я намагався удати, що все йде, як раніше. Я нікому нічого не говорив про те, що відбувається, і з колишньою старанністю готувався до наступного семестру. Я написав американським фахівцям із класичної філології, з якими познайомився в Греції, про те, що мені було б цікаво хоча б на короткий час відвідати Штати, і просив їх допомогти, якщо є змога. Я вже практично здобув ступінь і дедалі більше відчував, що мені треба почати все спочатку, думав про те, що зміна місць піде мені на користь. Я також закінчив дві короткі статті про архітектурні й літературні докази наявності давнього гончарного виробництва на острові Крит. Мені було важко, але я щодня повертав себе в колишній стан, і з кожним днем мені ставало легше.

У перший місяць після повернення я намагався не тільки стерти з пам’яті неприємну подорож, а й уникав усього, що могло відновити інтерес до дивної маленької книги, залишеної на полиці, або до дослідження, яке я почав так необачно. Проте упевненість поверталась до мене, а разом із нею й інтерес, що вперто розпалювався в мені. Одного разу ввечері я взяв томик і розклав свої записи з Англії і Стамбула. Наслідки (тоді я саме так розцінив те, що відбулося) не забарилися – вони були жахливі й трагічні.

Мені доведеться зупинитися тут, сміливий читачу, я не можу зібратися на силі, щоб написати ще хоча б слово. Я прошу тебе не припиняти читання, а тільки зупинитися, щоб знову повернутись до листів, і я у свою чергу постараюся зробити те саме завтра.

Щиро ваш у глибокому горі, Бартоломео Россі