Текст книги "Лялька"

Автор книги: Болеслав Прус

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 57 страниц)

– Ну, що ж, чекати нічого. Ходімо, а то наші дами ще полягають спати.

Стах закрив книжку й задумався.

– Паскудний вечір, – каже, – заметіль.

– Іншим ця заметіль не заважає їхати на бал, то чого ж би вона мала зіпсувати нам вечір, – відповідаю я, прикинувшись дурником.

Стаха наче щось укололо. Він підхопився з стільця і сказав слузі подати шубу. Одягаючи його, слуга сказав:

– Тільки, пане, зараз повертайтеся, бо вже пара вдягатись, та й парикмахер скоро прийде.

– Не треба, – відказав Стах.

– Не підете ж ви непричесані танцювати…

– Я не піду на бал.

Слуга здивовано розвів руки й розставив ноги.

– Що це ви, пане, сьогодні виробляєте? – вигукнув він. – У вас наче не всі вдома… Пан Ленцький так просив…

Вокульський вибіг з кімнати, грюкнувши дверима перед носом зухвалого слуги. «Ага, – подумав я. – Князь догадався, що Стах може не прийти, і прислав майбутнього тестя з перепрошенням… Шуман правду каже, що вони не хочуть випустити його з своїх рук, ну, але ми його у вас одіб’ємо!»

Через чверть години ми були вже у пані Ставської.

Прийняли вони нас розкішно!.. Маріанна вичистила кухню піском, пані Місевичова одягла шовкову сукню жовто-зеленого кольору, а в пані Ставської того вечора були такі чудові очі, рум’янець та уста, що можна було вмерти від щастя, цілуючи таку красуню.

Не хочу себе упереджувати, але, їй-богу, Стах цілий вечір дуже уважно поглядав на неї. Він навіть не помітив, що Гелюня почепила нові стрічки.

Який це був чудовий вечір!.. Як пані Ставська дякувала нам за іграшки, як клала Вокульському цукор у чай, як зачепила його кілька разів кінцем рукава… Тепер я вже певний, що Стах приходитиме до неї якнайчастіше, спочатку зі, мною, а потім і без мене.

Під час вечері злий, а може добрий, дух скерував очі пані Місевичової на «Кур’єр».

– Дивись, Геленко, – сказала вона дочці, – сьогодні у князя бал.

Вокульський спохмурнів і, замість дивитись пані Ставській в очі, дивився в тарілку. Набравшись відваги, я не без іронії зауважив:

– Там мусить бути чудове товариство, у того князя!

Розкішні убори, галантне поводження…

– Не таке воно галантне, як здається, – відповіла стара дама. – За убори часто не заплачено, а галантність…

Звичайно, одна в салоні з графами та князями, а друга – вдома з бідними робітницями. (Ой, як же вчасно виступила пані Місевичова з своєю критикою!) «Слухай же, Стаху», – подумав я і питаю далі:

– А що, ті вельможні дами не дуже чемно поводяться з робітницями?

– Яка там чемність!.. – відповіла пані Місевичова, махнувши рукою. – Я знаю одну кравчиню, яка має багато замовлень, бо гарно шиє й дешево бере. Повертаючись від вельможних пань, вона часом аж плаче – скільки їй доводиться ждати, скільки разів переробляти та зводити рахунки… А яким вони тоном розмовляють, які вони брутальні, як торгуються… Та кравчиня каже (присягаюся здоров’ям!), що краще мати діло з чотирма єврейками, ніж з одною вельможною дамою. Хоч тепер і єврейки вже не ті: як тільки котра-небудь розбагатіє, так і починає розмовляти по-французьки, торгуватись та капризувати.

Я хотів спитати, чи не шиє своїх уборів у тієї кравчині панна ЗІенцька, але мені стало жаль Стаха – так мінився він на обличчі, бідолашний!..

Після чаю Гелюня почала розкладати на килимі одержані сьогодні іграшки, раз у раз вигукуючи з радості; ми з пані Місевичовою посідали коло вікна (ніяк вона не позбудеться цієї звички!), а Вокульський і лані Ставська сіли на канапі: вона з якимось плетивом, він з цигаркою.

Стара дама з таким запалом почала розповідати мені, яким чудовим повітовим начальником був її покійний чоловік, що я майже не чув, про що говорили пані Ставська й Вокульський. А розмова, мабуть, була цікава, бо говорили вони півголосом: «Я бачив вас минулого року в Кармелітському костьолі, коло гробу господнього». «А я найкраще запам’ятала, коли ви приходили в той будинок, де ми колись жили. І не знаю чому, але мені здавалось…»

– А скільки клопоту було з тими паспортами!.. Бог його знає, хто їх одержував, кому їх видавали, на чиє прізвище… – вела своєї пані Місевичова. «…Звичайно, коли тільки вам захочеться…» – червоніючи, казала пані Ставська. «…А це не буде з мого боку зловживанням?..»

– Прекрасна пара! – стиха сказав я пані Місевичовій.

Вона поглянула на них і, зітхнувши, сказала:

– Що ж з того! Коли б нещасного Людвіка навіть не було живого…

– Будемо сподіватись на ласку божу…

– Що він живий?.. – спитала пані Місевичова без ніякого захоплення.

– Ні, я не про те… Але…

– Мамо, я вже хочу спати, – озвалася Гелюня.

Вокульський встав з канапи, і ми попрощалися з дамами. «Хто його знає, – подумав я, – чи не попався вже наш осетр на вудку?..»

Надворі так само йшов сніг; Стах одвіз мене додому і, не знаю чому, ждав у санках, аж поки я не ввійшов у браму.

Я зайшов, але спинився в підворітті. І аж тоді, коли двірник замкнув браму на замок, я почув, як на вулиці задзеленчали бубонці – сани од’їхали. «Он ти який! – подумав я. – А тепер побачимо, куди ти поїдеш…»

Я зайшов у свою кімнату, одягнув старе пальто, надів циліндр і, перебравшись таким чином, через півгодини знов вийшов на вулицю.

В квартирі у Стаха не світилось, значить, його не було вдома. Але де ж він?..

Я взяв візника і за кілька хвилин опинився коло дому, в якому жив князь.

На вулиці стояло кілька карет, деякі ще під’їжджали, але другий поверх був яскраво освітлений, грала музика, а в вікнах вряди-годи миготіли тіні танцюючих. «Там панна Ленцька», – подумав я, і серце моє чомусь стиснулось.

Я оглянувся навкруги. Та й заметіль же яка!.. Крізь сніг ледве видно колихливі вогники газових ліхтарів…

Треба йти спати.

Щоб знайти візника, я перейшов на другий бік вулиці й… мало не наштовхнувся на Вокульського… Він стояв під деревом, весь у снігу, й, не відриваючись, дивився в вікна. «Он воно як!.. Ні, голубе сизий, здохнеш, а одружишся з пані Ставською!»

В зв’язку з такою небезпекою я вирішив діяти енергійніше. Другого ж дня я пішов до Шумана.

– Знаєте, докторе, – кажу йому, – що сталося з Вокульським?

– А що, ногу зламав?

– Гірше. Правда, хоч князь запрошував його двічі, він на бал все-таки не поїхав, але десь опівночі стояв у заметіль перед його домом і дивився на вікна. Ви розумієте?

– Розумію. Для цього не треба бути психіатром.

– Тому я непохитно вирішив оженити Стаха ще цього року, не пізніше, як до дня святого Яна.

– На панні Ленцькій? – занепокоївся доктор. – Не раджу вам втручатися.

– Не на панні Ленцькій, а на пані Ставській.

Шуман вхопився за голову.

– Дім божевільних! – бурчав він. – Подуріли всі до єдиного… У вас, пане Жецький, мабуть, водянка мозку.

– Ви мене ображаєте! – крикнув я, розсердившись.

Доктор став переді мною, вхопився за лацкани мого сюртука і з злістю заговорив:

– Слухайте-но… Я вживу зрозуміле вам порівняння.

Коли у вас повна шухляда, припустімо, гаманців, то чи можете ви в ту саму шухляду покласти… припустімо, галстуки?.. Не можете? Ну, а коли у Вокульского повне серце панни Ленцької, то чи можна йому втиснути туди ще й пані Ставську?..

Я одчепив його руки від своїх лацканів і відповів:

– Я вийму гаманці й покладу замість них галстуки! Зрозуміло вам, пане вчений?..

І зараз вийшов, бо його брутальність мені вже набридла.

Він думає, що розумнішого за нього й на світі нема.

Від доктора я поїхав до пані Місевичової. Ставська була у себе в магазині. Гелюню я випровадив у другу кімнату до іграшок, а сам сів коло старої й одразу почав:

– Шановна пані, чи вважаєте ви Вокульського за достойну людину?..

– Ах, добрий пане Жецький, як ви можете таке питати? Коли ми жили в його домі, він зменшив нам квартирну плату, Гелену врятував від такої ганьби, дав їй посаду на сімдесят п’ять карбованців на місяць, Гелюні прислав стільки іграшок…

– Дозвольте, – перебив я її. – Якщо ви вважаєте його достойною людиною, то мушу вам сказати під величезним секретом, що він дуже нещасливий…

– Во ім’я отця й сина!.. – перехрестилася стара. – Він нещасливий? Маючи такий магазин, торговельну спілку, таке багатство?.. Він нещасливий, коли недавно продав такий будинок?.. А може, він має борги, про які я нічого не знаю?

– Боргів не має ні копійки, – сказав я, – а після продажу магазину у нього набереться тисяч шістсот карбованців, хоч два роки тому він мав лише якихось тридцять тисяч, звичайно, окрім вартості магазину… Але, шановна папі, гроші – це не все. Бо людина, крім кишені, має ще й серце…

– Та я ж чула, що він одружується з красунею, з панною Ленцькою?

– Оце ж бо й є нещастя! Вокульський не може, не повинен одружуватися з нею…

– А що, у нього є якась вада?.. Такий здоровий мужчина…

– Не повинен одружуватися з панною Ленцькою, вона йому не пара. Йому б треба такої жінки…

– Такої, як моя Геленка… – швиденько доказала пані Місевичова.

– Правильно! – вигукнув я. – Гне тільки такої, а саме її… Гелена Ставська повинна стати його дружиною.

Стара розплакалась.

– Дорогий пане Жецький, – говорила вона далі крізь плач, – скажу вам, що це найзаповітніша моя мрія… А що наш шановний Людвічок уже помер, то я голову до пня можу дати… Скільки разів він мені снився, і завжди або голий, або зовсім на себе не схожий…

– Зрештою, – кажу я, – хоч би він і не вмер, то ми доб’ємося розводу.

– Звичайно. За гроші всього можна добитись.

– Ну от! Тепер вся річ у тому, аби пані Ставська не опиралася.

– Дорогий пане Жецький! – вигукнула стара. – Можу присягтися, що вона, бідолаха, вже закохана в Вокульського. Нудьгує, не спить ночами та зітхає, на очах марніє. А вчора, коли ви були тут, що з нею діялось? Я, мати, впізнати її не могла…

– Ну, значить, все!.. – перебив я її. – Я вже влаштую так, щоб Вокульський якнайчастіше бував тут, а ви, пані… відповідно впливайте на пані Гелену. Вирвемо Стаха з рук тієї панни Ленцької і, дасть бог, перед святим Яном згуляємо весілля…

– Бійтесь бога, а Людвічок?..

– Помер, помер… – кажу їй. – Голову даю до пня, що його вже нема живого…

– Ну, в такому разі божа воля…

– Тільки… прошу пані, нехай це буде таємниця. Справа ж неабиякої ваги!

– За кого ж ви мене маєте, пане Жецький? – образилась стара. – Тут, тут… – додала вона, стукаючи себе кулаком у груди. – Тут кожна таємниця лежить, як у могилі. А тим більше таємниця моєї дитини і того благородного чоловіка.

Обоє ми були глибоко зворушені.

– Але, – сказав я, збираючись виходити, – хто б міг подумати, що така дрібниця, як лялька, вщасливить двох людей?

– Яка лялька?

– Ну, аякже! Якби пані Ставська не купила у нас ляльки, то не було б суду, Стах не зацікавився б так долею пані Гелени, пані Гелена не покохала б його, значить, вони й не побралися б… Бо, власне кажучи, якщо у Стаха прокинулось якесь палкіше почуття до пані Ставської, то саме від того суду.

– Прокинулось, кажете, пане Жецький?

– Ще б пак! Хіба ви не бачили, як вони шепотілись учора на оцій канапі?.. Вокульський давно вже не був такий говіркий і навіть зворушений, як учора…

– Сам бог вас послав, дорогий пане Жецький! – вигукнула бабуся і на прощання поцілувала мене в голову.

Тепер я задоволений собою і хоч-не-хоч мушу признатись, що у мене меттерніхівська голова. Це ж не просто було закохати Стаха в пані Гелену і влаштувати все так, щоб їх звести!..

Бо тепер я вже не маю найменшого сумніву, що й пані Ставська, і Вокульський потрапили в наставлену на них пастку. Вона за кілька тижнів змарніла (але ще краща стала, шельма!), а він просто не знає, де дітись. Як тільки не йде ввечері до Ленцьких (а це трапляється не часто, бо панна Ленцька весь час їздить по балах), то вирушає до пані Ставської і сидить там майже до півночі. А як він оживає, коли розповідає їй історії про Сибір, про Москву, про Париж!.. Я все знаю, хоч сам туди й не ходжу вечорами, щоб не заважати, але другого дня мені все чисто розказує пані Місевичова – звичайно, під великим секретом.

Одне тільки мені не сподобалось.

Дізнавшись, що Вірський заходить часом до наших дам і звичайно полохає воркуючу пару, я зібрався остерегти його.

Одягнувшись і виходячи з дому, я в сінях зустрів самого Вірського. Звичайно, повертаюсь, засвічую світло… Поговорили з ним трохи про політику… Потім я змінюю тему розмови і починаю без церемоній:

– Я хотів вам по секрету сказати…

– Знаю вже, знаю!.. – каже він і сміється.

– Що ви знаєте?

– А що Вокульський закоханий у пані Ставську.

– Господи милостивий! – кричу я. – Хто ж вам сказав?

– Ну насамперед не бійтесь, що я комусь скажу, – говорить він серйозно. – В нашій сім’ї секрет однаково, що в колодязі…

– Але. хто вам сказав?

– Мені, бачите, сказала жінка, а вона довідалась про це від пані Колерової.

– А та відкіля?

– Пані Колеровій сказала пані Радзінська, а пані Радзінській, що заприсягалася мовчати, довірила цю таємницю пані Денова, приятелька пані Місевичової.

– Яка ж пані Місевичова необережна!

– Нічого не вдієш! – каже Вірський. – А що ж їй, бідолашній, залишалось робити, коли Денова напалася на неї, що Вокульський, мовляв, просиджує у них до ранку і що тут щось не гаразд… Звісно, стара злякалася і розказала, що йдеться не про фіглі-міглі, а про шлюб і що до дня святого Яна вони, може, й повінчаються.

Мене аж голова заболіла, але що ж робити? Ой жіноцтво, жіноцтво!..

– Що чути в місті? – питаю я Вірського, щоб припинити делікатну розмову.

– Чудасія! – каже він. – Чудасія з тією баронесою! Але дайте мені сигару, бо це дві довгі історії.

Я подав йому сигару, а він розказав мені свої історії, які остаточно переконали мене, що злі люди рано чи пізно бувають покарані, а добрі нагороджені і що в найчерствішому серці все ж таки жевріє іскорка совісті.

– Давно ви були у наших дам? – питає мене Вірський.

– Днів з чотири… з п’ять тому… – відповів я. – Розумієте, я не хочу перешкоджати Вокульському та й вам… раджу те саме. Молода з молодим швидше порозуміються, аніж з нами, старими.

– Дозвольте! – перебиває мене Вірський. – П’ятдесятирічний мужчина зовсім не старий, а тільки зрілий…

– Як те яблуко, що от-от упаде.

– Ваша правда: п’ятдесятирічний мужчина дуже схильний до падіння. І якби не жінка та не діти… Пане Ігнаце!.. Пане Жецький!.. Hex мене чорти візьмуть, коли я не міг би ще змагатися з молодими. Але жонатий чоловік – каліка: жінки на нього не дивляться, хоча… пане Ігнаце…

Тут очі його заблищали й обличчя набуло такого виразу, що коли він чоловік побожний, то повинен би другого дня йти сповідатись.

Я взагалі вважаю, що у всієї шляхти одна вдача: до науки або до торгівлі у нього клею в голові нема, до роботи його не навернеш, а от до пляшки, до бійки або до непристойності він завжди готовий, хоч би від нього вже труною тхнуло. Паскудники!

– Все це гаразд, пане Вірський, – кажу я йому, – але що ж ви хотіли мені розказати?

– Ага! Я зараз оце якраз про це подумав, – відповідає він і димить сигарою так, як казан з асфальтом… – Ото тоді, пам’ятаєте отих студентів з нашого дому, що жили над баронесою?..

– Малеський, Паткевич і отой третій. Чого ж би я не пам’ятав таких шибеників. Веселі хлопці!

– Дуже, дуже! – підтвердив Вірський. – Скарай мене, боже, коли при таких урвителях можна було утримати молоду куховарку більш як вісім місяців. Пане Жецький, повірте мені, що вони втрьох могли б залюднити всі дитячі притулки… їх там, в університеті, видно, цього навчають. Бо за моїх часів, коли дідич відкуповувався за молодого сина трьома або чотирма коровами на рік… – ф’ю, ф’ю!.. – то навіть ксьондз ображався, що йому псують овечок. А ці, добродію!..

– Ви хотіли мені розказати про баронесу, – нагадав я, бо не люблю, коли сивий уже чоловік меле дурниці.

– Ага! Отож тоді… А найгірший з них – Паткевич, отой, що удає мерця. Бувало, як тільки смеркне, то цей здохляк вилазить на сходи і там зчиняється такий писк, наче бігає ціле стадо щурів…

– Ви хотіли розказати про баронесу…

– Ага! Отож тоді, пане добродію… Ну, Малеський – теж добра штучка!.. Отож тоді, як вам відомо, суд присудив хлопцям восьмого числа вибиратися. А їй і за вухом не свербить… Восьме, дев’яте, десяте… вони собі сидять, а в пані баронеси печінка від злості пухне. От вона порадилась з тим своїм адвокатом та з Марушевичем і п’ятнадцятого числа привела до них судового пристава з поліцією.

Вилазить той пристав з поліцією на четвертий поверх – стук-грюк! Двері у хлопців замкнені, але зсередини питають: «Хто там?» – «Ім’ям закону – відчиніть!» – каже пристав. «Закон законом, – відповідають йому зсередини, – але ми не маємо ключа. Нас хтось замкнув, мабуть, пані баронеса». – «Ви що, знущаєтеся з влади? – каже пристав. – А ви знаєте, що повинні залишити кімнату?»– «Аякже, знаємо, – відповідають зсередини, – тільки ж через замкову дірку не вийдеш. Хіба що…»

Звісно, пристав посилає двірника по слюсаря, а сам чекає з поліцією на сходах. За якоїсь півгодини приходить слюсар; простий замок він одімкнув відмичкою, а англійському ніяк не дасть ради. Крутить-вертить, хоч гавкай до нього… Біжить наш слюсар знов за інструментом на півгодини, а тим часом у дворі збіговисько, крик, а на третьому поверсі баронеса влаштовує страшну істерику.

Пристав далі чекає на сходах, коли це прибігає до нього Марушевич, «Пане пристав, – кричить, – подивіться, що вони виробляють!» Пристав вибігає в двір і бачить таку сцену: Вікно на четвертому поверсі відчинене (подумайте тільки, це в лютому!), а з того вікна летять на подвір’я: матраци, ковдри, книжки, черепи і таке інше. Трохи згодом з’їжджає на мотузі сундук, а за ним ліжко. «Ну, що ви на це скажете?» – кричить Марушевич. «Треба скласти протокола, – каже пристав. – Та, зрештою, вони ж вибираються, може, їм не варто перешкоджати.

А тут – нова кумедія. У відчиненому вікні на четвертому поверсі показується стілець, на стільці сидить Паткевич, два товариші спускають його, і мій Паткевич їде із стільцем наниз!.. Тут уже й пристав мало не зомлів, а один поліцейський перехрестився. «Зверне в’язи! – кажуть жінки. – Господи боже! Рятуй його душу!» Марушевич, як чоловік нервовий, утік до папі Кшешовської, а тим часом стілець з Паткевичем зупинився на третьому поверсі, якраз проти вікна баронеси. «Ану, припиніть, панове, ці жарти!» – кричить пристав до товаришів Паткевича. «Добре вам говорити, а в нас шнур увірвався», – кажуть вони. «Рятуйся, Паткевич!» – кричить зверху Малеський.

У дворі веремія. Жінки (а з них не одна хвилювалась за здоров’я Паткевича) починають верещати, поліцейські остовпіли, а пристав зовсім розгубився. «Станьте на карниз!.. Стукайте в вікно!» – кричить він до Паткевича.

Паткевичеві не треба було двічі повторювати. Він починає грюкати в вікно до баронеси так, що сам пан Марушевич ие тільки відчинив вікно, а й власноручно втягнув хлопця в кімнату.

Навіть баронеса прибігла стурбована й каже до Паткевича: «Господи милостивий! І треба вам отаке витворяти?» «Інакше я не мав би приємності попрощатися з вами, шановна пані», – каже Паткевич і показує їй такого мерця, що жінка падає на підлогу навзнак і верещить: «Нема кому мене оборонити!.. Нема вже мужчин!.. Мужчину! Мужчину!..»

Вона так горлала, що чути було на весь двір, а пристав по-своєму зрозумів її зойки і сказав поліцейським: «От якої хвороби дістала бідна жінка!.. Нічого не вдієш, коли вона вже два роки живе нарізно з чоловіком».

Паткевич, як медик, помацав у баронеси пульс, сказав дати їй валер’янки і спокійнісінько вийшов. А тим часом в їх кімнаті слюсар узявся одбивати англійського замка.

Коли він уже скінчив своє діло й добре покалічив двері, Малеський раптом пригадав, що ключі від обох замків у нього в кишені.

Як тільки баронеса опам’яталась, адвокат почав намовляти її, щоб вона подала на Паткевича й Малеського до суду. Але Кшешовській уже так уприкрилось судитись, що вона вилаяла свого порадника й заприсяглася, що більше жодному студентові не найме кімнати, хоч би вона вік стояла пусткою.

Потім, як мені розказували, вона, плачучи, просила Марушевича, щоб він умовив барона перепросити її і повернутись додому. «Я знаю, – хлипала вона, – що у нього вже не залишилось ні копійки грошей, що він не платить за квартиру і навіть харчується зі своїм лакеєм в борг. Але я все йому забуду і сплачу всі його борги, аби тільки він спам’ятався та повернувся додому. Без мужчини мені не справитись з таким домом… за якийсь рік я тут помру…»

– В усьому цьому я вбачаю кару господню, – закінчив Вірський, здмухуючи попіл з сигари. – А знаряддям цієї кари буде барон…

– Ну, а друга історія? – спитав я.

– Друга коротша, але зате цікавіша. Уявіть собі, що баронеса, сама баронеса Кшешовська, відвідала вчора пані Ставську.

– Ой, та що ви! – злякався я. – Це поганий знак.

– Зовсім ні, – відказав Вірський. – Баронеса прийшла до пані Ставської, істерично розплакалась і мало не на колінах почала просити обох дам забути за той процес з лялькою, інакше вона не матиме спокою до смерті.

– І вони їй простили?

– Не тільки простили, а й розцілувалися з нею й навіть обіцяли випросити пробачення у Вокульського, якого баронеса дуже вихваляла.

– Ах, бодай же його!.. – аж крикнув я. – Нащо ж вони з нею говорили про Вокульського?.. Тепер не минути біди.

– Та що ви говорите, – заспокоював мене Вірський. – Вона покаялась за свої гріхи і безумовно виправиться.

Він пішов собі додому, бо вже було за північ. Я його не затримував, бо він трохи розчарував мене тим, що повірив у щирість каяття баронеси. А проте, хто її знає, може, вона й справді стала на чесну стежку?

Post scriptum. Я був певний, що Мак-Магонові пощастить зробити переворот на користь малого Наполеончика, і раптом сьогодні дізнаюся, що Мак-Магона скинули з посади, президентом республіки проголошено громадянина Греві, а молодий Наполеон поїхав на війну в якийсь Наталь, в Африку.

Нічого не вдієш, нехай хлопчик вчиться воювати. За якогось півроку він повернеться, вкритий славою, і французи самі почнуть тягнути його до себе, а ми тим часом одружимо Стаха з пані Геленою.

Бо я, коли вже берусь за що-небудь, то по-меттерніхівськи, і розумію, що воно й до чого.

Отже, хай живе Франція з Бонапартами, а Вокульський з пані Ставською!..