Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 53 (всего у книги 57 страниц)

А вона плаче й питає: «За що ж ти гніваєшся?..» Тоді я їй сказав перший і останній раз: «Свиня ти, та й більш нічого…», бо вже не міг більше витримати.

Коли бачу, біжить сам пан барон: закашлявся, аж посинів, та й питає: «Чи не бачив, Венгелеку, моєї жінки?..»

А мене тоді щось наче за язик сіпнуло. «Бачив, – кажу, – пане барон, пішла в кущі з паном Старським. У нього нема вже грошей купувати дівчат, то він узявся за молодиць!..»

А він тоді на мене як гляне, дарма що барон!..

Венгелек крадькома витер очі.

– Отаке моє життя, вельможний пане. Був я спокійний, поки не побачив одного бахура, а тепер на кого не гляну, все мені здається, що й він мій свояк… А від жінки, хоч я їй про це й не кажу, так щось і відпихає, так і відпихає… немов між мною і нею хтось стоїть. Навіть поцілувати її не можу, як колись, і якби не свята присяга на вінчанні, то, вірте, пане, покинув би її і забіг світ за очі… А все тільки через те, що прив’язався до неї. Бо якби я її-не любив, то мені було б байдуже. Господиня вона старанна, добре куховарить, гарно шиє, і в хаті її не чути. Нехай би собі там приймала полюбовників. Але я ж її любив, через те мені й гірко, через те й лютую на неї так, що всередині у мене все горить…

Венгелек аж тремтів з гніву.

– Коли ми побрались, пане, я все ждав дітей. А тепер мене страх бере: а що, як вродиться, та не моє, а від якогось бахура?.. Бо то ж відома річ: якщо лягава сука хоч раз привела щенят від кунделя, то потім дай ти їй хоч якої високої породи, однак крізь неї прозиратиме порода кунделя, мабуть, тому, що задивлялась на нього…

– Мені треба йти, – раптом сказав Вокульський, – так що бувай здоров. А як матимеш їхати додому, то зайди до мене…

Венгелек сердечно попрощався з ним, а в передпокої сказав лакеєві:

– Щось із вашим паном погане коїться… Зразу я думав, що він здоровий, хоч і змарнів, але бачу, він таки нездужає… Хай вас бог милує!..

– Я ж тобі казав, щоб ти до нього не йшов та довго не базікав, – похмуро відказав лакей, випроваджуючи його за двері.

Залишившись сам, Вокульський глибоко замислився.

– Стояли навпроти мого каменя й сміялися!.. – прошепотів він. – Навіть камінь треба було йому опаскудити, невинний камінь!

Якийсь час йому здавалося, що він знайшов мету, залишалось тільки вибрати: застрелити Старського, спочатку нагадавши йому список осіб, яким він зруйнував щастя, чи залишити живим, ч але довести його до остаточних злиднів і приниження?..

Але охолонувши, він вирішив, що було б несерйозно й несолідно позбутися майна, роботи й душевного спокою задля такої мізерної людини. «Краще вже братися винищувати польових мишей або тарганів, бо вони справжні шкідники, а отакий собі Старський… чорт його знає, що він таке?.. Та й неможливо, щоб така обмежена людина могла бути причиною стількох нещасть. Він – тільки іскра, від якої займається готовий уже матеріал…»

Вокульський ліг на канапі й думав далі: «Здорово він пошив мене в дурні! А чому? Тому, що мав гідну себе спільницю, а другою його спільницею була моя дурість. Як можна було одразу не збагнути, що воно за жінка, і зробити її своїм божеством лише тому, що вона удавала з себе вищу істоту?.. Пошив він в дурні й Дальського, але хто тому Дальському винен, що збезумів на старість від особи, моральні якості котрої було видно, як на долоні? Причиною таких катастроф є не Старські, а насамперед дурість їхніх жертв. До того ж ні Старський, ні панна Ізабелла, ні пані Евеліна не впали з місяця, а виросли в певному середовищі й епосі, в атмосфері певних понять. Вони – як висип, що сам собою не становить хвороби, але є симптомом зараження суспільного організму.

Нащо ж їм мститись або псувати життя?

Того вечора Вокульський вперше вийшов на вулицю і впевнився, як він знесилів. Від гуркоту екіпажів та руху пішоходів у нього паморочилась голова, і він просто боявся далеко відходити од дому. Йому здавалося, що він не дійде до Нового Світу, не втрапить додому або мимоволі вчинить щось дурне. А найбільше боявся зустрітися з ким-небудь із знайомих.

Повернувся він стомлений і збуджений, але тієї ночі спав добре.

Через тиждень після Венгелека його відвідав Охоцький.

Він схуд, засмаг і схожий був на молодого поміщика.

– Відкіля це ви? – запитав його Вокульський.

– Прямо з Заславка, де сидів майже два місяці, – відповів Охоцький. – Та хай їм усім чорт, в яку вони мене вплутали історію!..

– Вас?..

– Мене, мене, голубе, і до того ж – за чужі гріхи! Ви злякаєтесь, як я вам розкажу…

Він закурив і став розказувати далі:

– Не знаю, чи чули ви, що покійна Заславська, крім невеликої частки, все своє майно відписала на доброчинні діла: лікарням, дитячим будинкам, школам грамоти, сільським крамницям і таке інше. А князь Дальський і я призначені виконавцями її духівниці… Ну, гаразд! Ми починаємо здійснювати заповіт, власне, добиватися його затвердження, коли раптом (десь з місяць тому) повертається з Кракова Старський і заявляє нам, що від імені покривджених родичів подає в суд про заперечення законності духівниці. Звичайно, ні князь, ні я не хочемо про це й чути, але барон під впливом дружини, яку підбурює Старський, починає піддаватись… З цього приводу ми з ним кілька разів навіть погиркались, а князь просто порвав з ним стосунки… Тим часом що ж воно робиться? – вів далі Охоцький, стишивши голос. – Одної неділі барон з дружиною і з Старським поїхали в Заславек на прогулянку. Не знаю, що там у них трапилось, але результат такий. Барон категорично заявив, що не дозволить порушувати заповіту.

Але це ще не все… Той самий барон рішуче розводиться з своєю коханою дружиною (ви чули?..). Та й це ще не все. Десять днів тому барон стрілявся з Старським, і той подряпав йому кулею ребра. Уявляєте, ніби йому гаком розпороли шкіру через груди з одного боку до другого.

Старий лютує, верещить, лається, гарячкує, але жінці наказав одразу виїжджати до своєї рідні, і я певен, що він її назад не прийме… То такий старий!.. І так заповзявся, що навіть під час тяжкої хвороби сказав фельдшерові, на злість баронесі, пофарбувати йому волосся на голові й борідку, так що тепер він схожий на двадцятилітнього трупа.

Вокульський усміхнувся:

– З жінкою він зробив добре, але пофарбувався даремно.

– Ну, і по ребрах дістав даремно, – зауважив Охоцький. – Бо він сам мало не зробив Старському дірки в лобі!.. Куля – сліпа. Знаєте, я аж захворів, так мені прикро стало.

– Де ж той герой зараз? – спитав Вокульський.

– Старський?.. Гайнув за кордон, і ие так від неприємностей, що почали все частіше на нього сипатись, як від кредиторів. Слухайте, пане Вокульський! Це такий майстер!.. Адже в нього тисяч зо сто боргів.

Зайшла довга пауза. Вокульський сидів спиною до вікна, схиливши на груди голову. Охоцький тихо посвистував і щось думав.

Раптом він стрепенувся й заговорив наче сам із собою:

– Яка ж це дивна плутанина – людське життя! Хто б міг сподіватись, що такий йолоп, як Старський, зможе зробити стільки добра… І саме тому, що він йолоп…

Вокульський підвів голову й запитально подивився на Охоцького.

– Правда ж дивно? – підхопив Охоцький. – Але ж так воно є. Якби Старський був людиною чесною та не заводив шури-мури з баронесою, Дальський, безумовно, підтримав би його претензії щодо заповіту, навіть дав би йому грошей на процес, бо на цьому виграла б і його жінка. Але через те, що Старський – йолоп, він напаскудив баронові і… заповіт лишається непорушним. Таким чином навіть покоління ще не народжених заславських хлопів повинно благословляти Старського за те, що він залицявся до баронеси…

– Парадокс! – зауважив Вокульський.

– Парадокс!.. Але все це факти. А як ви гадаєте, хіба Старський не прислужився баронові, тим, що звільнив його від такої жіночки?.. Між нами кажучи, це жаба, а не жінка. Вона думала тільки про убори, розваги та кокетування, я навіть не знаю, чи вона що-небудь колись читала, чи цікавилась чим-небудь путящим… Це справжній шмат м’яса з кістками, який удавав, що має душу, а мав тільки шлунок… Ви її не знали і не уявляєте, який це автомат, не знаєте, що в цій подобі людини нема нічого людського…

А що барон нарешті збагнув, яка воно цяця, то це однаково, що виграв по лотереї…

– Боже мій! – шепнув Вокульський.

– Що ви кажете? – спитав Охоцький.

– Нічого.

– Але порятунок заповіту Заславської та звільнення барона від такої дружини – це тільки частина заслуг Старського…

Вокульський ворухнувся в кріслі.

– Уявіть собі, що цей йолоп своїми залицяннями може справді спричинити події великої ваги, – казав Охоцький. – Річ ось у чому. Я не раз натякав Дальському (та й усім, хто має гроші), що варто було б заснувати в Варшаві дослідну лабораторію хімічної і механічної технології. Ви розумієте, що у нас нема винаходів насамперед через те, що їх нема де здійснювати. Звичайно, барон мої пропозиції в одне вухо впускав, а другим випускав. Але щось у нього в голові залишалось, бо тепер, коли Старський полоскотав його по серцю і по ребрах, барон почав міркувати, як би позбавити двою дружиноньку спадщини, і цілі дні говорив зі мною про технологічну лабораторію.

А нащо, мовляв, вона потрібна? А чи люди справді стануть розумніші та чесніші, коли їм влаштувати лабораторію? А скільки б вона коштувала і чи взявся б я її організовувати? Коли я виїжджав, справа стояла так: барон викликав нотаріуса і склав якийсь акт, котрий, наскільки я зрозумів з натяків, стосується лабораторії. Зрештою, Дальський просив мене підшукати йому спеціалістів, які могли б керувати таким підприємством. От і дивіться, хіба це не іронія долі, що Старський, такий собі гатунок мужчини для втіхи нудьгуючих жінок, отакий нікчема, стає причиицем зародження технологічної лабораторії!.. Нехай тепер мені хто-небудь доведе, що на світі є щось непотрібне!

Вокульський витер з лоба піт. Порівняно з білою хустинкою обличчя його здавалось попелясто-сірим.

– Але, може, я стомив вас? – спитав Охоцький.

– Зовсім ні, говоріть… Хоч… мені здається, що ви трохи переоцінюєте заслуги того… папа і зовсім забуваєте…

– Про що?

– Про те, що технологічна лабораторія постане на муках, на уламках людського щастя. І ви навіть не цікавитесь тим, яким чином барон від кохання до своєї дружини прийшов до… технологічної лабораторії!..

– А мені яке діло! – вигукнув Охоцький, замахавши руками. – Купити суспільний прогрес ціною хоч би й яких страждань окремої особи – це, їй-богу, дешева ціна…

– А відомо вам принаймні, що таке страждання окремої особи? – спитав Вокульський.

– Відомо, відомо! Мені виривали без хлороформу нігтя на нозі, та ще й на великому пальці.

– Нігтя? – замислено перепитав Вокульський. – А чи відомий вам давній афоризм: «Інколи дух людський роздирається надвоє і бореться сам з собою»?.. Хто його знає, чи не болючіше це за те, коли виривають нігтя або навіть здирають всю шкіру!

– Ну-у, це вже якийсь нечоловічий біль, – заперечив, кривлячись, Охоцький. – Може, жінки зазнають такого болю під час пологів… але мужчина…

Вокульський голосно засміявся.

– Ви з мене смієтесь? – спалахнув Охоцький.

– Ні, з барона… Але чому ви не погодились організувати технологічну лабораторію?

– Та хай їй, тій лабораторії! Краще я десь поїду в готову, ніж витрачати сили на нову, від якої я не дочекався б наслідків. Для цього потрібні адміністративні й педагогічні здібності і зовсім не треба думати про літаючі машини…

– Отже?.. – спитав Вокульський.

– Що «отже»?.. Мені аби тільки відібрати мій невеличкий капітал, – він уже три роки лежить в іпотечному банку, а я ніяк не можу одержати готівку, – а тоді я одразу чкурну за кордон і серйозно візьмусь до роботи. Бо тут можна не тільки розледачіти, але й подурніти та запліснявіти…

– Працювати можна всюди.

– Наївна ви людина!.. – заперечив Охоцький. – Не кажучи вже про відсутність лабораторії, тут просто немає наукового клімату. Це місто кар’єристів, де серйозного дослідника вважають за мугиря або придуркуватого. Люди тут вчаться не для знання, а для чинів; а чини і репутацію здобувають з допомогою зв’язків, жінок, раутів та що кат його знає чого!.. Я вже поринав у це болото. Бачив справжніх учених і навіть геніальних людей, які раптом затримались у своєму розвитку і взялися давати уроки та писати популярні статті, котрих ніхто не читає, а як прочитає, то однак нічого не зрозуміє. Говорив я з багатими промисловцями, сподіваючись намовити їх підтримувати науку хоч би задля винаходів у галузі прикладних наук.

Але вони так розуміються на науках, як гуси на логарифмах. А знаєте, які винаходи їх цікавлять? Тільки два; один – як збільшити дивіденди, другий – як складати торговельні контракти, щоб можна було ошукати замовника на ціні або на якості. Адже це вони називали вас генієм, поки думали, що ви обдурюєте їх на Спілці для торгівлі з Росією, а тепер, коли ви замість п’ятнадцяти дали їм вісімнадцять процентів прибутку, вони кажуть, що вам бракує якоїсь там клепки.

– Я це знаю, – сказав Вокульський.

– От і спробуйте з такими людьми працювати для науки. Здохнеш з голоду або станеш ідіотом… Але якщо ти вмієш танцювати або грати на якому-небудь інструменті, виступати в аматорських виставах, а найголовніше – розважати дам, – о-о-о! тоді ти зробиш кар’єру! Тебе одразу оголосять знаменитістю і дадуть тобі таку посаду, де ти одержуватимеш за свою працю в десять разів більше, ніж вона варта. Раути й дами! Дами й раути!.. А тому що я не лакей, щоб бігати по раутах, а дам вважаю істотами дуже корисними, але тільки для народження дітей, то втечу відціля хоч би в Цюріх.

– А ви не хотіли б поїхати до Гейста? – спитав Вокульський.

Охоцький замислився.

– Там потрібні сотні тисяч, яких я не маю, – відповів Охоцький. – А якби й мав, то спочатку мусив би впевнитись, що воно таке насправді… Бо зменшення питомої ваги тіл мені здається фантастичним.

– Але ж я показував вам пластинку, – сказав Вокульський.

– Ага, справді… Ану покажіть її ще раз!.. – вигукнув Охоцький.

Обличчя Вокульського на хвилину зашарілось хворобливим рум’янцем.

– Її вже нема… – промовив він стиха.

– А де ж вона поділась? – здивувався Охоцький.

– Та хто її зна… Припустімо, що впала десь у канаву… Але ви поїхали б до Гейста, якби у вас були гроші?

– Звичайно, поїхав би, але насамперед, щоб перевірити, чи воно справді так. Бо те, що я знаю про хімічні речовини, не в’яжеться з теорією змінності питомої ваги поза певною межею.

Вони обидва замовкли, і Охоцький незабаром попрощався й пішов.

Розмова з Охоцьким спрямувала думки Вокульського в нове річище.

Його пойняла охота, навіть якась необхідна потреба перевірити колишні хімічні досліди, і він того ж дня побіг на місто купувати реторти, трубки, пробірки та всілякі реактиви.

Під впливом цього жадання він сміливо вийшов на вулицю й навіть узяв візника. Йому було байдуже, що деякі люди дивилися на нього з цікавістю, другі не впізнавали його, а треті, дивлячись на нього, навіть зловтішно усміхались.

Але вже в магазині лабораторних приладів, а ще більше на складі аптекарських товарів він зрозумів, як ослабла в ньому не тільки енергія, а й просто людська самостійність, коли розмова з Охоцьким нагадала йому хімію, якою він не займався вже стільки років!..

– Однаково, – пробурмотів він, – якщо воно заповнює мені час.

Другого дня він купив точну вагу, кілька складних приладів і взявся ретельно, немов вперше на своїм віку, робити досліди.

Спочатку він одержав водень, що нагадало йому студентські часи, коли водень виготовляли в пляшці, обвинутій рушником, а також використовували бляшанки від вакси. Які то були щасливі часи!.. Потім він пригадав повітряні кулі власної конструкції, а далі Гейста, який твердив, ніби хімія водневих сполук змінить долю людства… «Ну, а якби я років через кілька натрапив на той метал, що його шукає Гейст? – подумав він. – Гейст каже, що відкриття залежить від кількох тисяч дослідів; отже, це щось схоже на лотерею, а мені в таких речах щастить…

А якби я відкрив такий метал, цікаво, що б тоді сказала панна Ізабелла?..»

При згадці про неї в ньому закипів гнів.

– Ах, як би мені хотілось бути славетним і могутнім, щоб показати їй, як я її зневажаю!..

Але, поміркувавши, дійшов висновку, що зневага виявляється не гнівом і не бажанням принизити когось, – і він знову взявся до роботи.

Найприємніше було йому робити елементарні досліди з воднем, і він повторював їх частіше за інші.

Одного разу він змайстрував собі хімічну гармонію і так голосно вигравав на ній, що другого дня до нього завітав домовласник і дуже чемно спитав, чи не має він наміру звільнити квартиру до початку наступного кварталу?

– А у вас є кандидат на неї? – спитав Вокульський.

– Так, є… здається… майже є… – відповів збентежений господар.

– В такому разі я звільню квартиру.

Господар трохи здивувався з такої раптової згоди Вокульського, але попрощався з ним дуже задоволений. Залишившись сам, Вокульський засміявся. «Очевидно, він вважає мене за чудака або за банкрута.

Тим краще! Правду кажучи, я прекрасно можу жити в двох кімнатах, а не в восьми».

Але часом він, невідомо чому, починав шкодувати, що погодився залишити квартиру. І тоді нагадував собі про Венгелека й барона. «Барон розводиться з жінкою, яка завела роман з іншим; Венгелек охолов до своєї тільки тому, що побачив одного з її полюбовників… А що ж було б зі мною?»

І знов брався робити досліди, з приємністю констатуючи, що не втратив вправності.

За дослідами він забував про все. Траплялося, що по кілька годин не думав про панну Ізабеллу, і тоді відчував, що його змучений мозок насправді відпочиває. У нього вже навіть пригас страх перед людьми й вулицями, і він все частіш виходив на місто.

Одного дня Вокульський поїхав аж до Лазепок і навіть наважився заглянути в ту алею, якою колись проходжався з панною Ізабеллою. Саме в той час хтось покликав лебедів, а вони розпустили крила і, б’ючи ними по воді, підлетіли до берега. Це знайоме видовисько страшно вразило Вокульського, нагадавши йому від’їзд панни Ізабелли з Заславка… Немов шалений, він вибіг з парку, скочив на візника і з заплющеними очима приїхав додому.

Того дня він нічого не робив, а вночі йому снився дивний сон.

Ніби перед ним стоїть панна Ізабелла і з слізьми на очах питає його, нащо він її покинув… Адже та подорож до Скерневиць, розмова з Старським та його залицяння – це був тільки сон. Все це йому лише приснилось…

Вокульський підхопився з постелі й засвітив світло. «Що ж тут – сон? – питав він сам себе. – Подорож до Скерневиць чи її образа та докори?..»

Він не міг уже заснути до ранку: його мучили надзвичайно важливі питання й сумніви. «Чи може в ледве освітленому вагоні що-небудь відбитися в шибці? – думав він. – Чи не було те, що я побачив, – просто галюцинацією?.. Чи знаю я англійську мову настільки, щоб не помилитись в тлумаченні деяких слів та виразів?.. Що вона про мене подумала, коли я завдав їй такої страшної образи без причини?.. Хіба не можуть кузен і кузина, та ще знайомі з дитинства, розмовляти на фривольні теми, не викликаючи нічиїх підозрінь?..

Що я, нещасний, наробив, якщо це були тільки сліпі ревнощі?.. Адже той Старський упадав коло баронеси, а панна Ізабелла знала про це, тож треба було втратити останній сором, щоб загравати з чужим коханцем…»

Потім подумав про своє теперішнє життя. Яке ж воно було пусте! Яке пусте!.. Він порвав з усім, що досі робив, порвав з людьми, а попереду не було нічого – анічогісінько! Що він робитиме далі? Читатиме фантастичні твори?

Робитиме непотрібні хімічні досліди? Чи, може, куди-небудь поїхати? Чи одружитися з Отавською?.. Але що б він не вибрав, куди б не поїхав, ніде він не позбудеться журби й самотності! «Ну, а барон? – спитав він сам себе?. – Одружився з своєю панною Евеліною, і що ж?.. Тепер думає про організацію технологічної лабораторії, хоч, мабуть, не розуміє, що воно таке – технологія…»

Ранок і холодний душ спрямували думки Вокульського в інший бік. «У мене щонайменше тридцять, а може, й сорок тисяч карбованців річного прибутку. На себе я витрачу за рік дві-три тисячі. А що ж мені робити з моїм багатством, яке просто гнітить мене? За ці гроші я міг би забезпечити пристойне існування тисячі родин, але нащо мені це?

Одні з них будуть нещасні, як Венгелек, а другі віддячать мені, як залізничник Висоцький…»

Він знову пригадав Гейста і його таємничу лабораторію, в якій викльовувався зародок нової цивілізації. Там вкладений капітал і праця окупилися б мільйони разів. Тут і величезна мета, і можливість заповнити своє життя, а в перспективі слава й могутність, яких ще не було на світі… Панцерники, що пливуть у повітрі!.. Чи може бути величніша перспектива?.. «А коли не я знайду той метал, а хтось інший, що дуже можливо?..» – запитував він сам себе. «Ну, та й що? В крайньому разі, я належав би до тих, хто сприяв успіхові винаходу. Задля цього варто пожертвувати непотрібні гроші й безцільне життя. Хіба не краще спробувати завоювати безсмертну славу, аніж скніти в чотирьох стінах або дурніти за преферансом?..»

Поступово в душі Вокульського все виразніше став вирисовуватись якийсь план. Але чим докладніше він його обмірковував, чим більше відкривав у ньому добрих властивостей, тим ясніше відчував, що для його здійснення йому бракує енергії і навіть охоти.

Воля його була цілком паралізована; пробудити її могло лише сильне зворушення. Але зворушення поки що не приходило, а буденний плин життя все глибше затягав його в апатію. «Я вже не гину, а просто гнию», – думав він.

Жецький, що навідував його все рідше, з жахом дивився на свого друга.

– Погано ти робиш, Стаху, – казав він не раз. – Погано, погано й погано… Як так жити, то краще не жити…

Одного разу слуга подав йому конверта, на якому адреса була написана жіночою рукою.

Він розірвав його і прочитав:

«Мені треба Вас бачити. Жду Вас сьогодні о третій годині дня.

Вонсовська».

– Чого їй від мене треба? – здивувався він.

Але без чверті три поїхав.

Рівно о третій Вокульський був у передпокої Вонсовської. Лакей, навіть не питаючи, хто він, відчинив двері в вітальню, по якій з кутка в куток швидко походжала гарненька вдова.

Вона була в темній сукні, що прекрасно облягала її класичну постать; руде волосся, як звичайно, було зібране в важкий скрутень, але замість шпильки його придержував вузенький стилет із золотою ручкою.

Побачивши її, Вокульський несподівано для себе зрадів і розчулився; підбіг до неї і палко поцілував її в руку.

– Я навіть не повинна говорити з вами, – сказала вона, вириваючи руку.

– То нащо ж ви мене покликали? – відповів він здивовано. Його немов облили холодною водою.

– Сідайте.

Вокульський мовчки сів; пані Вонсовська так само ходила по кімнаті.

– Це, просто чудово, що ви наробили! – обурено почала вона, трохи помовчавши. – Через вас світську жінку зацькували плітками, батько її захворів, вся рідня занепокоєна… А ви собі місяцями сидите вдома, підводите десятки людей, які вам безмежно вірили, а тепер навіть шановний князь називає ваші дивацтва «ілюстрацією до поведінки жінок»… Поздоровляю вас… і коли б це робив якийсь студент…

Вона раптом замовкла. Вокульський страшно змінився на обличчі.

– Ах, що з вами?.. Сподіваюсь, ви не зомлієте? – злякано промовила вона. – Я дам вам води або вина.

– Дякую, – відповів він. Обличчя його швидко набуло свого звичайного виразу. – Ви ж бачите, що я справді нездоровий.

Папі Вонсовська пильно подивилась на нього.

– Так, – мовила мова, – ви трохи схудли, але борода вам личить. Не брийте її… з нею ви стали інтересним мужчиною…

Вокульський почервонів, як хлопчик. Він слухав пані Воисовську і дивувався, відчуваючи, що не сміє її і майже соромиться. «Що це зі мною робиться?» – подумав він.

– В усякому разі, ви повинні виїхати кудись на село або на дачу. Де це видано – сидіти в місті на початку серпня!.. Годі! Післязавтра я заберу вас до себе на село, бо інакше тінь небіжчиці Заславської не дала б мені спокою… Від сьогоднішнього дня ви будете обідати й вечеряти у мене. Після обіду ми поїдемо на прогулянку, а післязавтра… прощавай, Варшаво!.. Все!

Приголомшений цим натиском, Вокульський не знав, що відповісти. Не знав, що робити з своїми руками і відчував, як палає його обличчя.

Вонсовська подзвонила. Увійшов лакей.

– Подай вина, – наказала вдовичка. – Знаєш, того, угорського… Пане Вокульський, закуріть.

Вокульський узяв цигарку, молячись в душі, аби в цього т не затремтіли пальці. Лакей приніс вино і два бокали.

Пані Вонсовська иалида обидва.

– Пийте, – сказала вона.

Вокульський вихилив бокал одним духом.

– Отак, прекрасно!.. За ваше здоров’я! – додала вона і випила. – А тепер випийте за моє…

Вокульський випив другий бокал.

– А тепер випийте за здійснення моїх планів… Прошу, прошу… Тільки одразу!

– Пробачте, пані, – промовив він, – але я не хочу впитися.

– Значить, ви не зичите мені здійснення моїх планів?

– Чому ж ні? Але я повинен спочатку взнати їх.

– Справді?.. – вигукнула пані Вонсовська. – Це вже щось нове… Ну, тоді можете не пити.

Вона одвернулась до вікна, постукуючи носком черевика об підлогу. Вокульський замислився. Так вони мовчали кілька хвилин; нарешті Вонсовська заговорила:

– Ви чули, що зробив барон?.. Як це вам подобається?

– Добре зробив, – відповів Вокульський уже зовсім спокійним тоном.

Пані Вонсовська підхопилася з крісла.

– Що-о?! – крикнула вона. – Ви захищаєте чоловіка, який вкрив ганьбою жінку?.. Грубіяна, егоїста, який задля помсти не погребував наймерзеннішими засобами…

– Що ж він такого зробив?

– Ага, то ви нічого не знаєте?.. Уявіть же собі, що він зажадав розводу з дружиною, а щоб зробити скандал ще гучнішим, стрілявся з Старським…

– А й справді, – подумавши, сказав Вокульський. – Він же міг, нічого нікому не кажучи, пустити собі кулю в лоб, спочатку записавши жінці все своє майно.

Пані Вонсовська страшенно обурилась.

– Безумовно, так зробив би кожен мужчина, який має хоч краплю шляхетності і честі… Він краще вбив би себе, аніж тягнув би до ганебного стовпа жінку, кволу істоту, якій так легко помститись, маючи за плечима багатство, високе становище й суспільні забобони!.. Від вас я цього не сподівалась… Ха-ха-ха!.. І це та нова людина, той герой, що мучиться й мовчить… О, ви всі однакові!..

– Пробачте, пані… Але які саме претензії ви маєте до барона?

В очах Вонсовської спалахнули блискавки.

– Любив барон Евеліну чи ні? – спитала вона.

– До божевілля!

– А от і неправда!.. Він удавав, що її кохав, брехав, що божествить… А в першому ж випадку довів, що навіть трактував її не як рівну собі людину, а як невільницю, якій за хвилинну слабість можна накинути мотузку на шию, витягнути на ринок і прилюдно осоромити… Ех ви, владарі світу, облудні істоти! Поки вас засліплює звірячий інстинкт, ви повзаєте коло ніг, готові вчинити будь-яку підлість, брешете: ти найдорожча… ти божественна… за тебе я віддам життя… А коли нещасна жертва повірить вашим брехливим клятвам, ви починаєте нудитись… Коли ж вона піддасться природному потягові, ви топчете її ногами… Ах, як це обурливо, як підло!.. Ви будете нарешті говорити?..

– Скажіть, будь ласка, був у баронеси з Старським роман?

– Отак зразу й роман! Вона з ним фліртувала, зрештою, він був її… предметом.

– Предметом? Не знав такого слова. Ну, якщо Старський був її предметом, то чому ж вона вийшла за барона?

– Бо він на колінах благав її про це, погрожував, що вкоротить собі віку.

– Пробачте, але… чи він благав її тільки про те, щоб вона зволила прийняти його ім’я та майно, чи й про те, щоб не мала собі інших «предметів»?

– А ви?.. А мужчини?.. Що ви виробляєте до шлюбу й після шлюбу? Отже, й жінка…

– Бачите, пані, нам змалечку тлумачать, що ми грубі тварини, і єдине, що може зробити нас людьми, це любов до жінки, якої шляхетність, невинність і вірність трохи втримує світ від остаточного оскотинення. Ну, ми й віримо в ту шляхетність, невинність і таке інше, обожуємо її, падаємо перед нею навколішки…

– І правильно, бо самі ви набагато гірші за жінок.

– Ми визнаємо це і всілякими способами твердимо, що цивілізацію створює мужчина, але тільки жінка може її облагородити… Але якщо жінки почнуть наслідувати нашу звірячість, то чим же вони будуть кращі за нас, а головне – за що ми їх повинні божествити?

– За любов.

– Правильно, це чудова річ! Але якщо Старський одержує любов тільки за свої палкі погляди та вусики, то яка ж рація комусь другому платити за неї своїм ім’ям, майном і свободою?

– Я вас все менше розумію, – промовила пані Вонсовська. – Ви визнаєте, що жінки рівні з чоловіками, чи ні?

– Загалом рівні, а в окремих аспектах – ні. Щодо розуму і працездатності, то пересічна жінка стоїть нижче за чоловіка; а моральністю та почуттями повинна бути настільки вища за нього, що це нібито врівноважує цю нерівність. Принаймні так нам весь час тлумачать, а ми в це віримо і, незважаючи на численні докази неповноцінності жінок, все-таки ставимо їх вище за себе… Але тому що баронеса знехтувала свої чесноти, а що вона вже давно їх знехтувала, це ми всі бачили, то нема нічого дивного, що вона втратила і привілеї. От чоловік і порвав з нею, як з нечесним спільником.

– Але ж барон – немічний дід!..

– То чого ж вона за нього пішла, навіщо навіть слухала його любовний лемент?

– Отже, ви не розумієте, що жінка інколи змушена буває продатись? – запитала пані Вонсовська, то бліднучи, то червоніючи.

– Розумію, пані, бо… й я сам колись продався був, тільки не задля багатства, а через злидні.

– І що ж?

– Але жінка моя наперед знала, що я не невинний, а я не обіцяв їй кохання. Я був дуже кепським чоловіком, але зате, як людина куплена, був дуже ретельним продавцем і найвірнішим її слугою. Ходив з нею по костьолах, по концертах і театрах, розважав її гостей і фактично потроїв її прибутки від магазину.

– І не мали коханок?

– Не мав, пані. Я так гірко переживав свою неволю, що не смів навіть дивитись на інших жінок. Отже, ви мусите визнати, що я маю право бути суворим суддею баронеси, яка, продаючись, знала, що у неї купують… не робочу силу.

– Який жах! – шепотіла Вонсовська, дивлячись в землю.

– Так, пані. Торгівля людьми – жахлива річ, а ще жахливіша – торгівля самим собою. Але найганебніше – ошукати в такому продажі спільника. І якщо шахрайство виявиться, то наслідки для викритого завжди будуть дуже прикрі.

Якийсь час обоє вони сиділи мовчки. Вокульський похмурнів, пані Вонсовська нервувала.

– Ні! – раптом вигукнула вона. – Я таки доб’юсь від вас рішучого слова!

– Про що?

– Про різні питання, на які ви дасте мені просту і ясну відповідь.

– Це буде екзамен?

– Щось подібне до нього.

– Я вас слухаю.

Здавалося, Вонсовська вагається. Проте вона перемогла себе і запитала: