Текст книги "Лялька"
Автор книги: Болеслав Прус
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 57 (всего у книги 57 страниц)
Ось старий магазин, а в ньому панна Ленцька розмовляє з Мрачевським… Ось його квартира з загратованим вікном, куди тільки що увійшов Вокульський, що повернувся з Болгарії… «Хвилиночку… що ж це я тільки-но бачив?..» – думав він.
Ось винний підвал Гопфера, де він познайомився з Вокульським… А онде поле битви, де голубуватий дим підноситься над шеренгами синіх і білих мундирів…. Ось і старий Мінцель сидить у кріслі й сіпає за шнурок козака, що висить у вікні.
– Чи я справді все це бачив, чи воно мені тільки снилось?.. Господи милостивий!.. – шепотів він.
Тепер Жецький побачив себе маленьким хлопчиком; і поки його батько розмовляє з паном Рачеком про Наполеона, він утік на горище і через душник дивиться на Віслу й на Прагу на тім березі… Поступово панорама передмістя розпливлась у нього перед очима й залишилося тільки кругле віконце – душник. Спочатку він був завбільшки як тарілка, потім як блюдечко, а далі зменшився до розміру гривеника…
Одночасно з усіх боків його почало обступати забуття й темрява, навіть глибока чорнота, в якій тільки душник ще світився, мов зірка, але й він щодалі тьмарився та й тьмарився.
Нарешті й ця остання зірка згасла.
Може, він і побачив її знову, але вже не над земним обрієм…
Десь о другій годині дня прийшов слуга пана Ігнаца, Казимеж, і приніс кошик тарілок. Він з грюкотом накрив на стіл і, бачачи, що пан не прокидається, гукнув:
– Прошу пана, обід захолоне!..
Але тому, що пан Ігнац не прокинувся, Казимеж підійшов до канапи і промовив:
– Прошу пана…
Раптом від одскочив, вибіг у сіни й почав стукати в задні двері магазину, де ще був Шлангбаум і один з продавців.
Шлангбаум відчинив двері.
– Чого тобі треба?.. – грубо запитав він.
– Прошу пана, з нашим паном щось сталося…
Шлангбаум обережно увійшов в кімнату, глянув на канапу й поточився назад.
– Швидше біжи за доктором Шуманом! – гукнув він, – Я не хочу сюди заходити…
Саме в цей час у доктора Шумана був Охоцький і розказував йому, що вчора вранці повернувся з Петербурга, а опівдні провів на поїзд свою кузину, панну Ізабеллу, яка виїхала за кордон.
– Уявіть собі, – закінчив Охоцький, – вона йде в монастир!..
– Панна Ізабелла?.. – здивувався доктор. – Що ж це вона, має намір кокетувати з самим господом богом чи хоче тільки одпочити від хвилювань, щоб потім спритніше вийти заміж?
– Облиште… Вона дивна жінка… – шепнув Охоцький.
– Всі вони здаються нам дивними, – роздратовано відповів доктор, – поки ми не переконаємось, що вони дурні або нікчемні… Про Вокульського нічого не чули?..
– Оце якраз… – почав був Охоцький, але раптом умовк.
– Ну, то ви знаєте про нього що-небудь? Чи ви хочете зробити з цього державну таємницю?.. – наполягав доктор.
В цю мить з криком вбіг Казимеж:
– Пане докторе, з нашим паном щось сталося! Йдіть швидше!
Шуман вибіг на вулицю, Охоцький за ним. Вони взяли візника й галопом полетіли до Жецького. В під’їзді їх зупинив дуже заклопотаний Марушевич.
– Уявіть собі, пане докторе, – звернувся він до Шумана. – У мене до нього така важлива справа… йдеться про мою честь… а він узяв та й помер!..
Доктор і Охоцький в товаристві Марушевича увійшли в квартиру Жецького. В першій кімнаті були ви й Шлангбаум, радник Венгрович і торговельний агент Шпрот.
– Якби він пив світле пиво, – казав Венгрович, – то дожив би до ста літ… А так…
Побачивши Охоцького, Шлангбаум схопив його за руку й запитав:
– Ви неодмінно хочете забрати свої гроші на цьому тижні?
– Неодмінно.
– Чому так швидко?
– Я виїжджаю.
– Надовго?
– Може, назавжди, – холодно відповів Охоцький і ввійшов за доктором у кімнату, де лежало тіло небіжчика.
За ним навшпиньках зайшли інші.
– Страшне діло! – сказав доктор. – Одні гинуть, другі виїжджають… Хто ж кінець кінцем залишається тут?
– Ми!.. – в один голос відповіли Марушевич і Шлангбаум.
– Людей вистачить… – додав радник Венгрович.
– Вистачить… Але поки що вийдіть відціля, панове! – крикнув доктор.
Цілий гурт людей з обуренням вийшов у передпокій.
Залишились тільки Шуман і Охоцький.
– Придивіться до нього, пане Охоцький, – промовив Доктор, показуючи на тіло. – Це останній романтик!.. Як вони вимирають… Як вимирають…
Він смикнув себе за вуса й одвернувся до вікна.
Охоцький взяв захололу вже руку Жецького й нахилився над ним, немов хотів йому щось сказати на вухо.
Тут він помітив у бічній кишені лист Венгелека, що наполовину висунувся з кишені, й машинально прочитав вирізнені великими літерами слова:
«Non omnis moriar…»
– Твоя правда… – промовив він наче сам-до себе.
– Кажете, моя правда? – запитав доктор. – Я давно вже це знаю.
Охоцький мовчав.
Кінець