Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 52 (всего у книги 57 страниц)

– Ти її відіб’єш?.. – усміхнувся Вокульський. – Відбий, відбий!.. Гарантую вам, що бідувати не будете.

– Та, хай тобі! Що ти балакаєш!.. Щоб це вже було, якби такий старий шкарбан, як я, думав про таку жінку?

Тут є один небезпечніший… Мрачевський… Він шаліє за нею і поїхав до неї вже третій чи четвертий раз. А жіноче серце не камінь…

– О! Мрачевський!.. Він уже не грається в соціалізм?

– Та де там! Тепер він каже, що варто відкласти першу тисячу карбованців та познайомитись з такою жінкою, як Ставська, і політика геть вивітриться з голови.

– Бідний Клейн був іншої думки, – сказав Вокульський.

– Та що там Клейн, зайдиголова!.. Він хороший хлопець, але ніякий продавець. Мрачевський, ото було зух!

Вродливий, цвенькав по-французькому… А як він поглядав на клієнток, як підкручував вуса!.. Цей не прогавить свого на світі і схопить пані Ставську, от побачиш!

Старий уже виходив, але в дверях ще зупинився і сказав:

– Женись на ній, Стаху, женись!.. Вщасливиш жінку, врятуєш Спілку, а може, й магазин наш залишиться. Що там винаходи!.. Інша річ – в наш час розуміти політичні цілі, коли можуть статися незвичайної ваги події. А літаючі машини… Хоч, може, й вони знадобилися б? – додав він, подумавши. – Ну, зрештою роби, як знаєш, але якнайшвидше вирішуй про пані Ставську, бо я відчуваю, що Мрачевський не проспить грушку в попелі. То – зух!.. Літаючі машини… А втім, хто його знає… може, й вони на щось здадуться?

Вокульський залишився сам. «Париж чи Варшава?.. – думав він. – Там велика, але непевна мета, тут – кількасот людей…»

– Яких я не можу бачити! – несподівано закінчив Вокульський.

Він підійшов до вікна й деякий час виглядав на вулицю, просто щоб зосередитись. Але все його дратувало: рух екіпажів, метушня пішоходів, їх заклопотані або усміхнені обличчя. Найбільше іритував його вигляд жінок. Йому здавалося, що кожна з них уособлення дурості і фальшу. «Кожна з них рано чи пізно знайде свого Старського, – подумав він, – бо кожна його шукає».

Незабаром Вокульського знов відвідав Шуман.

– Дорогий мій, – сміючись, гукнув він ще з дверей, – ти можеш мене вигнати, але я, однак, надокучатиму тобі візитами…

– Будь ласка, приходь якнайчастіше, – відповів Вокульський.

– Значить, ти згодний? Чудово! Наполовину ти видужав… От що означає сильний мозок!.. Не минуло й семи тижнів тяжкої мізантропії, а ти вже починаєш терпіти рід людський, та ще й у моїй особі… Ха-ха-ха! А що було б, якби в твою клітку впустити яку-небудь шикарну молодичку…

Вокульський зблід.

– Ну, ну, я розумію, що ще зарано… Але тобі вже час показуватись між людьми. Це вилікувало б тебе остаточно. Візьми, наприклад, мене, – правив далі Шуман. – Поки я сидів у чотирьох стінах, нудьгував, як чорт на дзвіниці, а тепер – тільки-но показався на світ божий – і до моїх послуг тисяча розваг. Шлангбаум хоче мене ошукати і що день, то більше дивується: як це я, такий ніби наївний, наперед знаю всі його наміри. Він навіть став мене поважати.

– Скромна втіха, – зауважив Вокульський.

– Зажди!.. Другу втіху я маю від своїх одновірців з фінансових кіл, які чомусь гадають, що я маю великі комерційні здібності, однак, не зважаючи на це, вірять, що можуть крутити мною, як їм захочеться… Уявляю собі їхнє розчарування, коли вони переконаються, що я не маю ані великих комерційних здібностей, ані настільки дурний, щоб стати пішаком в їхніх руках…

– А ти ж радив мені об’єднатися з ними!

– То інша річ! Я й сьогодні це тобі раджу. На розумній спілці з євреями ніхто ще ніколи не втратив, принаймні фінансово. Але одна річ бути спільником, а друга – пішаком, яким вони хочуть мене зробити. Ох, жиди, жиди! В лапсердаках чи у фраках, вони завжди – шельми…

– Це, однак, не перешкоджає тобі вихваляти їх і навіть спілкуватися з Шлангбаумом?..

– А це знов-таки інша річ, – заперечив Шуман. – Євреї, на мій погляд, найгеніальніша в світі раса, до того ж це моя раса, через те я ними й захоплююсь і в масі люблю їх. А щодо порозуміння з Шлангбаумом… бійся бога, Стаху! Чи розумно було б з нашого боку гризтися один з одним в той час, коли треба рятувати таке чудове підприємство, як Спілка для торгівлі з Росією?.. Ти її залишаєш, і вона або розпадеться, або дістанеться німцям, отже, в обох випадках країна втратить. А так і країна виграє, і ми.

– Я все менше розумію тебе, – зауважив Вокульський. – Євреї – велика нація і євреї – шахраї… Шлангбаума треба вигнати з Спілки і треба знову прийняти… На цьому заробляють то євреї, то країна… Плутанина, та й годі!..

– Це у тебе, Стаху, все перевернулось в голові. Ніякої плутанини нема, все ясно, як день. В цій країні тільки євреї якось рухають промисловість і торгівлю, отже, кожне їхнє промислове досягнення – чистий прибуток країни…

Може, скажеш, неправда?

– Про це треба подумати, – відказав Вокульський. – Ну, а яку ти ще маєш втіху?

– Величезну! Уяви собі, не встигла розійтись чутка про мої майбутні фінансові успіхи, а мене вже хочуть оженити!.. Мене, з моєю єврейською мордою і лисиною!..

– Хто? З ким?

– Звичайно, наші знайомі, а з ким?.. З ким захочу! Навіть з християнкою, і то з благородної сім’ї, аби тільки я вихрестився…

– А ти?

– Знаєш, я готовий зробити це з цікавості: як це молода, гарна, добре вихована християнка, а надто з благородної сім’ї, запевнятиме, що кохає мене?.. Тут, дорогий мій, я вже мав би мільйон утіх. Забавлявся б, спостерігаючи, як вона змагається з іншими за мою руку й серце. Забавлявся б, чуючи, як вона декламує про свою велику жертву на благо сім’ї, а то й вітчизни. А найкраща забавка – стежити, яким способом вона відшкодовує свою жертву: зраджуватиме мене по-старому, потаємно, чи по-новому, явно, може, навіть вимагаючи мого дозволу?..

Вокульський схопився за голову.

– Який жах! – прошепотів він.

Шуман стежив за ним скоса.

– Старий романтику!.. Старий романтику!.. Ти хапаєшся за голову, бо в твоїй хворій уяві й досі міститься химера ідеального кохання, жінки з ангельською душею…

Таких чи й знайдеться одна на десять, отож ти маєш дев’ять шансів проти одного, що на таку натрапиш. А хочеш знати, яка більшість? То придивись, як живуть люди. Або мужчина, як півень, увивається за десятками курей, або жінка, немов вовчиця в лютому, водить за собою цілу тічку одурілих вовків чи псів… І скажу тобі, нема нічого ганебнішого, як опинитися в такій зграї й потрапити в залежність від вовчиці… В такому разі втрачають майно, енергію, а кінець кінцем і розум… Ганьба тому, хто не зможе виборсатись з такого болота!

Вокульський сидів мовчки, з широко розплющеними очима. Нарешті тихо сказав:

– Твоя правда…

Доктор ухопив його за руку і, шарпаючи, закричав:

– Моя правда?.. Це ти сказав? Ну, значить, ти одужав!

З тебе ще будуть люди… Плюнь на все минуле: на власні муки й на чужу підлість… Знайди собі якусь мету, однаково яку, і починай нове життя. Наживай далі багатство, роби незвичайні винаходи, одружуйся з Ставською, закладай другу Спілку – аби ти тільки щось робив і чогось прагнув. Розумієш? І ніколи більше не давай накрити себе спідницею… Розумієш? Люди з твоєю енергією не виконують, а наказують, не йдуть на поводі, а самі ведуть.

Особа, яка мала можливість вибирати між тобою і Старським і вибрала Старського, тим самим довела, що не варта навіть Старського… Оце мій рецепт, зрозуміло? А тепер бувай здоров і залишайся з своїми думками.

Вокульський не затримував його.

– Ти сердишся? – спитав Шуман. – Воно й не дивно, адже я випік тобі таку виразку; а те, що залишилось, само згине. Бувай здоров!

Коли доктор вийшов, Вокульський відчинив вікно й розстебнув комір сорочки. Йому було душно, жарко, здавалося – от-от знепритомніє. Він пригадав Заславек і ошукуваного барона, при якому він сам відігравав майже таку саму роль, як Шуман при ньому.

Він викликав в уяві образ панни Ізабелли в обіймах Старського, але тепер поруч з цим образом постала зграя захеканих вовків, що гнались по снігу за вовчицею… і він був одним з них!.. Знову його пойняв біль, а разом з ним огида до самого себе.

– Який же я нікчемний і дурний! – вигукнув Вокульський, ляснувши себе по лобі. – Стільки бачити, стільки чути і все-таки дійти до такого приниження… Я… Я! Змагався із Старським і ще чортзна з ким!..

Цього разу він сміливо викликав в уяві образ панни Ізабелли, сміливо вдивлявся в її різьблені риси, попелясте волосся, в очі, що мінилися всіма барвами – від голубої до чорної. І йому привиділось, що на її лицях, шиї, плечах і грудях проступили плямц від поцілунків Старського. «Шуман казав правду, – подумав він, – я справді одужав».

Проте гнів поволі згас, а на його місце знову з’явились жаль і смуток.

Кілька днів по тому Вокульський уже нічого не читав.

Він жваво листувався з Сузіним і багато думав.

Думав, що тепер, безвихідно пробувши в своєму кабінеті два місяці, він перестав бути людиною, а зробився чимось подібним до устриці, що приростає до одного місця і живиться всім тим, що принесе їй випадок.

А що дав йому випадок?

Насамперед книжки: одні з них відкрили йому, що він Дон-Кіхот, а другі пробудили в ньому потяг до світу чудес, в якому люди мають владу над усіма силами природи.

Тепер він уже не хотів бути Дон-Кіхотом, йому заманулось мати владу над силами природи.

Потім один за одним до нього забігали Шлангбаум і Шуман, від яких він довідався, що дві єврейські партії борються між собою за можливість перебрати після нього керівництво в Спілці для торгівлі з Росією. В усій країні не було нікого, хто був би здатний розвивати і здійснювати його задуми; ніхто, крім євреїв, які виступали з властивим їм кастовим нахабством, пронозливістю і безсердечністю, та ще й запевняли, що його занепад, а їхня перемога – це все на користь вітчизні…

І він відчув таку огиду до торгівлі, всіляких спілок та наживи, що сам собі дивувався: як він міг майже два роки займатися такими справами? «Наживав багатство для неї!.. – подумав. – Торгівля…

Я і торгівля!.. І це я нажив понад півмільйона карбованців за якихось два роки, я спілкувався з усілякими гешефтмайстрами, ставив на карту свій труд і життя… І виграв! Так, виграв!.. Я – ідеаліст, учений, який добре розумів, що півмільйона людина не може заробити чесною працею за все життя, навіть за три життя… І єдина втіха, яка залишилася мені від цих шахер-махерів, – це свідомість того, що я не крав і не обманював… Видно, бог опікується дурнями…»

– Далі випадок приніс йому в листі з Парижа звістку про смерть чоловіка пані Ставської, і з того часу він по черзі думав то про пані Ставську, то про Гейста. «Правду кажучи, – думав він, – я повинен би цей шулерський виграш повернути суспільству. Злиднів і темноти у нас скільки завгодно, а ці ж буденні й темні люди – гідні найвищої пошани… Єдине, чим би я міг спокутувати свою провину, це одружитися з пані Ставською. Вона, безумовно, не тільки не противилась би моїм замірам, а й була б мені найвірнішою помічницею. Вона ж знає, що таке праця й бідність, до того ж вона така благородна!..»

Так він думав, але відчував зовсім інше: презирство до людей, яких хотів ущасливити. Відчував, що песимізм Шумана не тільки підірвав у ньому пристрасть до панни Ізабелли, але й отруїв його самого. Трудно було йому відкараскатись від слів, що рід людський складається або з курей, які кокетують з півнем, або з вовків, які ганяють за вовчицею. І куди б він не обернувся, скрізь бачив дев’ять шансів проти одного, що натрапить на звіра, а не на людину.

– Хай йому чорт з таким одужанням! – пробурмотів Вокульський. І почав думати про те, що говорив Шуман.

Троє людей добачали у людського роду звірячі риси: він сам, Гейст і Шуман. Але він вважав, що звірі в людській подобі – виняток, а людство взагалі складається з позитивних одиниць. Гейст твердив навпаки: людськість – це бидло, а позитивні одиниці становлять виняток; але Гейст вірив, що позитивні одиниці з часом розмножаться і що вони опанують всю землю, – через те він кілька десятків років працював над винаходом, який допоміг би їм полегшити цю перемогу.

Шуман також твердив, що величезна більшість людей – звірі, але не вірив у їхнє краще майбутнє і нікому не прищеплював такої надії. Він вважав, що рід людський уже приречений на вічне становище худоби, за винятком євреїв, яким приділялася роль щуки серед карасів. «Добра мені філософія!» – думав Вокульський.

Проте відчував, що в його зраненій душі, немов у свіжій ріллі, песимізм Шумана швидко пускає коріння. Відчував, що в ньому гасне не тільки любов до панни Ізабелли, а й обурення проти неї. Бо якщо вся людськість складається з худоби, то яка ж рація закохуватись в якусь одну худобину або гніватись на неї за те, що вона худобина – безумовно, не краща й не гірша за інших. «Пекельне його лікування! – повторював він. – Але хто його знає, чи не найрадикальніше?.. Я катастрофічно збанкрутував з своїми поглядами; але хто мені поручиться, що Гейст також не помиляється в своїх або що не матиме рації Шуман?.. Жецький – худобина, Ставська – худобина, Гейст – худобина, я сам – худобина… Ідеали – це розмальовані ясла, в яких лежить намальована трава, не спроможна нікого наситити! То нащо ж жертвувати собою задля одних або закохуватися й других?.. Просто треба вилікуватись, а потім пригощати себе по черзі полендвицею та гарними жінками і запивати вином… Інколи що-небудь прочитати, інколи куди-небудь виїхати, послухати концерт та так і дожити до старості!»

За тиждень до засідання, яке мало вирішити долю Спілки, Вокульського відвідувало все більше людей. Приходили купці, аристократи, юристи, і всі умовляли його не кидати головування і не наражати на небезпеку установу, яку він сам створив. Вокульський приймав відвідувачів з такою крижаною байдужістю, що вони навіть не мали охоти викладати йому свої аргументи. Він казав їм, що хворий, стомлений, а тому виходить зі Спілки.

Відвідувачі залишали його без надії; проте кожен визнавав, що Вокульський справді тяжко хворий. Він дуже схуд, на запитання відповідав коротко й різко, а в очах його палав гарячковий блиск.

– Зажерливість його підірвала! – казали купці.

За кілька днів до остаточного строку Вокульський викликав свого адвоката і попросив його повідомити спільників, що, згідно з умовою, він забирає свій капітал і виходить із Спілки. Хто хоче – може зробити те саме.

– А гроші? – спитав адвокат.

– Для них вони вже приготовлені в банку. А в мене свої порахунки з Сузіним.

Адвокат вийшов від нього збентежений. Того ж дня до Вокульського завітав князь.

– Я чув неймовірні речі! – почав князь, тиснучи Вокульському руку. – Ваш адвокат поводиться так, ніби ви й справді маєте покинути нас…

– А ви, князю, думали, що я жартую?..

– Ні, але… Я гадаю, що ви просто побачили в нашому договорі щось невигідне для себе…

– І торгуюсь, щоб змусити вас підписати другий, який зменшить ваші проценти і збільшить мої доходи… – підхопив Вокульський. – Ні, князю, я виходжу цілком серйозно.

– Отже, ви підводите своїх спільників…

– Чому? Ви ж самі, панове, уклали зі мною договір лише на рік і самі зажадали, щоб не більш як через місяць після ліквідації Спілки кожен член її міг протягом місяця забрати свій капітал. Така була ваша неодмінна умова. Я ж порушую договір тільки тим, що повертаю гроші не через місяць, а негайно після ліквідації Спілки.

Князь упав у крісло.

Спілка залишиться, але замість вас до неї вступлять іудеї, – сказав він тихо.

– Це вже ваше діло.

– Євреї в нашій спілці!.. – зітхнув князь. – Вони навіть на засіданнях говоритимуть по-єврейськи… Нещасна країна! Нещасна мова!..

– Нічого страшного в цьому нема, – зауважив Вокульський. – Більшість наших спільників має звичай говорити на засіданнях по-французькому, і з мовою нічого не сталося, то не зашкодить їй і кілька фраз по-єврейськи.

Князь зашарівся.

– Але іудеї, пане Вокульський… чужа раса! А тепер якраз проти них починається якась ворожнеча…

– Це нічого не означає. І зрештою, хто вам боронить зібрати потрібні капітали, як це зробили євреї, і доручити їх не Шлангбаумові, а якому-небудь християнському купцеві?

– Ми не знаємо такого, якому можна було б довірити.

– А Шлангбаума ви знаєте?..

– До того ж у нас немає досить здібних людей. Вони продавці, а не фінансисти.

– А я чим був? Теж продавцем і навіть офіціантом у ресторані, а проте Спілка давала передбачений прибуток.

– Ви – виняток.

– Відкіля ви знаєте, що не могли б знайти таких самих винятків за прилавками та конторками? Пошукайте.

– Іудеї самі до нас приходять…

– Отож-бо! – вигукнув Вокульський. – Євреї приходять до вас або ви приходите до них, а парвеню з християн навіть підступити до вас не може, стільки-перешкод у нього на дорозі… Я дещо знаю про це. Ваші двері так щільно зачинені перед купцем або промисловцем, що їх треба бомбардувати або сотнями тисяч карбованців, або пролазити в щілину, як блощиця… Відхиліть трохи ті двері, то, може, зумієте обійтися без євреїв.

Князь закрив руками обличчя.

– О пане Вокульський, те, що ви говорите, дуже справедливе, але й дуже гірке та жорстоке… Та річ не в цьому.

Я розумію вашу образу на нас, але ж існують певні громадські обов’язки…

– Ну, я не вважаю, що виконував громадський обов’язок, дістаючи з мого капіталу п’ятнадцять процентів на рік. І не думаю, що стану гіршим громадянином, коли задовольнюсь п’ятьма.

– Але ж ми витрачаємо ці гроші, – відповів уже трохи ображено князь. – За них ми даємо людям жити…

– І я витрачатиму. Влітку поїду в Остенде, восени – в Париж, а зимою – в Ніццу.

– Пробачте! Ми даємо жити людям не тільки за кордоном. Мало хіба тутешніх ремісників…

– Чекають плати за свою працю рік і більше, – підхопив Вокульський. – Ми обидва з вами, князю, знаємо таких захисників вітчизняної промисловості, вони були навіть у нашій Спілці.

Князь підхопився з крісла.

– Е-е-е, так не годиться, пане Вогульський! – задихаючись, сказав він. – Правда, у нас немало серйозних вад, всіляких гріхів, але жодного з них ми не вчинили вам…

Ви користувались нашою підтримкою… пошаною.

– Пошана! – вигукнув, сміючись, Вокульський. – Невже, князю, ви гадаєте, що я не розумів, від чого та пошана залежала і яке місце мені було відведено між вами? Пан Шастальський, пан Нівінський, навіть… пан Старський, який ніколи нічого не робив і невідомо, відкіля брав гроші, користувались у вас пошаною в десять разів більшою, ніж я. Та що я кажу! Кожен закордонний пройдисвіт легко входив у ваші салони, які мені довелося завойовувати… хоч би тими п’ятнадцятьма процентами на ваші капітали! Це вони, ті люди, а не я, користувались вашою пошаною і незрівнянно більшими привілеями, ніж я… Хоч кожен з названих мною панів нічого не вартий проти швейцара мого магазину, бо він щось робить, а не розкладає суспільство…

– Пане Вокульський, ви кривдите нас. Я розумію, про що ви говорите, і мені соромно, даю вам слово честі… Але ми не відповідаємо за вчинки окремих людей…

– Е, ні! Ви всі відповідаєте, бо ці окремі люди росли серед вас, а те, що ви називаєте вчинком, є лише плодом ваших поглядів, вашого презирства до всякої праці і всяких обов’язків.

– Вашими устами говорить кривда, – відповів князь, збираючись іти. – Кривда зрозуміла, але, мабуть, неправильно адресована… Бувайте здорові. Отже, ви віддаєте нас на поживу іудеям?..

– Я сподіваюсь, що ви порозумієтеся з ними краще, ніж з нами, – іронічно сказав Вокульський.

У князя на очах виступили сльози.

– Я гадав, – схвильовано промовив він, – що ви станете золотим-мостом між нами і тими, котрі… все далі відходять від нас…

– Я хотів бути мостом, але його підпиляли, і він завалився, – відповів Вокульський, кланяючись.

– Значить, ми знову повертаємось в окопи святої тройці!..

– Це ще не окопи… це лише спілка з євреями.

– І це говорите ви?.. – запитав князь, бліднучи. – В такому разі я… не залишуся в тій спілці… Нещасна вітчизна!..

Він кивнув головою і вийшов.

Нарешті відбулося, засідання, яке вирішило долю Спілки для торгівлі з Росією.

Насамперед правління, організоване Вокульським, подало звіт за минулий рік. Виявилось, що оборот разів у п’ятнадцять перевищував капітал, який дав не п’ятнадцять, а вісімнадцять процентів прибутку. Члени Спілки були зворушені цим повідомленням і на пропозицію князя вшанували вставанням правління і відсутнього Вокульського: Потім узяв слово адвокат Вокульського і повідомив, що його клієнт через хворобу відмовляється не тільки від участі в правлінні, а й взагалі виходить із Спілки. Всі давно вже були готові до цього повідомлення, проте воно справило гнітюче враження.

Скориставшись паузою, князь попросив слова й повідомив, що в зв’язку з виходом Вокульського він також залишає Спілку. Після цього він одразу пішов із зали засідань, сказавши по дорозі одному з своїх приятелів:

– Я ніколи не мав нахилу до комерції, а Вокульський – єдиний чоловік, якому я міг довірити честь свого імені.

А як нема його, то мені теж нічого тут робити.

– А дивіденди? – шепнув приятель.

Князь спогорда глянув на нього.

– Я робив це не для дивідендів, а для нещасної вітчизни. Хотів влити в наше середовище трохи свіжої крові та свіжих поглядів: проте мушу визнати, що програв, і то не з вини Вокульського… Нещасна вітчизна!..

Хоч вихід князя був несподіваний, однак не справив на присутніх великого враження, бо всі вже були попереджені, що Спілка утримається.

Потім виступив один з юристів і тремтячим голосом сказав дуже гарну промову, зміст якої полягав у тому, що з виходом Вокульського Спілка втрачає не тільки керівника, а й п’ять шостих капіталу. «Можна було сподіватись, що Спілка розпадеться, – говорив далі промовець, – і засипле своїми руїнами всю країну, тисячі працівників, сотні родин…»

На цьому юрист спинився, розраховуючи на ефект. Але присутні сприйняли його слова байдуже, наперед знаючи, що буде далі.

Юрист заговорив знову, закликаючи членів Спілки не втрачати мужності, «бо знайшовся благородний громадянин, досвідчений комерсант, навіть друг і спільник Вокульського, готовий підтримати захитану Спілку, як Атлас підтримав небо. Цей муж, який прагне втерти сльози тисячам людей, врятувати країну від занепаду і повести нашу торгівлю новими шляхами…»

В цьому місці всі присутні повернули голови до того крісла, в якому сидів спітнілий і розчервонілий Шлангбаум.

– Цей муж, – вигукнув юрист, – є пан…

– Мій син, Генрісь!.. – пролунав голос з кутка.

Такого ефекту ніхто не сподівався, і зал вибухнув реготом. Проте члени правління удали, що вони приємно здивовані, й запитали присутніх: чи згодні вони прийняти пана Шлангбаума спільником і керівником? А діставши одностайну згоду, запросили нового керівника на місце голови.

Тут знову сталось невелике замішання. Негайно зажадав слова Шлангбаум-батько і, виголосивши кілька похвал на адресу сина і правління, заявив, що Спілка не може гарантувати членам більш як десять процентів річного прибутку.

Зчинився галас, виступило кільканадцять промовців, і після жвавих дебатів ухвалено прийняти до Спілки нових членів, рекомендованих Шлангбаумом, і доручити керувати справами тому ж панові Шлангбаумові.

Останнім епізодом засідання була промова Шумана, який, діставши запрошення стати членом правління, не тільки відмовився від цього почесного поста, а навіть дозволив собі в’їдливо пожартувати з об’єднання аристократів з євреями.

– Це щось схоже на незаконний шлюб, – сказав він. – Але тому, що від таких шлюбів часом народжуються геніальні діти, будемо сподіватись, що й наше об’єднання дасть якісь рідкісні плоди…

Члени правління занепокоїлись, дехто обурився, але більшість нагородила доктора бурхливими оплесками.

Вокульський докладно знав про все, що робилось на засіданні, бо весь наступний тиждень до нього йшли численні відвідувачі та підписані й анонімні листи.

Завдяки цьому він спостеріг у себе новий настрій. Йому здавалось, що обірвалися всі нитки, які досі єднали його з людьми, що йому байдуже до всього того, що їх цікавить. Словом, він почував себе актором, який закінчив свою роль і, зійшовши зі сцени, де він тільки що сміявся, гнівався або плакав, тепер сидить серед глядачів і дивиться на гру своїх колег, як на дитячу забавку. «Чого вони так метушаться?.. Які ж вони дурні!..» – думав він.

Йому здавалось, що він дивиться на світ відкілясь збоку, і життя людей показалось йому якимось новим.

Перші дні йому докучали члени Спілки, її клієнти та службовці, иезадоволені керуванням Шлангбаума, а може, занепокоєні своїм майбутнім. Вони умовляли його повернутись на свій пост, який він може посісти, оскільки договір із Шлангбаумом ще не підписаний.

Деякі змальовували своє становище такими чорними барвами, і навіть плакали, що Вокульський жалів їх. Але разом з тим виявив у собі таку байдужість і брак співчуття до чужої недолі, що аж сам дивувався. «Щось у мені вмерло», – думав він, відмовляючи відвідувачам.

Потім ринула друга хвиля людей; вони приходили нібито для того, щоб подякувати йому за зроблені послуги, а насправді, аби задовольнити свою цікавість та побачити, як виглядає цей колись сильний чоловік, про якого тепер казали, ніби він зовсім знесилів.

Ці вже не просили його, аби він повернувся до Спілки, а вихваляли його минулу діяльність і казали, що не скоро знайдеться такий діяч, як він.

Третя хвиля гостей відвідувала Вокульського невідомо навіщо. Вони навіть не говорили йому компліментів, але все частіше згадували про Шлангбаума та його енергію і здібності.

З-поміж багатьох відвідувачів вирізнився – своєю поведінкою лише хурман Висоцький. Він прийшов попрощатись з своїм колишнім роботодавцем, хотів був щось сказати, але раптом розплакався, поцілував його в обидві руки й вибіг з кімнати.

Приблизно те саме повторювалось і в листах… В одних знайомі й незнайомі заклинали його не залишати справ, оскільки це було б лихом для цілої країни. Другі хвалили його минулу діяльність або жаліли. Треті радили об’єднатися з Шлангбаумом, як з чоловіком дуже здібним і корисним для суспільства. Зате в анонімних листах його немилосердно лаяли за те, що рік тому він занапастив вітчизняну промисловість, відкривши ввезення чужих товарів, а тепер занапащає торгівлю, продаючи її євреям. Називали навіть суму, яку він одержав.

Про все це Вокульський думав цілком спокійно. Він здавався собі вже мертвою людиною, яка дивиться на власний похорон. Бачив тих, котрі жаліли його, хвалили або лихословили; бачив свого наступника, до якого тепер почала звертатись загальна симпатія, і нарешті зрозумів, що він всіма забутий і нікому не потрібний. Він був подібний до киненого в воду каменя, над яким у першу мить підноситься стовп збуреної води, а потім лише розходяться щораз менші кола… І кінець кінцем над місцем, де впав камінь, утворюється гладеньке дзеркало води, по якому знов можуть перебігати хвилі, але вже зроджені в інших місцях і кимось іншим. «Ну, а що ж далі?.. – питав він себе. – Живу самотньо… нічого не роблю… що ж далі?»

Він пригадав, що Шуман радив йому знайти якусь мету в житті. Порада добра, але… як її виконати, коли він не відчуває ні до чого ніякісінького прагнення, не має ні сили, ні охоти?.. Немов сухий листок, він готовий був летіти туди, куди його понесе вітер. «Колись я передчував цей стан, – думав він, – але тепер бачу, що зовсім його не уявляв».

Одного разу Вокульський почув у передпокої голосну суперечку. Виглянувши за двері, він побачив Венгелека, якого лакей не пускав до нього в кімнату.

– А, це ти?.. – сказав Вокульський. – Заходь… Ну, що там у вас чути?

Венгелек спочатку якось тривожно придивлявся до нього, потім потроху оговтався і посміливішав.

– Казали, вельможний пане, ніби вам уже три чисниці до смерті, – почав він, усміхаючись, – але бачу, що брехали. Схуднути ви таки схудли, але на цвинтар ні в якому разі не поглядаєте…

– Що ж чути? – знову спитав Вокульський.

Венгелек докладно розказав йому, що в нього вже є будинок, кращий за той, котрий згорів, і має багато роботи.

Для того він і приїхав до Варшави, щоб закупити матеріалів та найняти зо два помічники.

– Я міг би навіть фабрику заложити, – закінчив Венгелек.

Вокульський слухав його мовчки і раптом запитав:

– Аз жінкою ти щасливо живеш?

По обличчю Венгелека майнула тінь.

– Вона добра жінка, вельможний пане, але… Вам я скажу, як на сповіді. Щось уже між нами не теє… Правду кажуть: чого очі не бачать, того серцю не жаль… А як побачать.

Він утер рукавом сльози.

– Та що ж сталося?.. – здивувався Вокульський.

– Нічого такого. Я ж знав, кого брав, але не турбувався, бо жінка вона хороша, тиха, працьовита і віддана мені, як пес. Але що ж з того?.. Доти був спокійний, поки не побачив її колишнього бахура, чи як він там…

– Де?..

– В Заславку, ваша вельможність, – казав далі Венгелек. – Одної неділі пішли ми з Марисею в замок; я хотів показати їй той потік, у якому загинув коваль, і той камінь, на якому ви мені казали вирізьбити напис. Коли дивлюсь, а там стоїть карета барона Дальського, що одружився з внучкою небіжчиці пані Заславеької… Добра була пані, царство їй небесне!..

– Ти знаєш барона? – спитав Вокульський.

– Аякже! – відповів Венгелек. – Барон же тепер господарює в маєтку небіжчиці, поки чогось там комусь не відсудять. А я вже за його господарювання обклеював кімнати та лагодив рами. Знаю його!.. Старанний пан і щедрий…

– Що ж далі?

– Отож стоїмо ми з Марисею в замку й дивимось на потік, коли це, ні сіло ні впало, лізуть в руїни пані баронеса, тобто внучка небіжчиці, і той сучий син Старщак…

Вокульський здригнувся.

– Хто? – ледве чутно спитав він.

– Ну, отой пан Старський, також внук покійної пані Заславської, котрий за її життя підлизувався до неї, а тепер хоче зробити її заповіт недійсним, кайке, що бабуся перед смертю збожеволіла… Отакий він!

Трохи помовчавши, Венгелек розказував далі:

– Стоять вони собі, взявшись під руки, дивляться на наш камінь, а більше щось там собі балакають та хихочуть. Коли раптом Старський оглядається. Побачив мою жінку і тихцем усміхнувся до неї, а вона побіліла, як стіна… «Що тобі, Марисю?» – питаю її. А вона: «Нічого…» Тим часом баронеса з тим бусурманом збігли з пагорка й пішли в ліщину. «Та що з тобою сталось? – питаю ще раз Марисю. – Тільки говори правду, бо я догадуюсь, що ти з тим стервом зналася…» А вона сіла на землю та в плач: «Щоб його бог скарав! – каже. – Це ж він перший мене занапастив…»

Вокульський приплющив очі, а Венгелек з злістю розказував далі:

– Як почув я це, вельможний пане, то думав одразу побігти за ним і просто при пані баронесі затоптати ногами. Так мені зробилось кривдно! Але раптом спало на думку: «А нащо ж ти, дурню, її брав? Ти ж знав, що воно за пташка…» І в цю мить так мені заболіло серце, що я навіть боявся зійти з пагорка, а на жінку й не глянув. Вона каже: «Ти гніваєшся?..» А я: «Ви, певне, тут зустрічалися?..» – «Богом присягаюсь, – каже вона, – що відтоді я його не бачила…» – «Добре ж ви одне на одного надивились!.. – кажу я. – Хай би я був краще осліп, ніж тебе побачив; хай би я був краще здох, ніж з тобою стрівся…»