Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 57 страниц)

Голос його знов почав глухнути, на обличчі знов почали виступати синюваті плями. Він сів і напився води.

– Підлі!.. Підлі!.. – шепотів він.

– Заспокойтесь, прошу вас, – сказав Вокульський. – Скільки ви дасте мені готівкою?

– Я просив адвоката нашого князя (бо мій адвокат – негідник) одержати належну мені суму і вручити її вам, пане Станіславе… Разом тридцять тисяч. А оскільки ви обіцяли мені по двадцять процентів річних, значить, матиму шість тисяч карбованців на рік на всі видатки. Бідність… злидні!..

– Ваш капітал я можу вмістити в вигідніше діло, – сказав Вокульський, – так що ви матимете на рік десять тисяч…

– Що ви кажете?..

– Так. Мені трапився щасливий випадок…

Пан Томаш зірвався з крісла.

– Спасителю… Добродійнику!.. – промовив він розчулено. – Ви – найблагородніший з людей… Але, – додав він, розводячи руками, – чи не втратите ви самі на цьому?

– Я? Та ж я купець.

– Купець! Балакайте!.. – вигукнув пан Томаш. – Завдяки вам я переконався, що в наш час слово «купець» є синонімом великодушності, делікатності, героїзму… Ви – благородний!..

І, мало не плачучи, кинувся йому на шию.

Вокульський втретє посадив пана Томаша в крісло; в цей час хтось постукав у двері.

– Прошу.

Увійшов Генрік Шлангбаум, блідий, з блискучими очима. Він спинився перед паном Томашем, уклонився йому і сказав:

– Добродію, я – Шлангбаум, син того «паскудного» лихваря, якого ви так паплюжили в магазині при моїх співробітниках і покупцях…

– Добродію… я не знав… готовий дати всіляку сатисфакцію… а насамперед прошу пробачення… Я був дуже роздратований… – казав схвильований пан Томаш.

Шлангбаум заспокоївся.

– Замість давати мені сатисфакцію, – відповів він, – прошу послухати, що я скажу. Навіщо мій батько купив ваш будинок, про це зараз говорити не будемо. А що він вас не обманив – я вам дам незаперечний доказ. Батько негайно відпродасть вам будинок за дев’яносто тисяч… Скажу більше, – вибухнув він, – жжулець віддасть вам його за сімдесят…

– Генріку!.. – втрутився Вокульський.

– Я вже скінчив. Бувайте здорові, – сказав Шлангбаум і, низько вклонившись панові Томашеві, вийшов з кімнати.

– Яка неприємна історія! – трохи помовчавши, озвався пан Томаш. – Я справді висловив у магазині кілька гострих зауважень на адресу старого Шлангбаума, але, даю слово, не знав, Що його син тут… Він відпродасть мені за сімдесят тисяч будинок, за який сам заплатив дев’яносто!.. Це оригінально! Що ви на це скажете, пане Станіславе?

– Може, будинок справді коштує не більш як дев’яносто тисяч… – несміливо відповів Вокульський.

Пан Томаш почав застібати на собі одежу й надівати галстук.

– Дякую вам, пане Станіславе, і за допомогу, і за те, що займаєтесь моїми справами… Але ж історія з тим Шлангбаумом!.. Ага! Бельця запрошує вас на завтра на обід… Гроші ви одержите у адвоката нашого князя, а щодо процентів, які ви з вашої ласки…

– Виплачу за півроку наперед.

– Дуже, дуже вам вдячний!.. – сказав пан Томаш і поцілував його в обидві щоки. – Ну, до побачення, до завтра… Не забудьте ж за обід…

Вокульський провів його через двір до воріт, де вже чекав екіпаж.

– Страшенна спека, – говорив пан Томаш, з допомогою Вокульськогр насилу вмощуючись в екіпаж. – Але все ж таки історія з тими євреями! Купив за дев’яносто тисяч, а готовий відпродати за сімдесят… Кумедія, слово честі!..

Коні рушили в бік Уяздовських Алей.

Додому пан Томаш їхав немов очманілий. Спеки він не відчував, тільки загальну слабість та шум у вухах. Часом йому здавалось, що кожним оком він бачить інакше або обома бачить гірше. Він сидів у кутку екіпажа і на вибоїнах похитувався, мов п’яний.

Думки й почуття якось дивно плуталися в його голові.

Інколи йому здавалось, що він обплутаний сіткою інтриг, з якої його може визволити лише Вокульський. То йому ввижалося, що він тяжко хворий і що тільки Вокульський міг би його як слід доглядати. То знов здавалось, що він умер і залишив зубожілу і всіма покинуту дочку, про яку потурбуватись міг би тільки Вокульський. Нарешті подумав, що добре було б мати отакий вигідний екіпаж на легкому ходу і що, якби він попросив Вокульського, той, напевне, подарував би йому свій.

– Страшенна спека! – пробурмотів пай Томаш.

Екіпаж спинився перед домом, пан Томаш виліз і, навіть не кивнувши кучерові, пішов нагору. Він ледве тягнув обважнілі ноги і, як тільки опинився в своєму кабінеті, впав на крісло і в капелюху просидів кілька хвилин.

Слуга страшенно здивувався й вирішив покликати панянку.

– Мабуть, торги скінчились добре, – сказав він панні Ізабеллі, – бо пан щось… ніби трохи теє…

Панна Ізабелла, яка, незважаючи на показний спокій, з величезним нетерпінням дожидала повернення батька і результату торгів, пішла в кабінет настільки швидко, наскільки дозволяли правила пристойності. Вона завжди пам’ятала, що панні з її ім’ям не личить виявляти свої почуття, навіть з приводу банкрутства. Та хоч як вона панувала над собою, Миколай помітив, що вона хвилюється (на обличчі їй враз з’явились червоні плями), і ще раз стиха промовив:

– Мабуть, усе скінчилося, бо пан…теє…

Панна Ізабелла нахмурила своє прекрасне чоло і міцно причинила за собою двері кабінету.

– Ну, як, лапа? – спитала вона, неприємно вражена його почервонілими очима.

– Нещастя… ми – злидні!.. – відповів пан Томаш, насилу знімаючи капелюха. – Я втратив тридцять тисяч карбованців…

Панна Ізабелла зблідла й сіла на шкіряну канапку.

– Підлий жид, лихвар, залякав конкурентів, підкупив адвоката, і от…

– Так у нас уже нічого нема?.. – прошепотіла вона.

– Як то нічого?.. У нас є тридцять тисяч карбованців, а на них десять тисяч карбованців процентів… Той шановний Вокульський… Я навіть не знав, що є такі шляхетні люди… А якби ти знала, як він сьогодні мене лікував…

– Чому лікував?

– У мене був невеликий припадок від спеки й роздратовання…

– Який припадок?

– Кров ударила мені в голову… але це вже минулося… Підлий жид… Ну, але Вокульський, кажу тобі, це не людина, а просто ангел…

І він заплакав.

– Папа, що з тобою?.. Я пошлю за лікарем!.. – крикнула панна Ізабелла, стаючи навколішки перед кріслом.

– Нічого, нічого… заспокойся. Я тільки подумав, що коли б я вмер, то Вокульський був би єдиною людиною, якій ти могла б вірити.

– Не розумію…

– Ти хотіла сказати, що не впізнаєш мене, правда?..

Тебе дивує те, що я міг би довірити твою долю купцеві?..

Але бачиш, коли в біді одні заповзялися проти нас, а другі залишили нас, він один поспішив нам на допомогу, а може, навіть врятував мені життя… Ми, апоплектики, часом дуже близько проходимо біля смерті… Отож, коли він приводив мене до пам’яті, я й подумав: хто б міг так щиро потурбуватись про тебе? Адже ні Йоася, ні Гортензія і ніхто… Опікуни знаходяться тільки у багатих сиріт…

Панна Ізабелла помітила, що батькові полегшало, встала з колін і сіла на канапі.

– Скажи, папа, яку ж роль ти призначаєш тому опікунові? – холодно спитала вона.

– Роль?.. – повторив пан Ленцький, пильно дивлячись на неї. – Роль… порадника… друга дому… опікуна… Опікуна того хоч невеликого майна, що тобі залишилося б.

– О, з цього погляду я вже давно оцінила його. Він енергійний і відданий нам… А втім, усе це не має значення… – додала вона, трохи помовчавши. – Як же скінчилась справа з будинком?

– Я ж кажу як. Падлюка жид дав дев’яносто тисяч, отже, нам залишилося тридцять. А оскільки шановний Вокульський платитиме мені за них десять тисяч… Тридцять три проценти, уяви собі!

– Як то тридцять три? – перебила панна Ізабелла. – Десять тисяч – це десять процентів.

– Та ні ж бо! Десять від тридцяти – це значить тридцять три проценти. Адже «проценти» означає pro centum – за сто, тобто сота частина, розумієш?

– Не розумію, – відповіла панна Ізабелла, хитаючи головою. – Я розумію, що десять – це є десять, але якщо купецькою мовою десять називається тридцять три, то нехай буде так.

– Бачу, що не розумієш. Я пояснив би тобі зараз, але такий стомлений, що трохи посплю.

– Може, послати за лікарем? – спитала панна Ізабелла, встаючи з канапи.

– Боже борони! – вигукнув пай Томаш і замахав руками. – Якби я звертався до лікарів, то, напевне, вже не жив би.

Панна Ізабелла не наполягала. Вона поцілувала батька в руку і в лоб і пішла в будуар, глибоко задумавшись.

Неспокій про наслідки торгів, що мучив її кілька днів, тепер безслідно зник. Виявляється, у неї ще є десять тисяч карбованців процентів на рік і тридцять тисяч готівки!.. Отже, можна буде поїхати в Париж на виставку, потім, може, в Швейцарію, а взимку знову в Париж. Ні!.. На зиму вона повернеться в Варшаву, щоб відновити прийом гостей. І якщо трапиться якийсь багатий чоловік, не старий і не бридкий (як от барон або маршалок, бр!..), не парвеню і не дурень (може бути навіть дурнем – в їхньому товаристві розумний тільки Охоцький, та й той дивак!)… Якщо трапиться такий чоловік, вона, нарешті, наважиться остаточно… «Носиться папа з тим Вокульським, – думала панна Ізабелла, ходячи по своєму будуару. – Вокульський може бути добрим порадником, управителем, зрештою, опікуном маєтку… Але моїм опікуном може стати тільки князь, до речі, він наш родич і давній друг нашої родини…»

Вона все ходила сюди й туди по кімнаті з схрещеними на грудях руками. І раптом їй спало на думку: чого це батько так розчулився сьогодні з приводу Вокульського?

Якою ж чарівничою силою орудує цей чоловік, що завоював усіх людей з її товариства, а тепер здобув і останню позицію – її батька!.. Батько, пан Томаш Ленцький, плакав! Він, з очей якого від дня смерті матері не скотилася жодна сльоза… «Проте треба сказати, що він – дуже добра людина, – визнала панна Ізабелла в думці. – Россі не був би такий задоволений Варшавою, якби не чуйність Вокульського.

Але моїм опікуном, навіть в разі нещастя, він не буде.

Щодо майна, будь ласка, нехай ним порядкує; але опікуном!.. Батько, мабуть, дуже заслаб, коли йому спадають на думку такі комбінації».

О шостій вечора панна Ізабелла була в вітальні й почула в передпокої дзвінок, а потім нетерплячий голос Миколая:

– Я ж казав, приходьте завтра: сьогодні пан хворий.

– А що робити, коли пан, як тільки має гроші, то хворий, а як здоровий, то не має грошей?.. – відповів другий голос з легким єврейським акцентом.

В цей час у передпокої зашелестіла жіноча сукня й почувся голос панни Флорентіни:

– Тихо!.. Ради бога, тихо! Приходьте завтра, пане Шпігельман… Ви ж знаєте, що гроші є…

– Саме через те я і приходжу сьогодні вже третій раз.

А завтра прийдуть інші, і мені знов доведеться ждати…

Кров ударила в голову панні Ізабеллі. Сама не знаючи, що робить, вона швидко вийшла в передпокій.

– Що тут робиться? – спитала вона панну Флорентіну.

Миколай знизав плечима і нечутно вийшов у кухню.

– Це я, панно графівно… Давид Шпігельман, – відповів низенький чоловік з чорною борідкою і в чорних окулярах. – У мене до пана графа, є невелике діло…

– Дорога Бельцю… – почала панна Флорентіна, намагаючись вивести кузину.

Але панна Ізабелла вирвала руку і, помітивши, що батьків кабінет вільний, сказала Шпігельманові зайти до нього.

– Опам’ятайся, Бельцю, що ти робиш?.. – умовляла її панна Флорентіна.

– Хочу нарешті знати правду, – сказала панна Ізабелла. Вона зачинила двері кабінету, сіла в крісло і, дивлячись Шпігельманові в окуляри, запитала:

– Яке у вас діло до мого батька?

– Пробачте, панно графівно, – відповів Шпігельман, кланяючись, – діло у мене дуже маленьке. Я тільки хочу одержати свої гроші…

– Скільки?

– Набереться, мабуть, карбованців з вісімсот…

– Одержите завтра.

– Пробачте, панно графівно, але я вже півроку чую тільки завтра, а не маю ні процентів, ні капіталу.

У панни Ізабелли забило дух і стиснулось серце. Але вона одразу опанувала себе.

– Ви знаєте, що мій батько одержав тридцять тисяч карбованців… Крім того (казала вона, сама не знаючи чому), ми матимемо по десять тисяч на рік. Ви ж розумієте, що ваша невеличка сума пропасти не може.

– Відкіля десять тисяч? – спитав єврей і зухвало підвів голову.

– Як то відкіля? – обурено відповіла вона. – Проценти на наш капітал.

– На тридцять тисяч?.. – недовірливо усміхнувся єврей, вважаючи, що його хочуть обманити.

– Так.

– Перепрошую панну графівну, – іронічно відказав Шпігельман, – я давно маю діло з грішми, але про такий процент не чув. На тридцять тисяч пан граф може одержати три тисячі, та й то на дуже непевну закладну. Але яке мені до цього діло! Я маю одержати свої гроші. Бо завтра прийдуть інші і знов будуть кращі за Давида Шпігельмана, а пан граф як віддасть решту на проценти, то мені знову доведеться рік ждати.

Панна Ізабелла підхопилася з крісла.

– Я вас запевняю, що завтра ви одержите свої гроші! – вигукнула вона, дивлячись на нього з презирством.

– Слово? – спитав єврей, в душі милуючись її вродою.

– Даю слово, що завтра всім буде сплачено… Всім і до копійки!

Єврей низько вклонився і, задкуючи, вийшов з кабінету.

– Побачимо, як панна графівна додержить слова! – сказав він, виходячи.

Старий Миколай був у передпокої і з таким шиком відчинив Шпігельманові двері, що той уже зі сходів крикнув:

– Чого це з таким фасоном, пане камердинере?

Бліда від гніву панна Ізабелла бігла до батькової спальні. Її спинила панна Флорентіна.

– Заспокойся, Бельцю, – казала вона, благально складаючи руки. – Батько такий хворий…

– Я запевнила того чоловіка, що всі борги будуть сплачені, і вони мусять бути сплачені… Хоч би нам довелося відмовитись від поїздки в Париж.

Коли дочка увійшла в спальню, пан Томаш у пантофлях і без сюртука повільно проходжався по кімнаті. Вона помітила, що батько виглядає дуже погано, плечі у нього обвисли, сиві вуса обвисли, навіть повіки обвисли, і весь він по-старечому зігнувся; це спостереження лише спинило її від вибуху, але не від розмови.

– Пробач, Бельцю, що я в такому негліже. Що сталося?..

– Нічого, папа, – БІдповіла вона, стримуючись. – Приходив до нас один єврей…

– А, це, мабуть, отой Шпігельман. Набридлива бестія, мов той комар у лісі!.. – вигукнув пан Томаш, хапаючись за голову. – Нехай прийде завтра…

– Звичайно, що прийде… він і всі інші.

– Добре, дуже добре. Я вже давно хотів з ними розплатитися… Ну, слава богу, що хоч трохи похолоднішало…

Панну Ізабеллу вразив спокій батька і його хворобливий вигляд. Здавалося, що від полудня він на кілька років постарішав. Вона сіла на стілець і спитала ніби між іншим:

– А ти багато винен їм, папа?

– Небагато… дрібниця… дві-три тисячі карбованців.

– Це за ті векселі, про які говорила тітка, що їх у березні хтось викупив?

Пан Ленцький, зупинившись посеред кімнати, клацнув пальцями й вигукнув:

– От тобі й на!.. Про ті я якраз забув, як заорав!..

– Отже, у нас більше боргів, ніж дві-три тисячі?..

– Еге ж, трохи більше… Думаю, тисяч п’ять або шість. Я попрошу шановного Вокульського, він усе влаштує.

Панна Ізабелла мимоволі здригнулася.

– Шпігельман казав, – промовила вона згодом, – що від нашої суми не можна одержати десять тисяч карбованців. Щонайбільше три тисячі, та й то під ненадійну закладну.

– Він правильно казав, – під закладну, але ж торгівля – інша річ. Торгівля може дати тридцять на тридцять…

Та відкіля Шпігельман знає про наші проценти? – зацікавився пан Томаш.

– Я нехотячи сказала йому… – почервонівши, пояснила панна Ізабелла.

– Шкода, що ти йому про це сказала… дуже шкода!..

Про такі речі краще не говорити.

– А хіба в цьому є щось погане? – пошепки спитала вона.

– Погане? Боже борони, нічого поганого! Але завжди краще, коли люди не знають ні розміру, ні джерела чужих доходів. Барон і навіть сам маршалок не мали б репутації мільйонерів і філантропів, якби всі знали їхні секрети.

– Чому ж так?

– Ти ще дитина, – казав трохи збентежений пан Томаш, – ти ідеалістка, а це могло б відштовхнути тебе від них… Але ж ти розумна дівчина. Знаєш, барон тримає якусь спілку з лихварями, а маршалок розбагатів головним чипом на щасливих пожежах і… трохи на торгівлі худобою під час севастопольської кампанії…

– То це такі мої женихи?.. – прошепотіла панна Ізабелла.

– Це нічого не означає!.. Вони мають гроші і великий кредит, а це головне, – заспокоював її пан Томаш.

Панна Ізабелла тріпнула головою, немов одганяючи прикрі думки.

– Значить, папа, ми вже не поїдемо в Париж?

– Чому, дитино моя, чому?

– Якщо ти заплатиш п’ять чи шість тисяч тим євреям…

– Нехай тебе це не лякає. Я попрошу Вокульського, щоб знайшов мені позику на таку суму за шість-сім процентів, і будемо платити за неї якихось чотириста карбованців на рік. Ну, а у нас же десять тисяч…

Панна Ізабелла схилила голову й, тихо перебираючи по столі пальцями, думала.

– Скажи, папа, – запитала вона згодом, – ти не побоюєшся Вокульського?..

– Я?.. – крикнув пан Томаш, ударивши себе кулаком в груди. – Я побоююсь Йоасі, Гортензії, навіть нашого князя і, зрештою, всіх їх разом, але не Вокульського. Якби ти бачила, як він сьогодні обтирав мене одеколоном…

А з якою тривогою дивився на мене!?. Це иайшляхетніша людина, яку я бачив у своєму житті. Він дбає не про гроші, бо що він може на мені заробити, а дбає про мою дружбу… Його мені сам бог послав, та ще й тоді, коли я починаю відчувати наближення старості… а може, й смерті…

Сказавши це, пан Томаш закліпав очима, а по щоках його знову покотилися сльози.

– Папа, ти хворий!.. – вигукнула перелякана панна Ізабелла.

– Ні, ні!.. Це просто спека, роздратовання, а найголовніше – образа на людей. Ти тільки подумай: був у нас хто-небудь сьогодні? Не було нікого, бо думають, що ми все втратили… Йоанна боїться, щоб я не позичив у неї на завтра на обід… Так само й барон та князь. Ну барон, як довідається, що у нас залишилось ще тридцять тисяч, то прийде… задля тебе. Бо подумає,» що коли б одружився з тобою й без посагу, то принаймні не витрачатиме грошей на мене. Але заспокойся: як почують, що ми маємо десять тисяч карбованців доходу на рік, то повернуться сюди всі, а ти знову будеш, як колись, царювати в своєму салоні…

Боже мій, як я сьогодні нервую! – закінчив він, витираючи сльозливі очі.

– Я пошлю за лікарем, папа?..

Батько замислився.

– Ну, це завтра, завтра… А до завтрього воно, може, й само пройде…

У двері хтось постукав.

– Хто там? Що таке? – спитав пан Томаш.

– Пані графиня приїхала, – відповіла з коридору панна Флорентіна.

– Йоася?! – вигукнув пан Томаш з радісним здивуванням. – Вийди до неї, Бельцю, мені треба трохи причепуритися… Ну, от!.. Можу закладатися, що вона вже знає про тридцять тисяч… Піди ж до неї, Бельцю… Миколаю!

Він заметушився, розшукуючи по спальні частини свого туалету, а панна Ізабелла тим часом вийшла й чекала тітку в вітальні.

Побачивши панну Ізабеллу, графиня обняла її.

– Який же милостивий господь, – вигукнула вона, – що послав вам таке щастя! Кажуть, що Томаш взяв за будинок дев’яносто тисяч і твій посаг залишився цілий?.. Ніколи б не подумала…

– Батько сподівався одержати більше, але якийсь єврей залякав конкурентів і купив сам, – відповіла трохи вражена панна Ізабелла.

– Ах, дитино моя, як це ти й досі не переконалась, який твій батько непрактичний! Він собі може уявляти, що будинок вартий мало не мільйон, але я знаю від компетентних людей, що найвища ціна йому – сімдесят з чимось тисяч. Останній тиждень будинки продаються з торгів щодня, і всім відомо, скільки вони коштують і скільки за них платять. А втім, тут нема чого говорити; батько нехай собі уявляє, що його ошукали, а ти, Бельцю, молись за здоров’я того єврея, котрий дав вам дев’яносто тисяч… A propos, знаєш, що повернувся Казик Старський?

На обличчі панни Ізабелли виступив густий рум’янець.

– Коли?.. Відкіля?.. – збентежено запитала вона.

– Зараз з Англії, а туди приїхав прямо з Китаю. Як завжди, гарний. Тепер він їде до бабусі, яка, здається, має віддати йому свій маєток.

– Це недалеко від вашого, тьотю?

– Про це, власне, я й хочу поговорити. Він дуже допитувався про тебе, а я подумала, що ти вже вилікувалась від своїх примх, і порадила йому завтра завітати до вас.

– Як це добре! – зраділа панна Ізабелла.

– От бачиш!.. – сказала графиня, цілуючи її. – Тітка завжди про тебе думає. Для тебе він прекрасна пара, і влаштувати цю справу тим легше, що Томаш має свій невеликий капітал, якого йому повинно вистачити, а Казик щось там чув про те, що Гортензія тобі дещо одписала. Ну, я гадаю, що у Старського є трохи боргів. В усякому разі, того, що йому залишиться від бабусиного маєтку, з тим, що тобі відписала Гортензія, повинно б вам на деякий час вистачити. А потім буде видно. У нього ще є дядько, у тебе – я, отож ваші діти не бідуватимуть.

Панна Ізабелла мовчки поцілувала тітку в руку. В цю хвилину вона була така гарна, що тітка обняла її, підвела до дзеркала і сказала:

– Але прошу тебе, щоб ти завтра була така прекрасна, як зараз, і ти побачиш, що у Казика роз’ятряться старі рани. Шкода, що ти йому тоді відмовила! Тепер у вас було б тисяч на сто або й на сто п’ятдесят більше. Уявляю собі, скільки він розтринькав грошей з розпачу… Ага, це правда, що ви маєте їхати з батьком у Париж?

– Збираємось.

– Прошу тебе, Бельцю, не роби цього. Я хочу запропонувати вам, щоб ви до кінця літа погостювали у мене. І ти повинна це зробити хоч би через Старського. Розумієш, молодий чоловік на селі буде нудьгувати, буде марити про любов… Ви можете бачитися щодня, а в таких умовах тобі легше буде його прив’язати і навіть… зобов’язати.

Панна Ізабелла почервоніла ще дужче і схилила свою прекрасну голову.

– Тітонько! – шепнула вона.

– Ах, дитино моя, тільки не удавай передо мною дипломатку. Панна в твої літа вже повинна вийти заміж, а головне – не повторювати колишніх помилок. Казик для тебе чудова пара: він не скоро тобі обридне, ну… а якщо обридне, то вже буде твоїм чоловіком і багато на що муситиме дивитися крізь пальці, так, власне, як і жінка. Але де ж батько?

– Батько трохи нездужає.

– Боже мій!.. Це, мабуть, його схвилювало несподіване щастя.

– Батько захворів саме з гніву на того єврея…

– Він завпеди щось вигадує! – сердито сказала графиня, встаючи. – Я зайду до нього на хвилинку й поговорю про ваш літній відпочинок. Щодо тебе, Бельцю, то сподіваюсь, що ти зумієш використати час.

Після інтимної півгодинної розмови з паном Томашем графиня попрощалася з племінницею і ще раз порадила їй мати на увазі Старського.

Проти свого звичаю, пан Томаш ліг спати дуже рано, десь о дев’ятій годині, а панна Ізабелла покликала в свою кімнату на розмову кузину Флорентіну.

– Знаєш, Флорцю, – сказала вона, – напівлежачи в шезлонгу, – повернувся Казик Старський і завтра має бути у нас.

– А-а-а!.. – протягла панна Флорентіна таким тоном, ніби це вже було їй відомо. – Значить, він уже не сердиться? – спитала вона значливо.

– Мабуть, ні. А втім, я не знаю… – усміхнулась панна Ізабелла. – Тітка каже, що він дуже гарний…

– І кругом у боргах… Але яке це має значення? У кого тепер немає боргів!

– Що ж би ти сказала, Флорцю, якби…

– Якби ти за нього вийшла? Звичайно, поздоровила б вас обох… Але що на це скажуть барон, маршалок, Охоцький, а особливо… Вокульський?

Панна Ізабелла раптово підхопилася з шезлонга.

– Дорога моя, чого це ти надумала говорити про того Вокульського?

– Не я надумала, – заперечила панна Флорентіна, – а пригадується мені, що ти говорила ще в квітні… нібито цей чоловік вже рік переслідує тебе поглядами, обплутує з усіх боків…

Панна Ізабелла розсміялася.

– Пам’ятаю!.. Тоді мені справді так здавалось… А тепер, коли я його взнала трохи ближче, я впевнилась, що він не належить до тих людей, яких слід боятись. Правда, він нишком обожнює мене, але обожнював би і в тому разі, якби я… вийшла заміж… Таким поклонникам, як Вокульський, досить ласкавого погляду, потиску руки…

– Ти певна?

– Цілком. Зрештою, я переконалась, що те, що мені здавалось сільцем, то лише комерційні справи. Батько позичає йому тридцять тисяч карбованців, і хто його знає, чи не були спрямовані всі його заходи саме до цієї мети?

– А якщо ні? – спитала панна Флорентіна.

– Дорога Флорцю, годі! – обурилась панна Ізабелла. – Нащо тобі неодмінно псувати мені настрій?

– Ти сама казала, що ці люди вміють терпляче ждати, заманювати в сільця, всім ризикувати й навіть ламати.

– Але не Вокульський.

– Пригадай барона.

– Барон прилюдно образив його.

– А тебе перепросив.

– Ах, Флорцю, прошу, не дратуй мене! – спалахнула панна Ізабелла. – Ти неодмінно хочеш зробити з купця демона, може, тому, що… ми так багато втратили на продажу будинку, що… батько хворий, що… Старський повернувся…

Панна Флорентіна зробила рух, наче хотіла ще щось сказати, але стрималась.

– На добраніч, Бельцю, – сказала вона. – Може, ти зараз і маєш рацію.

І вийшла.

Цілу ніч панні Ізабеллі снився Старський в ролі чоловіка, Россі – в ролі першого платонічного коханця, Охоцький – в ролі другого, а Вокульський – в ролі уповноваженого в справах. Аж о десятій ранку її розбудила панна Флорентіна і повідомила, що прийшов Шпігельман ще з якимось євреєм.

– Шпігельман?.. Ага, я й забула! Скажи йому, нехай прийде пізніше. Папа встав?

– Годину тому. Я йому казала про цих євреїв, а він просить тебе написати Вокульському…

– Про що?

– Попросити його, аби він прийшов до нас сьогодні опівдні та врегулював розрахунки з ними.

– Правда, наші гроші у Вокульського, – сказала панна Ізабелла. – Але мені незручно про це йому писати. Напиши; ти, Флорцю, від батькового імені… он на столику папір.

Панна Флорентіна сіла писати листа, а панна Ізабелла тим часом почала одягатись. Повідомлення про євреїв вплинуло на неї, як струмінь холодної води, а думка про Вокульського занепокоїла. «Виходить, ми й справді не можемо обійтись без цього чоловіка? – думала вона. – Та коли у нього наші гроші, то природно, що він має сплачувати й наші борги…»

– Попроси його, щоб він приїхав якнайшвидше… Бо якби тих противних євреїв застав у нас Старський…

– Знає він їх давніше, ніж ми, – прошепотіла Флора.

– В усякому разі, це було б жахливо. Ти не знаєш, яким тоном говорив зі мною вчора отой… отой…

– Шпігельман, – підказала панна Флорентіна. – О, то зухвалий єврей…

Вона запечатала листа і вийшла з ним у передпокій, щоб випровадити євреїв, які там сиділи. Панна Ізабелла стала навколішки перед маленькою алебастровою статуєю матері божої й почала молитися, щоб посильний застав Вокульського вдома і щоб Старський не зустрівся з євреями.

Алебастрова матір божа зважила на її молитву, бо за годину, під час сніданку, Миколай подав їй аж три листи.

Один був від тітки графині. Вона повідомляла, що сьогодні між другою і третьою годиною до батька приїдуть на консиліум лікарі, а також – що Казик Старський виїжджає сьогодні надвечір, так що його візиту можна сподіватись кожної хвилини. «Пам’ятай же, дорога Бельцю, – закінчувала листа тітка, – роби так, щоб хлопець думав про тебе в дорозі й на селі ті кілька днів, поки ви не приїдете туди з батьком до мене. Я вже зробила все так, що він ні в Варшаві не бачив жодної панни, ні на селі не побачить жодної іншої жінки, крім тебе, душко. Хіба що побачить свою шановну бабусю Заславську та її мало цікавих онучок».

Панна Ізабелла трохи скривилася, їй не подобалась така наполегливість тітки.

– Тітка так мені протегує, – казала вона панні Флорентина, – наче я вже втратила всяку надію… Не подобається мені це!

І образ вродливого Казика Старського трохи примерк в її уяві.

Другий лист був від Вокульського, який повідомляв, що буде готовий до послуг о першій годині.

– На котру годину ти казала прийти євреям, Флорцю? – спитала панна Ізабелла.

– На першу.

– Слава богу! Аби тільки о цій годині не прийшов до нас і Старський, – сказала панна Ізабелла, беручи в руки третього листа. – Якийсь знайомий почерк? Від кого це, Флорцю?

– Невже не впізнаєш? – відповіла панна Флорентіна, ілянувши на конверт. – Від Кшешовської.

Панна Ізабелла почервоніла від гніву.

– Ага, справді!.. – вигукнула вона, кидаючи конверта на стіл. – Прошу тебе, Флорцю, одішли їй цього листа й напиши на конверті: «Не читано». І чого цій жахливій жінці від нас треба?

– Легко можеш довідатись, – прошепотіла панна Флорентіна.

– Ні, ні… і ні! Не хочу я ніяких листів від цієї нестерпної баби. Мабуть, знову якась каверза, нічого іншого вона не пише… Одійшли їй зараз же цього листа… або, зрештою, подивися, що вона там пише… Останній раз приймаю її базгранину…

Панна Флорентіна повільно розірвала конверта й почала читати. Поступово цікавість на її обличчі змінилася здивуванням, а потім збентеженням.

– Мені ніяково це читати, – шепнула вона, віддаючи листа панні Ізабеллі.

«Дорога панно Ізабелло! – писала баронеса. – Визнаю, що своєю дотеперішньою поведінкою могла заслужити Вашу неприязнь і накликати на себе гнів милосердного бога, що так дбайливо опікується Вами. Тому я облишаю все, упокоряюсь Вам, дорога пані, і благаю пробачити мені. Бо чим, як не ласкою божою, можна пояснити хоч би появу коло Вас того Вокульського? Простий смертний, як і всі ми грішні, став знаряддям в руках господніх щоб мене покарати, а Вас нагородити. Бо мало того, що він поранив на поєдинку мого чоловіка (якому також нехай бог простить всілякі підлоти, п(о він мені чинив), але ще й купив будинок, в якому упокоїлось моє кохане дитя, і, напевне, збільшить мені квартирну плату. А ви не тільки втішаєтесь моєю поразкою, але ще й одержали на двадцять тисяч більше, ніж той будинок вартий.

Зробіть же ласку, моя дорога, та умовте вельмишановного пана Вокульського (який не знати чого на мене гнівається), аби він продовжив зі мною контракт і не змушував мене своїми надмірними вимогами залишати житло, в якому згасло життя моєї єдиної доньки. Але все це робити треба обережно, бо вельмишановний пан Вокульський з невідомих мені причин не бажає, щоб про цю купівлю стало відомо. Замість купити дім самому (як роблять чесні люди), він не тільки зробив це через підставну особу, лихваря Шлангбаума, але ще й підіслав у суд підставних конкурентів, аби вони нагнали ціну на двадцять тисяч вищу за мою суму. Навіщо йому було робити все це так таємно?

Це, мабуть, краще відомо вам, дороге панство, оскільки ви вклали в його підприємство свій капиталик. Правда, він невеликий, але з ласки божої (що так помітно сприяє вам) та в спритних руках вельмишановного пана Вокульського він принесе вам такі проценти, які компенсують вам дотеперішнє нужденне життя.

Віддаю себе під захист Вашого доброго серця, а наші обопільні стосунки – на справедливість господню. Залишаюсь завжди відданою, хоч і зневаженою вами родичкою і покірною слугою.

Кшешовська».

Панна Ізабелла прочитала й побіліла, як стіна. Вона встала з-за стола, зім’яла листа й підняла руку, немов хотіла кинути його комусь в обличчя. Але раптом злякалася й хотіла кудись бігти або кликати когось на допомогу, проте опанувала себе й пішла до батька.