Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 46 (всего у книги 57 страниц)

Правда, серце її давно вже завмерло, але чи наважиться вона відштовхнути його і сказати, що він їй байдужий?

І чи могла вона бути до нього байдужою – не тому, що багато чим, йому завдячувала, а тому, що він був нещасний і любив її. «Яка жінка, – думала вона, – не змилосердилась би над таким глибоко пораненим і таким тихим страждаючим серцем?»

Затоплена внутрішньою боротьбою та сумнівами, про які їй нікому було навіть розказати, пані Ставська не помітила зміни в поведінці пані Мілерової, не зауважила її усмішок та натяків.

– Як там поживає пан Вокульський? – частенько питала її купчиха. – О, сьогодні ви чогось бліда… Пан Вокульський не повинен би дозволяти вам стільки працювати…

Одного разу, десь у другій половині березня, повернувшись додому, пані Ставська застала матір заплаканою.

– Що це означає, мамо? Що сталося? – спитала вона.

– Нічого, нічого, моя дитино… Нащо труїти тобі життя плітками!.. Господи милостивий, які ж бо є підлі люди!

– Ти, мабуть, одержала анонімного листа? Я майже щодня одержую такі листи, в яких мене називають коханкою Вокульського. Ну, то й що ж? Догадуюсь, що це робота пані Кшешовської, і кидаю їх у піч.

– Нічого, нічого, моя дитино… Якби тільки листи… Але були у мене сьогодні шановна Денова з Радзінською і… Але нащо я маю труїти тобі життя!.. Вони кажуть (і нібито про це говорить все місто), що ти замість магазину ходиш до Вокульського…

Вперше в житті в пані Ставській прокинулась левиця.

Очі її заблищали. Підвівши голову, вона твердо сказала:

– А якби й так, то що?..

– Бійся бога, що ти говориш?.. – крикнула мати, плеснувши в долоні.

– Ну, а якби справді? – повторила пані Ставська.

– А чоловік?

– Де ж він? А втім, нехай уб’є мене…

– А дочка?.. А Гелюня?.. – прошепотіла стара.

– Не будемо говорити про Гелюню, тільки про мене…

– Гелено, дитино моя… але ж ти не стала його…

– Коханкою?.. Ще ні, бо він цього не зажадав. Яке мені діло до пані Денової чи Радзінської, та й до чоловіка, який мене покинув… Я не знаю, що зі мною діється…

Але знаю одне – він заволодів моєю душею.

– Але ж будь розсудлива… Хоч…

– Буду, поки стане сили… Але мені байдуже до суспільства, яке прирікає двох людей на муки лише за те, що вони одне одного люблять. Ненавидіти можна, – додала вона з гіркою усмішкою, – красти, вбивати – все, все можна, тільки не можна любити… Ах, мамо, коли я не маю рації, то чому ж Ісус Христос не казав людям: «Будьте розсудливі», а казав: «Любіть одне одного»?

Пані Місевичова мовчала, вражена вибухом, якого ніколи не сподівалась. Їй здавалось, що небо завалилось, коли з вуст цієї тихої голубки посипались слова, яких вона не чула, не читала, які їй самій не спадали на думку навіть під час тифозної гарячки.

Другого дня у неї був Жецький; він прийшов чимось заклопотаний, а коли стара розповіла йому про все, пішов додому зовсім пригноблений.

Бо якраз сьогодні опівдні трапився такий випадок.

В магазин до Шлангбаума прийшов… Марушевич і розмовляв з ним з годину. Інші продавці, почувши, що Шлангбаум має купувати магазин, одразу змінили до нього ставлення. Але Ігнац вирішив триматись незалежно і, як тільки Марушевич вийшов, одразу запитав:

– Пане Шлангбаум, які це у вас справи з отим негідником?

Але Шлангбаум уже набрався пихи і, випнувши нижню губу, відповів:

– Марушевич хоче позичити для барона грошей, а для себе хотів би якоїсь посади, бо в місті вже подейкують, що Вокульський передає мені свою торговельну спілку. Марушевич обіцяє мені, що барон з баронесою за те відвідуватимуть мій дім…

– І ви прийматимете таку відьму? – спитав Жецький.

– А чому б ні?.. Барон ходитиме до мене, а баронеса – до моєї жінки. В душі я демократ, але що я вдію з дурними людьми, коли, на їхню думку, вітальня з баронами та графами виглядає краще, ніж без них? Чого тільки не зробиш для зв’язків, пане Жецький.

– Поздоровляю.

– Ага, це ще не все… – додав Шлангбаум. – Марушевич казав, ніби по місту ходить чутка, що Стась узяв на утримання ту… як її… Ставську… Це правда, пане Жецький?

Старий продавець плюнув йому під ноги й повернувся до своєї конторки.

Надвечір він зайшов до пані Місевичової, щоб порадитись, і тут довідався від неї, що пані Ставська тільки тому не є коханкою Вокульського, що він цього не зажадав.

Жецький пішов від пані Місевичової зовсім збентежений. «Ну й нехай би була його коханкою, – казав він сам собі. – Подумаєш!.. Хіба мало поважних дам заводять шури-мури, та ще й з усякою поганню… Гірше те, що Вокульський зовсім про неї не думає. От у чому біда! Треба щось робити».

Але сам він не міг нічого вигадати і пішов за порадою до доктора Шумана.

Розділ одинадцятий
ЯКИМ ЧИНОМ ВІДКРИВАЮТЬСЯ ОЧІ

Доктор сидів біля лампи з зеленим абажуром і уважно переглядав купу якихось паперів.

– Що це, пане докторе, – спитав Жецький, – знов працюєте над волоссям?.. Ого, скільки цифр! Немов магазинні рахунки.

– Бо це таки й є рахунки з вашого магазину та з вашої торговельної спілки, – відказав Шуман.

– А відкіля вони у вас?

– А ось відкіля. Шлангбаум умовляє мене доручити йому мій капітал. А оскільки я вважаю, що краще мати шість тисяч річного прибутку, ніж чотири; то я й вирішив вислухати його пропозицію. Але я не люблю нічого робити наосліп, тому зажадав цифр. Ну, як я бачу, ми з ним договоримось.

Жецький був вражений.

– Ніколи б не подумав, – сказав він, – що ви зацікавитесь такими справами.

– Не цікавився, бо був дурний, – відказав доктор, здвигаючи плечима, – Вокульський на моїх очах нажив багатство. Шлангбаум наживає зараз, а я сиджу каменем на своїх мізерних копійках – і ні з місця. Хто не йде вперед, той відстає.

– Але наживати гроші – це не ваша спеціальність!

– Чому не моя? Не кожен може бути поетом або героєм, але кожен потребує грошей, – заперечив Шуман. – Гроші – це комора найблагороднішої сили в природі, сили людської праці. Це Сезам, перед яким відкриваються всі двері, чарівна скатерка, на якій завжди можна знайти обід, лампа Алладіна, яку треба тільки потерти – і матимеш усе, чого зажадаєш. Чарівні сади, розкішні замки, прекрасних королівен, вірних слуг і готових на самопожертву друзів – все це дістанеш за гроші.

Жецький прикусив губу.

– Не завжди ви були такої думки, – сказав він.

– Tempora mutantur et nos mutamur in illis[128]128
  Змінюються часи і ми разом з ними (лат.).


[Закрыть], – спокійно відповів доктор. – Я десять років змарнував на вивчення волосся, витратив тисячу карбованців на видання брошури на сто сторінок і… ніяка собака не поцікавилась ні мною, ні брошурою. Що ж, спробую наступні десять років присвятити грошовим операціям і наперед певний, що мене любитимуть і поважатимуть. От тільки треба відкрити прийоми та завести екіпаж…

Вони трохи помовчали, не дивлячись один на одного.

Шуман був похмурий, Жецький збентежений.

– Я хотів би, – нарешті озвався він, – трохи поговорити з вами про Стаха…

Доктор нетерпляче одсунув від себе папери.

– А чим я йому поможу, – буркнув він. – Це мрійник, якого ніколи не можна вилікувати. Він фатально простує до матеріального й морального занепаду, як і всі ви з вашою системою.

– З якою системою?

– З вашою польською системою.

– А чим ви її заміните?

– Нашою, єврейською.

Жецький аж підскочив на стільці.

– Ще місяць тому ви називали євреїв пархатими?..

– Бо вони таки пархаті. Але система їхня досконала: вона тріумфує, тоді як ваша банкрутує.

– В чому ж вона полягає, та нова система?

– В розумних головах, які вийшли з єврейського середовища й досягли вершин цивілізації. Візьміть Гейне, Берне, Лассаля, Маркса, Ротшільда, Блейхредера – оце і є нові шляхи світу. Їх уторували євреї – упосліджені й гнані, але терплячі й геніальні.

Жецький протер очі; йому здавалось, що все це – сон.

Нарешті він сказав:

– Вибачте, пане докторе, але… чи ви, бува, не насміхаєтесь з мене?.. Півроку тому я чув від вас зовсім інші речі…

– Півроку тому, – роздратовано відповів Шуман, – ви чули протест проти старих порядків, а сьогодні чуєте нову програму. Людина – не устриця, яка так приростає до своєї скелі, що її треба відколупувати ножем. Людина дивиться навколо себе, думає, зважує і в результаті відкидає старі, помилкові уявлення, впевнившись, що вони помилкові. Але цього не розумієте ні ви, ні Вокульський. Всі ви банкрутуєте, всі… Це ще щастя, що вам на зміну йдуть нові сили.

– Нічогісінько не розумію.

– Зараз зрозумієте, – все більше гарячкував доктор. – Візьміть, наприклад, родину Ленцьких. Що вони робили? Розтринькували свої багатства: розтринькував дід, батько і сип, у якого кінець кінцем залишилось тридцять тисяч, врятованих завдяки Вокульському, і красуня дочка для поповнення недостачі. А що в той час робили Шлангбауми? Гроші робили. Збирав їх дід і батько, отож сьогодні син, недавно ще скромний продавець у чужому магазині, за рік буде верховодою в нашій торгівлі. І вони це розуміють, бо старий Шлангбаум ще в січні написав таку шараду:

 
Перше – по-німецьки змія,
Друге – рослина зветься,
Ціле – догори пнеться,
 

– і зараз же пояснив мені, що це – «шланг-баум»[129]129
  Шланге (Schlange) – змія, баум (Baum) – дерево (нім.).


[Закрыть]. Шарада поганенька, але робота добра! – сміючись, закінчив доктор.

Жецький похилив голову, а Шуман говорив далі:

– Візьміть князя: що він робить? Зітхає за «тією нещасною вітчизною», та й усе. А барон Кшешовський?

Прагне видобути якнайбільше грошей від жінки. А барон Дальський? Труситься від страху, коли б його не зрадила дружина. Пан Марушевич нишпорить скрізь, де б позичити, а як не може позичити, то хоч вициганити; а пан Старський не відходить від умираючої бабусі, щоб підсунути їй складений на його користь заповіт.

Інші, великі й малі пани, передчуваючи, що все підприємство Вокульського перейде до Шлангбаума, вже складають йому візити. Не знають, бідолахи, що він зменшить їм прибутки щонайменше на п’ять відсотків. Найрозумніший з них, Охоцький, замість заробити на своїй електричній лампі, носиться з думкою про літаючі машини. Авжеж!.. Мені здається, що він уже кілька днів радиться про них з Вокульським. Свій свояка вгадає здалека: а вони ж обидва мрійники…

– Ну, пане докторе, вже Стахові ви нічого не можете закинути, – нетерпляче перебив його Жецький.

– Нічого, крім того, що він усе життя не пильнував одного діла, а ганяв за примарами. Бувши продавцем, хотів стати вченим, а почавши вчитись, став націлятись на героя. Він і багатство нажив не через те, що був купцем, а через те, що ошалів за панною Ленцькою; а сьогодні, коли вже досягає її (а це ще, казала Настя, як удасться!), починає радитись з Охоцьким… Слово честі, не розумію: про що фінансист може розмовляти з таким Охоцьким?.. Сновиди!..

Жецький щипав себе за ногу, щоб не наговорити докторові прикрих слів.

– Майте на увазі, – сказав він через деякий час, – я прийшов до вас у справі не тільки Вокульського, а й жінки, жінки, пане докторе, а проти них ви, мабуть, нічого лихого не скажете.

– Ваші жінки не кращі за ваших чоловіків. Через десять років Вокульський міг би стати мільйонером і могутньою силою в країні. Але, зв’язавши свою долю з панною Ленцькою, він продав магазин, який давав прекрасні прибутки, залишить не гіршу від магазину Спілку, а потім процвиндрить багатство. Або взяти Охоцького… Інший на його місці вже давно працював би над електричним освітленням, коли вже йому пощастило зробити винахід, а він гуляє по Варшаві з гарненькою пані Вонсовською, для якої добрий танцюрист важить більше, ніж найздібніший винахідник.

Єврей зробив би інакше. Якби був електротехніком, то знайшов би собі жінку, яка сиділа б з ним в лабораторії або торгувала б електричними приладами. А якби був фінансистом, як Вокульський, то не закохувався б наосліп, а шукав би багату жінку. Зрештою, міг би взяти й убогу красуню, але тоді мусив би мати зиск з її краси. Вона влаштовувала б світські прийоми, зваблювала б гостей, усміхалася б до багатих, кокетувала б з можновладними, словом, усіма способами підтримувала б інтереси фірми, замість їх губити.

– Півроку тому ви й про це говорили інакше, – зауважив Жецький.

– Не півроку, а десять років тому. Тоді я навіть труївся після смерті нареченої, але це тільки зайвий аргумент дроти вашої системи. Тепер мене аж дрижаки беруть, як згадаю, що міг або загинути ні за цапову душу, або одружитися з жінкою, яка мене розорила б.

Жецький устав.

– Значить, тепер, – сказав він, – вашим ідеалом є Шлангбаум?

– Ідеалом ні, але він ділова людина.

– Яка виносить з магазину рахунки…

– Він має на це право. Однаково з липня він там буде хазяїном.

– А поки що деморалізує колег, своїх майбутніх службовців?..

– Він їх усіх повиганяє!..

– І цей ваш ідеал, коли просив Стаха прийняти його на роботу, то вже тоді, мабуть, думав про те, щоб загарбати наш магазин?

– Він не загарбує, а купує! – закричав доктор. – Може б, ви хотіли, щоб не знайшлось покупця і щоб магазин занепав?.. І хто з вас розумніший: ви, що проробили десятки років і нічого не маєте, чи він, що за один рік здобув таку фортецю, до речі, нікого не скривдивши і заплативши Вокульському готівкою?..

– Може, й ваша правда, але мені воно якось не до душі, – буркнув Жецький, хитаючи головою.

– Не до душі, бо ви належите до тих, хто вважає, ніби людина, як камінь, мусить обростати мохом, не зрушуючи з місця. Як на вас, то Шлангбауми цілий вік повинні залишатися продавцями, Вокульські – хазяями, а Ленцькі – ясновельможними. Ні, шановний добродію! Суспільство – як той окріп: що вчора було внизу, сьогодні вилітає нагору…

– А завтра знов падає вниз, – закінчив Жецький. – На добраніч, пане докторе.

Шуман потиснув йому руку.

– Ви сердитесь на мене?

– Ні, тільки… не можу погодитись з плазуванням перед грішми.

– Це перехідний стан.

– А відкіля ви знаєте, що мрійництво Вокульських або Охоцьких не такий самий перехідний стан? Літаюча машина зараз здається чимось неймовірним, але тільки здається; я дещо розумію в її вартості, бо Стах роками розказував мені про неї. І якби, припустімо, Охоцькому пощастило її збудувати, то подумайте самі – що було б вартніше для людськості: спритність Шлангбаума чи мрійництва Вокульських та Охоцьких?..

– Говорила-балакала, – перебив його Шуман. – Я рже на те свято не встигну.

– Але якби встигли, то, мабуть, довелося б третій раз змінювати програму.

Доктор засміявся.

– Ну, гаразд, – сказав він. – То яку ж ви мали до мене справу?

– Та про ту бідолашну Ставську… Вона таки закохалася в Стаха.

– Ну от!.. Такими справами ви могли б уже мене не турбувати, – скривився доктор. – В той час, коли одні багатіють, а другі банкрутують, ви морочите мені голову любовними історіями якоїсь пані Ставської. Не треба було брати на себе роль свата…

Жецький вийшов від доктора такий зажурений, що навіть не звернув уваги на нетактовність його останніх слів.

Аж на вулиці він опам’ятався й розсердився на Шумана.

– Оце вона така єврейська дружба! – буркнув він.

Великий піст минув не так нудно, як побоювались у вищому товаристві.

По-перше, доля потурбувалась про сильну повідь на Віслі, що дало привід для влаштування публічного концерту й кількох приватних вечорів з музикою і декламацією на користь потерпілих від поводі. Потім в серії публічних лекцій, влаштованих Товариством землеробських колоній, виступив один краков’янин, надія аристократичної партії, на доповідь якого зібралась вишукана публіка. Потім, коли від поводі потерпіло місто Сегед, проведено було знов збір пожертв, який дав, правда, мало грошей, зате викликав велике пожвавлення в салонах. В домі графині було навіть зіграно три аматорські вистави – дві французькою і одна англійською мовами.

В усіх цих філантропічних заходах панна Ізабелла брала активну участь. Вона бувала на концертах, вручала букет ученому краков’янинові, виступала в живих картинах в ролі милосердного ангела і грала у п’єсі Мюссе «З коханням не жартують».

Панове Нівінський, Мальборг, Ридзевський і Печарковський засипали її квітами, а пан Шастальський признався кільком дамам, що, мабуть, цього року вкоротить собі віку.

Звістка про задумане самогубство розійшлась по місту, і пан Шастальський став героєм раутів, а панна Ізабелла дістала наймення «жорстокої». Коли мужчини сідали грати в віст, дами певного віку знаходили найвищу втіху в тому, щоб з допомогою хитромудрих маневрів звести панну Ізабеллу з Шастальським. З невимовним співчуттям через лорнети спостерігали вони страждання молодика – це майже заміняло їм спектакль. Вони тільки гнівались на панну Ізабеллу за те, що вона, розуміючи свою перевагу, кожним рухом і кожним поглядом ніби казала: «Дивіться, це він мене так любить, це він через мене так страждає!..»

Вокульський часом бував у тих товариствах, бачив скеровані на Шастальського й панну Ізабеллу лорнети, чув зауваження, що дзижчали йому коло вух, як оси, але нічого не розумів. Коли дами довідались, що він має серйозні наміри, вони перестали ним цікавитись.

– Нещаслива любов хвилює набагато більше, – якось шепнула панна Жежуховська пані Вонсовській.

– Хто його знає, де тут нещаслива і навіть трагічна любов!.. – відповіла пані Вонсовська, дивлячись на Вокульського.

За чверть години, панна Жежуховська попросила, щоб її познайомили з Вокульським, а ще за чверть години сказала йому (спустивши при цьому очі), що, на її думку, найблагородніша роль жінки – лікувати поранене, зболіле від мовчазного страждання серце.

Одного разу, наприкінці березня, прийшовши до панни Ізабелли, Вокульський застав її в чудовому настрої.

– Прекрасна новина! – вигукнула вона, незвичайно привітно вітаючись з ним. – Ви знаєте, що в Варшаву приїхав знаменитий скрипаль Молінарі? Молінарі? – повторив Вокульський. – Ага, я бачив його в Парижі.

– І ви з такою байдужістю про нього говорите? – здивувалась панна Ізабелла. – Невже його гра вам не сподобалась?

– Мушу вам признатись, що я навіть не дуже уважно слухав…

– Це неможливо!.. Ні, ви, мабуть, його не чули… Пан Шастальський каже (але він завжди перебільшує), що, тільки слухаючи Молінарі, він міг би вмерти без жалю.

Пані Вивротцицька захоплена ним, а, пані Жежуховська має влаштувати на його честь раут.

– Наскільки мені здається, це досить посередній скрипаль.

– Та що ви!.. Пан Ридзевський і пан Печарковський мали нагоду бачити у нього цілий альбом рецензій. Пан Печарковський каже, що Молінарі той альбом подарували шанувальники. Отже, всі європейські рецензенти називають його геніальним.

Вокульський похитав головою.

– Я бачив його в залі, де найдорожче місце коштувало два франки.

– Це неможливо, то, мабуть, був не він… Він одержав орден від папи, від персидського шаха, він має титул…

Посередні скрипалі таких нагород не здобувають.

Вокульський з захопленням вдивлявся в розчервоніле обличчя і блискучі очі панни Ізабелли. Це були такі бильні аргументи, що він узяв під сумнів власну пам’ять і відповів:

– Можливо.

Проте панну Ізабеллу прикро вразила його байдужість до мистецтва. Вона спохмурніла й до кінця дня була з Вокульським досить холодна. «Дурний я! – думав він, виходячи. – Завжди я вирвуся з чимось таким, що її дратує. Якщо вона меломанка, то моя думка про Молінарі може здатись їй блюзнірством».

Весь наступний день він гірко докоряв собі за нерозуміння мистецтва, примітивність, безтактність і навіть недостатню пошану до панни Ізабелли. «Безумовно, – думав він, – талановитішим скрипалем є той, який справив враження на неї, аніж той, який сподобався б мені. Треба бути нахабою, щоб з таким апломбом висловлювати свою думку, тим більше, що я, мабуть, не зміг оцінити його гру…»

Йому було дуже соромно.

На третій день він одержав від панни Ізабелли коротеньку записку: «Шановний добродію, – писала вона, – ви повинні допомогти мені познайомитись з Молінарі, тільки неодмінно, неодмінно… Я обіцяла тітці, що умовлю його грати у неї на користь її притулку; ви ж розумієте, як це для мене важливо».

В першу хвилину Вокульському здавалося, що доступитись до геніального скрипаля – це буде найтрудніше з усіх завдань, які йому доводилось досі виконувати. На щастя, він згадав про одного знайомого музиканта, який встиг уже познайомитись з Молінарі й ходив за ним, мов тінь.

Коли Вокульський розказав музикантові про свій намір, той спочатку широко розкрив очі, потім нахмурив брови, довго думав і, нарешті, сказав:

– О, це трудна, дуже грудна справа, але для вас я постараюся. Тільки мені доведеться його підготувати. Знаєте, як ми зробимо? Зайдіть завтра о першій годині дня в готель, я буду у нього снідати. Непомітно викличте мене через слугу, а я вже якось зроблю так, щоб він вас прийняв.

Ця обережність і тон музиканта неприємно вразили Вокульского, проте в призначену годину він прийшов у готель.

– Пан Молінарі вдома? – спитав він швейцара.

Знайомий швейцар послав свого помічника нагору, а сам став розважати Вокульського розмовою:

– Скажу вам, ваша вельможність, відколи з’явився цей італієць, у нас в готелі повно людей!.. Приходять пани юрбами, наче до чудотворної ікони, а надто жінки…

– Аж так?

– А так, вельможний пане. Вона спочатку надсилає листа, потім букет, а далі з’являється сама під вуалькою і думає, що її ніхто не впізнає… Повірите, всі слуги сміються!.. А він не кожну приймає, хоч деякі давали його лакеєві по три карбованці. Але часом, як розвеселиться, то бере собі ще два номери в обох кінцях коридора і в кожному іншу розважає… Такий, чортяка, заядлий.

Вокульський глянув на годинник. Минуло вже хвилин з десять. Він попрощався з швейцаром і пішов сходами вгору, відчуваючи, як у ньому закипає гнів. «Ну й пройдисвіт! – думав він. – Та й, риночки теж хороші…».

По дорозі зустрів його захеканий помічник швейцара.

– Пан Молінарі, – мовив він, – просив вас трошечки зачекати…

Вокульський хотів був схопити його за комір, але стримався і повернув наниз.

– Ви йдете, ясний пане?.. А що ж мені сказати панові Молінарі?

– Скажи йому, нехай мене… Розумієш?

– Скажу, пане, але він не зрозуміє, – відповів задоволений лакей, а підбігши до швейцара, сказав: – Знайшовся хоч один пан, який зрозумів, що воно за цяця, оцей собацюра італієць… От гицель! Носа дере, а гривеника поки дасть на чай, то тричі його обнюхає… Сука його народила, таку потвору. Гниляк… плутосвіт… пройда!..

На мить Вокульський відчув роздратовання проти панни Ізабелли. Як можна захоплюватись людиною, з якої глумиться навіть готельна служба! Як можна ставати в ряд його поклонниць! Нарешті, чи варто було змушувати його добиватися знайомства з таким блазнем!..

Проте він скоро охолов. Йому спало на думку, що панна Ізабелла, не знаючи Молінарі, тільки піддається загальному впливові його репутації. «Познайомиться з ним та й охолоне, – подумав він. – Тільки я вже не буду їм посередником».

Повернувшись додому, Вокульський застав у себе Венгелека, який уже годину його ждав.

Хлопець виглядав зовсім як варшав’янин, але трохи схуд.

– Ти схуд і зблід, – сказав Вокульський, придивившись до нього. – Гуляєш чи що?

– Ні, пане, тільки десять день прохворів. Щось у мене вискіпалось на шиї таке паскудне, що дохтор мусив різати.

Але з учорашнього дня я вже на роботі.

– Тобі потрібні гроші?

– Ні, пане. Я тільки хотів поговорити про те, як би повернутись до Заслава.

– Що, вже кортить? А чого ж ти навчився?

– Ого! Я і слюсарство знаю… і трохи столярство… Кошики навчився теж гарні плести й розмальовувати. Ну, а якби довелося фарбами малювати, то теж…

Кажучи все це, він кланявся, червонів і м’яв в руках шапку.

– Гаразд, – трохи подумавши, сказав Вокульський. – На інструмент дістанеш шістсот карбованців. Вистачить?.. А коли ти думаєш повертатись?

Хлопець ще більш почервонів і поцілував Вокульського в руку.

– Я б, перепрошаю пана, хотів оженитись… Тільки не знаю…

Він почухав потилицю.

– З ким же?

– З тією панною Маріанною, що живе у хурмана Висоцького. Я теж живу в тому домі, тільки нагорі. «Він хоче одружитися з моєю магдалинкою?» – подумав Вокульський. Пройшовся по кімнаті і сказав:

– А ти добре знаєш панну Маріанну?

– А чого ж не знати? Ми щодня бачимося тричі, а неділями то й цілий день або я сиджу в неї, або ми обоє у Висоцьких.

– Так, але ти знаєш, чим вона була рік тому?

– Знаю, пане. Як тільки я сюди приїхав, спасибі вам, Висоцька мені зараз і каже: «Дивись, хлопче, бо до неї ходили…» Отож я з першого дня вже знав, що вона за одна; вона мене не дурила.

– Як же воно сталось, що ти вирішив з нею одружитися?

– Бог його знає, пане, воно якось само. Я спочатку навіть сміявся з неї, і коли хто-небудь проходив під вікном, я казав: «Мабуть, і це знайомий панни Маріанни, бо вона ж не з одної печі хліб їла». А вона мовчить, схилить голову, крутить машину, аж хурчить, і тільки лиця пашать. Потім я помітив, хтось латає мені білизну; ну, я на різдво й купив їй за десять злотих парасольку, а вона мені півдюжини носових хусточок з моєю буквою. А Висоцька каже: «Гляди, хлопче, не попадись, вона ж дівчина з тих…» Я й викинув її з голови, а якби не була… з тих, то я ще в запусти взяв би її. А Висоцький якраз у середу на першому тижні посту й розказав, як воно з нею сталося, з панною Маріанною, значить. Згодила її на службу якась велика пані… Ну, й мала дівчина службу, нехай бог милує! Тільки вона втече, а її зловлять і кажуть: «Або сиди тут, або посадимо в тюрму за злодійство». – «Що ж я вкрала?» – вона каже. «Дохід мій, псявіро!» – кричать вони. Так би вона й сиділа там (казав Висоцький) до страшного суду, якби пан Вокульський не побачив її в костьолі. Отоді він її викупив і вирятував…

– Кажи далі, кажи, – озвався Вокульський, помітивши, що Венгелек вагається.

– І тоді я одразу змикитив, що ніякої тут розпусти нема, а тільки нещастя. От я й питаю Висоцького: «Чи одружились би ви з панною Маріанною?» – «Тут і з одітою не впораєшся», – каже він. «А якби ви були нежонатим, тоді як?» – «Ех, – каже, – нема вже у мене інтересу до жінок». Бачу я, що старий крутить, і таке йому сказав, що він кінець кінцем відповів: «Не одружився б, бо не повірив би, що її не потягає на колишнє. Бо жінка добра, поки добра, а як розпаскудиться, то гірше відьми». Тим часом на початку святого посту бог послав мені таке чирячисько, що я мусив лежати вдома, а до того ще й дохтор мене порізав. І от панна Маріанна починає до мене вчащати, ліжко перестеляти, чиряка мого порізаного перев’язувати… Казав дохтор, аби не ті її перев’язки, то з тиждень ще довелося б качатися. Мене інколи аж злість брала, особливо коли пропасниця трясла, от я одного разу й кажу: «Панно Маріанно, чого ви так стараєтесь? Може, думаєте, що я оженюся? То я ще не здурів, щоб женитися з такою, котра багатьох мала…»

А вона нічого на те, тільки голову схилить, і сльози їй кап-кап… «Я й сама, – каже, – розумію, що ви зі мною не оженитесь…»

Я як почув це, прошу панської ласки, то мені аж млосно стало від жалю. Зараз же й кажу Висоцькій: «Знаєте що?

А може, я таки оженюся з панною Маріанною?..» А вона мені: «Не будь дурнем, бо…» Ні, пане, не смію вам про це сказати, – раптом додав Венгелек, знов цілуючи Вокульського в руку.

– Кажи сміливо.

– Бо, – сказала мені пані Висоцька, – як оженишся з панною Маріанною, то можеш образити пана Вокульського за його ласку до всіх нас. Хто його знає, чи не ходить до нього Маріанна…

Вокульський спинився перед ним.

– Ти цього боїшся? – спитав він. – Даю тобі слово честі, що ніколи не бачуся з цією дівчиною.

Венгелек з полегкістю зітхнув.

– Ну, от і слава богу. Бо одно те, що я не хотів би ставати вам впоперек дороги, а друге…

– Що ж друге?

– А друге те, пане, що коли вона була… така, то її нещастя… Злі люди її скривдили, тому вона не винна. Але якби вона оце наді мною, хворим, плакала, а до вас ходила, то вже була б така шельма, що її тільки вбити, як скажену собаку, щоб не кусала людей.

– А далі що?

– А що ж далі? Після свят оженюся, – відповів Венгелек. – Чого вона має мучитись не за свої гріхи? Не її на те була воля.

– Тобі ще що-небудь потрібно?

– Більш нічого.

– Ну, то бувай здоров, а перед весіллям ще зайди до мене. Я дам їй п’ятсот карбованців на придане, ну, і там, скільки треба, на білизну та господарство.

Венгелек вийшов від Вокульського дуже зворушений. «Ось де логіка простих душ! – подумав Вокульський. – Презирство до пороку, але співчуття до нещастя».

Цей простий міщанин одразу виріс в його очах на представника одвічної справедливості, який несе зневаженій жінці мир і прощення.

Наприкінці березня у панів Жежуховських відбувся великий раут з участю Молінарі; Вокульський також одержав запрошення, написане делікатною ручкою панни Жежуховської.

Прибув він досить пізно, саме тоді, коли маестро дав себе упросити вщасливити слухачів концертом власної композиції. Один з місцевих музикантів сів за рояль акомпанувати, другий приніс маестро скрипку, третій перегортав акомпаніаторові ноти, четвертий став позад маестро, щоб мімікою та жестами підкреслювати найкращі або найтрудніші місця.

Хтось попросив у присутніх уваги, дами сіли півколом, мужчини скупчились поза їх стільцями, і концерт почався.

Тепер Вокульський пильніше глянув на скрипаля і спостеріг якусь схожість між ним і Старським. Молінарі носив такі самі невеликі бакенбарди, ще менші вусики, а на обличчі в нього застиг той самий вираз пересичення, характерний для людей, які користуються успіхом у прекрасної статі. Грав Молінарі добре, і вигляд у нього був пристойний, але по ньому було видно, що він уже звик до ролі напівбожка, який поблажливо ставиться до своїх поклонників.

Часом скрипка звучала голосніше, тоді музикант, який стояв позад маестро, зображав на своєму обличчі захват, а по залі пробігав короткий і тихий гомін. З-поміж урочисто-поважних мужчин і заслуханих, замріяних або дрімаючих дам Вокульський помітив кілька жіночих облич з незвичайно напруженим виразом: голови їх були хтиво відхилені назад, щоки червоніли, аж палали, очі горіли, напіввідкриті губи тремтіли, наче вони були під впливом наркотику. «Страшна річ! – подумав Вокульський. – Які ж бо нездорові особи впрягаються в тріумфальну колісницю цього пана!»

Раптом він глянув убік і похолов… Неподалік сиділа панна Ізабелла, захоплена й розпалена більш за інших.

Він не вірив власним очам.

Маестро грав ще хвилин з п’ятнадцять, але Вокульський вже не чув ні звука. Розбудив його тривалий грім оплесків. Потім він знову забув, де знаходиться, зате добре бачив, як Молінарі щось шепнув на вухо панові Жежуховському, як пан Жежуховський взяв його під руку й відрекомендував панні Ізабеллі.

Вона привітала скрипаля рум’янцем і поглядом невимовного захоплення. А оскільки якраз у цей час запросили на вечерю, маестро подав їй руку і повів до столу. Вони пройшли близько біля Вокульського, Молінарі навіть зачепив його ліктем, але обоє були так захоплені одне одним, що панна Ізабелла навіть не помітила Вокульського. Потім вони вчотирьох сіли за столик – пан Шастальський з панною Жежуховською, Молінарі з панною Ізабеллою, і було видно, що їм дуже добре вкупі.