355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Болеслав Прус » Лялька » Текст книги (страница 57)
Лялька
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 17:41

Текст книги "Лялька"


Автор книги: Болеслав Прус



сообщить о нарушении

Текущая страница: 57 (всего у книги 57 страниц)

Ось старий магазин, а в ньому панна Ленцька розмовляє з Мрачевським… Ось його квартира з загратованим вікном, куди тільки що увійшов Вокульський, що повернувся з Болгарії… «Хвилиночку… що ж це я тільки-но бачив?..» – думав він.

Ось винний підвал Гопфера, де він познайомився з Вокульським… А онде поле битви, де голубуватий дим підноситься над шеренгами синіх і білих мундирів…. Ось і старий Мінцель сидить у кріслі й сіпає за шнурок козака, що висить у вікні.

– Чи я справді все це бачив, чи воно мені тільки снилось?.. Господи милостивий!.. – шепотів він.

Тепер Жецький побачив себе маленьким хлопчиком; і поки його батько розмовляє з паном Рачеком про Наполеона, він утік на горище і через душник дивиться на Віслу й на Прагу на тім березі… Поступово панорама передмістя розпливлась у нього перед очима й залишилося тільки кругле віконце – душник. Спочатку він був завбільшки як тарілка, потім як блюдечко, а далі зменшився до розміру гривеника…

Одночасно з усіх боків його почало обступати забуття й темрява, навіть глибока чорнота, в якій тільки душник ще світився, мов зірка, але й він щодалі тьмарився та й тьмарився.

Нарешті й ця остання зірка згасла.

Може, він і побачив її знову, але вже не над земним обрієм…

Десь о другій годині дня прийшов слуга пана Ігнаца, Казимеж, і приніс кошик тарілок. Він з грюкотом накрив на стіл і, бачачи, що пан не прокидається, гукнув:

– Прошу пана, обід захолоне!..

Але тому, що пан Ігнац не прокинувся, Казимеж підійшов до канапи і промовив:

– Прошу пана…

Раптом від одскочив, вибіг у сіни й почав стукати в задні двері магазину, де ще був Шлангбаум і один з продавців.

Шлангбаум відчинив двері.

– Чого тобі треба?.. – грубо запитав він.

– Прошу пана, з нашим паном щось сталося…

Шлангбаум обережно увійшов в кімнату, глянув на канапу й поточився назад.

– Швидше біжи за доктором Шуманом! – гукнув він, – Я не хочу сюди заходити…

Саме в цей час у доктора Шумана був Охоцький і розказував йому, що вчора вранці повернувся з Петербурга, а опівдні провів на поїзд свою кузину, панну Ізабеллу, яка виїхала за кордон.

– Уявіть собі, – закінчив Охоцький, – вона йде в монастир!..

– Панна Ізабелла?.. – здивувався доктор. – Що ж це вона, має намір кокетувати з самим господом богом чи хоче тільки одпочити від хвилювань, щоб потім спритніше вийти заміж?

– Облиште… Вона дивна жінка… – шепнув Охоцький.

– Всі вони здаються нам дивними, – роздратовано відповів доктор, – поки ми не переконаємось, що вони дурні або нікчемні… Про Вокульського нічого не чули?..

– Оце якраз… – почав був Охоцький, але раптом умовк.

– Ну, то ви знаєте про нього що-небудь? Чи ви хочете зробити з цього державну таємницю?.. – наполягав доктор.

В цю мить з криком вбіг Казимеж:

– Пане докторе, з нашим паном щось сталося! Йдіть швидше!

Шуман вибіг на вулицю, Охоцький за ним. Вони взяли візника й галопом полетіли до Жецького. В під’їзді їх зупинив дуже заклопотаний Марушевич.

– Уявіть собі, пане докторе, – звернувся він до Шумана. – У мене до нього така важлива справа… йдеться про мою честь… а він узяв та й помер!..

Доктор і Охоцький в товаристві Марушевича увійшли в квартиру Жецького. В першій кімнаті були ви й Шлангбаум, радник Венгрович і торговельний агент Шпрот.

– Якби він пив світле пиво, – казав Венгрович, – то дожив би до ста літ… А так…

Побачивши Охоцького, Шлангбаум схопив його за руку й запитав:

– Ви неодмінно хочете забрати свої гроші на цьому тижні?

– Неодмінно.

– Чому так швидко?

– Я виїжджаю.

– Надовго?

– Може, назавжди, – холодно відповів Охоцький і ввійшов за доктором у кімнату, де лежало тіло небіжчика.

За ним навшпиньках зайшли інші.

– Страшне діло! – сказав доктор. – Одні гинуть, другі виїжджають… Хто ж кінець кінцем залишається тут?

– Ми!.. – в один голос відповіли Марушевич і Шлангбаум.

– Людей вистачить… – додав радник Венгрович.

– Вистачить… Але поки що вийдіть відціля, панове! – крикнув доктор.

Цілий гурт людей з обуренням вийшов у передпокій.

Залишились тільки Шуман і Охоцький.

– Придивіться до нього, пане Охоцький, – промовив Доктор, показуючи на тіло. – Це останній романтик!.. Як вони вимирають… Як вимирають…

Він смикнув себе за вуса й одвернувся до вікна.

Охоцький взяв захололу вже руку Жецького й нахилився над ним, немов хотів йому щось сказати на вухо.

Тут він помітив у бічній кишені лист Венгелека, що наполовину висунувся з кишені, й машинально прочитав вирізнені великими літерами слова:


«Non omnis moriar…»

– Твоя правда… – промовив він наче сам-до себе.

– Кажете, моя правда? – запитав доктор. – Я давно вже це знаю.

Охоцький мовчав.

Кінець


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю