Текст книги "Історик"

Автор книги: Елізабет Костова

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Одна могила була величніша за всі інші, вона була величезною, з ідеальними пропорціями. На ній було одне тільки слово: ДРАКУЛА.

Брем Стокер, «Дракула», 1897

Розділ 49

Кілька років тому серед паперів батька я знайшла записку, про яку не згадувала б тут, якби вона не була єдиним свідченням про його любов до Хелен з тих, що будь-коли потрапляли в мої руки, окрім його листів до мене. Він не вів щоденника, а записи, які він робив для себе, переважно стосувались роботи: міркування над дипломатичними проблемами, над історією, особливо, якщо це було пов’язано з міжнародними конфліктами. Міркування, лекції й статті зараз знаходяться у бібліотеці його фонду, а в мене залишився один запис, який він робив для себе – і для Хелен. Я знала, що мій батько був людиною, відданою фактам, ідеям, але не поезії, через що цей документ ще дорожчий для мене. Це не дитяча книжка, і я хочу викласти факти якнайдокладніше, тому я включила сюди цей особистий лист, незважаючи на свої сумніви. Цілком можливо, що він написав й інші подібні листи, але в його дусі було знищити їх (можливо, він спалив їх у маленькому садку за нашим будинком в Амстердамі). Пригадую, в дитинстві я іноді знаходила якісь папери в маленькій кам’яній грубці. Цей лист, мабуть, уцілів випадково. У листі не проставлено дату, тому я не впевнена, до якого відрізку часу варто віднести його оповідь. Я залишила його таким, тому що в ньому розповідається про перші дні їхньої любові, хоча біль і страждання в цьому листі наштовхують мене на думку, що він писав його, коли вже не міг відіслати адресатові.

О любове моя, я хотів розповісти тобі, що я думаю про тебе. Якщо твої руки зможуть розгорнути ці сторінки, вони будуть повністю належати тобі ще до того, як ти прочитаєш перший рядок. Моя пам’ять також з тобою, тому що вона увесь час повертає мене в перші моменти нашої близькості. Я багато разів запитував себе, чому інші симпатії не можуть замінити мені твоєї присутності, і весь час повертаюся до ілюзії, що ми все ще разом, а потім, не бажаючи того, я розумію, що ти взяла в заручники мою пам’ять. Коли я найменше очікую цього, мене сповнюють спогади про твої слова. Я відчуваю вагу твоєї руки на моїй, обидві наші руки заховані під краєм мого піджака, що лежить складений на сидінні між нами, я пам’ятаю неймовірну легкість твоїх пальців, твій профіль, повернений від мене, твій вигук, коли ми вперше пролітали над болгарськими горами.

З часів нашої молодості, люба моя, відбулася сексуальна революція – ти не бачила цієї гігантської вакханалії, ти не знаєш, як сьогодні, принаймні у західному світі, молоді люди вдаються до близькості без попереднього знайомства. Але я пам’ятаю наші обмеження й бажання з такою самою тугою, як і законний дозвіл, що прийшов набагато пізніше. Цими спогадами я не можу поділитися ні з ким: близькість, прихована одягом, коли неймовірно складним для нас здавалося зняти хоча б піджак у присутності інших. Болісні спогади не дають мені спокою, коли я найменше хочу цього, я згадую як про твою ніжну шию, так і про ніжний комірець твоєї блузки, тієї блузки, лінії якої знав напам’ять ще до того, як мої пальці торкнулися тканини або перламутрових ґудзиків. Я пам’ятаю запах потяга і грубого мила, що залишився у тканині твого чорного жакета, твій трохи шершавий чорний солом’яний капелюшок, усе це я пам’ятаю так само добре, як і ніжність твого волосся, майже такого самого чорного відтінку. Коли ми насмілилися провести півгодини в моєму номері софійського готелю перед тим, як піти на ще один похмурий обід, я відчував, що моє бажання знищить мене. Коли ти повільно й обережно повісила жакет на спинку стільця, а зверху блузу, коли ти повернулася до мене й не відвела від мене погляду, мене немов обпалило вогнем. Коли ти поклала мої руки собі на талію й надала їм вибір – між грубою тканиною твоєї спідниці чи ніжним шовком твоєї шкіри – я ледве не заплакав.

Напевно, тоді я побачив твою єдину ваду, єдине місце, яке ніколи не цілував, – маленький зсілий дракон на твоїй лопатці. Мої руки, мабуть, торкнулися його ще до того, як я побачив це. Я пам’ятаю, як затамував подих, і ти теж, потім я неохоче погладив його одним пальцем. Тоді від нього я почав вивчати твою пряму спину, але тієї першої миті трепет додав сили моєму бажанню. Що б не сталося в нашому готелі в Софії, цей трепет я, мабуть, запам’ятав ще тоді, коли милувався формою твоїх нижніх зубів, їх гарними зубчиками, коли розглядав шкіру біля твоїх очей з першими павутинками віку.

На цьому лист батька обривається, і мені залишається тільки повернутися до його більш стриманих листів до мене.

Розділ 50

Тургут Бора й Селім Аксой чекали на нас у стамбульському аеропорту.

– Поле! – Тургут обійняв, поцілував мене й стис мої плечі. – Мадам професор! – він стис руку Хелен у двох своїх. – Слава Богові, ви цілі й здорові. Із тріумфальним поверненням!

– Я б не назвав його тріумфальним, – сказав я, мимоволі розсміявшись.

– Подивимось, подивимось! – вигукував Тургут, плескаючи мене по спині. Селім Аксой привітав нас більш стримано. За годину ми вже були у квартирі Тургута, місіс Бора явно була рада нашому поверненню. Ми з Хелен були у захваті, побачивши її: сьогодні вона була в блідо-голубій сукні, схожа на весняну квіточку. Вона здивовано подивилася на нас.

– Нам подобається ваша сукня! – пояснила Хелен, беручи маленьку руку місіс Бора у свою.

Місіс Бора розсміялася.

– Дякую, – сказала вона. – Я сама шию собі одяг.

Потім вони із Селімом Аксоєм подали каву і страву, яку вона назвала «бюрек» – печений рулет із солоним сиром усередині, а до того ще п’ять чи шість страв.

– А тепер, друзі мої, розповідайте, про що ви дізналися.

Це була довга історія, але разом ми розповіли про конференцію в Будапешті, про мою зустріч із Г’ю Джеймсом, про історію матері Хелен і про листи Россі. Тургут слухав, широко розкривши очі, коли ми говорили про знайдену Г’ю Джеймсом книгу із драконом. Переказуючи все це, я усвідомив, що ми насправді багато чого дізналися. На жаль, нічого не підказувало нам, де перебуває Россі.

Тургут, у свою чергу, повідомив, що за час нашої відсутності в них були серйозні проблеми: дві ночі тому на його друга архіваріуса вдруге напали в нього на квартирі. Чоловік, який мусив стежити за ним, заснув і нічого не бачив. Тепер у нього новий сторож, котрий, як вони сподівалися, буде уважнішим. Вони вжили всіх запобіжних заходів, але бідолашний містер Ерозан почувався ще гірше.

Але були ще новини. Тургут допив каву одним ковтком і пішов у свій похмурий кабінет, звідти він щось приніс. (Я був радий, що сьогодні він не запрошував до свого кабінету.) Він вийшов із зошитом у руках і знову сів поруч із Селімом Аксоем. Обидва серйозно подивились на нас.

– Я вже казав по телефону, що ми знайшли лист, поки вас не було, – почав Тургут. – Оригінал листа написано слов’янською, давньою метою християнської церкви. Як я вже говорив, його написав чернець із Карпат, там ідеться про його подорож у Стамбул. Мій друг Селім здивований, що він написаний не латиною, але, напевно, цей чернець був слов’янином. Прочитати зараз же?

– Звісно, – сказав я, але Хелен підвела руку.

– Одну хвилину, будь ласка. Як і де ви знайшли його?

Тургут схвально кивнув.

– Містер Аксой знайшов його в архіві, у тому, який ви відвідували разом із нами. Він днями сидів там і переглядав манускрипти п’ятнадцятого сторіччя. Цей він знайшов разом із документами з таких самих церков, з чого видно, що християнським церквам було дозволено працювати в Стамбулі під час правління Завойовника та його послідовників. В архіві мало таких документів, тому що вони переважно зберігалися в монастирях і особливо охоронялися патріархом Константинопольським. Але кілька документів усе-таки потрапило в руки султана, зокрема ті, у яких ішлося про нові угоди щодо церков у імперії, такі угоди називалися «фірмани». Іноді султан одержував такі листи… (як по-вашому?) петиції із приводу якогось церковного питання. Такі документи теж є в архіві.

Він стисло переклав усе Аксою, який хотів дещо пояснити.

– Так, мій друг хоче повідомити корисну інформацію. Він нагадав мені, що коли Завойовник захопив місто, він призначив християнам нового патріарха – Геннадія. – Аксой, почувши ім’я, жваво кивнув. – У султана з Геннадієм були дружні стосунки, – я ж говорив вам, що Завойовник був толерантним до християн, як тільки завоював їх. Султан Мехмед попросив Геннадія написати трактат про православну віру, потім цей рукопис переклали, і він зберігався в його особистій бібліотеці. Є копія цього перекладу в архіві. Існують також копії кількох церковних хартій, за якими вони мусили підкорятися Завойовникові, ці копії теж зберігаються в архіві. Містер Аксой переглядав одну із цих хартій і між двома сторінками знайшов цей лист.

– Дякую вам, – Хелен відкинулася на подушки.

– На жаль, я не можу показати вам оригінал, нам не дозволено забирати його з архіву. Ви можете самі піти й подивитися, поки ви тут, якщо, звичайно, бажаєте. Він написаний прекрасним почерком на маленькому аркуші пергаменту з одним обірваним краєм. А тепер я прочитаю вам наш переклад англійською. Запам’ятайте, що це переклад із перекладу, отож деякі нюанси могли зникнути.

Він прочитав нам:

Ваше Преосвященство, отче-настоятелю Максиме Євпраксію!

Покірний грішник молить вашої уваги. Як я вже описував, існує багато суперечностей у цій кампаній тому що наша місія вчора провалилася. Це місто небезпечне для нас, але все-таки ми не можемо виїхати звідси, поки не дізнаємося, що сталося зі скарбом, який ми шукаємо. Цього ранку, завдяки милості Всемогутнього, нам відкрився новий шлях, про який я розповім вам тут. Настоятель Панахрантоса, почувши від свого доброго друга настоятеля, який дав нам притулок, про наші серйозні потреби, сам прийшов до нас у монастир святої Ірини. Він милосердний, духовний чоловік п'ятдесяти років, спочатку він жив у Великій Лаврі на Святій горі Афон, а зараз уже кілька років є ченцем й настоятелем у Панахрантосі. Перш ніж прийти до нас, він радився наодинці з нашим настоятелем, а потім вони говорили з нами у келії нашого настоятеля – це була таємна розмова, всі послушники й слуги пішли з келії. Він сказав, що до сьогоднішнього ранку не знав, що ми тут знаходимося, але, почувши про це, прийшов сюди, до свого друга, аби розповісти йому новини й тим самим убезпечити його й ченців. Коротше кажучи, він сказав, що те, що ми шукаємо, вже перевезено з міста в надійну схованку на окупованих землях болгар. Він дав нам інструкції для безпечної подорожі та назвав монастир, який нам треба знайти. Ми змушені чекати тупи щоб написати вам і отримати ваші накази з цього питання, але ці настоятелі сказали нам, що деякі яничари із султанської охорони вже приходили до патріарха й допитувались у нього про зникнення того, що ми шукаємо. Нам дуже небезпечно залишатися тут навіть на день, ми будемо в більшій безпеці в язичницьких землях, ніж тут. Ваше Преосвященство, вибачте нам нашу вільність за те, що ми вирушили в дорогу, не дочекавшись ваших інструкцій. Нехай благословить вас Бог, нехай ваше рішення буде супроводжувати нас. Якщо знадобиться, я знищу навіть цей запис, перш ніж він потрапить у ваші руки, я прийду й розповім вам усе про наш пошук власним язиком, якщо його, звичайно, не відріжуть колись.

Покірний грішник брат Кирил Квітень, рік Бога нашого 6985.

Коли Тургут закінчив, запала глибока тиша, і він розсіяно погладжував свою сиву гриву. Ми з Хелен перезирнулись.

– Рік Бога нашого 6985-й? – нарешті перепитав я. – Що це означає?

– На середньовічних документах дати позначаються, починаючи від створення світу, – пояснила Хелен.

– Так, – кивнув Тургут, – рік 6985-й за сучасним відліком – 1477-й.

Я не втримався й зітхнув:

– Дуже цікавий лист, у ньому йдеться про щось важливе. Але я гублю тут слід, – відзначив я із сумом. – За датою можна сказати, що цей документ пов’язаний із тим, що містер Аксой знайшов раніше. Але де доказ того, що чернець, який написав цього нового листа, – з Карпат? І чому ви думаєте, що це пов’язано із Владом Дракулою?

Тургут посміхнувся.

– Чудові питання, як завжди, мій любий скептику. Дозвольте мені відповісти на них. Як я й говорив вам, що Селім дуже добре знає місто. Тож коли він знайшов цей лист і зрозумів, що той може бути корисним, то відніс його своєму другові, хоронителеві давньої бібліотеки монастиря святої Ірини (він усе ще існує). Цей друг переклав лист турецькою і дуже зацікавився тим, що в листі згадувався його монастир. Але ніяких записів про такий візит 1477 року він не знайшов – або їх зовсім не було, або вони давно загублені.

– Якщо місія, про яку вони говорили, була секретною і небезпечною, – зазначила Хелен, – вони не стали б про неї писати.

– Цілком правильно, мадам. – Тургут кивнув їй. – У будь-якому разі друг Селіма допоміг нам в одному важливому питанні: він перерив історію найдавнішої церкви й виявив, що настоятель Максим Євпраксій, якому адресовано цього листа, наприкінці життя був головним настоятелем на Святій горі Афон. Але 1477 року, коли писався цей лист, він був настоятелем монастиря на озері Снагов. – Тургут вимовив ці слова підкреслено урочисто.

Якийсь час ми сиділи в тиші. Нарешті Хелен заговорила:

– Ми люди Бога, ми з Карпат!

– Перепрошую? – Тургут уважно подивився на неї.

– Так! – миттю підхопив я думку Хелен. – «Люди з Карпат». Це з пісні, народної пісні, яку Хелен знайшла в Будапешті.

Я розповів їм про те, як ми перегортали стару книгу пісень у бібліотеці Будапештського університету, про гарну гравюру у верхній частині сторінки: зображення дракона і церкви серед дерев. Брови Тургута звелися майже до його густого волосся, коли я розповідав про це, водночас риючись у своїх паперах.

– Де ж це? – за мить я знайшов у своєму портфелі переписаний від руки переклад. «Боже, а що, як я коли-небудь загублю цей портфель?!» – подумав я, і вголос прочитав вірш, роблячи паузи, щоб Тургут переклав Селіму й місіс Бора:

 
Вони під’їхали до воріт великого міста,
Вони прийшли до великого міста із землі смерті.
Ми люди Бога, люди Карпат.
Ми святі люди, ченці,
Але ми принесли тільки сумні звістки.
Ми принесли звістки про чуму великому місту.
Ми служимо нашому господареві,
ми прийшли оплакати його смерть.
Вони під’їхали до воріт великого міста,
І місто заплакало разом з ними,
Коли вони ввійшли.
 

– О, як цікаво й страшно, – зітхнув Тургут. – Чи всі ваші народні пісні такі, мадам?

– Так, більшість із них, – засміялась Хелен.

І я раптом зрозумів, що забув про те, що вона сидить поруч зі мною. Я ледь стримувався, щоб не простягнути руку й не обійняти її, не милуватися її посмішкою або пасмом чорного волосся на її щоці.

– А наш дракон захований угорі серед дерев… Має бути якийсь зв’язок.

– Як би мені хотілося відшукати його, – зітхнув Тургут.

Він раптом ударив по столі з такою силою, що наші чашки підскочили.

Його дружина ніжно торкнулася руки чоловіка, і він заспокійливо взяв її за руку.

– Ні, послухайте, чума!

Він подивився на Селіма, і вони швидко обговорили щось турецькою.

– Що? – Хелен напружено звузила очі. – Чума в пісні?

– Так, моя люба. – Тургут поправив волосся. – Крім листа, ми знайшли ще один факт про Стамбул того періоду – про це мій друг Аксой уже знав. Наприкінці літа 1477 року, коли в Стамбулі стояла небувала спека, почалося те, що наші історики називають «малою чумою». Вона забрала чимало життів у старому кварталі міста – Пера, зараз ми називаємо цей район Галата. Перш ніж спалити померлого, у серце трупа встромляли кілок. Це дуже незвичайно, говорить Селім, тому що тіла нещасних зазвичай спалювали за воротами міста, аби запобігти зараженню. Але це була коротка чума, і тоді померло не так багато людей.

– Ви гадаєте, що ці ченці, якщо це ті самі, принесли в місто чуму?

– Точно ми не можемо стверджувати, – визнав Тургут. – Але якщо ваша пісня говорить про тих самих ченців…

– Мені спало на думку, – Хелен поставила чашку на стіл. – Я не можу згадати, Поле, чи розповідала я тобі про те, що Влад Дракула одним із перших у військовій стратегії використав (як ви кажете) заразу?

– Бактеріологічну зброю, – додав я. – Г’ю Джеймс розповідав мені.

– Так, – Хелен підігнула ноги. – Коли султан нападав на Валахію, Дракула посилав людей, хворих на чуму або віспу, в оттоманський табір, переодягненими турками. Вони, перш ніж померти, мали заразити якнайбільше людей.

Якби це не було так жахливо, я б посміхнувся. Володар Валахії так само винахідливий, як і жахливий – розумний і небезпечний ворог. Раптом я помітив, що думаю про нього в теперішньому часі.

– Розумію, – кивнув Тургут. – Ви хочете сказати, що ченці, якщо це справді були ті самі ченці, принесли із собою чуму з Валахії.

– Але дещо залишається незрозумілим, – насупилася Хелен. – Якщо хтось із них хворів на чуму, то чому настоятель із монастиря святої Ірини дозволив їм залишитися?

– Мадам, ви маєте рацію, – визнав Тургут. – Хоча, якщо йдеться не про чуму, а про якесь невідоме захворювання… Але ми не можемо цього перевірити.

Ми сиділи мовчки, відчуваючи, що зайшли у безвихідь.

– Навіть після завоювання багато православних ченців ходили на прощу до Константинополя, – нарешті зауважила Хелен. – Може, це була просто група богомольців.

– Але вони шукали щось, чого не знайшли за час паломництва, принаймні, у Константинополі, – заперечив я. – А брат Кирил говорить, що вони збиралися в Болгарію під виглядом прочан, – отже, насправді вони не були прочанами.

Тургут почухав потилицю.

– Містер Аксой думав про це, – сказав він. – Він розповів мені, що під час захоплення міста в церквах Константинополя було викрадено або знищено багато християнських реліквій: ікон, хрестів, святих мощей. Звісно, 1453 року там було не так уже й багато скарбів, не те що під час розквіту Візантії, адже ви, без сумніву, знаєте про це: найкращі речі були викрадені під час хрестового походу 1204 року, їх відвезли назад у Рим і Венецію та в інші західні міста. – Тургут підняв руки на знак протесту. – Мій батько розповідав мені про чудову кінну базиліку в Сан-Марко у Венеції, яку вкрали з Візантії під час хрестових походів. Християнські загарбники були такими самими грабіжниками, як і оттоманські, розумієте? У кожному разі, друзі мої, під час нападів 1453 року деякі скарби церкви було заховано, а деякі відвезено ще до облоги міста султаном Мехмедом і сховано за межами монастирських стін або таємно вивезено до інших країн. Якщо наші ченці були прочанами, можливо, вони повернулися, сподіваючись побачити святиню, але не знайшли її. Можливо, настоятель іншого монастиря розповів їм, що чудотворну ікону вивезли в Болгарію. Але у листі ми не можемо знайти підтвердження.

– Тепер я розумію, чому ви хочете, щоб ми поїхали в Болгарію. – Я знову придушив бажання взяти Хелен за руку. – Хоча не уявляю, як ми можемо там дізнатися більше про цю історію, не кажучи вже про те, чи зможемо ми туди виїхати. Ви впевнені, що в Стамбулі більше нема чого шукати?

Тургут похитав головою і взяв забуту чашку кави.

– Я використав кожен канал, про який тільки можна подумати, включаючи ті, про які, на жаль, я не можу вам повідомляти. Містер Аксой переглянув усе у своїх особистих книгах, у бібліотеках своїх друзів, в університетському архіві. Я розмовляв з усіма істориками, яких тільки міг розшукати, включаючи тих, хто вивчає цвинтарі Стамбула. Ви бачили наші прекрасні цвинтарі? Ми не знайшли жодного згадування про те, що в той період був похований іноземець. Може, ми пропустили щось, але не знаю, де ще можна шукати, принаймні, зараз. – Він суворо подивився на нас: – Я знаю, вам дуже важко потрапити в Болгарію. Я б сам поїхав, якби не той факт, що мені це буде зробити набагато складніше, друзі мої. Оскільки я турок, то не можу відвідувати навіть академічні конференції. Ніхто ненавидить нащадків Оттоманської імперії так, як болгари.

– О, румуни теж стараються, – запевнила його Хелен із посмішкою, на яку посмішкою відповів Тургут.

– Але, Боже мій! – я обперся на подушки дивана, відчуваючи ті хвилі нереальності, які напливали на мене із високою частотою. – Я не уявляю, як ми це зробимо.

Тургут нахилився до мене й поклав переді мною англійський переклад листа ченців.

– Він теж не уявляв.

– Хто? – застогнав я.

– Брат Кирил. Послухайте, друзі мої, коли зник Россі?

– Понад два тижні тому, – зізнався я.

– Вам не можна гаяти часу. Ми знаємо, що Дракула не в могилі у Снагові. Ми думаємо, що він не був похований у Стамбулі Але… – він постукав по документу, – у нас є один доказ. Чого саме – ми не знаємо, але 1477 року хтось із монастиря на Снагові вирушив у Болгарію або намагався це зробити. Це треба простежити. Якщо ви нічого не знайдете, знайте, що ви зробили все можливе. Потім ви можете повернутися додому й оплакувати вашого викладача з чистою совістю, а ми, ваші друзі, завжди будемо шанувати вашу звитягу. Але якщо ви не спробуєте, то завжди будете відчувати сумніви й докори сумління.

Він знов узяв переклад, провів по ньому пальцем і прочитав уголос:

– «Нам дуже небезпечно залишатися тут навіть на день, ми будемо в більшій безпеці в язичницьких землях, ніж тут». Оце, друзі мої, покладіть у ваші валізи. Це копія тексту англійською. Разом із нею даю вам копію слов’янською, котру переписав чернець – друг містера Аксоя.

Тургут нахилився вперед.

– Більш того, я довідався, що в Болгарії є вчений, у якого ви можете попросити про допомогу. Його звати Антон Стойчев. Моєму другові Аксою дуже подобаються його праці, вони опубліковані багатьма мовами.

Селім Аксой кивнув, почувши це ім’я.

– Стойчев знає про середньовічні Балкани більше, ніж будь-хто інший, особливо про Болгарію. Він живе поблизу Софії. Вам треба знайти його.

Раптом Хелен узяла мене за руку, відкрито, при всіх, не соромлячись. Я думав, ми будемо приховувати наші стосунки навіть серед друзів. Я побачив, як після цього руху Тургут опустив очі. Теплі зморшки навколо його очей і рота стали ще глибшими, а місіс Бора щиро подивилася на нас, обхопивши своїми дитячими рученятами коліна. Було очевидно, що вона схвалювала наш союз, і я раптом відчув тепло благословення цих добрих людей.

– Тоді я зателефоную тітці, – рішучим тоном сказала Хелен, стискаючи мої пальці.

– Єві? Але що вона може зробити?

– Як ти вже знаєш, вона може зробити все. – Хелен посміхнулася мені: – Ні, насправді я не знаю, чи зможе вона допомогти. Але в неї є як друзі, так і вороги в таємній поліції нашої країни, вона понизила голос, ніби всупереч собі, – а в них є друзі по всій Східній Європі. І вороги, звичайно ж, – вони всі стежать один за одним. Але вона може наразитися на небезпеку – оце мене і хвилює. І нам треба буде дати великого-великого хабаря.

– «Бакшиш», – Тургут кивнув. – Звичайно. Ми із Селімом думали про це. Ми зібрали двадцять тисяч лір, які ви можете використати. Хоча я не можу поїхати з вами, я допоможу вам чим тільки зможу, як і містер Аксой.

Я уважно подивився на них, вони сиділи просто перед нами із серйозними обличчями, забувши про каву. Щось у їхніх обличчях: у Тургута – велике й рум’яне, в Аксоя – ніжне й тонке, обоє уважні, спокійні, але й однаково рухливі – раптом здалося мені знайомим. Мене поглинуло почуття, яке я не міг назвати, і за мить питання застигло на моїх губах. Я ще дужче стис руку Хелен у своїй, цю сильну, тверду, уже улюблену руку, і подивився в темні очі Тургута.

– Хто ви? – запитав я.

Тургут і Селім перезирнулися, щось пройшло між ними. Потім Тургут сказав низьким, чітким голосом:

– Ми працюємо на султана.